Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

житті людини. Другий принцип поведінки – гомеостаз – тенденція до

збереження зразкової внутрішньої рівноваги.

Рівень «Я»-свідомості перебуває у стані постійного конфлікту з

«ВОНО», пригнічуючи сексуальні потяги. На «Я» впливають три сили:

«ВОНО», «НАД-Я» і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини.

«Я» прагне встановити гармонію між ними, підкоряється не

принципу

задоволення, а принципу «реальності».

«НАД-Я» слугує носієм моральних стандартів, це та частина

особистості, яка виконує роль критика, цензора, совісті. Якщо «Я»

ухвалить рішення або здійснить дію на догоду «ВОНО», але на

противагу «НАД-Я», тоді отримає покарання у вигляді відчуття

провини, сорому, докорів сумління. «НАД-Я» не пускає

інстинкти в

«Я», тоді енергія цих інстинктів сублімується, трансформується,

втілюється в інших формах діяльності, які прийнятні для суспільства і

людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова

активність, у формах поведінки: у снах, описках, обмовках, жартах,

каламбурах, у вільних асоціаціях, в особливостях забування).

Якщо енергія «лібідо» не знаходить виходу, то в людини

виникають психічні хвороби, неврози, істерики, депресія.

Для порятунку від конфлікту між «Я» і «ВОНО» застосовують

засоби психологічного захисту: витіснення, придушення –

мимовільне усунення зі свідомості недозволених думок, відчуттів,

бажань у несвідоме «ВОНО»; проекція – несвідома спроба позбутися

нав’язливого бажання, ідеї, приписавши її іншій особі;

раціоналізація – несвідома спроба раціоналізувати, обґрунтувати

абсурдну ідею.

Становлення

психіки в дитини відбувається через подолання

Едипового комплексу. У грецькому міфі про царя Едипа, який убив

свого батька й одружився з матір’ю, прихований, на думку Фройда,

ключ до сексуального комплексу, що нібито одвічно тяжіє над кожним

чоловіком: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як

суперника, що зумовлює одночасно

і ненависть, і страх, і захоплення.

Хлопчик хоче бути схожий на батька, але хоче смерті йому, і тому

переживає почуття провини, боїться батька. Боячись кастрації, дитина

долає сексуальний потяг до матері, долає Едипів комплекс (до 5 – 6

років), і в неї виникає «НАД-Я», совість. Особливості сексуального

розвитку в дитячому віці визначають характер

, особистість дорослої

людини, її патології, неврози, життєві проблеми і труднощі.

Фройд сформулював теорію сексуального розвитку. На його

думку, сексуальна діяльність починається в період годування грудьми,

коли рот немовляти стає ерогенною зоною – зоною задоволення

(оральна фаза). З привчанням до туалету основна увага

переміщується спочатку на відчуття, пов’язані з дефекацією (

анальна

фаза), а пізніше – на відчуття, пов’язані з сечовипусканням

(уретральна фаза). Нарешті, приблизно у віці 4-х років, ці окремі

потяги об’єднуються, починає переважати інтерес до статевих органів,

до пеніса (фалічна фаза). Тоді ж розвивається комплекс Едипа (або

Електри – у дівчаток), суть якого – у здебільшого позитивному

ставленні до батька та агресивній поведінці щодо матері. На думку

Фройда, діти позбуваються пізніше едипових тенденціх через страх

кастрації.

Надмірне захоплення еротичною активністю або, навпаки,

конфлікти, заборони чи травми, які їй перешкоджають, можуть

спричинити затримку розвитку лібідо на якійсь стадії. Така затримка

за

умов нездатності розв’язати едипову ситуацію стає причиною

психоневрозів, сексуальних збочень та інших форм психопатології.

Фройд і його послідовники розробили докладну динамічну систему, у

якій різні емоційні та психосоматичні розлади було співвіднесено зі

специфічними особливостями розвитку лібідо і дозрівання.

