Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

181

що формувалися у польських таборах, влилося чимало білогвардій-

ців (з інтер нованої в Польщі армії денікінського генерала М. Брєдо-

ва), кубанських та навіть донських і терських козаків. «Значить,

кваліфіковано-контрреволюційні елементи нагнітились в петлюрів-

ські відділи і, таким чином, під титулом колиш ньої революційної

армії УНР, тепер фактично виступала вже армія петлюри, в якій

значна частина була контр революціонерів з нашого, українського

погляду. Частина людей, як козаків, так молодшого старшинства,

ще була настроєна ідеалістично-революційно, ще думала, що воює

за українську революційну програму, не вміючи розби ратись в по-

літиці і в словах та ділах петлюрівщини. Соціялісти-революціонери

різко відмежовувались від петлюрівщини і перейшли в «підпілля»,

а де-хто просто пішов на другий бік фронту, тим більше, що Цен-

тральний Комітет партії с-р був під большевицькою окупацією і

силкувався навіть навязати з большевиками «порозу міння»

Все це, звісно, накладало свій відбиток на політичний курс, який

формували лідери УНР, вірніше С. Петлюра й вузьке його оточення.

Всі розуміли, що новий курс вимагає нових виконавців. 19 травня

1920 р., після публічно висловлених критичних закидів на адресу

С. Петлюри, І. Мазепа подав заяву про відставку свого уряду

20–26 травня Голова Директорії проводив у Вінниці непрості

кон сультації щодо складу нового кабінету, який згодився очолюва-

ти український радикал-демократ В. Прокопович.

Довідка:

пРоКопоВич В’ячеслав Костянтинович (10 квітня

1881 р. м. Київ – 7 червня 1942 р., м. Бесанкур, Франція) – політичний

і громадський діяч, педагог, учений-історик, публіцист.

Народився в сім’ї священика. Походив зі старовинного козацького

роду Чигиринського повіту на Київщині. Після закінчення історично-

філологічного факультету Київського університету викладав істо-

рію в київських гімназіях, але за «українофільські» погляди та

участь 1913 р. у роботі Всеросійського педагогічного з’їзду був звіль-

нений з посад.

Деякий час працював ученим бібліотекарем Київського міського му-

зею. З 1905 р. належав до Української радикально-демократичної

партії, з 1908 р. – член Товариства українських поступовців (ТУП).

У 1911–1914 рр. редагував педагогічний часопис «Світло», співпра-

цював в українській періодичній пресі, зокрема в газетах «Рада» і

«Боротьба» під псевдонімом С. Волох.

Один із засновників Центральної Ради, був обраний до її Комітету

(Малої Ради), член УПСФ.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 178–179.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Рес-

публіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. і матеріали. У 2-х т., 3-х ч.

– Т. 2. – К., 2006. – С. 636.

182

У січні-квітні 1918 р. – міністр народної освіти в уряді В. Голубовича.

Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної роботи.

У травні-жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії україн-

ської мирної делегації на переговорах із більшовицькою Росією.

В політичному житті України 1919 – початку 1920 р. займав праву,

радикал-демократичну позицію, послідовно виступав проти лівих

орієнтацій Директорії, урядів В. Чеховського, Б. Мартоса, І. Мазепи.

26 травня 1920 р. В. Прокопович був призначений оловою Ради міні-

стрів УНР і пробув на цьому посту до 16 жовтня 1920 р. – часу, коли

тотальна катастрофа УНР ставала невідворотною.

Деякий час залишався міністром освіти в кабінеті А. Лівицького.

З 1921 р перебував у таборах для інтернованих у Польщі, займався

просвітною справою, головним завданням якої була ліквідація не-

грамотності серед військовополонених.

У 1924 р. переїхав до Парижу, де тісно співробітничав з Головою Ди-

ректорії і Головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Після його

смерті згідно з законом «Про тимчасове Верховне Управління від

12 листопада 1920 р. А. Лівицький як голова Ради народних міністрів

перебрав на себе права і обов’язки Голови Директорії УНР. В. Проко-

пович протягом 1926–1939 рр. обіймав посаду голови Ради міністрів

УНР. 3 жовтня 1939 р. до травня 1940 р. він – заступник голови Ди-

ректорії та Головного отамана УНР. Протягом 1925–1939 рр. редагу-

вав тижневик «Тризуб» у Парижі.

