Субтельний О. Україна: Історія

Подождите немного. Документ загружается.

Більше того, вони нерідко присвоювали собі громадські землі, закріплені за посадою, яку вони

обіймали.

Оскільки гетьмани часто були вихідцями із старшини й спиралися на п широку підтримку,

вони не лише не запобігали зосередженню в її руках влади та багатств, а й всіляко сприяли

цьому, щедро роздаючи їй землі та посади. Зміцнюючись, ця нова верхівка поглиблювала

поділ українського суспільства на стани й дедалі агресивніше зазіхала на вольності селянства

та простого козацтва. Останні відповідали на спроби позбавити їх завоювань 1648 р.

зростаючою ворожістю й навіть відкритим опором.

Унаслідок цього в новонародженому суспільстві козацької України виник глибокий,

зрештою навіть фатальний розкол.

Міста відіграли відносно незначну роль у повстанні, і їхній статус по суті не змінився.

Близько дюжини великих міст, таких як Київ, Стародуб, Чернігів, Полтава, й надалі

здійснювали самоврядування через виборні магістрати згідно з Магдебурзьким правом, їхні

стосунки з селом, де панувало козацтво, були відносно обмеженими. Але величезна більшість

невеликих містечок потрапила під владу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище

інтересів міщан — аналогічно тому, як до неї це робила польська шляхта. Свідченням

зростаючої залежності міст від старшини є те, що міщани повинні були платити мито за

товари, якими вони торгували, у той час як козаки, що нерідко виявлялися їхніми

комерційними конкурентами, цього не робили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст

шукали допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах із старшиною.

На відміну від міщан православне духовенство підтримувало з козацькою верхівкою

дружні стосунки, оскільки воно уособлювало ту віру, яку боронили козаки. Хмельницький та

його наступники, не зволікаючи, підтверджували права монастирів на приписані до них землі,

а також обов'язок селян, що жили на цих землях, виконувати для монастирів трудові

повинності. Щедра підтримка гетьманом церкви фактично стала основним чинником, що звів

нанівець здобутки селянства. Існуючий стан речей задовольняв українську православну

ієрархію, тому вона виступала проти зміцнення зв'язків із Москвою, особливо у справах

церкви, вважаючи Москву нижчою за себе в релігійному та культурному відношенні. Мине

багато років задобрювань і даропідношень, перш ніж царям удасться змінити таке ставлення

українського духовенства.

Початок Руїни

Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Напівсформоване

українське суспільство, яке оточували хижаки-сусіди й роздирали внутрішні проблеми, охоче

прийняло його провід. Але для наступників Хмельницького, які не мали його популярності й

престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Вже перше питання — про

гетьманського наступника — не вдалося вирішити без ускладнень. Намагаючись заснувати на

Україні династію козацьких правителів, Хмельницький влаштував так, щоб після нього

гетьманом обрали його сина Юрія. Проте незабаром 16-річний хлопчина (як і старшина) сам

переконався, що не готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом

обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького — генерального писаря Війська

Запорозького Івана Виговського.

Виговський і пропольська орієнтація. Виговський був одним із найрозумніших і

найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду

Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у

польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та

досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром

був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до

старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського

князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому

Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою

він зміцнює зв'язки з Польщею.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього

активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між

козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення

належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під

проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як

Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши

загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ

проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в

червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї

вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша

пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили

за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб

налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ

Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського»

князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи

Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої

сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих

дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький

трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство,

що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої.

Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед

королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам

заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися

традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала

прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступк и в релігійних

питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в

Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два

університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».

Іван Виговський

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними

наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона

лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-

тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно

зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами,

Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом

царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Російський історик

Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і

московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович

з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили

поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає

прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На

Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив

союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули

заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він

продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи

змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до

Польщі.

Тепер перевага перейшла на бік Москви. Сподіваючись, що ім'я батька допоможе

згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького.

Трубецькой, що повернувся на Україну з новим військом, настояв на тому, щоб молодий

гетьман прибув до його табору для перегляду угоди між його батьком і царем. Підкорившись

цим вимогам, Юрій допустився першої з довгої низки політичних помилок. Переляканий

силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту

Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу.

За Переяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися не лише у Києві, а й в

усіх найбільших містах. Більше того, козакам заборонялося вести війни і вступати у зовнішні

зносини без дозволу царя. Не дозволялося їм також без схвалення Москви обирати гетьманів,

генеральну старшину і полковників. Так, молодий Юрій пішов на поступки, які ще п'ять років

тому ЙОГО батько навіть не розглядав би. Для Москви ж цей пакт став великим кроком

уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну.

У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною. Коли

царські війська потрапили в оточення до поляків під Чудновом на Волині, Юрій зі старшиною

не поспішали допомагати їм. Натомість молодий гетьман вступив у переговори з поляками, й

коли росіяни зазнали нової страшної поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення

України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася

ще більше. На Правобережжі, де отаборилися Хмельницький з поляками, влада гетьмана

лишалася незмінною, проте на Лівобережжі, що перебувало під контролем царя, козаки

виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. Окупована

польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й

чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини,

кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.

У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище, що швидко

погіршувалося, Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в монастир. Влада його

наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям. Переконаний прибічник

пропольської політики, Тетеря походив із знатного роду, дістав добру освіту і обіймав цілий

ряд важливих посад при Хмельницькомубатькові. Але на відміну від попередників він

відмовився формувати незалежну козацьку політику і в основному підпорядковувався

полякам. Разом із ними він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира

продовжувати наступ аж до Москви. Коли наступ провалився, Тетеря з поляками повернувся

на Правобережжя, щоб придушити виступи проти шляхти, що відбувалися тут.

Прагнучи помститися на землях, які стали колискою повстання 1648 р., поляки повсюдно

палили, грабували, мордували. Польський магнат Стефан Чарнецький навіть наказав

розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки.

На вимогу Тетері поляки заарештували й стратили Виговського як його потенційного

суперника. Юрія Хмельницького витягли з чернечої келії й кинули до польської в'язниці.

Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман

Правобережної України втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік

до Польщі. Тепер стало абсолютно очевидним, що всяке порозуміння між українцями (й

особливо їхніми нижніми верствами) та поляками стало практично неможливим, хоч би як

переконливо звучали аргументи на його користь.

Петро Дорошенко Юрій Хмельницький

Турецька альтернатива: Дорошенко та Юрій Хмельницький. З поділом України на

польську та російську сфери впливу, з загостренням міжусобиць між гетьманами, що були не

більш ніж маріонетки своїх чужоземних володарів, стурбовані козацькі ватажки зажурилися

долею «бідної неньки-України», закликаючи повернути давню славу. Серед найдіяльніших

прибічників відродження козацтва був 38-річний черкаський полковник і наступний гетьман

Правобережної України Петро Дорошенко.

Дорошенко мав солідні підстави, щоб претендувати на гетьманство. Син козацького

полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким і обіймав важливі посади

при Виговському й Тетері. В 1666 р., усунувши двох небезпечних суперників — Василя

Дрозденка й Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі

за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє

становище, новий гетьман за порадою свого друга митрополита Йосипа Тукальського

впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Намагаючись привернути на свій бік народ,

Дорошенко часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва. Щоб

позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус

найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними

були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин.

На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України,

проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в січні 1667 р.

поляки та росіяни підписали Андрусівський мир. Попри те, що цей мир головним чином

торкався України, жодна із сторін не завдала собі клопоту проконсультуватися з українцями.

По суті, за цим миром Козацька Україна ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя

над Лівобережжям, а московити давали згоду на повернення поляків у Правобережжя.

Стосовно делікатного питання про Київ вирішили, що місто ще на два роки лишиться під

владою московитів, а потім буде повернене полякам. М осква так і не виконала цього пункту,

постійно утримуючи Київ. Неозорі, фактично безлюдні землі запорожців переходили під

подвійне польсько-московське управління й мали правити за буфер проти наскоків татар.

У той час як обидві сторони були задоволені цією угодою, для українців вона стала

страшною політичною катастрофою. Якщо вже Хмельницькому і Виговському, що правили

всією Наддніпрянською Україною, було досить складно зберігати свободу дій, то для їхніх

наступників, куди більше обмежених чужоземними правителями, скільки-небудь незалежна

політика ставала неможливою. З поверненням на Правобережжя шляхти і поширенням серед

народних мас переконаності в тому, що Москва грубо порушила взяті нею в 1654 р.

зобов'язання боронити Україну від поляків, обидва оереги Дніпра охопили розчарування й

гнів.

Дорошенко, який, за переказами, пережив сердечний приступ, дізнавшись про Андрусів,

відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів Богдана

Хмельницького — звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Він обрав для цього дуже

вдалий час: Порта якраз готувала ряд далекосяжних загарбницьких воєн і з готовністю

надала гетьманові підтримку. Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на

польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на

Правобережжі широку автономію. Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком

позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини.