У пізніх працях Фройд висунув припущення про існування двох

категорій інстинктів:

тих, які служать меті зберегти життя (інстинкт

любові – Ерос) і тих, що протидіють життю і прагнуть повернути його

в неорганічний стан (інстинкт смерті – Танатос). У разі загрози

організмові виникає тривога. Якщо тривога справжня, загроза йде

від конкретного зовнішнього джерела, якщо тривога невротична –

джерело її невідоме. У дитячому віці тривога виникає внаслідок

надмірного збудження інстинктів – пізніше вона з’являється в

очікуванні небезпеки, а не як реакція на небезпеку. Тривожний сигнал

мобілізує захисні заходи, механізми, спрямовані на уникнення

реальної або вигаданої зовнішньої загрози, або психологічний захист,

який нейтралізує підвищене збудження інстинктів. Інстинктивні

потяги, які колись, у якихось ситуаціях були неприйнятні, а тому

витіснені

зі свідомості, пригнічені, сховані в несвідому частину

психіки, зберігаються як приховані вогнища збудження й поступово

розхитують систему захисту. Отже, неврози розвиваються внаслідок

часткової відмови системи захисту. Більш важкий розлад механізмів

захисту призводить до психіатричних захворювань (наприклад,

шизофренії), яким притаманна значна деформація «ЕГО» і

сприйняття реальності.

Завдання психоаналізу (за Фройдом): 1) відтворити з

конкретних

виявів групу сил, які спричинюють хворобливі патологічні симптоми,

небажану неадекватну поведінку людини; 2) реконструювати минулу

травматичну подію, звільнити пригнічену енергію і використати її з

конструктивною метою (сублімація), дати цій енергії новий напрям

(наприклад, за допомогою аналізу перенесення звільнити спочатку

пригнічені дитячі сексуальні потяги – перетворити їх на сексуальність

дорослої людини і

тим самим дати їм змогу брати участь у розвитку

особистості).

Мета психоаналітичної терапії, за скромними словами

Фройда, «перетворити надмірні страждання неврозу в

нормальні, звичайні моменти повсякденності».

Недоліком фройдизму є перебільшення ролі сексуальної сфери в

житті та психіці людини, яка постає в основному як біологічна

сексуальна істота, що перебуває в стані безперервної таємної війни з

суспільством. Це змушує пригнічувати сексуальні потяги. Тому навіть

послідовники Фройда, неофройдисти, відштовхуючись від основних

постулатів ученого про несвідомість, скерували свої погляди в напрямі

обмеження ролі сексуальних потягів у поясненні психіки людини.

Несвідоме наповнювали новим змістом. Місце нереалізованих

сексуальних потягів посіли колективне

несвідоме («архетипи»),

виражене в міфології, релігійній символіці, мистецтві та передане у

спадок (К.Г. Юнг), прагнення до влади внаслідок відчуття

неповноцінності (А. Адлер), неможливість досягти гармонії зі

соціальною структурою суспільства і відчуття самотності, яке при

цьому виникає (Е. Фромм) та інші психоаналітичні механізми

відторгнення особистості від суспільства. Отже, людина з

погляду

фройдизму – суперечлива, початково гріховна, така, що мучиться,

невротична і конфліктна істота. Заслуга Фройда в тому, що він

привернув увагу вчених до серйозного вивчення несвідомого в психіці,

уперше виокремив і почав вивчати внутрішні конфлікти особистості.

У теорії особистості З. Фройда містяться як деякі продуктивні

наукові положення (про складність, багатоплановість структури

особистості

, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності

особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже

сучасники З. Фройда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному

вченні низку дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці було

піддано погляди на мотивацію людської поведінки, які пов’язували

переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та

руйнівними)

потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і

несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у

подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації

фройдистської теорії особистості, що й здійснили неофройдисти.

Отже, людина з позиції фройдизму – суперечлива, із самого

початку гріховна, вічно мучиться, невротична і конфліктна істота.

