Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

381

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Навіть романтик В. Винниченко, який вважав момент сприятливим для спро-

би побудови ланцюга соціалістичних революцій від Москви до Берліна

, пов’язував

успіх свого плану з тим

, що, не маючи жодних надій на військовий успіх, УНР повин-

на була змінити природу своєї влади на радянську і тільки так урятувати національну

державність

А І

. Мазепа хоч і не критикує цього плану, принципово оцінює ситуацію зовсім ін-

шим чином

. Він вважає, що радянська Росія, радянська Україна тоді потрапили в чер-

гову кризову ситуацію через виступи проти них численних ворогів

(початок наступу

А. Денікіна, заколот М. Григор’єва тощо), і саме ця обставина змушувала насамперед

вирішувати проблему самозбереження, відсуваючи всі інші на другий план

І якщо більшовики самі змушені були більше непокоїтись про те

, щоб урятува-

тись від загибелі

, як можна серйозно обстоювати тезу про особливу роль збройних

сил УНР у зриві планів радянського поневолення Європи?

Реалістичніші

, зваженіші підходи до з’ясування воєнно-історичних подій 1919 р.

автору даної праці доводилося виробляти і певною мірою втілювати в дослідження

присвячене дуже непростому шляху найпотужнішої тогочасної формації УНР – Га

лицької армії

Слід також зазначити

, що на територіях, підконтрольних КП(б)У, уряду радян-

ської України

, розгорталася боротьба національних сил проти радянської влади. На-

ціонально

-визвольні процеси тут були пов’язані з діяльністю опозиційних і ворожих

більшовикам партій

, що, опинившись в УСРР у підпіллі, не полишали сподівань на

крах радянської влади

, на торжество ідеалів Української революції і намагалися свої-

ми діями наблизити таку перспективу

Наприкінці березня

(чи на початку квітня 1919 р.) три українські партії – УСДРП

(«незалежних») (офіційна назва партії з березня), УСДРП і УПСР (після того, як

УПСР «лівих» офіційно змінила назву у квітні на УПСР (комуністів), УПСР (централь-

ної течії

) відкинула уточнюючий додаток зі своєї назви і надалі іменувалась просто

УПСР) – уклали в Києві проект договору «в справі спільної боротьби з окупаційним

урядом Раковського»

На початку квітня укр

. соціалісти-революціонери і соціал-демократи «незалеж-

ні», не чекаючи остаточного розв’язання справи про угоду з правими соціал-демо-

кратами

, ропочали повстання з твердою вірою в те, що їм вдасться взяти провід над

робітничо-селянськими масами в свої руки і повести їх по шляху не тільки повален-

ня «окупаційної російської совітської влади»

, але й будови незалежної, суверенної

Української радянської республіки

. Спочатку було утворено Всеукраїнський револю-

ційний комітет і Головну військову раду при ньому

, а трохи пізніше – Головний по-

встанський штаб

. У своїх відозвах і наказах названі повстанські організації закликали

селян і робітників до повалення уряду Х

. Раковського і творення незалежної Україн-

ської соціялістичної республіки

. В Наказі № 48, оголошеному Всеукраїнським рево-

люційним комітетом в першій половині

квітня 1919 р., містився заклик до боротьби

не тільки «з окупаційним урядом Раковського»

, але й з реакціонерами, йшлося й про

боротьбу з агентами «зрадницької Директорії

, яка веде переговори з французькими й

иншими імперіалістами»

382

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Повстання швидко набрало великих масштабів, і за три–чотири тижні Револю-

ційний Комітет оволодів більш

-менш стало кількома повітами на Київщині, а по-

тім – і на Поділлі

На півдні України в травні успішно почалось антибільшовицьке повстання під

проводом М

. Григор’єва, відволікаючи на себе значні радянські збройні сили.

25 червня 1919 р. Головний штаб повстанського війська на чолі з незалежним со-

ціал

-демократом Ю. Мазуренком надіслав X. Раковському в Київ ультиматум, в якому

звинувачував «так званий Український Робітниче

-Селянський Уряд» X. Раковського

в «несоціалістичній і некомуністичній окупаційній політиці» і пропонував протягом

24 годин зректися влади, передати її повстанським революційним комітетам і вивес-

ти московське військо з України

Після ультиматуму

, на який, звісно, позитивної відповіді одержано не було, Голов-

ний повстанський штаб

розпочав наступ у двох напрямах: одні відділи рушили на

Київ, інші – через Жмеринку – назустріч військам УНР. Прорвавши біля Жмеринки

більшовицький фронт

, повстанці прямували до Кам’янця-Подільського, щоб зустрі-

тися з урядом УНР

(куди останній переїхав 12–15 червня) й остаточно домовитися з

ним про спільні дії.

