Шпори на екзамен з української історіографії

Подождите немного. Документ загружается.

попередні роботи Д.Багалія, відбиває народницькі елементи його світогляду. Книга складається з

окремих розділів - нарисів, приблизно однакових за обсягом, але не завжди рівноцінних за

обширом проблематики.

У тісному зв'язку з темою історії Слобідської України написані два томи великої монографічної

праці "История города Харькова за 250 лет", над якою Д.Багалій працював спільно з Л.Міллером.

Це була одна з перших спроб показати роль міста в економічному й культурному житті

українського народу.

Одночасно Д.Багалій вивчав питання історії освіти й культури на Україні. Він досліджував історію

Харківського університету – першого в Східній Україні, який відіграв велику роль у розвитку

української культури. Результатом цього дослідження стала поява "Опьгга истории Харьковского

университета". Значення цієї праці (у 1893-1898 рр. в Харкові вийшов перший її том, в 1901 р. -

другий) полягало не тільки у висвітленні історії університетської освіти на Україні, а й у показі

значення університету для розвитку політичного і культурного життя України в епоху царської

реакції.

Д.Багалієві належить честь першого академічного видання зібрання творів видатного українського

філософа Г.С.Сковороди , яке ввело оригінальні ідеї мислителя в обіг культурного і наукового

життя тогочасної Росії. Багалій присвятив видатному українському філософу цілу низку

ґрунтовних статей і розділів у монографії. Найкращою серед них сам історик називав

"Український мандрівний філософ Г.С.Сковорода" (1926 р.).

Створюючи великі монографічні праці головним чином з історії Слобідської України, Д. Багалій

одночасно розробляв і інші проблеми, які порушувала сучасна йому історіографія.

Таким чином, світогляд, громадська й наукова діяльність Д.І.Багалія мали прогресивний характер.

Вірність просвітницьким ідеалам учений зберіг до кінця своїх днів.

71. УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В 20-30 – ТІ РР.

Умови, за яких розвивались історичні науки в Галичині, були іншими ніж в інших регіонах.

Польська влада над Західною Україною, що не припускала автономії в жодному вигляді, та

ворожнеча між

владою і українським населенням не сприяли українській науці в цілому та українській історії

зокрема. Українські кафедри Львівського університету було закрито. Наукове товариство ім.

Шевченка тривалий час було позбавлено держав них субсидій.

Лише добровільна допомога української громадськості, як моральна так і фінансова, та

самовіддана праця частини українських вчених зробила можливим те, що українська історична

наука цього регіону не лише не вмерла, але й продовжувала розвиватись та досягла нових висот.

Більш того, через занепад української історичної науки в Українській РСР у тридцятих роках,

Галичина стала єдиною українською територією, де українські вчені могли працювати за більш-

менш вільних умов.

Українська історіографія в Галичині зберегла найкращі традиції довоєнної історичної науки, а

керівництво нею залишилось в руках тих істориків, що належали до школи М. Грушевського. Не

менш важливим було й те, що традиційний центр вільної української науки, Наукове товариство

ім. Шевченка, збереглося та посіло чільне місце в житті української історичної науки в Галичині.

Саме завдяки Науковому товариству ім. Шевченка українська наука у Галичині, позбавлена права

мати власні університети, зуміла створити свої наукові центри.

. Особливий вплив спричинила діяльність Всеукраїнської академії наук та її Історичної секції,

очолюваної М. Грушевським. Галицькі історики не лише друкували свої праці у виданнях ВУАН

та Історичної секції, але навіть брали безпосередню участь у діяльності останньої. Відповідно

духові та традиціям об’єднаної української історіографії, М. Грушевський спрямовував зусилля

спільноти українських істориків на вирішення загальних проблем української історії, незалежно

від державних кордонів та політичних режимів.

І коли на початку тридцятих всеукраїнський центр у Києві був знищений та українська

історіографія в Українській РСР була придушена, галицькі українські історики продовжували

роботу, підтримуючи контакти з українськими вченими-емігрантами у Празі, Варшаві, Берліні та

Парижі.

Головним осередком української історичної науки в Галичині залишалось Наукове товариство ім.

Шевченка, особливо його історично-філософське відділення, очолюване професором І.

