Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

141

України «Набат». Секретар «Набату», редактор його друкованих ви-

дань, один з головних натхненників та фактичний лідер організації.

У другій половині 1919 р. – голова Військово-революційної Ради

Махновської Повстансько-партизанської армії України. У 1920 р.

схоп лений чекістами та на деякий час ув’язнений. З 1921 р. – на емі-

грації в Німеччині, Франції.

АРШиНоВ (Марін) петро (1887–1938) – учасник анархістського

руху в Україні й Росії, учасник махновського повстанського руху.

Народився у Катеринославі в сім’ї робітника. За фахом слюсар.

З 1904 р. – учасник революційного руху.

З 1905 р. – член РСДРП, згодом переходить до анархістської органі-

зації в Катеринославі.

У 1907 р. був схоплений царською поліцією й за участь у терористич-

ній діяльності засуджений до страти. Здійснивши втечу з в’язниці,

виїхав до Франції.

У 1909 р. нелегально повернувся до Росії, де продовжував рево-

люційну діяльність. У 1910 р. заарештований і засуджений до катор-

ги, яку відбував у Мос ковській Бутирській в’язниці. Після Лютневої

революції 1917 р. звільнений.

У 1917 р. – член редколегії московського анархістського часопису

«Анархія», організатор Московської феде рації анархістських груп.

У квітні 1919 р. переїхав до України й оселився при штабі анархіст-

ських військових формувань Н. Махна.

У 1919–1920 рр. – редактор офіційного друкованого органу махнов-

ської армії «Шлях до Свободи», керівник культурно-просвітницького

відділу штабу Махна. Після розгрому махновщини більшовиками

влітку 1921 р. нелегально оселився в Україні, згодом виїхав до Мо-

скви. З 1922 р. – на еміграції в Німеччині, Франції. У 1930-х рр. по-

вернувся до СРСР. Репресований радянською владою.

Успіхи ж більшовиків у війні з денікінцями й поразки махновців

дозволили органам радянської влади активізуватися й зосередитися

на боротьбі з анархістами, поширюючи й на них репресивні, нищів-

ні акції, незважаючи на те, чи діяли вони легально, чи підпільно

Вбачаючи одну із причин власних невдач у тому, що Н.

Махно

діє непослідовно, допускає неприпустимі ідейні коливання, шара-

хання, переживає стан морального падіння, набатівці на певний час

дистанціювалися від «некерованого батька»

, однак оптимальних

рішень так і не знаходили.

У пошуках виходу зі скрутного становища, в якому опинився

анархістський рух, керівники Конфедерації «Набат» у лютому

Див.: Там само. – С. 13–14; Набат. – 1920. – 15 нояб.

Верстюк В. Ф. Назв. праця. – С. 206; Тепер (Гордеев) И. Назв. раб.

– С. 68.

142

1920 р. знову звернули увагу на південне повстанство. На ІІ конфе-

ренції «Набату» махновщина була визнана достатньо здоровим

чинником, здатним і за суб’єктивними, і за об’єктивними причина-

ми виконувати завдання третьої революції

В квітні 1920 р. на нараді керівників «Набату» в Харкові було

вирішено спрямувати всі сили Конфедерації на завоювання з допо-

могою повстанців певної території і розпочати будівництво анар-

хічної комуни.

І.

Тепер (Гордеев) стверджує, що резолюція харківської наради

була знищена під час арешту майже всієї організації й наводить по

пам’яті її основні положення:

«а) сама історія диктує необхідність якнайшвидшого переходу

від слів до справи, тобто до здійснення заповітів батьків анархізму

Бакуніна, Крапоткіна, Маллатеста та ін.

б) Через об’єктивні умови і можливості, які існують в Україні,

борг перед загальною анархістською революцією зобов’язує саме

українських монархістів-набатівців бути застрільниками у справі

реального здійснення анархізму, здійснення перших досвідів і екс-

периментів анархістського будівництва.

в) Ближчим тактичним завданням має стати завоювання при до-

помозі повстанства невеликої території, в межах якої мають роз-

початися експерименти будівництва безкласового суспільства, що

власне стане кращим результатом ще не переможеної 3-ї революції.