1927 р. заснував Бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі.

Після здійснених С. Петлюрою перестановок

міністрами були

затверджені: А. Лівицький (заступник голови уряду й міністр юсти-

ції), А. Ніковський (закордонних справ) О. Саліковський (внутріш-

ніх справ), В. Сальський (військових справ), І. Мазепа (земельних

справ), А. Маршинський (керуючий міністерством фінансів), Є. Ар-

хипенко (народного господарства), С. Тимошенко (шляхів), І. Огієн-

ко (ісповідань), П. Холодний (керуючий міністерством освіти), І. Ко-

сенко (пошт і телеграфів), С. Стемповський (здоров’я і опікування),

О. Безпалко (праці), П. Красний (єврейських справ), В. Оніхімов-

ський (в. о. державного секретаря)

Новий кабінет почав функціонувати 31 травня

. А 2 червня була

оприлюднена Декларація

Більшість українських політичних сил різко негативно відреа-

гувала на оголошений курс уряду В. Прокоповича, а чимало колиш-

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Рес пуб-

ліки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр. ... – Т. 2, – С. 640.

Там само. – С. 49, 644.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Рес пуб-

ліки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр. ... – Т. 2, – С. 49.

Там само. – С. 641–644.

183

ніх активних учасників революції взагалі поквапи лись відмежува-

тися від нього. «Жахом повіяло на нас від нової політики Петлюри

та його «соціалістичних» одно думців, – писав М. Шаповал. – Закор-

донна делегація нашої партії видала до народу відозву проти

польсько-петлюрівського походу. Наша партія перейшла в рішучу

боротьбу з петлюрівщиною як контрреволюційною змо вою проти

нашої революції і України»

Власне, до скільки-небудь змістовної та масштабної діяльності

справа не доходила – у більшості випадків уся урядова активність

вичерпувалася на міністерському рівні. Навіть у надважливому для

того часу питанні – мобілізації до Української армії – мало чого вда-

лося досягти. Її загальна чисельність ледве сягнула 20 тис, а зброї і

спорядження вистачало тільки для половини з них

. Отже, в даному

питанні ситуація мало чим відрізнялася від моменту Любарської

ка тастрофи листопада 1919 р.

Тимчасом дедалі виразніше виявлялись і негативні сторони

польської присутності в Україні. Польські вояки поводилися з укра-

їнцями дуже жорстоко. Крім невпинних репресій, що виправдову-

вались мораллю воєнного часу, повсюдно відбувалися свавільні

безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. До

Польщі виво зилося промислове та залізничне обладнання, засоби

зв’язку тощо. Іншими словами – здійснювались повальні грабунки

«... Подібної оргіозності у поведінці і зловжи ванні силою я ніколи не

бачив і про щось подібне не чув, – зізнавався 30 червня 1920 р. в лис-

ті до командира польської дивізії командир 59-го піхотного полку.

– Сотні підвід щоденно тягнуться з усіх сіл та околиць безперервно,

солдати б’ють селян нагаями й прикладами, до того ж від цього не

гарантовані навіть старости... Реквізування худоби і продуктів пе-

ревищує будь-яке уявлення»

Доходила й уривчаста, проте дуже промовиста інфор мація про

бідування інтернованих і полонених українців, переважно галичан,

у польських таборах

. Тогочасні газети рясніли повідомленнями на

кшталт: «На містечко любар Новоград-Волинського повіту було

зроблено наскок самим паном Сангушко. Мешканці містечка від

12 років до старості були поставлені на коліна на протязі 8 годин.

Сам Сангушко особисто запитував кожного, вимагаючи видачі

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Рес пуб-

ліки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр. ... – Т. 2, – С. 180.

Удовиченко О. І. Назв. праця. – С. 164.

Див.: Там само. – С. 159; Українська РСР в період громадянської вій-

ни. – Т. 3. – С. 171–174.

Див.: Трагедія Галицької України: Матеріяли про польську інвазію,

поль ські варварства і польську окупацію Східної Галичини за кроваві роки:

1918, 1919 і 1920. – Вінніпег, 1920. – С. 96–127 та ін.

