Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

161

галицькі провідники вважали, що тільки в союзі з тою чи іншою ро-

сійською владою можна було знайти вихід для української справи.

В можливість порозуміння з поляками галичани не вірили. Наддні-

прянські провідники, навпаки, ставились з недовір’ям як до «черво-

ної», так і до «білої» Росії, а тому після листопадової катастрофи

1919 р. стали шукати порозуміння з сусідніми державами на Заході

– Польщею та Румунією. Більше того. При переговорах у Варшаві

представники Наддніпрянської України пішли на великі уступки

полякам, аби тільки не припиняти боротьби проти московських

окупантів. Цю ситуацію поляки вико ристали в своїх інтересах:

вони продиктували пред ставникам Наддніпрянської України дого-

вір, якого самі хотіли»

Психологічно були підготовлені до територіальних поступок

(«визнання за дорогу ціну») й С. Петлюра, й А. Лівицький

. Обидва

вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосков-

ським

Серед положень підписаного договору особливу вагу мали такі:

«1. Визнаючи право України на незалежне державне існування

на території в межах на північ, схід і південь, як ці межі будуть

означені договорами У. Н. Р. з її пограничними з тих сторін сусіда-

ми, Річ Посполита Польська визнає Директорію Незалежної Україн-

ської Народньої Республіки на чолі з Головним Отаманом п. Симо-

ном Петлюрою за Верховну владу У. Н. Р.

2. Кордон між У. Н. Р. і Р. П. П. встановлюється слідуючий: на

північ від Дністра вздовж р. Збруча, а далі вздовж бувшого кордону

між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від Вишгород-

ка на північ через узгірря Кремянецькі, далі по лінії на схід Здовбу-

нова, потім вздовж східнього адміністраційного кордону Рівенсько-

го повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої

губернії Мінської, до схрещення його р. Припяттю, а потім Припят-

тю до її устя.

Щодо повітів Рівенського, Лубенського і частин Кремянецького,

які тепер відходять до Р. П. П., то пізніше має наступити точніше

порозуміння.

Докладне означення кордонної лінії повинно бути переведене

спеціяльною українсько-польською комісією, складеною з відповід-

них фахівців.

3. Уряд польський признає Україні територію на схід від кордо-

ну, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 року

(передрозборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії

шляхом збройним чи дипло матичним»

Мазепа І. Назв. праця. – С. 5.

Там само. – С. 11–14.

Там само. – С. 19–20.

Там само. – С. 8–9.

162

Звертають на себе увагу й моменти, пов’язані з фор мальними ас-

пектами й порядком функціонування догово ру:

«8. Умова ця зостається тайною. Вона не може бути передана

третій стороні чи бути опублікована нею в цілості чи почасти інак-

ше, як тільки за взаємною згодою обох контрактуючих сторін, за

винятком артикула першого, який буде оголошено по підписанню

цієї умови.

9. Умова ця вступає в силу негайно по підписанню її контракту-

ючими сторонами.

Підписано в Варшаві квітня 21-го 1920 року в двох примірниках,

уложен один в мові українській і один в мові польській з застере-

женням, що в разі сумніву текст польський буде вважатися за міро-

дайний»

Згідно з військовою конвенцією від 24 квітня 1920 р., «в разі

спільної акції польсько-української проти совітських військ на те-

ренах Правобережної України, положених на схід від сучасної лінії

польсько-большевицького фронту, військові операції відбуваються

по взаємному порозумінню начальної ко манди польських військ і

головного командування україн ських військ під загальним керу-

ванням начальної команди польських військ»

. Усі залізниці Украї-

ни надавались у розпорядження польської влади, всі харчові про-

дукти, коней, підводи тощо мав постачати для польського війська

український уряд.

Отже, Українська армія мала наступати на Україну разом з поль-

ським військом під загальним командуванням поляків. Поляки бра-

ли участь в операціях до Дніпра, тобто в межах тільки Правобереж-

ної України, яку вони юри дично вважали своєю в межах 1772 р. і те-

пер нібито повинні були визнати цю територію частиною України.