Крип’якевичем. До активних членів відділення належали як старші історики, які починали свою

наукову кар’єру ще за часів М. Грушевського (Б. Барвінський, В. Герасимчук, Ф. Голійчук, Д.

Коренець, І. Кревецький, Ф. Срібний, О. Терлецький та інші), так і молодші вчені, котрі вперше

вийшли на наукову сцену у двадцятих і тридцятих роках (М. Андрусяк, І. Витанович, Р. Зубик та

інші). Нове покоління з’явилося у тридцятих роках, працюючи у Науковому товаристві ім.

Шевченка у професора Крип’якевича (І. Карпинець, Т. Коструба, О. Пріцак та інші).

1938 р. у складі історичнофілософського відділення діяли такі комісії: Стародавньої історії

України (голова І. Крип’якевич), новітньої історії України (голова І. Витанович), історичних

джерел (голова О. Терлецький). Дослідницька робота стосувалась переважно місцевої історії

(Галицько-Волинської держави ХІІІ–ХІV ст., Галичини ХVІІІХІХ ст. тощо), однак інтерес та увага

вчених часто виходили за межі місцевих проблем і торкалися питань всеукраїнського значення.

Багато історичних матеріалів місцевого значення друкувались у виданнях місцевих музеїв та

краєзнавчих товариств:“Літопис Бойківщини” у Самборі, десять томів між 1931 і 1939 рр; “Наша

Батьківщина”; та інші. Багато історіографічних праць та матеріалів, переважно науково-

популярного змісту друкувались різними українськими громадськими та приватними

видавничими закладами або у вигляді журналів чи збірників, або окремими, часто великими за

обсягом, виданнями.

72. ІСТОР. ТВОРИ І. КРИП’ЯКЕВИЧА.

Серед вихованців М.Грушевського виділявся Іван Крип'якевич (1886-1967), який залишив багату і

різнопланову історичну спадщину. Народився І.Крип'якевич у м.Львові, в сім'ї священика. Вже на

першому курсі І.Крип'якевич зібрав в архівах Львова матеріали до розвідки "Львівська

Русь в першій половині XVI ст. , яка була надрукована в "Записках НТШ''.

Тоді ж у "Записках НТШ" (том 65) була видрукувана праця 19-річиого Івана Крп’якевича

"Матеріали до історії торгівлі Львова".

У 1908-1914 рр. вийшли друком дослідження І.Крип'якевича "Посли на дворі Хмельницького",

"Скарби Хмельницького", "Скульптури Хмельницького", "Прапор Хмельницького" тощо. Праця

І.Крип'якевича "З козацької сфрагістики" і досі залишається неперевершеною щодо кількості

залученого матеріалу (загалом описано 37 печаток, в тому числі 25 загальновійськових), і за

методикою дослідження й точного розшифрування легенд.

У 1911 р. І.Крип'якевич здобув науковий ступінь доктора філософії, захистивши дисертацію на

тему "Козаччина і Баторієві вольності".

І.Крип'якевич приділяв значну увагу поширенню знань з історії рідного краю, постійно

публікуючи науково-популярні статті на сторінках періодики. У "Письмах з Просвіти" він зокрема

надрукував такі розвідки, як "Богдан Хмельницький в Галичині" (1907), "Львів, його минувшина і

теперішність" (1910), "Княжий город Галич" (1911) тощо. І.Крип'якевич - автор серії розвідок з

історії Львова: "Проходи по старім Львові" (1930), "Від Високого замку до Личакова", "Львівський

ринок", "Руська вулиця у Львові", що пізніше були зібрані в окрему книгу "Історичні проходи по

Львові" (1932). Ці та багато інших краєзнавчих праць ученого відзначаються багатою джерельною

базою і науковою сумлінністю. При цьому слід зазначити, що І.Крип'якевич розглядає українство

Львова не як самоізольовану масу, а як постійну органічну частину творців львівської історії,

аргументовано розкриває процеси взаємовпливів та взаємопроникнення різних культур, що

сформували своєрідне обличчя міста. Разом з тим, йому вдалося довести безпідставність

стереотипу про малочисельність, некультурність та невпливовість українців у середньовічному

Львові. Це не тільки значно розширило відомості з історії окремих українських інституцій та

закладів, а й відкрило нові, раніше невідомі інституції.

