Субтельний О. Україна: Історія

Подождите немного. Документ загружается.

Євген Коновалець

Організація. Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального

націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені

групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у

Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу

проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця

— галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях,

видатного провідника у боротьбі за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий політик,

Коновалець швидко стає незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою

командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих

солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила

операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими

такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений

Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія саботажу в 1922 р. Організація, що, за

приблизними даними, налічувала 2 тис. членів, мала зв'язки як із східно-, так і з

західноукраїнським еміграційними урядами та діставала таємну фінансову допомогу від

західноукраїнських політичних партій.

Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою законності

польської влади в Східній Галичині викликало сумніви серед багатьох західних українців

щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її випробуваних членів.

Проте організація відмовилася змінити тактику збройних дій проти поляків, тим самим

відштовхнувши від себе легальне діючі партії, що відкидали тероризм. Переслідування

польської поліції змусили Коновальця й велику частину проводу тікати з Галичини й

заснувати штаб-квартиру за кордоном.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації.

Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав,

231

насамперед ворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїх

поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. Для пропаганди

своєї рішучої лінії в Галичині організація довозила контрабандою з-за кордону свій часопис

«Сурма». Особливо важливим було те, що УВО з метою створення розгалуженої мережі

націоналістичних осередків установила контакти з рядом таких студентських груп, як

«Українська націоналістична молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у

Подебрадах (Чехословаччина) та «Асоціація української націоналістичної молоді» у Львові. У

1929 р. після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп

зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу

частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону

Коновалець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО. Як і її

попередниця, ОУН лишалася «підпільною партією». Вона дотримувалася військових засад

керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила кампанію політичного

терору проти польської держави та її представників. Проте вона також прагнула очолити

широкий революційний рух за досягнення цілей інтегральних націоналістів. Особливих зусиль

докладала вона для популяризації своїх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись

опанувати всіма західноукраїнськими громадськими, політичними та економічними

організаціями. Українці, які чинили перешкоди планам ОУН, як і польські урядовці, опинилися

під загрозою терористських нападів.

Без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися широкою підтримкою

української молоді, її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення вивести

нову породу «надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій польською владою, доведеній до

відчаю безробіттям і розчарованій поразками батьків. Одразу ОУН залучила на свій бік велику

частину університетських студентів та учнів вищих гімназій Східної Галичини. Майже в

кожному університеті й у кожній середній школі в Польщі та за кордоном, де вчилися

українці, були осередки ОУН. Справжньою твердинею інтегральних націоналістів, яких

очолювали Богдан Кравців, Стефан Ленкавський, Степан Охримович, Іван Грабрусевич

та Володимир Янів, став Академічний Дім українських студентів університету у Львові. Коли

деякі з цих юнаків поверталися до своїх сіл, вони пропагували ідеї інтегральних націоналістів

у провінції.

Для розширення свого впливу ОУН також проникала в різноманітні господарські, освітні

та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації, студентські протести,

бойкотування польських товарів, видавала численні газети й брошури, енергійно поширювала

свої ідеї серед студентів, селян і робітників Галичини і Волині. У цій діяльності вона

спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих молодих поетів, таких як Євген Маланюк, Олег

Ольжич-Кандиба, Олена Теліга та Богдан Кравців. Основною трибуною поглядів інтегральних

націоналістів слугував празький часопис «Розбудова нації». Згодом під вплив інтегральних

націоналістів потрапив ряд інших видань.

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними підрахунками,

напередодні другої світової війни вона налічувала до 20 тис. чоловік. Число ж співчуваючих

було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих, енергійних, ідеалістично

настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН найдинамічнішим чинником у

політичному житті Західної України міжвоєнного періоду. Протягом 30-х років ОУН

продовжувала свою «війну» з польським режимом, здійснюючи напади на урядові заклади та

поштові контори, щоб здобути кошти для своєї діяльності, організовуючи акції саботажу щодо

державної власності та вбивства. Але ОУН (як і УБО) не вважала насильство й терор за

самоціль. Її члени були переконані, що революційними засобами ведуть національно-

визвольну боротьбу, аналогічно тому, як у це вірили ірландці з антианглійської організації

«Шинн фейн» та учасники передвоєнної антиросійської підпільної організації Пілсудського.

Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати українців у можливості

опору й тримати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння». Ось як

розвивалася концепція «перманентної революції» в одному виданні інтегральних

націоналістів 1930 р.: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми

захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів...

Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний

дух протесту проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної

відплати. Люди не звикають до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому

суспільстві». На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків

«експропріації» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.

Найважливішими їхніми жертвами стали: Тадеуш Голувко (1913) — широковідомий

польський прибічник польсько-українського компромісу; Еміліан Чеховський (1932) —

комісар польської поліції у Львові; чиновник радянського консульства у Львові Олексій

Майлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на Радянській Україні;

Броніслав Перацький (1934) — польський міністр внутрішніх справ, на якого ОУН поклала

відповідальність за пацифікацію 1930 р. Було здійснено багато замахів на українців, які не

232

погоджувалися з політикою ОУН. Найбільш відомим із них стало вбивство в 1934 р.

авторитетного українського педагога Івана Бабія.

Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. командира її

бойового загону Юліяна Головацького застрелив агент поліції. Через рік за вбивство урядника

під час однієї з «експропріацій» повісили двох молодих робітників Василя Біласа та Дмитра

Данилишина. Після вбивства Перацького у 1934 р. польська поліція розпочала широку карну

акцію, внаслідок якої було накрито весь крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана

Бандеру та Миколу Лебедя, котрі організували замах. На судових процесах, активно

висвітлюваних у пресі, ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув'язнення в

концтаборі Береза Карту зька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в

той час.

Ці події — лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в

організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала проводити

масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була критика ОУН з боку своїх же

українців. Батьки обурювалися з того, що організація штовхала малоосвічених підлітків до

небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася трагічно. Громадські, культурні та молодіжні

організації засудили намагання ОУН підпорядкувати їх собі. Легальні політичні партії

звинувачували інтегральних націоналістів у тому, що вони давали урядові привід для

обмеження легальної діяльності українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив митрополит

Шептицький. Взаємні закиди й звинувачення свідчили про тертя між двома поколіннями —

батьків у легальному «органічному» секторі та їхніх дітей у революційному підпіллі.

Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за кордону

керівництво рухом здійснювало виховане в більш «цивілізовану» довоєнну добу, загартоване

роками й досвідом старше покоління Коновальця та його соратників із 1917—1920 рр., таких

як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сціборський та Роман Сушко. Хоч вони до

певної міри сумнівалися щодо окремих тактичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм

часто важко було на відстані контролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильства,

Коновалець та його штаб, однак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися

допомоги чужоземних країн; особливо Німеччини.

Підлеглий їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Микола

Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич, навпаки,

тримався тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки трохи за 20, і вони не

знали принижень та ганьби польського панування. Молодече хизування перед режимом

породило в них схильність до насильницького, героїчного типу опору, а відносна

поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших колег за кордоном викликали у них

презирство. Невдоволення посилилося після того, яку 1934 р. усіх галицьких лідерів було

ув'язнено у концтаборі Береза Картузька, у зв'язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили

внаслідок недбалості чи навіть зради деяких членів закордонного проводу.

Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстерності, щоб

запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським агентом у

Роттердамі стало дошкульним ударом для руху інтегральних націоналістів. Відтак

напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого й загальновизнаного

вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уникла розвалу, а й продовжувала

зростати, є промовистим свідченням відданості, динамічності та дисципліни її рядових членів.

Українці під владою Румунії

Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість українців, була

Румунія. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало близько 790 тис.

українців, що складали 4,7 % населення. Українці утворювали три виразних підгрупи. Перша

— близько 450 тис. чоловік — мешкала в південносхідній частині країни, у колишній російській

провінції Бессарабія (нинішня Молдова), що мала вихід до Чорного моря. У 1919 р. під

Хотином ці бідні селяни підняли повстання проти румунського уряду, яке очолили

більшовики, але після його поразки їхня політична активність занепала. Інша невелика група

українців проживала на колишній угорській території Мараморош і також була політичне

малоактивною. Третю й найбільш діяльну українську громаду складали близько 310 тис.

