Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

131

хопити у них політичну ініціативу й домогтися запровадження в

життя відмінних від радянських суспільних принципів, скільки б у

них не йшлося про народовладдя.

З особливим обуренням сприймалось «крутійство» Н. Махна,

який продовжував наполягати на фактичній непідконтрльності во-

єнних дій

8 січня 1920 р. Реввійськрада 14-ї армії, за розпорядженням

Й Сталіна, видала наказ: армії Н. Махна перебазуватися на поль-

ський фронт за маршрутом Олександрівськ–Черкаси–Бориспіль–

Чернігів–Ковель

, у підпорядкування 12-ї армії

Розрахунок був очевидним: махновці, які й до того не бажали

воювати у віддаленні від південно-степового району України (йому

поляки поки-що явно не загрожували), швидше за все відмовляться

підкоритися. Тоді вони в черговий раз в очах червоноармійців, та й

широких мас трудящих, ще раз постануть в образі зрадників, мож-

на буде з більшими підставами застосовувати проти них репресив-

ні акції.

Саме так і сталося. Штаб Н. Махна у відповідь висунув пропо-

зицію підписати на вищому рівні військовий союз Червоної та По-

встанської армій, надавши «махновському району» (кілька повітів

Катеринославщини та Херсонщини) автономію. Наказ червоного

командування було визнано за провокаційний, виконання якого

приведе до того, що повстанці потраплять у пастку – опиняться в

оточенні радянських частин. Виступ на польський фронт визнавав-

ся за неможливий і через те, що «50% бійців, увесь штаб і команду-

ючий армією хворі на тиф»

. Водночас, відмовляючись виконувати

наказ, махновці заявили про готовність боротися на Півдні України

на одній з ділянок фронту. До підписання угоди з центральною вла-

дою планувалося надати втомленим воякам місячний відпочинок

У махновській відповіді легко можна було вичитати не лише

вияв непокори, а й фактичне свідчення небоєздатності повстансько-

го війська.

То ж 9 січня Всеукраїнський ревком в особі Г. Петровського,

Д. Мануїльського, В. Затонського, Г. Гринька, М. Качинського ого-

лосив Н. Махна і його оточення поза законом. У спеціальній відозві

з цього приводу говорилося: «…Махно і його група зрадили україн-

ський народ польським панам подібно Григор’єву, Петлюрі та ін-

шим зрадникам українського народу.

Див.: Верстюк В. Махновщина: селянський повстанський рух на Ук-

ра їні (1918–1921). – К., 1992. – С. 219.

Волковинский В. Назв. раб. – С. 151.

Савченко В. А. Назв. праця. – С. 250.

Аршинов П. А. История махновського движения. – Берлин, 1923.

– С. 157–158.

Савченко В. А. Назв. праця. – С. 250–251.

132

Тому Всеукраїнський Революційний Комітет постановляє:

1) Махно з його групою оголошуються поза законом як дезер-

тири і зрадники.

2) Всі, хто підтримують і приховують цих зрадників україн-

ського народу, будуть нещадно знищені.

3) Трудове населення України зобов’язуються всіляко підтри-

мувати Червону Армію у справі знищення зрадників махновців»

Того ж дня з Олександрівська було виведено червоні частини, а

місто з махновцями, що там залишилися, оточене щільним кільцем

силами 45-ї та 41-ї дивізій. Для пропагандистського прикриття роз-

голошувалося, ніби радянські війська йдуть на Перекоп, проти

П. Врангеля. Насправді ж першочерговою метою було знищення

Н. Махна.

Хоч це й так, гадається, істотним перебільшенням є припущен-

ня В. Савченка про те, що у вказаний момент звільнення Криму

«можна було зробити значно легше, ніж десять місяців по тому.

Якби Червона армія не взялася тоді за махновців, Громадянська вій-

на, напевно, закінчилася б набагато раніше. Однак махновці вияви-

лися для Троцького страшнішими за білих»

Не вдаючись тут до з’ясування співвідношення сил на вранге-

лівському фронті, загального політичного становища в РСФРР та

УСРР, видається доречним звернути увагу, що власне боїв, які б сер-

йозно відволікали сили червоних на придушення махновщини, на

скільки-небудь тривалий час затримали тим самим їх можливе про-

сування на Південь, просто не було.