Серед інших праць слід відзначити: "Велику історію України" (автор М.Голубець: вступ, редакція

і окремі частини - І.Крип'якевич); далі, у 1936 р. видана "Історія українського війська"

(І.Крип'якевич - княжі і козацькі часи); 1937 р. - "Історія української культури" (І.Крип'якевич -

перша частина - "Побут"); 1938-1939 рр.~ "Всесвітня історія" (повністю -І.Крип'якевич). У 1938 р.

учений завершив рукопис синтезованої праці "Історія України", яка була задумана як посібник для

народних шкіл та читалень "Просвіти". Курс вийшов дуже гармонійним: поруч з питаннями

політичної та військової історії автор приділив багато уваги історії внутрішнього устрою України,

соціальній структурі, історії культури, побуту населення.

73. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (40-60-ті рр.)

Напередодні Другої світової війни в Інституті історії України у Києві працювали: О. Оглоблин, М.

Петровський, Н. Полонська-Василенко, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, І. Премислер, М. Супруненко,

М. Марченко, К. Стецюк, В. Дядиченко, Ф. Лось та інші.

Інститут історії України видав “Короткий курс історії України”, Київ, 1941, колективну працю,

головним редактором якої був Сергій Білоусов, директор інституту, та перший том “Історії

України” під редакцією М. Петровського. Наукова діяльність Інституту історії України та усі

праці в галузі історії у радянській Україні повинні були здійснюватись у відповідності до вимог

так званої “марксистсько-ленінської “ методології, під суровим партійним контролем та на засадах

ідеології та навіть фразеології, котра б відповідала певним обов’язковим сюжетам.

Обов’язковою основою наукової роботи інституту була офіційна ідея “радянського патріотизму”

та супутня їй ідея лідерства “великого російського народу” .Стосовно української історії це

означало теоретичне узаконення та виправдання централізуючої політики московських царів та

Совітів в Україні, кінцевим наслідком чого стало нехтування усіма національними інтересами

українців, їхніми національними рисами і традиціями.

За таких умов, які після короткої паузи під час Другої світової війни стали ще більш суровими,

українська історіографія в межах УкраїнськоїРСР втратила свій український характер і традиції.

Лише окремі праці, що вийшли в Україні наприкінці сорокових і на початку п’ятдесятих, за

поодинокими винятками публікацій архівних документів, не заслуговують уваги справжньої

історичної науки.

В 1950-60-ті роки відбувається остаточне ідейно-організаційне оформлення української

історіографії як спеціальної дисципліни.

Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до історіографічної

проблематики, методологічної рефлексії історичної науки. Основною ознакою історіографічних

досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її

предмета, завдань, методів тощо.

Виконуючи функції методологічного проводу в системі історичної науки, історіографія мала

надати їй інтелектуальної чинності, наукового авторитету у внутрішньому та зовнішньому

науковому співтоваристві. У період застою історіографія виконувала і специфічну функцію

критики «буржуазних фальсифікацій» вітчизняної історії. 1960-1970-ті роки - це пік у розвитку

дисципліни історіографії, що пов'язано з її організаційною розбудовою, кадровим поповненням,

накопиченням ідейного багажу, методів і техніки історіографічного аналізу.

У період перебудови історіографія виконувала здебільшого ідеологічні функції. Виступала

засобом спростовування радянських міфів, визнаних авторитетів, зведення політичних та

ідеологічних рахунків, реанімацією застарілих націоналістичних догм, плазуванням перед

західною українською історіографією. Більшість радянських істориків, здавалося, були неготові до

сприйняття нового в науці, осягнення доробку світової історичної думки.

Протягом 1960 - 1970-х років відбувався процес утворення кафедр історіографічного профілю в

Україні. В 1964 р. відкрита кафедра історіографії, допоміжних дисциплін і методики в

Харківському університеті. Ініціатором створення і першим її завідувачем став професор В.

Астахов.

У даний період формувався і кадровий склад дослідників історії історичної науки в Україні.

Харківську школу репрезентували В. Астахов, І. Шерман, Ю. Журавський, у центрі уваги яких

знаходились проблеми російської та української історіографії. Дніпропетровська школа

орієнтована на вивчення теоретичних проблем історії історичної науки, а також історіографії

Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Київська школа відома іменами Ф. Шевченка,

В. Сарбея, А. Санцевича, Н. Комаренко.

