Субтельний О. Україна: Історія

Подождите немного. Документ загружается.

кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип

Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету

домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед

українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною

церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але

ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як

наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція,

лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це

призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний

Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60— 70-х роках

були баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, адвентисти, свідки

Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як

цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що

ускладнювало властям контроль над ними. їхні фундаменталістські погляди, організація, що

спирається на простих віруючих, палка відданість вірі приваблювали до них численних

новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику

частку «в'язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником

баптистів був пастор Георгій Вінс.

Придушення дисидентства. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм

дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на

Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися

законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони

порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення:

робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже

виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що

протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо

всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав

поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж

з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному

світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків,

КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза

наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна

поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних

супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи

до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися аоо замовкнути. Тим, хто

критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й

навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або

запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську

особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві.

Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так

званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема

національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом,

побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі

репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки

непропорційно велике число саме українських «в'язнів совісті».

Русифікація

З точки зору Кремля, національне питання в СРСР — це до гнітючості складна проблема.

В суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, кожен з яких займає власну територію й

має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цінності та економічні інтереси,

радянське керівництво повинне знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й

мети. Для цього радянські ідеологи постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за

мету перемістити наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські

риси. Серед них найважливішими були чотири поняття: розквіт — твердження, що за

радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що

відбувається між народами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і

культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної

спільності — радянського народу.

За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний:

русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили більшовицьку

партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки

271

їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розглядали як той цемент, що тримає

СРСР укупі. Тому радянське керівництво вважало, що чим більше інші народи СРСР

уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності. Але

багато західних учених і неросійських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що

зближення, злиття і радянський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі

означають русифікацію неросіян.

Як ми переконалися, саме русифікація України викликала найбільші протести

українських дисидентів. Вони відкидали твердження про те, що переважання російської мови

й культури виступає обов'язковим побічним продуктом прогресивного й надихаючого

завдання створення нового типу «соціальної та інтернаціональної спільності — радянського

народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської мови просто було старим вином у нових

міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюба доводив, що за

русифікацією стоїть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської

термінології. «Колоніалізм,— писав він,— може виступати не лише у формі відкритої

дискримінації, але й також у формі «братства», що дуже характерно для російського

колоніалізму». Широко цитуючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській

ідеології немає положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській

мові.

В останні десятиліття асиміляторські заходи проводилися на Україні особливо інтенсивно,

частково через мовну й культурну близькість українців до росіян, що значно прискорювало

процес їхньої русифікації. До того ж економічне значення України для СРСР вимагало

запобігати посиленню в її народі «сепаратистських» тенденцій. Завдяки своїй відносно

великій кількості українці потенційно могли стати «вирішальним голосом» у національних

взаєминах: тримайся вони росіян, етнічно-політична ситуація в СРСР скоріше за все

лишатиметься стабільною. Але стань вони на бік неросіян, це підірвало б панування росіян і в

радянській політичній системі відбулися б докорінні зміни.

Мовне питання. В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею створення

нового радянського народу, та українцями, котрі виступали за 'збереження власної

національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через питання мови. За Брежнєва

Кремль проводив систематичну кампанію рочііпірення вживання російської мови на Україні та

обмеження української. У здійсненні своїх цілей радянське керівництво могло розраховувати

на енергійну підтримку, зокрема, 10 млн росіян, що проживали на Україні, та ще й мільйонів

«малоросів» — українців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало

також переконливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й найважливііпого

народу в СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки й

міжнародних взаємин.

Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб змусити

людей користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її в українських

школах, а успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською

мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'єру. Найцікавіші й найважливіші

публікації на Україні виходили російською мовою в той час як українські журнали нерідко

переповідали нудні й нецікаві теми. З падінням тиражу цих видань власті (отримували

зручний привід для їх закриття). Так, між 1960 і 1980 рр. частка журналів, що виходили

українською мовою, знизилася з 46 % до 19 % між 1958 та 1980 рр. відсоток книжок, що

публікувалися українською мовою, впав з 60 до 24.

Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання російської

мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної культури та мови

режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцінності. Про таке явище свідчить

той факт, що не хто інший, як самі українці, часто вимагали, щоб їхні діти навчалися в

російських школах. «Який толк у тій українській? Аби чогось досягти, мої діти повинні

оволодіти російською мовою»,— можна було часто почути від колишніх селян, які (почуваючи

себе ще не зовсім комфортно в новому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до

життя в зрусифікованих містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді

стали проводити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни

на Україні підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би принаймні

десять років, аби переконати честолюбного українського «хохла» користуватися рідною

мовою.

Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло поставити під

сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі органи надали великого

значення такій заяві свідка звинувачення проти поета Василя Стуса: «Я одразу зрозумів,

що Стус — націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою».

Наскільки ефективною виявилася мовна русифікація? Між 1959 і 1979 рр. чисельність

українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 %. Сьогодні понад 2 млн

українців вважають російську мову рідною. Водночас лише один із кожних трьох росіян, що

мешкають на Україні, потрудився вивчити українську мову, Чи означає це, що зникнення

української є лише справою часу? Якщо такі тенденції продовжуватимуться, на українську

272

мову. звісно, чекає похмуре майбутнє. Песимісти передбачали зникнення української мови

протягом цього століття. Оптимісти ж казали, що, коли попри постійні намагання викорінення

мова не вмерла, то вона вже й не умре ніколи. Вони зауважували, що становище української

мови не таке погане, як здається. Щоправда, у певних регіонах, таких як Донецький

промисловий пояс. Харківська область, Причорноморське узбережжя, українською

послуговуються в мінімальному масштабі. Однак останніми роками вживання української

мови, зокрема в Києві, помітно зросло. На Західній же Україні українська мова набула куди

більшого поширення, ніж перед другою світовою війною. Проте мовне питання, що в історії

України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирішене.

Росіяни на Україні. Інший метод, що його використовував режим для проведення

русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні

українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами» між

республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які мали збагатити її

своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряджалися на роботу в інші

частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росіянами). Ці гігантські демографічні

зрушення мали за мету перемішувати народи СРСР і сприяти зростанню серед них спільної

ідентичності. Варто зауважити, що росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати

зі своєї республіки. Експерти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно

поширеним переконанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують

найкращі призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є Україна: тут добрий клімат,

порівняно високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку, знайома культура

та мова.

Неважко передбачити, що міграційні процеси спричинилися до значного збільшення

числа росіян, котрі мешкають на Україні. В 1923 р. в республіці налічувалося ^ млн росіян, у

1959 р. їхнє число зросло до 7 млн, а в 1970 р.— до 10 млн. Як завжди, росіяни мають

тенденцію зосереджуватися на Україні у великих містах, особливо в Донецькому

промисловому районі та на Півдні. Сьогодні вони складають близько 21 % мешканців України,

а за впливом набагато переважають свою частку в населенні.

Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком переселення. Такі

меншості України, як євреї, греки й болгари, асимілювалися з російською національністю. Як

ми вже бачили, подібне відбувалося й з українцями. Цей процес підсилює високий відсоток

змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на етнічно мішані припадало близько 20 %

усіх шлюбів, з них 30 % У містах і 8 % у селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли

більшість українців ще жили в ізольованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між

представниками різних етнічних груп.

З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна вслід за

Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної інтенсивно російської, а

другої все ще переважно української. З точки зору географії, «зрусифікована Україна»

охоплює промисловий Донбас і міста Півдня — території, що ніколи не були складовими

історичної України. Водночас у таких регіонах, як Правобережжя, частина Лівобережжя та

Західна Україна, що їх завжди залюднювали переважно українці, мова й культура лишаються,

особливо на селі, в основному українськими. Лінію між російською й українською культурою

та мовою на Україні можна також провести й на іншому рівні. Світ великих міст — політичної,

економічної, наукової еліти, світ модерності в цілому — є в основному російським. Світ села —

колгоспників, народних звичаїв — переважно український. Таке становище існувало за царів.

Такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво потурало й до

недавнього часу.

Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два покоління

тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хохлами» чи «місцевими»,

одне покоління тому багато західних українців визначали себе лемками, гуцулами чи

русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж їхні діти й онуки самі

проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не являють собою різнобарвну

етнічну масу, якою були на світанку століття. Навіть неукраїнці стають українцями.

Наприклад, поляки, що залишилися на Україні, виявляють тенденцію до асиміляції з

українцями. Багато росіян, які прожили тут протягом кількох поколінь, також розвинули в

собі сильне почуття територіального патріотизму.

Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у напрямі

денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що, хоч у місті

новоприбулець потрапляє в асиміляційні (русифікаторські) течії, воно й стимулює

«загострення в нього етнічної свідомості». Стосовно зростання української присутності в Києві

він стверджує, що причиною цього є привабливість міста для всіх українців, а також «дальша

консолідація української нації та посилення етнічної свідомості». Покшишевський зауважує:

«Можна допустити, що деякі кияни після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом

саме так і робили з абсолютним переконанням; українцями також оголошували себе все

більше дітей від змішаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови, остаточний успіх Кремля в

273

проведенні політики гомогенізації на Україні у 60-х — на початку 80-х років лишався під

знаком запитання.

Суспільні зміни

У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягом цього

десятиліття частка українців, що проживають у містах, сягнула 55 % тобто більшість із них

стала міськими мешканцями. За радянськими підрахунками, до 2000 р. понад 70 % українців

проживатимуть у міських центрах. Звісно, що швидка урбанізація є вже протягом багатьох

поколінь явищем всесвітнім, і був потрібен лише певний час для того, щоб вона захопила й

українців. Оскільки населення України завжди вважалося здебільшого аграрним, а культура,

ментальність і національна свідомість українців були глибоко пройняті духом села, еволюцію

цього суспільства хліборобів у суспільство городян можна, не вагаючись, назвати Великим

перетворенням.

Що ж спонукало українців масово кидати село й перебиратися до міста? Передусім за

цим крилися чинники, аналогічні тим, що рухали урбанізацію у будь-якій країні: ширші

можливості знайти роботу, здобути освіту, приваблива різноманітність форм відпочинку,

зручніші умови побуту. Внаслідок такого притоку українців у містах, цих столітніх твердинях

неукраїнського населення, нарешті постали українські більшості. Й традиційна дихотомія між

українським селом і російським (польським, єврейським) містом начебто почала стиратися.

Процес урбанізації на Україні має варті уваги особливості. За всієї своєї бурхливості

він, проте, перебігав повільніше, ніж в інших частинах СРСР. Так, у Росії в 1970 р. урбанізація

досягла 62 % і за своїми темпами дорівнювала Японії та Західній Європі; тим часом на Україні

вона розгорталася із швидкістю, що наближалася до темпів урбанізації у Східній та Південній

Європі. До того ж на Україні урбанізація географічне не збалансована й зосереджується

насамперед у східних інтенсивно індустріалізованих (і зрусифікованих) Донецькій,

Луганській, Дніпропетровській і Запорізькій областях. Проте останнім часом з'явилися ознаки

сповільнення урбанізації на сході та її одночасного прискорення на Західній Україні.

Визначним лишається той факт, що з масовим переселенням українців до міста український

селянин, що протягом століть був архетипом мешканця краю, перетворюється нині на

вимираючий вид.

Це явище, крім соціального, має надзвичайне ідеологічне значення. Зі зменшенням ролі

селянина в українському суспільстві став занепадати популізм — цей наріжний камінь

українських ідеологій XIX й початку XX ст. Можна навіть стверджувати, що поняття народу в

його традиційному розумінні, тобто бідних, пригнічених селянських мас уже не займає

центрального місця у політичному мисленні українців.

Економіка. Економіка України тісно пов'язана з господарством усього Радянського Союзу

і характеризується досить високим рівнем розвитку. Україна має великі природні ресурси, а

також сильний сільськогосподарський сектор і промисловий потенціал. Як вона виглядає

порівняно з рештою Радянського Союзу? Передусім вона орієнтована на сільське

господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз у цілому. Промисловий потенціал України

дещо менший від середнього показника по СРСР через великий дисбаланс між

високоіндустріалізованими областями й значно менше розвиненими західними регіонами.

