Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

111

Рішення КП(б)У і УКП(б) почали втілюватись у життя. Орган

ЦК КП(б)У «Комуніст» 27 березня 1920 р. повідомив про самороз-

пуск партії боротьбистів і запропонував усім її членам вступати до

своїх лав.

На місцях створювалися спеціальні комісії з представників

УКП(б) і КП(б)У з метою проведення цього рішення в життя

. Точ-

них даних про кількість членів УКП(б), які перейшли до КП(б)У,

немає. На ХІІ з’їзді РКП(б) у 1925 р. М. Скрипник у своїй доповіді

назвав цифру 4 тисячі чоловік

. І хоча в історіографії висловлюють-

ся сумніви щодо наведених відомостей

, гадається вони не мають

під собою переконливої аргументації, побудовані більшою мірою

на припущеннях. А відтак, як орієнтир, дані М. Скрипника вида-

ються загалом прийнятними, вірогідними. Адже на VI конференції

КП(б)У в грудні 1921 р. Г. Пет ровський зазначив у своїй доповіді,

що лише на відповідальних посадах в КП(б)У та державному апара-

ті працювало 554 колишніх члени УКП(б)

. І це після партійної

чистки, в ході якої з рядів КП(б)У було виключено 22,5% членів.

Зважаючи також на тогочасну міжпартійну ситуацію, можна

впевнено стверджувати, що більшовики нізащо не допустили б та-

ких пропорцій у керівництві, за яких вихідці з партії учорашніх

конкурентів, якщо не в повному складі, то дуже високим, переважа-

ючим більшовиків (навіть відносно) відсотком щодо загальної чи-

сельності були б представлені у політико-державному проводі. Та й

тактика КП(б)У у своїй глибинній суті була спрямована на те, щоб

привернути на свій бік низи боротьбистів, відірвати їх від верхівки,

якій абсолютної довіри не було, а до значної частини з них ставили-

ся з чималою підозрою.

Звичайно, були й ті, хто користувався високим авторитетом та

повагою. У складі тимчасового ЦК КП(б)У (обраний на конференції

був, як відомо, розпущений), затвердженому 5 квітня ЦК РКП(Б), з

13 членів двоє (В. Блакитний і О. Шумський) належали до недав-

нього керівництва УКП(б). О. Шумський 15 квітня 1920 р. був обра-

ний до Політбюро і Оргбюро ЦК КП(б)У

. В. Блакитний завідував у

Центральному Комітеті відділом по роботі на селі.

До складу губернських і повітових комітетів КП(б)У за цією ж

директивою вводилося по два колишніх боротьбисти. Один із них

завідував відділом по роботі на селі і вважався заступником голови

комітету, а другий завідував відділом просвіти

Боротьбист (Полтава). – 1920. – 30 березня.

Двенадцатый съезд РКП(б). Стенографический отчет. – М., 1923. – С. 454.

Див., напр.: Любовець О. Назв. праця. – С. 288.

Непролетарские партии России. Урок истории. – С. 429.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України.

– С. 21–22.

Комуніст (Київ). – 1920. – 20 травня.

112

Після зникнення як єдиного цілого УКП(б) з політичної арени

І. Майстренко виділив чотири наступні групи.

Перша: «Прийняття до КП(б)У чотирьох тисяч боротьбистів –

це був високоідейний революційний елемент, який у більшовицькій

партії відразу посів провідні становища. Навіть і після того, як цей

елемент «розігнали», багато з цих людей залишилося на видатних

постах в центрі і на місцях. Саме цей елемент дав можливість КП(б)У

переключитися в 20-х роках на українізацію. Взагалі боротьбисти

дуже посилили склад КП(б)У і сприяли зростові її кадрів та набли-

женню їх до української дійсності», а також «відігравали в КП(б)У і

в УРСР видатну роль аж до чистки 1933 року»

Друга частина, близько 3 тис. осіб, перейшла незабаром до УКП

(укапістів).

Третя, значно більша частина (майже половина) переважно ря-

дових членів партії на місцях, просто припинила активну політич-

ну діяльність, хоч і зоставалась прибічниками радянської влади.