Деякі ранні послідовники Фройда ввійшли

з ним у полеміку з

теоретичних і практичних питань та залишили його, утворивши власні

«дисидентські» школи. Однак дехто з поважних теоретиків і лікарів

залишився вірним ідеям Фройда, поширивши психоаналіз на ширше

коло хворобливих станів та осіб, а також поповнивши практику

психоаналізу новими підходами. До цих послідовників входили дочка

Фройда Анна

, деякі психоаналітики, що знали вченого в останні роки

його життя, і група людей, чиї праці перебувають поза безпосереднім

впливом фройдистської школи.

Анна Фройд (1895 – 1979 рр.). Найвірнішим помічником

Фройда була його дочка Анна, котра не лише здійснила великий

теоретичний внесок у психоаналіз, а й розробила методику його

застосування у лікування тривожних маленьких

дітей, навчала цій

методиці та пропагувала її. Можливо, ще важливішим є те, що вона

стала першою використовувати психоаналітичні ідеї у навчанні й

наданні допомоги нормальним дітям, які потрапили у складні

ситуації.

Описані Анною Фройд захисні механізми Его потрапили до

психотерапевтичної літератури, після чого ввійшли до широкого

застосування, не викликавши серйозних заперечень. За Фройдом,

кожен з нас охороняє себе від тривог за допомогою набору прийомів,

зумовлених нашою генетичною схильністю, зовнішніми труднощами і

мікрокліматом у

нашій родині та соціумі.

Усвідомлене й цілеспрямоване використання захисних

механізмів робить життя легшим й успішнішим. Однак, коли ці засоби

захисту спотворюють реальність і заважають нашій функціональній

здатності, вони стають невротичними і можуть заподіяти нам шкоду.

Анна Фройд описує такі захисні механізми (defense mechanisms):

витіснення (repression), заперечення (denial), раціоналізація

(rationalization), реактивне утворення (reactive formation), проекція

(projection), ізоляція

(isolation), регресія (regression) і сублімація

(sublimation). Усі вони, за винятком сублімації, блокують безпосереднє

вираження інстинктивних потреб. Хоча кожен із цих механізмів може

мати місце і виявляє себе в здорових людей. Проте сама їхня

присутність є індикатором можливого неврозу.

Мелані Клейн (1882-1960) була ключовою фігурою у

психоаналітичному русі в період, коли його інтелектуальний центр

перемістився з Відня в Лондон. На ранньому етапі своєї діяльності

вона познайомилася з кількома людьми з так званого «внутрішнього

кола» Фройда і завоювала їхню повагу.

Одна з найважливіших ідей Клейн полягає в тому,

що агресія і

любов постають як фундаментальні організуючі сили психіки. Агресія

розщеплює психіку, тоді як любов її цементує. Дитина (або дорослий)

буде агресивно «розщеплювати» світ, для того щоб відкинути те, що

вона ненавидить, і зберегти те, що любить. Постійне бажання дитини

— мати поруч добрі й наповнені груди та відкидати спустошені,

настирливі чи байдужі. Таким чином, Клейн вважала, що першим

організатором психіки є процес поділу. Цьому деструктивному

процесові, який розщеплює, протистоїть інший, організуючий процес,

що робить інтеграцію і сприяє цілісності та любові. Клейн помітила,

що дитина, яка виявляє ненависть до своєї матері (хоча б у фантазіях),

згодом спробує заповнити той збиток, якого

, на думку дитини, їй було

завдано. Типовий приклад цього – дитина, яка пропонує улюблену

іграшку у вигляді подарунка, щоб втішити маму, якій вона заподіяла

біль у своїх фантазіях. Таким чином мама, котра у свідомості дитини

була розщеплена, зіллється в єдиний образ, який поєднує в собі гарне і

погане.

Клейн вважала, що

ці два процеси є основними всередині

психіки. Перший вона назвала параноїдально–шизоїдним станом,

оскільки дитина розщеплює груди на гарні (шизоїдне) і погані зі

страху (параноїдальне). Другий вона назвала депресивним станом,

оскільки після розщеплення і «руйнування» матері (у фантазіях)

дитина в стані депресивної мрійності уявляє собі цілісну матір, яка

поєднує в собі гарні та погані якості. Ці стани утворять два полюси

психологічного функціонування, що з’являються знову і знову, коли в

психіку інтегруються нові переживання. Ідеї Клейн вплинули на

теорію об’єктних відносин (obgect relations theory), — можливо,

найпопулярнішу сферу психоаналітичного мислення сьогодні.