Тимчасом ситуація надзвичайно стрімко змінювалася

. З півдня нестримно сунула

через Україну на Москву денікінська Добровольча армія

, з Кам’янця розпочався по-

хід вглиб України республіканського війська

. З огляду на це, УСДРП («незалежних»)

ухвалила припинити повстання

, а згодом навіть засудила повстанську тактику

Давалася взнаки й позиція Української соціал

-демократичної робітничої партії

(офіційної) – головної урядової сили УНР. Одержавши з Києва проект договору трьох

партій

, ЦК УСДРП багато з чим не погодився. А «згоджуючись» з певними положен-

нями (вимогою скасування Директорії, наприклад), запропонував такі пункти (вста-

новлення диктатури

-«резидентури» С. Петлюри), які істотно змінювали сутність і дух

документа

, надавали йому принципово іншого – угодовсько-правого спрямування.

Складні перипетії переговорів між УСДРП і УПСР врешті

-решт призвели до зда-

чі есерами позицій і перемоги поглядів українських соціал

-демократів, внаслідок

чого «справа згоди з «повстанцями»

, що, здавалось, повинна була утворити нову еру

в роботі українських соціалістичних партій

, була зведена на манівці»

Прикрим було те

, що з числа союзників «випадали» «незалежні» українські со-

ціал

-демократи, а есери дали себе добровільно ошукати «паперовою угодою», яку

представники УСДРП не збирались виконувати

. З боку УПСР було нерозважливо

покладатись на голі обіцянки проводити в уряді

, до якого ЦК відрядив додаткових

представників народних інтересів

(Д. Одрину і Т. Черкаського), погоджену лінію.

«Сил партії виявилось замало для того

, щоб виконати заміри й обіцянки робітництву

та селянству України

, – з сумом констатує П. Христюк. – Соціяль-демократи, з одно-

го боку

, українська чорна сотня, що їздила слідом за Директорією і купчилась коло

неї, з другого, не давали можливости зробити навіть ступня в напрямку здійснення

постанов січневої партійної конференції й инших намічених пізніше заходів

Політика уряду пішла фактично в напрямі використування повстань

, а не згоди

з повстанцями

, поскільки останні мали свій організований центр в особі Всеукраїн-

383

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

ського Революційного Комітету (головна роля в якому належала укр. с.-д. незалеж-

ним). Натомісць почали шукати згоди з ближчим «сусідою» – з українською буржуа-

зією»

В. Винниченко, його оточення значно критичніше ставилися до планів викорис-

тання повстанського руху в радянській Україні з метою відновлення національної

влади

Вони не бачили широкої бази для розгортання антирадянської боротьби

, на ефек-

тивності якої дуже негативно позначилась відсутність єдності дій командирів

різних

загонів – регіональних отаманів

. «...З певностю можна сказати, – пише автор «Від-

родження нації»

, – що, як самостійна сила, повстанці, розкидані, не пов’язані одною

волею й керовництвом

, погано озброєні, не можуть мати рішаючого значіння для

організованої

, урядової сили. Вони, дійсно, можуть роз’їсти ту владу, як шашіль їсть

дерево

, але повалити її не можуть, її валить друга сила, що ворогує з нею»

Сумнівними

, а то й не в усьому порядними, були розрахунки урядових партій

УНР на використання повстанського руху в радянському запіллі лише з тактичною

метою

. П. Христюк оцінює контакти й угоди Директорії та уряду з повстанцями в

УСРР (природно, не безпосередньо, а через Центральний повстанський комітет і Го-

ловний штаб повстанського війська) як спроби перших підпорядкувати собі рево-

люційні елементи

, дезорієнтувати, розкласти їх: «Петлюрівщина» почала зсереди-

ни дезорганізувати повстанський рух

, збивати його з шляху боротьби за незалежну

Українську Радянську Республику на шлях боротьби за «петлюрівську» Україну»

А наочним прикладом внутрішніх суперечностей в українському таборі

, що до-

сягли критичної межі

, став арешт членів Головного штабу повстанського війська

Ю. Мазуренка, М. Ткаченка, А. Пісоцького (всі – українські соціал-демократи-неза-

лежники), Сердюка (українського есера) та інших і розстріл командира повстанської

дивізії – український есер Я

. Діяченка після прориву фронту й прибуття їх 18 липня

1919 р. до Кам’янця

Головна дієва особа цієї «операції» М

. Чеботарів – детально переповів, чому став-

ся інцидент

, як він протікав. Його персональну увагу привернули зовнішній вигляд,

спорядження

200 прибулих козаків.