Четверта, незначна частина колишніх боротьбистів, продовжу-

вала свою діяльність окремими групками і в часи радянсько-поль-

ської війни займала антирадянські позиції, потрапивши як вата-

жок «куркульського бандитизму» в поле зору чекістів і зазнавши

репресій

Разом із тим, сучасні дослідники партійної історії зазначають,

що поширені уяви про те, що охоронні органи зіграли значну роль у

ліквідації УКП(б), не відповідають дійсності. Подібні факти в той

момент були одиничними, а значна частина боротьбистів, навпаки,

стали активними співробітниками ЧК

Дуже близькою до КП(б)У була й Українська партія лівих есерів

борьбистів – УПЛСР(б). Її ідейні засади не мали таких різких відмін

від більшовицьких, як у боротьбистів. Члени цієї організації тягну-

лися до КП(б)У, вступали в коаліційні радянські органи

Відомо, що борьбисти зіграли значну роль у спільній з більшо-

виками боротьбі проти денікінщини за відновлення радянської вла-

ди в Україні. Вони керували багатьма збройними повстансько-

партизанськими загонами, особливо на Півдні України, входили до

лав Червоної армії. Так, борьбисти керували значними за чисельніс-

тю партизанськими загонами в кількох повітах Катеринославської і

Харківської губерній, а також – на Одещині та Херсонщині. Відомо,

що борьбисти зіграли велику роль у створенні та діяльності Баш-

танської республіки, а також у Висунському повстанні, де був ство-

Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. – С. 74–75; Його

ж. Боротьбизм. Історія однієї течії українського комунізму. – С.238–239.

Там само.

Вєтров Р. І. Ліквідація багатопартійності в Україні (1920–1925 рр.).

– Дніпродзержинськ, 2007. – С. 132–133.

Там само. – С. 134–137.

113

рений Раднарком на чолі з борьбистом Ф. Юхименком, який незаба-

ром всупив до партії більшовиків

Коли навесні 1920 р. в Україні йшов інтенсивний процес вста-

новлення радянської влади, чимало борьбистів за власним почином

почали переходити до лав КП(б)У.

Звісно, не можна не враховувати, що між борьбистами і більшо-

виками існували й серйозні розбіжності. Так, лідери борьбистів

М. Качинський, М. Алексеєв, Є. Терлецький, визнаючи радянську

владу, відверто протиставляли диктатурі пролетаріату «диктатуру

трудящих, трудових класів». Вони також засуджували підпорядку-

вання наркоматів УСРР московському центру тощо. Але це не зава-

жало їм проводити політику на об’єднання з більшовиками.

3 березня 1920 р. ЦК КП(б)У в присутності членів ЦК партії лі-

вих борьбистів Є. Терлецького і В. Смолякова розглянув питання

про подальші стосунки цих двох партій і вирішив ввести представ-

ника борьбистів до складу Раднаркому України, при умові, що пар-

тія борьбистів буде брати активну участь в радянському будівни-

цтві. Тим самим партія борьбистів ставала «правлячою, радян-

ською».

Тому цілком закономірно, що саме навесні 1920 р. в середовищі

борьбистів, особливо їх лівої верхівки, значно поширилися погляди

на те, що вже настав час для об’єднання з більшовиками, здійснив-

ши при цьому ліквідацію своєї партії на основі її «саморозпуску»,

та організованого вступу до КП(б)У.

Звичайно, остання чутливо й гнучко реагувала на такі тенден-

ції. На IV конференції КП(б)У Х. Раковський, доповнюючи допові-

дача Я. Яковлєва (Епштейна), наголосив, що, на відміну від бороть-

бистів, у борьбистів відсутнє міцне антирадянське праве крило,

вони не претендують на виняткову роль своєї організації. У при-

йнятій конференцією резолюції містився заклик до борьбистів рі-

шуче рвати з народницьким минулим і переходити на комуністич-

ну платформу

Це було по суті запрошення до вступу в КП(б)У. Уже в квітні

1920 р. в керівних колах борьбистів почалося жваве обговорення

питання: входити, чи ні, до лав КП(б)У, що значно прискорило вну-

трішню диференціацію серед борьбистів, різко посилило ліве крило

партії, яке розгорнуло кампанію за самоліквідацію партії і вступу

до КП(б)У.

