Субтельний О. Україна: Історія

Подождите немного. Документ загружается.

Деякі польські дворяни відчували до українців інтерес, що не мав ніякої політичної чи

економічної мотивації. Вони та їхні предки протягом століть жили на Україні. Внаслідок цього

в середині XIX ст. у деяких польських шляхтичів розвинулася прихильність до всього

українського. Тимко Падура, наприклад, використовував у своїх творах українську народну

поезію, а представники «української школи» польських письменників з Правобережжя, до

якої належав і славетний Юліуш Словацький, часто писали на українські теми. Як ми пізніше

побачимо, деякі польські чи спольщені дворяни відіграли видатну роль в українському

національному русі. Однак і далі інтереси польських землевласників та українських селян

лишалися несумісними, і в традиційних стосунках між двома народами сталося мало

відчутних змін.

Євреї. Серед найчисельніших меншостей України «найстаршою» були євреї. Вони жили

тут ще за Київської доби, а у XVI і XVII ст. під покровительством польської шляхти стали

масово переселятися на Україну. Ці давні мешканці України були, проте, відносно новими

підданими царів. Правобережжя, де проживали майже всі українські євреї, стало частиною

Російської імперії лише в 1795 р. Царський уряд проводив унікальну політику щодо великої

кількості своїх нових єврейських підданих: аби захистити російських купців від конкуренції з

їхнього боку, він заборонив євреям проживати на території власне Росії. Зона розселення

євреїв, так звана «смуга осілості», обмежувалася місцями їхнього первинного проживання в

таких недавно захоплених західних землях, як Литва, Білорусія й більша частина

Правобережної України. Попри всі модифікації ця смуга по суті проіснувала до 1917 р.

Протягом усього XIX ст., особливо у другій його половині, чисельність єврейського

населення дуже зросла. Між 1820 та 1880 рр., коли загальна кількість населення імперії

збільшилася на 87 %, число євреїв зросло на 150 %. Ще швидшим цей процес був на

Правобережжі: кількість населення між 1844 та 1913 рр. збільшилася тут на 265 %, у той час

як єврейського населення — на 844 %! Ці надзвичайні темпи пояснювалися насамперед тим,

що іудейська релігія освячувала багатодітні родини, по-друге, євреї менше терпіли від

голоду, воєн та епідемій, та, нарешті, тим, що серед них була меншою дитяча смертність

завдяки самодопомозі єврейської громади й наявності своїх лікарів. Із 5,2 млн євреїв імперії

кінця XIX ст. почад 2 млн мешкали на Україні. При цьому якщо в імперії вони складали 4 %

населення, то на Укр аїні —8, а на Правобережжі — 12,6.

Традиційно євреї були міськими жителями. Царська заборона переселятися на село

закріплювала це становище. Тому не дивно, що 33 % міського населення України складали

євреї, а в містечках Правобережжя їхня частка сягала 70—80 %. Компактні, замкнуті

традиціоналістські громади єврейських містечок були окремим світом. Тут панували

ортодоксальна єврейська релігія, культура і мова (ідиш). Великий вплив-мали рабини, кагали,

тобто органи самоврядування громади, а контакти із «зовнішнім» світом обмежувалися

економічними зносинами. Типовими були убозтво й перенаселеність містечок, оскільки

чисельність єврейських громад просто перевищувала їхню економічну спроможність. Щоб

вижити в багатолюдних провінційних містечках з їхніми обмеженими можливостями заробітку

та інтенсивною конкуренцією, потрібні були працьовитість, майстерність і кмітливість.

Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ремеслом. Ці

зовсім не багаті крамарі, шинкарі, кравці, шевці та ювеліри становили єврейський «середній

клас». Некваліфіковані робітники, багато з яких ледве могли прогодувати себе випадковими

заробітками чи милостинею, складали близько 20 % єврейської робочої сили. Верхівка

поділялася на дві підгрупи: з одного боку, рабинів та інших вельмишановних «книжників», які

справляли на громаду великий вплив, а з іншого—багатих капіталістів. У 1872 р. багатим

євреям на Україні належало близько 90 % винокурень, 56 % лісопилень, 48 % виробництва

тютюну й 33 % цукроварень. Із розширенням можливостей здобути освіту багато євреїв

улилося до середовища світської русифікованої інтелігенції, особливо в таких галузях, як

право та медицина. А з розвитком промисловості велика кількість євреїв (за деякими

підрахунками —38%) знайшли собі роботу на заводах.