українців Буковини. Румунська окупація призвела їх до глибокого політичного занепаду. Під

владою Австрії Буковина була автономною провінцією, а українці — її найчисельніша

національна група — мали порівняно сильне політичне представництво у Відні, широке

місцеве самоуправління, розвинену систему україномовного шкільництва. Все це було

втрачене з анексією цього краю Румунією. Із спільності, котра з усіх західних українців

користувалася найбільшим сприянням, буковинці стали найбільш гнобленими.

Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть Польщу.

Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій щодо Буковини

румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визнати українців за окрему

націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію шкіл, українців називали

233

«громадянами румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди

колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з

румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три

періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у

провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої

конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і румунізація культурного

життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно

ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових,

почався період жорстокого, майже тоталітарного правління.

За таких обставин лише в короткий період між 1928 та 1938 рр. можна було думати про

відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика буковинська

спільність реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчизників у Польщі.

Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники схилялися на користь

«органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відновили культурні товариства, хори,

театральні трупи, студентські гуртки та органи преси. У 1927 р. під проводом Володимира

Залозецького вони навіть утворили Українську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію

й багато інших українських організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався

«револ юційний», або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром

Григоровичем і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж

ОУН у Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі

студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній будові вона

виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки витримала репресії

уряду, а й навіть зросла на протидію їм.

Українці в Чехословаччині

Описуючи в основному гнітючі умови існування українців у міжвоєнний період, відрадно

вказувати на один, хоч і крихітний, уламок цього народу, доля якого в цей час значно

поліпшилася: це були українці Закарпаття. Ізольовані від співвітчизників Карпатськими

горами, карпатоукраїнці (або русини, як вони продовжуваній називати себе) були найменш

розвиненими у політичному, соціально-економічному й культурному відношенні. Коли падіння

Австро-Угорської імперії поклало кінець мадярському гнітові, цей регіон увійшов до складу

Чехословаччини. На відміну від насильницької анексії інших західноукраїнських земель

об'єднання Карпатської України з Чехословаччиною було добровільним. Унаслідок підписаної

в м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами

емігранти з Закарпаття погодилися на включення спосї батьківщини до складу нової чеської

держави за умови надання їй автономії.

З усіх новостиорених держав Східної Сиропи Чехословаччина була найдемократичнішою.

Відтак вона не проводила щодо своїх меншостей такої відкритої політики дискримінації та

асиміляції, як Польща та Румунія. Проте це не значить, що взаємини між центральним урядом

і населенням були безконфліктними.

Питання про автономію, як ми пересвідчимося, спричинилося до напруженості між

Прагою та її східною провінцією. Однак чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу міру

політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали.

У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпатоукраїнців. Із них у чеській

частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева у словацькій частині

федерації. Бажаючи модернізувати всі регіони своєї нової держави, чехи намагалися підняти

рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було по ділено великі угорські маєтки, й близько 35

тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри.

Разючим контрастом до Польщі та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені

українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій було надто

мало, аби якось полегшити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років населення

Закарпаття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких мас

народу.

З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після

інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між 1914 та 1938

рр. число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із трьох до II. Більше того,

чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий

лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як «Просвіта» й

Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори. Скромному

культурному ренесансові сприяла творчість таких письменників, як Василь Гренджа-

Донський, Андрій Карабелеш, Олександр Маркуш.

Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів. Із

поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на

перший план стало виходити питання національної самобутності, що на той час уже було

234

розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його вирішення стало

першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це звичайно спостерігається

на ранніх стадіях національного будівництва, навколо цього питання виникли розбіжності.