г) В силу всіх вищевказаних завдань сама собою витікає необ-

хідність злучення у дещо ціле й повну відповідність теоретичного й

фактичного ставлення до махновщини, тобто настільки міцно зв’я-

зати махновщину з набатівським рухом, щоб ні тіні різниці, ні тіні

осібності, неузгодженості в спільних завданнях і цілях – не проявля-

лося.

д) Старатися в самому Махнові виховати найактивнішого вико-

навця волі конфедерації і в такий спосіб зжити в ньому ті негативні

риси, які можуть стати на заваді здійснення всіх завдань, що на мі-

чені»

Безумовно, навіть у згоді на політику «завойовництва» вже

прогля дав відступ від принципових засад анархізму. Однак той по-

спіх, з яким коригувалися вчорашні уяви, свідчив швидше про брак

впевненості у сприятливій перспективі.

І.

Тепер (Гордєєв) вважає, що насправді в умовах громадянської

війни набатівцям просто не вистачило витримки й вони круто по-

вернули від надкласових позицій до теорії класової боротьби. А ві-

стря цієї боротьби тепер спрямовувалося проти пролетаріату, за ін-

тереси куркуля

Тепер (Гордеев) И. Назв. раб. – С. 72.

Там же.

Там же. – С. 73.

143

Так чи інакше, Секретаріат конфедерації направив до реввійсь-

кради Н.

Махна делегацію у складі Барона і Суховольського. Оби-

дві сторони швидко дійшли порозуміння (принаймні, колишні ідей-

ні суперечності не виявлялися). Однак анархістський рух продов-

жував перебувати в кризі (навесні-влітку репресії проти анархістів

посилилися

, ряди їх організацій зменшувалися, а території для

проведення планованих експериментів махновці забезпечити не

мог ли, самі з трудом рятуючись від переслідувань червоних. Час

по винен був показати, чи знайдуться нові рішення та шляхи їх здій-

снення.

Можна висловити припущення, що махновщина уже в першій

половині 1920 р. мала всі шанси перетворитися на банальний банди-

тизм, а чисельна донедавна армія – на одну з типових банд, які у ве-

ликій кількості оперували тоді на теренах України під орудою отама-

нів і самі добре не знали, й не могли пояснити іншим, за що борють-

ся, до чого прагнуть.

Перспектива ж у них була одна – або розпад, самоліквідація, або

знищення сильнішими інститутами масштабних державних утво-

рень.

Однак взаємотяжіння набатівців і прихильників «батька» на пев-

ний час привело до взаємопідтримки, навіть своєрідного вимушено-

го альянсу, коли анархісти намагалися втримати політичний ґрунт

під ногами, що неухильно вислизав, і, зрештою, продемонструвати,

що їх теорії чогось таки варті, а бодай часткова їх реалізація може

підняти морально-психологічний авторитет, який, як те добре від-

чувалося, істотно похитнувся. Вочевидь при цьому усвідомлювало-

ся, що й іншої сили на роль відчайдушних експериментаторів про-

сто не знайти.

З іншого боку, зміна колишнього обережного, часом настороже-

ного і навіть неприхильного, ставлення до набатівців на налагоджен-

ня узгоджених дій давала підстави махновцям маскуватися під ідей-

них борців і надалі зберігати політичне забарвлення анархістського

авангарду, який обґрунтовано торує шлях до бездержавного суспіль-

ства майбутнього і тим приваблювати селянські низи.

На перший погляд, виграш був обопільним. Однак з поєднання

двох складових вимушених недосконалостей розраховувати на су-

марний кінцевий позитивний ефект було нереалістично, безпідстав-

но. То ж мова могла йти радше про тимчасовий тактичний розраху-

нок, рятівний вихід із ситуації, якому було не в спромозі відвернути

жорстокої закономірності.

Див.: Гонения на анархизм в Советской России. – Берлин, 1922. – С. 23.