На українську промисловість припадає вагома частина промислового виробництва

Радянського Союзу (17 %). Україна є також важливим індустріальним регіоном глобального

масштабу. Продукуючи близько 40 % усієї радянської сталі, 34 % вугілля, 51 % чавуну, Україна

за своїм валовим національним продуктом дорівнюється до Італії. Радянські вчені полюбляють

указувати, що у 1972 р. за обсягом промислового виробництва Україна перевищувала рівень

1922 р. у 176 разів. Звичайно, українська промисловість знала і піднесення, й спади. В період

буму 50-х — початку 60-х років, коли темпи зростання складали неймовірних 10 % на рік. вона

перевищувала загальносоюзні показники; проте в 70-х і 80-х роках, коли ці темпи впали до 2

—3 % на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього по Союзу. Великою

мірою це сповільнення пов'язане з застарілими й неефективними металургійними заводами,

розташованими на Україні,— щось подібне мало місце у промислових зонах Америки та

Західної Європи.

Уповільнення економічного розвитку України, як і Радянського Союзу в цілому, більше,

ніж будь-коли, загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли планувальники

економіки в Москві наголошували на велетенських нових промислових проектах у Сибіру,

промисловість України лишалася занедбаною. За Шелеста українські економісти особливо

гучно протестували проти зменшення частки республіки у капіталовкладеннях. Щербицький

зовсім не бажав порушувати це питання, але воно раз у раз виринало саме собою.

Сільське господарство. Попри те, що промисловість є нині основною сферою

працевлаштування українців, республіка лишається житницею Радянського Союзу. Вона

виробляє стільки ж зерна, як і Канада (її випереджають тільки США й Росія), більше картоплі,

ніж Західна Німеччина, й більше цукрових буряків, ніж будь-де у світі. Маючи 19 % населення

274

Радянського Союзу, Україна дає понад 23 % його сільськогосподарської продукції. Проте

політика уряду часто змушувала українців терпіти нестачу продовольства.

Намагаючись піднести продуктивність сільського господарства на Україні, уряд робив

великі капіталовкладення у виробництво рільничої техніки й добрив у республіці. Але від

цього не зникали хронічні проблеми, що обсідали радянське сільське господарство. Контроль

із боку чиновництва та хибні реорганізації приносили біль- ше хаосу, ніж користі. Навіть при

значному підвищенні в останні роки заробітної платні селянам вони продовжували займати

найнижчі щаблі соціально-економічної драбини й працювати в колгоспах чи радгоспах із

незначним ентузіазмом. Натомість працівники сільського господарства, особливо на Україні,

воліли зосереджувати зусилля на своїх крихітних присадибних ділянках площею 0,4 га. У

1970 р. цей приватний сектор сільського гоподарства, що обіймав лише 3 % всіх

культивованих земель країни, давав 33 % загального виробництва м'яса, 40 % молочних

продуктів і 55 % яєць. На Україні, наприклад, присадибні ділянки забезпечували 36 %

загального прибутку сім'ї (порівняно з 26 % У Росії).

Інша проблема полягала у швидкому зменшенні робочої сили на селі, до якого

спричинилася урбанізація: в 1465 р. на Україні налічувалося 7,2 млн сільськогосподарських

робітників, у 1475 р. ця цифра впала до 6,4 млн, а в 1980 р. вона дорівнювала 5.8 млн. Таким

чином, українське село, де відчутно покращилися життєві умови, продовжувало віддавати

свою молодь місту. В багатьох колгоспах основну частину робочої сили складали старі й

виснажені жінки.

Питання економічноі експлуатиціі. Незмінне питання, що постає при обговоренні

економічної історії України: чи зазнає республіка економічної експлуатації Москви,—

надзвичайно складне. З одного боку, очевидним є те, що Україна пережила за роки

радянського правління небачений розвиток економіки. З іншого ж. існують виразні докази

того, що вона постійно вкладає до радянського бюджету більше, ніж отримує з нього.

Радянський режим відмовлявся уприступнити статистику, яка могла б пролити світло на цю

проблему.