Українська РСР в період громадянської війни.– Т. 3. – С. 172.

184

зброї, комуністів і всіх співчуваючих радянській владі. Зброї в насе-

лення не було, бо вона була відібрана раніш отаманами, що проходи-

ли, комуністи евакуювалися або пішли на фронт, але Сангушко цьо-

му не вірив, наказував підозрілих обмотувати соломою, запалював

живі факели, наказуючи тікати, рятуватись. польські ж легіонери

по втікачах відкривали стрілянину.

В селі Мотовилівка, Житомирського повіту Сангушко, вимагаю-

чи зброї, комуністів, вистроїв чоловіків в одну лінію і розстрілював

через п’ятого. Село Мотовилівка, що підняло повстання, було спа-

лене. Згоріло 179 дворів, мешканців кидали в вогонь, тих, що втіка-

ли, розстрілювали…

В селі Красноселівці Житомирського повіту, зайнятому легіоне-

рами, були реквізовані без оплати всі коні, вози, рогата худоба та

хліб.

польські легіонери грабували одежу, селянське полотно, сукно і

все це відправляли в своє запілля

Масових масштабів, особливо при відступі польських військ на-

брали єврейські погроми

Усе це зміцнювало неприязне ставлення українського населен-

ня до поляків. Та й у середовищі польських жов нірів стрімко зане-

падав моральний дух, знижувалась боєздатність військових частин,

зростало невдоволення солдат поведінкою офіцерів. Почастішали

випадки непо кори, навіть бунтів

Радянське командування ще з кінця квітня 1920 р. наносило уда-

ри по польській армії

. Спроба перехопити ініціативу у війні за до-

помогою наступу на Західному фронті (у Білорусії) в середині трав-

ня перелому в ситуацію не внесла, хоча й покращила ста новище ра-

дянських військ в Україні: поляки змушені були перекинути з цьо-

го регіону на північний захід велику частину своїх сил.

Тимчасом, впритул до лінії фронту наблизилась 1-а Кінна армія

(18 тис. бійців), якій належало відіграти особливу роль у подіях. За

рахунок мобілізації в РСФРР та УСРР на Південно-Західний фронт

прибуло ще близько 40 тис. новобранців

, хоча й не всі вони могли

взята негайну участь у бойових діях. У цілому ж у запланованому

контр наступі на Південно-Західному фронті радянське коман-

дування мало у своєму розпорядженні близько 22,5 тис. багнетів і

24 тис. шабель (у С. Литвина вони дивним чином перетворюються

на «майже мільйон солдат»

) проти приблизно 70 тис. багнетів і

Вісті уманського ревкому. – 1920, – 6 червня.

Див., напр., Грізний урок інтервентам. – С. 196–202 та ін.

Там само. – С. 169.

Див.: Мариевский И. П. Контрудар Юго-Западного фронта. – М., 1941.

– С. 26–35.

Українська РСР в період громадянської війни.– Т. 3. – С. 230.

Див.: Литвин С. Соборницький чин Симона Петлюри. – С. 60.

185

9 тис. шабель у поляків. Майже таким самим було й співвідношен-

ня щодо кулеметів (1440 проти 1897) і гармат (245 і 412)

Усі радянські військові угруповання мали розпочати ак тивні дії

на світанку 26 травня, Кінна армія – добою пізніше, коли обстанов-

ка дещо проясниться.

Військові з’єднання отримали різні тактичні завдання, які, од-

нак, були тісно пов’язані єдиною кінцевою метою: 1) 12-та армія

спрямовувала свої сили на ізоляцію ворожих сил з півночі та безпо-

середнє зіткнення з ворогом, щоб «на його раменах вдертися в

Київ». 2) Група Якіра мала діяти з південного заходу, відволікаючи

на себе «якомога більше» сил київського угруповання. Крім того,

кавбригада Котовського займала лівий фланг групи «для зв’язку з

Кінармією». 3) «Кінній армії, яка становить головну ударну групу

фронту і має основною метою розгром і знищення живої сили і за-

хоплення матеріальної частини київської групи противника, зі сві-

танком 27 травня перейти у вирішальний наступ у загальному нап-

рямку на Козятин, врозріз між київською та одеською групами

против ника. Стрімким натиском, змітаючи на своєму шляху зустрі-

нуті (на ньому) частини противника, не пізніше 1 червня захопити

район Ко зятин–Бердичів та, забезпечивши себе заслоною з боку

Старо костянтинів–Шепетівка, діяти в тилу противника»

. 4) 14-та

армія мала зосередити головні сили на своєму правому фланзі (також

поряд з 1-ою Кінною) та оволодіти районом Вінниця–Жме рин ка.

