Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

361

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

те, що хочеться побачити й вичитати. На жаль, не стали тут винятком і визначні авто-

ритети з проблеми – Т

. Гунчак і В. Сергійчук.

Так

, перший стверджує, що уже з літа 1919 р. можна вести мову про «порозу-

міння між євреями та українцями»

. Починаючи з цього часу, «чимало делегацій, що

представляли різні єврейські громади та політичні партії

, зустрічалися з Петлюрою і

висловлювали свою підтримку українських національних змагань»

186

Вочевидь вжитий термін «чимало делегацій» видає бажане за дійсне

, оскільки

відомо лише про одну таку делегацію

, яка 17 лютого 1919 р. відвідала С. Петлю-

ру в Кам’янці

-Подільському. Тому тільки її й згадує Т. Гунчак, виділяючи з широкої

інформації про зустріч всього одну фразу

: «Вони (євреї – В. С.) заявили Петлюрі,

що «всі кола єврейського населення готові разом з українським народом захищати

незалежну українську державу

, бо вірять, що тільки демократичний український

уряд здатний гарантувати єврейському народові рівність та забезпечення його на

ціональних прав»

187

Не раз солідаризуючись з позицією Т

. Гунчака у попередніх творах, в останній

книзі В

. Сергійчук справедливо дорікає своїм опонентам, що вони охоплюють у сво-

їх висновках не всю суму доступних документів

, особливо виявлених нещодавно,

або ж

, припускаючись тенденційності, «відфільтровують» із них тільки «потрібні»

свідчення, заплющуючи очі на інші. Причому, це торкається не лише радянської іс-

торіографії

, а й видань зарубіжних, емігрантських, зокрема, єврейських авторів.

Однак

, треба сказати, сам В. Сергійчук часом робить те ж саме, що й автори, які

потрапляють під вогонь його критики

. Тільки «у відповідь» з документів відбираєть-

ся інформація

, яка «спрацьовує» вже на його (В. Сергійчука) концептуальні вибудови.

Так

, «поправляючи» Ю. Фінкельштейна, який пройшов повз оригінальний переклад

зі звіту єврейської делегації про згадану зустріч з Головою Директорії в Кам’янці

-По-

дільському

17 липня 1919 р., київський історик виділяє всього один елемент: «Так от,

самі євреї засвідчили

, що їм Петлюра тоді заявив: «Треба боротись з більшовиками,

але боротьби з євреями він не допустить»

188

Кидається у вічі

, що наведений повністю у книзі документ, загалом найбільший

за обсягом

189

, так скупо цитується, обмежено використовується в публікаціях і всіх

інших авторів

, котрі згадують про нього в цілому як про елемент і свідчення гармо-

нізації українсько

-єврейських стосунків, важливе досягнення директоріанських по-

літиків, персонально – С. Петлюри.

Головний інтерес до згаданого матеріалу полягає далеко не в тому

, що він умістив

у собі велику за обсягом інформацію

(хоча й це, природно, також має свою вагу). Це

один з небагатьох документів

, до якого хоч якоюсь мірою можна застосувати харак-

теристику «комплексний»

, в усякому разі – не однобічний. У більшості випадків до-

слідникам доводиться поокремо звертатися до документів

, народжених українською

стороною

, і тих, що походили з єврейського табору.

Згаданий звіт про зустріч С

. Петлюри з представниками єврейських діячів втілює

в собі одночасний погляд на проблему з обох боків

. І треба відзначити, що в багатьох

позиціях сторони залишилися при власній думці

, як би не прагнули згладити супереч-

ності дипломатичними прийомами

362

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Прагнучи по-можливості уникнути політизації акції, Головний Отаман просив

її організаторів, щоб єврейство представляли не партійні функціонери, а посланці

«населення». Однак зовсім зняти політичне забарвлення з проведеного заходу не

вдалося

З єврейського боку в бесіді взяли участь

: від «Кам’янецької ортодоксії» равин

Гутман

, від Кам’янецької єврейської громади – Кнейдерман, від сіоністів і громади

– Альтман

, від трудових кіл – Крайз, від Поалей-Ціона – Драхлер, від Бунда і об’єд-

наних єврейських соціалістів – Богарад

Промови

, репліки, відповіді С. Петлюри на зустрічі окреслили таке коло проблем

і одержали наступне їх роз’яснення

1) Протиєврейські ексцеси (вони не заперечувались) кваліфікувались як «резуль-

тат роздратування

, викликаного провокацією».

