Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

долучатися до багатств духовної культури. Для духовного

благополуччя важливе просування в розумінні сутності й

призначення людини, досить повне усвідомлення сенсу

життя.

СОЦІАЛЬНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ – це задоволеність

особистості своїм соціальним статусом та актуальним

станом суспільства, до якого особистість себе зараховує. Це

також задоволеність міжособистісними зв’язками, статусом

у мікросоціальному оточенні.

ВІТАЛЬНЕ (тілесне) БЛАГОПОЛУЧЧЯ

– гарне фізичне

самопочуття, тілесний комфорт, відчуття здоров’я, що

задовольняє індивіда, фізичний тонус.

Щодо психічної стійкості особистості гармонію можна

розглядати як рівновагу між окремими опорами стійкості,

узгодженість між ними, рівність їхньої значущості. Душевну рівновагу

варто розуміти і як рівновагу віри в себе, у свої сили й у сили оточення.

Зокрема,

це рівновага між силою причини, яка впливає, і силою

відгуку.

Особистість є одночасно феноменом індивідуального і

соціального буття. Внутрішня гармонія неможлива без гармонійних

зв’язків зі соціальним оточенням, без соціального буття, яке

задовольняє особистість. Зі свого боку, гармонія міжособистісних

взаємин передбачає згоду індивіда із самим собою, настроєність (а не

«розладнаність»)

внутрішнього світу особистості.

У переліку почуттів виокремлюємо такий їхній вид, як

інтеракційні (дизпозиційні) почуття, які регулюють міжособистісну

взаємодію суб’єкта, і два їхні підвиди – ті, що зближують, і ті, що

віддаляють (за Куликовим). Найважливіші у цьому переліку – дев’ять

пар протилежних один одному почуттів, виокремлених на основі

прийняття іншої людини і

прагнення зблизитися (зменшити

міжособистісну дистанцію) або, навпаки, неприйняття і прагнення

віддалитися від неї (рис. 1.2).

Почуття, що зближують Почуття, що віддаляють

Єдність (спільність) з людиною (людьми) Самотність

Дружелюбність Відраза (або ворожість)

Добросердечність Злість

Упевненість у власній правоті Провина (або каяття)

Власна достатня значущість Заздрість

Гордість (за себе) Сором (або зніяковілість)

Вдячність (якій-небудь людині або людям) Образа

Повага (до якої-небудь людини або людей) Презирство (до якої-небудь людини або людей)

Любов Ненависть (стосовно цієї людини)

Рис.1.2. Інтеракційні почуття особистості.

Гармонія можлива, якщо почуття, що зближують, перевищують

за силою почуття, що віддаляють. Імовірно, що більше почуттів, що

зближують, то повніша, досконаліша гармонія особистості. Але навіть

одне сильне почуття, яке віддаляє, може зруйнувати гармонію при

виражених почуттях, що зближують.

Надмірні почуття, що зближують, – це гострі почуття, які

порушують гармонію. Безмежна єдність

може привести до бездумної

згоди, до спільності з однаковістю в усьому і, таким чином, до втрати

власної індивідуальності. Дружелюбність, що виявляється стосовно

всіх, може спричиняти нерозбірливість у міжособистісних стосунках і

неадекватно занижену критичність в оцінках людей. Добросердечність

може переходити у всепрощенство (безпринципність), а впевненість –

у неадекватну самовпевненість або впевненість у власній

непогрішності. Власна значущість може перейти у власну надцінність,

а гордість – у гординю, вдячність – у перебільшену подяку й

неадекватне вихваляння, повага – у культове поклоніння й

ідолопоклоніння, любов – у любовну сліпоту (нездатність бачити і

сприймати що-небудь інше, крім об’єкта любові).

Повага, що перейшла у культове поклоніння, породжує сильні

почуття, які

відділяють від багатьох навколишніх, ініціює презирство,

відразу, ненависть. Поклоніння у разі фіксації на одному об’єкті може

перейти у фанатизм. Він особливо небезпечний, оскільки особистість

позбувається здатності до емпатії, співпереживання – через граничну

зосередженість на чомусь, ірраціональне прийняття кого-небудь,

відданість чомусь (справі, ідеї).

Гармонійність особистості досягається лише в тому разі, коли

свідомі прагнення людини цілковито відповідають її безпосереднім,

часто навіть неусвідомлюваним нею самою, бажанням. Мотивуюча

сила таких несвідомих утворень настільки велика, що в умовах

протиріччя зі свідомими прагненнями людини, вони спричиняють

найгостріші афективні конфлікти, які спотворюють і навіть руйнують

особистість. Афективні переживання, які виникають у результаті

конфлікту різноспрямованих мотиваційних тенденцій, за

певних умов

стають джерелом формування дисгармонійної особистості.