У 60 - 70-ті роки визначається спектр проблем історіографічних досліджень в Україні та за її

межами, побачила світ низка монографій українських і російських авторів, присвячених діячам

української історичної науки, серед яких М. Максимович, О. Бодянський, М. Маркевич, М.

Костомаров, О. Лазаревський, О. Єфименко, Д. Яворницький. Особливу увагу вітчизняних і

зарубіжних дослідників привертали окремі періоди в історії української історичної науки,

здебільшого радянський.

74. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У 70-80-Х РР.

Історична наука в Україні у 1960-1980-ті роки переживала складний і суперечливий процес свого

розвитку, зумовлений згортанням хрущовської "відлиги", репресіями проти шістдесятників та

дисидентів, наростанням рецидивів українофобії та ідеологічних чисток,особливо за часів

партійного ідеолога Маланчука.

В офіційній радянській історіографії в Україні працювали й чесні історики, які через обставини

були змушені вдаватися до марксистської ідеології, але робили свою справу дослідника

української історії.

Можна умовно виділити кілька напрямів офіційної історіографії того періоду. Це і

великоросійська шовіністична історіографія зі своїм відверто антиукраїнським спрямуванням, яка

спричинила немало чорних плям, в українській історії шляхом застосування до неї російської

схеми історичного розвитку, російщення кадрів. З офіційних видань тих років зникають самі

поняття "український народ", "українська нація", були заборонені терміни Київська Русь, Київська

держава, Козацько-Гетьманська держава, а сама українська ідея піддавалась остракізмові.

Близькою до цього напряму, але з українським забарвленням, була промосковська течія, яку

найповніше репрезентував Маланчук і його оточення. Наслідки їх вислужування перед Москвою

відбиті в грубій фальсифікації української історії, в багатотомній "Історії УРСР", Українській

Радянській Енциклопедії та ряді інших видань.

Як вважає дослідник Я.Калакура, частина українських істориків стояла на платформі комунізму з

українським обличчям. Саме серед них сформувалася та верства, яка після проголошення

незалежності України активно виступала на захист національної державної традиції.

Нарешті, офіційна історіографія була представлена істориками, які певною мірою перебували в

опозиції до партійної лінії і чиї імена часто викреслювалися з видавничих планів, але час від часу з

кон'юнктурних мотивів влада зверталась до їх праць. Так було з І.Крип'якевичем, Ф.Шевченком,

О.Апанович, О.Компан, Я.Дзирою, Р.Івановою та ін.

Поряд з офіційною історіографією існувала неофіційна, та, яку переслідували владні структури.

Вона представлена здебільшого рукописами, які поширювались нелегально через так званий

самвидав. В офіційні документи не вписувались праці М.Брайчевського, Я.Дашкевича, І.Дзюби,

В.Мороза та ін.

Наукові дослідження в ділянці історії України проводили фахівці Інституту археології, Інституту

історії (з 1991 – Інститут історії України). Історикопартійну лінію розробляли в Інституті історії

партії при ЦК КПУ (тепер - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень), їх зусиллями

були створені фундаментальні серії "Історія селянства Української РСР" в 2-х томах (К., 1969),

"Історія робітничого класу Української РСР" в 2-х томах (К., 1967), "Соціально-політичне життя

трудящих Української РСР" в 2-х томах (К., 1981-1985), "Очерки истории Коммунистической

партии Украины" (К., 1977), позначені класовим і однобічним підходом, де історія українського

народу подавалася винятково як історія розвитку виробничих сил, класової боротьби і зміни

суспільно-економічних формацій.

76. ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ 80-90-Х РР.

Інтелектуальний і культурний рух кінця 1980-х -1990-х років пов'язаний з відходом від надмірної

ідеологізації та політизації гуманітарної сфери, ідейних і наукових спрощень,

популяризаторського тону тощо. Він був орієнтований на якісно нові форми професіоналізації, та

відповідність загальновизнаним стандартам наукової праці.

Історіографія у дисциплінарному розумінні слова виконує важливу функцію «управління»

процесом історичного пізнання. Це засіб самоідентифікації і розбудови історичної науки.

