Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

191

курсу широкими масами українства, яке дедалі лівіючи, відверта-

лося від української влади.

Уже в ході відступу польських армій С. Петлюра прагнув домог-

тися якихось нових рішень у стосунках з Річчюпосполитою, нама-

гався знайти можливість для особистої зустрічі з Ю. Пілсудським.

Останній же уникав контакту, відмовив Головному отаману в ауді-

єнції в Перемишлі й Луцьку, зрештою згодившись на коротке поба-

чення 16 липня в Замості.

Незважаючи на доводи й прохання С. Петлюри, Ю. Пілсудський

відверто давав зрозуміти лідерові УНР, що Польща прагне вислиз-

нути із затяжної гри. При цьому польський керівник посилався як

на визначальний чинник на позицію країн Антанти в українському

питанні, наставляючи колегу моралізаторськими аргументами:

«Ук раїнці самі повинні продемонструвати доконані факти, які б до-

вели, що незалежна Україна насправді існує. Наприклад, підняти

загальне повстання»

Ю. Пілсудський не забажав обговорювати питання Східної Га-

личини. Проігнорував він і розпачливі розмови С. Петлюри, що в

разі укладення польсько-радянського перемир’я українці будуть

просто залишені союзниками напризволяще

Польське суспільство, втомлене 7-річною війною й смертельно

перелякане приходом під мури Варшави червоних частин, не бажа-

ло більше ризикувати. Політиків більше цікавило утримання влади

на «східних кресах» («синиця в руці»), ніж нанесення поразки ра-

дянській Росії й радянській Україні («журавель в небі»). Зацікавлен-

ня у припиненні війни висловлювали й більшовики.

Та найголовнішим все ж було, мабуть те, що Рада Антанти не

підтримувала антибільшовицьких мілітарних намірів Ю. Пілсуд-

ського, наполягаючи на польсько-російському порозумінні. Пере-

моги Червоної армії лякали тоді багатьох, і Захід був всерйоз стур-

бований тим, щоб не допустити поширення революційної пожежі в

Європу. То ж дипломатичними каналами тиск здійснювався на оби-

дві сторони – і на Польщу, і на радянську Росію.

12 жовтня 1920 р. в Ризі був укладений договір про перемир’я й

прелімінарні умови миру між РСФРР і УСРР з одного боку, і Поль-

щею – з іншого. На Південно-Західному фронті з цього моменту по-

чались переговори, які завершились укладенням перемир’я, що на-

бирало чиннос ті з 18 жовтня 1920 р.

Жодного помітного впливу на перебіг подій після евакуації з

Києва український уряд, політичний провід уже не справляли. Ні-

чим не могли зарадити національній спра ві і українські вояки.

Окремі героїчні епізоди, як, напри клад, оборона протягом майже

10 днів у кінці серпня – на початку вересня Чорткова і позицій по

Цит. за: Зарецька Т. Назв. праця. – С. 121.

Там само.

192

р. Серет, участь в обороні Замостя

, вже не важили достатньо, щоб

визна чати загальну ситуацію на фронті. Це й зрозуміло, адже у ве-

ресні сили Української армії налічували не більше 8 тис. чоловік

(з запасними бригадами). Боєздатними були лише близько 4,5 тис.

старшин і козаків

Перемир’я на фронті між радянською і польською сторонами

український провід зустрів з обуренням, воно призвело до розгу-

блення, розцінювалось як зрада Ю. Пілсудським С. Петлюри, а по-

ляками – українців. Спроби українських частин продовжувати бо-

ротьбу самотужки за їхніх обмежених можливостей були безпер-

спективними і майже припинилися.

