Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

можуть виникнути образи жахливого спрута або пітона, які стискають,

сковують усе тіло, або образи підземелля, з якого неможливо знайти

вихід тощо. Ситуація видається нестерпною, безнадійною. Серед

стандартних компонентів цієї матриці – болісні відчуття самотності,

безпорадності, безнадійності, відчаю і провини. БПМ-ІІ притягує

спогади СКД про ситуації, у яких пасивна і безпорадна особистість

потрапляє у владу могутньої руйнівної сили і стає її жертвою без

шансів на порятунок.

Третя перинатальна матриця (БПМ-ІІІ) відображає ту

стадію біологічного народження, коли скорочення матки тривають,

але шийка матки вже відкрита і це дає змогу плоду поступово

просуватися по родовому каналу. Відбувається відчайдушна боротьба

за виживання, плід відчуває

сильне механічне стискання, часом –

задуху. На кінцевій стадії пологів плід може відчувати безпосередній

контакт з такими біологічними матеріалами, як кров, слиз,

навколоплідна рідина.

Під час сеансів самодослідження, крім реалістичних відчуттів

різних аспектів боротьби в родовому каналі, людина може відчувати й

символічні емоційні переживання: елементи титанічної боротьби,

образи стихійних бід, воєн, сутичок

з дикими тваринами, зіткнення з

вогнем, криваві жертвопринесення, сильне сексуальне збудження,

агресію тощо. Той факт, що на перинатальному рівні сексуальне

збудження відбувається в контексті смертельної загрози, страху,

агресії й біологічного матеріалу, на думку Гроффа, стає ключем до

розуміння сексуальних відхилень. Під час третьої перинатальної

матриці ситуація вже не здається безнадійною,

і людина бере

активніше участь у тому, що відбувається. Вона відчуває, що

страждання має певну спрямованість і мету. Цей досвід боротьби

смерті й народження є межею між агонією й екстазом, іноді злиття

одного й іншого.

Четверта перинатальна матриця (БПМ-ІV) пов’язана з

безпосередньою появою на світ людини, коли болісний процес

боротьби за народження добігає кінця, просування по родовому

каналу сягає кульмінації і за піком болю, напруги й сексуального

збудження йде раптове полегшення й релаксація. Дитина народилася,

і після довгого періоду темноти вперше бачить яскраве світло дня або

операційної.

Як і в інших матрицях, деякі переживання на цій стадії є точним

спогадом про реальні біологічні події, що відбуваються під час

народження, а крім того, люди згадують ті спеціальні акушерські

прийоми, які було застосовано саме під час їхнього народження.

Символічним в останній стадії пологів є досвід смерті –

відродження: перехід від БПМ-ІІІ до БПМ-ІV відтворює відчуття

повного знищення – фізичної загибелі, емоційного краху

інтелектуальної поразки, миттєвого знищення всіх колишніх основ у

житті людини. Після досвіду повного знищення відразу з’являється

картина сліпучого білого або золотого кольору надприродної

яскравості й краси. Людина переживає відчуття духовного звільнення,

порятунку і відчуває себе вільною від тривоги, депресії, провини. Це

супроводжується потоком позитивних емоцій щодо самої себе, інших

або існування загалом. Світ здається прекрасним і безпечним місцем, а

інтерес до життя значно зростає.

Отже, перинатальний рівень несвідомого є багатогранним

вмістилищем емоційних станів, тілесних

відчуттів і могутньої енергії.

Мабуть, він функціонує як універсальна і відносно недиференційована

потенційна матриця для розвитку більшості форм психопатології.

Наскільки перинатальні матриці відображають реальну травму

народження, настільки можна чекати істотного варіювання загального

обсягу негативних елементів. Звичайно ж, є різниця між стрімкими

пологами в ліфті або в таксі дорогою до пологового

будинку і

пологами тривалістю п’ятдесят годин із застосуванням щипців та

інших екстрених заходів.