Далі на схід від Дніпра поляки не зобов’язувалися допома гати укра-

їнцям

Чимало політичних діячів були впевнені: подібного роду доле-

носний акт не міг впроваджуватись у життя волею однієї диплома-

тичної місії, а мав бути затверджений уря дом. Зокрема, було пору-

шено закон від 28 січня 1919 р., згідно з яким Директорія не мала

права йти на домовленості з іншими державами, котрі б зачіпили,

змінювали територіальні межі України, накладали на народ обо-

в’язки перед іншими країнами.

Детальний аналіз квітневого договору й військової кон венції з

Польщею здійснив С. Шелухин, дійшовши цілком визначених за-

гальних негативних висновків. За висхідний момент аналізу відо-

мий правник обрав територіальний принцип – неодмінний елемент

державності і настільки ж важливий чинник – народонаселення.

«Петлюра, – резюмує вчений, – визнає за Польщею право на україн-

Мазепа І. Назв. праця. – С. 9.

Там само. – С. 10.

163

ську територію в межах 1772 р. до Дніпра, без Києва і частини По-

дільської губернії. З цієї території, української і заселеної масивом

українського народу з малюсенькою домішкою польських поміщи-

ків та їх слуг, Польща уступає чи зобов’язується від себе уступити

головному отаманові Петлюрі та його товариству од означеної…

східної польської межі землю приблизно в 2 губернії… Україна по

договору 21 квітня 1920 р. – це Київська та частина Подільської з

шматочком Волинської губ. …Петлюра віддав полякам 162 000 км

землі з 11 000 000 населення…»

(Невідомо на якій підставі, але з

явним бажанням хоч трішечки згладити враження від масштабів за-

проданства, С. Литвин називає інші цифри – відповідно 140 000 км

і 8 млн. чоловік)

З особливим обуренням сприймав С. Шелухин легітимізацію з

допомогою військової конвенції військового походу в Україну. Він

також не міг не констатувати з глибоким сумом інших принизливих

наслідків союзу з Ю. Пілсудським: формально-обмеженого визнан-

ня УНР, нерівноправного характеру задоволення національно-куль-

турних потреб українського населення, окремих прав польських

поміщиків щодо аграрної реформи в Україні. «Весь договір, обох

сторін, що творили його, – наголошував С. Шелухин, – трактує

український народ тільки за об’єкт, яким поляки і нібито уповнова-

жений з боку УНР по своїй уподобі,… виключно в польських інтере-

сах розпоряджали самодержавно… не оглядаючись ні на що. Цей

договір продиктований неповагою до української нації, він добре

топче українське ім’я, і честь, і гідність. Коли б змовці проти укра-

їнської нації взялися творити такий акт, то нічого більшого проти її

прав, свободи, незалежності, розвитку й існування і взагалі проти

неї вони придумати не могли. Ні один ворог української нації не

зміг би зробити більше того, що зробили ті люди, які виступали по

цьому договору від імені українського народу»

Довідка

: ШелУхиН Сергій павлович (1864 р. – 1938 р., Прага) – ві-

домий громадський, політичний і педагогічний діяч. Науковець,

правник, публіцист, поет (псевдонім С. Павленко).

Народився на Полтавщині. Брав участь в українському русі з 1905 р.

Член УПСФ. Співробітничав в українських періодичних видан-

нях – «Українська хата», «Украинская жизнь», «Літературно-на у-

ковий віс ник» та ін. В 1917 р. – член ЦР, голова Революційного комі-

тету в Одесі. Після утворення УНР – генеральтний суддя. У лютому-

квітні 1918 р. – міністр судових справ УНР. За гетьманату – член Дер-

Шелухин С. Варшавський договір між поляками й Петлюрою 21 квітня

1920 року. – Прага, 1926. – С. 14.

Литвин С. Соборницький чин Симона Петлюри // Пам’ять століть.

– 1999. – № 3. – С. 58.