Так, достатньо оперативно були розсіяні, значною мірою поло-

нені (як правило, багатьом потім вдавалося втекти) навіть наймо-

більніші частини 4-го Кримського корпусу, які за сприятливої ситу-

ації на кілька днів змогли оволодіти Маріуполем, та потім змушені,

рятуючись, невеликими загонами прорватись через Перекоп до

Кри му і Дніпровських плавнів.

Захопити ж махновський штаб у Олександрівську (він розташу-

вався у кращому готелі міста) не вдалося. Сам «батько», переодяг-

шись у селянський одяг, ввів у оману червоноармійців, які розшу-

кували його з метою арешту, й возом виїхав у степ

Кілька десятків чоловік, в тому числі члени штабу, яким пощас-

тило вирватися «із олександрівського мішка», в окрузі своєї «столи-

ці» Гуляй-Поля розосередилися дрібними групками, нездатними на

ефективний опір. 11 січня махновський штаб вирішив розпустити

вояків по домівках (крім іншого, тут крився і розрахунок на пере-

шкоду масового переходу повстанців до лав Червоної армії, що

ЦДАВО України. – Ф. 2360. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 7; Волковин-

ский В. Н. Назв. раб. – С. 236.

Савченко В. А. Назв. праця. – С. 251.

Див.: Волковинский В. Н. Назв. раб. – С. 151–152.

133

знач но посилився). Має рацію В. Верстюк, роблячи висновок, що як

єдиного, організованого цілого, армії Н. Махна більше не існувало

Власне цей факт, по-суті, змушений визнати той же В. Савченко,

інші автори

. 23 січня (за іншими даними – 25) 1920 р. силами Ес-

тонської дивізії після бою було захоплене Гуляй-Поле

Труднощі примножувалися епідемією тифу, яка буквально «ко-

сила» повстанців. А 19 січня захворів і сам «батько», вибувши з

ладу практично на місяць

. Всього лише близько 30 відданих до кін-

ця командирів і охоронців переховували Н. Махна, який був у тяж-

кому стані, по селах і хуторах. Поширилися навіть чутки про смерть

ватажка повстанців

Тимчасом додалися й нові чинники. 5 лютого 1920 р. Всеукррев-

ком видав Декрет про землю, згідно якого касувалося все денікін-

ське законодавство, а всі колишні поміщицькі, казенні й монастир-

ські землі переходили без викупу в користування трудового народу,

передусім безземельним і малоземельним селянам. Виправляючи

допущені попереднього року помилки, у власність селян передава-

лись і радгоспні угіддя. Всього біднішим селянам було передано

11,8 млн. десятин землі. Близько 4,5 млн. десятин вони одержали в

результаті експропріації куркульських володінь

Свою роль відіграла і лінія на розкол села – консолідацію бід-

няцьких елементів і протиставлення їх куркульській верхівці се-

лянства. Вдавшись до організації, інтенсивного розгортання й

функціонування комітетів незаможних селян, радянська влада не

лише розширяла, зміцнювала власну соціальну опору, а й наносила

серйозний удар по основному принципу формування махновських

(втім, як і повстанських загалом) загонів – територіальному. Згідно

такої практики бідніші верстви як в господарському житті, так і при

організації збройних осередків неминуче підпадали під вплив за-

можніших елементів, віддавали свої сили, а то й життя за інтереси

останніх.

Цікаво відзначити, що ідеологи махновщини – анархісти-

набатівці змушені були визнати, що взявши з весни 1920 р. курс на

завоювання території, на якій мали б розпочатися експерименти

анархістського будівництва, вони об’єктивно максимально набли-

зились до поведінки Н. Махна (він до того з певним упередженням

ставився до спроб поширення у своїх військах впливу української

організації «Набат»), яка відповідала якнайбільше саме інтересам

Верстюк В. Ф. Назв. праця. – С. 220–223.

Савченко В. А. Назв. праця. – С. 253; Голованов В. Назв. раб. – С. 277.

Савченко В. А. Назв. праця. – С. 254–255.

Див.: Волковинский В. Н. Назв. раб. – С. 152.