Для дисгармонійної особистості характерні різні порушення

емоційної, пізнавальної, моральної і поведінкової сфер: безпричинні

страхи, замкнутість (аутизм), невмотивована агресивність та ін. Такі

порушення можуть зумовлювати гіперкомпенсації, неадекватні

самооцінки і рівень домагань. Психокорекційний і терапевтичний

ефект у цьому разі можуть мати: включення такої особистості в

діяльність

із зовні регульованим рівнем труднощів завдань і

предметно оформленими результатами; застосування високих

емпатичних відносин; використання інтенсивного соціального

схвалення («погладжування») тощо.

З віком в одних дітей виникає потреба виправдати свої

особливості, тоді вони починають перетворювати «вади у

доброчинності», тобто ставитись до них, як до коштовного. У цих

випадках «неузгодженість» між свідомістю і поведінкою залишається:

у таких дітей постійно виникають конфлікти з навколишніми людьми,

сумніви і почуття незадоволеності, пов’язані з удаваною недооцінкою

їхньої особистості.

Інші діти продовжують засвоювати моральні цінності, що,

перебуваючи у конфлікті з особливостями їхньої особистості,

спричинюють у них постійний внутрішній розлад із самим собою. В

результаті з дітей з нездоланним афектом формуються люди, які

завжди перебувають не в злагоді з навколишніми та із собою, та мають

багато негативних рис характеру. Досить часто з таких дітей виходять

люди соціально неадаптовані, схильні до злочинів.

Люди з дисгармонійною організацією особистості – це не просто

індивіди зі спрямованістю «на себе».

Це люди з подвійною (або

множинною) спрямованістю, які перебувають у конфлікті із собою,

люди з розщепленою особистістю, в яких свідоме психічне життя і

життя неусвідомлених афектів є в постійному протиріччі.

Домінування тієї чи іншої мотивації може бути різним на

свідомому і неусвідомленому рівнях. У результаті ми маємо

дисгармонійну структуру особистості, постійно

роздратовану

внутрішніми конфліктами. Такого роду конфлікти виникають лише за

певних умов та можуть бути зовнішніми і внутрішніми.

Зовнішні умови конфлікту зводяться в основному до того, що

задоволення яких-небудь глибоких та активних мотивів і взаємин

особистості перебуває під загрозою або стає зовсім неможливим.

Внутрішні умови психологічного конфлікту зводяться до протиріччя

або між різними мотивами і відносинами особистості, або між

можливостями і прагненнями особистості. Треба мати на увазі, що

внутрішні умови психологічного конфлікту в людини рідко виникають

спонтанно, а насамперед зумовлені зовнішньою ситуацією, історією

становлення особистості, її психофізіологічною організацією.

Ще однією умовою психологічного конфлікту може бути

суб’єктивна нерозв’язність ситуації. Конфлікт

виникає тоді, коли

людині здається, що вона не в змозі змінити об’єктивні умови, які

породили конфлікт. Психологічний конфлікт дозволяється лише тоді,

коли в людини складаються нові стосунки до об’єктивної ситуації, яка

породила конфлікт, і нові мотиви діяльності.

Розвиток і розв’язання конфлікту – це гостра форма розвитку

особистості. У

психологічному конфлікті наявні колишні й

формуються нові стосунки особистості, змінюється сама структура

особистості. Щобільше, внутрішній конфлікт – необхідна умова

розвитку самосвідомості. Сам факт можливості таких конфліктів на

всіх етапах життєдіяльності людини є обов’язковим елементом її

функціонування, що дозволяє говорити про гармонію як динамічний

стан буття особистості.

1.5. Вибір особистістю свого життєвого шляху та

його корекція

Усвідомлення людиною свого суб’єктивно-оптимального

життєвого шляху є важливим елементом її особистої зрілості. Це чітко

зафіксовано в означеннях, які вказують на відсутність такого

усвідомлення, – «недолуга» або навіть «безпутна» людина.

Соціальний досвід багатьох поколінь, який відобразився в цих виразах,

засвідчує, що в кожної людини, попри різноманіття можливих

напрямів руху в житті

, є один напрям, призначений саме для неї, тобто

«свій» шлях.