144

инесене в заголовок розділу формулю-

вання є, власне, легким перифразом на-

зви книги однієї зі знакових постатей революційної доби в Украї-

ні – отамана Ю. Тютюнника. Гадається, він мав моральне право на-

звати свій твір ще категоричніше – «З поляками проти Вкраїни»

оскільки знаходився з травня 1920 р., тобто з часу завершення Зимо-

вого походу, в епіцентрі подій польсько-української війни, а для

прийняття відповідальних політичних і воєнних рішень на ближчу

перспективу змушений був предметно заглибитися в з’ясування

поль сько-українських стосунків, починаючи з 1919 р. Відтак, стриж-

неву основу тогочасних подій він вловив абсолютно адекватно, не

лише добре її усвідомлював, а й відчув на власному досвіді.

Довідка:

тютюННиК юрій Никифорович (20.IV.1891 р., с. Будища

Звенигородського повіту Київської губ. – 1929 р., Харків) – військо-

вий діяч, генерал-хорунжий армії УНР.

Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. У роки

Пер шої світової війни перебував на фронті, одержав офіцерський

чин поручика.

Після утворення Центральної Ради став активним діячем національ-

ного руху в російській армії. Один з організаторів українського пол-

ку ім. П. Дорошенка у Сімферополі. Взяв участь у роботі ІІ Всеукра-

Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – Х., 1924. – 101 с. (репринт-

не відтворення. – К., 1990).

145

їнського Військового з’їзду. У липні обраний членом Центральної

Ради. Восени 1917 р. організував у Звенигороді Кіш Вільного Козац-

тва. Став його отаманом.

Під час Гетьманату деякий час перебував у в’язниці. Учасник проти-

гетьманського повстання.

З січня 1919 р. – учавник повстанського руху проти Директорії на

Київщині. З лютого 1919 р. – у штабі військ отамана М. Григор’єва,

які перейшли на бік більшовиків. У грудні 1919 р. Ю. Тютюнник став

помічником командувача Армії УНР. Йо му присвоєно звання ге не-

рал-хорунжого.

Після інтернування українських частин у Польщі Ю. Тютюнник

вліт ку і восени 1921 р. готував Другий Зимовий похід на територію

України, створивши у Львові повстансько-прартизанський штаб.

Опе рацію було здійснено у листопаді 1921 р., однак вона закінчилася

поразкою.

У кінці 1923 Ю. Тютюнник повернувся в Україну. Поселився у Хар-

кові, тодішній столиці, отримав посаду викладача тактики і стратегії

у Харківській школі червоних старшин, написав спогади про Зимо-

вий похід, кілька кіносценаріїв, працював редактором художніх

фільмів, навіть зіграв роль самого себе у одному з фільмів.

Ю. Тютюнник залишив низку спогадів (під псевдонімом Г. Юртик),

надрукованих у Літературно-Науковому Віснику і «Заграві», по лі-

тично-військових нарисів «Зимовий похід 1919–1920 рр.», – Коломия,

1923; книги «З поляками проти Вкраїни», – Х., 1924, «Революційна

стихія», – Львів, 1937.

З того часу й до сьогодні проблема українсько-польських сто-

сунків (як апогейна віха здебільшого кваліфікується Варшавський

договір 1920 р.) знаходиться на вістрі наукових і політичних диску-

сій. Їх початки були покладені учасниками революційних подій

Зважаючи на те, що з радянського боку у війні задіяні були й

РСФРР і УСРР, з’явилася значна кількість публікацій як російських

Скворцов-Степанов И. П. С Красной Армией на панскую Польшу.

Впечатления и наблюдения. – М., 1920; Сергеев Е. Н. От Двины до Вислы.

Очерк операции 4-й армии Западного фронта в июле и первой половине

августа 1920 года. – Смоленск, 1923; Какурин Н. Е., Меликов В. А. Война с

белополяками, 1920 год. – М., 1925; Суслов П. В. Политическое обеспече-

ние советско-польской кампании 1920 года. – М., 1930.