Але соціально-економічні зміни спричинялися й до певних труднощів для євреїв імперії. Із

швидким зростанням єврейського населення загострювалася його економічна конкуренція з

неєвреями. Експлуататорська діяльність деяких єврейських підприємців та лихварів і, що

дуже важливо, все більш антисемітська політика уряду, агітація реакційних угруповань — все

це посилювало ворожість до євреїв наприкінці XIX ст. У 1881 р. і повторно у 1903—1905 рр. її

кульмінацією став ряд погромів єврейських громад та їхнього майна, що призвело до загибелі

десятків людей і мільйонних збитків. Багато погромів організовували такі ультраправі групи

російських націоналістів, як «Союз русского народа» і сумнозвісні «чорні сотні» при потуранні

чи, принаймні, невтручанні уряду. Але чи не найдалекосяжнішим наслідком погромів стало

те, що вони загострили у євреїв й без того гостре відчуття беззахисності й спричинилися до

масової еміграції близько 1,2 млн євреїв (до 1914 р.) із Російської імперії до Сполучених

Штатів.

Узагалі стосунки між українцями та євреями не були — та й навряд чи могли бути —

дружніми. Протягом століть ці два народи існували у структурно антагоністичному (хоч і

взаємозалежному) середовищі. Для єврея українець представляв відстале й забите село, а

141

для українця єврей був утіленням чужого й експлуататорського міста, що дешево купувало у

нього продукти, а свої товари продавало йому дорого. Українські селяни боялися російських

чиновників і ненавиділи польських панів, а за браком інших засобів заробляти на прожиток

євреї часто діяли як їхні представники чи посередники. В культурному відношенні євреї та

українці мали небагато спільного, а їхні релігії лише поглиблювали відмінності між ними.

Не краще складалися стосунки між інтелігенцією цих двох народів. З точки зору

національної орієнтації єврейська інтелігенція бачила лише дві можливості: або.

асимілюватися з панівною російською культурою, або намагатися розвинути свою

самобутність. Тісніші зв'язки з українцями, які мало що могли запропонувати євреям у

культурному, економічному чи політичному відношенні, здавалися справою малодоцільною. Зі

свого боку, українська інтелігенція засуджувала схильність євреїв, які протягом століть жили

серед українців, до ототожнення з сильнішими росіянами. І хоч робилися спроби досягти

взаєморозуміння й навіть співпраці (наприклад, заходи Михайла Драгоманова та Арона

Лібермана чи Симона Петлюри та інших українських соціалістів, з одного боку, та видатного

сіоністського діяча Володимира Жаботинського — з іншого), вони не мали великого успіху.

Відтак ці дві спільності продовжували жити у близькому сусідстві, але в майже цілковитій

ізоляції одна від одної. До того ж багато представників кожної з них були схильні скоріше

таїти в собі старі образи, ніж плекати спільні інтереси і взаєморозуміння.

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст. характеризують три

основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка індустріалізація в

Кривому Розі та Донбасі; зростаюча присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися,

саме неукраїнці, головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до

промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу українці лишалися на селі. Внаслідок

цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти,

ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах

суспільства, що розвивалися й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує й сьогодні.

ДІЯЛЬНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства

належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю

почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин.

Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860—1890-х

років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція — його добровільний

оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала

поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань

мобілізувати суспільство з метою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до

революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за

соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відповідні

верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди,

встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула

допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє більші проблеми й переслідування.

Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати

пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі,

український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий

поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

Українофіли

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в 1847 р.

Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті у 1855 р.

архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із заслання Микола Костомаров, Василь

Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де до них приєднався

Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них зайняли відповідальні посади,

наприклад, Костомаров став відомим професором історії) згуртували навколо себе більше

десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану громаду. Аналогічні

громади української інтелігенції до кінця століття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо

селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності громада має

бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Кост омаров і Куліш уперто виступали

за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що

викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труднощами

отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, що дістав

назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці

142

Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного існування

«Основа» виступала засобом спілкування та будителем національної свідомості української

інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція столиці.

Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували розвиток української

культури. На публічних читаннях часто з'являвся Шевченко разом із такими велетнями

російської літератури, як Іван Тургенєв та Федір Достоєвський. Є свідчення, що російська

публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєвського. Тургенєв переклав російською

мовою сповнені розпуки оповідання Марка Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих

оповідань на російського читача був подібний тому, що справила «Хатина дядька Тома»

письменниці Херріет БічерСтоу на американців. Узагалі представники як української, так і

російської інтелігенції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося переважно із

студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька сотень, зосередили

зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. У період між 1859 і

1862 рр. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких навчалися сотні учнів. Проте з точки

зору дальшої перспективи найважливіша риса київської громади полягала саме в тому, що

вона привабила нову категорію прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя

виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній клас

століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з

Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським вбранням і

трималася українських звичаїв, називали хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з польським

суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади, поринувши у

справу просвіти селянства, їхнє почуття обов'язку перед народом відображав відкритий лист,

надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти,

ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові

можливість здобути освіту, усвідомити його власні потреби й стати здатними задовольнити

їх. Словом, шляхом власного внутрішнього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він

законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини

спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь». У ній він

доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернутися» до українського

народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди

столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними паразитами, яким рано чи пізно

доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, Антонович став славетним

істориком України, довічним народовцем, визначним провідником українського руху. Значний

внесок в українську справу зробили й такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло

Житецький, Борис Познанський та Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси

також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на

Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже традиційні царини

етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони стали вбиратися, як українські

селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватися з ними по шинках,

співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмовляти українською мовою. Вони розвинули

культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були

не козацькі гетьмани їй старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку,

символізували природні прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й

позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому

українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри. У 1863 р.,

в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього неросійського, уряд і

навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії потенційно смертельну загрозу

становить український рух, і виступили проти українофілів. Царські чиновники доводили, що

недільні школи — це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства

українського сепаратизму. Такі невинні речі, як носіння української вишиваної сорочки чи

співання народних пісень, трактувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро

Мілютін зайшов так далеко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити

самостійну українську державу.

143

Володимир Антонович

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як «Вестник Юго-

Западной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочала злісну кампанію

проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. Незабаром

чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора дивилися на українофілів

прихильно як на прибічників невинного барвистого регіоналізму, тепер стали вбачати в них

справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вва- жали український рух за польську змову з

метою зменшення їхнього впливу на Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян,

спрямований на ослаблення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонович і 20

учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи російську публіку в

тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним

жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорисний». Але ці запевнення мали

незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний

циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій.

Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що

української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було

розпущено, перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж

через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На початку 1870-х

років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура—слабшати, а кияни — поступово

відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор Київського університету) із

своїми колегами й за підтримки таких талановитих помічників, як Михайло Драгоманов,

Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подолинський, таємно утворили «Стару

громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх

налічувалося близько 70) від нових громад, що також з'являлися й складалися переважно із

студентів. Українофіли знову зосередилися на неполітичній діяль ності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського

географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напівофіційну організацію й

фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали видавати архівні матеріали,

заснували музей та бібліотеку, збирали українські документи. У 1875 р. «Стара громада»

придбала російську газету «Киевский Телеграф», перетворивши її на орган, який висвітлював

події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові

національної культури. Щоб обминути ці обмеження. Куліш, Кониський, Драгоманов та інші

встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, й

особливо газету «Правда», для поширення поглядів, заборонених у Росії. В 1873 р. за

допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового барона Василя

Симиренка вони започаткували й фінансували створення у Львові Літературного товариства

ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г.

Шевченка») стало неофіційною українською академією наук.

144

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто

трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середовищі. У

травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло Юзефович

надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли перетворилися на

підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалежності України. На довершення

донощик додав, що українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній

рух — не що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комісію, куди

ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і публікацію українських

книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші мови було перекладено навіть

слова українських пісень, які виконувалися в театрі), а також закрити «Киевский Телеграф» і

припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало

розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплін

українською мовою, вилучити із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою,

або ж українофілами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала

ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драгоманова та

Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш

систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром.

Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії, й 18

травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ставив під сумнів

деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незважаючи на досвід 1863 р.,

українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітичною культурницькою діяльністю й

поміркованими поглядами, вони уникнуть репресій уряду. Щоб обгрунтувати суто

культурницьку природу українства, Куліш навіть розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали

надзвичайно високі політичні здібності державотворців, які не властиві українцям, про що

свідчить уся їхня нещаслива історія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть

корисним лишатися у складі

Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте, вважав

він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдарованіші від росіян.

Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для росіян, зосередившись на

діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак Емський указ розбив сподівання

Куліша на те, що у взаєминах між українською культурою й російською політикою запанує

принцип «живи сам і не заважай іншим», і змусив його вдатися до ще менш реалістичних

поглядів, аби виправдати ідею українського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після 1876 р. став

висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав: «Хай ні

росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть українці», тепер радив

своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші провідні українофіли, такі як

Антонович і Житецький, виступили за компроміс. Продовжуючи обстоювати ідею розвитку

культурної самобутності українців, вони наголошували при цьому, що це не має спричинятися

до відмежування українців від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони

вірили в можливість бути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й

«ширшому» всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші,

такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українцями,

намагаючись звести до мінімуму зв'язки України з Росією. Але вони не мали конкретної

реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських репресій у середовищі

українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики й навіть визначення природи

українства, а це поглиблювало їхні й без того значні труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували потребу в

нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драгоманов, трохи не

власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідеологічних обріїв своїх

співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої підтримки серед української

інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її представників виходити поза межі

культурницької діяльності, порушувати в українському контексті ключові політичні,

національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дворянина, що

виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні традиції користувалися

повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм батька Драгоманова — людини

надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Київському університеті Драгоманов

став переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. Згодом він

очолив справу заснування перших у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме

працюючи з селянами, Драгоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською

мовою, став цікавитися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади.

Отже, в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину, а

прагнення практично допомогти пригніченому людові.

145

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та

соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. При

цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу

й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку,

українці (цей, як він казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати,

позбавлений своєї еліти) ідеально відповідали політичним програмам, що поєднували

національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний

демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути

демократом.

Михайло Драгоманов

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за

відокремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обмеження прав

особи з боку сильної централізованої держави, в ін вважав за необхідне реорганізувати

Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (створених не обов'язково на

етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи

українців, особливо галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури,

Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкіна про те, що «все славянские ручьи сольютея в

русском море». У своїй відомій статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під

російським правлінням більше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці

повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило,

трудяться для всіх, тільки не д,ля України і її народу... Вони повинні поклястися собі не

кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з

України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово,

сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних

обставин кожна втрата є безповоротною». Доля Драгоманова була долею людини, цілковито

відданої своїм ідеалам. У період репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх

поглядів, обравши натомість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі

«Старою громадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати

часопис, присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український

часопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де

Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з

національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-

соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими

українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова

з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закарпаття і відтоді

систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї

Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й

згодом спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм. Його

близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський економіст Микола

146

Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також відігравали важливу роль

у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер широко відомий як один із перших

пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний Подолинський встановив контакти з Марксом і

Енгельсом, тісно співпрацював з Драгомановим в Європі й допомагав організовувати

соціалістичні гуртки на Україні та в Галичині.

Російський революційний рух на Україні

У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище

селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готовності до подальшого

компромісу. У суспільстві поширювалося розчарування. Це спричинилося до зростання у

середовищі інтелігенції радикальних настроїв і готовності зробити все для знищення старого

ладу. Словом, назріли сприятливі обставини для появи революціонерів.

На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість революціонерів,

зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти означала, що дворянство

вже не складатиме переважної більшості студентів університетів, а відтак і інтелігенції.

Тепер до університетів вступали сини міщан, священиків, дрібних чиновників, козаків і навіть

селян. У трьох університетах України — Київському, Харківському та Одеському — в 1895 р.

вони складали близько половини усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій

інтелігенції певних позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас.

Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала лишатися

крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише близько 5 тис.

студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку інтелігенції. Наприклад,

у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн населення зафіксовано всього

1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, революційний рух у сутності своїй був

позбавлений національних ознак. Намагаючись створити у боротьбі з царизмом об'єднані

«всеросійські» сили, його учасники спочатку нехтували національними проблемами, а згодом

стали дивитися на них як на основну перешкоду в їхній революційній боротьбі.

Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії звичайно

називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ототожнювали себе

з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ототожнення з селянством та

ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інтелігенції, важко зрозуміти з точки

зору чисто раціональних міркувань. Вони значною мірою виростали з почуття вини, що

розвинулося у молодих, ідеалістично настроєних студентів, які порівнювали своє

привілейоване становище з тяжкою долею селянства. Різновидом підсвідомої компенсації

селянинові за його злигодні стала його ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву

селянинові, інтелігенція виводила з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним

аспектом селянського суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у

селянина егоїзму та про його природжену схильність до соціалізму.

Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід певною

мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно їхньою рисою була

рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок новому справедливому ладові.

Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло

Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії. На Україні одну з таких груп заснував у

1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій

Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним із

найвидатніших революціонерів імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів,

що називався «Київська громада». До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими

революціонерами: Віра Засудим, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович.

Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо

найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов'язаний з

відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у

підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий

популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю російського

анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здійснення насильницьких

підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові виступи народу. В 1874 р. для Лаврова

та його прибічників, здавалося, настав зоряний час, коли після страхітливого голоду в

Поволжі близько 3 тис. народників по всій імперії кинули навчання в університетах і,

вбравшись у селянський одяг, пішли на село встановлювати контакти з народом і готувати

його до великого повстання. Проте це «ходіння в народ», як його назвали, зазнало

жалюгідної поразки. Селяни просто відмовлялися мати справу із чужинцями з міста,

перевдягання яких на хліборобів часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть

допомагали жандармам виявляти революціонерів.

На Україні «ходіння в народ» спостерігалося головним чином в околицях Чигирина

Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним із вогнищ

кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що тут і досі тліли

147

жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його продовженням стали події, що

відбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархістська група, що базувалася в Києві,

вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські

маніфести», в яких селянам наказувалося утворити «таємні загони» й повставати проти

місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «чигиринську змову» викрили, виявивши

причетними до неї близько 1000 селян.

У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них почали

звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген Заславський

заснував в Одесі нелегальний «Південноросійський союз робітників», що став однією з

перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився ряд інших робітничих

гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії, проте існували вони недовго, а

їхній вплив був скороминущим.

Після невдачі «ходіння в народ» деякі з найбільш радикальних народників звернулися до

ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише насильство й терористичні

акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з

револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова. Незабаром виникла група

розкольників — сумнозвісна «Народна воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї

діяльності. Суворо конспіративна й непроникна іззовні «Народна воля» (серед учасників якої

був і Желябов) розпочала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на

Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію

терористів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно, що

під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо діяльними на

Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядових чиновників. Дехто з

революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства винайшли такі «південці», як

Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.

Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була

соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими умовами»,

тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників

Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви

щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато

революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні

відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося

нове всесвітнє соціалістичне суспільство. Але поки що, вважали вони, національні особливості

слід враховувати.

Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що виникали у

народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське

общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до

соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може минути капіталістичну стадію

розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосередніше, ніж Європа. Проте цю теорію

заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне

землеволодіння, й деякі народники з розпачем говорили про «вроджену відразу» українців до

общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янець-подільської групи,

визнавали, що «на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що

вони пройняті інстинктом приватної власності». Більше того, на думку Стародворського,

схильність українців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане

бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії».

Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим

поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтересу до селянства.

Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні

стосунки з народниками, які займалися революційною пропагандою. Багато з них поєднували

обидві справи. Навіть на організаційному рівні революційні групи активно співпрацювали з

«молодими» громадами. «Старі» ж громади, члени яких глибоко поринули у складання

словника української мови, не схвалювали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина

стала джерелом серйозної напруги між двома поколіннями українофілів.

Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного

зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика революційного руху дедалі

більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали

антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з українським рухом і ніколи не контактували з

ним. У кращому випадку ці молоді українські борці за справу соціального радикалізму

намагалися спочатку підняти революцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так

революційний популізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело

до критичного ослаблення українського руху.

Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчаруванням

усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж боротися за

соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в революційному

148

потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали сприймати ідеї, які

пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріатом.

Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників

виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково

достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств

суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби

та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї

історії людства і в будь-якій країні світу.

Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю.

Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, Маркс

передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому.

Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму.

Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим оптимізмом, а й схиляв їх до віри в

те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шанував

Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радянські вчені

вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була

його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні.

Байдужість до марксистських ідей, що спостерігалася спочатку, також пояснюється Тим, що в

той час іще не почалася широкомасштабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був

малочисельним.

Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно приписують

Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори

Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську

марксистську групу «Визволення праці» та публікує в перекладі російською мовою праці

Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.

Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою «Російська група соціал-

демократів» виникла 1893 р. в Києві, її організатором був Юрій Мельников — росіянин, що

заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей.

Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко

траплялися серед цих перших марксистів, більшість яких складали росіяни з великим

домішком євреїв і невеликим — поляків. Це й зрозуміло, позаяк соціал-демократи

зосереджували свою увагу на неукраїнському пролетаріаті, проблеми якого важко було

зрозуміти орієнтованій на селянство українській інтелігенції.

У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість членів

марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її

відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії з'їзд спричинився

до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та України. Більшовики на чолі з

Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення

дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом

пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної

ваги. Проте тоді вона лишилася непомітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії,

яка була добре поінформована про діяльність соціал-демократів, то вона вважала всякий рух,

що спирався на такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії.

Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціал-демократів змусило

мобілізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1904 р. вони створили партію

соціалістів-революціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народницьких принципів із

марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосування політичних убивств.

Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення партії лібералів, що входили до

складу земств і мали за мету встановлення конституційного ладу на зразок Англії чи Франції.

У 1904 р. вони заснували «Союз визволення», що згодом став партією конституційних

демократів, або скорочено — кадетів. Стурбований появою нелегальних антицаристських

партій, уряд намагався відновити рівновагу, підтримуючи організацію таких

ультранаціоналістичних проурядових партій, як Російська монархічна партія, а також груп на

кшталт «Союза русского народа». Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою

підтримкою православних священиків і називалися в народі «чорними сотнями»,

спеціалізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні.

Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представляла

Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політичне активний і організований

серед народів імперії — спрямовували націонал-сіоністи та марксистський Бунд.

Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До кадетів і

соціалістів-революціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й національне свідомих

українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб боротьби з царатом. Навіть в

ультранаціоналістичних, антиукраїнських організаціях брало участь багато «малоросів», які

змагалися з росіянами у відданості цареві та ненависті до його ворогів.

149

Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху по-різному. Схиляючись на

бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтримували прагнення українців, то

дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали

з українцями намагання завоювати собі культурну автономію, часто з готовністю

співпрацювали з окремими українськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і

передусім більшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання,

лише частково вдавалося приховати свою ворожість до українських «сепаратистських»

тенденцій.

Українські політичні партії

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну

діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім

реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад

нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще

одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не

вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне

свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав,

політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони

зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом

штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою

таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями,

ліберальне настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й запрошував до участі

в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади;

деякі з них, наприклад київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент

осягав цілий ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися

нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць

віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові

страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого

числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати

революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності

або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських

політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський

активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним

матеріалом для українських політичних організацій. Перша організована поява цих молодих

«свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою,

Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й

створила «братство тарасівців». Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в

російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як

альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти

зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції,

постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого

товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною

метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. Липа та його

однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах

європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті

«Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей

рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував

українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Його автори

впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління,

тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися

розмовляти виключно українською мовою, виховувати в «українському дусі» своїх дітей,

вимагати викладання в школах української мови й при кожній н агоді боронити українську

справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого

народу в межах демократичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та

активізацію культурної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і

незабаром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання

чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві

1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили

утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії. Внаслідок

цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько

20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом

150