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає

свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вершини

влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право-, так і Лівобережжя та

проголошує себе гетьманом усієї України.

Проте ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової влади,

численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки

суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошенка якимось Суховієнком. Не

встиг Дорошенко скинути цього противника, як поляки висунули ще небезпечнішого

конкурента в особі Михайла Ханенка, з яким вони захопили Правобережжя. Виступивши

назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережної України

Дем'яна Многогрішного. Цього разу Москва, використовуючи свій шанс, рушила на

Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність царя.

З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Правобережжя. В 1672

р. з 12-тисячним загоном він був змушений допомагати 100-тисячній турецькій армії, що

вибивала поляків із Поділля й перетворювала його на турецьку провінцію. Спілка з

ненависними «бусурманами» відбилася на популярності гетьмана й призвела до швидкого

послаблення його підтримки. Останнього удару було завдано в 1675—1676 рр., коли

московити та лівобережні козаки втягнули турків у криваве змагання за Чигиринську

фортецю й Дорошенко опинився на боці «невірних», воюючи проти православних

співвітчизників. Розуміючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими

клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Цар поставився

до нього порівняно милостиво, наказавши заслати «цього останнього із справжніх козаків»

під Москву.

Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись

використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Ця

загадкова і, ймовірно, неврівноважена людина вже знала й злети, і падіння. Він був ченцем і

архімандритом, а потім потрапив до польської в'язниці. Після звільнення взяв участь у поході

на татар, був узятий у полон і відвезений до Константинополя, де ще шість років провів за

ґратами. Несподівано турки витягли з камери цю нещасну людину, віпхнули їй до рук

гетьманську булаву і, щоб надати своїй малосимпатичній маріонетці більшої гідності,

присвоїли їй помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького».

Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні Юрій виявився таким самим

нездарою, як і в першому.

Лівобережжя під владою Росії

Через наближеність до Росії Лівобережжя лишалося в орбіті впливів Москви. У сповнених

хаосу 1660-х і 1670-х роках ці землі зазнали менше нападів турків, татар, поляків і росіян, що

стали прокляттям квітучого колись Правобережжя. І все ж Лівобережжя пережило свою

частку руйнівних конфліктів, причиною яких були не чужоземні загарбники, а головним чином

сутички між старшинською верхівкою й народом.

Ця внутрішня боротьба розгорілася незабаром після першого гетьманування Юрія

Хмельницького. Виходець із багатого міщанського роду і відвертий прибічник старшинського

елітаризму, Яків Сомко об'єднався зі своїм колишнім суперником — ніжинським полковником

Василем Золотаренком, щоб сприяти обранню останнього гетьманом і таким чином

забезпечити старшині панівне становище. Проти фракції Сомка — Золотаренка виступив Іван

Брюховецький, що походив із нижчих верств і завдяки своїм демагогічним здібностям став

отаманом запорожців. Як завжди, Москва взялася нацьковувати одну фракцію на іншу. Цього

разу, підозрюючи у пропольських симпатіях старшину, вона віддала перевагу

Брюховецькому. В червні 1663 р. представники московського царя із задоволенням

спостерігали за перебігом знаменитої «Чорної ради» — галасливих виборчих зборів, під час

яких козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством, у збройній сутичці завдала

поразки прибічникам Сомка та обрала гетьманом Брюховецького. Згодом новий гетьман

наказав стратити і Сомка, й Золотаренка.

Іван Брюховецький (1663—1668). Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви,

Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із готовністю схвалив

невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того, власним коштом

утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р., висловивши бажання «постати перед

ясними монаршими очима», він першим із гетьманів у супроводі почту з п'яти сотень козаків

здійснив подорож до Москви. Щедро улещений почестями московитів (йому дарували титул

московського боярина і знайшли дружину зі знатного боярського роду), він у відповідь

підписав угоду, яка ще більше обмежувала українські права. За нею майже всі великі

українські міста ставилися під російський контроль, царським урядникам дозволялося

збирати податки з українських селян і міщан, давалася згода на призначення Москвою

митрополита української православної церкви, а також передбачалося, що відтак вибори

гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман тепер

повинен був їхати за підтвердженням до Москви.