Шелухин С. Назв. праця. – С. 15.

164

жавного Сенату і голова української делегації на переговорах з

РСФРР (травень-листопад 1918 р.).

З грудня 1918 р. – в. о. міністра юстиції УНР, член української деле-

гації на Паризькій мирній конференції (1919 р.). З 1921 р. жив у Чехо-

Словаччині, був професором Українського вільного університету й

Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі.

Член Українського історико-філо логічного товариства, голова Укра-

їнського комітету в Чехо-Сло вач чині та українського правничого то-

вариства в Чехії.

Найвідоміші праці – в галузі історії держави і права: «L’Ukraine, la

Pologne et la Russie et le droit de la libre disposition des peuples» (1919);

«Варшавський договір між поляками і Петлюрою» (1926), «Звідкіля

походить Русь – теорія кельтського походження Київської Руси»

(1929), «Історикоправні підстави української державнсоті» (1929),

«Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (1936), «Німецька

колонізація на Україні» (1938) тощо.

Погоджу ючись з принциповими оцінками правничого боку до-

ку ментів, М. Шаповал не може стриматись, щоб не додати до них

власних зауважень.

Розглядаючи перший пункт договору (про права української

сторони), М. Шаповал пише, наскільки він є «крутійський і скан-

дальний: визнається Директорія на чолі з Петлюрою, а коли б Пет-

люру було звільнено або він умер, то чи визнається Директорія?

Ясно, що тут проведено те, про що Левицький писав Петлюрі 28 лис-

топаду 1919 р. і що Мазепа провів у формі постанов «14 лютого» –

Ди ректорія лише в особі Петлюри. Не сама конкретна Украї на, як

народ, визнається незалежною, а лише право на незалежність»

Другим пунктом від України на користь Польщі «відчикрижу-

валася» більша частина Волині.

Третім пунктом за Україною визнавались її ж ... власні території

і т. ін.

М. Шаповал звертає увагу на те, що договори з поля ками готу-

валися в глибокій таємниці – «нишком», а про існування диплома-

тичних актів «ніхто не знав, опріч кількох змовщиків»

Певний інтерес становить і така деталь. З першої осо бистої зу-

стрічі з Ю. Пілсудським (16 травня 1920 р.) І. Мазепа виніс думку,

що з таким поміркованим політи ком, який справляв цілком непо-

гане враження, можна було домовитись і на значно почесніших для

українців умовах

Шаповал М. Назв. праця. – С. 175.

Там само. – С. 175–176.

Там само. – С. 176.

Див: Мазепа І. Назв. праця. – С. 24.

165

Навіть В. Іванис, безперечний прибічник С. Петлюри, більше –

його явний апологет, не може втриматися від того, щоб не визнати:

«Згідно цього договору (Варшавського – В. С.) відступлено Польщі

більші, ніж дозволялося, частини території України, а найголовні-

ше, що згідно з цим договором похід на Україну мав відбутися з

участю польської армії. У той час усі соціалістичні українські пар-

тії були проти закликання будь-яких чужоземних сил. Ці ж партії

психологічно опанували українське селянство. Не рахуватися з та-

кими настроями було небезпечно»

Здаючи свої позиції, українська сторона підігрувала федератив-

ним планам Ю. Пілсудського, що були дивною комбінацією прагма-

тизму (імперіалізму) і романтизму. Україна, згідно задумів поль-

ського вождя, разом з Литвою та Білоруссю мала стати складовою

нової Речіпосполитої, організаційним і визначальним (панівним)

ядром якої неодмінно мав бути польський державний компонент.

Укладення Варшавського договору мало низку нега тивних на-

слідків. Серед них І. Мазепа називає руйнування єдиного україн-

ського табору, дедалі більший відхід галичан від наддніпрянців, на-

віть галицьких соціалістів від УСДРП. «...Коли був підписаний Вар-

шавський договір і Над дніпрянська армія почала похід на Україну

спільно з поляками, всі вони, за винятком М. Ганкевича, стали каза-

ти, що дальша боротьба з большевиками безвиглядна і що, мовляв,

режім польський у Галичині далеко гірший, ніж режім на Наддніп-

рянській Україні під совітською владою.