Народження травмує не тільки тому, що дитина від райських

безпечних умов у лоні матері переходить до несприятливих умов

зовнішнього світу, а й тому, що саме проходження через родовий

канал було пов’язане з надзвичайно високим емоційним і

фізичним

стресом та неймовірним болем. Зрозуміло, що серед індивідів, чиє

народження було схожим, одні можуть бути відносно нормальні, тоді

як інші матимуть психопатологію різного виду і різного ступеня.

Резерв важких емоцій і тілесних відчуттів, які є наслідком пологової

травми, становить лише потенційне джерело ментальних порушень.

Власне, чи розвинеться психопатологія? Якої

специфічної форми

вона набуде і наскільки буде серйозною? Усе це вирішально залежить

від індивідуальної постнатальної історії, і, отже, природи й динаміки

систем конденсуючого досвіду (СКД). Чуйна поведінка з

новонародженим, відновлення симбіотичної взаємодії з матір’ю,

достатній час, затрачений на встановлення зв’язку – мабуть, ключові

чинники, здатні нейтралізувати шкоду пологової травми. Обставини

патерни народження людини мають глибокий зв’язок із загальною

якістю всього її життя. Досвід народження визначає фундаментальне

ставлення до існування, світогляд, ставлення до інших людей,

співвідношення оптимізму й песимізму, стратегію життя, навіть такі

специфічні риси, як довіру до себе і здатність давати раду з

проблемами й проектами.

Якщо народження

відбулося без ексцесів і виснаження, а

постнатальний відхід був правильним і чуйним, людина залишається з

«майже клітинним відчуттям» віри в себе у боротьбі з перешкодами і в

їх подоланні. Ті, хто народжувався в умовах важкої загальної анестезії,

нерідко зазначають, що вони здатні мобілізовувати достатньо енергії

на ранніх стадіях будь-якого

великого починання, але потім втрачають

зосередженість і відчувають, що енергія розсіюється й зникає, як

наслідок, їм ніколи не доводиться відчувати повну завершеність свого

проекту.

Мануальне втручання або застосування щипців для

пришвидшення пологів призводить до утворення в чомусь схожого

патерна. Носії такого досвіду здатні працювати з адекватною енергією

на початкових стадіях проекту, але втрачають віру в себе перед самим

його завершенням і вимушені спиратися на зовнішню допомогу для

«останнього ривка».

Фізіологічний досвід народження без анестезії

готує індивіда до

майбутніх серйозних змін і створює глибоку віру у свою здатність

упоратися з ними. Але в разі патологічних обставин «важких пологів»

без відповідної фармакології, яка могла б полегшити страждання

матері та немовляти, таке важке народження здатне закласти патерн

для насильного суїциду, тенденції до самогубства. Сильна анестезія

може, з іншого

боку, запрограмувати індивіда на пошуки полегшення

стресів у наркотичних станах й алкогольному сп’янінні.

Важкий і тривалий перебіг початкової стадії пологів (БПМ-ІІ)

може слугувати основною причиною схильності людини до депресії,

тривоги, відчаю, відсутності ініціативи, втрати інтересу до всього, до

нездатності радіти існуванню, до пригніченого сексуального бажання,

до малої здатності

відчувати сексуальний оргазм, до загальної рухової

заторможеності. Типові соматичні вияви депресії (вияви БПМ-ІІ) –

відчуття придушення й обмеженості, задухи, напруги і тиску, головні

болі, мігрень, закрепи, серцеві розлади, втрата інтересу до їжі та сексу.

Біохіміки з’ясували, що в людей, які страждають на пригнічену

депресію, високий за змістом катехоламінів і стероїдних

гормонів

склад крові. Це зумовлює високий рівень схильності до стресу, що

цілком відповідає картині БПМ-ІІ, яка відображає високостресову

ситуацію без зовнішніх дій і виявів. Якщо глибинну сутність

пригніченої депресії можна зрозуміти тільки за динамікою БПМ-ІІ, то

пов’язані з нею і які сприяють її розвитку СКД передбачають такі

біографічні елементи: віддалення від матері, її відсутність або

холодність, холод, голод у дитинстві й ранньому дитинстві, сімейні

ситуації придушення і покарання дитини, відчуття самотності,

ситуації, які загрожують життю або тілесній цілісності індивіда, коли

він грав роль безпорадної жертви.

