Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

221

себе, яке розцінив як вороже, як крутійство чиновників, що хотять

пошвидше позбутися обтяжливого спілкування і відправляють

його до Харкова, надто невизначено інформуючи про можливий ха-

рактер роботи в Україні. На той час В. Винниченку «було запропо-

новано вступити в правительство УСРР на пост заступника голови

Ради Народних Комісарів з портфелем Наркома того або іншого

комісаріата»

Володимир Кирилович віднісся до дещо туманних варіантів

співпраці з радянською владою з явною осторогою. «Здавалось би, –

відзначав він, – мені дійсно давалася велика відповідальна урядо-

ва робота, в якій можна було б зробити багато корисного і для ре-

волюції й для національного відродження українського трудового

народу.

Але, на жаль, це тільки так здавалося. В дійсності як раз того

єдиного, для чого я їхав, як раз реальної, конкретної праці, роботи

мені не пропонувалося. Мені давалися портфелі, почесні титули,

назви, посади, давалися ріжні матеріальні вигоди, зв’язані звичайно

з усякими почесними титулами й посадами, словом, моя персональ-

на амбіція задовольнялася цілковито, (себто, задовольнялося як раз

те, проти чого я застерігав других у своєму заклику), але не задо-

вольнялось инче: бажання взяти активну, дійсну участь в боротьбі

й роботі (тут і далі у документах скрізь підкреслення зроблені

В. Винниченком) без огляду на посади й тітули.

...Мені остаточно удалось вияснити, що мене запрошується в

Правительство не для роботи, а для одної участи, фігурування в

йому, що я носитиму тітули без права мати технічні апарати своєї

посади (як це було мені вияснено Головою Ради Народних Комісарів

У.С.Р.Р. т. Раковським)»

.Тому, зважуючи всі можливі негативні на-

слідки свого призначення для роботи в Україні, Володимир Кири-

лович завершив листа до В. Леніна висновком про незгоду їхати до

Харкова і бажанням повернутись за кордон.

Для себе ж самого український діяч уже вкотре гірко констатує:

«І знов для мене та сама трагедія, що на протязі майже двох років

стільки разів роздирала мене. Іти з руськими большевиками, – ду-

шити своїми руками свою націю, самого себе. Іти з петлюрівщи-

ною, реакцією, – душити революцію, душити самого себе, душити

те, що я вважаю добрим для всієї людськості.

І з’являється думка: добре, я дам своє національне ім’я на гань-

бу, на прокляття, я відмовлюся від усяких домагань на цей момент.

Цим я, може, зроблю користь революції, спричинюся до перемоги.

А перемога революції гарантуватиме і національні домагання»

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 12, 24 зв. Див. також:

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 434.

ЦДАГО України. – Ф. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 12–13, 24 зв.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 433–434.

222

Однак твердої віри в те, що подібна поведінка матиме належний

ефект, зовсім не було. Навпаки, народжувалась ціла низка нових не-

легких питань: «Чи зроблю ж я яку-небудь користь? Я можу зроби-

ти користь, приваблюючи симпатії національних елементів до со-

вєтської влади. А хіба ж я можу привабити симпатії тих елементів,

ставши в їхніх очах (і навіть у дійсності) зрадником національних

прагнень? І що ж вийде? За що я принесу в жертву себе?

І кожний має право запитати: через що ж він, член пригніченої

нації, повинен був у ім’я перемоги революції зректися визволення

своєї нації і чому не зреклися в ім’я революції пригноблювання

української нації пануючі національні елементи? Чи в ім’я револю-

ції, чи їй на користь він зрікся боротьби за національне відроджен-

ня, чи в ім’я торжества руської нації та єдиної нєдєлімої?»

Тим часом, схоже, звертання до В. Леніна справило певне вра-

ження. Щоправда, вождь більшовиків нічого письмово не відповів

на лист С. Мазуренка від 29 травня, в якому йшлося про бажання

В. Винниченка вступити в партію більшовиків і на згаданий лист

самого Володимира Кириловича від 30 травня

. Однак, мабуть усно

розпорядився, щоб ставлення до українського політика було чемні-

шим. В усякому разі під час наступних зустрічкй з Г. Чичеріним,

Л. Каменєвим і Л. Троцьким атмосфера явно пом’якшала.

