Субтельний О. Україна: Історія

Подождите немного. Документ загружается.

традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над

усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли

тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та

на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі

та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні

слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Суперечки з норманістами

У середині ЇХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному

відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала серцевиною

Київської Русі — могутнього політичного об'єднання, котре швидко перетворювалося на одне

з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Як же

вдалося досягти цих гідних подиву змін? Хто їх здійснював? Що уможливило їх — зовнішні

стимули чи події внутрішнього життя? Аби відповісти на ці запитання, згадаємо насамперед,

що пишеться про походження Київської Русі у найдавнішому східнослов'янському літописі

«Повість временних літ»: «У рік 852... стала називатися [наша земля] — Руська земля... У рік

859. Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з]

кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці —

стільки від диму... У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали

їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були

усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя,

який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо

так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші

— готами,— отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра,

а порядкуй ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». І вибралося троє братів із родами

своїми, і з собою всю узяли русь».

Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер

та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвинули так звану норманську

теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги — германо-скандінавська

народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості

германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали

обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну

відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження

Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які

тривають і досьогодні. Здавалося, що в XIX та на початку XX ст. переможе норманська теорія,

оскільки її підтримала більшість західних і ряд відомих російських істориків. Проте

антинорманських поглядів уперто трималися такі два провідних українських учених, як

Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали

контрнаступ, оголосивши норманську теорію політичне шкідливою, бо в ній заперечується

здатність слов'янських народів створити незалежну державу. При цьому наголошувалося на

тенденційності Нестора-Літописця, монаха, який у XI ст. написав «Повість временних літ»,

вказувалося на багато внутрішніх суперечностей у його розповіді й на те, що дані

археологічних розкопок не підтверджують широкомасштабної присутності варягів у Київській

Русі. Виходячи з цього вони робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов'яни.

Значною мірою ці дебати набули лінгвістичного за своєю суттю характеру й торкаються

етимології слова «Русь». Норманісти доводять, що воно походить від слова гиоіхі — фінської

назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського слова гогіг (грести). Оскільки

фінни підтримували тісні й тривалі зв'язки як із шведами, так і зі слов'янами, припускають,

що свою назву для перших вони почали застосовувати й до останніх. У антинорманській

концепції слово «Русь» пов'язується з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Інша

гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені

роксоланів, яка походить від іранського гЬох, що значить «світло». Оскільки ці гіпотези мають

серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується самого слова

«Русь», то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній

Україні, а згодом — ту політичну єдність, що стала зватися Київською Руссю. (Слово «Україна»

вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення

Київського порубіжжя).

Аналогічно тому, як не вдалося дійти конкретного висновку про походження слова

«Русь», так і немає загальної згоди щодо ширшої проблеми — співвідношення зовнішніх

скандінавських впливів та чинників власне слов'янської еволюції у виникненні Київської Русі.

Тривала й затята суперечка дала мало нових фактичних даних. Можливо, через брак знань

багато вчених (за винятком радянських) поступово були змушені шукати компромісного

рішення. Нині існує загальна згода щодо впливу скандінавів на суспільство й культуру

східних слов'ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги

швидко засвоювали східнослов'янську мову та культуру й через свою малочисельність навряд

чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати

участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі

Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандінавські імена. Варяги

відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов'ян і

політичне організовуваній їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще

організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси східних слов'ян і варягів

співпадали. Це. зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам

кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої

етнічної групи, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємодії. Нещодавно

американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висло-

вив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь

була спочатку поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, що з метою встановити

контроль над торговими шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив

політичну єдність під назвою Київська Русь.