2) Прозвучали запевнення, що з провокацією буде вестись нещадна боротьба «як

з погляду державного

, так і з погляду військового». «Головний Отаман дав своє сло-

во

, що він всю силу свого авторитету використає для того, щоб усунути всі ексцеси

проти євреїв

, котрі перешкоджають державній праці».

3) Відповідальність за пограбування євреїв в Солонківцях було покладено на

більшовиків. С. Петлюра розпорядився про видачу тим, хто постраждав, першої до-

помоги і порадив передати міністру єврейських справ опис заподіяної шкоди для

асигнування урядом коштів для відповідної компенсації

. «Що торкається Оринін-

ських і Кам’янецьких подій

, то агітацію за погром вели між козаками ліві С.Р. і неза-

лежники з першого Кам’янецького Ревкому»

4) Голова Директорії заявив, що «він хоче почути від делегації слово, котре пере-

конало би його (підкреслено мною – В

. С.), що єврейське населення допоможе йому

в боротьбі з більшовиками» – головним ворогом

5) «Він (С. Петлюра – В. С.) хоче слово від делегації, що вона буде впливати на

той бік фронту»

6) «Війську необхідні набої і він (С. Петлюра – В. С.) прохає допомогти дістати

їх через Румунських євреїв»

7) «Тепер опреділюється судьба всіх народів і вона знаходиться в руках 4 осіб,

котрі собою являють Антанту

. У єврейських колах є можливість увійти в відношення

з Західною Європою

, ви можете сказати, що ви йдете разом з Україною і добиваєтеся

признання самостійності України»

190

Гадається

, не обов’язково володіти спеціальними навичками, щоб розгадати, зро-

зуміти й оцінити як головну мету зустрічі

, так і сенс конкретних домагань.

По суті знімаючи з себе

, українського проводу провину за єврейські погроми,

С. Петлюра прагнув порозуміння з єврейськими колами обіцянками оприлюднення

наказів про боротьбу з антиєврейськими акціями

, активізацією роботи військової ін-

спектури тощо

. Водночас Головний Отаман мало не ультимативно вимагав від єврей-

ських діячів переконливих запевнень не просто в лояльності

, а й в реальній, зокрема

матеріальній

, військовій допомозі в боротьбі з більшовиками, за самостійну Україну,

просив використати «єврейські канали» для впливу на Антанту і формування у між

народної громадськості прихильності до української справи

363

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Дотримуючись дипломатичного такту, виявивши природну для відповідного рівня

акцій чемність

, єврейські представники також заявили про своє прагнення до порозу-

міння з українською владою

, про принципову підтримку боротьби за самостійність

УНР. Разом із тим, вони не обійшли мовчанкою й очевидні проблеми в українсько-єв-

рейських стосунках

, висловили критичні зауваження на адресу державного проводу,

сформулювали прохання

, спрямовані на усунення непорозумінь в перспективі.

У заявлених з єврейського боку позиціях привертають увагу наступні моменти

1) Навіть равин Гутман у молитву на честь Головного Отамана знайшов за необ-

хідне внести слова про те

, що «від імені святого Бога він прохає світлого отамана не

допустити в місцях

, куди увійде українське військо, сумних днів для євреїв». Навряд

чи таке застереження з’явилося б апріорі

, як абстрактне передбачення, що не ґрунту-

валося на попередньому досвіді «сумних днів»

2) Сіоніст Альтман багатозначно заявив, що буде «говорити вільно, хоч би і не-

солодкі були» його слова

. Відхрещуючись від більшовизму, він констатував, що до

більшовиків «їх штовхають погроми з цього

(тобто українського – В. С.) боку і при-

мусова мобілізація з другого»

Пославшись на приклади Оринінського й Проскурівського погромів, Альтман

наголосив: «Неможливо тільки обвинувачувати євреїв, котрі йдуть до червоної ар

мії, треба також осудити ті причини, котрі штовхають їх туди»

