Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

211

Близьким до винниченківської групи були й комуністичні орга-

нізації, що паралельно оформилися у Берліні, Празі, Будапешті, ін-

ших центрах Європи і Сполучених Штатах Америки. Вони встано-

вили контакти між собою, вели

листування, консультації, прагнули

виробити єдину платформу, здійснювати солідарні дії

Велике натхнення викликали у душі В. Винниченка, його колег

ленінський «Лист до робітників і селян України з приводу перемог

над Денікіним» і резолюція VІІІ конференції РКП(б) «Про Радян-

ську владу на Україні» (грудень 1919 року). Вони розцінили їх як

щире прагнення Комуністичної партії справедливо, з урахуванням

давніх прагнень українського народу вирішити національне питан-

ня в Україні. Ці документи уважно вивчалися Закордонною групою

українських комуністів і переважна більшість її членів під впливом

Винниченка зорієнтувала свою діяльність на активну співпрацю із

КП(б)У і створюваною в Україні в той час Українською Комуністич-

ною партією

. Щоправда, висловлювалися і застереження, занепо-

коєння можливістю відсунення національного питання з принципо-

вої позиції в площину тактичних прийомів.

Володимир Винниченко дедалі стверджується на думці, що на

відстані, з-за кордону ефективно впливати на перебіг подій важко,

якщо взагалі можливо. Треба їхати туди, в рідну Україну і там, на

місці, домагатися досягнення мети. Він свідомо готується «йти на

всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання», віддає затишок, спо-

кій, полишає плани улюбленої творчої праці – аби лише була з того

якась користь для рідного народу

. На цей крок він наважується і

тому, щоб своїм прикладом захопити інших, переконати в необхід-

ності будування нової України – робітничо-селянської, соціаліс-

тичної.

25 лютого 1920 року відбулася спільна конференція Закордонної

групи УКП і Закордонної організації УПСР, на якій обговорювала-

ся можливість поїздки В. Винниченка в Україну

Отже ще раз доводиться констатувати, що підготовка до повер-

нення в Україну була тривалою, не була раптовою реакцією на спри-

ятливий збіг тимчасових обставин, а детермінувалася складною,

однак цілком визначеною ідейно-політичною еволюцією Володи-

мира Винниченка. Остання ж цілком «вписується» у контекст

трансформацій, які переживали українська суспільна думка, най-

впливовіші й наймасовіші українські партії – УПСР і УСДРП, утво-

рення поряд з КП(б)У ще двох комуністичних українських органі-

зацій – УКП(б) й КПУ.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 63 – 67, 75 – 82 та ін.

Там само. – Арк. 3, 4, 8.

Винниченко В. Щоденник. – Т. 1 (1911–1920 рр.). – Едмонтон–Нью-

Йорк, 1980. – С.403.

Костюк Г. Назв. праця. – С.48, 214.

212

Обидві новопосталі партії твердо заманіфестували свої кому-

ністичні орієнтації, стали урядовими в радянській Україні, зміцню-

ючи тим самим позиції соціалізму, розділивши з більшовиками від-

повідальність за майбутнє народу, нації. Майже рефлекторний по-

тяг В. Винниченка у цьому ж напрямку, очевидно підсилювався і

його різко критичним ставленням до багатьох представників укра-

їнської еміграції, їх поведінки. Письменник з незмінною огидою ре-

агував на зовсім негідні прояви емігрантських склок (щоденникові

записи часом навіть незручно читати, а тим більше – такі вони різкі

й навіть лайливі – цитувати). Він дедалі розумів, що від цих людей

чекати добра для Батьківщини важко.

Отже, виходу немає, окрім чергової жертви – знову закинути

творчість й спробувати замолити хоч частку своїх попередніх гріхів

новою спробою прислужитися народній справі, національній ідеї.

Тому він звертається з проханням до радянської влади дозволити

йому повернутися на Батьківщину.

Чекаючи вирішення питання про приїзд в Україну, Володимир

Кирилович намагається, як може, зашкодити оформленню всіляко

підтримуваного Англією, Францією і США альянсу Ю. Пілсудсько-

го і С. Петлюри.