Важкий, тривалий або патологічний перебіг пологів на фазі

проходження дитини по родовому каналу

(БПМ-ІІІ) здатний

спричинити різноманітні психопатологічні відхилення: мазохізм,

садизм, некрофілію, сексуальні відхилення, гомосексуалізм,

самокаліцтво, криваве самогубство (кинутися під потяг, перерізати

вени), зґвалтування, агресивність. Агресивність крайніх ступенів була

пов’язана з важким процесом народження як реакція на надмірний

фізичний і емоційний біль, задуху і загрозу життю. Така жорстокість

щодо тварини на

волі привела б його до спалахів люті і рухового

вибуху.

А в дитини, затисненої у вузькому просторі родового каналу,

немає способу вивести потік емоційних і моторних імпульсів, оскільки

вона не може рухатися, чинити опір, вийти зі ситуації і навіть кричати.

Тому зрозуміло, що величезний запас агресивних імпульсів і

загального напруження залишатиметься всередині організму в

очікуванні того, що вивільняється. Цей величезний резервуар

затриманої енергії може пізніше стати основою не тільки агресивності

та насильних імпульсів, а й різних моторних явищ, якими звичайно

супроводжуються чимало психіатричних порушень – таких як

загальне м’язове напруження, тремор

, судоми, тики і припадки.

Перинатальні матриці було задіяно і в патогенезі серйозних

психосоматичних захворювань – бронхіальна астма, мігрень, головні

болі, псоріаз, виразка шлунка, гіпертонія.

Глибинна основа артеріальної гіпертонії – запас в організмі

тривалого емоційного і фізичного стресу біологічного народження.

Різні стреси впродовж життя долучаються до цього первинного запасу,

полегшують доступ перинатальних елементів

у свідомість. Як

наслідок, гіпертонія є психосоматичною реакцією на незавершені

гештальти стресових ситуацій в житті індивіда, зокрема його

перинатальну історію, а не віддзеркаленням тільки найближчих за

часом обставин.

Щоб звільнитися від зазначених хвороб і психопатологічних

відхилень, на думку С. Гроффа, пацієнт має знову прожити початкову

стресову ситуацію з усією її повнотою

та цілковитим усвідомленням.

Коли сутність та інтенсивність свідомого переживання точно

збігатимуться з несвідомим гештальт-досвідом, проблему буде

розв’язано і недугу вилікувано. Однак переживання видозміненої копії

початкової стресової ситуації без доступу до того рівня несвідомого, до

якого вона належить, тільки обтяжує проблему, а не розв’язує.

Наприклад, головний біль має

посилитися до граничного, нестерпного

ступеня, який можна порівняти з болем, фактично пережитим під час

народження, – тоді це дасть раптове вибухоподібне звільнення від

мігрені, вилікує її повністю. Повторне проживання свого народження

за допомогою методів ребефінгу, голотропного занурення або

психоделічної терапії дає стабільне лікування психосоматичних

захворювань і психопатологічних відхилень.

Патогенні наслідки народження визначаються

не лише

характером пологової травми, а й тим відходом, який одержує дитина

відразу після народження. І це ще не все: емоції, важливі події

подальшого життя також впливають на те, якою мірою динаміка

перинатальних матриць перейде у виявлену патологію.

Добрий материнський догляд, задоволеність, безпека і загальне

переважання позитивних переживань у дитинстві

можуть створити

динамічну буферну зону, яка оберігає індивіда від прямої збуреної дії

перинатальних емоцій, відчуттів та енергії. І, навпаки, продовження

травматизації в дитинстві не лише не дає цього захисного екрана, а ще

й додасть матеріалу до негативних емоцій та відчуттів, накопичених на

перинатальному рівні. Тому дитячі психологічні травми дуже

впливають на

все подальше життя людини, на її поведінку, хвороби,

психологічні відхилення і проблеми.