Згідно плану, в останній тиждень травня вздовж практично

всьо го фронту розпочалися кровопролитні бої. Спочатку вони точи-

лися з перемінним успіхом, проте в першій декаді червня очевид-

ною стала перевага Червоної армії

. Вночі з 11 на 12 червня вона

зай няла Київ.

На жаль, поляки, яких прийнято іменувати представниками

роз винутої західної культури, повели себе негідно, вдавшись до

варварських руйнувань безцінних пам’ятників культури і мисте-

цтва. У спеціальній ноті, підписаній Г.

Чичеріним та Х. Раковським,

направленій урядам Великої Британії, Франції, Італії та США, від

11 червня 1920 р. говорилося: «Сама столиця України Київ стає те-

пер об’єктом неймовірного, нечуваного вандалізму польських па-

нів. Оскільки доблесні українські та російські армії примусили

польських панів залишити тут свою здобич, розчароване польське

командування задумало увічнити свою пам’ять у Києві за прикла-

дом Герострата.

Українська РСР в період громадянської війни.– Т. 3. – С. 240.

Гражданская война на Украине. 1918–1920 гг.: Сб. документов и мате-

риалов: В 3-х т., 4-х кн.. – К., 1967. – Т. 3. – С. 141–142.

Див.: Українська РСР в період громадянської війни. – Т. 3. – С. 241–254;

Мариевский И. П. Контрудар Юго-Западного фронта. – С. 44–81; Карпен-

ко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918–1920. – С. 217–218.

186

Жодного разу протягом усієї імперіалістичної вій ни не трапля-

лося нічого подібного тим мерзот ностям і злочинам проти цивіліза-

ції, які скоїли поляки в Києві перед своєю евакуацією. Чудовий собор

святого Володимира, ця перлина російської релігійної архітектури

з безцінними фресками Васнецова, був знищений поляками при

відступі лише тому, що вони бажали зігнати свою злість, хоч би на

неживих предметах. Таким чином, спільна скарбниця цивілізації

людства втратила унікальний твір мис тецтва внаслідок огидного

вандалізму охоплених відчаєм поляків»

Утім, окупанти нищили не тільки твори мистецтва, а й умови

життя киян. «Міська каналізація в Києві, – значилося в ноті, – ме-

тодично руйнувалася, що рівнозначно приреченню більш ніж пів-

мільйонного населення на прикрості, які не піддаються описові, та

смертоносні епідемії. Електростанція, пасажирський і товарні вок-

зали зазнали тієї ж лихої долі». «Однак трудящі маси Росії та Укра-

їни, – закінчувалася ця нота протесту, – продовжують вважати

поль ських трудящих своїми брата ми, введеними в оману та кину-

тими всупереч їхній волі в цю не справедливу війну проти трудових

народів Росії та України»

Уряди РСФРР та УСРР покладали відповідальність і на західні

держави за їх підтримку польських агресорів.

10 червня 1920 р. столицю України разом з поляками, що відсту-

пали, залишили керівники УНР, провід Української революції

. І, як

згодом з’ясується, тепер уже залишили назавжди.

Війна, як відомо, на тому далеко не скінчилася. Були потрібні

ще довгі місяці запеклих боїв, залучення з обох боків нових вели-

ких сил, загибель тисяч солдатів, енергій не втручання у перебіг по-

дій дипломатів провідних євро пейських держав і навіть Ватикану,

перш ніж Червона армія, розвинувши червневий успіх, відтіснила

поляків на кінець липня практично до кордонів Галичини, а згодом

рішучим ударом вийшла під стіни Львова і Варшави

Проте, відступаючи, польське командування на середину серп-

ня зібрало достатньо могутній збройний кулак. Набагато масштаб-

нішою, ніж раніше, була різнобічна допомога Антанти, особливо

Франції. Операцію контрнаступу розробив і здійснював досвідче-

ний французький генерал М.