Радянські лідери підкреслювали швидкий економічний прогрес України, кажучи, що його

не вдалося б забезпечити без величезних капіталовкладень, технології та робочої сили, яку їй

надали «братні народи» СРСР і насамперед російський. Із цього, мовляв, випливає висновок,

що тепер настала черга українців надавати економічну допомогу іншим, менш розвиненим

регіонам СРСР. Тому, з радянської точки зору, не існувало навіть підстав потрушувати

питання про економічну експлуатацію.

Зовсім інакше дивляться на справу деякі західні економісти. Вони визнають, що

радянська влада забезпечила вражаючий економічний прогрес України. Вони погоджуються і

з тим, що Москва намагається розвивати такі відносно бідні регіони, як Середня Азія, або

багаті природними ресурсами, як Сибір. Але вони стверджують, що Україна робила й надалі

робить унесок, більший ніж її частка в економічному розвитку СРСР. Американський економіст

Холланд Хантер констатує: «Вилучення поточного доходу України й використання його в

інших регіонах СРСР складає основну рису економічної історії України». А за оцінками

британського вченого Пітера Вайлза, Україна регулярно вносить до радянського бюджету на

10 %) більше, ніж отримує з нього. Володимир Бандера та Іван Коропецький стверджують,

що, в той час як Україна й надалі прогресує в абсолютному відношенні, то порівняно з

Москвою, іншими регіонами СРСР та сусідніми країнами вона відстає за економічними

показниками.

Незалежно від позиції, зайнятої в суперечках навколо питання про експлуатацію, ця

дискусія виходить на фундаментальну проблему, що стосується перебування України під

радянським правлінням: хто вирішує економічне майбутнє України й чиї інтереси беруться до

уваги при ухвалі таких рішень. Принаймні, відповідь на це питання виявляється більш

однозначною: очевидно, що економічна доля України вирішується в Москві, де економічні

інтереси України не є приматом.

Демографічні умови. У новітні часи в темпах зростання населення України відбулися

драматичні зміни. Протяіом кінця XIX й початку XX ст. ці темпи були одними з найвищих у

Європі. Потім сталися дві демографічні катастрофи: від трьох до шести мільйонів людей

загинули внаслідок голодомору 1932—1933 рр., чисток і депортації 30-х років та

близько 5,3 млн жителів України полягло у другій світовій війні. Відтак трохи більше, ніж за

десятиріччя, з лиця землі зникло близько 25 % населення України, причому смертність була

особливо високою серед чоловіків. Сьогодні темпи зростання населення на Україні одні з

найнижчих в СРСР. Так, у 1983 р. тут спостерігався приріст у чотири особи на кожну тисячу:

для порівняння: у республіках Середньої Азії цей показник коливається між 25 й 30 на тисячу.

Якщо ця демографічна тенденція продовжуватиметься, то частка українців серед

радянського населення, нарешті серед слов'ян узагалі, різко зменшиться.

Причиною повільного зростання населення є, зокрема, демографічні катастрофи. Значний

вплив справляє тут і урбанізація. Оскільки городяни живуть у надзвичайно тісних

помешканнях, а величезна більшість жінок працює повний робочий день, то українці в містах

воліють мати невелику сім'ю з одним чи максимум двома дітьми. У багатьох відношеннях

275

населення України нагадує жителів інших розвинутих країн: при повільному старінні й

низьких темпах зростання йому притаманні постійно зростаючий відсоток пенсіонерів і

спадаючий відсоток робітників повної зайнятості. Але на Україні, як і в усьому Радянському

Союзі, існує ряд вражаючих демографічних особливостей. Цілковитим контрастом з іншими

промисловими країнами є те. що в останні роки зменшилася тривалість життя чоловіків і

зросла дитяча смертність, Експерти допускають, що це пов'язане з алкоголізмом, котрий

поширився серед чоловіків та жінок.