Та минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування

українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовуватися московські

залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя людей, а пихаті збирачі

податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало незадоволення московитами й

особливо гетьманом, який їх запросив. Навіть представники церковних верхів і серед них ті,

хто раніше підтримував промосковську орієнтацію, відкрито протестували проти посилення

московських впливів. Але найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський

договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви.

Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлютило те,

що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину її ненависній шляхті. У

1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх

українських прибічників. Зрозумівши, що надто далеко зайшов у своїй промосковській

політиці, Брюховецький видає ряд універсалів, у яких уболіває за «спустошення коханої

неньки-України», і вступає в таємні зносини з Дорошенком з метою утворення союзу проти

росіян. Та було вже пізно. Весною 1668 р., коли полки Дорошенка перейшли на Лівий берег,

розгніваний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті.

Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Під тиском поляків Дорошенко був вимушений

повернутися на Правобережжя й призначити наказним гетьманом Лівобережної України

чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. «Людина проста й неписьменна»,

Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити підлеглих якщо не віддано служити

собі, то хоч коритися. З падінням свого номінальне- го зверхника Дорошенка Многогрішний

облишив і думати про розрив із Москвою й натомість іще раз поклявся у вірності цареві, за що

дістав у нагороду визнання його гетьманом Лівобережної України.

Проте зближення з Москвою не свідчило про намір Многогрішного стати царською

маріонеткою, як Брюховецький. З типовою для нього прямолінійністю Дем'ян Многогрішний

повідомив росіян про невдоволення українців і настояв на виведенні з Лівого берега

московських залог. Ідучи на компроміс, цар погодився обмежити кількість залог п'ятьма

найбільшими містами. Стосовно Києва гетьман однозначно нагадав Москві, що його, як і інші

українські міста, цар не завоював, а прийняв під свою владу за добровільним бажанням

Війська Запорозького, і тому росіяни не мали права віддавати Київ полякам. Загалом реакція

Москви була примирливою. Очевидно, московські політики дійшли висновку, що під час

гетьманування Брюховецького поводилися надто нетерпляче й агресивно. Маскування

Москвою своєї присутності на Лівобережжі виставляло її у вигідному світлі

порівняно з політичною незграбністю поляків, безперервні каральні й репресивні заходи

яких на Правобережжі лише підігрівали ненависть населення. Крім частковог.о відновлення

автономії, втраченої його попередником, Многогрішний також узявся за встановлення на

Лівобережжі правопорядку, спираючись на загони своїх компанійців. Проте фатальними

недоліками гетьмана були нетактовність і невміння порозумітися із старшиною. Це стало

причиною змови проти нього незадоволеної козацької верхівки, яка у доносах цареві

натякала на існування таємного листування між Многогрішним і Дорошенком, а також намірів

перейти під зверхність Туреччини. Нарешті в 1673 р. старшина досягла своєї мети.

Побачивши, що непокірний гетьман втрачає підтримку, цар віддав наказ заарештувати

Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.

Іван Самойлович (1672—1687). Якщо обрання Брюховецького відображало конфлікт

між старшиною й народними масами, то скинення Многогрішного свідчило про внутрішні

суперечності між гетьманами і старшиною. Побоюючися сильної гетьманської влади як такої,

старшина три місяці зволікала з виборами наступника Многогрішного. Водночас вона

звернулася до царя з пропозицією обмежити гетьманські прерогативи. Москва лише на це й

чекала. Так, коли у 1672 р. гетьманом обрали Самойловича, йому поставили умови не судити

й не карати представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не

проконсультувавшись із старшинською радою. До того ж нового гетьмана примусили

розпустити загони компанійців, що, за традицією, підкорялися безпосередньо йому.

Нав'язуючи ці умови, старшина поширювала свій і без того відчутний вплив, але

здійснювалося це шляхом підриву влади гетьманів, а відтак і української автономії.

Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних успіхів,

навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьманування він намагався

підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро роздавав їй землі, а також створив

корпус так званих значкових військових товаришів — молодших офіцерів, переважно синів

старшини, що стали частиною гетьманського оточення й діставали спеціальні доручення,

готуючись зайняти посади, звільнені батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв

формуванню старшинських династій на Лівобережжі.

У зовнішній політиці Самойлович, як і всі гетьмани, намагався поширити свою владу на

всю Україну. Він посилив контроль над бунтівливими запорожцями і в 1676 р. разом із

російським військом відважно повів свої полки, щоб вигнати з Правобережжя турків та

Дорошенка. Чи не найщасливіший момент у кар'єрі Самойловича настав, коли Дорошенко

урочисто склав перед ним гетьманську булаву, після чого він став величати себе «гетьманом

обох берегів Дніпра». Проте через два роки турки витіснили Самойловича з його російськими

союзниками з Правобережжя. Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід

правобережного населення на Лівий берег. Унаслідок цього первинна батьківщина козацтва

практично знелюдніла.