Людина народжується з індивідуальним набором інтелек-

туальних та емоційних задатків, що перетворюються згодом на

здібності, інтереси, мотиви поведінки й діяльності. Якщо вона вибирає

ті сфери життєдіяльності, для яких володіє необхідними задатками, то

швидше розвивається й демонструє успішність, яка значно перевищує

середній рівень. Цей гіпотетичний набір задатків позначимо як

потенціал розвитку.

На прагматичному рівні суб’єктивно-оптимальним можна

вважати такий життєвий шлях, який за своїми умовами й вимогами до

людини цілковито відповідає її потенціалу розвитку. На мета-

форичному рівні це не що інше, як глибинно-психологічна

визначеність до індивідуальної місії, для

реалізації якої людина

прийшла в цей світ.

Визначеність життєвого шляху, на жаль, не означає його

очевидної призначеності. Людина вибирає шлях, керуючись якимись

підставами або волею обставин, тобто вибір залежить від причин, які

не мають практично жодного стосунку до її реальних задатків. Тому

досить імовірними є помилки вибору. У юності вони неминучі

оскільки досвід перевірки себе в різних видах діяльності ще

незначний, а точність саморозуміння – мінімальна. Гнучкість психіки,

що розвивається, в принципі дає змогу молодим людям адаптуватися

до будь-якого, навіть найбільш невідповідного для себе виду занять.

Помилковість вибраного життєвого шляху стає очевидною в

дорослому віці. Тривале проходження «не своїм» шляхом призводить

до розриву між свідомою поведінкою й потребами, закладеними в

потенціал розвитку. Цей розрив суб’єктивно виявляється в появі

дисфоричних переживань і підвищеної нервово-психічної напру-

женості.

Найяскравішими виявами дорослої «недолугості» є так звані

«синдром вигорання» в професіях, пов’язаних з публічною діяльністю,

а також «криза середини життя», яка припадає, на

думку різних

авторів, на вік від 35 до 45 років. Особливість цієї кризи в тому, що

вона формується поступово в соціально й психологічно успішних

людей. Психологічний дискомфорт, що наростає в міру становлення

кризи впродовж тривалого часу, не має для них логічної підстави:

суб’єктивно окремо все в житті добре, а загалом – погано.

Замаскованість внутрішньої причини дискомфорту робить

неможливою цілеспрямовану боротьбу з нею і врешті-решт

призводить до неординарних вчинків і поведінки.

В еволюції тваринного світу сформувалися відмінності в

психічному складі чоловічої й жіночої особин, важливі для цієї

проблеми. Зокрема, йдеться про меншу в середньому схильність до

навчання, ригідність способів розумової діяльності й поведінки

, вузьку

спрямованість задатків потенціалу розвитку в чоловічої особини. Тому

чоловіки набагато частіше не виявляють «свого» шляху й не

спроможні повноцінно адаптуватися до того шляху, на який уже стали.

Першим кроком з кризи у бік «свого» шляху є усвідомлення

того, що дисфоричні стани – наслідок системної кризи життя, а не

набір особистих

ускладнень, що ситуативно склалися. Попри

відносність суб’єктивної самооцінки, можна рекомендувати для

самодіагностики декілька сформованих підсвідомістю індикаторів, які

виявляють факт проходження життям «не своїм» шляхом:

1. Відчуття, що постійно не щастить, «усе складається

всупереч...». Переживання такого відчуття зумовлене тим, що «не

своя» мета, мета, яка лежить поза «своїм» шляхом, не запускає

роботу

підсвідомого мислення. Тому результати роботи свідомого мислення

не доповнюються узагальненими відомостями (за всім обсягом

інформації, наявної в досвіді людини щодо завдання, яке вона

розв’язує) у формі інтуїції. Обмеження інформаційної основи рішення,

яке людина ухвалює, тільки його свідомою частиною різко знижує

адекватність планування й зумовлює невисоку успішність дії.

2. Утома

від досягнень, неприємна втома як постійне

переживання. Втома «не своєї» дії пов’язана з тим, що підсвідомість

відмовляє їй у безпосередньому інтересі як найбільш ефективному

стимуляторі працездатності, а діяльність, яку виконують здебільшого

завдяки вольовій напрузі, є надзвичайно енерговитратною й тому

виснажливою.