З погляду останнього твердження, в іншому світлі постає теза С

. Петлюри, згідно

якої «треба боротися з большевиками

, але боротьби з євреями він не допустить». Тут

вбачається не лише вододіл між євреями

, які схиляються в бік більшовиків, і тими,

які співдіють з українською владою

. Тут проглядає і скрите виправдання масових

антиєврейських акцій

(кара за більшовизм євреїв), і тверда обіцянка й надалі непри-

миренно ставитись до більшовиків будь-якої національності

. Іншими словами, євреїв

не просто закликали до лояльності щодо української влади

, підтримки українського

руху

, а й суворо попереджали про неминучість «розплати» за належність до більшо-

виків, співпрацю з радянською владою.

3) Додатковим підтвердженням вищенаведеного міркування є констатація у ви-

ступі бундівця Богарада

: «Ви, Пане Головний Отамане, вказуєте і ми підтверджуємо,

що великий відсоток єврейських робітників знаходиться в комуністичній армії

, котра

бореться проти самостійності України

. Но, Пане Головний Отамане, українських ко-

муністів є не менша кількість

, як єврейських, коли не більша, котра бореться проти

самостійності своєї нації

, а вони такі ж злочинці, як єврейські комуністи, як не більш

з національного погляду

, але вже беручи в полон єврейських червоноармійців, їх роз-

стрілюють

, а українських звільняють, а часто довіряють їм відповідну працю. Такий

засіб боротьби з нашого погляду є антисемітським

, з котрим Республіканський Уряд

і армія повинні боротися»

4) Єврейські представники висловили відверті сумніви щодо покладення відпові-

дальності за антиєврейські акції лише на зовнішні чинники

, а знаходили за можливе

вказувати на негаразди

, що виходили від української сторони. При цьому їм іноді не

вдавалося втриматися в рамках делікатності

, про що вони, звісно, особливо турбува-

лися. Так, Крайз закинув: «На жаль декотрі Міністерства неприязно відносяться до

364

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

євреїв і навіть звільняють служачих євреїв. ...Погроми, від котрих особливо страждає

єврейська біднота

, є наслідком діяльности чорносотенних елементів, вкорінившихся

у військо

, урядові органи і міліцію (підкреслено мною – В. С.). Необхідно зняти з

фронту наші частини

, реорганізувати їх і вигнати з них чорносотенців, а вперед треба

пустити Галичан

, добре дісциплінованих, котрим погромна хвиля чужа. ...Ремісники

готові виконати обов’язок громадян і вступити до війська

, але вимагають утворення

в армії такої атмосфери

, при котрій українець не дивився би на єврея-козака, як на

ворога

» (підкреслено мною – В. С.).

5) Представники єврейської громадськості особливо дорікали владі за спроби

приховати інформацію про погроми

, а ще більше – за бездіяльність, небажання вжи-

ти енергійних заходів для припинення ганебних явищ

. На переконання представни-

ка партії Поалей

-Ціон, це відштовхувало частину єврейства від української влади.

«Ваше політичне вагання

, – наполягав він, – утворило дві України – паперову і дій-

сну. Трудовий Конгрес і житомирський погром найкраща ілюстрація цих двох світів...

Уряд

, котрий став на соціалістичний шлях, повинен вдуматися в погромне питання.

Він повинен був зрозуміти

, що погроми є наслідком високої реакційної температури,

від котрої будуть таяти найкращі соціальні обіцянки

Но цей струмінь лави

, я переконаний, відштовхнув директоріяльний Уряд від Киє-

ва по той бік Збруча

. Повстання і обстріл селянами відступаючих Директоріяльних

частин, це не є випадком, а наслідком вагаючої політики».