Див.: Савченко В. А. Назв. праця. – С. 254, 257.

Див.: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопе-

дичний довідник.– С. 200–207.

134

куркульських прошарків населення

. Мабуть не випадково тоді на-

роджувалися розрахунки, що повстанство, в тому числі махновщи-

на, виявлять тенденцію «за сприятливих обставин стати регуляр-

ною армією дрібнобуржуазної куркульської держави»

Отже посилення соціального розшарування, маючи природну

основу й свідомо підтримуване на політичному рівні протиборству-

ючими таборами, неухильно вимивало ґрунт з-під махновщини як

загальноселянського явища, породженого історичною ситуацією,

яка, вичерпуючись, змінювалася.

У світлі вищевикладеного, як видається, має сенс підкріплене

посиланнями на В. Білаша міркування одного з найґрунтовніших

дослідників махновщини В. Волковинського. Він зауважував: «якби

радянська влада не застосовувала до повстанців репресій, то мах-

новщина самоліквідувалася б ще на початку 1920 р. Махнові дове-

лося під страхом смерті заганяти до своїх поріділих загонів гуляй-

польців. Радянські війська здійснювали каральні акції проти мах-

новців. Це було на руку батькові, який сподівався повернути колиш-

ніх повстанців»

Сказане підтверджується конкретними фактами, зафіксовани-

ми ближчим оточенням Н. Махна. Ось, наприклад записи зі щоден-

ника начальника контррозвідки Л. Голіка: «27 лютого. Ми в Бешау-

лі. Прийшли В. Данилов і Зеленський. Говорять, що у Гуляйполі

більшовики проводять арешти. Махно торжествує. Він говорить:

«А, стерви, не хотіли воювати, так і на виручку не підемо. Хай сво-

лоту розстрілюють».

28, 29 лютого. Стояли у Воздвиженці і мітингували. Тут на днях

6-й полк розстріляв 8 махновців, узяв заложників і вийшов на Гу-

ляйполе. Воздвиженці і рождественці починають шевелитися.

20 чоловік зразу вступило в загін…

2 травня. Вийшли на Гайчул, де взяли батальйон червоноармій-

ців: командирів розстріляли, рядових відпустили. Тут червоні роз-

стріляли 15 махновців. І Махно був у захваті, бо червоний терор

змушував повстанців вливатися до нас у загін. Був мітинг, після

якого 50 чоловік вступили до нас»

Подібні факти і тенденції неодноразово відзначалися і в щоден-

нику дружини Н. Махна Г. Кузьменко

. До речі, їх неодноразово ви-

вчали фахівці, публіцисти. Деякі цитували цілими сторінками

Див.: Тепер И. (Гордеев). Махно. От единого анархимза к стопам ру-

мынского короля. – К., 1924. – С. 104–106.

Там же. – С. 101.

Волковинський В. М. Батько Махно. – К., 1992. – С. 34; Голованов В.

Назв. раб. – С. 297–305

Цит. за: Верстюк В. Назв. праця. – С. 227.

Кузьменко Г. А. Дневник: 40 дней в Гуляй-Поле. – М., 1991.

Голованов В. Назв. раб. – С. 306–310.

135

хоча, слідом за самим Н. Махном, ставили під сумнів (тоді як

Г. Кузьменко – підтверджувала документальну достовірність). Влас-

не, цитуючи рядки про пияцтво, розпусту, гулянки й розбій Н. Мах-

на з якоюсь скритою симпатією (хай така, але ж потужна, невгамов-

на мужицька неординарність!), чимало авторів водночас зауважу-

ють, що образ «батьки», створений О. Толстим у «Ходінні по му-

ках», численних радянських кіноверсіях – то шаржований художній

витвір. Насправді ж, Н. Махно був від природи талановитіший,

ґрунтовніший, мудріший, хитріший зреш тою. Однак мабуть важ-

ливо, відходячи від колишніх однобокостей, не плодити нові.