Супруненко М. Україна в період іноземної воєнної інтервенції і

громадянської війни. 1918–1920. – К., 1951; Лихолат А. В. Розгром на ці о-

налістичної контрреволюції на Україні 1917–1922 рр. – К., 1955; Рибал-

ка І. К. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії. – Х., 1962; Кар-

пенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918–1920. – Л., 1964;

Сливка Ю. Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного по-

неволення. – К., 1973.

146

так і українських видавництв

. Відповідно до класового підходу,

подіям надавалося соціального забарвлення: «Війна з буржуазно-

поміщицькою Польщею», «Розгром військ буржуазно-поміщицької

Польщі» тощо

. Власне фабула зводилася до того, що черговим по-

ходом проти радянських респуб лік, організованим міжнародним

імперіалізмом, в першу чергу Антантою, стала агресія Польської

держави

. Договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, дії державного

проводу УНР, звичайно, рішуче карталися, особливо запроданство

Східної Галичини й Західної Волині.

В Польщі, природно, також не бракувало спроб оцінки того, що

сталося в 1920 р., а головний інтерес зводився до з’ясування причин

невдач східного походу та його наслідків для внутрішньополітич-

ного й зовнішньополітичного становища Польщі

. Проте на перший

Козельський Б. В. Шлях зрадництва і авантюр (Петлюрівське повстан-

ня). – Х., 1927; Кулик І. Провал польського плану в 1920 році. – К., 1940;

Павлович М. Війна з польськими панами (польсько-шляхетська авантюра).

– Х., 1920; Руднєв В. Крах білопольської окупації на Україні в 1920 р. – К.,

1941; Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 рр.: У трьох

томах – К., 1970. – Т. 3.

Див.: Супруненко Н. И. Очерки истории гражданской войны и ино-

странной военной интервенции (1918–1920). – М., 1966. – С. 372–394; Іс-

то рія Української РСР. У восьми тт., 10-ти кн. Т. 5. Велика Жовтнева со-

ціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917–1920). – К.,

1977. – С. 473–491; Очерки истории Коммунистической партии Украины.

Изд. 4-е, доп. – К., 1977. – С. 318–326.

Зуев Ф. Международный империализм: Организатор нападения пан-

ской Польши на советскую Россию. – М., 1954; Кузьмин Н. Ф. Крушение

последнего похода Антанты. – М., 1958; История гражданской войны в

СССР. – Т. 5: Конец иностранной военной интервенции и гражданской

войны в СССР. Ликвидация последних очагов контрреволюции (февраль

1920 – октябрь 1920). – М., 1960. – 443 с.

Kutrzeba T. Wyprawa Kijowska 1920 roku. – Warszawa, 1937; Wandycz

Piotr. Z zagadnien wspólpracy polsko-ukraińskiej w latach 1919–1920 // Zeszyty

Historyczne. – 1967. – N 9. – S. 3–24; Wandycz P. S. Soviet-Polish Relations,

1917–1921. Cambridge Mass., – Harvard, 1969; Dziewanowski M. K. Joseph Pil-

sudski: A European Federalist, 1918–1922. – Stanford, 1969; Lukomski G. Walka

Rzeczypospolitej o kresy pólnocno-wschodnie 1918–1920. Polityka i dzia lania

militarne. – Poznań, 1994; Polacy w walce o niepodleglość Ukrainy 1920. – War-

szawa, 1997; Torzecki R. Federacja czy wspólna obrona niezalezności. Pilsudski I

Petlura w latach 1919–1923 // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze, 1996, N 3. –

S. 73–79; Serczyk W. Perspektywy sojuszu polsko-ukraińskiego na tle sytyacji Eu-

ropy Srodkowo-Wschodniej (1918–1921) // Ibid. – S. 80–87; Klimecki M. Wojna

czy pokój. Polsko-ukraińskie negocjacje 1918–1921 // Polska i Ukraina. Sojusz

1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 43–96; Karpus Z. Formowanie

oddzialow ukraińskich w Polsce w latach 1919–1920 // Polska i Ukraina. Sojusz

147

план висувалася концепція зіткнення двох світів – старого (буржу-

азного) і нового (соціалістичного), у якому на вістря війни було

спільно висунуто слухняного сателіта Польщу. За такої версії, віль-

но чи невільно, роль власне українських чинників як підпорядкова-

них глобальним розрахункам і процесам, похідних від них, примен-

шувалася. І хоча театр воєнних дій розгортався на теренах України,

вони більше вписувалися в загальну концепцію боротьби світової

революції проти всесвітнього капіталізму.