Підходи до національного питання. Серед старших представників інтелігенції, а це

здебільшого було греко-католицьке духовенство, в ситуації, подібній до тої, що раніше мала

місце в Галичині, поширювалися русофільські тенденції. Хоч русофіли, до яких належали

багато відомих місцевих жителів, утворили численні організації та товариства, у тому числі

широку мережу читалень Товариства ім. Духновича, вони мали корінний недолік: при всіх

їхніх намаганнях незаперечним лишався факт існування значних мовних і культурних

розбіжностей між ними та росіянами. Ця обставина дедалі виразніше розкривала безплідність

їхньої ідеології та політичної орієнтації і пояснювала труднощі у залученні на свій бік освіченої

української молоді.

Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до того, що

слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з її прибічників були

мадяризованими священиками, які з приходом чехів вважали за обачне приховати свої

проугорські симпатії під машкарою локалізму. Ідея «створення» окремого народу з кількох

сотень тисяч людей виглядала слабко аргументованою, особливо з огляду на близьку

спорідненість закарпатців з українцями, що населяли східні схили Карпат. У результаті

локалістський, або русинський, варіант був найслабшим із усіх.

Очевидно, найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала в

середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX 'ст., вона

починалася як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцнити зв'язок із

селянами. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, народній культурі, у

традиціях християнства східного обряду між населенням по обидва боки Карпат, а також із

посиленням українського національного руху в Галичині народовці Закарпаття ставали

українофілами.

Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростання в 30-х

роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм

Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило конкуруюче

Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності серед молодої інтелігенції

набула організація українських скаутів «Пласт», що налічувала 3 тис. членів. У 1934 р. до

Асоціації українських учителів входило близько 1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів

Закарпаття. Особливо палкими прибічниками українства стали гімназисти та студенти

університетів. Серед українців Закарпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні та

національні прагнення, створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного

представництва протягом майже всіх 30-х років. Хоча більшість українофілів стали

прихильниками інтегрального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські

позиції.

Карпатоукраінська автономія. Чвари між карпатоукраїнцями були на руку чехам, і

Прага скористалася ними як приводом для зволікання з наданням автономії регіонові. Однак у

1938 р. міжнародні події дуже послабили становище чеського уряду. Внаслідок Мюнхенського

пакту до нацистської Німеччини відійшла населена німцями частина Чехословаччини; з

мовчазної згоди західних держав вона планувала подальше розчленування чеської держави.

При підтримці німців словаки дістали автономію в межах Чехословацької республіки.

Спостерігаючи хитання празького уряду, провідники трьох закарпатських фракцій

об'єдналися й також зажадали автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як погодитися.

11 жовтня 1938 р.Закарпаття отримало самоврядування.

Хоча першу автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій Бродій та Степан

Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі. За- мість них

Прага призначила новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Августином

Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закарпаття, чи Карпато-

України, як вона тоді офіційно називалася, на автономну укра- їнську державу.

Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація. У лютому 1938 р. на

виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали 86 % усіх виборців. Тоді ж

була сформована Карпатська Січ — військова організація, що незабаром налічувала близько

5 тис. бійців.

Для створення власної збройної сили існували вагомі причини: з повільним розвалом

Чехословаччини Угорщина зажадала повернення своїх колишніх земель у Закарпатті. Саме

коли формувався перший уряд Карпатської України, угорські війська зайняли південну

частину краю, змусивши українців перевести столицю з Ужгорода до Хуста. Протягом усього

свого короткого існування уряд Карпатської України стояв перед постійною загрозою

угорського нападу.

Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних

українців, особливо у сусідній Галичині. Багато з них вважали його першим кроком на шляху

до неминучого створення самостійної соборної України. Прагнучи захистити першу українську

землю, що здобула свободу, багато молодих інтегральних націоналістів Галичини нелегально

235

переходили кордон і вступали до Карпатської Січі. Однак серед проводу ОУН не було

одностайності щодо того, яку політику проводити. Якщо молоді радикали Галичини вимагали

негайної та широкої підтримки Карпатської України, їхнє старше керівництво за кордоном,

знаючи про німецькі плани, закликало до стриманості.

Незабаром причини обережності старших інтегральних націоналістів стали зрозумілими.

