Шульженко Ф.П., Гайдулін О.О., Кундрик Р.С. Транспортне право (укр)

Подождите немного. Документ загружается.

Таким чином, транспортне право — це не окрема галузь пра-

ва, а міжгалузевий комплекс. Він об’єднує правові норми, що за

допомогою різних галузевих методів регулюють управлінські та

майнові відносини, які виникають у зв’язку зі здійсненням транс-

портної діяльності

Норми різних галузей права об’єднуються в єдиний комплекс

транспортного права з метою правового регулювання діяльності

транспортної системи України і відносин, що виникають між під-

приємствами транспорту і користувачами. Тому система транс-

портного права відображає особливості суспільних відносин, які

воно регулює.

У цілому транспортне право складається із сукупності норм

різних галузей права — цивільного, господарського, адміністра-

тивного, трудового, земельного, міжнародного та інших.

Проте, транспортне право як цілісна юридична наука і навча-

льна дисципліна традиційно поділяється на загальну та спеціаль-

ну частини.

У загальній частині розглядаються теоретичні основи транс-

портного права, поняття та структура транспортної системи, ор-

ганізаційно-правові засади управління транспортом, правові заса-

ди господарської діяльності підприємств транспорту, юридична

відповідальність за правопорушення на транспорті, порядок укла-

дання та виконання транспортних договорів.

В спеціальній частині транспортного права слід з’ясувати пра-

вові засади діяльності:

 автомобільного транспорту;

 залізничного транспорту;

 повітряного транспорту;

 морського транспорту;

 річкового транспорту;

 трубопровідного транспорту.

1.3. Джерела транспортного права

Серед нормативно-правових актів, що є джерелами транспорт-

ного права, необхідно виділити закони і підзаконні акти.

Головним джерелом транспортного права є основний закон —

Конституція України від 28 червня 1996 року, яка закріплює ос-

Коло суб’єктів транспортної діяльності деталізовано у визначенні транспортного

права, яке наведено у посібнику Шульженко Ф. П., Кундрик Р. С. Транспортне право:

Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.:КНЕУ, 2004. — С. 19.

нови державного і суспільного ладу, визначає права усіх суб’єк-

тів права власності і господарювання.

Джерелом транспортного права є низка Законів України, які

регулюють відносини, що виникають у транспортній діяльності.

Важливим джерелом транспортного права є цивільне законо-

давство України. Так, новий Цивільний кодекс України, який

набув чинності з 1.01.2004 року, містить главу 64 «Перевезен-

ня», яка визначає загальні положення про перевезення (ст. 908),

поняття договору (ст. ст. 909, 910) та окремі аспекти перевезень.

Також Цивільний кодекс України визначив засади відповідаль-

ності володільців джерел підвищеної небезпеки (транспортних

засобів) (ст. ст. 1187, 1188), встановив скорочені строки позов-

ної давності по позовах, що випливають із відносин перевезення

(ст. 258), ввів поняття «публічний договір» щодо послуг транс-

порту загального користування (ст. ст. 633, 915), визначив особ-

ливості відповідальності на транспорті (ст.ст. 921—926), вре-

гулював відносини зберігання (ст. ст. 936, 956, 957, 972, 974,

977), відносини по транспортно-експедиційному обслуговуван-

ню (глава 65), відносини найму (оренди) транспортних засобів

(ст.ст. 798—805), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977).

Цивільне законодавство передбачає відповідальність перевізни-

ків за невиконання зобов’язань, за витрату, нестачу і пошко-

дження вантажу або багажу.

До джерел транспортного права також належать певні акти

господарського законодавства України. Господарський кодекс

України, який набув чинності з 1.01.2004 року, містить главу 32,

в якій регулюється перевезення вантажів як господарська діяль-

ність. Також Господарський кодекс України визначає основні за-

сади господарсько-правової відповідальності, в тому числі на

транспорті.