Зокрема, Л. Каменєв запропонував підготувати у письмовому

вигляді доповідну записку з викладом поглядів групи, яку пред-

ставляв В. Вин ниченко, на чергові завдання політики в Україні

А Г. Чичерін 29 травня 1920 року направив Голові РНК України

Г. Раковському телеграму, в якій повідомляв: «Днями до Вас виїз-

дить Винниченко, який перебуває тут. Члени Політбюро знаходять

допустимим ввести його до Раднаркому України як Наркомоса і

Застголрад нар ко ма»

. Гадається, варто звернути увагу на те, що

Г. Чичерін посилається не на рішення політбюро ЦК, а лише на дум-

ку членів політбюро (яких – невідомо – В. С.), що істотно знижува-

ло вагомість висловленого дипломатичною мовою варіанта («знахо-

дять допустимим») використання В. Винниченка на урядовій робо-

ті. Те, що рекомендації Г. Чичеріна мали більше приватний харак-

тер, підтверджується і наступним.

Доки В. Винниченко працював над документом, політбюро

ЦК РКП(б) за участю В. Леніна двічі обговорювало питання про

вступ українського діяча до більшовицької партії (1 червня) і про

можливості використання його на роботі в Україні (8 червня)

Винниченко В. Назв. праця. – С. 434.

Див.: Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 8.

– С 605–606.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 34, 49.

Там само. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 156. – Арк. 96.

Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 8. – С. 611, 633.

223

9 червня Володимир Кирилович завершив написання докумен-

та (15 рукописних сторінок) і передав до ЦК. В перших же рядках

записки з усією категоричністю було заявлено, що Закордонна гру-

па українських комуністів делегувала В. Винниченка в Україну

«для активної участі в боротьбі за комуністичну революцію».

При цьому група виходила, передусім, з резолюції VІІІ конфе-

ренції РКП(б) «Про радянську владу на Україні», ленінського «Лис-

та до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним»,

заяв Л. Троцького, у яких висловлювались положення, тотожні з за-

фіксованими у згаданих двох документах, як власне і в іншій офі-

ційній інформації, що доходила за кордон. Відмежувавшись від се-

паратистських («самостійницьких») орієнтацій, група доручила

В. Вин ниченку «строго і послідовно захищати позиції, на які стала

РКП у своїй програмі з національного питання і вищезгаданій резо-

люції, як найбільше відповідних духу комуністичного вчення і

рево люції»

Разом з тим В. Винниченко тут же заявив, що перебуваючи в Ро-

сії і одержавши відомості з джерел, які заслуговують довіри, він

серйозно стурбований тим, «що позиція РКП через якісь обставини

в життя не проводиться»

Знайшовши ситуацію суперечливою, В. Винниченко визнав за

необхідне ще раз наголосити на принципових засадах політики,

якими керувалася очолювана ним комуністична організація. Закор-

донна група вважала, що «будь-який економічний і державний се-

паратизм суперечить завданням комуністичного переустрою світу,

а з іншого боку цьому ж шкодить приборкання або затримка розви-

тку продуктивних сил у кожній окремій країні»

. Тому група не по-

діляла «самостійницьких» поглядів, вважаючи їх несумісними з ко-

муністичним вченням. «Найдоцільнішою формою державних і еко-

номічних відносин повинна бути федерація Радянських Респуб лік»,

– наполягалось у документі

При цьому автор записки вважав, що на той час таких республік

було лише дві – Російська й Українська. Й, незважаючи на склад-

ність тогочасної воєнної ситуації, В. Винниченко ладен був домага-

тися неухильного втілення в життя саме федералістського курсу.

Лише за такої умови він готовий прийняти пропозиції про його ро-

боту в Україні. «Якщо моя участь на відповідальному посту в Укра-

їнському Радянському уряді вважається бажаною, – заявив досвід-

чений політик, – то мені перш ніж приступити до роботи, необхід-

но знати точку зору керівного Центра Російської революції на цю

роботу і напрямок її. Я і моя група керувались лише міркуваннями

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 34, 35, 49.