Фундаментом

цієї теорії є ідея про те, що наші ставлення до

улюбленого об’єкта і того, який ми ненавидимо (або значущих людей у

нашому житті), – це будівельні цеглинки нашого світосприйняття і

світовідчуття.

Один з учнів австрійського психоаналітика К.Г. Юнг (1875–

1961) – швейцарський психолог, засновник аналітичної психології –

відмежувався від свого великого вчителя у

поглядах на пансексуалізм

як на головну рушійну силу поведінки людини. За К.Г. Юнгом, психіка

людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне

несвідоме.

К. Юнг надавав великого значення несвідомому і його динаміці,

однак уявлення К. Юнга про несвідоме радикально відрізнялося від

поглядів Фройда. Юнг розглядав психіку як комплементарну

взаємодію свідомого і несвідомого компонентів за умов безперервного

обміну енергією між ними. Для нього несвідоме не було

психобіологічним звалищем відторгнутих інстинктивних тенденцій,

витіснених спогадів і підсвідомих заборон. Він вважав його творчим,

розумним принципом, який пов’язує людину з усім людством, з

природою і космосом. Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив

функціональні одиниці

, для яких використовував назву «комплексів».

Комплекси – це сукупність психічних елементів (ідей, думок,

відносин, переконань), які об’єднуються навколо якогось

тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями.

Юнгу вдалося простежити комплекси від біологічно

детермінованих сфер індивідуального несвідомого до початкових

міфопороджувальних патернів, які він назвав «архетипами».

АРХЕТИПИ – це несвідомі первинні, історично початкові

образи та ідеї з життя, культури, поведінки і діяльності

первісного життя наших предків; архетипи постійно

перебувають у колективному несвідомому і, знову-таки,

однаково виявляються в житті сучасних людей.

Архетип – це загальна ідея чи образ глибокого минулого

розвитку людства.

Архетип – це успадкована схильність відповідати світу в певний

спосіб. З кожним архетипом

може бути пов’язане широке коло різних

символів. Згідно з Юнгом, архетипи є структурно-формуючими

елементами всередині безсвідомого. З цих елементів виростають

архетипні образи, які домінують і в існуванні особистих фантазій, і в

міфології всієї культури. Архетипи завжди виявляють готовність

продукувати знову і знову однакові або схожі міфічні ідеї. Вони мають

тенденцію з’являтися як основні патерни – це ситуації та персонажі,

які повторюються. Архетипні ситуації: пошук, що його здійснює герой;

мандрівник у нічному морі; битва за звільнення від матері.

Архетипні фігури – це божественна дитина, двійник, старший

мудрець і предвічна мати. Оскільки

кожен архетип пов’язаний із

символами, він має також узагальнений характер. Наприклад, архетип

матері вміщує не лише реальну матір кожної людини, а також усі

материнські постаті.

У ядрі кожного комплексу архетипні елементи тісно

переплітаються з різними аспектами фізичного середовища. Спочатку

Юнг вважав це ознакою того, що архетип, який виявляється, створює

схильність до поведінки певного типу. Пізніше, досліджуючи випадки

незвичайних збігів, синхронностей, які супроводжують цей процес,

мислитель дійшов висновку, що архетипи мають якимсь чином

впливати на наш фізичний світ. Оскільки уявляв їх як з’єднувальну

ланку між матерією і психікою, то назвав їх психоїдами.