Серед актів транспортного законодавства виділяється Закон

України «Про транспорт» від 10.11 1994 року (із наступними змі-

нами і доповненнями), який визначає правові, економічні, органі-

заційні та соціальні основи діяльності, загальні для всіх видів

транспорту в Україні.

Далі необхідно відокремити Закони України, які регулюють

окремі підгалузі транспорту. Так, важливим джерелом автотранс-

портного права є Закон України «Про автомобільний транспорт»

від 05.04.2001 р., який визначає засади діяльності автотранспорт-

них підприємств, порядок здійснення господарювання на автот-

ранспорті, вимоги до перевізників, до договорів на перевезення

тощо.

30 червня 1993 року Верховною Радою України прийнятий За-

кон України «Про дорожній рух» (із наступними змінами і допов-

неннями), який визначає правові та соціальні основи, регулює су-

спільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, ви-

значає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів — учасників

дорожнього руху, органів державної виконавчої влади, об’єд-

нань підприємств, установ і організацій незалежно від форм влас-

ності і господарювання.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності

залізничного транспорту, його відносини з органами державної

виконавчої влади, органами самоврядування, іншими видами

транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами ванта-

жів, багажу, вантажобагажу і пошти встановлені Законом Украї-

ни «Про залізничний транспорт», який прийнятий Верховною Ра-

дою України 4 липня 1996 року.

Джерелом транспортного права є також Повітряний кодекс Ук-

раїни, прийнятий Верховною Радою України 4 травня 1993 року

(із наступними змінами та доповненнями) .

Кодекс визначає правові засади діяльності користувачів пові-

тряного транспорту України, державного регулювання діяльності

цивільної авіації, господарської і комерційної діяльності авіації;

встановлює авіаційні правила; визначає правові положення повіт-

ряних суден, аеродромів і аеропортів; нормує порядок сертифіка-

ції та допуску повітряних трас, польоти повітряних суден, повіт-

ряні перевезення, авіаційні роботи.

Окрім цього, Повітряний кодекс передбачає відповідальність

за порушення законодавства, що регулює використання повітря-

ного простору України, відповідальність перевізника, замовника і

пасажира за невиконання обов’язків і зобов’язань.

Правові, економічні і соціальні засади діяльності морського

транспорту передбачені ще одним джерелом транспортного пра-

ва — Кодексом торговельного мореплавства України, який прий-

нятий Верховною Радою України 23 травня 1995 року (із наступ-

ними змінами та доповненнями) .

Нарешті, ще один Закон України — «Про трубопровідний транс-

порт» від 15 травня 1996 року — визначає правовий, економічний

та організаційний порядок діяльності цього виду транспорту.

Серед законів, які регулюють окремі аспекти транспортної дія-

льності доцільно виділити Закон України «Про Державну спеціа-

льну службу транспорту» від 05.02.2004, № 1449-ІV і Закон Украї-

ни «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 01.07.2004 р.

№ 1955-ІV.

До окремої групи Законів України як джерел транспортного

права належить законодавство інших галузей права, яке поряд з

іншими питаннями регулює також транспортну діяльність.

Так, джерелами транспортного права України є Закон України

«Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року, Земель-

ний кодекс України та інші, які будуть детально розглянуті в ін-

ших темах .

Окрім законів, джерелами транспортного права є певні підза-

конні нормативно-правові акти. Це — Укази Президента Украї-

ни, постанови Кабінету Міністрів України, документи національ-

ного банку України, накази міністра транспорту, деяких галузе-

вих міністрів, керівників залізниць, портів та інші акти, прийняті

на підставі та для виконання законів.

Серед джерел транспортного права особливе місце посідають

Статути окремих видів транспорту:

1. Статут автомобільного транспорту, затверджений постано-

вою КМ УРСР від 27.06.1969 р. № 401.

2. Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, за-

тверджений постановою КМ Радянського Союзу від 15.10.1955 р.

№ 1801.

3. Статут залізниць України, затверджений Постановою КМУ

№ 457 від 6 квітня 1998 р.