Приблизно такими самими настроями в той час жили майже всі

українці в Галичині»

Одним з дуже прикрих проявів зазначеної тенденції І. Мазепа

вважає залишення Херсонською дивізією (вона складалася пере-

важно з галичан і була чи не найбоєздатнішою з українських час-

тин) наприкінці серпня 1920 р. фронту й перехід її в Чехословаччи-

ну, де вона була інтер нована

Але С. Петлюра, схоже, на подібні обставини не надто зважав,

бо волів бачити Україну хай до краю обрізаною і підлеглою Польщі,

ніж радянською. До сказаного слід додати й міркування В. Вериги,

який не раз наголошував на принципово сепаратистській політиці

С. Петлюри, яка мала вияв, зокрема, у відрядженні кількох дипло-

матичних місій до Польщі без порозуміння з проводом ЗУНР, почи-

наючи з січня 1919 року. Дослідник робить висновок, що незрозумі-

лою «є політика урядових кіл, близьких до Петлюри, які відмовили-

ся піти на невеличкий компроміс із Президентом Є. Петрушевичем

у справі реорганізації Директорії й уряду УНР в жовтні 1919 р., але

Іванис В. Симон Петлюра – президент України. 1879–1926. – Торонто,

1952. – С. 128–129.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 48.

Іванис В. Назв. праця. – С. 48.

166

погодилися на повну капітуляцію перед Польщею за визнання кар-

ликової УНР на чолі з С. Петлюрою»

Сукупність наведених аргументів дозволяє врешті-решт дати

підсумкову оцінку Варшавському договору, зробити загальний ви-

сновок, що такий крок не міг викликати симпатій у народних мас, а

лише породив нове невдово лення українським державним центром,

особливо С. Петлюрою.

Однак, в сучасних публікаціях присутня й інша логіка, прибіч-

ники якої схильні й виправдовувати Варшавський договір і, навіть,

висловлювати захоплені сентенції на адресу його творців.

Не один раз це намагався публічно демонструвати С. Литвин. Як

то не дивно, однак угода коштом Західної України цілком органічно

вписується в «соборницький чин Симона Петлюри

», в якому Голова

Директорії виступає як видатний дипломат і міжнародний діяч єв-

ропейського масштабу

Прикметно, що основні аргументи для виправдання лінії остан-

нього (цьому надається велика увага – чимало сторінок монографії

)

взято з творів самого С. Петлюри, зокрема – листування, де той на-

магається переконати багатьох прибічників (частина з них була про-

сто шокована змістом документа і просила пояснень) у тому, що ін-

шого виходу не існувало. При цьому С. Петлюра не замовчує й оче-

видних вад Варшавського договору, в тому числі й поступок, що, за

його словами, мали вимушений характер

. А що ж іще мав писати

С. Петлюра?!

Він постійно намагався доводити, що краще мати Україну без за-

хідних земель і мільйонів українців, що там мешкають, аніж допус-

тити, щоб республіка стала радянською. В одному зі своїх останніх

листів він вкотре наполягав: «Україна як держава – буде. Думаю я,

що шлях до Української державності стелиться через Київ, а не че-

рез Львів. Тільки тоді, коли українська державність закріпиться на

горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про

реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами.

Інша політика – це мрії; нереальні комбінації, що приведуть до того,

що ніякої України не буде»

. Повністю виправдовуючи подібну логі-

ку, С. Литвин всіх тих, хто зважається на критичну оцінку Варшав-

ського договору – С. Шелухина, Ю. Тютюнника, М. Шаповала іме-

нує не більше, як «прикрозвісними опонентами С. Петлюри»

. «Діс-

Верига В. Назв. праця. – Т. 2. – С. 202.

Литвин С. Назв. праця. – С. 51–64.

Його ж. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана.– С. 341.