Новим ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну стало підписання у 1686 р. так

званого «Вічного миру» між поляками та росіянами. За ним Київ і землі Війська Запорозького

переходили під постійний суверенітет царя. Все ж попри всі звернені до Москви протести

гетьмана проти передання полякам Правобережжя та Східної Галичини (Руського

воєводства), що по праву належали українцям, ці землі лишалися під зверхністю Польщі.

Невдоволений московською політикою, Самойлович неохоче приєднався до грандіозного

походу на Крим, що його у 1686 р. організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100

тис. росіян і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до

провалу цієї акції та великих втрат. Вороже настроєні представники старшини звинуватили

Самойловича в тому, ніби він незаконним шляхом збагатив себе й свою родину, а російські

воєводи звалили на нього вину за провал походу, внаслідок чого у 1687 р. Самойловича

скинули й заслали до Сибіру.

Територіальний поділ

Для українців позитивним моментом їхнього перебування в Речі Посполитій до 1648 р.

було те, що вона об'єднувала майже всіх їх у єдиній політичній системі. Починаючи ж із

періоду Руїни Україна протягом майже 300 років лишалася розділеною. Важливі відмінності

мали виникнути не тільки між українцями польської та російської сфер впливу, вони стали

проступати навіть у межах кожної з них. Землі, на яких проживало близько 4 млн українців,

наприкінці XVII ст. набували своїх особливих політичних, адміністративних та регіональних

рис.

Лівобережжя (Гетьманщина). Перед повстанням 1648 р. щойно освоєна територія

лівого берега Дніпра була ще рідкозаселеною. Однак завдяки збереженню тут незалежної й

добре організованої системи козацького управління та масовому притоку втікачів із

Правобережжя, Лівий берег (населення якого у 1700 р. налічув ало близько 1,2 млн чоловік)

перетворюється на центр політичного й культурного життя України. В українській

історіографії цей регіон часто називають Гетьманщиною. З огляду на його велике значення

він висвітлюватиметься докладніше в окремому розділі.

Землі запорожців. Із поширенням на значну частину України козацької системи

управління та встановленням в основних осередках населення гетьманської влади

нещодавній осередок козаччини — Запорозька Січ — втрачає своє значення. Наприкінці XVII

ст. вона вже не стоїть на авансцені політичних, релігійних і соціальних справ усієї України.

Натомість запорожці все більше зосереджувалися на своїх власних справах, тобто справах

відносно невеликого, порівняно ізольованого козацького братства (його чисельність рідко

коли перевищувала 10 тис.), що осіло в безкрайніх незалюднених степах між Гетьманщиною

на півночі та Кримським ханством на півдні. У 1667 р. запорозькі землі потрапили під

подвійний російськопольський контроль, а в 1686 р. вони перейшли цілковито під владу царя.

Лівобережні гетьмани завжди вважали Січ підлеглою територією, проте це питання так і

не було однозначно розв'язане й запорожці часто вступали в конфлікти не лише з

гетьманами, а й із кожною країною, що намагалася їх підпорядкувати. Майже до кінця XVII ст.

вони продовжували напади на татар і турків, хоч це й не перешкоджало їм діаметрально

протилежно переорієнтовувати свої сумнозвісне нерозбірливі політичні союзи та

об'єднуватися з мусульманами проти якогось із гетьманів, польського короля чи російського

царя. Типовим запорозьким отаманом цього періоду був Іван Сірко, що зажив собі слави

безстрашного ватажка численних успішних нападів на турків і татар. Проте нерідко Сірко в

характерний для себе спосіб нехтував, а то й загострював деякі політичні проблеми, що

стояли перед українською спільнотою за доби Руїни.

У соціально-економічному відношенні Запорозька Січ також зазнала глибоких змін.

Військова здобич і плата за службу на війні вже не складали для запорожців основне

джерело прибутків. Багато хто з них займався рибальством, мисливством та бджільництвом.