Юнг зробив висновок, що, крім індивідуального несвідомого,

існує

колективне, расове несвідоме, яке є виявом творчої космічної

сили. Воно – загальне для всього людства. Юнг вважав, що в процесі

індивідуалізації людина може подолати вузькі межі Его та особистого

несвідомого і з’єднатися з вищим «Я», що відповідає всьому людству і

всьому космосу. Отже, Юнга можна вважати першим представником

трансперсональної орієнтації

в психології. Серед того, що відкрив і

ґрунтовно вивчив Юнг та його послідовники, – динаміка архетипів і

колективного несвідомого, міфотворчі властивості психіки, певні типи

медіумних явищ і синхронні зв’язки психологічних процесів з

об’єктивною реальністю.

Юнг розглядав структуру особистості як таку, що складається з

трьох компонентів: 1) свідомість – ЕГО – Я; 2) індивідуальне

несвідоме – «ВОНО»; 3) «колективне несвідоме», яке

складається з психічних прототипів, або «архетипів».

Відчутну роль у структурі особистості відіграє колективне

несвідоме, яке утворюється зі слідів пам’яті, що залишається від усього

минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її

поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які

визначаються загальнолюдською, національною та расовою

спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід

тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у

вигляді архетипів – домінант, первинних образів, що виявляються в

образах творчості, у снах (наприклад, образ матері-землі, демона,

мудрого старця тощо).

Колективне несвідоме, на відміну від індивідуального

(особистого несвідомого), ідентичне у

всіх людей і тому утворює

загальну підвалину душевного життя кожної людини, а за своєю суттю

є надособистим. Колективне несвідоме – надглибинний рівень

психіки. Юнг розглядає його і як результат попереднього

філогенетичного досвіду, і як апріорні форми психіки, і як сукупність

колективних ідей, образів, уявлень людства, як найпоширеніші в ту

або іншу епоху міфологеми, що виражають «дух часу». На думку

Юнга, таким новітнім прикладом є створений уже в нашу епоху міф

про літаючі тарілки

. У снах, фантазіях багатьох людей є певна схожість

з міфологічними, фольклорними сюжетами і навіть з найдавнішими

космологічними ідеями, хоча людина свідомо цих міфів, ідей могла і

не знати. Але архетип як такий відрізняється від опрацьованих форм –

казок, міфів тощо. Він є несвідомим змістом, який змінюється в міру

його усвідомлення і

сприйняття. Архетип трансформується під

впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої виникає.

Образно архетип можна порівняти з «руслом річки». Він, як «русло»,

дає загальний напрям, а конкретний зміст набуває форми, що

індивідуалізувалася.

Особисте несвідоме складається з переживань, які були колись

свідомими, але потім стали забутими чи витисненими із свідомого. За

певних

умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці

особистого несвідомого є констеляцією почуттів, думок і спогадів, що

певним чином організовані в так званих «комплексах». Центральну

роль серед архетипів Юнг відводив архетипу «самості» як

потенційному центру особистості на відміну від «Его» («Я») як центру

свідомості. Інтеграція змісту колективного несвідомого – мета

прогресу становлення особистості (

самореалізації, індивідуації).

Головна мета психотерапії – відновлення порушених зв’язків між

рівнями психіки. У традиційних культурах, за Юнгом, динамічна

рівновага здійснюється за допомогою міфів, ритуалів, обрядів як

засобів активації архетипів.

Особистість засвоює архетип, тому він є в ній, але він є і зовні.

Частина архетипу, засвоєна і спрямована зовні, утворює «персону»

(«

маску»), частина архетипу, обернута всередину індивіда, – це «тінь»

(«тінь має вроджений характер: якщо «зірвати «маску», то побачимо

«тінь», яка виявляється в комплексах, симптомах»). Психологічна

корекція ефективна, тільки якщо відбувається корекція «тіні» і

«персони».

Індивідуальне несвідоме людини можна пізнати через

«комплекси» – сукупність психічного змісту, заряджена однією

емоцією, одним афектом.

Комплекси виявляються через симптоми, а

сукупність симптомів утворює синдром (наприклад, страх,

агресивність). Корегувати треба комплекси загалом, а усувати окремі

симптоми марно, прибравши один симптом, одержуємо нові

симптоми, оскільки першопричина – комплекс – далі існує і здійснює

свою руйнівну силу. Щоб корегувати «комплекс», необхідно витягнути

з несвідомого емоційно заряджений «комплекс», переусвідомити його

і змінити

його емоційний знак, поміняти напрям афекту, тобто мета –

усунути не симптом, а той афект, який є в основі «комплексу».