Там само. – С. 343–368.

Див.: Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. 2. – С. 390, 517; – Т. 3.

– С. 519, 532, 534–535.

Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т. 1. – С. 453.

Литвин С. Назв. праця. – С. 345.

167

тається» й тим сучасним авторам, які «продовжують ставити під

сумнів значення угоди» й від В. Сергійчука

В унісон з С. Литвиним і В. Сергійчуком Б. Дорошенко-Тов-

мацький також вважає, що «важко переоцінити значення державно-

політичних переговорів С. Петлюри з польським керівництвом і в

цілому їх, безумовно, позитивний результат»

Дещо врівноваженішу, діалектичнішу позицію щодо предмету

дискусії зайняв О. Калакура

, а Р. Симоненко та Д. Табачник од но-

значно-негативно оцінюють Варшавський договір

, додаючи нових

аргументів у дискусію навколо імені С. Петлюри, що триває, і, схо-

же, має тенденцію до загострення.

Суперечливими виглядають міркування щодо договору Т. За-

рецької. Вона вражається, з одного боку, мужністю С. Петлюри,

який зміг величезними зусиллями над собою приборкати собор-

ницькі почуття, що мало хто навіть з його оточення міг зрозуміти

З іншого боку, увага акцентується на втіленні в документі непере-

січних особистих якостей, дипломатичного хисту маршала Другої

Речіпосполитої Ю. Пілсудського, його ближчого оточення, яких не

зупинили ані внутрішня опозиція планам щодо України, ані нега-

тивне ставлення до них з боку Великобританії, Франції, Чехосло-

ваччини, Румунії

. Зрештою, не вдається уникнути асиметрії у ви-

сновку: «Зміст Угоди відображав нерівність сторін, умови диктува-

ли поляки»

Наводячи авторитетні свідчення, покликані додатково переко-

нати у необхідності позитивної кваліфікації польсько-українського

союзу, Т. Зарецька не помічає, що з них часом можна вивести і не

такі вже однозначні міркування. Скажімо, це стосується слів Г. Юзе-

фовського: «…Якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько-ук-

раїнської єдності, не дійшло б також, якби не Петлюра. В тодішніх

обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько-ук ра їнське

«ми»

. Адже саме-собою виникає питання про міру су б’єк ти візму у

прийнятті надзвичайно відповідальних рішень, що зумовлю вали

величезні випробування для мільйонів і мільйонів людей: і ук-

раїнців, і поляків, а також для росіян.

Сергійчук В. І. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української

державності: погляд у 1917–1921 роки з аналізом сьогодення. – К., 2002.

– С. 545–547.

Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. – К.,

2005. – С. 480.

Калакура О. Назв. праця. – С. 153.

Симоненко Р. Г., Табачник Д. В. Назв. праця. – С. 668–685.

Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. – С. 107–108.

Там само. – С. 108, 109.

Там само. – С. 106.

Зарецька Т. Назв. праця. – С. 111.

168

Однак більше за будь-які найлогічніші обґрунтування й розмір-

ковування, зрештою, важить суспільна практика, в горнилі якої пе-

ревіряються політичні розрахунки, проекти, справджується, чи

спрос товується вірність стратегії, тактики, здійснюваних кроків.

Спільний українсько-польський виступ, вочевидь, із самого по-

чатку був приречений на невдачу. Насамперед тому, що цей союз

значною мірою був і залишився «персональним союзом» двох глав

держави – С. Петлюри і Ю. Пілсудського – і спирався на їхні особис-

ті відносини й домовленості. Обидва національні лідери мали чима-

ло спільного, передусім, що стосувалося їхнього соціалістичного

минулого (С. Петлюра був одним з діячів УСДРП, а Ю. Пілсудський

– лідером польських соціалістів) та недовіри до Росії (обидва вважа-

ли російський імперіалізм головною загрозою відповідно Ук раїні й

Польщі).