«Цей військовий відділ з Юрком Мазуренком на чолі

, – відзначив мемуарист, –

мав добре організований обоз на гарних військового зразку возах

, добре упакований

харчовий багаж

, амуніцію та на возах кулемети. Розташувався він, власне, в центрі

м. Кам’янця-Подільського, на площі коло православного собору.

...Від Ю. Мазуренка я довідався, що він прибув для розмови з Голов[ним] Отама-

ном С

. Петлюрою, і я йому пообіцяв цю розмову влаштувати. Від нього я довідався,

що з ним прибули А

. Пісоцький (с.-д.), Сердюк (с.-р.), Я. Д’яченко (с.-р.) і С. Щади-

лів (с.-р.).

Я зараз же

, як Комендант Запілля Діючої Армії, доповів Головному Отаманові і

висловив свої думки щодо прибуття такого дивного

, під кожним поглядом, «Головно-

го штабу повстанських військ»

. Я звернув увагу Гол[овного] Отам[ана] на те, що:

1. Вояки всі були добре вдягнені і мали одяг військовий. Так убране військо могло

бути лише в регулярній армії і ні в якому разі

[не] повстанське військо.

384

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

2. Такий обоз, так організований і так виглядав, як виглядали обози лише на манев-

рах регулярних армій

, а навіть не під час військових дій на війні.

3. Такий відділ і так заосмотрений міг бути відряджений лише урядом, що має всі

можливості в спокійних умовах його формування

, а не в умовах повстань, непевнос-

ти і браку одягу

, амуніції і військових возів, упряжі для коней і т. д. ...

Я своє зробив

. Я попередив Гол[овного] Отам[ана], що це акція большевиків за-

маскована повстанчим військом

. Я висловив припущення, що вони можуть ризикну-

ти зробити замах на нашу владу»

Підозрювати «всіх і вся»

, звісно, в дусі М. Чеботаріва. Однак, чи то достатня під-

става для негайних рішучих дій

С. Петлюра прийняв Ю. Мазуренка, після чого начебто говорив М. Чеботаріву

про домагання прибулого стати військовим міністром

, а деяких його колег пропо-

нував призначити міністрами в інших галузях

На вечір в місцевому театрі було призначено прийняття Головному штабу по

встанських військ

. Гостям було відведено найкращу ложу, «зібралася «сметанка»

УНРеспубліки і розпочалося прийняття

-зустріч «Штабу».

Зі сцени вітали і від Уряду

, і від окремих політичних наших партій, і окремі полі-

тичні діячі від себе

. Аж ось по театру пробігла чутка, що прибув Головний Отаман, а

слідом за чуткою і з’явився на сцені сам С

. Петлюра. Всі, як один, піднялися і зустрі-

ли оплесками його

, лише демонстративно сиділи «повстанці». З їхньої ложи ніхто ані

піднявся

, ані плеснув руками. Я зауважив, що С. Петлюра бачив це і в своїй промові

привітальній гостро і піднесено зауважив всім тим

, що «плетуть павутину навколо

репрезентантів ідеї Української Народньої Республіки»

. Я бачив, як очі С. Петлюри

блискали гнівом

, а навіть погрозою. І коли С. Петлюра скінчив промову, а всі встали

і оваційно йому дякували за його слово

, я метнувся із зали до виходу з театру біля

закулисового входу

. В цей момент виходив С. Петлюра до авто, що тут його чекало, і

наказав мені арештувати «Штаб»

Через годину весь штаб і М

. Ткаченко (він тоді мешкав у Кам’янці й мав удень

зустріч із керівниками штабу – В

. С.) були за моїм наказом і під моїм керівництвом

заарештовані і посажені у вагон валки Коменданта Запілля Діючої Армії

. А через

годину

-дві без стрілу був обеззброєний весь відділ, виведений з м. Кам’янця-По-

дільського і разом з обозом розташований коло стійки Комендатури

, кілометрів 3–5

від Кам’янця

. По закінченні всієї операції я ранком поїхав до Г[оловного] О[тамана]