3. Відсутність повноцінного задоволення (радості, гордості,

тріумфування) від досягнутого успіху,

відсутність радості від

довгоочікуваних подій або перемог. Суб’єктивну відсутність радості від

успіхів можна вважати найбільш точною вказівкою на помилковість

вчинених дій. Її можна трактувати як повідомлення підсвідомості про

те, що досягнута мета не була по-справжньому «твоєю». Отже, в сенсі

просування індивідуальним життєвим шляхом жодного досягнення

немає, і тому нема

емоційного підкріплення виконаної роботи.

Глибинний сенс перерахованих індикаторів полягає в тому, що

вони ненав’язливо створюють такі суб’єктивні умови, які

підштовхують людину до відмови від діяльності.

Механізмом кризи є втрата динамізму в розвитку особистості.

Невизначеність власного «Я» і свого майбутнього – провідна

проблема юності. Її людина розв’язує через випробування

себе в

різних справах і ситуаціях (звідси підліткове «Хочу все знати», «Треба

все в житті спробувати»). Унаслідок таких зусиль хлопець поступово

визначається з тим, ким він є. І в такий спосіб потрапляє в

психологічну пастку з далекосяжними наслідками. Його суб'єктивне

«Я» стає вельми локальною територією, яка відрізняється від «Не-Я»

(від невизначеності) заборонами й самозаборонами. Саме

надвизначеність сьогодення стає з часом провідною проблемою

дорослості. Припинення змін у собі і в

світі – це і є завершення життя.

Частиною загальної втрати психологічного динамізму стає

окостеніння картини навколишнього світу. Насправді, скільки людей,

стільки існує в чомусь різних картин світу, зокрема прямо

протилежних за своїми основоположними позиціями, і уявлень один

про одного. Однак для будь-якої дорослої людини є самоочевидним і

не потребує жодних

обґрунтувань, що її уявлення про себе і

навколишній світ достатньо точні й головне – об’єктивні, а якісь

відхилення від них у партнера по життєдіяльності – свідчення

поганого знання ним «реального» життя, слабкості розуму або

нечесності.

У цих обставинах становище людини, яка переживає кризу

середини життя, по-справжньому драматичне. Усі її спроби з

допомогою логіки «підправити» своє життя без радості принципово

приречені на невдачу. Дифузне переживання того, що «все не так, як

треба», відчуття «втрати сенсу життя» тому й виникають, що за цих

уявлень про свої можливості в цьому суб’єктивному світі прагнення до

«правильного» життя (енергійного, ефективного й радісного) у

принципі не

можливо задовольнити.

Конкретні форми усвідомлення дорослою людиною «свого»

життєвого шляху можуть бути безконечно різноманітні. Тому

накреслимо основні етапи такого усвідомлення. Вважають, що в

розгорненому вигляді відшукування шляху складається з трьох

послідовних етапів: усвідомлення кризи, самоідентифікація,

реорієнтація.

Усвідомлення того, що життя зайшло в безвихідь і подальше

існування в колишній формі неможливе,

вимагає від людини значної

мужності. На піку переживання безглуздості свого існування в кожної

дорослої людини є можливість вибору одного з трьох рішень:

1. Злякатися неминучих потрясінь колишнього устрою життя,

опанувати себе й зробити вигляд, що все гаразд. Відчайдушно

зайнятися чим-небудь: роботою, риболовлею, наведенням ладу в

будинку, читанням і т. д.

Фактично, це шлях поступової деградації

душі, її омертвіння, за яким – руйнування тіла (підвищений кров’яний

тиск, інфаркт, інсульт, виразка, гормональні розлади).

2. «Вибити клин клином», заглушити відчуття безглуздості

життя більш інтенсивними переживаннями. Убогість мети породжує

убогість використовуваних при цьому засобів: алкоголь, прагнення до

ризику як такого, розгульний спосіб життя, рідше — вживання

наркотиків. Самогубство — найрадикальніший із засобів цього роду.

3. Почати послідовно руйнувати свій колишній світ. У шкаралупі

звичних уявлень, звісно, погано – і задушливо, і затхло, і тісно. Але, з

іншого боку, вона оберігає від невідомості й пов’язаних з нею небезпек

і знегод. Тому будь-хто, хто вирішить від неї звільнитися, має бути

готовим до того, що спочатку «на волі» він натраплятиме здебільшого

тільки на нові труднощі й проблеми. Правда, вони будуть якісно

іншими, ніж у його колишньому світі.

Самоідентифікація

полягає в повному, діяльному й, відповідно,

не спотвореному вираженні ззовні й усвідомленні свого «Я». Кожному,

напевно, знайомі сумно-солодкі думки на кшталт: «Ах, якби я тільки

міг... (якась суб’єктивно приваблива дія), але ж... (мотивування, чому

цього не слід робити)». Поки все привабливе реально не доступне,

ілюзії неможливо відокремити від

істини. Лише за умов повного

вираження себе ззовні можна повною мірою побачити, ким ти є.