Через дефект у захисній системі перинатальні елементи можуть

згодом прорватися у свідомість у вигляді психопатологічних

синдромів. Емоційні, психосоматичні й міжособові проблеми мають не

тільки біографічний і перинатальний елементи, а й корені з

трансперсональної сфери.

Отже, перинатальний рівень несвідомого є багатогранним і

багатим вмістилищем емоційних станів, тілесних відчуттів і могутньої

енергії.

Для

досягнення вивільнення від вказаних хвороб і

психопатологічних відхилень, на думку С. Гроффа, впродовж його 30-

літнього лікарського досвіду, пацієнт повинен знову прожити

початкову стресову ситуацію в усій її повноті та з повним

усвідомленням: коли природа та інтенсивність свідомого переживання

точно збігатимуться з несвідомим гештальт-досвідом, проблему буде

розв’язано і відбудеться

лікування. Але переживання видозміненої

копії початкової стресової ситуації без доступу до того рівня

несвідомого, до якого вона належить, тільки обтяжує проблему, а не

розв’язує.

Близький до трансперсональної психології підхід доктора

Чампіона Курта Тойча. Його концепція, яка полягала в тому, що

генетичний код ще до народження людини визначає велику частину

перспектив

її життя та основні патерни поведінки, поступово діставала

визнання в наукових колах. Молекули ДНК несуть не тільки

генетичний код успадкованих біологічних і фізіологічних

особливостей організму, схильностей до певних хвороб, а й

генетичний код, який визначає певні патерни поведінки, схильність до

певних проблем, подій, життєвих труднощів. Разом з інформацією про

зовнішність

у ДНК зберігається інформація про досвід і життєві ролі

предків. Кожна людина має свій унікальний Основний Внутрішній

Напрям (ОВН) – з’єднання генетичних, несвідомих і свідомих

чинників, відповідно до яких вона іде по життю, одержує досвід і грає

свої ролі, незалежно від власних свідомих реакцій та інтерпретацій.

Усвідомлення генетичного коду, небажаних сімейних

повторних

патернів поведінки (наприклад, алкоголізм, який повторюється, – дід,

батько, син, внук схильні до алкоголізму; або з покоління в покоління

всі жінки в роду виходили заміж з розрахунку і були дуже нещасливі у

шлюбі) в поєднанні з виробленням і реалізацією чіткого плану

практичних дій щодо подолання цих патернів дозволяє людині

змінити

своє життя до кращого в різних аспектах.

Тойч своєю 30-річною терапевтичною практикою довів, що ОВН,

а отже, і долю людини можна змінити шляхом розуміння і

систематичної діяльності, яку свідомо спрямовують задля реалізації

Програми Вдосконалення – точного поступового плану подолання

небажаного сімейно-генетичного коду, підвищення продуктивності

життя, роботи, поліпшення здоров’я. Тойч розробив

для своїх клієнтів

усебічну програму девіктимізації і досягнення поставлених життєвих

цілей. Змінене за допомогою IDEAL-методу ОВН дає людині, її рідним

і близьким більш успішне й щасливе життя, тобто людина може

уникнути долі «жертви коду», якщо усвідомить, виявить цей код і

силою своєї думки і цілеспрямованою системою продуманих

практичних дій «перебудує свій код» (хоча це і дуже складно).

Біхевіоризм, який визначив предметом психології поведінку,

бачить в особистості людини не що інше, як

сукупність поведінкових

реакцій, властивих даній людині. Та чи інша поведінкова реакція

виникає на певний стимул, ситуацію, тобто «стимул – реакція» (S – R).

Закон ефекту Торндайка уточнює: зв’язок між S – R посилюється,

якщо є підкріплення. Воно може бути як позитивним (похвала,

отримання бажаного результату, матеріальна винагорода тощо), так і

негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження

тощо).