С. Петлюри і зробив вичерпну доповідь перебігу нічної події. Зазначив, що больше-

вики виправили до нас цей відділ

, щоб за його допомогою зліквідувати в Кам’янці

нашу владу і оголосити радянську»

Ось так

, лише за підозрою, що то була «авантюра Москви» і господарям не спо-

добалась поведінка гостей

, було здійснено акцію, логіку якої зрозуміти зовсім не-

просто

, якщо знову не відзначити – це була типова боротьба за особисту владу доби

отаманщини

З величезним обуренням відреагував на подію М

. Шаповал. «Повстання було

проти большевиків во ім’я

української радянської влади, – пише він. – Повстанський

штаб хотів досягти згоди з центром УНР

, в якому були с-ри, про утворення спільної

385

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

політичної програми і спільними силами скріпити українську соціяльну революцію і

її форму – Українську Народню Республіку

Але Петлюра і с

-деки відповіли зрадницьким ударом в спину повстанцям! Не-

чувана гидота сталася

: представників повстанців заарештовано, стерорізовано, Дія-

ченка зрадницьки підло розстріляно

, а при тім ще лицемірно команда УНР умивала

руки і дурила с

-рів, щоб тримати їх, як димову завісу для прикриття своєї контр-ре-

волюційности»

У тій ситуації багато

-хто зрозумів, що для С. Петлюри, його отаманського оточен-

ня збереження влади в своїх руках важило значно більше за інтереси революції і дер

жавності

. З іншого боку, ліві течії українського соціалістичного руху, розійшовшись

з правими силами партій

, до яких раніше належали (УПСР, УСДРП), не знаходили

порозуміння й з більшовиками

, що закінчувалось для щирих, романтичних людей

страшними трагедіями

Невтішно розвивалися події і в Галичині – навколо неї у січні–квітні

1919 р. ви-

рувала дипломатична активність

, яка після нагромадження польських збройних сил

змінилася з середини травня фатальним для українців наступом

. Країни Антанти всі-

ляко підтримували Польщу

, повністю ігноруючи інтереси українців.

Можна висловити лише здивування з приводу безпідставних сподівань лідерів

ЗУНР на прихильність до них з боку Антанти

. Адже місії останньої (Бартелемі, Ну-

ланса

, а всього їх було більше десяти) не лише недвозначно демонстрували свої сим-

патії до Польщі й відверто антиукраїнські позиції

, а й неприхованим тиском, циніч-

ним шантажем домагалися від керівництва ЗУНР поступитися власною територією

на користь поляків

. Разом з дипломатами на Паризькій мирній конференції вони до-

помагали врятувати польську армію від розгрому у Східній Галичині й робили все

для того

, щоб саме Польща вийшла переможцем у війні з українцями.

Зірвавши успішний наступ на Львів

, змусивши Галицьку Армію протягом двох

місяців нічого не робити

, Рада десяти Паризької конференції ухвалила в середині

квітня 1919 р. рішення про передислокацію спорядженої й озброєної Антантою і

США армії генерала Галлера до Польщі

, чим забезпечувала останній безперечну

стратегічну перевагу над українцями

. Повідомлення про це рішення приголомшило

лідерів ЗУНР

, змусило їх фактично припинити збройні дії проти польських військ і

укласти військову угоду з С. Петлюрою про спільну боротьбу з Червоною Армією.

Факти свідчать

, що серйозної, надійної підтримки УНРада і Державний Секре-

таріат не одержали

, а без цього швидко програли військову кампанію полякам і

16–19 липня змушені були з Українською галицькою армією перейти Збруч. Не було

більше власної території

, власного народу, а лідери ЗУНР (тепер ЗОУНР) намагалися

й надалі будувати «державу в державі»

, всіляко відстоюючи власні привілеї, про-

водячи власну політику

, яка часто не тільки не співпадала з політичним курсом УНР,

але й суперечила та шкодила йому

. Саме тут корінилися основні причини катастрофи,

що невідворотно насувалася

. «Галицькі націонал-демократи і їх провідники (Петру-

шевич і ин

.) не могли не бачити, що на Україні йде соціяльна революція під впливом

селянства і робітництва

, одначе їх це не навчило – вони все-таки не пішли з україн-

ськими селянами і робітниками

, а пішли з контрреволюцією Денікіна, зрадивши уряд

386

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

УНР, – писав М. Шаповал. – Галицький провід воював більш над усе проти існування

в складі УНР галицького міністерства

, щоб не було жадного організаційного зв’язку

з УНР

. Хоч при Петлюрі було утворено за спільним порозумінням «Штаб головно-

го Отамана»