Нестійкість ситуації змусила уряд УНР з літа 1920 р. мало не

що тижня змінювати місце свого перебування. В червні 1920 р. дер-

жавні установи переїхали з Вінниці до Жмеринки, згодом – до Про-

скурова, потім – до Кам’янця. А в липні – і уряд, і армія перейшли

Збруч і рушили до Галичини, і далі кінець-кінцем вони опинилися

під Краковом, у Тарнові

. Заміна 20 жовтня В. Прокоповича на поса-

ді прем’єра УНР на А. Лівицького вже мало на кого справила вра-

ження

Пошуки миру Польща й радянська Росія та радянська Україна

почали здійснювати без участі державного центру Україн ської На-

родної Республіки. Росіян, зокрема, дуже обурю вали контакти чле-

нів українського уряду з Б. Савінковим у Польщі й П. Врангелем у

Криму, метою яких було створення єдиного антибільшовицького

фронту. З вели кою стурбованістю сприйняли вони й повідомлення

про підпорядкування командуванням армії УНР Окремої росій-

ської армії під орудою генерала Б. Перемикіна (ко лишніх білогвар-

дійців та донських козаків)

Польське керівництво дедалі ігнорувало заклики С. Петлюри,

українського уряду до відновлення спільних дій. Не впливали ні

прохання, ні протести «союзника» щодо підходу до питання про

Східну Галичину як внутрішнього для Польщі.

За гірким визнанням І. Мазепи, «все це показувало, що поль-

ський уряд зломив свій договір з українськими пред ставниками з

22 квітня 1920 р. і залишив українську армію і цілий державний

центр УНР напри зво ля ще»

Практично без відгуку залишались і звернення україн ських ди-

пломатичних місій до країн Антанти про надання екстреної допо-

Удовиченко О. І. Назв. праця. – С. 168–171 та ін.

Там само. – С. 171.

Див: Мазепа І. Назв. праця. – С. 35, 39, 40.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки.

– Т. 2. – С. 672–673.

Удовиченко О.І. Назв. праця. – С. 182.

Там само. – С. 56.

193

моги

. Захід більше не ставив на «україн ську карту», гарячково шу-

каючи інші варіанти протидії більшовизмові.

Єдина надія залишалась на зростання антибільшо вицьких на-

строїв в Україні. Саме з орієнтацією на цей чинник уряд УНР, вій-

ськове командування відкладали рішення про припинення, здава-

лося б, безперспективної боротьби.

***

Хоча в 1920 р., особливо в другій його половині, були вагомі під-

стави, щоб стрілка «суспільного барометра» в Україні дедалі визна-

ченіше повертала в бік завершення війни – до миру, рух цей усе ж

залишався якимось непевним – «тріпотіння» стрілки виглядало не-

начебто боязким, готовим щоразу повернутися до попередньої три-

вожної позиції. Та інакше й бути не могло, якщо поглянути на того-

часну військову карту. Адже паралельно і водночас з тим, що лікві-

довувалися одні фронти, «звужувалися» («видихалися») інші, зали-

шалися й досить обширні ореали військового протистояння, де кар-

тина вимальовувалася не такою вже й однозначною, приховувала в

собі різні варіанти подальшого розвитку подій.

Переслідуючи польські війська, Червона армія в липні 1920 р.

опинилася на кордонах Східної Галичини. Перед радянською вла-

дою постало питання про лінію поведінки в регіоні. З етнічного

боку, не виникало сумніву щодо українського характеру даних те-

ренів.

Однак, не можна було не враховувати довготривалого досвіду

перебування західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини,

зовсім недавнього існування Західно-Української Народної Респуб-

ліки як окремого національно-державного утворення, зрештою, й

тієї обставини, що спроба об’єднання двох гілок нації, двох народ-

них республік не увінчалася успіхом. Роль зразка для наслідування

могло зіграти і оголошення в 1917 р. на теренах Української Народ-

ної Республіки радянської влади, створення Української соціаліс-

тичної радянської республіки.

Гадається, не у всьому можна погодитися з міркуваннями тих

авторів, які вважають, що лівоцентристські сили Галичини в той

момент «негайно використали» такий чинник як «відмова, почина-

ючи з кінця 1919 р. галицького уряду в екзилі від участі в боротьбі

за всеукраїнську соборну самостійну державу і проголошення зма-

гання за суверенну Галицьку республіку. Цим одразу ж скористали-

ся його противники, щоб представити себе як єдиного захисника

національно-державної єдності західноукраїнського регіону з Над-

дніпрянською Україною перед «сепаратизмом уряду диктатора».