Вейган

. Поляки найменують те, що

Карпенко О. Ю. Назв. праця. – С. 217–218.

Документы внешней политики СССР. – Т. 2. 1 января 1919 г. – 30 июня

1920 г. – М., 1958. – С. 81.

Там само. – С. 241–254; Мариевский И. П. Назв. раб. – С. 44–81; Карпен-

ко О. Ю. Назв. праця. – С. 217–218; Тюленев И. Первая Конная в боях за со-

циалистическую родину. Очерк боевых действий. – М., 1938. – С. 142–175.

Українська РСР в період громадянської війни. – Т. 3. – С. 255–326;

Супруненко Н. И. Назв. раб. – С. 400–412.

Кузьмин Н. Возмездие. – К., 2005. – С. 130, 133.

187

сталося, починаючи з 15 серпня 1920 р. «дивом на Віслі». Та у «дива»

були цілком зрозумілі підстави.

Це, передусім, колосальна перевтома Червоної армії, що здій-

снила з постійними боями, без перепочинку, зверхдальній перехід і

стрімко просувалася на захід без належної підтримки тилу, підтя-

гування резервів, за браку боєприпасів, в атмосфері наростаючого

несприйняття переважаючою частиною поляків присутності на їх

території чужого війська, широкого культивування патріотичних і

націоналістичних настроїв.

Червоним командуванням (Л.

Троцьким, С. Каменєвим, М. Ту-

хачевським, О.

Єгоровим, Й. Сталіним, Г. Гаєм та ін.) було допуще-

но чимало помилок

, що змушені були визнавати В. Ленін

, Л. Троць-

кий (останній, правда, прагнув перекласти відповідальність з себе

на інших воєначальників за невміле управління воєнними справа-

ми

), Політбюро ЦК РКП(б). Зокрема, запізнілим виявилося рішен-

ня про об’єднання Західного і Південно-Західного фронтів, невчас-

но було здійснено необхідні спільні воєнні маневри, передчасно ви-

рішили перекидати частини будьонівців поближче до Криму для

боротьби з П.

Врангелем. Далися взнаки некомпетентність та амбіт-

ність декого з воєначальників. Не виправдалися розрахунки й на ре-

волюційне піднесення в середовищі польських трудящих, підтрим-

ку радянського походу пролетаріатом західних країн. Так, навіть

військовий фахівець М.

Тухачевський вірив у можливість здійснен-

ня революції в Польщі «ззовні», вважав, що «польська кампанія»

могла стати «сполучною ланкою між революцією Жовтневою і ре-

волюцією Західно-Європейською»

. До речі, полемізуючи з радян-

ським командуючим на сторінках публіцистичних праць, Ю.

Піл-

судський доводив, що в Польщі не могло бути революційного вибу-

ху й червоний воєначальник помилився, розраховуючи знайти для

себе в цій країні «продуктивну допомогу»

Однак, ейфорія від початкових успіхів, переоцінка власних мож-

ливостей і революційних потенцій на Заході захопила тоді умона-

строї багатьох радянських керівників, а гасло «Дайош Варшаву! Да-

йош Берлін!» зовсім не видавалося їм утопічним і таким, що зреалі-

зується у близькій перспективі. Втім, революційне нетерпіння опа-

нувало міркуваннями і представників інших країн, які саме в той

час зібралися на другий конгрес Комінтерну в Петрограді і бук-

вально з дня на день чекали нових грандіозних перемог над світом

Див.: Гражданская война. 1918–1921. – Т. 2. – М., 1928. – С. 70, 261,

263, 274–280 и др.; Тюленев И. Назв. раб. – С. 175–184.

Див.: Ленін В. І. Повне зібр. тв.. – Т. 43. – С. 9–10.

Троцкий Л. Д. Иосиф Сталин. Опыт характеристики. Осмыслить культ

Сталина. – М., 1989. – С. 635.

Тухачевский М. Н. Поход на Вислу. – Смоленск, 1923. – С. 31.

Пилсудский Ю. 1920 год. – М., 1926. – С. 156–157.