Вони також розвивали такі ремесла, як ковальство та човнярство, і брали участь у жвавій

торгівлі між Північчю та Півднем. Дехто із запорозької старшини отримав земельні маєтки на

Лівобережжі чи по сусідству з Січчю, що спричинялося до соціально-економічного

розшарування й конфліктів, які згодом уразять запорожців. Однак саме тут, на Січі, ще

існували давні козацькі звичаї, мораль «козацького братства». Січ і надалі притягувала й

надавала притулок бунтарям з Півночі. Завдяки такій її ролі запорожці зберігали широку

популярність серед нижчих верств українського суспільства.

Слобідська Україна. Ця величезна територія, розташована на схід від Полтави навколо

сучасного Харкова, формально перебувала у межах Росії. Оскільки вона була малозаселеною

й беззахисною перед наскоками татар, у середині XVII ст. царський уряд дозволив кільком

хвилям українських втікачів (що рятувалися від безперервних воєн на батьківщині) осісти тут

і встановити незалежне самоврядування на козацький кшталт. Під кінець століття населення

регіону налічувало близько 86 тис. українців чоловічої статі, з них 22 тис. підлягали військовій

службі у козацьких полках. Аналогічно сусідньому Лівобережжю Слобідська Україна

поділялася на полки, названі за п'ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський,

Охтирський, Острогозький та Ізюмський. На відміну від Лівобережжя полковники на

Слобожанщині обиралися на довічний термін. Проте Москва пильно стежила за тим, щоб

козаки на її кордонах не обрали собі спільного ватажка або гетьмана, створивши таким чином

сильний політичний організм, як у Речі Посполитій. Натомість цар призначав воєводу із

резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за діями козаків і з яким кожен із п'яти полковників

спілкувався окремо. Таким чином, зосереджуючи значне українське населення, що дедалі

зростало, Слобожанщина була неспроможною відігравати самостійну політичну роль.

Правобережжя. Правобережні землі Київщини, Брацлавщини, Волині та Поділля

значно постраждали під час Великого повстання і неодноразових вторгнень поляків, турків,

московитів і татар у добу Руїни. В результаті спустошливих боїв за Чигирин наприкінці 1670-х

років та масової евакуації селян вони майже цілком знелюдніли. Однак, як тільки вщухли бої,

поляки, не гаючи часу, почали заохочувати нове заселення цього регіону. Розуміючи, що для

найефективнішого здійснення цієї мети треба було дозволити козакам повернутися на їхні

спустошені землі, у 1685 р. Річ Посполита формально відновила на Правобережжі козацтво з

традиційними для нього формами самоврядування. Фактично ж козацькі поселенці з'явилися

тут кількома роками раніше.

Українські козаки й селяни (багато хто повертався сюди з Лівобережжя) напрочуд

швидко заселяли ці землі. Колонізаційний рух організували і очолили козацькі полковники

Семен Палій, Самійло Самусь та Захар Іскра. Навколо Фастова, Богуслава, Корсуня та

Брацлава стали виникати полкові адміністративні одиниці. Як і раніше, поляки

використовували козаків у своїх війнах. Так, у 1683 р. король Ян III Собеський залучив близько

5 тис. із них до участі в славетній і переможній битві з турками під мурами Відня. До 1684 р.,

ще за рік до формальної санкції польського сейму на відновлення організаційної структури

козацтва, на Правобережжі вже налічувалося близько 10 тис. козаків. Із подальшим

заселенням краю сюди поверталася й польська шляхта. Відтак напруженість, що призвела до

повстання 1648 р., стала знову наростати.

Західноукраїнські землі. Галичина і Волинь, що формально називалися Руським та

Волзьким воєводствами, вже давно були густозаселеними землями, де глибоко окопалася

шляхта. Тому в цих регіонах козацтво — як соціальна верства, властива для пограниччя — так

і не виникло. За відсутності козаків, що протистояли б шляхті. селянство західних земель

зазнавало особливо жорстокого визиску. Значного поширення набули тут культурні впливи

сусідньої Польщі та — на відміну від інших регіонів України — глибоке коріння пустила греко-

католицька церква. Цілком спольщена знать не виявляла інтересу до того. щоб установити

власне українську політичну цілість. І хоч повстання 1648 р. проникло далеко вглиб Галичини

(а Хмельницький, як і інші гетьмани, претендував на всі ті західні землі, де «говорять

українською мовою»), поляки без великого клопоту контролювали західноукраїнські землі,

часто використовуючи їх як плацдарм для походів на козаків.

Львів на початку XVII ст.

Решта західноукраїнських земель належала іншим чужоземним державам. Із 1672 р.