Останній, на думку В. Винниченка, вкотре зрадивши українські

інтереси, безпринципно, злочинно торгуючи Україною, йшов на за-

ключення антиукраїнських угод, готувався до війни проти радян-

ської влади. Тому Володимир Кирилович пропонує свої послуги на

випадок агресії. 26 березня 1920 року він листом до уряду УСРР

просить надання йому або ж комусь із його групи повноважень для

представництва інтересів радянської України за кордоном, у Німеч-

чині та Австрії.

На думку В. Винниченка, представниц тво на ці дві держави

«можна і навіть треба з’єднати в одне. Це необхідно для того, щоб

«1) спаралізувати діяльність петлюрівського уряду і 2) щоб узяти в

свої руки державні гроші, які ще лишилися в руках уряду Мазепи...

Група має змогу взяти в свої руки державні фонди. І напевно їх ві-

зьме. Але, коли б ми мали офіційне уповноваження від Укр. Сов.

Уряду, це пройшло б «швидше і легше»: За словами В. Винниченка,

більшість посольств уряду Мазепи–Петлюри весь час чекала з ост-

рахом, що уряд радянської України призначить своє представни-

цтво, «і цим психологічно підготована вже до самоліквідації». Далі

Володимир Кирилович писав, що здобуті фонди група має намір пе-

редати урядові УСРР. Разом з цим він просив допомогти членам

його групи «проїхати на Україну всіма засобами», які є в розпоря-

дженні радянської сторони

Планувалося, що представники згаданої групи перейдуть кор-

дон і поінформують представників РКП(б), радянської влади про

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 3.

213

наміри і плани Польщі, ставлення деяких європейських країн до

можливої польсько-української війни

Однак випадок, чи навіть ціла незвична операція (з компонента-

ми детективу) допомогла українському патріоту іншим шляхом ре-

алізувати задум.

На початку квітня 1920 року, за підтримки осіб, що не належали

до групи В. Винниченка, однак симпатизували комуністичним іде-

ям і, водночас, вороже ставилися до петлюрівщини, вдалося захопи-

ти літака, спорядити його і організувати переліт з Відня до Києва.

Акція, звісно, була пов’язана з немалим ризиком. У разі успішного

завершення перельоту В. Винниченко письмово просив В. Затон-

ського повідомити умовним знаком: «дати таку радіотелеграму

«Українське Совітське Правительство розглядає питання про засну-

вання нової соціалістичної Академії Мистецтва імени Т. Шевчен-

ка». Це радіо підхоплять укр. прес-бюро і ми матимемо цим відпо-

відь про прибуття літака»

. Природно, містилося і прохання допо-

могти в організації зворотного перельоту.

Посланці В. Винниченка (їх імена, окрім давнього члена УСДРП

Ю. Гасенка, встановити не вдалося) змогли доставити в Україну вій-

ськові карти, літературу, листи В. Винниченка до Д. Мануїльсько-

го, В. Затонського, а також його ж листи «До тт. комуністів-неза-

леж ників» і «До тт. Комуністів УКП».

У листах до Д. Мануїльського і В. Затонського В. Винниченко

пропонував свої послуги на випадок війни з Польщею: «Закордонна

Група Української Комуністичної Партії, до якої я належу, має під

своїм впливом значну частину укр. полонених по різних таборах, –

писав він у листі від 20 березня 1920 року. – Одна військова частина

(бригада, кількістю 6000 чоловік) є в Яблоновім, в Чехо-Словакії.

Друга, менша, кількістю в 1500 ч. є в Ужгороді (Прикарпаття). Ми

робимо заходи, щоб яблонівську бригаду чеський уряд перевів та-

кож до Ужгороду або десь інде, аби тільки ближче до галицького

кордону. Заходи ці робимо через людей не належних до комуністич-

ної течії, які навіть не знають про нашу участь в цій справі, які га-

дають використовувати бригаду в своїх цілях. Чеський уряд, зда-

ється, піде на це і бригаду незабаром підсуне до польського кордо-

ну... Значна частина офіцерства, а особливо величезна більшість

солдатів стоять в тісному зв’язку з нашою групою і цілком підляга-

ють її директивам. Отже, наша група має такий план: на випадок ві-

йни Совітських Республік з Польщею в відповідний момент зроби-

ти наступ цією бригадою в тил полякам, попутно піднімаючи по-

встання в Карпатах і формуючи з повстанців армію. Люди, варті

довір’я, гарантують в самий короткий строк повстанську армію в

10–20 тисяч. Зброя в гірняків, як кажуть, (особливо в гуцулів) ніби

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. З, 7–8, 10–11.