188

капіталу, намагалися стимулювати радикальні настрої в Європі за-

кличними лозунгами. Щоправда, гадається, не варто сприймати по-

дібні гасла, резолюції, декларації тощо за воєнно-оперативні, чи

воєнно-стратегічні плани, як це намагаються тлумачити деякі авто-

ри, зайняті критикою комуністичних планів здійснення світової

пролетарської революції

В закликах до останньої, мабуть, все ж переважав загально-

політичний, ідейно-моральний компонент, прагнення розв’язувати

повсюдну революційну ініціативу, підтримувати навіть ілюзорні

сподівання, які, між тим, здатні бодай якоюсь мірою сприяти про-

суванню соціалістичної справи, соціалістичної ідеї. А задовольни-

тися все одно доведеться лише реально досяжним. Саме так, зреш-

тою, й діяли В. Ленін, його соратники. Втім, відчуття поразок від того

не було менш болісним, неприємним.

Впродовж другої половини серпня – початку жовтня 1920 р. пе-

реважаючим польським силам вдалося відтіснити Чер вону армію

вглиб України на 120–200 км. Однак радянські війська чинили ша-

лений опір, і знесилені не впинними боями поляки погодились на

перемир’я

. Українська Народна Республіка, її керівництво, особли-

во ж вояки, потрапили у велику скруту. Без польської допомоги

вони б, безперечно, й не починали кампанії 1920 р. Її перебіг зайвий

раз переконував тверезих політиків у примарності сподівань на

розв’язання власних проблем «чужими руками».

Природно, що ніякої конструктивної програми ні Головний ота-

ман, що уособлював верховну владу в УНР, ні уряд у вкрай хистких

умовах виробити не спромоглися, та й, мабуть що, в принципі не

могли. Вва жаючи, що за таких обставин «вся акція Петлюри і «зако-

нодавство» Мазепи, Левицького, Безпалка і ин. посилили персо-

нальний характер» влади, М. Шаповал убивчо під мітив: «Типова

олігархія, що сліпо лізе навіть на політичну смерть, аби лишень

три матись за владу чи гнатись за її маревом. Словом, поляки дося-

гли своєї мети: в свій віз впрягли український «уряд Мазепи» і по-

гнали його на політичну смерть і ком про метацію»

.Як і варто було

чекати, і як вище зазначалося, прихід поляків в Україну спри чинив

чергове «поправіння» курсу УНР. За зізнаннями І. Мазепи, який по-

ступився прем’єрством В. Прокоповичу, від самого початку діяль-

ності нового уряду «україн ська політика знову, як і колись за уряду

Остапенка, ставала на небезпечний шлях консервативно-бюрокра-

тичних концепцій»

Див., напр.: Сидак В. С., Козенюк В. А. Революцию назначить… Экс-

порт революции в операциях советских спецслужб. – К., 2004. – С. 32 и др..

Історія Української РСР. – Т. 5. – С. 498; Супруненко Н. И. Назв. раб.

– С. 412–418.

Цит. за Шаповал М. Назв. праця. – С. 177.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 38.

189

Це підтвердила й згадана «Деклярація Правительства Україн-

ської Народної Республіки» від 2 червня 1920 р. З перших її слів ста-

вало зрозумілим, що це відверто антиросійський, антибільшовиць-

кий документ.

У ньому віддається належна шана тим, хто впродовж трьох ро-

ків вів боротьбу за власну державність, підкреслюється особиста

роль Симона Пет люри, «дружня допомога» польського народу. «Те-

пер наш народ може приступити до заведення на Україні того ладу,

якого йому треба, може відновити свою державність, – стверджува-

лось у декларації. – Порядок на Вкраїні повинен відповідати дій-

сним потребам населення. Його встановить народне представни-

цтво – парламент, скла дений на підставі загального, рівного для

всіх, безпосе реднього, таємного, пропорційного виборчого права.

Тоді не зможе одна якась партія підбивати під себе всю людність, як

цього хотять большовики-комуністи для своєї партії.