Саме тому на чільне місце в боротьбі за національно-державне

об’єд нання краю з Україною висуваються радикальні сили комуніс-

ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 379, Арк. 71, 76 та ін.

194

тичної і соціалістичної орієнтації, націлені на масову боротьбу тру-

дящих міста і села за одночасне, взаємопов’язане вирішення соці-

альних і національно-державних завдань визвольного руху. Вони

організують чимало активних виступів на інтернаціоналістській

(класовій) основі з економічними та політичними вимогами робіт-

ників і селян: з травня 1919 до травня 1920 р. у Східній Галичині

відбулося понад 50 страйків з участю в них близько 120 тисяч

працюючих»

Дещо адекватнішим відбиттям ситуації видаються оцінки, згід-

но яких зародження і становлення згаданих сил соціалістичної і ко-

муністичної орієнтації (а цей процес припадає саме на даний час –

створення Комуністичної партії Східної Галичини відноситься до

лютого 1919 р., однак її організації залишилися нечисленними й ма-

ловпливовими, перебували лише в пошуку орієнтацій

), стимулю-

валося тією стихійною боротьбою, яка об’єктивно розвивалася і

спрямовувалася проти жорсткого польського панування в регіоні.

16 квітня 1920 р. спалахнуло повстання в гірському селі Жаб’є на

Косівщині, звідки його полум’я швидко перекинулося ще на 12 на-

селених пунктів Покуття. І хоча цей виступ гуцульської бідноти в

основному був придушений до кінця квітня, окремі загони повстан-

ців відійшли в ліси й гори, звідкіля «увесь час турбують навколиш-

ні місцевості»

Польська адміністрація ще довго тероризувала непокірних се-

лян. Карателі спалили на Гуцульщині будівлі майже 400 госпо-

дарств і заарештували близько 3100 гуцулів, у тому числі 15 вчите-

лів, понад 60 священиків, при цьому немилосердно катували свої

жертви.

Лише в другій половині серпня 1920 р. заарештовано, жорстоко

побито і відправлено до в’язниці в Коломию понад 200 жителів із

сіл Косівського повіту, а їхнє майно «польська влада реквізувала

насильно»

Збройний спротив польським окупантам ширився і набирав де-

далі радикальніших форм, переростаючи, зокрема, в партизанську

боротьбу. Так розвивалися події в Сколівському повіті, куди таємно

«просочилися» революційні елементи інтернованих в Чехословач-

Див.: Лозинський М. Галичина в рр.. 1918–1920. – Відень, 1922. – С. 211;

Васюта І. Політична історія Західної України (1918–1939). – Львів, 2006.

– С. 72; Литвин Н. Р. Борьба за установление власти Советов в Восточной

Галиции (ноябрь 1918 – сентябрь 1920 гг.). Автограф. дис. канд. ист. наук.

– Одесса, 1985. – С. 15.

Див.: Комуністична партія Західної України // Енциклопедія історії

України. – Т. 4. – К., 2007. – С. 507.

Під прапором Жовтня 1917–1920 рр.: документи і матеріали. – Львів,

1957. – С. 239.

Див.: Васюта І. Назв. праця. – С. 73.