Там само. – Арк. 35, 49.

Там само. – Арк. 37, 50.

Там само.

224

корисності. Але чи можу я бути корисним революції, якщо я в робо-

ті буду розходитись з центром?»

Як видно, Володимир Винниченко поводив себе вищою мірою

чесно і шляхетно. «Чому моя участь в уряді вважається бажаною? –

запитує він і сам же відповідає: – Головним чином, очевидно, тому,

що моє ім’я може привернути симпатії певних національних еле-

ментів до цього уряду. – Але ж не одним ім’ям привертаються сим-

патії. Ім’я необхідне для позначення відомого напрямку політики.

Політика ж отримує симпатії не іменами і заявами, а справами, фак-

тами, якщо ж факти будуть суперечити заявам «імен», то від цього

вийде не користь справі, а лише шкода.

Тому, якщо чомусь у даний момент ЦК РКП вважає неможли-

вим проведення в діла, у факти ті положення, які висловлені ним у

своїх резолюціях і заявах, то краще за все на цей момент не вносити

на Україну ще більшої дезорганізації і не залучати мене до урядової

і взагалі відповідальної роботи. Я особисто зможу цілком віддатися

тільки такій роботі, яка відповідає програмним положенням Р.К.

Партії і тільки їх можу проводити з вірою і переконанням в їх ко-

рисності в життя»

Остерігаючись нанести шкоду революційній справі, В. Винни-

ченко готовий був знову поїхати в Європу чи Америку з доручен-

ням, приміром, від III Інтернаціоналу. Лише тверда впевненість у

тому, що офіційно проголошена лінія національної політики РКП(б)

в Україні «якщо не відразу, не в повному обсязі, а поступово, але з

неухильною і строгою послідовністю проводиться в життя» дозво-

лила б Володимиру Кириловичу, за його словами, пристати на про-

позиції про роботу на Батьківщині

Те ж саме український діяч записав у ті дні і в своєму щоденни-

ку. За його оцінкою, він запропонував ЦК РКП(б) чітко визначитись

і дати цілком певну відповідь на питання, яка національна політика

проводитиметься в Україні: чи та, яка визначена в грудневій резо-

люції ЦК РКП(б) 1919 року, чи «єдинонеділимівська».

«Коли першу, – заявив В. Винниченко, – то я пропозиції при-

ймаю й охоче їду на всяку працю. Коли другу, то я вважаю свою

участь в уряді неможливою. Я прохаю не тільки дати мені якусь

відповідь, але їм самим точно вияснити це питання і скінчити з тою

плутаниною, неясністю, двозначністю, яка панує в сучасній політи-

ці на Україні. Відмовляючись від самостійництва, відмовляючись

цілком щиро, як протирічивого духові комуністичного устрою сві-

ту, я в той же час не можу відмовитись від того, що вважаю вірним,

відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої, соціяліс-

тичної федерації рівних і внутрішньо-самостійних робітничо-се-

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 38, 50–51.

Там само. – Арк. 38 – 39, 51.

Там само. – Арк. 39–40, 51.

225

лян ських республік»

. У разі згоди на роботу в Україні В. Винни-

ченко вважав необхідним проведення таких заходів:

опублікувати від імені російського і українського радянських

урядів спростування вигадок контрреволюційної української, поль-

ської, єврейської преси про обмеженість і навіть фіктивність україн-

ської робітничо-селянської державності;

видати постанови відповідних органів про діяльність в Україні

Раднаркому в такій же кількості комісаріатів, що і в Росії;

усунути таке «ненормальне» становище, коли комісаріати РСФРР

зносяться з губернськими та іншими установами в Україні, обмина-

ючи відповідні комісаріати УСРР;

для найдоцільнішого й успішного використання економічних

ресурсів України в інтересах революції залучити до активної допо-

моги та ініціативи місцеві сили, що може бути досягнуте найкраще

встановленням певного господарського плану;

якомога скоріше повинна приступити до роботи створена комі-

сія по виробленню федеральної конституції;