Порівняно з іншими регіонами СРСР Україна є густозаселеним краєм. Якщо в Європейській

частині Радянського Союзу на один квадратний кілометр в середньому припадає 34 жителі,

то на Україні цей показник дорівнює 82. При цьому населення в республіці розподіляється

нерівномірно. Найбільш залюдненими є східні промислові області, де спостерігається швидке

зростання населення. Це характерне й для Криму — цієї «Флоріди» Радянського Союзу,—

цілющий клімат якого особливо сильно приваблює росіян. На Західній Україні населення

зростає середніми темпами, а на Право- і Лівобережжі вони далеко нижчі від середніх: є

навіть області, де чисельність жителів постійно зменшується. Проте в цілому на Україні

існують задовільні демографічні умови: населення республіки, яке налічує майже 52 млн, не

настільки мале і водночас не таке велике, щоб гальмувати економічний розвиток.

Зміни в соціальній структурі. Як ми пересвідчилися, індустріалізація, урбанізація і

модернізація значно змінили традиційну класову структуру України. У 1970 р. із загальної

кількості робочої сили в 16 млн близько двох третин класифікувалися як промислові

робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної меншості на переважаючу

більшість робочої сили України. Пролетаріат не лише швидко зростав, а й ставав більш

українським з точки зору його етнічного складу: якщо у 1959 р. українці складали 70 % усієї

промислової робочої сили, то в 1970 р.— 74 %. Росіяни вже не становлять непропорційно

велику частину рядових робітників.

На Україні також дуже зросла, особливо за останні десятиліття, кількість фахівців із

вищою освітою. Між 1960 і 1970 рр. їхнє число подвоїлося з 700 тис. до 1,4 млн. Але тут

росіяни зберегли свою велику присутність, складаючи в цій соціальній групі понад третину.

Таким чином, у той час як освітній бум у Радянському Союзі підніс число спеціалістів вищої

кваліфікації на Україні до рівня західноєвропейських країн і навіть перевищив його, для

українців як нації він виявився не таким плідним, як можна було сподіватися. Українці, на

яких припадало 74 % населення республіки, складали лише 60 % загального числа вузівських

студентів.

Які ж причини недостатньої репрезентованості українців у вищій освіті та серед

культурної й технічної інтелігенції? Деякі західні фахівці стверджують, що значна частина

української молоді й надалі дістає початкову й середню освіту на селі, де школи часто гіршої

якості, й тому порівняно з росіянами, що виростали в містах, опиняється у невигідному

становищі в ході конкуренції за місця в інститутах та університетах. Додаткову перешкоду

для багатьох українців створює також недосконале володіння російською мовою. Нарешті,

через політику уряду, спрямовану на те, щоб залучати українських фахівців до роботи поза

межами республіки (а, за підрахунками, 25 % усіх випускників вузів виїхали з України),

українська інтелігенція тут чисельно менша, ніж могла б бути. Відповідно меншим є й число її

дітей, які дістають вищу освіту. Тим часом діти української інтелігенції, котрі навчаються поза

межами республіки, часто зазнають русифікації.

Життєвий рівень. Як ми неодноразово зауважували. Радянська Україна — це велика

промислова країна, щедро наділена природними багатствами. Однак за рівнем життя народу

вона далеко відстає від високорозвинених країн. Звісно, що порівнювати такі параметри

надзвичайно складно. Те, що радянський українець недобирає в автомобілях,

відеомагнітофонах, модному одязі, він, можливо, надолужує, користуючись безплатною

вищою освітою й медичним обслуговуванням, незнаними, скажімо, американцям. І все ж,

виходячи зі складних критеріїв, опрацьованих західними дослідниками, очевидно, що

радянська економічна система не в змозі задовольнити матеріальні потреби людей у такій

мірі, як це робить західна економіка. Так, у 1970 р. рівень споживання на душу населення

в Радянському Союзі складав лише близько половини рівня Сполучених Штатів. Ця

статистика не враховує безсумнівно нижчу якість товарів і послуг в СРСР. Інакше кажучи, у

1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашінгтоні потрібно

працювати 18 годин, у Києві коштував близько 53 годин праці. Хоча плата за житло в СРСР

одна з найнижчих у світі, придбати квартиру так важко, що нерідко у двокімнатному

помешканні живуть по три покоління однієї родини. Великою мірою відповідальність за такий

стан речей несе Кремль, котрий робить капіталовкладення переважно у важку промисловість

та військові програми, як завжди, нехтуючи виробництвом споживчих товарів.