Пришвидшенню процесу самоідентифікації може істотно

допомогти спілкування з професійним психологом (консультантом,

психотерапевтом). «Неозвучені» думки про себе і світ можуть

залишатися скільки завгодно довго непослідовними й суперечливими

– сама людина цього не помічає. Як і для вирішення

багатьох інших

завдань, для точного саморозуміння необхідна зовнішня дія

(розповідь), спрямована в зовнішній світ (на консультанта).

Завдання консультанта при цьому полягає в тому, щоб стати

розумним дзеркалом, у якому клієнт зможе побачити всього себе без

звичних йому спотворень, ретуші й «білих плям».

Під реорієнтацією розуміють відшукування (відкриття для себе)

нової

орієнтовної основи в сприйнятті й оцінці обставин і ситуацій

світу. Поки людина дивиться навколо себе «колишніми» очима, вона

зможе побачити лише те, що бачила й раніше: колишній світ, колишні

проблеми, колишню нездатність їх якось розв’язати. Людина, яка

намагається вибратися з життєвої кризи, обов’язково запитає

консультанта: «То що ж мені

робити?». Але складність відповіді

полягає саме в тому, що весь набір дій, доступних людині в цей

момент, є органічним елементом її минулого життя, і їхнє

використання може призвести лише до її тимчасової реанімації.

Єдиною адекватною дією під час кризи є відмова від стереотипних для

себе, «очевидних» і «об’єктивно зумовлених»

очікувань, установок і

реакцій.

Помилки у виборі й подальшій корекції суб’єктивно-

оптимального життєвого шляху є неминучими і в цьому сенсі

нормальними. Подолання життєвої кризи (за допомогою її

усвідомлення, самоідентифікації, реорієнтації) веде до повнішого й

точнішого розуміння «свого» шляху, переживання усвідомлення свого

життя і задоволеності ним.

• Охарактеризуйте головні життєві процеси особистості.

• Які життєві процеси підвищують саногенний потенціал особистості?

• Які життєві процеси знижують саногенний потенціал особистості?

• Розкрийте взаємозв’язок основних процесів людського буття.

• Які основні аспекти буття особистості? Охарактеризуйте їх.

• Яка сутність внутрішніх і зовнішніх просторів особистості?

• У чому виявляється багатогранність людського життя?

• Яка роль особистого життя людини в її земному житті?

• У чому виявляються гармонія та інтегрованість особистості?

• Що становить собою гармонія у суб’єктивному аспекті?

• Яким чином гармонія впливає на психічну стійкість особистості?

• У чому виявляється дисгармонія особистості?

• Яким чином особистість робить вибір свого життєвого шляху?

• До чого призводить помилковість вибраного життєвого шляху?

• Які етапи усвідомлення дорослою людиною «свого» життєвого шляху?

• Яким чином відбувається корекція особистістю свого життєвого шляху?

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1990.

Барсова А. Формула личности, или Как свои недостатки превратить в достоинства. – М.:

АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2004.

Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М., 1986.

Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог.

спеціальностей. – Львів

: В-во „Край”, 2005.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. –

К.: „Центр учбової літератури”, 2007.

Гройсман А. Психология. Личность. Творчество. – М., 1993.

Князев Я. Ключ к самосозиданию. – М., 1990.

Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2т.]; Т.1: Теоретико-методологічні

проблеми генетичної психології. – К.: Форум, 2002.

Мартынюк Е.

И. Рефлексия как способ саморегуляции и оптимизации деятельности //

Деятельность: философский и психологический аспекты. – Симферополь, 1988. – С. 28–

30.

Маслоу А. Самоактуализация личности и образования: пер. с анл. – Киев, Донецк: Ин-т

психологии АПН Украины, 1994.

Митина Л.М. Психология развития конкурентоспособной личности. – М.: Московский

психолого-социальный институт. – Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2002.

Петровский В.А.

Личность в психологии: парадигма субъективности. – Ростов-н/Д.: Феникс,

1996.

Потемкина О.Ф., Потемкина Е.В. Формула счастья, или как не превратить любовь в

мучение. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2004.

Столин В.В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983.

Фрейдмен Д., Фрейгер Р. Личность и личностный рост. – М., 1992.