25 квітня відбулася Рада УПЛСР(б), яка констатувала, що беру-

чи активну участь у соціалістичній революції, партія і в програмно-

му, і в тактичному відношеннях все ближче підходила до КП(б)У. За

таких умов, на думку учасників Ради, конкуренція двох радянських

Вєтров Р. І. Назв. праця. – С. 137.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України.

– С. 160.

114

партій ставала дедалі шкідливою для справи соціалістичної рево-

люції, а будь-яка спроба створення паралельного комуністичного

центру трактувалася як «контрреволюційна»

. Відтак одностайно

було вирішено питання про «необхідність самоліквідації партії» і

взято курс на підготовку вступу до КП(б)У. В постанові Ради партії

підкреслювалося, що: «в процесі революції соціалістичне народни-

цтво не тільки зазнало організаційного краху, але й остаточно втра-

тило свою ідеологічну програмну єдність». Разом з тим Рада вказу-

вала на велике зростання впливу КП(б)У серед трудового селян-

ства, вбачала саме в цьому головну вимогу для курсу партії на са-

моліквідацію й вступу до партії більшовиків

Рада партії запропонувала розглянути це питання у всіх місце-

вих парторганізаціях. Розгорнулася широка дискусія. ЦК розіслав

циркулярний лист до всіх губпарткомів, в якому наполягав на необ-

хідності самоліквідації і вступу до КП(б)У. При цьому ЦК партії

борьбистів пропонував місцевим парторганізаціям підтримати рі-

шення Ради.

Хоча в місцевих партійних організаціях таке рішення не зна-

йшло одностайної підтримки, привело подекуди, навіть, до серйоз-

ного спротиву

, більшість ЦК наполягла таки на своєму. Останнім

кроком на шляху самоліквідації партії борьбистів став IV з’їзд

УПЛСР (борьбистів), який відбувся 15–18 липня 1920 р. в Харкові.

На з’їзд прибули 82 делегати від парторганізацій Харківської, Кате-

ринославської, Донецької, Полтавської, Чернігівської, Одесь-

кої, Ми колаївської, а також Києва та Поділля

На з’їзді з доповіддю виступив один з лідерів лівих борьбистів

М. Алексеєв, який зазначив, що «довгим був шлях від партії Керен-

ського до постановки питання про злиття з комуністами-біль шо-

виками». Зробивши докладний аналіз історії розвитку партії лівих

есерів від дрібнобуржуазної революційності до комуністичних по-

глядів, він переконливо довів необхідність саме тепер ліквідувати

свою партію і дружньо влитися до КП(б)У. Доповідач відзначив, що

спочатку з ініціативою про злиття партії виступив ЦК партії, але

незабаром цю точку зору підтримала «зустрічна комуністична течія

партійних низів», і точка зору про злиття УПЛСР з КП(б)У стала те-

пер «загальнопартійною»

Разом з тим він визнав, що незначна частина партії, переважно з

правих есерів, була проти об’єднання і створила навіть своє неле-

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України.

– С. 160.

Там само.

Див.: Любовець О. Назв. праця. – С. 292; Вєтров Р. І. Назв. праця.

– С. 142–144.

Борьба (Киев). – 1920. – 21 июля.

Там же.

115

гальне Організаційне бюро, чим внесла розкол в партії. Але в біль-

шості міст – Харкові, Одесі, Миколаєві, Чернігові, Донбасі ця права

частина партії не знайшла для себе ніякої підтримки. І тільки у Ки-

єві, під тиском з боку правих, була прийнята резолюція, в якій само-

ліквідація партії і злиття з КП(б)У оголошувалася «актом контр-

революційним»

. Але за наполягання ЦК партії незабаром і київ-

ська організація прийняла позицію лівих борьбистів.