Там само. – Арк. 4.

214

є скрізь. Коли поєднати акцію наступу з сходу і з заходу, то дуже

легко буде одрізати Галичину від Румунії»

В. Винниченко написав також 27 березня 1920 року листи «До

тт. Комуністів-Незалежників» і «До тт. Комуністів У.К.П.» (це, влас-

не, був один за змістом лист, оригінал і копію якого було направле-

но двом адресатам). Лідер Закордонної групи українських комуніс-

тів детально відтворював історію створення своєї організації, її до-

статньо широкі зв’язки зі схожими групами в Європі і Америці («На

черзі стоїть питання заснування маленького Комуністичного «Ін-

тернаціоналу» у Відні для координації роботи»)

Автор листа скаржився, що для більш ефективної діяльності за-

кордонній групі українських комуністів бракує інформацій з Укра-

їни: «На жаль, маємо дуже скупі, непевні й часто протирічиві відо-

мости з України, через те не можемо сказати, до якої саме Укр. Ко-

муніст. Партії ми прилучаємось, бо їх, здається у вас там є декілька.

Ми ж не знаємо ні програму, ні складу ні одної з них»

. Тому В. Вин-

ниченко просив докладних інформацій про стан комуністичного

партійного життя в Україні, про характер державотворчих процесів

і стосунки з РСФРР, економічний стан, зміст національної політики,

масштаби вживання української мови, наявність українських вій-

ськових формувань, повстанський рух тощо.

Особливе занепокоєння висловлювалося з приводу перебування

на чолі Раднаркому України неукраїнця Х. Раковського, на чому спе-

кулювали антирадянські елементи, зокрема прихильники С. Пет-

люри. «Коли б на чолі уряду стала нова особа, – переконано заявляв

В. Винниченко, – особливо укр. національності, навіть мало відома

серед українства, петлюрівщина остаточно загинула б»

. Ім’я Х. Ра-

ковського гальмувало перехід на бік радянської влади національно

свідомих українських елементів, навіть утруднювало агітаційну ро-

боту серед українців-військовополонених у закордонних таборах.

Група В. Винниченка направляла колегам в Україні зразки сво-

їх періодичних видань, як і угорських, німецьких та польських га-

зет, а також по 5 примірників (боротьбистам і незалежникам) три-

томника «Відродження нації».

В. Винниченко інформував українських комуністів про зміст

свого листа до Д. Мануїльського і радив, у разі потреби, ознайоми-

тися з ним повністю у адресата

– як видно, ніякої подвійної гри Во-

лодимир Кирилович вести не збирався, відверто всім викладав свою

позицію. Керівник Закордонної групи українських комуністів про-

сив спри яння у поверненні «значної частини» своїх прибічників і

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 2.

Там само. – Арк. 4, 8.

Там само. .

Там само. – Арк. 4 зв., 5, 8 зв.

Там само. – Арк. 6, 7, 7 зв., 9, 10, 10 зв

215

тих інтелігентів, які знаходились під їх впливом, в Україну, а також

поради, чи варто звернутись із закликом «до всіх «чесних україн-

ців» їхати на Україну для праці під радянською владою, не боячись,

що їх буде зустрінуто вороже»