До джерел транспортного права належать міжнародні догово-

ри, які укладаються між Україною й іншими країнами з приводу

забезпечення міждержавної транспортної діяльності, а також до-

говори між транспортними підприємствами і організаціями Ук-

раїни і зарубіжних країн. Це можуть бути як договори, що укла-

дені спеціально для врегулювання правовідносин у галузі транс-

портної діяльності, так і інші договори, у яких визначаються ос-

новні засади правового регулювання цієї сфери.

До таких договорів можна віднести договір про дружбу, спів-

робітництво і партнерство між Україною і Російською Федераці-

єю від 31 травня 1997 р. та договір про відносини добросусідства

і співробітництва між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р.

Відповідно до ст. 7 нового Цивільного кодексу України, який

набув чинності 1.01.2004 р., до джерел цивільного права віднесе-

но і звичай. Тому з певними застереженнями до джерел транспорт-

ного права можна віднести звичаї торгового обороту, які стосу-

ються договорів перевезення, але не суперечать чинному

законодавству України. Наприклад, до таких джерел можна від-

нести Принципи УНІДРУА 1994 року, Правила ІНКОМТЕРМС —

2000 тощо.

Нормативно-правові акти

 Конституція України;

 Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.;

 Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.;

 Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

Література

Гіжевський В. К., Мілошевич А. В. Правове регулювання транспорт-

ною системою України. — К., 2000. — 141 с.

Транспортна система України: Коментар / Вісник податкової служ-

би України, № 42, листопад 2002 р.

Транспортне право України: Навч. посіб. / Демський Е. Ф., Гіжевсь-

кий В. К., Демський С. Е., Мілошевич А. В. За заг. ред. В. К. Гіжевсько-

го, Е. Ф. Демського — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 6—50.

Хозяйственное право / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хаху-

лин и др. / Под ред. Мамутова В. К. — К.: Юринком Интер, 2002. —

С. 721—736.

Шульженко Ф. П., Кундрик Р. С. Транспортне право: Навч.-метод.

посіб. для самост. вивч. дисц. — К.:КНЕУ, 2004. — С. 19—27.

Щербина В. С. Господарське право: Підручник. — К.: Юрінком Ін-

тер, 2003. — С. 339—346.

Завдання на самопідготовку за темою № 1

1. Зверніться до Закону України «Про транспорт» від 10 лис-

топада 1994 р. (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 51,

ст. 446) і визначте:

Чи використовується у цьому Законі термін «транспортні

правовідносини»? Якщо — так, то в якій статті, якщо — ні, то

який близький до нього термін застосовується у Законі?

Зробіть висновок — чому саме такі терміни використовує

законодавець?

2. Зверніться до Закону України «Про транспорт» від 10 лис-

топада 1994 р. (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 51,

ст. 446) і визначте:

Для яких осіб є обов’язковими нормативні акти, які визнача-

ють умови перевезень, порядок використання засобів транспор-

ту, шляхів сполучення?

Транспортні правовідносини

2.1. Матеріальний зміст транспортних правовідносин.

2.2. Юридичний зміст транспортних правовідносин.

2.3. Основні зобов’язання за договорами перевезення.

2.1. Матеріальний зміст

транспортних правовідносин

Як зазначалося у першій лекції, правовідносини на транспорті

мають багатомірний характер, але всі їх можна віднести до двох

основних видів:

 майнових (цивільно-правових) відносин;

 управлінських (адміністративно-правових) відносин на транс-

порті.

Проте кожен з цих видів правовідносин має однаковий склад,

суть якого становить єдність фактичного матеріального змісту і

юридичної форми (юридичного змісту).

Обидва види цих правовідносин, незважаючи на те, що мають

різний юридичний зміст, матеріально поєднуються в самій транс-

портній діяльності. Тому в юридичній літературі все більшого

поширення набуває термін «транспортні правовідносини», який

позначає матеріально однорідні відносини, що виникають у зв’яз-

ку з транспортною діяльністю. За юридичним складом ці право-

відносини чітко розподіляються на два окремих види: цивільно-

правові (основні) і адміністративно-правові відносини на транс-

порті.