Спеціальною декларацією IV з’їзд УПСР (борьбистів) заявив:

«Партія борьбистів на своїй Всеукраїнській Раді, передбачаючи

необхідність в інтересах Соціалістичної Революції злиття з кому-

ністами, поставила питання про злиття перед всіма організаціями

партії, і зараз, після декількох місяців внутріпартійної роботи

IV з’їзд партії борьбистів перед обличчям робітників і селян, перед

обличчям Революції заявляє, що настав час консолідації всіх рево-

люційних сил під прапором Комуністичної партії Більшовиків і по-

становляє – влитися в Комуністичну партію»

Згідно постанови з’їзду, мав бути оголошений розпуск партії і

перехід її членів до КП(б)У з урахуванням борьбистського стажу.

Для реалізації цього рішення делегати обрали Центральне ліквіда-

ційне бюро у складі Є. Ганенка, М. Алєксеєва, В. Зеленіна. В губер-

ніях і повітах створювалися ліквідаційні трійки, до складу яких

входило по два представника комуністів і одному представнику

борьбистів. Термін переходу визначався у три тижні, але не пізніше

1 вересня 1920 р.

Схема самоліквідації партії значною мірою повторювала варі-

ант, за яким саморозпускалася УКП(б). Однак, на відміну від остан-

ньої, партійний з’їзд УПЛСР(б) не поставив крапку в питанні лікві-

дації партії. Противники цього зробили спробу зберегти партію,

консолідуючи своїх прихильників, або відновити діяльність місце-

вих осередків і продовжити її існування. Обране напередодні з’їзду

Центральне організаційне бюро не саморозпустилося, а навпаки,

активізувало свою роботу. Осереддям, навколо якого скупчувалися

всі незадово лені рішенням з’їзду, стала Київська організація, а її ру-

пором продовжувала залишатися «Борьба».

Втім, противники об’єднання з КП(б)У не змогли досягти скіль-

ки-небудь вагомих результатів і, зазнаючи масованої ідейної крити-

ки та адміністративного тиску з боку органів радянської влади, або

припинили діяльність, або влилися в лави КП(б)У

Точних даних щодо кількості борьбистів, які перейшли до

КП(б)У, немає. Найчастіше в історіографії наводиться цифра 7700 чле-

Борьба (Киев). – 1920. – 15 июля.

Борьба (Киев). – 1920. – 29 июля.

Там само. – 30 липня.

Там само. – С. 293–294.

116

нів на початок 1920 р.

. Зустрічаються в історіографії й при пущення,

згідно яких чисельність партії сягала 10–11 тис.

Проте більш віро-

гідними виглядають підрахунки О. Любовець, за якими чисель-

ність партії перед її об’єднанняма з КП(б)У не була більшою за

2–3 тисячі чоловік

. Сталося це, зокрема, через мобілізацію значної

частини борьбистів на польський фронт, а також природного відто-

ку партійців через фактичну кризу в організації

Процес входження до КП(б)У виявився загалом менш болісним,

ніж у боротьбистів. Представники борьбистів були введені до

ЦК КП(б)У – Є. Терлецький – членом, а М. Алексеєв – кандидатом

у члени ЦК. На місцях відбувся аналогічний процес – колишні борь-

бисти поповнювали губкоми й мількоми КП(б)У

Отже, в 1920 р. еволюція лівих елементів з колишнього народ-

ницького (есерівського) середовища до комуністичної платформи

завершилася їх організаційним злиттям з КП(б)У і розчиненням у

ній.

Подібний фінал чекав і на УКП, однак до нього дійшли не так

швидко. Спочатку на перебіг подій вплинули зовнішньополітичні

чинники. В умовах польсько-радянської війни між двома партіями

була укладена так звана ділова згода у справі співробітництва. Під-

писання цієї угоди зумовлювалося, з одного боку, неможливістю

«прийти до організаційного злиття» через наявність принципових

програмних і тактичних розходжень, а, з другого боку – необхідніс-

тю «спільних акцій і ділового контакту в боротьбі з контрреволю-

цією й імперіалізмом і в соціалістичному будівництві»

Порівняно з УКП(б) і УПЛСР(б), УКП була нечисленною – зра-

зу після установчого з’їзду в січні 1920 р., за даними М. Попова, до

її складу входило близько 250 чол

. Однак, незважаючи на малочи-

сельність, укапісти вважали, що тільки вони по-справжньому розу-

міють особливості комуністичної революції в Україні, а тому ви-

правдано претендують на роль українського комуністичного цен-

тру. Тому невдовзі після установчого з’їзду УКП подала заяву до

Комінтерну з проханням прийняти її до свого складу.