195

чині галицьких стрільців з підрозділів колишньої УГА. Вони й під-

няли на антипольське повстання лісорубів, сільськогосподарських

робітників та сільську бідноту, що потерпала від гострого аграрно-

го перенаселення, малоземелля. Збройний виступ їх розпочався

21 серпня 1920 р. нападом на польську прикордонну заставу в селі

Опорець. Того ж дня сюди прибув з тридцятьма галицькими стріль-

цями Ф. Бекеш – син робітників зі Сколе, адвокат, який очолив по-

встання. Вибивши польських легіонерів зі станції Лавочне, повстан-

ці ліквідували польську владу, а 22 серпня проголосили Бойківську

радянську республіку і обрали ревком на чолі з Ф. Бекешом. До ньо-

го увійшли також залізничник А. Клименський, селяни І. Шурович,

О. Крук, Р. Бандуревич

Повсталим вдалося провести кілька не дуже великих, однак пе-

реможних операцій, чутки про які дуже швидко поширилися по

всій Бойківщині, викликали моральне піднесення, бажання звіль-

нитися з-під польського владарювання. Однак добровольцям браку-

вало зброї і в бою в Тухлі зі значно переважаючими силами ворога

вони змушені були відступити до станції Бескид, а потім на терито-

рію Закарпаття. Там вони були роззброєні і віддані на розправу по-

лякам

Загалом є дані про 12 озброєних загонів, що вели боротьбу у ти-

лу Війська польського ще до приходу в Східну Галичину Червоної

армії

. У світлі вищенаведеного цілком обґрунтованим виглядає ви-

сновок про те, що галицькі українці не тільки не сприйняли станов-

лення польського воєнно-терористичного режиму, а й продовжува-

ли чинити йому опір усіма доступними засобами. Польській адміні-

страції не вдалося справитися з революційним максималізмом в

ук раїнському національно-визвольному русі»

Значно переконливішими (попри деякі дещо різні та не зовсім

виправдані характеристики й епітети) видаються й дальші логічні

сентенції, які входять у суперечність з наведеними вище оцінками

дослідника І. Васюти: «Українське населення Галичини у масі сво-

їй, передусім його пауперизовані і маргиналізовані верстви, відчув-

ши на собі лабета нових польських володарів, жадали возз’єднання

всього українського народу в єдиній незалежній суверенній Україн-

ській державі і, зневірившись у можливостях регіональної націо-

нально-демократичної державності, спонтанно пов’язували вирі-

шення національних і соціальних проблем із возз’єднанням в Укра-

їнській радянській державі»

. (Дещо подібне спостерігалося й на

Васюта І. Назв. праця. – С. 73.

Там само. – С. 74.

Див.: Курило В. М., Панчук М. І., Троян М. В. В авангарді боротьбі за

воз з’єднання. – К., 1985. – С. 62.

Васюта І. Назв. праця. – С. 74.

Васюта І. Назв. праця. – С. 73.

196

оку пованих румунами територіях Північної Буковини та Хотин-

щини

Тому українці Галичини з набутого досвіду, а не під впливом лі-

ворадикальної пропаганди з надією дивилися на Червону армію, че-

кали її приходу на свої землі, сподівалися на возз’єднання з наддні-

прянцями. Ці настрої були відомі радянському керівництву. Відтак,

перейшовши кордони Галичини, Реввійськрада Південно-За хідного

фронту поширила серед місцевого населення звернення, в якому

пояснювалася мета походу: знищити «ярмо ненависних панів та ка-

піталістів і допомогти робітникам і селянам Галичини утворити

свою власну робітничо-селянську владу»

Незважаючи на те, що населення регіону мало вже свою кому-

ністичну організацію, яка претендувала на роль керівника визволь-

ного руху і організатора нової, соціалістичної влади – Комуністич-

ну партію Східної Галичини, радянське керівництво вирішило

створити для реалізації тієї ж мети й спеціальний орган. Ним став

утворений 8 липня 1920 р. в Харкові Галицький революційний комі-

тет (Галревком). Очолив його В. Затонський, а до складу ввійшли ві-

домі діячі КПСГ М. Баран, Ф. Конар, М. Левицький, К. Литвинович,

І. Немоловський, А. Бараль (Савка) та ін.

15 липня 1920 р. Галревком опублікував декларацію «До працю-

ючих всього світу, до урядів Соціалістичних Радянських республік

і до урядів усіх капіталістичних держав», у якій сповіщав про ство-

рення робітниками і селянами Східної Галичини революційного

уряду в особі Галревкому. Він своїм головним завданням вважав

«довести почату класову боротьбу до встановлення Радянської вла-

ди у Східній Галичині» та закликав робітників і селян усіма засоба-

ми допомагати Червоній армії вирвати владу з рук буржуазії, «уста-

новити пролетарську владу в Галичині». До з’їзду рад робітни чих і

селянських депутатів Галревком оголошував себе «одиноким пред-

ставником вищої виконавчої влади. …Всі інші уряди Східної Гали-

чини, де б вони не находилися, а зокрема уряд бувшого диктатора

Петрушевича і уряд Директорії УНР, являються неправомочними і

об’являються поза революційним законом»