Тому, вочевидь, виправданіше, об’єктивніше чинять ті сучасні

автори, які, навіть за неприкритого бажання створення позитивно-

го образу Н. Махна, не можуть обійти й негативних рис його харак-

теру й поведінки

Це важливо й у тому сенсі, що в реальному житті «по-мах-

новському» діяли й інші командири, й рядові повстанці. Для того ж,

щоб розібратися у сутності непростого феномена, зрозуміти, зокре-

ма, причини його історичної безвиході, не варто вдаватися до пере-

інакшення хоч і прикрих, та все ж неспростовних фактів.

Істотне, навіть критичне скорочення чисельності махновського

загону, як з’ясувалося, мало й свої виграшні наслідки. Повстанцям

(власне невеликому, але міцному ядру колишнього руху, якому не

можна було через свою попередню діяльність розраховувати на ми-

лість переможців) вдавалося легко маневрувати.

Отримуючи своєчасну інформацію про передислокації черво-

них (фахівці відзначають солідний рівень розвідки), застосовуючи

партизанську тактику, незвичні для супротивника прийоми – куле-

метні тачанки, махновці уникали серйозних зіткнень, завдаючи не-

сподіваних болючих воєнних «уколів», де їх здебільшого не чекали.

Переважаючи в швидкості пересування червону кінноту практично

в два рази (80–120 км за добу), махновці за 8 місяців 1920 р. здійсни-

ли рейд мало не в півтори тисячі км по радянських тилах

. Значний

ефект приносила здатність до блискавичного розосередження в разі

небезпеки (скажімо – оточення) крупніших формацій на невеличкі

маневрені групи, а то й поодинаків, які, кидаючись «в кущі» й, схо-

вавши зброю, «на очах» перетворювалися на «мирних селян».

Невразливості й невловимості Н. Махна сприяла й його пове-

дінка, розрахована на завоювання прихильності у трударів, рядових

червоноармійців. Так, терор повстанців зачіпав, як правило, пред-

став ників державних органів влади, агітаторів-більшовиків, ко-

мандний склад каральних і продовольчих загонів. Рядових червоно-

армійців махновці здебільшого роззброювали і відпускали, бажаю-

Див.: Чоп В. Нестор Иванович Махно // Запорозька спадщина. – Вып. 6.

– Запорожье, 1998. – С. 53.

Там же. – С. 53–54.

136

чих брали до свого загону. Однією з причин була та, що в критич-

них обставинах червоноармійці переставали вести активні дії про-

ти махновців, розраховуючи на пощаду. При активних діях проти

них махновці були безпощадні

На схильність населення були розраховані такі акції Н. Махна

як частий розподіл серед чергового зайнятого населеного пункту

«воєнних трофеїв» – реквізованого майна. Особливо до вподоби се-

лянам був сільськогосподарський реманент та добре вгодована ко-

лишня панська худоба.

Вочевидь тут був і свій психологічний приціл – розпалювання

власницького інстинкту та створення ситуації своєрідної «кругової

поруки» – хочеш – не хочеш, а, одержавши «подарунок», селянин

втягувався в процеси громадянської війни на стороні новоявлених

«доброчинників»-махновців.

Добре була відома й особлива жорстокість Н. Махна щодо ко-

лишніх повстанців, які перейшли на бік більшовиків, як, втім і щодо

тих («дезертирів»), хто з різних причин (втома, зневіра, страх черво-

ного терору й т. ін.) не бажали прилучатися до загонів, що на заклик

батька відроджувалися

Однак, зрештою, вирішального значення все це вже мати не мо-

гло. Як не справляли колишнього враження неодноразові набіги на

Гуляй-Поле і навіть короткочасні захоплення «столиці». Вона тут

же залишалася повстанцями. До того ж поступово істотно підупа-

дав авторитет самого батька, навіть у його рідному селі. Дослідник

В. Верстюк наводить у своїй книзі великі за обсягом витяги зі що-

денникових записів начальника махновської контррозвідки Л. Голі-

ка, які проливають певне світло на причину цієї тенденції. Ось лише

один епізод:

«5, 6, 7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько почав пити ще з Фе-

дорівки. Він ходить з хлопцями по знайомих і під гармошку тан-

цює. Селяни сміються, а він злиться і з «біблея» стріляє повстанців,

що сидять дома і не бажають йти воювати. Зі своїми «холуями» він

сів на коня і відвідував повстанців, матірно їх лаючи.