Маючи інформацію з преси про невдоволення і виступи селян-

ства проти радянської влади на ґрунті «воєнного комунізму», Воло-

димир Кирилович не проходить повз тривожні тенденції, розмірко-

вує над ними і на сторінках «Нової доби» (почала виходити 24 лю-

того 1920 року), досить оригінально витлумачує їх емоційно-пси-

хологічним станом селянства. У статті «Безнадійні надії» він від-

значав: «Правда, не любить дядько також віддавати продукт своєї

праці дурно, ні за що; він – послідовний, строгий економіст і визнає

правильний товарообмін. Цю свою економічну ортодоксальність

він готов обстоювати із зброєю в руках, за неї він дійсно піднімав

повстання навіть проти тих, які разом з ним обчищали його від со-

ціальних класових паразитів, проти голодаючого робітничого про-

летаріату російського та навіть і українського. Дядько не хотів одда-

вати дурно свій хліб, не хотів оддавати так безладно, неорганізова-

но, як то робилося.

І тільки через це були повстання проти радянської влади, тільки

на цьому часовому економічному ґрунті, а не на соціальному, чи на-

ціональному вони були. Не через те український селянин не давав

хліба російським комуністам, що вони були комуністами, як це по-

яснюють убогі духом петлюрівці, се-б-то через те, що комуністи

нищили панування паразитарних класів, що виганяли з усіх сфер

життя всяке панство, ледарство, експлуатацію, а через те, що руські

комуністи не мали товарів, продуктів обміну за той продукт праці,

який мусили брати в селянина...».

Недарма газета Київського губкому КП(б)У «Червона правда»

9 квітня 1920 року передрукувала витяги як з цитованої, так і з ін-

ших винниченківських статей з «Нової доби». Через деякий час це

зробив і центральний орган більшовиків України – «Комуніст».

Часом відвідували українського діяча і недобрі відчуття у

зв’язку з рішенням повернутися у політику. 30 квітня 1920 року він

передбачливо занотовує: «Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб

знову чашу пониження, образ, тривог, боротьби було мною випито.

Так вимагає те, що зветься «сумлінням». Цього вимагає те, що

зветься «інстинктом соціябельности». Словом, я знову тікаю з тиші,

затишку, спокою, самоти, атараксії до непевності, неспокою, страж-

дання, втоми, до туги за спокоєм»

Як справжній пророк, провидець, він душею відчував, розумом

осягав, що то буде вже третє сходження на Голгофу (скільки ж мож-

на для однієї людини?!) і не мав у собі сил, щоб зупинитись... Тим-

ЦДАГО України. – Ф. 8, – Оп. 1, – Спр. 45, – Арк. 6, 9 зв.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 415.

216

часом листування, яке, очевидно велося вже певний період, завер-

шилося найавторитетнішим дозволом. 4 травня 1920 року Голова

РНК В. Ленін передав прямим дротом до Києва телеграму члену

Оргбюро ЦК КП(б)У і голові Галицького організаційного комітету

КП(б)У Феліксу Кону (копія Х. Раковському в Харків): «Щодо Вин-

ниченка в принципі згодні. Порозумійтеся з Раковським про де-

талі»

Слід додати, що у примітках до зібрання ленінських творів зазна-

чено: «В рукопису телеграми слово «деталі» закреслено рукою неві-

домого і написано «форму залучення Винниченка до урядової

діяльності»

. Останнє уточнення, по-перше, гадається, не могло бути

довільно зроблено будь-ким без узгодження з самим В. Леніним і,

по-друге, в ньому чітко йдеться про ранг діяльності – «урядова».

Отже відкривалися хоча й не зовсім ясні, однак загалом прива-

бливі перспективи...

***

На початку травня 1920 року подружжя Винниченків пустилося

в подорож до Москви–Харкова. Шлях видався непростим: через

Берлін до Щеціна, а далі –морем до Ревеля. Потім – Петроград і,

врешті – Москва. А вже звідти, якщо пощастить – Харків. Міністер-

ство закордонних справ Чехо-Словацької Республіки з дозволу

Т. Масарика і Е. Бенеша видало Володимиру Кириловичу і Розалії

Яківні дипломатичні паспорти – відповідно, на ім’я Йозефа та Ната-

лії Сімонів. Документи були дійсні з 13 квітня 1920 року до 13 квіт-

ня 1921 року. Міністр закордонних справ Чехословаччини Е. Бенеш

доручив відповідальному працівнику міністерства Яроміру Нечасу

виконувати при В. Винниченкові під час поїздки роль політичного

радника і уповноваженої особи для контактів з відповідними мініс-

терствами закордонних справ. Я. Нечас брав участь в чеському по-

літичному русі як соціал-демократ, симпатизував українському ру-

хові. В 1919 році він був секретарем Директорії Підкарпатської

Русі

. Отже, такий супровідник цілком влаштовував Володимира

Кириловича.