Делегація від УКП (А. Річицький і М. Авдієнко) 21 травня відві-

дала голову ВККІ Г. Зінов’єва під час його перебування в Україні і

намагалася переконати у доцільності входження УКП до Комінтер-

Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний

довідник. – К.: УРЕ, 1987. – С. 63.

Див.: Вєтров Р. І. Назв. праця. – С. 134–135.

Любовець О. Українські партії й політичні альтернативи… – С. 294.

Див.: Вєтров Р. І. Назв. праця. – С. 149.

Див.: Вєтров Р. І., Донченко С. П. Назв. праця. – С. 189.

Там само. – С. 293–294.

Попов Н. Н. Мелкобуржуазные антисоветские партии: (Шесть лек-

ций). – М., 1928. – 101 с.

117

ну. Однак Г. Зінов’єв відповів: згідно правил Комінтерну, в кожній

країні має існувати лише одна комуністична партія і запропонував

делегації викласти позицію партії щодо об’єднання з КП(б)У. Деле-

гати завірили, що одне із своїх нагальних завдань УКП вбачає у

створенні в Україні однієї комуністичної партії через об’єднання

всіх комуністичних сил. При цьому вони підкреслили, що такого

результату слід домагатися не шляхом простого механічного «вли-

вання», а органічнішим засобом – взаємоподолання обома партіями

ідеологічних і тактичних розходжень

Отримавши по суті ухильну відповідь від Голови Виконкому

Комінтерну, укапісти не поспішали прийняти пропозиції КП(б)У

щодо об’єднання на умовах останньої, тим більше, що організації

партії почали зростати, і на осінь їх чисельність практично подвої-

лася. Характерно, що збільшився приток з більшовицького табору.

Так 11 з 85 делегатів І конференції УКП (5–9 серпня 1920 р.) були

вихідцями з КП(б)У, в більшості залишивши її ряди в липні 1920 р.

Серед тих, хто перейшов у табір укапістів улітку 1920 р., була й

група «федералістів» на чолі з Г. Лапчинським. Останній вступив

до більшовицької партії ще в 1905 р., був активним учасником про-

цесу об’єднання більшовиків у всеукраїнську організацію РСДРП –

Соціал-демократія України, обирався одним із дев’яти членів кра-

йового партійного центру – Головного Комітету соціал-демократії

України. На доповідь Г. Лапчинського «Про владу і державний

устрій на Україні» І Всеукраїнський з’їзд Рад (11–12 грудня 1917 р.)

проголосив Україну радянською республікою. Він був обраний чле-

ном ВУЦВК і призначений головним писарем (керуючим справами)

Народного Секретаріату УНР, а згодом – народним секретарем соці-

ального забезпечення (за сумісництвом).

З березня 1918 р. – Г. Лапчинський народний секретар судових

справ (юстиції), бере участь на високих посадах у радянському дер-

жавному будівництві

. Однак наприкінці літа 1919 р. він склав із

себе повноваження секретаря ВУЦВК і в умовах денікінської нава-

ли на Україну разом із П. Поповим та Я. Ландером створив у Жито-

мирі «Організаційне бюро групи федералістів». Роз’яснюючи пізні-

ше логіку появи групи і оформлення її ідейних засад, Г. Лапчин-

ський писав: «...Ще влітку 1919 р. в Києві група товаришів на чолі з

Петром Слиньком і Павлом Поповим, розходячись із політикою то-

варишів, які офіційно керували партією, мала низку приватних на-

рад, на яких розробляла свої погляди на українську політику РКП,

піддавала її критиці й схилялася до платформи, яку в загальних ри-

сах можна формулювати як визнання необхідності цілком само-

Червоний прапор (Киъв). – 1920. – 26 травня.

Див.: Любовець О. Назв. праця. – С. 296.

Див.: Харченко В. Георгій Лапчинський, лідер «групи федералістів» у

КП(б)У // Комуніст України. – 2005. – № 1. – С. 76–80.