Матеріальний зміст правовідносин — це фактична поведінка,

яку правомочний суб’єкт може, а правозобов’язана сторона по-

винна здійснити. Тому з діяльнісної точки зору, транспортні пра-

вовідносини є поєднанням:

Шульженко Ф. П., Кундрик Р. С. Транспортне право: Навч.-метод. посіб. для самост.

вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2004. — С. 28—29. Ознаки транспортних правовідносин наве-

дені там же (с. 29).

 транспортування і посередницької діяльності з надання

транспортних послуг;

 управлінської і режимоутворюючої діяльності на транс-

порті.

Транспортні послуги у свою чергу розрізняються в залежнос-

ті від:

 виду транспорту: водні (морські і річкові), наземні (заліз-

ничні і автомобільні), повітряні (авіаційні), трубопровідні, змі-

шані перевезення;

 об’єкта транспортування (перевезення вантажу, пасажирів,

багажу, пошти);

 транспортної характеристики товару: перевезення сухого ван-

тажу (навалювальний — вугілля, руда, насипний — зерно, це-

мент, фосфати), генеральні та штучні перевезення, перевезення

наливних вантажів (нафта і продукти її переробки, рослинна олія,

вино й ін.);

 періодичності перевезення (регулярні та нерегулярні пере-

везення);

 порядку перетинання кордону (перевантажувальні і безпе-

ревантажувальні перевезення);

 виду транспортно-технологічної системи (контейнерне, по-

ромне, ліхтерне та інші перевезення);

 виду сполучення (пряме, непряме та інші види сполу-

чень).

Матеріальний зміст правовідносин має суб’єкт-об’єктну струк-

туру.

Варто підкреслити загальне правило, за яким суб’єктами пра-

вовідносин на транспорті можуть бути юридичні та фізичні осо-

би, які у відповідності до чинного законодавства наділені правоз-

датністю, дієздатністю і деліктоздатністю.

До суб’єктного складу транспортних правовідносин належать

особи, стосовно правового статусу яких транспортне законодав-

ство встановлює додаткові вимоги:

1. Основні суб’єкти транспортних правовідносин (див. рис. 2.1.):

1.1. Органи державного управління та органи місцевого само-

врядування — Верховна Рада України, Кабінет Міністрів Украї-

ни, Міністерство транспорту та зв’язку України, департамент

(орган управління) відповідної підгалузі транспорту, спеціалі-

зовані державні органи управління транспортом, органи дер-

жавного управління Автономної республіки Крим, місцеві дер-

жавні адміністрації, сільські (селищні), міські, районні та облас-

ні ради.

Органи

державного

управління

Власник

транспортного

засобу

ПЕРЕВІЗНИК

Обслуговуючий

персонал

Посередник

(експедитор,

агент)

Умовні

позначки:

майнові

(цивільно-правові)

відносини

управлінські

(адміністративно-

правові) відносини

Відправник

Одержувач

Управлінські

структури

ПЕРСОНАЛ (ЕКІПАЖ)

ТРАНСПОРТНОГО

ЗАСОБУ

ОСНОВНІ СУБ’ЄКТИ

ТРАНСПОРТНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Рис. 2.1.

1.2. Перевізник — особа, яка укладає або від імені якої укла-

дено договір перевезення

(транспортні організації та підприємст-

ва — залізниці, судноплавні акціонерні компанії, автотранспортні

підприємства, підприємства повітряного транспорту тощо), до

складу якого мають входити:

 відповідні управлінські структури (органи управління транс-

портного підприємства);

 персонал (водії, екіпаж) транспортного засобу;

 обслуговуючий персонал (технічний, медичний та інший).

Якщо перевезення фактично здійснюється іншою особою, а не

тою, що уклала договір перевезення, то використовуються такі

поняття:

Оператор перевезення (перевізник) — особа, безпосередньо від-

повідальна за перевезення вантажів або така, що використовує

для перевезення третю сторону.