На першому засіданні, яке відбулося 1 серпня 1920 р. в Тернопо-

лі (місто стало столицею нового національно-державного утворен-

ня), Галревком прийняв декрет № 1 «Про встановлення Соціаліс-

тичної Радянської влади в Галичині». На зайнятій Червоною армією

території (всього було визволено 17 повітових міст, 48 містечок і

1150 сіл, що становило близько 33% території Східної Галичини –

це переважно нинішні Львівська та Тернопільська області і 35% її

населення) проголошувалася Галицька соціалістична радянська

Див.: Історія Української РСР. – Т. 5. – С. 529.

Там само. – С. 518.

Під прапором Жовтня. 1917–1920 рр. – С. 341.

197

республіка (ГСРР). На місцях влада передавалася повітовим, місь-

ким і сільським революційним комітетам. Ліквідувалася приватна

власність на засоби виробництва, оголошувалось про перехід у все-

народну власність усіх фабрик, заводів, банків, державних, помі-

щицьких і церковно-монастирських земель

У декларації № 2 «Про права і обов’язки робітників ГСРР» на-

креслювалася широка програма соціально-економічних перетво-

рень. Запроваджувалися 8-годинний робочий день, матеріальна до-

помога для безробітних і непрацездатних. На підприємствах мав

здійснюватися робітничий контроль, створювалися групи з робіт-

ників для охорони державного майна. Вийшли декрети про відок-

ремлення церкви від держави і школи від церкви та про скасування

обов’язкової державної мови, проголошувалася рівновправність

усіх націй, які мешкали на території Галицької соціалістичної

радянсь кої республіки

Галревком затвердив також тимчасову інструкцію «Про органі-

зацію органів Радянської влади», яка визначала структуру і функції

місцевих органів влади – ревкомів. Комуністи і політпрацівники

червоноармійських частин допомагали місцевому населенню у

ство ренні органів влади і налагодженні їх діяльності, знайомили

тру дящих із законодавчими актами Галревкому. Коло обов’язків

місцевих ревкомів було надзвичайно широким: допомога Червоній

армії, підтримання громадського порядку, боротьба з ворожою ді-

яльністю пілсудчиків і петлюрівців, облік поміщицької землі та

майна, забезпечення роботи шкіл та налагодження медичного об-

слуговування населення

Важливе місце в діяльності Галревкому та КПСГ посідали про-

блеми, пов’язані з визначенням державно-правового статусу Схід-

ної Галичини.

З часу свого виникнення КПСГ стояла на позиціях возз’єднання

усіх українських земель в єдиній Українській радянській державі.

Проголошуючи державну незалежність Східної Галичини, Галрев-

ком разом з тим заявив, що «майбутнє організаційне відношення

Східної Галичини до соціалістичних Радянських республік вирі-

шить перший з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів, котрий в

найближчому часі буде скликаний»

Питання про суспільний устрій, як заявляли більшовицькі ке-

рівники, мав вирішувати сам визволений народ. «Єдина наша

мета, – звертався до галичан голова Раднаркому УСРР Х. Раков-

ський, – допомогти Східній Галичині вирватись з-під ярма поль-

ських панів і утворити в Галичині незалежну владу галицьких ро-

Історія Української РСР. – Т. 5. – С. 519, 520.

Там само. – С. 519.

Там само. – С. 521.

Там само.