оскільки нинішній керівний центр України, за деякими даними,

не відповідає завданням моменту, що висуваються, «то необхідно

поповнити персональний склад його 3–4 партійними членами, відо-

мими своїм щирим і твердим ставленням до принципа федерації; до

числа осіб, які мали доповнити склад Політбюро ЦК КП(б)У, мав

обов’язково війти В. Винниченко;

керуватися принципом, за яким «революція на Україні., як і в

будь-якій іншій країні, повинна опиратись на місцеві комуністичні

сили», навіть добре підготовленими, надійними і перевіреними але

не місцевими, мало знайомими з місцевими умовами кадрами «не-

можливо створити міцну Радянську владу»; у зв’язку з цим «необ-

хідно твердо і ясно встановити, що жоден партійний або радян-

ський працівник не може бути відкликаний з України або направле-

ний до неї без відома і згоди керівного Українського партійного

центру – ЦК....»; потрібне першочергове залучення корисних, пере-

вірених українських партійних і радянських працівників, відклика-

них з України, або тих що працювали за її межами

Сформульовані положення Володимир Винниченко аргументу-

вав у трьох площинах: з точки зору позитивного ефекту, який вони

матимуть для зміцнення радянської влади в Росії і Україні, а також

справедливого розв’язання національного питання; з точки зору за-

лучення на бік революції нових прихильників; з точки зору спрос-

тування ідеологічних концепцій противників влади рад, в тому

числі й петлюрівців.

Досвідчений український політик був цілком свідомий того, що

в його участі у діяльності українських керівних центрів радянське

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 435.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 40–46, 51–54.

226

керівництво зацікавлене. Розрахунок був досить простим і прозо-

рим: перехід одного з лідерів Української революції, Центральної

Ради, Генерального секретаріату, Директорії, УСДРП на бік більшо-

виків – переконливе свідчення об’єктивного краху прибічників ан-

тибільшовицьких планів розв’язання питання про владу в Україні.

При розумному використанні такого кроку пропагандою можна бу-

ло обґрунтовано розраховувати на додатковий розкол в антирадян-

ському політичному таборі, в тому числі й емігрантському, на пере-

хід за В. Винниченком на бік УСРР тих досить численних елемен-

тів, які були або прямими прихильниками позиції В. Винниченка,

або дотримувались загалом соціалістичних орієнтацій. І такий ре-

зультат його зовсім не бентежив. Навпаки, зміцнення позицій ра-

дянської України він вважав і своїм безпосереднім обов’язком.

Більше того, комуніст В. Винниченко доводив, що вища цін-

ність для нього – це інтереси революції, яким можна і слід підкори-

ти все інше. «Слід, – наголошував він, – особливо в цей момент,

усунути все, що гальмує і паралізує розвиток революційної енергії.

Необхідні точні, ясні, такі, що не викликають жодних коливань і

сумнівів лозунги, цілі і норми. Якщо необхідне злиття України з

Росією і усунення всіляких місцевих органів і установ, які цьому за-

важають, то треба залучити до цього відповідні сили, дати їм точні,

які не допускають ніяких кривотлумачень норми і прямо йти намі-

ченим шляхом. Якщо ж вважається, що такий шлях не приведе до

перемоги революції, що навпаки треба шляхом розвитку місцевих

революційних сил зміцнювати фронт революції, що цим силам не-

обхідно надати можливість самостійного державного, економічного

і національного і т. д. розвитку, то слід і в цьому випадку поставити

питання якомога ясніше, точніше»

Останній сюжет документа зрозуміти непросто. Здається, Воло-

димир Винниченко тут зраджує собі, відступає від того, що для

нього завжди було найсвітлішим, найголовнішим – української ідеї,

справи національного визволення, відродження. Однак, не варто

скидати з рахунку й того, що для В. Винниченка торжество револю-

ції було також надзвичайно жаданим, залишалось смислом життя.

І він коливався, іноді роздирався між цими двома основоположни-

ми началами.