Зустрічаючи на вулиці колишніх махновців, він бив їх нагаєм.

Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку на лід. Той про-

валився, а потім, вибравшись, обмерзлий побіг на Бочани. На вули-

ці піймали Користильова, побили, а увечері розстріляли за те, що

червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни не з’я-

вилися, а колишні махновці, не бажаючи війни з червоними, від нас

ховалися…»

Аналізуючи стан духовної кризи, яку переживав у той час

Н. Махно, історик пише: «І знову, як і у червні 1919 р., він був відки-

Див.: Верстюк В. Ф. Назв. праця. – С. 226.

Див.: Савченко В. А. Назв. раб. – С. 262.

Верстюк В. Ф. Назв. праця. – С. 227.

137

нутий більш могутньою силою від справи революції: хто не такий,

як ми, той проти нас. Армія розвалювалася на очах, вчорашні по-

встанці вперто не бажали братися за гвинтівку, в загоні залишило-

ся декілька десятків чоловік. Як затравленому звіру доводилося

йому відбиватися від постійних переслідувань. Було від чого втра-

тити голову. «Батько» часто п’є, апелює до свого оточення, лютує

від пасивності селянства. Чи достатньою мірою розуміє він зміну

ситуації? Чиї інтереси відстоює у абсолютно безперспективній бо-

ротьбі, яка приносить лише нові страждання, нову кров і нове горе?

Здається, на той момент внаслідок внутрішньої боротьби в цьому

перемогли безмежна сила волі, революційний фанатизм, нарешті

амбіція, які змушують йти на крайні заходи, щоб не дати зотліти

останній іскрі, яка жевріє на згарищі могутнього колись вогнища.

Чи вдасться їй підняти нове полум’я?»

Як покаже подальший перебіг подій, Н. Махно знайде сили ще й

ще збирати навколо себе прихильників, а чергові, часом дуже від-

чутні, знекровлюючі поразки ще тривалий час не приводитимуть

до остаточного знищення, викорінення складного феномена.

***

Ґрунтовне з’ясування сутності повстанського, махновського

руху, причин його невдач і, зрештою, ліквідації, що відноситься пе-

реважно до 1920 р. (хоча окремі вогнища залишалися й спалахували

досить яскраво і в 1921 і, навіть, подекуди в 1927 рр.), неможливе без

аналізу впливу анархістських настроїв та ідей на українські маси.

В період громадянської війни Україна перетворилася на один з най-

могутніших осередків реалізації задумів М. Бакуніна та П. Кропот-

кіна.

При цьому, мабуть, варто мати на увазі, що частково (більшою

мірою) мова може йти про кваліфікацію феномена війни «всіх про-

ти всіх», війни «проти всіх влад» як практичного втілення анархіз-

му на стихійній основі, у більшості випадків навіть без розуміння

того, що є певний напрямок суспільної думки, який теоретично об-

ґрунтовує відповідні дії. Антиетатистські настрої в умовах безпе-

рервної зміни влад, неспроможність жодної з них запровадити бо-

дай елементарний порядок настільки дезінтегрували соціальну сис-

тему, що українське село, замикаючись в собі, творило «неписаний»

оригінальний устрій, який М. Попович доволі влучно найменував

«сільською анархією»

До цього можна додати й достатньо поширені уяви про міцне

коріння в Україні традицій козацької «вольниці», що, попри свою

відносність, умовність, зумовлювали схильність українського се-

Верстюк В. Ф. Назв. праця. – С. 229.

Попович М. В. Нарис історії культури в Україні. 2-е вид., випр.. – К.,

2001. – С. 568.

138

лянства до спротиву будь-якій владі, відсутність поваги до держа-

ви, її інституцій взагалі

Достатньо реалістично оцінювали ситуацію комуністи. В резо-

люції IV конференції КП(б)У зазначалося: «Повна дезорганізація

господарського життя країни, повний розрив зв’язку міста і села,

безперервна зміна влад створили ґрунт для значного зростання не-

нависті в селянських масах та невеликій частині декласованого

пролетаріату до держави, навіть і до робітничої»

Якщо ж на цей сприятливий ґрунт «лягали» ще й «науково»

оформлені, відлиті у привабливі гасла ідеї анархізму, стихійні при-

бічники свободи, «безвладного суспільства» зі ще більшим натхнен-

ням продовжували «гнути» свою, однак уже «схвалену» «вченими

людьми», інтелігентами, політиками лінію, чинити справу вже і не

за чужою намовою, а начебто за покликом власної душі.