198

бітників і селян… Коли Галичина буде вільною, галицькі робітники

і селяни самі вирішать – чи увійти їм у федеративний союз з радян-

ськими республіками України і Росії»

. «Господарем Галицької зем-

лі є тільки робітники і селяни, – говорилося у зверненні командуван-

ня Південно-Західного фронту до радянських воїнів. – Ніхто інший

не має права нею управляти»

У тих місцевостях, які звільнялися з-під влади поляків, розгор-

тали роботу революційні комітети, які до з’їзду Рад оголошувалися

єдиними представниками на місцях. У липні-серпні 1920 р. функціо-

нували 18 повітових та близько 650 містечкових і сільських ревко-

мів, до роботи в яких було залучено понад 3 тис. робітників, селян,

червоноармійців і представників інтелігенції

Нова влада, що проіснувала два з половиною місяці, без зволі-

кань зайнялася розв’язанням земельного питання. Усі державні, по-

міщицькі і церковно-монастирські землі з живими і неживим інвен-

тарем відчужувалися без викупу і переходили в розпорядження зе-

мельних відділів місцевих ревкомів, які зобов’язувалися встановити

свій контроль та охорону маєтків, збирання їх хлібів і трав, прове-

дення осінньої і весняної сівби. Нова влада звільнила селян від

сплати орендних платежів поміщикам та іншим великим землевлас-

никам і від витрат на купівлю нових земель. Був скасований борг

селян банкам та лихварям

Аграрні перетворення здійснювалися Галревкомом воєнно-ко-

муністичними методами за зразками Наддніпрянської України.

У правових актах його хоч і проголошувалося право сільської бід-

ноти на користування панською землею, але земля великих землев-

ласників безпосередньо не передавалась селянам. Частина фільвар-

ків була перетворена на зразкові державні господарства, у багатьох

селах створювалися землеробські комуни й артілі. Адміністративне

запровадження громадського обробітку землі не сприймалося пози-

тивно селянством, яке домагалося здійснення права володіти зем-

лею і вільно розпоряджатися результатами своєї праці на ній. Щоб

запобігти зростанню невдоволення селян, В. Ленін навіть рекомен-

дував КПСГ і Галревкому здійснювати таку політику, яка б дала

змогу наймитам і масі селян негайно відчути «круту зміну на їх ко-

ристь»

Почалися якісні зрушення в промисловості й на транспорті.

Здійснювалася націоналізація підприємств, хоч у аграрному краї їх

Цит. за: Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва.

– Львів, 1991. – С. 163.

Під прапором Жовтня 1917–1920 рр. – С. 335–336.

Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. – К.,

1989. – С. 48–49.

Див.: Васюта І. Назв. праця. – С. 77.

Ленін В. І. Повне зібр. тв.. – Т. 51. – С. 265.

199

було обмаль. За прикладом радянської України запроваджувалися

реформи в освіті, культурі, духовному житті.

Однак розпочаті процеси припинилися зі зміною військової си-

туації. Пов’язано це було, передусім, з активізацією дій Антанти, яку

не на жарт занепокоїло наближення до Львова і Варшави Червоної ар-

мії. Ще 3 липня Військовий комітет Антанти ухвалив рішення про

негайну моральну, матеріальну й військову допомогу польському

уряду і вніс польське питання до порядку денного, терміново прове-

деної 5–16 липня в Спа (Бельгія) конференції

Прем’єр Речіпосполитої В. Грабський і міністр закордонних

справ С. Патек не змогли переконати учасників конференції в тому,

що українське населення Східної Галичини ставиться до поляків

доброзичливо і з симпатією. Злякавшись пропозицій британського

прем’єра Ллойд Джорджа про вирішення долі населення Східної

Галичини шляхом референдуму або арбітражного суду, вони проси-

ли не вдаватися до таких кроків (розуміли їх неминучі негативні на-

слідки для Польщі) й вимолювали необхідність західної допомоги

Тут треба брати до уваги англо-французькі суперечності у схід-

ній політиці. Французька делегація підтримувала поляків, однак у

боротьбі з більшовицькою Росією повинна була озиратися на Ан-

глію, яка не бажала посилення Польщі і «намацувала» контакти з

РСФРР, шукаючи співробітництва з Москвою в торговельній сфері

й для реалізації своїх ширших економічних, зокрема «нафтових»

планів. Тому Ллойд Джордж і М. Мільєран висунули умовою допо-

моги Речі Посполитій розсудливе розв’язання поляками територі-

альних суперечок, насамперед галицьких

Британський лідер на засіданні конференції 9 липня заявив, що

«політика Польщі стосовно Східної Галичини була ще однією по-

мил кою», що він завжди висловлювався проти прилучення 3,5 міль-

йони чоловік іншого віросповідання і національності до скла-

ду Поль щі.