більшу частину Поділля захопили турки, які віддали його полякам лише в 1699 р. Однак у

руках османців лишалася Північна Буковина, Українське населення західних схилів Карпат і

далі. як і багато століть тому. перебувало під владою мадярів.

Культурне життя

Попри руйнування і спустошення під час повстання 1648 р. та за доби Руїни на Україні

продовжувало розвиватися культурне життя, охоплюючи все ширші верстви населення. Як

писав у 1655 р. араб-християнин Павел Алеппський, мандруючи Україною по дорозі до

Москви: «Навіть селяни в Україні вміли читати й писати ... а сільські священики вважали своїм

обов'язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями, як бродягам». Багато

сільських громад наймали вчителів— вихованців братських шкіл, а випускники Київської

академії («бакаляри») часто служили репетиторами у заможних людей. Навіть у

найстрашніше лихол іття вищу освіту давала Київська академія та її філії у Вінниці, а згодом і

в Гощі на Волині. За 40 років, що минули від реформ Петра Могили, в академії

сформувалася чітка 12-річна програма навчання, яка на різних стадіях зосереджувалася на

оволодінні латинською, грецькою, церковнослов'янською мовами, риторикою, поетикою, а

також (для найсумлінніших) філософією та теологією. Викладалися також астрономія,

географія, математика, що свідчило про зростання інтересу до природничих наук.

Переважна більшість студентів академії походила з середовища козацької старшини чи

багатого міщанства, хоч нерідко туди потрапляли сини простих козаків і навіть селян.

Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських

університетів; навіть опинившися під владою Росії. лівобережні українці не поривали тісних

зв'язків із європейською й особливо польською культурою. Відкритість українців у стосунках з

іноземцями помітив ще Павел Алеппський, який писав, що українці «всі були дружелюбними й

не вбачали в нас чужинців», тоді як у Росії він почувався так, «наче на серце його повісили

замок, а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».

Студенти Києво-Могилянської академії. Гравюра I. Щирського. 1701 р.

Викладачі Київської академії, а серед них такі світила, як славетний письменник і

церковний діяч Лазар Баранович, німець за походженням ерудит Іннокентій Гізель,

пристрасний полеміст Іоаникій Галятовський, складали солідну й знану в усьому

православному світі культурну еліту. Багато їхніх творів набули великого поширення,

особливо пройнятий процарськими настроями «Синопсис» Гізеля, в якому описувалася історія

України та Росії. За 150 років із часу своєї появи у 1674 р. ця праця виходила двадцятьма

виданнями. В основному київські схоласти, які всі були священиками, розглядали головні

питання життя з релігійної точки зору. В їхніх творах переважала антикатолицька та

антиуніатська тематика, а їхньою провідною ідеєю було об'єднання християнських народів

для боротьби з ненависними мусульманами, що знайшло свій вираз у творах Галятовського,

Барановича та ін.

Писали вони химерним барокковим стилем, користуючися штучною

церковнослов'янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу. В

середовищі цих інтелектуалів ознакою низького стилю вважалося писати мовою «простого

люду». У творах світських авторів, навпаки, спостерігається тенденція користуватися

народною мовою й зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема, у «Літописі Самовидця»,

ймовірно, написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою-Романовським, увага

зосереджується на подіях 1648—1657 рр. Не -бракувало на Україні кінця XVII ст. і книжок.

Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло ІЗ друкарень: з них дев'ять українських, три

польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгороді-

Сіверському та Чернігові. З 20 книжок, виданих новгород-сіверською друкарнею, 15 належало

перу українських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис.

примірників різноманітних підручників для початкових шкіл.

Зміни в церковному житті

Спочатку повстання 1648 р. розгорталося на користь української православної церкви.

Хмельницький неодноразово підкреслював, що однією з першочергових цілей повстання є

оборона православ'я, і як він сам, так і його послідовники щедро роздавали церкві землі та

привілеї. Внаслідок цього церква отримала 17 % усіх орних земель на Україні, ставши таким

чином значною економічною силою. Проте її політичне становище підупало.