Поведінка людини витікає найчастіше з очікування позитивного

підкріплення, але іноді переважає бажання передусім уникнути

негативного підкріплення, тобто покарання, болю тощо.

Отже, з позиції біхевіоризму особистість – це все те, чим володіє

індивід, це його можливості щодо реакцій (навички, соціально

регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність пластичності,

щоб утворювати нові навички + здатність утримання

, збереження

навичок) для пристосування до середовища.

ОСОБИСТІСТЬ – організована і відносно стійка система

навичок. Навички становлять основу щодо стійкої

поведінки, а зміна ситуації зумовлює формування нових

навичок.

Отже, особистість у концепції біхевіоризму розуміють

насамперед як істоту, яка реагує і діє, яку запрограмовано на ті або

інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи стимули

і підкріплення, можна

програмувати людину на необхідну поведінку.

У надрах самого біхевіоризму психолог Е. Толмен (1948)

поставив під сумнів схему S–R як дуже спрощену і ввів між цими

членами важливу змінну I – психічні процеси даного індивіда, які

залежать від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду і

природи стимулу. Внаслідок цього головна формула

особистості

біхевіоризму стала такою: S–І–R. Пізніше один із послідовників

Уотсона, Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризму, довів, що будь-

яка поведінка визначається наслідками, та сформулював принцип

оперантного зумовлення – «поведінку живих організмів визначають

наслідки, які вона зумовлює». Залежно від того, чи будуть ці наслідки

приємними, байдужими чи неприємними – живий організм або

виявить тенденцію

повторювати цей поведінковий акт, або не надасть

йому ніякого значення, або ж уникатиме його повторення надалі.

Берес Фрідерік Скіннер (1904–1990) вважав, що варто

вивчати насамперед поведінку людини. На відміну від мислення і

переживань, поведінку людини можна спостерігати, вимірювати й

аналізувати. Виходячи з видимої поведінки людини, можна визначити

«Я», у такому разі

стає необов’язковим вивчення внутрішніх процесів,

які відбуваються в особистості або в «Я». Він сформулював різні

способи спостереження, виміру, прогнозування і розуміння поведінки

людини. Оскільки Скінер не довіряв суб’єктивному, ментальному

тлумаченню поведінки, а також спекуляціям або поясненню через

обставини, то започаткував свої ідеї на основі спостережень за

поведінкою людей і тварин.

Проте Скіннер не розглядав людей

, як творчих і діяльних натур,

навпаки, він думав, що поведінка людини визначається чинниками

генетики й оточення. Коли люди не розуміють поведінки іншої

людини або не знають патернів її минулого чи майбутнього, які її

підкріплюють, вони починають вигадувати пояснення її поведінки.

Учений дійшов висновку, що людину можна навчити виявляти

практично будь-

яку поведінку, властиву людям або тваринам,

виявляти її так часто, наскільки буде потрібно в обраному напрямі.

Дослідження змінних, які впливають на оперантне научання, показує,

що научання досягається і без усвідомлення, але найефективніше воно

виявляється, коли суб’єкт усвідомлює його і взаємодіє з тими, хто з

ним працює.

Позитивні й негативні наслідки

контролюють поведінку

людини. Якщо ми маємо у своєму розпорядженні достатні знання про

колишні підкріплення, ми можемо пояснити будь-який людський

вчинок. Якщо ми зможемо змінювати оточення людини, то ми

можемо проконтролювати її поведінку. Контроль поведінки — це і є

воля.

Для Скіннера особистісний ріст є здатністю підсилювати

вигідний нам контроль навколишніх

і зводити до мінімуму

несприятливі умови. Функціональний аналіз може бути корисний для

пояснення поведінки з погляду причинно-наслідкових зв’язків. Він

вважає, що особистість, у загальноприйнятому сенсі цього слова, —

фікція. Свідомість і тіло не віддільні один від одного.

Людина повністю залежить від свого середовища, і будь-яка

свобода дії, якою, їй

здається, вона може користуватися, є чистою

ілюзією.