Однак повного співпадіння анархістських ідей та інстинктивної

поведінки селянської маси не було й бути не могло. Керівники анар-

хістської української конфедерації «Набат» дедалі переконувалися

у нездійсненності своїх програмних задумів, так би мовити, в «чис-

тому вигляді».

Паліативний витвір, який знайшов втілення у «вільних радах»,

«суспільно-господарських організаціях», з одного боку, означав не

що інше, як відхід від основоположних принципів анархізму, а з ін-

шого відразу ж виявив свою практичну неспроможність. Треба ви-

знати, що предметного аналізу анархістської практики в 1917–1920

рр. тривалий час не здійснювалось. А самої дотичності (справжньої,

чи наіменованої) анархізму до махновщини («анархо-мах нов щина»)

уже видавалося достатнім для повної дискредитації загалом не та-

кої простої ідейної течії. Те ж, що зв’язки, взаємодія тут були дуже

складними й нерівними, розуміли лідери анархізму

. Однак до їх

висновків мало прислуховувались.

Втім, народилася, а потім і закріпилася тенденція ідейного

спростування анархізму як результат боротьби більшовиків проти

антинародних теорій, програм, їх агітаційно-пропагандистських

зусиль. Однак серед інших суперників більшовиків безпосередньо

анархістам відводилося дуже скромне місце. Власне ідеологія

останніх просто оголошувалася відверто бандитською, що мало під

собою фактичну основу, оскільки анархісти не гребували залучати

під свої прапори (чи так ставалося стихійно) порівняно широкі кола

кримінальних елементів.

Аршинов П. История махновського движения (1918–1921). – Запоро-

жье, 1995. – С. 44. Volin. The Unknown revolution 1921. – Detroit; Chicago,

1974. – P. 543–545.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України.

– С. 466.

Див., напр.: Тепер (Гордеев) И. Назв. раб. – 119 с.

139

Предметний, ґрунтовний підхід до проблеми демонструє хіба

що М. Боровик

Критично використовуючи надбання радянських і сучасних ро-

сійських істориків

, молодий дослідник доповнює загальну картину

аналізом джерел регіонального (українського) походження.

Заслуговує на увагу достатньо виважений і аргументований ви-

сновок автора, згідно якого весь анархістський рух в Україні в

ХХ ст. мав анархо-комуністичну спрямованість. Незважаючи на не-

примиренні суперечності між окремими течіями, існували засад-

ничі принципи, своєрідна програма-minimum, які об’єднували всі

відтінки анархізму: заперечення влади, всіх форм примусу, будь-

якої організації, заснованої на засадах централізму і представни-

цтва; заперечення політичних форм боротьби, демократії і парла-

ментаризму; заперечення будь-якого суспільного режиму, заснова-

ного на експлуатації найманої праці; переконання, що революція

взагалі і анархістська, зокрема, не декретується верхами, револю-

ційною мен шістю, але здійснюється низами, бо є творчим виразом

бунту, що йде безпосередньо від мас. Саме на цих принципах базу-

вався анархо-комуністичний ідеал суспільної організації: револю-

цією утверджене безвладне комуністичне суспільство, засноване на

економічній рівності і добровільній кооперації вільних комун, що

взаємодіють між собою на засадах федералізму, як кінцева мета бо-

ротьби, визнана переважною більшістю анархістів

Боровик М. А. Історія конфедерації анархістських організацій України

«Набат» (загальний огляд) // Вісник Київського університету імені Тара-

са Шевченка: Історія. – К., 1998. – С. 66–71; Його ж. Анархістський рух в

Україні у 1917–1921 рр. // Український історичний журнал. – 1999. – № 1.

– С. 3–17; Його ж. Анархізм в Україні 1917–1921 рр.: закономірність чи

випадковість? // Історичний журнал. – 2006. – № 2. – С. 25–32; Його ж.