В емігрантській літературі продовжували «ламатися списи» на-

вколо оцінки Варшавського договору. При цьому автори нерідко

стояли на полярних позиціях, не зупиняючись перед маніпулюван-

нями історичним матеріалом, лише б довести зверхність власної

точки зору. Науковість відходила, як правило, на другий план

У сучасній Україні спеціально вивчення подій під кутом зору ві-

йни (як зовнішньої агресії) намагаються здебільшого уникати. Пре-

валюють концепції, згідно яких Директорія УНР на чолі з С Петлю-

рою в контексті продовження боротьби проти радянської влади в

Україні (тобто внутрішньої, громадянської війни) знайшли собі в

особі поляків підмогу. Щоправда, останні виявили непослідовність,

нестійкість, що привело українську справу до поразки

1920 roku i jego następstwa. – Torun, 1997. – S. 235–246; Wrzosek M. Militarne

szanse sojuszu polsko-ukraińskiego w latach 1919–1920 і ich zaprzepaszczenie //

Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze, 1996. – N 3. – S. 136–149; Suleja W. Pil-

sudski a Petlura // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń,

1997. – S. 113–129; Palij M. The Ukrainian-Polish Defensive Alliance, 1919–

1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution. – Toronto, 1995.

Див.: Мірчук П. Українська державність 1917–1920. – Філадельфія,

1967. – С. 369–374; Верига В. Визвольні змагання в Україні 1917–1923 рр.

У двох т.: Т. 2. – Львів, 1998. – С. 196–208.

Див.: Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави і війська. До питан-

ня про польсько-українські взаємини 1917–1920 років // Симон Петлюра

та українська національна революція. – К., 1995. – С. 137–164; Баран З.

Східна Галичина і українське питання // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku

i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 177–189; Лісевич І. Політичні аспекти

уукраїнсько-польського союзу 1920 р. // Там само. – С. 81–99; Литвин М.

Польсько-український військово-політичний діалог 1918–1920 років: від

збройного конфлікту в Галичині до союзних Варшавських угод // Там само.

– С. 247–259; Красівський О. Я. Східна Галичина і Польща в 1918–1923 рр.

Проблеми взаємовідносин. – К., 1998. – 302 с.; Литвин М. Українсько-

поль ська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998; – С. 306–310; Нариси з історії

дипломатії України. – К., 2001. – С. 380–386; Матвієнко В. М. Українська

дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії. – К., 2002.

– С. 226–270; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших

часів до наших днів. – Львів, 2002. – С. 453–454; Красівський О. Українсько-

польські взаємини в 1917–1923 рр. – К., 2008. – С. 291–327 та ін.

148

Так, зрештою, війна у деяких авторів трансформується на ді-

аметрально-протилежну сутнісну кваліфікацію. Подібно вчинили

Б. Гудь і В. Голубко, а за ними й О. Калакура, який відповідний пара-

граф монографії найменував «Польсько-українське порозуміння»

До схожих схем тяжіють і автори, які ставлять собі за мету не лише

всіляке виправдання, а й неодмінне звеличення ролі С. Петлюри в

дуже складній і суперечливій історичній акції (про це дещо нижче,

при предметному розгляді фактів, подій, документів). Розвиток логі-

ки у позначеному напрямку приводить і до всуціль позитивної оцін-

ки ролі Ю. Пілсудського в українсько-польських стосунках

То ж значну низку аспектів непростого досвіду 1920 р. варто від-

творити начебто заново, намагаючись не збочити до котрогось із

полюсів під впливом новітньої політичної кон’юнктури.