Закінчував доповідну записку до ЦК РКП(б) В. Винниченко на

пафосі (як з ним нерідко бувало), доводив, що чіткість перспективи,

позиції викличуть у прибічників революції героїчний підйом енер-

гії, ентузіазм, що в такий критичний момент варте більшого за ку-

лемети і гармати. «Особисто для себе, – резюмував автор докумен-

та, – я хочу повної ясності і твердого переконання в корисності сво-

їх дій, щоб мати можливість віддатись роботі і боротьбі цілком і

беззавітно. І якщо треба буде загинути в цій боротьбі, то загинути з

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 47–48, 54–55.

227

ентузіазмом, з повною вірою в те, що і робота і смерть були на ко-

ристь великій справі»

Із запискою В. Винниченка ознайомився В. Ленін

, однак, як і до

того, нічого не відповів. Невідомо, чи розглядався документ іншими

членами ЦК РКП(б). Що ж до ЦК КП(б)У, то його політбюро розгля-

нуло питання про В. Винниченка ще 31 травня 1920 року, відразу

після згаданої вище телеграми Г. Чичеріна від 29 травня (в Харкові

її отримали 30 травня). Було ухвалено запропонувати ЦК РКП(б)

призначити Володимира Кириловича «нашим послом за кордоном,

тов. Раковському переговорити з Москвою»

. Тобто, Раковський і

його колеги по Політбюро ЦК КП(б)У досить точно зрозуміли при-

ватний характер порад Г. Чичеріна і тонко, без загрози бути звину-

ваченим у порушенні партійної дисципліни, зіграли «на понижен-

ня» одержаних рекомендацій.

Звісно, це було далеко не те, на що розраховував В. Винниченко,

і офіційна Москва, одержавши інформацію з Харкова, змушена була

«тягнути час», не надто кваплячись знайти прийнятний вихід. Йому

пропонувалось невідомо для чого їхати до Пет рограда, на своєрідні

оглядини – для того, щоб ознайомитись із ро ботою державного апа-

рату, представитися революційній сто лиці...

Незважаючи на очевидні негаразди, палкий патріот з невгамов-

ною натурою не полишав надії повернення в рідну Україну. І тому з

ентузіазмом, як потім виявиться – значно гіпертрофованим, зустрів

інформацію від давнього однопартійця й колеги В. Чеховського про

наростання української стихії, про зміцнення українізаторських

тенденцій в уряді УСРР. Подібною інформацією, спостереженнями

поділився і активний діяч національно-визвольного руху, галича-

нин Паліїв

. А, можливо, В. Винниченко тоді готовий був ухопити-

ся за будь-яку рятівну «соломинку», навіть якщо це було фактич-

ною самооманою.

І все ж далеко не все було просто. Боляче, серцем відчуваючи,

розумом усвідомлюючи, що його третя Голгофа вже розпочалася,

Володимир Кирилович твердо стоїть на тому, що переконання, від-

даність національній справі – це ті цінності, яким він ніколи не зра-

дить, не відступиться від них ні за які матеріальні вигоди, можли-

вості ситого, безтурботного життя. Він ще і ще раз всім своїм єством

демонструє, як сильно вирізняється із середовища «прагматичних»

політиків. Радянські керівники, пише він, мабуть, думають: от, при-

їхав за портфелем, за популярністю, за владою. Якби вони знали,

що ці «лакомства нещасні» для мене є та ж сама Голгофа! Якби вони

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45 – Арк. 48, 55.

Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 8. – С. 639.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 22.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 434, 435 та ін.

Костюк Г. Назв. праця. – С. 220.

228

знали, що тільки неспокійне, дурне шукання чогось «дійсно спра-

ведливого» вигнало мене з мого затишку, з моєї любої роботи, з

моєї самоти, що тільки цей проклятий неспокій шукання примусив

мене бачити в тому затишку неморальність, примусив соромитись

тихої праці, здоров’я, електрики в кімнатах, чистої білизни і погнав

на спільний тиф, на спільний голод, на спільну боротьбу, на спільну

перемогу чи загибель.