Піднесення Києва

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням власному

географічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра, він слугував основним

транзитним вузлом на величезній території, прилеглій до Дніпра з притоками. Водночас він

був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру через Чорне море аж до багатих міст

Леванту. До того ж розташування на межі двох географічних і культурних зон — вкритих

лісом рівнин Півночі та відкритих південних степів — зумовлювало чимале стратегічне

значення міста. Тому воно й стало точкою зіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Про одну з них ми вже згадували, а саме про поступове об'єднання численних

розрізнених східнослов'янських общин у великі племена. Кожне з них мало свою територію,

власних вождів і захищені міцним частоколом поселення. В авангарді цього руху були поляни,

на землях яких згодом постане Київ. Згідно з оцінками вчених, уже в VI—VII ст. поляни на чолі

зі своїм напівлегендарним вождем Києм утворили сильний племінний союз, що панував над

сусідніми племенами й мав тісні стосунки з Візантією. За легендою, Київ заснував Кий з

братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю, назвавши місто власним ім'ям. Хоч наші

знання про ту добу досить туманні, все ж можна припускати, що східні слов'яни взагалі та

поляни зокрема значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного

цілого, яке називатиметься Київською Руссю.

Фрагмент «Повісті временних літ» (за Радзивіллівським списком XV ст.)

Ще швидше і рішучіше розгорталися інші події, що спричинилися до появи на історичній

сцені скандінавів. Аби зрозуміти це, слід насамперед окинути поглядом скелясті й пустельні

береги Скандінавії VIII—ЇХ ст., де з причин і досі незрозумілих виник небачений

демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на;бать- ківщині, багато молодих

відчайдушних скандінавів сідали на кораблі й рушали шукати долі на чужині. Вони

влаштовували спустошливі наскоки на країни Західної Європи, оселялися на захоплених

землях Англії, Франції, Італії та Сіцілії, засновуючи там свої королівства та князівства. Інші

скандінави, перепливши Атлантику, колонізували Ісландію, Гренландію і, що цілком можливо,

досягали Американського континенту. Ще інші, зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд,

яких називали варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах

Балтійського моря у Альдейг'юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді, на озері

Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі поселення являли

собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та сім'єю, а навколо виростали

ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не давав

результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, віск та

невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов'яни. Використовуючи свої

поселення як бази, варяги досліджували річкові шляхи, що вели на південь до великих і

розкішних міст Візантії та ісламської цивілізації. За короткий час вони освоїли мережу водних

шляхів та волокових переправ по Волзі з Балтійського моря до Каспію, що відкривала шлях до

Багдада — цієї багатомовної столиці ісламського світу. Згодом з'явився ще важливіший шлях.

Названий у літописах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз Дніпром до Чорного моря й

далі на Константинополь — величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й

найбагатше місто в усьому християнському світі.

Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзятливих

варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два варя зьких

ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із

загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому

березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину.

Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом

із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи

дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інгвар)

був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор

не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й

поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в

узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст

руських».

Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор-Літописець. Проте в результаті

ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено

багато внутрішніх суперечностей і слабких місць. Сучасних істориків дивує, чому могутній, на

загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучасних йому джерелах. Деякі взагалі

піддають сумніву сам факт існування Рюрика. Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як

Аскольд і Дір, піддатися на явний підступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком,

чи, може, літописець просто намагається скласти для нього шляхетніший родовід? І чим

пояснити, що регентство Олега тривало ще довгий час після того, як Ігор досягнув

повноліття? Словом, за відсутності даних про період до правління Олега в інших джерелах

важко відрізнити реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

Перші правителі Києва

Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізації керувалися

київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось про саме поняття

державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажання дістатися джерел

багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та

підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельному шляху «у греки». Діяльність

перших київських князів значною мірою була поєднанням торгівлі зі збиранням данини.

Кожної весни, як тільки скресала крига на річках, данину, зібрану взимку з різних

східнослов'янських племен, відправляли Дніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний

караван човнів, навантажених хутрами й невільниками, який плив під охороною княжої

дружини до Константинополя. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва

доводилося долати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем,

було просто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це ставило

караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тих місцях.

Американський історик Річард Пайпс проводить паралель між торговельними справами

київських варягів і такими великими комерційними підприємствами початку новітньої доби, як

Ост-індська компанія чи компанія Гудзонової затоки, організованими з метою самозбагачення.

Для отримання більших прибутків ці підприємства змушені були забезпечувати території, що

не мали життєздатної системи врядування, мінімальними структурами управління. «Великий

князь,— пише Пайпс,—насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджувалася у

царині торгівлі між слабко зв'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпечували

певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею, перші правителі

Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього політичного утворення.