118

стійного українського радянського уряду, який володіє всією пов-

нотою влади, не виключаючи галузей військової та господарської,

такого ж самостійного і незалежного від РКП партійного центра і

рішучої орієнтації в політиці та підборі керівного партійного апара-

ту на «внутрішні сили країни»

Серед побуджувальних мотивів, які зумовлювали народження

подібних міркувань і висновків, Г. Лапчинський уважав: з одного

боку – «русотяпську» політику частини КП(б)У, особливо надісла-

них з інших регіонів кадрів, які не здатні були враховувати україн-

ську специфіку, псували відносини з місцевим населенням, несер-

йозно ставилися до українських керівних партійних центрів, а з ін-

шого – опозиційну реакцію на таке русотяпство тих місцевих пар-

тійців, які покладали відповідальність за очевидні помилки на мос-

ковський керівний центр, а тому тяжіли до боротьбистів і «незалеж-

ників», як прокомуністичних сил, чия позиція детермінувалася на-

ціональними чинниками. Взаємосимпатії останніх викликали нарі-

кання й рішучі нападки з боку тих, хто на перше місце висував «за-

гальноросійські» інтереси

Відтак найрішучіше налаштовані «федералісти» (їх кількість не

перевищувала двох десятків чоловік

) в момент, коли радянська

влада була по суті знищена в Україні білогвардійцями, непохитно

вірили в її неминуче й швидке відродження з дещо іншою партією

на чолі. Вони мріяли про створення «зі здорових елементів КП(б)У»,

боротьбистів і укапістів нової партії – «Української комуністичної

партії (більшовиків)» – з неодмінним збереженням в ній керівни-

цтва за старим більшовицьким ядром, але без організаційної спад-

коємності з КП(б)У»

Свої політичні висновки «федералісти» запропонували Гомель-

ській нараді партійних працівників неокупованих областей Украї-

ни і представників ЦК КП(б)У:

«1. Україна... має бути суверенною радянською соціалістичною

республікою, яка управлятиметься винятково своєю радянською

владою, вищим органом якої є Всеукраїнський з’їзд Рад.

2. Об’єднання України з іншими соціалістичними республіками

незалежно від того, чи створені вони, чи будуть утворені на терито-

рії колиш. Російської імперії або поза цією територією, допустиме

лише на істинно-федеративних началах, а саме так, щоб спільні для

всіх федерованих держав органи управління складалися з представ-

ників всіх членів федерації та щоб у межах України такі органи ді-

Лапчинский Г. Гомельское совещание (Воспоминания) // Комуніст

України. – 2005. – № 1. – С. 84.

Лапчинський Г. Назв. раб. – С. 83.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України

17–23 березня. – С. 174.

Там само. – С. 85.

119

яли через посередництво місцевих – українських – органів радян-

ської влади...»

Прямо кореспондувалися з підходами до державного будівни-

цтва і пропозиції в галузі партійного будівництва. У спеціальних

тезах Г. Лапчинського, зокрема говорилося: «Щоб об’єднати робіт-

ників і селян всієї України для боротьби за комуністичну револю-

цію, щоб силами пролетаріату й бідного селянства успішно прово-

дити комуністичну диктатуру, необхідно, щоб всі комуністичні

сили на Україні об’єднались в одну партію – Українську комуніс-

тичну партію більшовиків. ...Партія ця повинна бути цілком само-

стійною секцією Інтернаціонала, тобто повинна мати можливість

на основі загальних принципів комуністичної програми і в пого-

дженні з іншими секціями Інтернаціонала проводити комуністичну

роботу в межах всієї України як Наддніпрянської, так і Наддніс-

трян ської...»

УКП(б) мала уважно враховувати в своїй діяльності національ-

ний склад населення України, національні особливості й інтереси

українства, а для розв’язання нагальних завдань передбачалося

скликати широку партійну конференцію

. Однак С. Косіор, В. За-

тонський, направлені на нараду ЦК РКП(б), разом з Д. Мануїль-

ським, Ю. Коцюбинським та іншими більшовиками, дезавуювали

задуми «федералістів», розвінчавши їх погляди, а ЦК РКП(б) оголо-

сив членам групи вироки.