Фактичний перевізник (замінюючий перевізник, субпідрядник) —

особа, яка безпосередньо здійснює повне або часткове переве-

зення.

По відношенню до посередника — агента — перевізник висту-

пає у якості принципала, тобто особи, яка уповноважує іншу осо-

бу бути представником її інтересів, а стосовно фрахтівника —

власника транспортних засобів — у якості фрахтувальника —

особи, яка користується цими засобами на певних умовах.

Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 8 Закону України

«Про транспорт», ст. 9 Закону України «Про ліцензування пев-

них видів господарської діяльності» внутрішні та міжнародні

перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морсь-

ким, залізничним та автомобільним транспортом, транспорту-

вання нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом,

транспортування природного і нафтового газу трубопроводами

та його розподіл — здійснюються тільки на підставі спеціально-

го дозволу (ліцензії).

З метою підвищення рівня виконання міжнародних перевезень

вантажів і пасажирів Кабінет Міністрів України Постановою від

11 липня 1994 р. № 475 затвердив Положення про національного

Різні варіанти легального визначення поняття «перевізник» див.: ст. 1 Афінської

конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року, складеної в Афінах

13 грудня 1974 року; ст. 1 Конвенції про міждержавний лізинг, вчиненої в м. Москві

25 листопада 1998 року; пункт 1.8 «Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобага-

жу та пошти залізничним транспортом України», затверджених наказом Міністерства

транспорту України 28.07.98 року № 297; підпункт 1.3.4 «Положення про порядок конт-

ролю за переміщенням товарів та інших предметів між митницями на території Украї-

ни», затвердженого наказом Держмитслужби України від 04.04.97 року № 150.

автомобільного перевізника, а Постановою від 15 листопада 1996 р.

№ 1397 — Положення про національного повітряного перевізника.

Статус національного автомобільного перевізника надається

підприємництву автомобільного транспорту Кабінетом Міністрів

за поданням Мінтрансу. Цей статус надається підприємству за

умов:

 підприємство є юридичною особою, а основним видом його

господарської діяльності є автомобільні перевезення;

 не менш як 50 відсотків рухомого складу підприємства

складають автомобілі, що відповідають міжнародним технічним

вимогам;

 підприємство здатне забезпечити управління транспортни-

ми засобами на міжнародних автомагістралях висококваліфіко-

ваними водіями, а прибутки такого підприємства від перевезень у

міжнародному сполученні повинні бути не менше 70 відсотків за

останні два роки.

Національний автомобільний перевізник, відповідно до По-

ложення, зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання

державного замовлення, державного контракту і окремих урядо-

вих завдань на автомобільні перевезення в міжнародному сполу-

ченні.

Аналогічними є вимоги і до претендентів на надання статусу

національного повітряного перевізника, але водночас є й свої

особливості. Зокрема, 50 відсотків майна юридичної особи повин-

ні перебувати у державній власності, її діяльність має повністю

відповідати вимогам Повітряного кодексу України і відсутні тяж-

кі порушення щодо виконання польотів протягом останніх трьох

років. Повітряні судна юридичної особи, які експлуатуються на

повітряних трасах, повинні відповідати міжнародним технічним

вимогам. Окрім цього, претенденту необхідно мати власний сер-

тифікат експлуатанта, товарний знак, трилітерний код ІКАО, те-

лефонну позначку та власну перевізну документацію.

Надання статусу національного повітряного перевізника здійс-

нюється на конкурсних засадах. Національний повітряний пере-

візник зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання

обов’язків, що випливають із міжнародних договорів України,

замовлень та окремих завдань Кабінету Міністрів України на по-

вітряні перевезення.

1.3. Власники транспортних засобів. Вони займають особливе

місце у суб’єктному складі правовідносин на транспорті. Власни-

ком транспортних засобів може бути держава — тоді цей суб’єкт

певною мірою збігається з відповідним органом державного