Юнг увів поняття аказуального зв’язуючого принципу

синхронності – позначає осмислені збіги подій, розділених у часі і

просторі. За його визначенням, синхронність набуває чинності, коли

«певний психічний стан наявний одночасно з однією або декількома

зовнішніми подіями, які виникають як значущі паралелі до поточного

суб’єктивного стану». Синхронно пов’язані події явно

співвідносяться

тематично, хоча між ними немає лінійно причинного зв’язку.

Завдяки психічним функціям – мисленню, інтуїції, почуттям –

людина пристосовується до умов життя. Іноді для успішної адаптації

індивід має регресувати, тобто звернутися до нижчого рівня

несвідомого.

К.Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить

спрямованість людини на себе або на зовнішнє

. Відповідно до цього

він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Існують також

додаткові типи – інтуїтивний, розумовий, емоційний.

Майже в усіх трансперсональних світоглядах виокремлюють такі

основні рівні:

• фізичний рівень неживої матерії, енергії;

• біологічний рівень живої, чуттєвої матерії/енергії;

• психологічний рівень розуму, Его, логіки;

• тонкий рівень парапсихологічних і архетипних явищ;

• причинний рівень, досконалої трансценденції;

• абсолютну свідомість.

Кожен з нижчих рівнів має більш обмежене і контрольоване

коло свідомості, ніж вищий. Елементи низьких світів не в змозі

сприймати вищі світи і не знають про їхнє існування, хоча ті їх

пронизують. Всесвіт є інтегральною та єдиною системою цих

взаємозв’язаних, взаємопроникнених світів, тому

не виключено, що в

разі певних обставин людина може відновити свою тотожність з

космічною системою і свідомо прожити будь-який аспект її існування

(телепатія, бачення на відстані, передбачення майбутнього,

проникнення в далеке минуле характерні для деяких людей, і питання

вже не в тому, чи можливі такі явища, а в тому

, як описати бар’єр, що

не дає їм змоги відбуватися в будь-який час?).

Ще одну цікаву й важливу трансперсональну систему –

психосинтез – розробив італійський психіатр Р. Ассаджіолі. Його

концептуальна система ґрунтується на припущенні, що людина

перебуває в постійному процесі зростання, актуалізуючи свій

невиявлений потенціал. Структура особистості, за Ассаджіолі, складна

має сім динамічних складових:

1 – нижче несвідоме (пригнічені бажання, комплекси,

інстинкти, давно забуті спогади);

2 – середнє несвідоме – це сфера, де перебувають усі наші

психологічні навички і стани, які можна довільно перенести в поле

свідомості;

3 – вище несвідоме – еволюційне майбутнє людини, усе те,

чого вона може досягти в процесі розвитку (вищі парапсихологічні

здібності, інтуїція, творче натхнення, екстаз, духовність);

4 – поле свідомості – безперервний потік відчуттів, образів,

думок, почуттів, бажань, доступних свідомому аналізу;

5 – свідоме особисте «Я» – центр свідомості особистості, але

він зникає, коли людина засинає, перебуває під наркозом

;

6 – вище надособове істинне «Я» (або «СВОЄ»), яке

перебуває над потоком думки і станами тіла й не схильне до їхнього

впливу; а особисте, свідоме «Я» є лише віддзеркаленням «вищого Я»,

його проекцією на полі особистості;

7 – колективне несвідоме (за Юнгом, «колективне несвідоме

– передумова кожної індивідуальної психіки, подібно до того, як

море

є передумовою кожної окремої хвилі»). Між людиною та іншими

людьми весь час відбуваються процеси «психічного проникнення».