За перших гетьманів київські митрополити (як, наприклад, Сильвестр Косів та Дионісій

Балабан) користувалися майже повною свободою дій. Козацька верхівка не втручалася у

справи церкви, а духовенство й церковне селянство становили майже автономний сегмент

українського суспільства. Навіть у стосунках із царями та польськими королями, під владою

яких перебувало багато православних, київські митрополити проводили власну політику. Але

врешті-решт вичикло питання про те, хто матиме духовну юрисдикцію над українською

церквою. Воно постало випадково у 1658 р. через рішення митрополита Балабана перейти

вслід за Виговським на польський бік. Москва не могла примиритися з тим, що духовний

пастир українських православних має свою столицю на території заклятих її ворогів. Тому цар

призначив тимчасовим митрополитом Лівобережжя архієпископа чернігівського Лазаря

Барановича, відтак розколовши навпіл православну ієрархію. Більш того, росіяни вдалися до

тиску, щоб перевести українську церкву з-під зверхності патріарха константинопольського й

підпорядкувати її патріархові московському.

Спочатку українське духовенство чинило шалений опір цим спробам, вважаючи

московську церкву нижчою в культурному відношенні. Але у 1686 р., після десятиліть

обережних і тактовних умовлянь, лівобережне духовенство капітулювало, і новообраний

митрополит, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, погодився підпорядкувати свою

церкву московському патріархові. Гетьман Самойлович, козацька старшина, дрібне

духовенство і братства одностайно погодилися з цим рішенням. Тим часом православна

церква Правобережжя зазнавала шаленого тиску з боку поляків, а з переходом до греко-

католиків таких важливих єпархій, як Львівська, Перемишльська та Луцька, вона вступила в

період занепаду.

За доби Руїни доля трагічно відвернулася від новонародженої .на Україні козацької

держави. З могутньої войовничої сили при Хмельницькому через 20 років по його смерті вона

перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. До

причин невдач українців у той період належать: 1) внутрішні протиріччя між елітарними й

егалітарними тенденціями розвитку козацького суспільства; 2) інтенсивний зовнішній тиск на

ще не сформоване козацьке суспільство з боку Московії, Польщі й Туреччини — трьох

наймогутніших держав Східної Європи; 3) відсутність у козаків виразно окреслених

політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управління всіма верствами

українського суспільства. Внаслідок цього Козацька Україна змогла зберегти лише частину

завоювань 1648 року.

ГЕТЬМАНЩИНА

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного ж.иття

стала Гетьманщина Лівобережжя. Тепер фокус визначальних подій історії України остаточно

перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономним, але не

самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування,

ніж вони будь-коли до того мали, починаючи з часів Галицько-Волинського князівства. Як

частина Російської імперії, вона існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була

відносно новим політичним середовищем. Тепер українці мали справу не з роздертою на

фракції й занепадаючою польсько-шляхетською Річчю Посполитою. Після провалу польської

та турецької альтернатив у період Руїни українці були вимушені змагатися з суворими

правителями міцніючої Росії.

Прагнучи монополізувати владу, царі за самою своєю сутністю виступали проти ідеї

українського чи будь-якого іншого самоврядування. До того по всій Європі XVIII ст.

поширювалися принципи та практика абсолютизму. Такі непохитні представники

абсолютизму, як Петро 1 та Катерина II — два найвидатніших правителі Росії,— вважали

централізований уряд найбільш ефективним і передовим. Проте ці погляди суперечили тій

формі самоврядування, що існувала в Гетьманщині та була заснованою на виключно

українських засадах і зв ичаях. Відтак основним питанням політичного життя України XVIII ст.

стає тривала й затята боротьба імперського централізму Росії з українським прагненням до

автономії.

Козацький уряд

На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії

Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько

третини території, що колись була підвладна Хмельницькому,— це десь одна шоста площі

сучасної України. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити —

Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський,

Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і

Полтавський. Офіційна резиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини на

початку XVIII ст. містилася в Батурині. Гетьманщина була відносно густо заселеним і добре

розвиненим краєм. Вона включала II великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її

населяло близько 1,2 млн чоловік, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

З 1648 р. мало що змінилося у системі козацького врядування в Гетьманщині. Щоправда,

значно розрослася канцелярія, персонал якої часто набирався із вихованців Київської академії

та являв собою щось на зразок зародку бюрократії. Гетьмани не відмежовували власних

грошей від грошей Гетьманщини, внаслідок чого у фінансах часто не було порядку. Щоб

розв'язати цю проблему, адміністрацію поновили двома генеральними підскарбіями. Але ці

зміни мало вплинули на розв'язання основних фінансових проблем Гетьманщини, зокрема —

постійного зменшення прибутків унаслідок того, що козацька старшина присвоювала собі

громадські землі. Очевидно, гетьмани не хотіли чи не могли запобігти розширенню особистих

землеволодінь старшини за рахунок фондів рангових та громадських земель Гетьманщини,

кількість яких швидко зменшувалася.