Якийсь час певні сумніви виникали щодо четвертого «компань-

йона» – Олександра Бадана – студента-галичанина Карлового уні-

верситету в Празі. Ходили чутки про його непевність, схильність до

провокаційних дій і навіть звинувачення у належності до агентури

галицьких націонал-демократів. Однак відомості йшли від Микити

Ленін В. І. Телеграма Ф. Я. Кону // Ленін В. І. Повне зібр. тв. – Т. 51.

– С.190; Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 8.

Ноябрь 1919 – июнь 1920. – М. 1977. – С. 517.

Там само. – С. 421.

Винниченко В. Щоденник. – Т.І. – С. 423.

217

Шаповала, у якого з часів Директорії не складалися відносини з га-

личанами (його навіть заарештовували на території ЗУНР за пропа-

ганду соціалістичних поглядів, і один з лідерів УПСР надалі чекав

від західноукраїнських політиків ще гірших дій). Тому В. Вин-

ниченко, зваживши на «шпикоманію» давнього колеги, вирішив

взяти О. Бадана як особистого секретаря у поїздку до Москви і

Харкова»

Довідка:

БАдАН (Яворенко) олександр Іванович 1(14) березня

1894 р., с. Вілька Мазовецька на Львівщині – 3 листопада 1937 р., ст.

Медвежа Гора в Карелії (Російська Федерація) – учасник українсько-

го визвольного руху, культурно-просвітній працівник.

Під час Першої світової війни служив в австро-угорській армії, брав

участь у боях за Львів під час українсько-польської війни 1918–

1919 рр. Після цього переїхав до Чехословаччини. Здобув юридичну,

філософську та дипломатичну освіту в університетах Відня, Крако-

ва й Праги. Належав до соціал-демократичної (з 1924 р. Комуністич-

ної) партії Чехословаччини.

В 1926 р. переїхав до УСРР, працював в Держ плані, викладав в Кому-

ністичному університеті ім. Артема. Був ученим секретарем Наркомо-

су (1927–1930 рр.), брав участь в українізації, редагував п’ятитомник

«Статей і промов» М. Скрипника, завіду вав редакцією чужомовних

словників Української Радянської Енцик лопедії. В 1930–1933 рр. –

професор всесвітньої історії у вузах Харкова.

Заарештований у 1933 р. і засуджений у справі «Української військо-

вої організації» на 10 років позбавлення волі, а в 1937 – розстріляний.

Реабілітований у 1959 році.

Подорож через кордони розтерзаної війнами й революціями Єв-

ропи, звісно, була справою нелегкою. Доводилось долати збільшені

бюрократичні перепони: добувати дозволи, перепустки, візи, біле-

ти. Трішки допомагали листи від Б. Куна до В. Леніна: це справляло

враження. І все ж, часом доводилося подовгу затримуватись, як,

приміром, у Берліні

Очікування, марнування часу, неприємні асоціації ніколи й ні-

кому не додавали настрою. А тут ще й непевність щодо сенсу самої

поїздки. І Володимир Винниченко, маючи додатковий час для роз-

думів, самоаналізу, вирішує підбадьорити себе ще й тим, що при-

йдешній візит у Росію й Україну розглядає як своєрідне випробу-

вання на відповідність справді високим політичним, людським

якостям.

«У нашій подорожі є один елемент, – записує він до щоденника

10 травня в Берліні, – який особливо мене цікавить: перевірка себе,

Винниченко В. Назв. праця. – С. 414, 423–424.

Там само. – С. 427.