Проте Г. Лапчинський не змирився, з поверненням в Україну з

Москви він пропагував у Києві документи, в яких кваліфікував під-

хід російських комуністів до національного питання як неправиль-

ний, доводив, що російські пролетарі зацікавлені у збереженні еконо-

мічної нерівності регіонів, а російська шовіністична інтелігенція – у

збереженні гегемонії російської культури над окраїнами тощо.

Г. Лапчинський був виключений Центральним Комітетом з лав

КП(б)У, однак одержав мандат делегата на IV партійну конферен-

цію, що, природно, привернуло увагу учасників форуму. На пропо-

зицію Д. Мануїльського, було створено спеціальну комісію для ви-

вчення справи Г. Лапчинського. На затвердження конференції було

внесено проект резолюції, в якому пропаганда поглядів Г. Лапчин-

ського і його однодумців визнавалися несумісною з перебуванням в

КП(б)У. Однак Г. Лапчинського пропонувалося залишати в рядах

партії (за партійним Статутом конференція, як вищий орган, мала

право відмінити рішення ЦК), оскільки він не був попереджений

жодним партійним органом про неможливість поширення шкід -

ливих ідей, документів.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України

17–23 березня. – С. 87.

Там само. – С. 89.

Там само.

120

Під час обговорення інциденту з Г. Лапчинським деякі делегати

особливо наполягали на застосуванні до Г. Лапчинського, його при-

бічників, навіть організацій, у яких підтримувалися погляди «феде-

ралістів», жорсткіших санкцій і пояснювали це тим, що документи

останніх використовувало праве крило боротьбистів проти лівої їх

течії, яка тяжіла до КП(б)У. В результаті об’єднавчий процес, що

об’єктивно розвивався, неначебто зазнавав додаткових штучних

гальмівних впливів

Нескінченні колізії привели до того, що Г. Лапчинський разом з

однодумцями опублікували в «Червоному прапорі» (органі УКП)

заяву про розрив з КП(б)У і висловом впевненості, що зустрінуться

з колишніми одно партійцями в майбутній УКП

. Ставши членом

останньої, він у серпні 1920 р. був обраний і до її ЦК.

Кожний факт виходу з власних рядів комуністи сприймали як

«класову зраду», тому проти УКП і проти так званих «відступни-

ків» почали вживатися адміністративні заходи. 22 червня 1920 р.

Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило «негайно розпочати політичну

кампанію проти УКП, не упускаючи перспективи»

. 7 липня було

припинено фінансування партії, а після публікації листа Г. Лапчин-

ського закрито партійний орган «Червоний прапор»

. 12 липня ЧК

вчинила трус на квартирі одного з лідерів укапістів, члена ВУЦВК

А. Річицького. Того ж дня ЦК УКП направив протест на адреси го-

лови уряду УСРР Х. Раковського, ЦК КП(б)У і ВУЦВК

. 28 липня

1920 р. невизнана делегація УКП на ІІ Конгресі Комінтерну в скла-

ді А. Річицького та Ю. Мазуренка направила В. Леніну листа під на-

звою «Про мету і завдання УКП, її взаємини з КП(б)У». В листі під-

креслювалося, що весь похід на партію «по-перше, вказує на зрос-

тання її впливу серед українського пролетаріату і трудових мас, на

її реальні сили, закладені в об’єктивних умовах, бо інакше ці репре-

сії вже були б абсолютно безглузді і нісенітні; по-друге, свідчить

про перемогу в правлячих колах України т. зв. «русотяпської течії»,

яка в зв’язку з успіхами на політичному фронті відчула розв’язаними

свої руки і прагне до усунення «конкурента» в особі місцевих кому-

ністичних елементів і їх центру – УКП»

Звертаючись таким чином до вищих владних і партійних ін-

станцій та лідерів, керівництво укапістів намагалося захистити

власну партію від репресій і переслідувань. Водночас УКП запев-

няла, що «прагнучи до зміцнення радянської влади..., чесно й од-

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України

17–23 березня. – С. 34–39, 47, 172–183.

Червоний прапор (Київ). – 1920. – 5 липня.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 35.

Там само. – Арк. 40 зв., 43.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 187–188, 194.

Там само. – Спр. 6. – Арк. 30.