С. Петлюра і Ю. Пілсудський, навіть якщо й з тактичних мірку-

вань, спромоглися відкинути нашарування складного історичного

минулого і, всупереч національним менталітетам та уявленням

обох народів один про одного, знайшли в собі мужність укласти

військово-політичний союз. Головний отаман у листі до генерала

В. Сальського пояснював, що політик-реаліст не повинен піддава-

тися впливам спогадів про колишні непорозуміння і має прагнути

до співпраці з Польщею як до необхідного етапу політичного роз-

витку

Разом з тим, обидва лідери так і не змогли переконати в доціль-

ності союзу своїх співвітчизників, і спільна українсько-польська ак-

ція не стала консолідуючим національним чинником ні в Україні,

ні в Польщі. Більше того, вимушені до об’єднання фактично силою

обставин, союзники (С. Петлюра і Ю. Пілсудський), здається, не

надто довіряли навіть один одному. Принаймні Ю. Пілсудський,

всупереч військовій конвенції, по суті чинив спротив будівництву

скільки-небудь потужної уенерівської армії.

І С. Петлюра, і Ю. Пілсудський зустрілися з потужною опози-

цією своїм планам усередині своїх країн. Століття непорозумінь,

конфронтації й конфлікти між двома націями далися взнаки. Поль-

ські праві (передусім «народові демократи») й партії центристської

орієнтації, яким належала більшість у сеймі, були стурбовані тим,

що «проукраїнська» політика Ю. Пілсудського лише антагонізує

Росію. Крім того, вони не довіряли українцям, вважаючи їх союзни-

ками Німеччини й суперниками в боротьбі за Східну Галичину, і

тому виступали різко проти підтримки української незалежності в

будь-якій її формі

. Польські соціалісти, хоча й воліли бачити Укра-

їну незалежною, не схвалювали розв’язання військових дій проти

Петлюра Симон. Статті, листи, документи. – Т. 1. – С. 263–264.

Див.: Pavliuk Olexandr. Ukrainian-Polish Relations in Galicia in 1918–

1919 // Journal of Ukrainian Studies. – Vol. 23, 1998. – N 1.

169

радянської Росії і виступали за мирні переговори

. Така позиція

польських політичних сил, а також настрої широкого загалу стри-

мували Ю. Пілсудського, а його східна «федераційна» програма так

ніколи й не була розроблена в деталях.

Однак механізм війни з допомогою польсько-української угоди

було запущено, і він почав працювати.

Згідно з наказом Ю. Пілсудського, підготовка до опе рації розпо-

чалася задовго до підписання договору

. За спогадами шефа поль-

ського генерального штабу Станіслава Шептицького (рідного брата

Андрея Шептицького) розробка військового плану дій в Україні

була суворо таємною. Вона була розроблена під особистим керівни-

цтвом Головного вождя за участю двох генералів: Ю. Стахевича,

Б. Вєняви-Длугошовського та ад’ютанта С. Радзівілла

. Вже на

17 квітня 1920 р. сили для наступу в Україну було приведено у бо-

йову готовність, хоча певні перегрупування тривали до 24 квітня.

Згідно з планом, передбачались прориви одночасно на трьох напря-

мах – Бердичівському, Житомирському й Рогачівському

У кампанію було задіяно понад 50 тис. польських вояків і близь-

ко 20 тис. – українських. Разом із поляками мали наступати україн-

ські військові підрозділи: Київська, Волинська, Запорізька дивізії,

Залізна дивізія під командуванням О. Удовиченка, Полк кавалерії,

Галицька бригада та інші.

Хоча план військової операції територіально обмежу вався Пра-

вобережною Україною, глибинна політична стратегія була, безпе-

речно, значно масштабнішою. Зни щення радянської влади в Украї-

ні, відновлення УНР зав дало б серйозного удару й по РСФРР, біль-

шовицькій системі в цілому. Це призвело б до втрати більшовиками

важливого промислового й сировинного району, джерел поповнен-

ня армії людськими ресурсами, до утворення плацдарму для реалі-

зації подальших антикомуністичних планів.