Олег (пом. 912). Мало що відомо про цього першого історично засвідченого правителя

Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем,

якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає

сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і

підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на

сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами,

яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в

апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І

все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він

прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справляв на

Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського

князя торговельної угоди.

Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм

правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими

племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих

походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після

відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи —

торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор вирушив у

морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою

пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот,

змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він мусив укласти дуже невигідну

угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому

більше пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті

мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря

закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною,

древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихильними до

Ольги (по-скандінавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у пору неповноліття їхнього

сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру

правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши

читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-

літописці, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть

без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста

була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за

чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб

збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській

Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися

означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й

відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на

багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком

прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих

міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р.

Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах

багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори

виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу

взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962—972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був

насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе

князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно воюючи, Святослав полюбляв

грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя

віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його правління

ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі.

У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його

безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського племені, що жило на р.

Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він

громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У

кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі

його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні

походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх

східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є

сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у

Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді

хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу,

таким як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У

968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На

чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває

багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець.

Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на

Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав,

якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу

жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із

греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж —

хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві,

середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгороді, Святослав

повертається до Болгарії.

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й

після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля

дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава. «Повість

временних літ» оповідає, що печенізький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так

закінчилися славні справи Святославові.

Київ у зеніті слави

Розповідаючи про походи й завоювання, слід також сказати, наскільки великим був вплив

київських князів. Установити географічні межі Київської Русі можна лише приблизно. Вони

охоплювали майже всі населені східними слов'янами землі (пізніше були втрачені території на

нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болгарії, завойовані Святославом). Проте влада перших

київських князів у різних частинах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової сили.

Примітивна політична організація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на

перешкоді встановленню якогось об'єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги

періодичні походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на

підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що ж до

княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою силою, на яку була

спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів. Між князем і дружиною, що

ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у походах за даниною, виникали особисті,

безпосередні та взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої

Київської держави. Так, у походах за даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові

шляхи до далеких країн князі з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й

могутнє об'єднання — Київську Русь.

Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в

хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну

владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати данину, Ярополк убив свого брата

Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля, молодий Володимир утік із Новгорода до

Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з

Ярополком, у якій той знайшов свою смерть.

Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і

зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавському Вальдемар)

започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на

Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати.

Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну

від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання

земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне

суспільство й держава.

Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від

попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі

культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою владу на радимичів. Як і його батько,

Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх

володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї

династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир

улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб

протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові

міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на

захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок

тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів

визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками,

мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення

підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на

Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі,

охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його

неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну

анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені

способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести

аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що

прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох

провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для

Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його

зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася

утримати якн айтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ»

розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати

алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними

релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли

конкретні політичні та економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусідство Русі з

поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише

прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його візантійського різновиду

насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським

імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати видати за нього

їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж

імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від

Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони

робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське

місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити

свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх

разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість

будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були

цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та

автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок

цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним

домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї

правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для

внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше

право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опо-

ру, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю

знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві

Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше

духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське

життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з

християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений

історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство

прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими

двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була

закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими

сусідами католицької віри — поляками.

Ярослав Мудрий (1034—1054). Смерть Володимира спричинилася до нової

братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира

Святополк (літописці часто називають його «Окаянним») напав на своїх молодших братів

Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у

народі, православна церква приєднала до святих. Наслідуючи батька, інший син Володимира,

Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив

Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пішов війною його

брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися розділити

володіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від

Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до

Чернігова. Київ — це надзвичайно важливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Тільки

після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним

правителем Русі.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він

розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав

продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на

заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські

племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава

простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його

воєнні досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був

останнью війною русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні

взаємини.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших

провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркою престиж Ярослава і

справді мав бути великим. Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв

за себе польський король, іншу — візантійський царевич; троє його синів одружилися з

європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та

угорського королів. Не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній полі(тиці.

Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, ).,які

перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізоуанішим і

освіченішим. Осооливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління

«золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був

собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої

турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським

русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності

Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість

учених стверджують, що патріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над

київським митрополитом.

Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його

прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську

правду», яка стала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не лише

систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботу

правителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася грошовою

компенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Ці та інші приклади

підтверджують те, що з часу перших контактів східнослов'янських племен з агресивними

воїнами-купцями зі Скандінавії суспільство Київської Русі чимраз більше удосконалювалося,

збагачувалося, урбанізовувалося.

Київський собор Св. Софії XI ст. (реконструкція)

Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його і його

батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як

правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної

влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом

Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу,

віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,— Переяслав; четвертому, Вячеславу,— Смоленськ,

а молодшому, Ігорю,— ВолодимирВо линський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся

престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не

досягав вершини всієї системи — київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному

синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у

які він колись був утягнутий.

Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між

трьома найстаршими синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона

зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила

іншому глибоко вкоріненому принципу — спадкоємства від батька до сина. Сини деяких

померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися

перед дядьками. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі

сутички між племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князів чвари все

більше розгорялися.

На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені

правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за

допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 р. стали віхою в

історії, ознаменувавши собою першу документально засвідчену «революцію» на українській

землі. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб

цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців (куманів), могутніших за печенігів,

учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух

торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях.

Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів,

позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з

суперниками кликали собі на підмогу половців.

Володимир Мономах (1113—1125). Усе ж, незважаючи ні на що, Русь змогла знайти в

собі сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний діяч — Володимир Мономах, син

великого князя Всеволода (титул великих князів київські правителі присвоїли собі у XI ст.). Ще

до того як зійти на великокняжий престол, він відіграв визначну роль у відновленні порядку в

країні. Мономах став одним із організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під

Києвом у 1097 р., що шукали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі конфлікти,

пропонуючи запровадити в більшості князівств систему спадкового престолонаслідування.

Проте ніякого компромісу не вдалося досягти щодо самого Києва, котрий так і лишався

яблуком розбрату. Гучну славу й популярність завоювали Володимирові Мономаху його

переможні походи на половців. Переказують, ніби Мономах 83 рази, об'єднавши сили з

іншими князями й мобілізувавши населення, виступав проти них і знищив 200 половецьких

вождів. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Вони стали найславетнішими

сторінками у тривалій боротьбі Києва зі степовими кочовиками. Свідченням популярності

Володимира Мономаха було те, що після смерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб

Мономах зайняв великокняжий престол, хоч він і не був безпосереднім спадкоємцем. І лише

коли 60-річний Мономах дав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою

свого величезного авторитету новому правителю вдалося об'єднати більшість розпорошених

руських земель. З тих пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і згода, як за

Мономаха. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед підданих. Відновивши

порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі підтримку бояр та багатих купців.

Він дослухався до скарг нижчих верств, систематизувавши у своєму правовому кодексі їхні

права та обов'язки, завдяки чому ще більше зросла його популярність у народі. Свідченням

того, наскільки серйозно сприймав Мономах суспільні проблеми, є слова поради, з якими він

звернувся до синів незадовго до смерті: «А над усе не забувайте убогих... і не давайте

сильним погубити людину... Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним

обидити». Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося тримати вкупі руські

землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був останнім київським

правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 р. позначила кінець історичної доби,

в якій Київ відігравав роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові

політичної роздробленості.

Занепад Києва

Політична роздробленість. Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період

створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися.

Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого.

Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних

технічних засобів та організаційних структур для того щоб утримувати обширні території

протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії

забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між

князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну

владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними

князівствами.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогою

принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації

Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для

них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними

володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло

від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське,

Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало

незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська

Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними

релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною

мірою самостійними й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва

зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Власне тоді

місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому

розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто

завойовував його, не тільки пишався престижем правителя «матері міст руських», а й міг

претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і

знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним,

якщо не політичним, центром усієї Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій

Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених

князівств на всій Україні.