Як видно

, Драхнер вбачав причини негараздів проводу УНР не лише в його небез-

доганній національній політиці

, а й у соціальному курсі. Його слова звучали як зви-

нувачення персонально С

. Петлюрі й українському уряду: «Ви, носителі національ-

ного звільнення

, залишилися без народу, за котрий ви хотіли боротися... І зробилося

це завдяки тому

, то ваші дії розійшлися з обіцянками і це відштовхнуло неукраїнське

населення з правдивого шляху спільної праці за вільну Самостійну Україну»

6) Представники єврейства навряд чи занадто «згущували фарби», чи вдавались

до необґрунтованих узагальнень

. Вони висловлювали справедливі побоювання, що

попередня погромна практика не повториться в майбутньому

. «...Коли ми переходи-

мо до вашого просування по містах і містечках

, – зверталися учасники зустрічі до

С. Петлюри, – ми констатуємо, що боротьба Уряду з погромами не дала ще належних

наслідків. Жахлива картина Проскурівської та Фельдштинської різні утворила в єв-

рейському населенню переконання

, що ваш новий наступ може їм принести ці самі

муки. Перший раз заняття міста Оринина вашою військовою частиною в травні мі-

сяці тільки підтвердило жах єврейського населення

. Оринінський погром страшний

не кількістю жертв

, а своєю дикістю і садизмом. Коли якийсь отаман оголює бороду

єврея і примушує його проковтнути її

, коли иньший отаман примушує старуху се-

мидесяти років танцювати круг трупа її забитого сина і при цьому співати

: «Ще не

вмерла Україна» – це погром не фізичний

, но моральний, це погром, споганюючий

почуття людини

, а такі отамани далеко козаків не поведуть»

191

То ж

, якщо комплексно оцінювати переговори представників єврейського гро-

мадянства з С

. Петлюрою 17 липня 1919 р., доведеться визнати, що вони стали не

стільки демонстрацією підтримки єврейством політики Глави Директорії

, скільки

365

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

обернулися претензіями й звинуваченнями отаманщині. А всі меркантильні розра-

хунки С

. Петлюри (вплинути через євреїв на Антанту, на суспільні настрої по інший

бік фронту

, розжитися зброєю й т. ін.) виявилися марними.

Діячі єврейства чемно відмовили в допомозі й заявили

, що бездіяльність уря-

ду щодо припинення погромної практики впливає «відштовхуюче на демократію»

А відтак головний їх висновок дуже скидався на ультиматум

: «...Коли Пане Головний

Отамане

, бажаєте від нас бесіди з демократією по той бік фронту, то це залежить ціл-

ком від Вас

, Пане Головний Отамане. Утворіть такі умови, котрі нас не діскрітували

в очах демократії по той бік фронту за наш український державний погляд

. Утворіть

правдиву

, чисто витриману соціялістично демократичну атмосферу і я (бундівець Бо-

гарад – В

. С.) запевняю Вас, що демократія по той бік фронту не буде чекати нашого

заклику

, а сама до нас прийде...

Ми, Пане Головний Отамане, свою початкову демократичну працю зробили й йде-

мо навіть далі

, тепер ваша черга».

Отже євреї вимагали не слів

, а реальних справ. Однак і надалі С. Петлюра «во-

ював» з погромами наказами

, розпорядженнями і відозвами, на які мало хто зважав.

Тому справедливий висновок В

. Сергійчука про те, що «С.В. Петлюрі в 1919 році не

вдалося запобігти погромам, але його щире слово в оборону жидівства залишилося»

192

викликає неоднозначне сприйняття

Що ж до широко цитованого вище джерела

, яке, мабуть, умисне обходить, або

однобічно тлумачить чимало істориків і публіцистів

, є сенс звернути увагу ще на

один немаловажний момент

. Це не пізніші фальсифікації, підтасовки, вигадки ідей-

них ворогів української справи

, С. Петлюри, не інсинуації компартійно-чекістських

функціонерів і радянських авторів

, чи підкуплених журналістів по всьому світу, зреш-

тою – не штучні схеми аморальних юристів чи шовіністичних елементів

, засліплених

жадобою помсти за біди цілого народу

(такими розлогими сюжетами наповнено чи-

мало праць

, написаних «захисниками» С. Петлюри).

Йдеться про реальний документ

, який, окрім усього іншого, засвідчує: С. Петлю-

ра здебільшого не зміг дати скільки

-небудь переконливих пояснень чи спростувань з

поставлених питань

. Не тому, що не хотів. Зробити це за тих обставин було практич-

но неможливо

. Як, втім, вочевидь, і сьогодні.