У таємному пакті з Угорщиною Гітлер погодився на окупацію нею всього Закарпаття, й 14

березня 1939 р. в край увійшли угорські війська. Безнадійно поступаючись за чисельністю та

озброєнням, Карпатська Січ чинила відважний, проте марний опір. 15 березня уряд Волошина

символічно проголосив незалежну Республіку Карпато-України. А вже через кілька годин по

тому він був змушений утекти за кордон.

Виникнення карпатоукраїнської автономії було чимось парадоксальним. Серед усіх

західноукраїнських земель цей регіон був найменш розвинутим у соціальноекономічному,

культурному й політичному відношенні. Однак саме на цій території був досягнутий певний

рівень самоврядування. Незважаючи на свій короткий вік, уряд Карпатської України мав

вплив, аналогічний впливові українських урядів періоду 1917—-1920 рр., й сприяв

перетворенню великої частини населення краю, особливо молоді, на національне свідомих

українців. Цей епізод також крив у собі важливі висновки щодо німецько-українських

стосунків, послуживши переконливим доказом того, як мало українці могли покладатися на

добру волю Гітлера.

Національна нерівність, труднощі соціально-економічного характеру, а також вражаюче

посилення нацистської Німеччини та СРСР призвели до розчарування в демократії і зростання

політичного екстремізму по всій Східній Європі у міжвоєнний період. Ця радикалізація чимдалі

ширше охоплювала не лише інтелігенцію, а й традиційно пасивне селянство. За всієї своєї

обмеженості модернізація піднесла самоповагу і сподівання кращої долі серед селян,

викликаючи в них почуття протесту проти національних утисків та погіршення життєвого

рівня, що спостерігалися в 1930-х роках. Більше того, вона, як ніколи раніше, штовхала їх до

політичної діяльності, зокрема до радикальних дій.

Розчаровані безрезультатними намаганнями завоювати державність чи самоврядування,

західні українці виявилися особливо чутливими до цих загальних тенденцій. Незважаючи на

широкий розвій «органічної роботи», було очевидно, що саме інтегральний націоналізм ОУН

став серед західних українців, і насамперед молодих, найдинамічнішим рухом. На відміну від

співвітчизників у Радянській Україні західні українці не зазнали таких драматичних соціально-

економічних змін, і навіть за вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками володів не

дискредитований сталінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм. Відтак найбільшого

поширення український націоналізм набув серед покоління західних українців, які вступили в

дорослий вік у 30-х роках, і проявлявся як своєрідна суміш фанатичності та ідеалізму.

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

З наближенйям Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли

втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страждаючи від ран

сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та

Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будьякі, хай навіть спричинені війною,

зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно

помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще

гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще

репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники

принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості.

Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра

захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед

спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели.

: Війна на Україні перший етап

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних етапи.

Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз

незабаром окупував її східйі території. Основна риса цього етапу, який торкався лише

західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупацію нової влади, насамперед

радянської. Другий етап, про який ітиметься далі, почався з нападом Німеччини на СРСР 22

червня 1941 р. й тривав до осені ,1944 р., коли німецькі війська були вигнані з України.

Протягом цього часу вся Україна була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали дві

дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши 30 вересня

1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися до спроби

умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину (й Закарпаття). Але

замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребетності західних держав лише

236

розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних загарбань. Ще безпосередніший

зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня 1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця

одна з найдивовижніших в історії угод. Гітлер, що не приховував ненависті до радянської

системи та своїх територіальних претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх

противників на Заході, нейтралізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув

підписати з Гітлером угоду про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати

агресивність нацистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення

власних сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім

задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також

передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний протокол, у

якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації.

За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі. Маючи гарантії

нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав на Польщу, поклавши початок другій світовій

війні. Кваплячись оволодіти своєю частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські

війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та

білорусами. За .чотири тижні польська держава перестала існувати.

Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної України,

що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти «серцями й думками»

населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапороносці високих гуманістичниих

принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у розчленуванні Польщі прагненням

допомогти пригнобленим меншостям і насамперед «братам» — українцям та білорусам.