І чи була в цьому помилка? Ні. Помилка виявилася в тому, що

ніякої спільности для мене не знайшлось, що я не подумав про мож-

ливість цього. І не мої минулі помилки винні в тому, що нема мені

роботи, а все та сама нещасна доля нашої нації. Коли б відмовився б

бути членом цієї нації, коли б одрікся бути українцем, мене б і не

так зустрічали, мене б і не так вітали, зо мною не так говорили б і

давно я вже був би в їхньому гурті й спільно з ними мав би і радо-

щі, і тягості боротьби. Але і вони, і я – непохитно знаємо, що я не

можу перестати бути тим, ким я є. Моя стихія зустрічає їхню сти-

хію. І їхня стихія б’є, понижує, одпихає мою і розбиває ту спіль-

ність, за якою я так простодушно і наївно, з такими труднощами і з

такою вірою їхав сюди»

Подібні думки в той час невідступно переслідують полум’яного

сина України. Почавши вже підготовку до від’їзду, Володимир Ки-

рилович знову повертається до розмірковувань навколо невдалої за-

тії: «І знов я думаю, мимоволі думаю: ах, як вони інакше зустрічали

б і приймали б мене, коли б я виявив себе «справжнім» комуністом,

себто, коли б я заявив їм, що я не українець, що я готов з ними ра-

зом робити все, що роблять з українською нацією. Тоді б вони ні на

мить не сумнівались в моїй справжності. Сумно, неймовірно, не хо-

четься вірити, не хочеться цього всього бачити, а мушу бачити,

мушу вірити фактам. А головне ніщо не змінилося, нічого не навчи-

лися, ні на крихту вперед не посунулись, а навпаки. Те саме все, що

два роки тому, те самісіньке»

Верховенство загальної, народної, національної справи над осо-

бистісним інтересом для В. Винниченка абсолютне, непохитне. І з

цих позицій він дуже різко оцінював недалекоглядну, як на нього,

політику московських лідерів: «Але сумніше всього те, що гублячи

нас, гублячи Україну своєю застарілою стихією, вони гублять себе,

а з собою революцію на Заході. І страшно за той час, який настане

тоді, за дискредитацію самої революції, самої ідеї комунізму в ма-

сах. І на скільки тепер Ленін стоїть в очах всіх високо, навіть у бур-

жуазії, настільки низько він тоді впаде, навіть у комуністів. І яким

він буде здаватись усім маленьким, смішним, упертим фанатиком,

бузувіром, нежиттєвим маніяком і т.д.»

Винниченко В. Назв. праця. – С. 436–437.

Там само. – С. 438.

Там само.

229

У цих словах вражає просто таки провідницьке застереження, з

яким він не крився, не зловтішався. Він боляче, гірко переживав

життєву трагедію, що розігрувалася на його очах, і тужив, не в змо-

зі змінити хід подій.

Мимоволі зароджується й така думка. Досвідчений рево лю ці о-

нер-під пільник, оцінюючи реальну перспективу арешту, інтерну-

вання (а І. Лисяк-Рудницький взагалі вважав, що український патрі-

от по-справжньому ризикував головою

) Володимир Винниченко

не міг не розуміти, що його записничок у чорній коленкоровій об-

кладинці з інтимними, такими відвертими думками й сміливими

оцінками, вільно може потрапити до чужих рук, слугувати доказом

його політичної нелояльності, задерикуватості.

Та, схоже, він того не боявся. А, можливо, навіть і думав, що

якщо трапиться найгірше, то хоча б у такий спосіб можна буде зая-

вити про свою чесну позицію.

Нові розмови з Л. Каменєвим, Г. Зінов’євим, Л. Троцьким, їх за-

певнення у принциповій згоді з положенням доповідної записки, по-

даної до ЦК РКП(б) В. Винниченком, не дуже переконали останньо-

го у доцільності поїздки до Харкова. І все ж, більше сподіваючись

на диво, Володимир Кирилович вирішив у черговий раз випробува-

ти вдачу. За записами дружини, Розалії Яківни, подружжя 25 черв-

ня виїхало з Москви в Україну і перебувало в Харкові до 6 липня

1920 року

***

Візит виявився вкрай невдалим. Партійно-радянське керівни-

цтво України явно не бажало розв’язувати питання про співпрацю з

В. Винниченком, наділення його солідними повноваженнями. По-

ставивши 30 червня до порядку денного питання «Про Винничен-

ка», Політбюро ЦК КП(б)У вирішило відкласти обговорення до на-

ступного засідання

. 3 липня з цього питання на повідомлення

Х Раковського було ухвалено «влаштувати спільну нараду з Вин-

ниченком»

. Така нарада, а може просто зустріч з Х. Раковським,

його колегами очевидно відбулася між 3 і 6 липня 1920 року.