Проблема економічних перетворень в ідеології українського анархізму //

Там само. – 2007. – № 1. – С. 43–51; Його ж. Уроки революції: теоретичні

дискусії в анархістському русі України (1920–1921 рр.) // Там само. – № 6.

– С. 72–79 та ін.

Див., напр.: Равич-Черкасский. Анархисты. – Харьков, 1929 ; Ярослав-

ский Е. Анархизм в России. – М., 1939; Канев С. Н. Октябрьская революция

и крах анархизма. – М., 1974.; Його ж. Революция и анархізм. – М., 1987;

Комин В. В. Анархизм в России. – Калинин, 1969; Корноухов Е. М. Борьба

партии большевиков против анархизма в России. – М., 1981. – 192 с; Про-

някин Д. Анархизм: исторические претензии и уроки истории. – Л., 1990. –

160 с.; Анархисты: Документы и материалы. – Т. 2. – 1917–1935. – М., 1999;

Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918–1921. Документы

и материалы. – М., 2006; Семанов М. Н. Нестор Махно: Вожак анархистов.

– М., 2005; Шубин А. В. Анархия – мать порядка. Между красными и бе-

лыми. – М., 2005 и др.

Див.: Боровик М. А. Анархістський рух в Україні у 1917–1921 рр. – С. 6.

140

Слід сказати, що прагнучи до реалізації ідеалу безвладного сус-

пільства, переважна більшість анархістів не могла не ставитися во-

роже до радянської політичної системи. Тому, йдучи на певний

компроміс у підтримці більшовиків в критичні моменти класових

зіткнень (феномен «радянського анархізму»), в інших, дещо менш

конфліктних ситуаціях вони висували гасло «третьої революції»,

яка мала ліквідувати залишки експлуататорської системи, якою в їх

уяві поставала й радянська влада, тим більше, що вона тяжіла до

диктаторських методів, сутності управління. Однак в умовах Гро-

мадянської війни будь-які виступи проти більшовицької влади

об’єктивно грали на користь супротивної сторони – саме тих су-

спільних верств, проти влади яких так запекло боролись анархісти.

Вони не змогли вирішити цю дилему. Подальший розвиток подій

показав, що анархісти завжди боролися проти антибільшовицьких

сил, коли комуністичній владі загрожувала небезпека, і потерпали

від цієї влади, коли вона зміцнювала свої позиції. Анархісти ніколи

не були настільки впливовими, щоб реально утворити «третій та-

бір» і йти своїм шляхом у революції. Розвиток подій змушував їх

захищати радянську владу, що явно суперечило теоретичним по-

стулатам анархізму (гадається, тут можна не торкатися таких тон-

кощів в течіях анархізму як анархо-комунізм і анархо-синдикалізм,

що на практиці не мало великого значення у стосунках з більшови-

ками, владою рад, а представники, лідери обох течій час від часу

об’єднувалися й вели спільну лінію, як це було з конфедерацією

анар хістських груп України «Набат»).

Водночас варто відзначити, що та ж організація «Набат» (В. Во-

лін, М. Мрачний, А. Которович, Й. Гутман, Я. Суховольський та ін.)

непримиренно вороже ставилися до українського національно-

визвольного руху, кваліфікуючи його проявом буржуазної реакції.

Як прихильники «абсолютного інтернаціоналізму» – «анархія не

має Батьківщини» – вони й Україну розглядали лише як авангард

світової соціальної революції. А гасла «Безвладної Трудової Феде-

рації України» взагалі зависли в повітрі, не мали практичних на-

слідків.

Довідка

: ВолІН (ейхенбаум) Всеволод (1881–1945) – один з ідеологів

анархізму в Україні й Росії. За фахом вчитель. З 1901 р. – член РСДРП,

у 1905 р. перейшов до лав російської партії соціалістів-революціонерів.

За революційну діяльність засуджений царською владою до заслан-

ня в Сибіру. Здійснив втечу до Франції, де став членом російських

анархістських організацій.

З 1916 р. – у США, співредактор анархістського російського часопису

«Голос праці». Після Лют невої революції 1917 р. повернувся до Росії;

організатор Союзу анархо-синдикалістської про паганди. Восени

1918 р. сприяв утворенню Конфедерації анархістських організацій