Наступного дня на таємному засіданні Верховної Ради Антанти

Ллойд Джордж запропонував запросити на конференцію представ-

ників Східної Галичини, щоб заслухати їхню позицію щодо долі

власного краю. Він же повідомив, що напередодні на нараді керів-

ників делегацій Великої Британії, Франції та Італії було вирішено

Див.: Документы и материалы по истории советско-польских отноше-

ний. – Т. 3. – М., 1964. – С. 131; Васюта І. Назв. праця. – С. 79–80; Галицька-

Дідух Т. Східно-галицька проблема як об’єкт міжнародної політики

(1919 – вересень 1920 рр.) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній

крає знав чий часопис (Івано-Франківськ). – 2003. – № 9. – С. 73–80.

Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки.

– Івано-Франківськ, 2006. – С. 350–351.

Див.: Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917–1923 рр.

– К., 2008. – С. 300–301.

200

запропонувати Польщі погодитися на лінію, визначену Верховною

Радою в Парижі 8 грудня 1919 р. (східний кордон мав проходити від

північної частини Сувальчизни вздовж річки Буг до Сокаля

), з тим,

що більшовицька армія в своєму наступі мала б зупинитися за 20 км

на схід від цієї лінії.

На випадок згоди з цією пропозицією урядів Польщі і Росії у

Лондоні могла б бути скликана спеціальна конференція для підпи-

сання миру між Росією і зацікавленими сторонами (Польща, Литва,

Фінляндія, Латвія і Східна Галичина). Коли б РСФРР не погодилася

на цю лінію і її війська перетнуть її, – тоді «союзні країни нададуть

Польщі всю можливу допомогу… щоб дати змогу польському наро-

дові захистити свою незалежність і національне існування»

Після дискусії було вирішено, що лінія перемир’я у Східній Га-

личині проходитиме по лінії позицій, що їх «займатимуть війська в

момент підписання перемир’я». Польська делегація, в основному,

погодилася з прийнятими рекомендаціями, тим паче, що в цій ситу-

ації вона наперед погоджувалася з усіма рішеннями Верховної Ради

Антанти про майбутнє Східної Галичини

Згідно рішень конференції у Спа, 11 липня міністр закордонних

справ Великої Британії Дж. Керзон надіслав радянському урядові

Росії ноту, в якій була жорстко визначена лінія, на захід від якої

Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію: Гродно–

Валовка–Немирів–Брест-Литовський–Дорогуськ–Устилуг, східні-

ше Грубешова через Крилів, західніше Рави-Руської, східніше Пе-

ремишля і далі до Карпат.

За умовами перемир’я російські війська мали зупинитися за 50

км на схід від цієї лінії. Далі в ноті говорилося: «У Східній Галичи-

ні обидві сторони зупиняться на лінії, зайнятій ними на день підпи-

сання перемир’я». В разі переходу радянськими військами вказаної

лінії Антанта допомагатиме Польщі «всіма засобами, які є в її роз-

порядженні». Таким чином, лідери Антанти зобов’язалися рятувати

Польщу від остаточного краху, про що були зроблені відповідні за-

яви як з трибуни національних зборів Франції, так і в британському

парламенті та у США

У згаданій ноті йшлося й про те, що найближчим часом у Лон-

доні буде скликано міжнародну конференцію для встановлення

остаточного миру між Росією та її сусідами і що «представники

Східної Галичини так само повинні бути запрошені в Лондон для

Dokumenty I materially do historii stosunkow polsko-radzieckich. Listo-

pad 1918 – kwiecien 1920. – T. II. – Warszawa, 1961. – S. 481–483.

Документы и материалы по истории советско-польских отношений.

– Т. 3. – С. 140, 145, 149; Красівський О. Назв. праця. – С. 301–302.

Цит. за: Карпенко О. Назв. праця. – С. 351–352.

Карпенко О. Назв. праця. – С. 352; Васюта І. Назв. праця. – С. 79–80;

Красівський О. Назв. праця. – С. 302.