Звичайно, зі скрутних для українців обставин намага лася спо-

вна скористатись польська вояччина (безумовно, передусім для

влас ної вигоди). Загальна міжнародна си туація, здавалося, також

да вала підстави для оптимістич них висновків про вибір стратегіч-

ного удару по Україні. Правий фланг забезпечувався боярською Ру-

мунією, яка цілком залежала від Антанти. Остання відкрито демон-

ст рувала зацікавленість у провокуванні конфлікту з радянсь кою

владою, активно озброюючи армію барона Врангеля, підштовхую-

чи рештки білогвардійців до рішучого наступу проти більшовизму

Wandycz Piotr S. Soviet-Polish Relations, 1917–1921. – P. 190, 196.

Див.: Симоненко Р. Г., Табачник Д. В. Назв. праця. – С. 680.

Potocki R. Idea restitycіji Ukraińskiej Republiki Ludowej (1920–1939).

– Lublin, 1999. – S. 69.

Какурин Н., Берендс К. Киевская операция поляков 1920 года. М.–Пг.,

1920. – С. 16–21.

170

з Півдня України. Виникали реальні перспективи створення єдино-

го антирадянського фронту. До того ж і С. Петлюра запевняв союз-

ників у тому, що з першими ударами по Червоній армії в її запіллі

неодмінно розпочнеться могутній повстанський рух – закономірна

народна реакція на більшовицьку політику «воєнного комунізму».

Було б невиправданим скидати з рахунку й ту обстави ну, що ке-

рівні кола Польщі розцінювали ситуацію як сприятливу для здій-

снення своїх давніх планів щодо розширення меж держави до кор-

донів 1772 р., закріплення прав на Східну Галичину, Холмщину,

Підляшшя, Західну Волинь. «...Поляки ґрунтовно готовилися до

походу на Україну, – зауважував Ю. Тютюнник. – Їм навіть серед бі-

лого дня ввижалися кордони 1772 року, велика Польща «від моря до

моря та аж до Дніпра»»

. Власне, це вони й не дуже приховували,

хоч акценти, як заведено в дипло матичних іграх, розставляли по-

іншому.

«Виправа Кийовська» (похід на Київ) розпочалася на світанку

25 травня 1920 р. У поході брали участь три польські армії. В їх

складі діяли дев’ять піхотних дивізій та чотири кавалерійські бри-

гади. Польську військову армаду підтримували дві петлюрівські

дивізії. Швидкому просуванню та окупації значної частини Право-

бережжя сприяв заколот і перехід на сторону ворога двох галиць-

ких бригад, у командному складі яких було багато австрійських

офіцерів. Останні, як відомо, входили до радянських військ, розта-

шованих на Правобережжі.

Їм протистояли 12-а і 14-та Червоні армії – сім червоноармій-

ських піхотних і одна кавалерійська дивізії та Перша галицька бри-

гада. Слід враховувати, що війська Південно-Західного фронту зму-

шені були час від часу приборкувати вилазки врангелівців з Криму.

Вагома чисельна перевага польських і петлюрівських військ та на-

магання командування Південно-Західного фронту уникнути на-

в’язуваного інтервентами вирішального збройного зіткнення да ли

змогу окупантам досить швидко просуватися на схід.

На другий день після початку наступу, 26 квітня 1920 р., глава

Польської держави звернувся з відозвою до україн ського народу.

Природно, Ю. Пілсудський прагнув виправдати вторг нення

поль ських військ в Україну найшляхетнішими причинами: «По мо-

єму наказу військо Посполитої Річі йде поперед, вступаючи глибо-

ко на землі України. Довожу до відома населення цих земель, що

польське військо усуває з теренів, які населені українським наро-

дом, ворожих окупантів, проти яких з зброєю в руках повстав ук-

раїн ський народ, захищаючи свої хати від насильства, розбою і гра-

біжництва.

Польське військо зостанеться на Україні на час, потріб ний для

того, аби правний український уряд міг перейняти владу на тих

Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – С. 12.