, котрий обов’язаний був координувати боєві операції на фронті, одначе

практично галицька військова команда мала директиви від воєнної канцелярії «дик

татора»

Двоєвластіє утворило нечувано

-тяжку атмосферу взаємної боротьби, посіяло де-

моралізацію

, зневіру, відтягло увагу від фронтів, від забезпечення військ, знищило

внутрішній дух – і цим катастрофа була передумовлена»

Дедалі ставало очевидним

, що на об’єднання з Наддніпрянською Україною га-

лицькі політичні

діячі, котрих В. Винниченко через їх крутійства називав «кулуар-

ними патріотами»

, пішли під тиском народної боротьби, одним із гасел якої була со-

борність українських земель

. І то для них був скоріше формальний акт. Ані історич-

ні умови попереднього життя

, ані різниця в самій природі керівних елементів обох

національно

-державних утворень не сприяли тіснішому єднанню двох гілок одного

народу

На «кулуарних патріотів» В

. Винниченко покладає відповідальність і за втрату

Західно-Української Народної Республіки, і за хитання між С. Петлюрою і Антантою,

і за порятунок отаманщини, і за зраду УНР, і за відмову скористатись з перспектив-

них пропозицій радянської Росії

Гадається

, вищевикладене проливає додаткове світло на весь процес пошуку

оптимальної оцінки об

’єднавчого процесу двох гілок українського народу. Зокрема,

стає зрозумілішою та стримана

, частково навіть критична, реакція на проголошення

Акта злуки

22 січня 1919 р., яка відчувається в працях В. Винниченка, П. Христюка,

М. Шаповала – особистостей, які у відповідальний момент перебували біля керма

Української революції

Так, аналізуючи конкретний досвід

, П. Христюк узагалі порушує питання про

помилковість і навіть шкідливість союзу наддніпрянців з галичанами

. Буржуазні на-

хили останніх у нього не викликають жодних сумнівів. «Українська наддніпрянська

дрібна буржуазія придбала собі доброго «побратима» в особі галицької буржуазії,

–

глузливо зауважує дослідник

. – Єднання цих двох «галузів» одного народу набрало

таких зворушливих форм

, що коли кабінетові Мартоса і членам Директорії – С. Пет-

люрі та

А. Макаренкові –довелося відступати на терен Галичини, то цих «больше-

виків» Державний Секретаріят

3. О. УНР спочатку просто не хотів пускати в «свою

хату»

, а коли потім і пустив, то давав на кожному місці відчути свою неприхильність

до соціялістичного уряду

, ледве терплячи його перебування на галицькій території

(що, до речи сказати, з кожним днем все дужче зменшувалась під натиском польсько-

го війська»

***

Суперечності між керівництвом УНР і ЗУНР

(формально єдиної держави, а від-

так – суперечності всередині української державної організації

) привертали увагу

всіх фахівців

, які доторкалися до даної проблеми. Однак, порівняно з першими істо-

риками Української революції

, в наступні часи йшов пошук якомога «м’якших» кри-

387

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

теріїв для оцінки розбіжностей і фактичного розламу нації, замість регіоналістських

прагнень як визначальних у поведінці лідерів обох державних формацій причини

трагедії віднаходились переважно у зовнішніх чинниках

. Такі підходи не наближа-

ють до з’ясування сутності проблеми

, можна сказати, істотно поступаються значно

принциповішим, правдивішим висновкам праць 20–30-х рр. Власне це віддзеркалю-

ють і спеціальні розвідки

, які втім збиваються більше, а то й виключно на бібліо-

графування видань

, що з’являються, а не на їх фахово-критичний розбір, виважені

оцінки.