При достатньо поширеній уяві, що історію творять маси, а осо-

бистість має найбільший шанс вплинути на перебіг подій за глибо-

кого усвідомлення векторів народних рухів, нерідко трапляються й

епізоди, фази суспільного розвитку, коли на перший план виходять

суб’єктивні прагнення, дії харизматичного політичного діяча. Саме

таку роль виконав у 1920 р. у вітчизняній історії Голова Директорії

УНР, Головний отаман її військ С. Петлюра.

Болісно переживаючи поразки 1919 р., С. Петлюра непогамовно

прагнув реваншу. І передусім, та й, мабуть, понад усе, його турбу-

вало, де знайти ті сили, які повернули б йому особисту владу бодай

над якоюсь частиною України. Ні конструктивної програми держа-

вотворення, ні проектів соціальних перетворень не передбачалося.

Принаймні вони не були публічно запропоновані суспільству. Весь

смисл розрахунків і комбінацій підпорядковувався одній меті – зни-

щити ненависну радянську владу, котра кваліфікувалася як абсо-

лютно чужа природі української нації, що силоміць була насаджена

в Україні лише з допомогою російських багнетів. Ті ж, хто в Украї-

ні сприяв її зміцненню, оцінювались ніяк не інакше, як підлі зрад-

ники національної справи, як агенти більшовицького імперіалізму,

посібники іноземних поневолювачів українства.

Знищити владу супротивника можна було лише збройними зу-

силлями, лише війною, в якій можливі як перемоги, так і поразки.

А що таке воєнні перемоги й поразки? Це ж загибель тисяч, десят-

ків тисяч не лише суперників, ворогів, а й прибічників, соратників,

друзів. І багато, дуже багато – цілі ріки і моря крові. Причому нерід-

ко і немало випадкової, безневинної. І, значить – невідворотні про-

Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання ге-

нези українсько-польського військово-політичного спрівробітництва 1917–

1921 рр. – Львів, 1997. – 678 с.; Калакура О. Поляки в етнополітичних про-

цесах на землях України у ХХ столітті. – К., 2007. – С. 148–163.

Див., напр.: Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. – К., 2007.

– С. 104–126.

149

кльони, жадоба помсти тим, хто відігравав керівну роль у грома-

дянській війні. Мабуть нікому з подібних особистостей ніколи ще

не вдавалося уникнути такої незаздрісної долі навіть після припи-

нення військових дій. З плином часу вчорашні герої неодноразово

перетворювались у суспільній свідомості (можливо і не всього, але,

як правило, досить значного відсотка населення) на злочинців і –

навпаки.

І якими б переконливими не були заклики до загального зами-

рення, генна пам’ять, емоційна реакція завжди приводять до того

чи іншого розумового і чуттєвого збудження кожну людину, що на-

магається розібратися у перебігові подій громадянських війн, і від-

найти (так вже, мабуть, влаштована людина) винуватців.

Чи усвідомлював це Голова Директорії, Головний отаман? Мож-

на допустити, що не міг не усвідомлювати або, можливо, інстинк-

тивно не вгадувати, розмірковуючи над своїми планами повернення

на Батьківщину. Але він відкидав сумніви й нестримно прагнув бо-

ротьби.

Перебування С. Петлюри у Варшаві, куди він прибув 7 грудня

1919 р. і вже 9 грудня зустрівся з Ю. Пілсудським, комфортним на-

звати важко. У повітрі буквально носилась ворожнеча поляків до

українців, які «посміли» зайти «так далеко», що спробували засну-

вати державність на землях Східної Галичини й Західної Волині –

«на віковічних польських теренах». То ж їх показово провчали.