Оптимізм щодо здатності СРСР наздогнати Захід за рівнем життя був високим у 60-х — на

початку 70-х років, у період вражаючого зростання продуктивності господарства країни. Але

з падінням ефективності радянської економіки у 80-х роках згасали й надії на швидке

піднесення життєвого рівня.

276

В СРСР Україна за рівнем споживання посідає п'яте місце після Росії, Литви, Латвії та

Естонії. Наявність на Україні надлишку робочої сили зумовлює те, що заробітна платня в

республіці приблизно на 10 % нижча від середньої по Союзу. В останні два десятиріччя

радянська політика заробітної плати принесла багатьом українцям значні вигоди.

Намагаючися зменшити різницю в прибутках між сільськими й міськими робітниками, уряд

дарував колгоспникам вагоме підвищення заробітків. Як наслідок, між 1960 та 1970 рр.

заробітна платня колгоспників зросла на 182 %, тоді як у промислових робітників—лише на 38

%. Цей захід уряду, скерований на вирівнювання прибутків радянських трудівників, був на

користь українцям, велику частину яких складають колгоспники. Але попри неодноразові

спроби уряду покращити долю радянського споживача, громадяни СРСР і далі мають справу з

нея кісними товарами, поганим обслуговуванням і тісними помешканнями. За своїм життєвим

рівнем середній радянський українець далеко відстає від західних європейців чи американців

ба навіть від населення комуністичних країн Східної Європи.

Погляди радянських українців. Яке ж ставлення українців до радянської політичної та

суспільно-економічної системи? Звісно, з таким питанням завжди складно мати справу,

особливо відносно суспільства, що тільки тепер починає відкривати результати опитування

громадської думки на ретельно підібрані теми. Проте численні статті та дискусії в радянській

пресі, інтерв'ю з радянськими емігрантами, розповіді тих, хто відвідав СРСР, дають змогу

вирізнити певні риси, характерні для настроїв і мислення радянських українців 70—80-х років.

У цілому складається враження, що більшість радянських українців приймали радянський

режим як законний і ототожнювалися з ним. Через монополію уряду на інформацію та

інтенсивну пропаганду вони мали в кращому разі лише туманне поняття про ті нещастя, яких

зазнали українці від радянської влади у «далекому» минулому. Куди більший вплив на

формування їхніх оцінок справляло те, що радянська система принесла їм велике підвищення

прибутків, установила відносну рівність між соціально-економічними групами, значно

покращила соціальні послуги та уприступнила освіту, створила численні можливості зробити

кар'єру. Багато радянських українців пишалися могутністю й престижем СРСР, важливою

частиною якого вони себе відчували.

З цим в основному позитивним ставленням до радянської системи перепліталися

елементи реального чи потенційного невдоволення. Сповільнення економіки порушило такі

дражливі питання, як сприяння розвиткові Сибіру та Середньої Азії за рахунок України.

Скоротилися також можливості соціального прогресу. Серед партійних лідерів, бюрократів та

економічних керівників України зростало невдоволення монополією Москви на ухвалу рішень.

Водночас українська культурна еліта знову почала виступати проти русифікації. Згідно з

радянськими соціологічними дослідженнями 1984 р., експерти констатують, що на Україні

рівень невдоволення вищий, ніж по Союзу в цілому. На питання про причини цього вони. втім,

не можуть дати визначеної відповіді.

Радянське керівництво особливо непокоїла зростаюча на Україні, як і в усьому СРСР,

байдужість до марксистсько-ленінської ідеології. Ще з початку 60-х років західні інтелектуали

говорять про «смерть ідеології» та прихід на індустріальний Захід «постідеологічної доби».

Подібний ідеологічний спад відбувся і в Радянському Союзі. Західні аналітики зробили спробу

дати цьому явищу пояснення. У спрощеному вигляді воно полягає в тому, що процес

модернізації, котрий протягом XIX — першої половини XX ст. розгортався в Європі,

супроводжували бурхливі зміни. Почуття загрози й розгубленості, які вони породили в

суспільстві, зумовили необхідність ідеологічного аналізу, пояснень, визначення напрямів

тощо. Але, судячи з ідеологічного клімату індустріальних суспільств, прихід модерної доби

приніс і відносну стабільність. Відтак зменшилася потреба в ідеології, яка слугувала

орієнтиром у часи швидких змін.