Між тим

, суперечності насправді носили такий характер, що могли у будь-який

момент зірвати зсередини всю державну будову

. Зокрема, у прямому зв’язку з пози-

цією Державного Секретаріату ЗУНР був «заколот» отамана П

. Балбочана. Звісно, не

можна скидати з рахунку і обстановку безвідповідальності за будь

-які дії, безкарнос-

ті за вчинені злочини

, яку підтримував у війську С. Петлюра. Це призвело до появи

цілого ланцюга отаманських змов і виступів

Обставини акції

, що кваліфікується як спроба П. Балбочана підняти повстання

проти С

. Петлюри, уряду УНР, дуже непрості й, попри спеціальну розвідку, не мо-

жуть вважатися до кінця з’ясованими

. Схоже, що П. Балбочан виявився втягнутим

у події більше проти власної волі

, так добре і не зрозумівши, що йому інкримінували

й за що він зрештою постраждав

Заарештований ще в січні

1919 р. в Кременчуці за провал оборони під Полтавою і

зв’язки з білокозачим Доном

, П. Балбочан був спочатку переправлений до Києва, але

з наближенням червоних переведений до Галичини

. Тривалий час він жив у Станіс-

лавові

, домагався пояснень свого арешту, слідства і суду, просив про виїзд за кордон,

заявляв про категоричну відмову служити в армії УНР

. Однак його справа не руха-

лась. А до завершення слідства С. Петлюра чинив перешкоди використанню досвід-

ченого військового у війні з Польщею

, до чого схилялись галицькі діячі

З наближенням фронту П

. Балбочан переїхав до Тернополя, а потім, готуючись до

закордонного відрядження

, вирішив відвідати Проскурів, де перебували вояки Запо-

різького корпусу

, яким він командував до свого насильного зміщення в січні 1919 р.

Колишній командир вирішив просто попрощатися з побратимами

Однак при зустрічі зі старшинами й козаками П

. Балбочану була зроблена пропо-

зиція очолити корпус

. Він завагався. Тоді отаман Запорізької Республіканської дивізії

Осмоловський

, його заступник полковник Зельницький і командири полків Запорізь-

кого корпусу полковники Дяченко

, Мальцев, Дубовий, Пирогів, Троїцький, Циморик

направили письмові звернення до державного інспектора М

. Гавришка.

В ньому вони висловили до офіційного представника уряду й військового коман

дування вимогу щодо «негайного призначення на посаду командуючого військами

Запорізької групи людини

, яку вони добое знають з гарного боку» – полковника

П. Балбочана.

Зважаючи на категоричність тону документа і передбачаючи можливі наслідки

відмови, М. Гавришко знайшов за необхідне 7 червня 1919 р. усунути від команду-

вання Запорізькою групою військ Дієвої армії отамана В

. Сальського і призначив на

цю посаду П

. Балбочана

388

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Державний інспектор повідомив листом про це рішення С. Петлюру, додавши, що

отаман П

. Балбочан приступив до виконання обов’язків командуючого Запорізькою

групою військ і що оперативні завдання виконуються з’єднанням нормально

Промовисті деталі про подальший розвиток подій пригадує С

. Шемет, який тоді

зустрівся з П

. Балбочаном. За його слоами, останній «ще хитався і не дав остаточної

відповіді на пропозицію державного інспектора прийняти команду над корпусом

...

при чім він поінформував мене про становище і додав

, що посилає до Петлюри, аби

той не думав

, що він затіває авантюру проти нього»

Події в Запорізькій групі військ були розцінені в Ставці Головного Отамана як

замах на верховну владу

(поповзли звичні в таких обставинах чутки, що П. Балбочан

нібито хоче заарештувати С

. Петлюру й уряд).

Головне командування армії УНР віддало розпорядження про «ліквідацію цієї

авантюри»

. В ніч на 9 червня 1919 р. П. Балбочан разом із М. Гавришком були заареш-

товані козаками Дорошенківського полку

(який знаходився під впливом давнього

суперника – О

. Волоха), приведені до Чорного Острова. С. Петлюра відмовився зу-

стрітися з П

. Балбочаном, а військово-польовий суд уже наступного дня – 10 червня,

поспіхом розглянувши справу

, виніс смертний вирок П. Балбочану

Навіть через десятиліття фахівці змушені визнати

, що не можуть зрозуміти, як

і хто точно заарештовував отамана

, хто брав участь у судовому засіданні, хто від-

хилив прохання про помилування

, з якими до уряду й Головного Отамана апелював

не лише сам засуджений

, а й старшини Запорізького корпусу, хто, зрештою, підписав

смертний вирок і хто його виконав

. Відомо лише, що на момент розстрілу (28 червня

1919 р.) на станції Балик, неподалік Кам’янця-Подільського, П. Балбочан справляв

враження божевільної людини

«В зв’язку з повстанням Балбочана, – подає інформацію П

. Христюк, було пере-

ведено деякі арешти і труси в Кам’янці

, між іншим і в Університеті, що з «храму на-

уки» став на деякий час штабом Балбочанівців

(при цьому було знайдено документи,

що свідчили про зв’язки «Балбочанівців» і «самостійників»