Аналізуючи сучасний стан науки, співставляючи його з колишніми визнаними або забутими

традиціями наукової діяльності, історіографія «розпізнає» перспективи і варіанти існу¬вання та

механізму розвитку історичної науки. Історіографія є інструментом інтегрування вітчизняної

історичної науки в європейський та загальний історіографічний процес. У системі вітчизняної

історичної науки історіографія виконує такі самі функції («блоку» управління пізнавальним

процесом), що й етнологія в західній системі історичного пізнання.

З 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною, створились якісно нові умови для

поступу новітньої української історіографії. Був створений Інститут сходознавства (директор -

акад. О.Пріцак). Тоді ж на базі Археографічної комісії в Києві було створено Інститут української

археографії (з 1995 р. - Інститут української археографії та джерелознавства ім.

М.С.Грушевського, директор - чл.-кор. П.Сохань) та у Львові Інститут суспільних наук ім.

І.Крип'якевича (директор - акад. Я.Ісаєвич). Оновив свою тематику і "Український історичний

журнал" (голов. ред. - акад. В.Смолій).

Українськими археографами, архівістами і бібліографами на сьогодні розробляється понад 20

наукових тем з питань історії української археографії, архіву Коша Запорозької Січі, наративних

джерел XIV-XVIII ст., видаються праці видатних діячів історичної науки і культури України XIX -

початку XX ст. тощо, які тематично і хронологічно охоплюють весь масив писемної архівної

спадщини України. Перевидаються праці М.Грушевського "Історія України-Руси" в 11 томах, 12

книгах (Редкол.: П.Сохань (голова) та ін.), Г.Л. де Боплана "Опис України" (К., 1990),

О.Кістяківського "Щоденник" у 2-х томах (К., 1995), Н.Полонської-Василенко "Історія

Української академії наук" (К., 1993), П.Скоропадського "Спогади" (К., 1995), "Енциклопедія

українознавства" в 3-х томах, "Реєстр Війська Запорозького: 1649 p." (K., 1996), "Архів Коша

Запорозької Січі" (т. 1, 2. - К., 1999) та ін. Вийшли друком монографії П.Соханя, В.Ульяновського,

С.Кіржаєва "М.С. Грушевський і Academia" (K., 1993), Н.Яковенко "Українська шляхта з кінця

XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)" (К., 1993), О.Рубльова і Ю.Черченка

"Сталінщина та доля західно-української інтелігенції (20-50-і роки XX ст.)" (К., 1994), І.Верби

"Олександр Оглоблин: життя і праця в Україні" (К., 1999).

Значним є доробок вчених Інституту істо-рії України НАН України (директор - акад. В.Смолій).

Серед великої кількості праць, виданих цією установою, помітне місце посідають роботи В.Смолія

і В.Степанкова "Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет" (К., 1995, 2-е вид.),

"Історія України: нове бачення" у 2-х томах (К., 1996), В.Даниленко, Г.Касянова, С.Кульчицького

"Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки" (К., 1991), "Історія Академії наук України, 1918-1993" (К.,

1994), С.Кульчицького "Україна між двома війнами (1921-1939)" (К.,1999) та ін. Значну наукову

вагу має і збірник документів та матеріалів у 2-х томах "Українська Центральна Рада" (К., 1996-

1997).

Вагоме місце серед праць Інституту політичних і етнонаціональних досліджень (директор - акад.

І.Курас) посіли монографії Ю.Шаповала "Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії" (К.,

1993) та В.Солдатенка "Українська революція" (К., 1999).

Відновлено ряд серійних видань та часописів гуманітарного профілю, насамперед "Український

археографічний щорічник", "Записки НТІП", "Київська старовина", які продовжують кращі

традиції своїх попередників. Науковцями підтримані, а іноді й започатковані та успішно

втілюються в життя ряд перспективних напрямів, таких як грушевськознавство, хмельницькіана. В

спеціалізованих вчених радах відбуваються захисти докторських і кандидатських дисертацій з

актуальних питань української історичної науки, зокрема, з генеалогії, археографії, боністики

тощо.

77. НОВІТНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У НАУКОВИХ ТА НАВЧАЛЬНИХ

ІНСТИТУТАХ ЛЬВОВА.

З 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною, створились якісно нові умови для

поступу новітньої української історіографії. Був створений Інститут сходознавства (директор -

акад. О.Пріцак). Тоді ж на базі Археографічної комісії в Києві було створено Інститут української

археографії (з 1995 р. - Інститут української археографії та джерелознавства ім.