Щоб провадити підготовчу роботу до скликання парла менту та

щоб держати до того часу лад в державі і по ліпшити її стан, Голов-

ний отаман Симон Петлюра по кликав нас до роботи... »

Засадами діяльності визначались: створення міцної дисциплі-

нованої армії; «…поліпшення народного господарства, забезпечую-

чи робітничим масам здобутки революції, а державі певні дже рела

доходу. Воно («правительство» УНР. – В. С.) вживе заходів, щоб

при тягти приватну ініціативу до відбудови зруйнованої промисло-

вості, дрібної та великої, і для того ж підтримає ремісничу працю,

щоб вона могла розвиватись і організуватись при найбільш сприят-

ливих обставинах. Рівно ж буде застережено волю і розвиток торгу,

як зовнішнього, так і внутрішнього.

Уважаючи нашу кооперацію одною з основ міцного економічного

розвитку держави, уряд сприятиме коопера тивним установам в їх ро-

боті та поширенню впливу на ріжні галузі народного господарства.

Одночасно треба перевести і посильне оподаткування люднос-

ти. Це оподаткування буде одним із засобів нала годження фінансо-

вого становища держави, дасть можливість не так значно побільшу-

вати випуск паперових грошей, підійме цінність грошей і тим зни-

щить ту страшну дорожнечу, від якої населення терпить більше

страт, ніж від справедливих податків»

З наведених положень декларації виразно проглядає турбота пе-

редусім про цензові елементи і здійснення заходів, характерних для

капіталістичної економіки.

Суперечливо оцінювалась у документі й сутність аграр ної про-

блеми в Україні: «Велика руїна повстала на Вкраїні, коли рішалася

земельна справа. Але ж тепер революція досягла своєї найвищої со-

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Респуб-

ліки. – Т. 2. – С. 641.

Там само. – С. 642.

190

ціальної мети, передавши землю до рук селянства, яке є основою

нашої державності.

Земельна справа може бути спокійно вирішена згідно інтересам

селянського та загально-державного господар ства в нашій Вкраїні

голосом самого народу. Отже, правительство вважає, що до оста-

точного вирішення зе мельного питання в парламенті вся земля і на-

далі повинна залишатися в користуванню селян, котрі її оброблю-

ють і обсівають, під загальним керуванням міністерства зе мельних

справ та його органів на місцях»

Тобто в одному й тому ж абзаці документа твердилось і про те,

що мети досягнуто, і про те, що остаточного розв’язання проблема

ще не має. На яких принципах планувалось її розв’язати, – залиша-

лось незрозумілим.

Мова йшла також про допомогу «нормальному» роз виткові осві-

ти й культури, про широке оповіщення світової громадськості щодо

боротьби українців за допомогою поляків проти «московських ім-

періялістів», про закріп лення добросусідських відносин з Румунією

й досягнення якнайширшого порозуміння з державами Прибалти-

ки, Чорномор’я та Кавказу, про гарантії прав національних меншин

і консолідацію всіх громадян України, спрямуван ня їхніх зусиль на

«відновлення життя зруйнованої, знесиленої України»

«Внутрішнє життя республіки потребує для піддержки сталого

ладу відповідних органів на місцях, – наголошу валося в урядовій

декларації. – Правительство має своїм завданням перевести систе-

му внутрішніх реформ, ставлячи в першу чергу заведення твердої

влади та планомірної організації ладу і повного спокою. Щоб забез-

печити життя і добробут всіх громадян України без ріжниці нації,

конеч ною точкою внутрішніх реформ буде заведення міцних орга-

нів місцевого демократичного самоврядування, на яких й спирати-

меться в своїй діяльности майбутнє народне представництво.

Поки складуться умови, які роблять можливим прове дення ви-

борів в парламент на вказаних вище підставах, правительство в

найкоротшім часі скличе тимчасовий орган – передпарламент з пред-

ставників населення, місцевого самоврядування, громадських, по-

літичних, про фесійних і кооперативних організацій. Цей перед-

парла мент і буде творити біжучу законодавчу роботу, яку тепер си-

лою обставин примушена провадити Рада Народніх Мі ністрів»

Відстоювання ідеї парламенту, який обиратиметься на основі

«п’яти членки», й оприлюднення ближчих планів щодо скликання

пе редпарламенту означали, що відходу від позиції правих сил не

сталося. Це робило проблематичною підтримку запропонованого

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Рес пуб-

ліки. – Т. 2 – С. 642–643.

Там само. – С. 643.

Там само.. – С. 213–214.