Судячи з усього, питання розглядалися не у вузько-прагма-

тичному ключі, а в широкій постановці, з обговоренням принципо-

вих засад політики КП(б)У.

Відтворюючи невдовзі зміст переговорів, Володимир Кирило-

вич відзначав: «На засіданню Ц.К. К.П.(б)У відповідальними члена-

Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира

Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Історичні есе. – К.,

1994. – Т. 2. – С. 111.

Винниченко В. Назв. праця. – С.483.

ЦДАГО України. Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 39; Спр. 11. – Арк. 26.

Там само. – Спр. 7. – Арк. 40; Спр. 11. – Арк. 28 зв.

230

ми цієї організації мені було дано таку відповідь, після якої в мене

вже не лишилось ніякого сумніву, що мене було одіслано до

Ц.К. К.П.(б)У, тільки для того, щоб уникнути в Москві прямої відпо-

віді на мої питання. Одні члени Ц.К. К.П.(б)У говорили, що у них

взагалі нема ніякої тенденції, ніякого напряму чи то до федерації,

чи то «єдиної-неділимої», другі казали, що є тенденція на федера-

цію, але тут же зараз самі собі заперечували, й говорили, що ніяких

центрів на Україні не може й не повинно бути. З цих невиразних

плутаних і противорічевих висказувань я мав підставу зробити та-

кий висновок: або Ц.К. КП(б)У сам не знає напряму тої політичної

роботи, яку провадить, або ж він його знає та чомусь не хоче прямо

сказати; але коли не хоче сказати, то це очевидно не є тенденція на

утвердження власних українських центрів революції, себ-то, не є

тенденція на федерацію.

В Москві, коли мене відсилалось в Харків із членів Ц.К. Р.К.П.,

мені було сказано, що Ц.К. К.П(б)У є тільки «еманація» (випроміню-

вання, відблиск чи що) Ц.К. Р.К.П. Отже значить відповідь Ц.К. К.П(б)У

була тільки еманацією – відблиском відповіді Ц.К. Р.К.П.»

Звісно, спілкування з діячами КП(б)У лише посилювали й без

того скептичні настрої В. Винниченка. Єдиний коротесенький що-

денниковий запис за весь десятиденний період переговорів у столи-

ці України від 5 липня зводиться до того, що «вільного вибору, ма-

невру В. Винниченко не має»

. І тому він повертається до Москви.

Слабкою розрадою було те, що у вагоні «компанію» створив Й. Ста-

лін. І хоч пізніше В. Винниченко не раз згадував про довгу нічну

розмову з ним, всім відомо, яким співбесідником був його сусід по

купе – мовчазним, малослівним, неконтактним. Можливо, й те до-

дало негативних емоцій. Тому вже на самоті Володимир Кирилович

дає волю почуттям, у явному панічному настрої шматує своє серце:

«Тяжко невимовно. Важка, гнітюча безвихідна туга. Нема місця

мені на Україні...

Починаю розгублюватись. Не знаю вже, що робити. Виходу не

бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді

бути революціонером; або вийти з революції й тоді можна бути

українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боля-

че мені смертельно. А з’єднати те й друге не можна, історія не до-

зволяє. Коли б не було в мене ще літератури, мистецтва, я серйозно

почав би думати ще про один вихід: смерть. Вона розв’язала б най-

краще цей вузол. І тільки те, що я ж можу служити і революції, і ко-

мунізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу бути

цінним і корисним людям не тільки як політик, а як і літератор, це

відхиляє останній вихід. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко,

задушно. Криком кричав би, дряпав би землю кігтями. А чи роздря-

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 15 – 16, 27 – 28.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 444.