Нижче несвідоме керує базовими психологічними

активностями, примітивними інстинктивними потребами та

емоційними комплексами. Середнє несвідоме, яке асимілює досвід,

перш ніж він досягне свідомості, відповідає в загальних рисах

підсвідомості Фройда. Сфера надсвідомості – локалізація вищих

відчуттів і

здібностей, наприклад, інтуїції й натхнення. Поле

свідомості охоплює проаналізовані відчуття, думки, спонуки. Про

точку ясного усвідомлення ідеться як про свідому самість, а вища

самість – це той аспект індивідуальності, який існує окремо від

свідомості, розуму й тіла. Усі ці елементи входять до колективного

несвідомого.

Важливим елементом психосинтезу Ассаджіолі є поняття

субособистостей –

динамічних підструктур, які мають відносно

незалежне існування. Звичні субособистості – ті, що пов’язані з

ролями, які ми граємо в житті, наприклад, сина, батька, коханого,

лікаря, вчителя, службовця тощо. Кожна субособистість формується на

основі якогось бажання цілісної особистості. У кожному з нас є

великий набір субособистостей, які відрізняються від субособистостей

інших. Можна

проаналізувати, виокремити ці субособистості і дати

кожній з них «своє ім’я», деякі з них можуть бути схожі на клички:

«Авантюрист», «Розсудливий», «Беззахисна крихітка», «Знавець»,

«Самотнє серце», «Що подумають люди», «Критик», «Саботажник»

тощо.

Ці субособистості грають в ігри; внутрішні голоси людини

стають деструктивними в тому разі, якщо вона не

усвідомлює їх або не вживає заходів для примирення

конфліктних частин усередині себе самої.

Одна з цілей самоспостереження – краще зрозуміти центр, єство

власного «Я», підсилити його, щоб воно було здатне розв’язати

конфлікти між субособистостями. Будьте певні, ваше «Я» не стане

проганяти або ігнорувати якісь субособистості, оскільки кожна з них

фактично відображає потреби цілісної особистості, кожна

субособистість – це частина вас і виконує якісь важливі для вас

функції. Коли ми сприймаємо світ і самих себе, ми ототожнюємо себе з

тією або іншою субособистістю.

Субособистостей багато, і вони можуть заміняти одна іншу. Так,

обвинувач легко перетворюється на жертву і навпаки. Як правило, це

неусвідомлюваний процес. Але як тільки людина навчилася

усвідомлювати свої субособистості, їхні голоси, вона починає по-

справжньому вивчати себе, пізнавати єство свого «Я».

Терапевтичний процес психосинтезу складається з чотирьох

стадій. Спочатку пацієнт дізнається про різні складові своєї

особистості. Наступний крок – відмова від ототожнення себе з цими

елементами, субособистостями – і набуття здатності

їх контролювати.

Після того, як пацієнт поступово відкриває свій об’єднувальний

психологічний центр, можна досягти психосинтезу та інтеграції всіх

самостей навколо нового центру. Деякі субособистості (які у вправах з

фантазування можуть набувати вигляду більш-менш абстрактних

інтрапсихічних структур) під час самодослідження з використанням

ребефінгу, методики контрольованого дихання і музики відображають

справжні

стародавні, філогенетичні, расові реінкарнації матриці або

досвід входження у свідомість інших людей, тварин тощо. Отже,

індивідуальна психіка не тільки жартома комбінує людські, тваринні

або природні символічні форми, а й, мабуть, здатна одержувати

голографічну записану інформацію про весь феноменальний світ –

про його теперішнє, минуле і майбутнє.

Щодо походження типів, то, за

К.Г. Юнгом, вони визначаються

не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.

Відомим учнем З. Фройда, який виступив проти

біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870–1937).

Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер

підкреслював, що основне в людині – не її природні інстинкти, а

«суспільне почуття» або «почуття спільності».

Це почуття не є

природженим, але має розвиватися впродовж життя.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому її не

можна розчленувати на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»).

Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення

влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний,

наприклад через дефекти у

розвитку або несприятливі соціальні

умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина

тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і

застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської

діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети

перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість

людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того,

що

вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто

«соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття

вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров’я.