Особливі зусилля робилися для того, щоб справити на західних українців враження

«українськості» нового режиму. Новий режим також намагався прибрати демократичного

вигляду. 22 жовтня 1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати

за єдиний список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським

Союзом. Тому не дивно, що близько 93 % виборців проголосували так, як хотів режим. У

червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до

Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн мешканців Західної України.

Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення. Було

багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 р. кількість

початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них 6 тис. українських.

Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка

Львівському університеті — цьому давньому бастіоні польської культури, що тепер відкрив

двері для українських студентів і професорів. Помітно поліпшилося медичне обслуговування

населення, насамперед сільського. Були націоналізовані промислові й торговельні

підприємства, що раніше контролювалися переважно поляками та євреями. Але чи не

найпопулярнішим кроком стала експропріація радянською владою польських землевласників

і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.

Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені західними

українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури. Незабаром після

їхнього приходу НКВС заарештував і депортував на Схід українських політичних лідерів. Були

змушені розпуститися УНДО та інші українські політичні партії. Ліквідовувалося багато

кооперативів, а інші реорганізувалися на радянський зразок. Припинили свою діяльність

читальні та бібліотеки товариства «Просвіта». Від 20 до 30 тис. українських активістів,

усвідомлюючи, що вони живуть «на позичений час», утекли до окупованої німцями Польщі. З

ліквідацією осіб, організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українців

ліберальноцентристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політична організація

— підпільна мережа ОУН.

Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливли у Західну Україну, мало

що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до «пролетарських» методів роботи,

вони нерідко шокували західняків примітивністю й грубістю, які не личили носіям

«передового соціалістичного ладу». Представники Радянської України, які майже повсюдно

користувалися російською мовою, швидко розвіяли ілюзії про їхню хвалену «українськість».

Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з підпілля й

тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати українських

націоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а також серед чиновників, прибулих із

Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед західних українців, як і серед поляків, почали

зростати антисемітські настрої. Але незабаром у радянському режимі розчарувалося й багато

місцевих комуністів, особливо коли деяких із них за наказом Сталіна було заарештовано й

страчено за підозрою в троцькізмі.

Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських реформ. Було

оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «віддані» найбіднішим

селянам, тепер підлягають колективізації, близько ІЗ °о і справді було колективізовано. Після

цього величезна більшість селян, які з самого початку з осторогою ставилися до Рад,

остаточно відвернулися від нового режиму. Спочатку багатьом представникам інтелігенції

імпонувало те„ що вони отримали роботу в радянських освітніх та культурних установах, але

237

вони швидко зрозуміли, що стали всього-на-всього жорстко контрольованими функціонерами

режиму, і що в разі порушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.

Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєї церкви, новий режим спочатку з

обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно

незначніюбмеження її діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспорти, а за

використання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обмеження набирали

загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання релігії в школі, конфіскували

церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду. Аналогічна політика проводилася щодо

православної церкви на Волині, де, крім того, робилися намагання підпорядкувати її

московському патріархові.

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широкомасштабні

репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним і страшним їхнім

різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без усякого попередження,

суду чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й

вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької праці у страхітливих умовах. Багато

депортованих гинули, часом цілими родинами.

Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських та єврейських

політичних діячів, промисловців, землевласників, торгівців, чиновників, юристів, відставних

офіцерів та священиків. Пізніше арешт загрожував кожному, хто ототожнювався з

українським націоналізмом. На прикінцевому етапі, навесні 1941 р., режим уже депортував

людей без розбору. Депортували всіх — і тих, хто мав родичів за кордоном чи листувався з

ними, і тих, хто зайшов побачитися з друзями саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з

особистих причин хтось доніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в

нещасливий час. «Ніхто, буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної ночі не

надійде його черга»,— писав свідок цих подій.

За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини радянська влада

депортувала близько 400 тис. українців. Ще більше постраждали поляки, особливо колоністи,

— польський уряд на вигнанні стверджував, що під час радянської окупації польських

територій на схід Радянського Союзу було депортовано близько 1,2 млн чоловік, переважно

поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різке падіння політичного капіталу панівної колись

польської нації, яка, втративши підтримку свого уряду, раптом із гноблячої перетворилася на

гноблену.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої

історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї

державної структури. Але через свою обмежену тривалість це насильне об'єднання не

спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Україні. І все ж воно мало певний

вплив: перше знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в

основному негативним досвідом, у результаті якого багато з них дійшли висновку, що

«більшовицької» влади слід уникати будь-якою ціною.