218

протиставлення вищої знайденої цінності (Канопуса) – дрібним,

скороминущим, звичайним. Чи стану я, дійсно, вище особистого

пониження. Фальшивої амбіції, особистих вигод, комфорту, гро-

шей, культури, здоров’я, тихих радостей спокійного життя? Чи ста-

ну я володарем свого внутрішнього світу, без огляду на зовнішні

умови, без огляду на колишні розуміння своєї гідності? Чи маю я

вже дійсно нову, вищу гідність, яка з посмішкою дивиться на спра-

ву, на особистий гонор, яка оцінки шукає не в тимчасових людських

присудах, а в законах старіших ширших і вищих? Чи все ж таки

така гідність не дається легко і старе ще довго житиме?»

Немає сумніву, що «Канопус» для В. Винниченка – не лише про-

відна зоря в ризикованому заході, але й образ внутрішньої організа-

ції свідомості, яка скеровуватиме думки, волю, характер, вчинки

згідно з найвимогливішими, по суті ідеальними критеріями і стан-

дартами.

24 травня 1920 року «мандрівники» перетнули радянський кор-

дон. Москва зустріла Володимира Кириловича та його супутників

непривітно. Незважаючи на телеграми з Ревеля і Петрограда з про-

ханнями вислати прибулим транспорт і приготувати помешкання,

ніхто про це не потурбувався. Довелося чекати прямо у двірці чоти-

ри години, доки Я. Нечас, користуючись своїм дипломатичним ста-

тусом, сяк-так домігся поселення до готелю.

Насторожили «напруженість, холодність, майже ворожість» під

час перших же зустрічей з К. Радеком та Г. Чичеріним. На слова

В. Винниченка про те, що його послала Закордонна група КПУ для

сприяння революційній справі, ніякої реакції не було. Відразу по-

чалося зворотне зондування позиції у конкретних питаннях: кому

мають належати Донецький басейн, Кубань? І український політик

відразу зробив для себе невтішний висновок: «І от з цих перших

питань уже стало мені видно, що тут запорошилася віра в кому-

нізм, що тут ідея тільки переустрою світу не має вже того свіжо-

го, гарячого кольору: вона стала тьмяною, сіренькою, занадто да-

лекою. Коли є тільки комунізм і революція, коли ж тільки для цьо-

го і вся кров, і голод, і нелюдське напруження, то який сенс має

питання, в якій соціялістичній частині всесвітньої федерації буде

той чи інший басейн? Коли ні одна частина не матиме права са-

мостійно порядкувати своїми багатствами, коли всякими «басей-

нами» володітиме весь світ, то яка рація комуністові так гостро й

уперто ставити питання про «басейн»? По якому принципу визна-

ється окремішність соціалістичних федеративних організмів? Оче-

видно, по національно-етнографічному, а не економічному. На якій

етнографічно-національній території лежить той чи інший «ба-

сейн», а в даному разі Донецький? Донецький лежить на україн-

ській. І питання про належність вичерпане. Це не значить, що екс-

Винниченко В. Назв. праця. – С. 483.

219

плуатація цього басейну тільки для українців. Тут уже має бути

ін ший принцип.

Коли ж руські комуністи постановляють, що Донецький басейн

повинен належати не до української соціалістичної держави, а до

російської, то що це має значити? Те, що люди думають не про ко-

мунізм, що вони в нього не вірять, що вони дбають про Росію, про

себе, як націю.

Націоналізм починає покривати комунізм. Іде орієнтація на

русь кий патріотизм»

Особливо негативне враження В. Винниченко та його супутни-

ки винесли зі спілкування з референтом в українських справах на-

родного комісаріату закордонних справ. Той, не особливо зважаючи

на дипломатичний етикет, заявив: «Ніякої України не було і немає:

на Україні всі чудесно говорять по-руськи і все це українське питан-

ня є вигадка»

Стає зрозумілим, чому вже перші рядки, записані Володимиром

Кириловичем до щоденника, вкрай песимістичні: «Стихія дужча за

ідею. Давня, стара, закорінена в крові, звичках, способах думання, в

матеріальних, щоденних інтересах – вона перемагає молоду, не-

скріп лену, невиправдану радощами ідею.