Фрейджер Р., Фейдимен Д

. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. / Пер. с англ. –

СПб.: Прайм-ЕВ-РОЗНАК, 2004.

Шевандрин Н.Н. Психодиагностика, корекция и развитие личности: Учеб. для студ. высш.

учеб. завед. - 2-е изд. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 2002.

Психологія особистості

Глава 2

Особистість відіграє значну роль у соціальному бутті. Вона

розв’язує соціальні, політичні, економічні, екологічні, культурні,

наукові, технічні та інші проблеми. Як відомо, особистість є об’єктом

вивчення різних наук, у тому числі філософії, соціології, педагогіки,

психології, економіки, права, етики, біології тощо. Тому категорія

особистості в сучасних наукових дослідженнях, соціального прогресу і

суспільній свідомості посідає одне з центральних місць. Її розкриття

дає можливості для цілісного підходу до вияснення сутнісних сил і

потенціалу людини, системного аналізу та синтезу її психічних

функцій, процесів, станів, властивостей. Проте у психологічній науці

не існує єдиного, загальноприйнятого погляду на природу особистості.

Наукове вивчення проблем особистості, як правило, умовно

розділяють на два етапи. Перший охоплює період з кінця XIX до

середини XX ст. Він за часовими параметрами приблизно збігається з

періодом становлення класичної психології. Власне, водночас, було

розкрито провідні ідеї та сформульовано фундаментальні положення

про особистість. Другий етап активного дослідження різнобічних

проблем особистості розпочався у другій половині XX ст. Тому для

глибшого розкриття

сутності та змісту особистості розглянемо її

розуміння в координатах різних напрямів, концепцій і шкіл.

2.1. Особистість у психоаналізі,

трансперсональній психології, біхевіоризмі

Датою виникнення класичного психоаналізу вважають 1895 р.,

коли З. Фройд і Й. Бреєр почали застосовувати метод катарсису

для лікування істерії. Це найвідоміший за межами психології напрям

психологічної науки й практики, який здобув широкий світовий

резонанс, мав вплив на різні шари культурного життя людства. Ідеї

фройдизму вплинули на мистецтвознавство, літературознавство,

медицину та

інші галузі науки, пов’язані з людиною. Засновником

психоаналізу є З. Фройд (1856–1939). Уперше загальні положення

психоаналізу він виклав у 1900 р. – у «Тлумаченні сновидінь». На

відміну від напрямів психології, представлених вище, психоаналіз –

теоретичне вчення, зумовлене потребами клінічної практики.

Згідно з Фройдом, психіка аж ніяк не збігається зі

свідомістю. Свідомість становить лише тонкий

шар на

поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк

не можна збагнути природу психіки.

Вчення психоаналізу має три рівні:

• метод дослідження, який спирається на виявлення

неусвідомлюваного значення слів, учинків і продуктів уяви (снів,

марень, фантазувань) через тлумачення вільних асоціацій;

• психотерапевтичний метод, який спирається на це

дослідження;

• сукупність теорій психології і психопатології (теорія дитячої

сексуальності тощо), у яких систематизовано відомості, отримані

психоаналітичним методом дослідження й лікування.

Ключовими термінами психоаналізу

є несвідоме – уявлення

про те, що існує психічна діяльність, якої суб’єкт не усвідомлює; опір

– ідея про те, що на ставлення людини до об’єкта впливає ставлення

до минулих об’єктів (насамперед тих, що оточували її в дитинстві);

лібідо – психічна енергія, джерело якої – у несвідомому.

На основі багаторічних клінічних спостережень

Фройд

сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої психіка,

особистість людини складається з 3-х компонентів, рівнів: «ВОНО»,

«Я», «НАД-Я» (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Схематичне зображення структури особистості за

З. Фройдом.

«ВОНО» – несвідома частина психіки, вируючий казан

біологічних вроджених інстинктивних потягів: агресивних і

сексуальних. «ВОНО» насичене сексуальною енергією – «лібідо».

Людина – замкнута енергетична система, кількість енергії в кожного –

постійна величина. Несвідоме та ірраціональне, «ВОНО» підкоряється

принципу задоволення, тобто задоволення і щастя – головні цілі в

Формується внаслідок

подолання комплексу

«Едипа»

Формується у взаємодії

з суспільством

«Принцип реальності»

«Ід»

«Воно»

несвідоме

Вроджені інстинкти

«принцип задоволення»

Механізми

психологічного

захисту

«Супер-Его»

«Над-Я»

совість

«Его»

«Я»

свідомість