Згідно з теорією соціального вчення Дж. Роттера, соціальну

поведінку можна описати за допомогою таких понять:

• поведінковий потенціал – кожна людина володіє певним

набором дій, поведінкових реакцій, що сформувалися

протягом життя;

• на поведінку людини впливає її очікування, їх суб’єктивна

імовірність, з якою, на

думку людини, певне підкріплення

буде після певної поведінки в певній ситуації (якщо людина

вважає, що існує висока імовірність того чи іншого

підкріплення в цій ситуації, вона швидше засвоює необхідну

поведінку, яка відповідає ситуації та підкріпленню);

• на поведінку людини впливає характер підкріплення, його

цінність для людини (різні люди цінують і надають перевагу

різним підкріпленням: хтось більше цінує похвалу, пошану з

боку інших, хтось більше цінує гроші або чутливіший до

покарання та ін.);

• на поведінку людини впливає її «локус контролю» –

екстернал або інтернал, чи відчуває вона себе

«пішаком»

або ж вважає, що досягнення її цілей залежить від власних

зусиль.

Поведінковий потенціал, на думку Роттера, включає 5 основних

блоків поведінкових реакцій, «технік існування»:

• поведінкові реакції, спрямовані на досягнення успіху,

результату, слугують підставою соціального визнання;

• поведінкові реакції пристосування, адаптації – це техніки

узгодження з вимогами інших людей, суспільних норм тощо;

• захисні поведінкові реакції – їх використовують у ситуаціях,

вимоги яких перевищують можливості людини на даний момент (це

зокрема, як заперечення, придушення бажань, знецінення,

затушовування тощо);

• техніки уникнення – поведінкові реакції, спрямовані на «вихід

з поля напруги», відхід, втеча, відпочинок тощо;

• агресивні поведінкові реакції — це може бути і реальна фізична

агресія, і

символічні форми агресії: іронія, критика іншого, насмішка,

інтриги, скеровані проти інтересів іншої людини тощо.

Згідно з концепцією американського психолога Макґвайра,

класифікацію поведінки і вчинків людини слід проводити залежно від

цілей, потреб, ситуацій.

2.2. Особистість у когнітивній

та гуманістичній психології

Когнітивні теорії особистості виходять з розуміння

людини як «розуміючої, аналізуючої», оскільки людина перебуває у

світі інформації, яку треба зрозуміти, оцінити, використати. Учинок

людини містить три компоненти: 1) саму дію, 2) думки, 3) відчуття,

які вона переживає, виконуючи певні дії.

Зовні схожі вчинки можуть бути різними, оскільки думки і

відчуття були іншими. Опинившись у реальній

ситуації, людина не

має нагоди всебічного аналізу обставин (обмаль часу, брак знань), їй

потрібно розв’язувати, вона робить вибір і здійснює вчинок

(біхевіористи тут завершують аналіз поведінки). Проте когнітивну та

емоційну частину вчинку ще не було завершено, оскільки сам вчинок є

джерелом інформації, що дозволяє формулювати чи змінювати думку

про

себе або про інших.

Ситуації створюють потенційні сили, які сприяють актуалізації

або перешкоджають реалізації намірів, планів, відносин людини.

Знаходячи або створюючи відповідний (зручний) канал ситуаційних

явищ, можна домогтися кардинальної зміни поведінки людей за

рахунок маніпулювання окремими приватними характеристиками

ситуації, і навпаки, не знайшовши такого, можна безрезультатно

докласти чимало зусиль, організовуючи зовнішню дію на людей.

Суб’єктивна інтерпретація ситуацій - це більш істинний чинник

ухвалення рішення, ніж «об’єктивне значення» цих

ситуацій. Різні

люди по-різному «бачать», інтерпретують ситуації, в яких вони діють.

Існує внутрішня мінливість особистих актуалізованих у конкретних

ситуаціях схем інтерпретації, що є причиною неточного прогнозу

людьми своєї власної майбутньої поведінки.