М.С.Грушевського, директор - чл.-кор. П.Сохань) та у Львові Інститут суспільних наук ім.

І.Крип'якевича (директор - акад. Я.Ісаєвич). Оновив свою тематику і "Український історичний

журнал" (голов. ред. - акад. В.Смолій).

Інститут історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка. Директор —

Грицак Ярослав Йосипович, доктор історичних наук, професор. Інститут історичних досліджень

був створений у жовтні 1992 р. для реформування дослідження і викладання історії у Львівському

університеті. Мета Інституту — поглиблення рівня наукових досліджень у галузі історичної науки

та споріднених з нею наукових дисциплін. Інститут впроваджує нові методики історичних

досліджень (усна історія, прозопографія, застосування математичних методів і комп’ютерної

техніки), популяризує кращі здобутки класичної української та західної історичної науки;

розширює міжнародні зв’язки і співпрацю з українськими та зарубіжними науковими центрами,

які досліджують історію Центральної та Східної Європи. Його особливістю є поєднання

академічної та викладацько-методичної діяльності.

З 1996 р. Інститут регулярно видає свій науковий журнал “Україна модерна”, який має статус

видання ВАКу. У журналі публікуються статті, розвідки, рецензії українських та зарубіжних

вчених з історії України та Центрально-Східної Європи нової та новітньої доби.

Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України – єдина в Україні академічна

науково-дослідна установа, в якій спільно працюють відділи історичного, соціокультурного та

літературно-мовознавчого спрямування. Така багатогранність сприяє реалізації

інтердисциплінарних досліджень, полегшує залучення представників різних гуманітарних наук

для вирішення актуальних комплексних проблем.

В Інституті є бібліотека, архів, унікальні бази даних, в т.ч. картотеки словника української мови

XIV-XVст., джерелознавчі картотеки Івана Крип’якевича та Мирона Кордуби. Експозиція та

фонди археологічного музею завдяки щорічним експозиціям поповнюються цінними експонатами

з пам’яток археології земель Галичини і Волині.

В інституті діють Центр досліджень нац-виз.руху (В. В’ятрович), Відділ досліджень укр-

пол.взаємин (М. Литвин), Відділи відповідних періодів історії України (Ф. Стеблій).

В 2007 р. було завершено роботою над підготовкою та виданням тритомника присвяченого 750-

річчю Львова, який є найбільшою з дотепер виданих історій міста.

78. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЕМІГРАНТСЬКИМИ ВЧЕНИМИ у 20-30р

Зі встановленням радянського режиму, значна частина українських істориків опинилася в

еміграції. Разом із представниками інших наук вони активно долучилися до створення українських

наукових установ у Чехословаччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Італії та ін. країнах. Їхні

дослідження в галузі державницького напряму української історіографії розвивалися в основному

в стінах Українського вільного університету (УВУ) та в Українському науковому інституті в

Берліні (УНІ-Б). Головним осередком української історичної науки в еміграції став УВУ,

заснування якого підготували О.Колесса, М.Грушевський, Д.Антонович, С.Дністрянський та інші.

Свою діяльність він розпочав у Відні, продовжував у Празі, а відтак – у Мюнхені. На відкритті

УВУ в Празі (23 жовтня 1921 р.) у великому залі Природничого інституту Карлового університету

виступив перший ректор УВУ О.Колесса на тему "Українсько-чеські взаємини від X до XX ст.",

якою започаткувалась актуальна проблема в українській історіографії – історія міжнародних

зв’язків України. У травні 1923 р. науково-викладацький склад УВУ створив Українське історико-

філологічне товариство в Празі, яке стало головним осередком наукового опрацювання історії

України і української історіографії. Провідну роль у ньому відігравали відомі історики

державницького спрямування, зокрема В.Біднов, Д.Дорошенко, Б.Крупницький.

Діяльність українських істориків еміграції міжвоєнних років, їх внесок у розвиток державницького

напряму української історіографії або замовчувалися, або спотворено висвітлювалися в радянській

історіографії. Натомість у працях істориків діаспори Л. Винара, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н.

Полянської - Василенко знайшли відображення основні надбання діаспорної історіографії, її

державницька спрямованість.