У соціалістичній, совєтській Росії якраз тепер стихія забиває

ідею. Матеріальний, щоденний інтерес в образі голоду, холоду,

злиднів, підпоможений старими, стихійними звичками, способами

думання, виливається в форму руського націоналізму. Совєтська

влада губить принципи, ідею комунізму, бабраючися в ковбані що-

денних клопотів. Перспективи дальші запорошуються, затуманю-

ються, зникають з очей від постійної уваги до ближчого, місцевого,

звиклого необхідного»

Під першими ж враженнями український комуніст хапається за

перо і пише листа до В. Леніна. Він намагається переконати вождя

більшовиків у тому, що Закордонна група українських комуністів

послала його, В. Винниченка, «стати до праці на користь комуніс-

тичної революції, що, на нашу думку, конче треба використовувати

національний момент, перевівши боротьбу з польсько-петлю рів сь-

кою коаліцією на ґрунт не національної, а соціяльної боротьби. По-

винна бути не боротьба українців і поляків проти руських за визво-

лення України, як це виставляє петлюрівщина, себто не національ-

на війна, а соціальна; повинні битися буржуазний, контрреволюцій-

ний польсько-український союз проти соціалістичного русько-

укра їнського союзу. Петлюра повинен битися не проти чужинця Ра-

ковського, а проти українця. Тоді тільки українство розіб’ється на

два воюючі табори, тоді тільки соціяльна війна на Україні буде

Винниченко В. Назв. праця. – С. 431–432.

Там само.. – С. 430.

Там само.

220

справ жня»

. Володимир Кирилович доводить, що до того часу, доки

в Україні представниками більшовизму виступатимуть майже ви-

ключно росіяни, доки українські національні соціалістичні сили не

будуть виступати як головна сила проти української національної

контрреволюції, доти справжньої соціальної війни на Україні не

буде – буде війна проти чужинців, війна національна. З цього повин-

ні бути зроблені відповідні висновки. Національна політика має

бути змінена; Х. Раковський, як символ цієї політики, повинен піти,

замість нього має прийти хтось новий. Тоді вступ до уряду, як це

вже було запропоновано В. Винниченку, принесе користь, бо розко-

ле українство на два табори, ослабить елементи, ворожі сучасному

уряду, ослабить петлюрівщину.

На основі аналізу великого комплексу доступних документів

найбільш ґрунтовний та іменитий дослідник життя й творчості

В. Винниченка Г. Костюк вважає, що тогочасну програму, яку

В. Вин ниченко пропонував радянському проводу, можна звести до

таких головних пунктів:

1.) Українська радянська республіка існує як незалежна, соборна

держава (включно з Галичиною, Холмщиною, Кубанню, Донбасом),

пов’язана з РСФРР та іншими радянськими республіками лише спе-

ціальними двосторонніми дружніми договорами.

2.) Офіційною державною мовою в УСРР є українська, що є

обов’язковим для всіх без винятку ланок партійного, державного,

освітнього і пропагандистського апарату.

3.) УСРР проводить повністю незалежну економічну, фінансову

політику.

4.) Україна проводить власну незалежну зовнішню політику.

5.) УСРР має свою окрему армію, міліцію і політичну розвідку,

що підлягають власному уряду.

6.) Перебування військ однієї республіки на території іншої

можливе лише з дозволу, згоди останньої.

7.) Транспорт і пошта повністю підпорядковуються уряду УСРР.

8.) Світова федерація є основною метою всіх існуючих і майбут-

ніх радянських республік.

9.) КП(б)У входить до Комінтерну як осібний суб’єкт і репрезен-

тує в ньому Україну як окрему республіку

Якщо оцінювати цю платформу дуже коротко, то можна сказа-

ти, що В. Винниченко відстоював по-суті варіант конфедеративних

відносин між УСРР і РСФРР, який підкреслено іменував «справж-

ньою федерацією».

Однак, не встиг український політичний діяч відправити листа

з викладом своєї позиції до вождя більшовиків, як зустрівся у нар-

коматі закордонних справ з відверто неприязним ставленням до

Винниченко В. Назв. праця. – С. 432–433.

Див.: Костюк Г. Назв. праця. – С.49–50, 215.