О. Доценко, колишній ад’ютант С. Петлюри, у праці «Літопис

Української Революції» наводить численні факти про польський те-

рор на українських землях у грудні 1919 р. – січні 1920 р. та й пізні-

ше. У коментарях майже в кожній фразі не обходиться без термінів –

«лютування поляків», «грабежі», «жорстокість», «знущання», «здир-

ства і насиль ства польські», «польська воєнна вакханалія» тощо

І. Мазепа також ділиться численними враженнями, суть яких

зводиться до формули: «поляки поводилися на наших землях, як

окупанти»

. Він, зокрема, наводить зміст інформації, одержаної від

Головноуповноваженого уряду УНР І. Огієнка, про становище в

Кам’янецькому районі: «Поляки забирали й вивозили в Польщу все:

хліб, цукор, різне військове майно, шкіру, рештки мануфактури та

інших товарів. Навіть телефони повітового земства зруйновано і всі

апарати вивезено. Ціни на все піднялися страшні. Одночасно поля-

ки взяли всю адміністрацію в свої руки. Почалися організовані рек-

візиції, арешти, труси. В місті знищено всі українські національні

ознаки, знято український прапор, українські вивіски наказано пе-

ремалювати на польські. Нарешті польський місцевий комендант

Доценко О. Літопис української революції. Матеріали й документи до

історії української революції. 1917–1923. – Т. 2, кн. 5. – С. 237–283 та ін.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. 2. – С. 170, 173, 175,

185, 189.

150

Оцеткевич дійшов до того, що в своїй відозві оповістив Кам’янець і

цілий Кам’янецький повіт прилученими до Польщі.

Оповідаючи мені про все це, Огієнко казав, що він сам і пред-

ставники нашого уряду в Варшаві уживають всіх заходів для усу-

нення цих польських «порядків», але поки що наслідків не видно.

Наших розпоряджень, казав він, ніхто не виконує, кожний поль-

ський урядовець робить по своєму»

Навіть С. Петлюра, перебуваючи у Польщі «в гостях», змуше-

ний був звернутися до Ю. Пілсудського з меморан думом. Лідер

УНР мало не в кожному абзаці запевняв «пана Начальника Поль-

ського Панства» у пошані й любові до поляків і принизливо прохав

припинити їхні свавілля, терор щодо українців

Та Голова Директорії (втім, останньої не існувало – залишився

один «директор») усвідомлював, що ситуація набагато скрутніша.

Поляки чинили в Західній Україні так, як хотіли, бо відчували себе

там повновладними господарями, не збиралися ні на кого зважати,

реагувати на будь-чиї протести, заперечення, прохання. І С. Петлю-

ра знав, що він не лише не в силах того змінити, а й має, зрештою,

погодитися з такою поведінкою Польщі. Причому, не лише через

безсилля. Він довго до того йшов, щоб опинитися, по суті, заручни-

ком власної лінії поведінки.

У своєрідну ідеологічно-дипломатичну й політичну пастку

С. Петлюра почав потрапляти ще з кінця 1918 р., коли йому росій-

ські офіцери-штабники нав’язали стратегію, за якою єдиним мож-

ливим союзником відроджуваної УНР може стати лише Антанта.

Проте треба було бути абсолютно нетямущим функціонером, щоб з

перших же контактів з антантськими колами не зрозуміти, що за по-

розуміння з ними доведеться платити неймовірною ціною. Зовсім

нереальними були б сподівання, що Антанта відступить і від під-

тримки планів відродження єдиної і неподільної Росії, до реалізації

яких могутньо підготувався білий рух і, водночас, відмовиться від

ідеї «Великої Польщі», неодмінною складовою якої завжди рахува-

лася і Західна Україна.

Вибираючи «з двох зол менше», Головний отаман психологічно

з перших місяців 1919 р. був готовий до того, щоб принести у жерт-

ву Східну Галичину з її переважно українським населенням. 27 лю-

того він зустрівся з представниками антантської місії генерала Бер-

телемі, що прибули з Варшави до Ходорова на переговори щодо лі-

нії розмежування УГА і польської армії. Французький дипломат ви-

сунув ультимативну вимогу припинити наступальні дії проти

Польщі і запропонував проект перемир’я, за яким від України від-

ривалася більша частина Галичини зі Львовом та усіма нафтонос-

ними районами Волині. С. Петлюра визнавав, що антантські функ-

Мазепа І.

Петлюра С. Статті. – К., 1993. – С. 194–205.