Як би там не було, але очевидним є те, що попри постійну індоктринацію вплив

марксизму-ленінізму на радянських українців занепадав. Що ж до українського націоналізму,

особливо в його крайній, інтегральній формі, то він десятиліття тому був викреслений із

суспільного світогляду. Отже, дві основні ідеологічні течії в українській історії вже не були

такими впливовими, як колись.

Оскільки ідеологічна відданість людей є основною вимогою радянської системи,

ослаблення цієї відданості призвело до відчутної втрати мислячими громадянами відчуття

оптимізму, мети й спрямованості. Щоб заповнити прогалину, уряд подвоював зусилля,

скеровані на прищеплення радянського патріотизму. Але для багатьох більш природним

засобом заповнення духовної та ідеологічної порожнечі у свідомості ставала релігія.

Серед величезної більшості зростає, проте, прив'язаність до того, що на Заході називають

цінностями середніх класів, а в СРСР — буржуазним споживацтвом. За свідченнями

радянських джерел, молодь в основному цікавить не будівництво нового суспільства, а

вигідна й престижна праця, здобуття кваліфікації тощо. Мало хто хоче бути пролетарем.

Переважна більшість молодих людей спрямовує свої зусилля на те, щоб добути високоякісні

споживчі товари, продуковані на Заході. Очевидним є факт, що сучасна молодь аж ніяк не

близька до тої, яку хотів бачити Ленін.

277

Ера Горбачова

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в

радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик

Юрій Андропов, колишній голова К.ДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних

змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і

немічний Костянтин Черненко — представник старого режиму, який не бажав здійснювати

реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу

до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з

усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському

керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії

обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла

нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники

були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільства в

цілому, Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської системи й особливо її

застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він

проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої

доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні

державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.

Чорнобиль. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку потрясла

катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потужної

Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Величезна

радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Хіросіми,

покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандінавії.

Над світом нависло те, чого він найбільше жахався,— ядерна катастрофа.

У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати катастрофу,

котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та хибну конструкцію

реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт

катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу. Радянським інженерам удалося

погасити палаючий реактор, поховавши його в гігантському бетонному «саркофазі». За

радянськими джерелами, внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (багато західних

спеціалістів вважають, що число жертв більше), госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч

зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис.

чоловік, здебільшого українців, були вимушені покинути свої домівки — у багатьох випадках

назавжди. Вкрай серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо

Чорнобиля й навіть розташовані аж у Лапландії.

З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню

Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне багатій республіці та ще й поблизу

Києва. Відтак у республіці поширилося обурення тим, як свавільно й безвідповідально Москва

нав'язала Україні цю електростанцію. Крім того, існують свідчення про те, що катастрофа

спричинилася до зростання напруженості між союзним та українським партійним

керівництвом, які одне на одного перекладали вину за аварію.

Горбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато фактів

свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір

прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й

самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна

і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал

«Огонек» на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали

публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть

лишається незабороненою громадська організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і вкрай

ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно

притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною

Шербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитка застійного

брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в

СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона «опеклася», з

ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У

1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були

колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі

політичне чутливі питання, як голодомор 1932— 1933 рр., тисячоліття християнства на

Україні, боротьба за незалежність 1917— 1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці національне

свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька

несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі

278

людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл,

брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики

спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських

репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали

представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про

численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для

себе спосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» й заарештував декого

з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до

демократії.

Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з

партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники

прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало

недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р. проти витіснення з ужитку в

школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед

них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка

письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр

вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт

про стан україномовної освіти. За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних

шкіл, тобто близько 75 % усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали

менше 22 % загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим

було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу

Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого

вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» на Україні ставав дедалі

сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати

свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік

перебудови...

279