, зокрема члена Дирек-

торії П

. Андрієвського з Державним Секретаріатом ЗУНР у підготовці спільної акції

– В

. С.). Пізніше слідство над співучасниками Балбочана (яких, до речі, без суду було

помилувано С

. Петлюрою і заява самого Балбочана на слідстві свідчили, що Бал-

бочан був тільки техничним

(нещасливим) виконавцем не ним розробленого плану

державного перевороту»

Є підстави прислухатись і до сумнівів П

. Брицького й Є. Юрійчук щодо «зради»

й «заколоту» П

. Балбочана, як було подано справу громадськості й як вона в наступ-

ному висвітлювалася в історіографії

Епізод

, в центрі якого опинився П. Балбочан, віддзеркалив ті непрості колізії, які

наповнювали діяльність українського проводу

, зокрема його військової складової.

Він дозволяє краще уявити атмосферу тих жахливих днів

. На факт і момент покаран-

ня опального отамана звернув увагу В

. Винниченко. Розстріляний він був тоді, – сум-

но іронізує колишній керівник держави, – «коли цей просто «національний герой»

зробив замах на владу головного «національного героя»

. Коли ж він робив замахи

й злочинства супроти революції

, коли зробив державну зраду, коли поров різками

389

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

українських селян, тоді головний «національний герой» не тільки не розстрілював

його

, а дав йому в Київі, а потім і в Галичині повну волю ходити й робити все, що

тому злочинцеві хотілось»

В принципі даний сплеск непокори військовому командуванню і державній владі

відкритий виступ проти них був лише черговим

(і в цьому розумінні – дещо звичним

уже

) проявом сутності режиму отаманщини. Як би науковці не підходили до його

характеристики

, чи через визначення стрижневої природи, чи найвразливішої вади,

все одно

, за будь-яких обставин, отаманщина – це той елемент, який виявився систе-

моутворюючим чинником тогочасного державного життя

Вище вже багато говорилося про отаманщину як суспільний феномен і відмітну

рису Української революції на її певному етапі

. Однак з розвитком подій цей фено-

мен виявляв себе дедалі масштабніше і по-новому. Одним з таких проявів була зако-

номірна реакція на анархізм і безвладдя – наростання авторитарних тенденцій

Очоливши Директорію

, С. Петлюра поєднав у своїх руках військову й політич-

ну владу

. За словами В. Винниченка, так вона (влада) стала назагал «отаманською».

«Одкинувши ще під час повстання диктатуру пролетаріату й незаможного селянства,

хуторянка

(українська соціалістична демократія. – В. С.) мусіла приняти диктатуру

отаманщини»

, – дуже жорстко оцінював логіку тогочасних подій один з ініціаторів

та ідеологів Української революції

, що дуже боляче переживав її пізніші метамор-

фози.

Слова В

. Винниченка містять у собі дуже глибокий зміст. Вони дають досить точ-

не уявлення про механізм становлення та розвитку отаманщини й водночас є клю-

човими для розуміння складних трансформацій боротьби за збереження національ

ної державності і відстоювання будь

-якої влади в певних руках на різних рівнях – від

вузькорегіональної

(в повіті, навіть селі) – до верховної в УНР.

Щоб довести всю безпринципність петлюрівського керівництва

, його небажан-

ня відступитися від влади задля загальнонаціональних інтересів

, В. Винниченко

посилається на неофіційну інформацію з урядових кіл

, згідно з якою був намір по-

розумітися з А

. Денікіним так, щоб установити демаркаційну лінію між територіями,

захопленими Добровольчою армією і кам’янецьким урядом

: Денікіну віддавалася

майже вся Україна

, а Директорії залишалася тільки територія, зайнята отаманщиною.

Саме для цього так поспішали взяти Київ: щоб демаркаційна лінія пройшла поза ним.