Гуманістичні теорії особистості. Одним із фундаторів

гуманістичної психології вважають американського дослідника

Карла Роджерса (1900–1990). Центральною ланкою особистості, за

К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-

концепція», яка породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак

формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не

збігається з оцінкою людини навколишніми, і тоді виникає дилема –

чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне

уявлення про себе призводить іноді до

крайнощів у перекручуванні

самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і

потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки.

Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду

переоцінювати систему цінностей, яка виникла раніше, – все це

К. Роджерс визначає як важливу умову психічної цілісності

особистості та її психічного здоров’я в різних

життєвих ситуаціях

Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції

в поведінці й розвиткові суб’єкта виявилися важливим предметом

подальших психологічних досліджень.

Один із них – це тенденція до самоактуалізації, яка властива

будь-якому живому організмові.

САМОАКТУАЛІЗАЦІЯ — це прагнення живої істоти до росту,

розвитку, самостійності, самовираження, активізації всіх

можливостей свого організму

Роджерс вважає, що прагнення до повної самоактуалізації є

вродженим для кожного з нас.

Можна помітити, що основна тенденція до актуалізації є єдиним

спонуканням, яке стверджується в цій теоретичній системі. «Я»,

наприклад, є центральним поняттям у теорії, але «Я» нічого не

«робить», воно просто виражає панівну тенденцію організму -

поводитися таким чином

, щоб підтримувати й підсилювати себе.

Для Роджерса тенденція до самоактуалізації є не просто якимось

одним спонуканням серед багато інших, а центром, на якому

зосереджено всі інші прагнення.

Тому він приділяв увагу не лише психотерапії, а й став

розглядати проблеми особистості в політичному і соціальному

контексті. Його особистісно-центрований підхід широко відомий під

назвою «Значення особистості» («Personal Power»). Воно належить до

«локусу сили прийняття рішень: той, хто приймає рішення, свідомо

чи несвідомо регулює думки, почуття або поведінку інших людей і

самого себе... Загалом це процес отримання, використання, поділу або

відмовлення від влади, контролю і прийняття рішень» (1978).

Роджерс

думав, що кожна людина, як тільки їй буде надано таку

можливість, відразу ж виявляє великі здібності до того, щоб

використовувати силу своєї особистості правильно і з користю.

«Індивідуум володіє великими внутрішніми ресурсами

самоусвідомлення, зміни «Я»-концепції, своїх атитюдів і

саморегулюючої поведінки». Вияву цього прагнення до саморозвитку

перешкоджає контроль одних людей

над іншими. Відверте

домінування, диктат часто спричиняють опір.

Інший представник гуманістичної психології США – Гордон В.

Оллпорт (1887–1967) – вважав особистість відкритою системою:

розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв’язку з іншими

людьми. Особистість, за його визначенням, – це динамічна організація

особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис

індивіда, які визначають унікальність його

взаємодії з середовищем,

передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між

довкіллям і людиною. Людина повинна весь час встановлювати нові

стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз.

Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її

існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Оллпортом,

особистість, «відв’язуючи» її від біологічних потреб

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Оллпорт визнає

«рису», під якою він розуміє «рису-мотив», «рису-інтерес», тобто

мотиви поведінки, які діють на даний момент. Кожна людина

народжується з певним набором «рис-мотивів», які потім

трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис – основні

та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини

, а

інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з

інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси та

другорядні риси. Видатні люди характеризуються наявністю

домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак

може бути кілька. Здоровій особистості, за Г. Оллпортом, властиві такі

риси, як активна позиція щодо

дійсності; доступність досвіду для

свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими

вони є, не застосовуючи «психологічного захисту»; самопізнання;

здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації;

функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою

умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір

рівновазі. Напруження слід підтримувати, а не усувати. При цьому

вчений базує

свої погляди на біографіях видатних людей, для яких

життя – це безперервне долання труднощів, щобільше – вони самі