Підстав для серйозного песимізму щодо перспективи розв’язання порушеної

проблеми й на сьогодні залишається чимало

. Серед іншого, це й перманентні, хоча,

здебільшого

, й не вельми зграбні спроби заповзятих апологетів С. Петлюри вивести

за межі критичного поля отаманів меншого рангу

, «закрити» проблему, примітивізу-

ючи її посиланнями на поодинокі

, спеціально відібрані факти, достовірність яких в

справді науковому дослідженні мала б обов’язково перевірятись і перепідтверджува

тись. Однією з ілюстрацій неприкритого, вкрай упередженого підходу, до якого про-

сто важко застосувати наукові критерії

, є книга Б. Дорошенка-Товмацького

193

, що має

великий за обсягом

, проте надто неконкретний розділ «Єврейське питання в період

боротьби за незалежність України»

194

Оскільки тих, хто бажає за всяку ціну відстоювати «безгрішність», «моральну ви

сокість» С

. Петлюри, залишається ще чимало, сподіватись на припинення полеміки,

366

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

що здебільшого кон’юнктурно вплітається в сучасні ідейно-політичні процеси, на

жаль, не доводиться.

Известия Временного рабоче-крестьянского правительства Украины и Харьковского Со-

вета рабочих депутатов

. – 1919. – 20 февраля. – № 49.

Гражданская война на Украине. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 601.

Див.: ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 1. – Спр. 7а. – Арк. 5; Спр. 33. – Арк. 3, 54,

255–258 та ін.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. 1. – С. 121.

Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр. – Т. 2. – С. 100–101; Су-

пруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны... – С. 129; Мазепа І. Україна в огні й бурі

революції. – Т. 1. – С. 187–188.

Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Історія організації й бойових дій Укра-

їнських Збройних Сил. 1917–1921. – К., 1995. – С. 60.

Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. К., 1992. – Т. 2. – С. 522; Пав-

ленко Ю

., Храмов Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. (історико-генетичний аналіз).

– С. 231; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: Енциклопедичний довідник. – К.,

1987. – С. 143–144.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – С. 316.

Історія українського війська. – С. 460; Українська РСР в період громадянської війни.

1917–1920 рр. – Т. 2. – С. 102; Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. – С. 60.

Історія українського війська. – С. 459–460.

Там само. – С. 505.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. ІІІ. – С. 108.

Цит. за: Трагедія двох народів. Матеріяли до спору між українською та російською соц.-

дем. партіями з приводу убійства С. Петлюри. – Прага–Київ, 1928. – С. 72.

Христюк П. Назв. праця. – С. 108–109; Шаповал М. Велика революція і українська ви-

звольна програма. – С. 138; Мазепа І. Назв. праця. – С. 117, 118, 122, 123.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 139.

Див.: Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. – С. 693–767; Його ж.

Новітні видання і дослідження в історії Української революції

(1917–1920 рр.) // Актуальні

проблеми вітчизняної історії ХХ ст

. Збірник наукових праць, присвячений пам’яті академіка

НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. – Т. 1. – К., 2004. – С. 272.

Литвин С. Суд історії. – С. 288–295.

Там само. – С. 289–296.

Там само. – С. 295–296.

Коваль Р. Перша світова війна в долі українського народу // Повернення отаманів гайда-

мацького краю. – К., 2001. – С. 26.

Там само. – С. 27.

Коваль Р. Вони воювали за Україну як за щось особисте // Там само. – С. 30.

Там само. – С. 31.

Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – Т. IV. – С. 200–204.

Там само. – с. 210.

Там само.

Там само. – С. 253.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. – С. 352.

367

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Там само. – С. 353.

Див.: Савченко В.А. Симон Петлюра. – С. 295.

Там само. – С. 275.

Там само. – С. 253.

Попович М. Червоне століття. – С. 208.

День. – 2005. – 28 травня.

Попович М. Назв. праця. – С. 210–215, 216.

Там само. – С. 211.

Там само. – С. 35.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920. – Т. 1.

– С. 77.

Там само. – С. 46–86.

Там само. – С. 78.

Там само. – С. 49.

Там само. – С. 52.

Там само. – С. 59–60.

Там само. – С. 12–13, 49–50.