«Кам’янецько

-«демократична» влада готова була ради врятування свого існування

віддати три чверті України найлютішому національному й соціально

-політичному

ворогові українського народу й не хотіла навіть спробувати порозумітися з комуніс

тами

, щоб уся Україна лишилась у руках української соціалістичної радянської влади.

Для отаманщини й тих нещасних кам’янецьких «демократів» реакціонер

, соціальний

і національний кат українського народу був ближчий, ніж соціалістична українська

влада»

Такі плани керівництва УНР викликали у В

. Винниченка величезне обурення:

«І як сміють після цього ці нещасні себелюбці говорити

, що вони бились за укра-

їнську

державність, що вони «тримали прапор українства до останнього кінця, як

герої»

? Прапор української контрреволюції, прапор соціальної дружби з Денікіним,

390

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

прапор хамства вони тримали собі на сором і ганьбу, а українському народові й його

відродженню та визволенню на велику шкоду

!»

Неодноразово історики розглядали проблему персональної ролі (й відповідаль-

ності

) С. Петлюри в тогочасних процесах. На відміну від багатьох сучасних авто-

рів, учасники подій 1917–1920 рр., їх перші дослідники здебільшого приходили до

негативних кінцевих висновків і оцінок

. Свідомо полишаючи осторонь крайнощі

(а можливо, просто дуже емоційну реакцію), гадається, варто прислухатись до оці-

нок С

. Петлюри, його якостей, що їх дає давній друг і соратник, діяч, який в цілому

симпатизував тодішньому українському провідникові, однак не заплющував очей і

на непривабливі риси його характеру

, – І. Мазепа. Через багато років, начебто багато

разів зваживши всі «за» і «проти»

, він писав: «Взагалі в питаннях політичної тактики

Петлюра

, як я не раз потім в цьому переконався, надзвичайно піддавався впливу сво-

го оточен

ня. Як правило, він йшов за тою групою, на яку в даний момент спирався.

Він не належав до тих провідників

, що уміють накидати іншим свої погляди. Люди-

на занадто лагідної вдачі і доброго серця

, він вірив у природжену добрість людини.

Добрий промовець на загальнопатріотичні теми

, Петлюра, як і колись за часів моїх

передреволюційних зустрічей з ним в Петербурзі

, був зовсім не меткий в політич-

них дискусіях

. Навіть маючи свій погляд на справу, він майже ніколи не брався його

належно уґрунтувати та скритикувати погляди своїх противників

, неначе навмисно

уникаючи накинути свою думку іншим

. Може, цим пояснюється його маломовність

на різних нарадах та на засіданнях Директорії й уряду

. Пригадую, як він дуже ко-

ротко

, майже схематично промовляв на згаданій державній нараді в Києві. Також від

Остапенка в Проскурові я чув

, що, мовляв, Петлюра на засіданнях переважно мов-

чить і приєднується до готових рішень»

І. Мазепа знайшов за потрібне порівняти двох лідерів Української революції –

В. Винниченка і С. Петлюру, суперництво між якими майже ніколи не припинялося

й, зрештою, дорого коштувало національній справі. І. Мазепа скоріше недолюблював

В. Винниченка, хоч і поважав. Тим цікавіше (й цінніше) його спостереження: «... Не-

хіть Петлюри до дискусій була значним козирем в руках Винниченка та інших його

політичних конкурентів

. В протилежність до Петлюри, Винниченко любив подискуту-

вати

. Крім того він мав ще ту перевагу над Петлюрою, що користався симпатіями

партії есерів

. Петлюру есери, навпаки, не любили. Коли б Винниченко залишився і

далі при владі

, то хто знає, чи спромігся б Петлюра в році 1919-му і пізніше піднес-

тися на ролю першої особи в

державі. Але після того, як майже всі українські діячі,

що набули популярности за часів Центральної Ради, повід’їздили за кордон, Петлюра

став єдиним широко відомим в масах українського народу національним

провідни-

ком

, що твердо йшов шляхом боротьби за незалежну українську державу»

Отже

, зовсім не вважаючи С. Петлюру випадковою людиною на політичному

Олімпі України

, не можна твердити, що доля в даному разі виявилась прихильною

до українства. Головний Отаман начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини

як переважно небезпечного і шкідливого

, хоч, можливо, і невідворотного явища. Не

відмовляючи отаманщині у певній об’єктивній зумовленості

, логічно допустити, що

вінчати її мала відповідна політична фігура

, поведінка якої, в свою чергу, природно