Українці під німецькою окупацією. Якщо величезна більшість західних українців

потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина опинилася під

німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та Холмщини, що на східних

окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони.

238

Володимир Кубійович

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів

були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному

відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло

з Галичини 20—30 тис. українських політичних біженців. Деякі з них розселилися серед

своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього центру діяльності українських біженців, що

був неподалік, активізуючи українські громади у Лемківському та Холмському регіонах

Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати цю

територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.

Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за вказівками

Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція) в управлінні регіоном часто

виявлялося таким же впливовим, як і сам Франк.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та освітніх

потреб українського населення Генерального губернаторства виникли десятки комітетів

самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи прихильники ОУН, що втекли з

Галичини. Навесні 1940 р. з мовчазної згоди Франка ці комітети утворили в Кракові

координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, обравши його головою

відомого географа Володимира Кубійовича. УЦК являв собою український заклад соціального

забезпечення, обов'язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми,

безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі

військовополоненим та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися

до Німеччини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних

прерогатив.

Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну програму

протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення їхньої національної свідомості.

Нацисти дивилися на це нейтрально — певною мірою в надії, що зростання української

національної свідомості буде противагою впливові чисельніших поляків. Із цієї причини німці

часто сприяли призначенню українців на дрібні посади в адміністрації чи поліції в етнічно

мішаних громадах. Коли часом українці користувалися своїм новим становищем, щоб

помститися полякам за кривди довоєнних років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незабаром

організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й молодіжні

групи майже в усіх місцевостях, де проживали більш-менш значні маси українців. Вони також

заснували у Кракові видавництво й помітно .збільшили тираж української преси в регіоні.

Діяльність комітету не лише допомогла українцям компенсувати ті втрати, яких вони зазнали

за років польського гноблення, а й часто полегшувала тяжкі випробування війни та німецької

окупації. Після нападу німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального

губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина

організація, що могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси

українців у Генеральному губернаторстві.

239

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська армія

захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу Угорщини й

протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру пам'ять про вікове

мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько 550 тис. українців краю не

зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах справити добре враження, угорський

уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання

він не виконає, готуючи натомість для населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сотні їх було

розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тис. утекли до сусідньої Галичини (де

більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру). Було заборонено всі

українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Сповнений рішучості викорінити на

Закарпатті наростаючий український рух, угорський уряд, однак, не був готовий до

проведення повної мадяризації (хоч неухильно посилював свої культурні впливи, особливо у

школі). Натомість він обрав перехідний, або русинофільський, варіант, виходячи з

твердження про те, що місцеве населення нібито являє собою окремий русинський народ,

який протягом століть мав органічні зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього

підходу стали місцеві діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан

Фенцик. Головною його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке

духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепаду освіти й

посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної

угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської навали, а

відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак вона не врятувала понад

100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських таборах смерті.

Андрій Мельник Степан Бандера

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, вирвалися

назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу ОУН та молодими

галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х роках, виникли гострі

суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної України активну боротьбу проти

польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях. Обидва табори не мали

розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського

інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова різниця, особисті сутички щодо питань

тактики. Після вбивства Коновальця у 1938 р. його наступником бачили його близького

соратника Андрія Мельника, людину культурну й стриману. Молоді радикали зі свого боку

доводили, що для керівництва ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній

діяльний і вольовий товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спрямували на

закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували за те, що він

занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеччини, нехтуючи

потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної України, за повільність і

пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спекулянтам і опортуністам»

займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав, щоб ОУН утворила підпільну

армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на шляху до української незалежності,—

навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж

контакти, як з Німеччиною. Але Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції,

доводячи необхідність збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні

держави не виявили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення

240