Цит. за: Євген Чикаленко. Щоденник. 1919–1920. – К.–Нью-Йорк, 2005. – С. 68.

Визвольні змагання очима контррозвідника. – С. 32, 47, 51 та ін.

Там само. – С. 16.

Цит. за: Христюк П. Назв. праця. – С. 111.

Там само. – С. 112.

Там само. – С. 115.

Див.: Мазепа І. Назв. праця. – С. 143–144.

Христюк П. Назв. праця. – С. 117.

Євген Чикаленко. Назв. праця. – С. 68.

Там само. – С. 118.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 137.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 149.

Див.: Там само. – С. 146–150 та ін.

Див.: Там само. – С. 150.

Там само.

Цит. за: Христюк П. Назв. праця. – С. 118–119; Див. також: Шаповал М. Назв. праця. – С. 137–138.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 290–291.

Див.: Там само. – С. 153.

Там само.

Там само. – С. 151–154.

Там само. – С. 153, 167.

Там само. – С. 167–168.

Христюк П. Назв. праця. – С. 119–120; Шаповал М. Назв. праця. – С. 138–139.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 139.

Там само.

Христюк П. Назв. праця. – С. 124–125.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 156.

Див.: Там само. – С. 179–182.

Див.: Христюк П. Назв. праця. – С. 126; Мазепа І. Назв. праця. – С. 182; Історія україн-

ського війська

. – С. 460.

368

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Див.: Євген Чикаленко. Щоденник. 1919–1920. – С. 72.

Там само. – С. 66.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 293–294.

Визвольні змагання очима контррозвідника. – С. 45.

Див.: Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–

1920. – Т. 1. – С. 16, 35, 84, 613 та ін.

Визвольні змагання очима контррозвідника. – С. 47–48.

Там само. – С. 49.

Там само. – С. 58.

Там само. – С. 37, 41–43, 50 та ін.

Там само. – С. 106–108.

Там само. – С. 108.

Там само. – С. 37, 41, 51 та ін.

Там само. – С. 40, 41, 50 та ін.

Там само. – С. 50.

Євген Чикаленко. Щоденник 1919–1920. – 640 с.

Там само. – С. 37.

Там само. – С. 74, 75.

Там само. – С. 118.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 363.

Робітнича газета. – 1919.– 20 січ.

Христюк П. Назв. праця. – С. 164.

ЦДАВО України. – Ф. 130. – Оп. 4. – Спр. 13. – Арк. 178.

Христюк П. Назв. праця. – С. 168.

Див., напр.: Попович М. Назв. праця. – С. 216.

Гай Ю. З ким і проти кого. – К., 1980. – С. 32; Будков Д., Вєденєєв Д. Слово правди про

Україну. Міжнародна інформаційна діяльність Української держави. 1917–1923 рр. – К., 2004.

– С. 65.

100

Там само; Трагедія двох народів. – С. 31.

101

Еврейская Энциклопедия. – Иерусалим. – 1976. – Т. 6. – С. 570.

102

Солженицын А.И. Двести лет вместе. В 2-х т. – Ч. 2. – М., 2002. – С. 143.

103

Там само. – С. 145–146.

104

Гриневич Л.В., Гриневич В.А. Євреї в Україні // Енциклопедія історії України. – Т. 3. – К.,

2005. – С. 80.

105

Будницкий О.В. Российские евреи между красными и белыми (1917–1920). – М., 2005.

– 552 с.

106

Булдаков В.П. Єврейство и русская революция: виновник или жертва // Отечественная

история (Москва) – 2006. – № 5. – С. 169.

107

Винниченко В. Назв. праця. – С. 363.

108

Там само. – С. 364.

109

Там само. – С. 365.

110

Там само. – С. 365–366.

111

Там само. – С. 366.

112

Мазепа І. Назв. праця. – С. 107–108.

113

Винниченко В. Назв. праця. – С. 366.

114

Там само. – С. 367.

115

Там само.

369

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

116

Там само. – С. 368–369.

117

ЦДАВО України. – Ф. 3809.– Оп. 2. – Спр. 6. – Арк. 8.

118

Див.: Нова Рада. – 1918. – 5 берез.

119

Див.: Петлюра С. Статті. – С. 183–186; Петлюра С. Вибрані твори та документи. – С. 159–

160 та ін.

120

Див.: Винниченко В. Назв. праця. – С. 368–371.

121

Там само. – С. 370–371.

122

Там само. – С. 371.

123

Там само. – С. 372.

124

Там само. – С. 373.

125

Там само. – С. 374.

126

Там само. – С. 375.

127

Там само. – С. 376.

128

ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 18. – Арк. 1–3.

129

Винниченко В. Назв. праця. – С. 377–378.

130

Там само. – С. 378–379.

131

Там само. – С. 379–380.

132

Там само. – С. 380.

133

Там само.

134

Там само.

135

Там само. – С. 381–382.

136

Христюк П. Назв. праця. – С. 164.

137

Там само. – С. 25–26.

138

Там само. – С. 26.

139

Там само.

140

Там само. – С. 27.

141

Там само. – С. 106.

142

Там само. – С. 166.

143

Там само.

144

Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 345.

145

Попович М. Назв. праця. – С. 216.

146

Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 406–407.

147

Попович М. Назв. праця. – С. 216.

148

Христюк П. Назв. праця. – С. 166–167.

149

Там само. – С. 167.

150

Там само. – С. 167–168.

151

Безпалко О. Симон Васильович Петлюра // Соціал-демократ (Прага). – 1926. – 28 травня.

152

Трагедія двох народів. – С. 28.

153

Там само. – С. 28–29.

154

Там само. – С. 29–30.

155

Там само. – С. 30.

156

Там само. – С. 33, 34–35.

157

Там само. – С. 51.

158

Згадати хоча б: Алексеев (Небудов) Ив. Из воспоминаний левого эсера: Подпольная ра-

бота на Украине 1912–1920. М., 1922. – С. 21–27; Гусев-Оренбургский С. Багровая книга: По-

громы 1919–1920 гг. на Украине. – Харьков, 1922.

159

Цит. за: Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. – К., 1993. – С. 37.

370

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

160

Робітнича газета (Вінниця). – 1919. – 4 березня.

161

Там само.

162

Робітнича газета (Вінниця). – 1919. – 28 лютого.

163

Трагедія двох народів. – С. 53–54.

164

Там само. – С. 54–55.

165

Там само. – С. 55, 56.

166

Див.: Визвольні змагання очима контррозвідника. – С. 27–28, 31. 53, 54 та ін.

167

Там само. – С. 31.

168

Там само. – С. 32.

169

Там само. – С. 33.

170

Там само.

171

Там само.

172

Там само. – С. 123.

173

Сергійчук В. Погроми в Україні в 1914–1920 рр. – С. 21.

174

Трагедія двох народів. – С. 56–57.

175

Там само. – С. 57.

176

Там само. – С. 57–58.

177

Там само. – С. 35–36.

178

Там само. – С. 31.

179

Там само. – С. 19.

180

Там само.

181

Див., напр.: Кузьмин Н. Возмездие. – К., 2005. – С. 133–135.

182

Див., напр.: Сергійчук В. Погроми в Україні, 1914–1920: від штучних стереотипів до

гіркої правди в радянських архівах. – К., 1998. – 543 с.; Його ж. Уся правда про єврейські по-

громи: мовою невідомих документів і матеріалів. – К., 1998. – 122 с.; Його ж. Симон Петлюра

і єврейство // Дніпро. – К., 1999. – № 5–6. – С. 105–140.

183

Там само. – С. 20.

184

Там само.

185

Там само. – С. 23.

186

Гунчак Т. Назв. праця. – С. 20.

187

Там само.

188

Там само. – С. 63.

189

Там само. – С. 105–115.

190

Там само.

191

Там само.

192

Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство. – С. 86.

193

Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. – К., 2005. – 608 с.

194

Там само. – С. 237–258.

2. Çà ïîãîäæåííÿ ñîö³àëüíèõ ³ íàö³îíàëüíèõ ïðàãíåíü

Опинившись поза межами Батьківщини і зітхнувши у перші хвилини з полегшен-

ням, В. Винниченко щиро бажав розпочати все «з чистого аркуша» і сам себе переко-

нував

, що нарешті настав благословенний час, коли можна безперешкодно займатись

улюбленою справою