Уже з перших кроків діяльності Українського історико-філологічного товариства у Празі та

розгортання історичних студій в УВУ, лідируюче місце у цих процесах посів Д.Дорошенко, який

прибув сюди в грудні 1920 р. на запрошення викладати в УВУ. Він зробив кілька доповідей на

засіданнях товариства, у яких провідною ідеєю було державницьке бачення не тільки конкретно -

історичного українського процесу, але й історіографічного.

З метою глибшого розвитку державницького напряму української історіографії, в стінах

Українського наукового інституту в Берліні в 1928 – 1931 роках працювало Українське академічне

товариство – науковий гурток молодих українських вчених і студентів, які займалися

дослідженням питань українського державництва. Його керівниками були доктори наук

В.Кучабський та Д.Олянчин – відомі представники державницького напряму української

історіографії. В складі товариства були молоді українці (вчені та студенти), що здобували знання в

інституті, а тут продовжували займатися науковими студіями. На засіданнях товариства

зачитувалися наукові доповіді та реферати з державницької проблематики.

У 1931 р. Д. Дорошенко передав свої повноваження в УНІ-Б І.Мірчуку, що спричинило кризу і

негативно відбилося на науковій діяльності. В цей період прерогативи набуває "практична

політика".З 1933 р. деякі співробітники Українського наукового інституту в Берліні почали

схилятися до політики Гітлера в "східноєвропейському питанні". В умовах нацистського режиму

небезпечно було займатися наукою, а тим більше – українською. Український науковий інститут

працював до 1945 р. В 30-ті роки осередки української історичної науки за кордоном залишилися в

Чехословаччині та Польщі. Самоліквідація Українського соціологічного інституту у зв'язку з

поверненням М. Грушевського в 1924 р. на Україну, політична переорієнтація УНІ-Б на початку

30-х років поставили Прагу в стан провідного захисника української історичної думки в еміграції.

Таким чином, українські історики, опинившись після поразки української революції в еміграції,

гідно розвинули, збагатили й утвердили національно-державницький напрям української

історіографії. Найяскравішими його постатями були Д. Дорошенко, В. Липинський, С.

Дністрянський, В. Кучабський, Б. Крупницький, С. Томашівський та інші. Творча спадщина цього

напряму, всупереч фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією,

відіграла велику роль у створенні наукової історії України.

79. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПРАЦЯХ ВЧЕНИХ УКР.ДІАСПОРИ (40-70-ТІ РР.)

Українська історична наука в еміграції була представлена двома генераціями науковців - старшою

та молодшою - і продовжувала кращі традиції, закладені як історіографами київської

документальної школи В.Антоновича, так і його продовжувачами, що належали до львівської та

київської історичних шкіл М.Грушевського (М.Андрусяк, М.Антонович, О.А.Великий, Л.Винар,

О.Домбровський, І.Лисяк-Рудницький, Т.Мацьків, О.Оглоблин, Д.Олянчин, Я.Пеленський,

Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, О.Субтельний, Д.Штогрин). Їх праця проходила в рамках

ВУАН і НТШ як в Європі, так і в Америці. Великого наукового розголосу набуло і Українське

історичне товариство (1965) та Український науковий інститут Гарвардського університету (1968).

При багатьох вищих навчальних закладах існують центри українознавства (Іллінойський,

Альбертський університети). Плідно працюють науковці і в УВУ та у Василіанському науковому

осередку у Римі. Спадщину визначного політолога В.Липинського вивчає Східноєвропейський

дослідний інститут (Філадельфія) (директор - акад. Я.Пеленський). Чимало цікавих матеріалів

друкує часопис "Український історик" (1963) (голов. ред. - проф. Л.Винар). Завдання українських

істориків в еміграції визначив 0.0глоблин; воно включало пункти про об'єднання всіх істориків,

оборону інтересів вільної української історичної науки та виправлення фальшивих і тенденційних

інтерпретацій історії України в історичних працях СРСР і у вільному світі. Для студій діаспорних

науковців характерні синтезуючі огляди, вироблення і продовження наукової схеми українського

Історичного процесу, введення української історії в східноєвропейський контекст .

Поглиблено розробляються і питання української державності, особливо за часів гетьманування

Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та національно-визвольних змагань 1918-1920-х років. З

окремих науково-історичних публікацій треба згадати грубезний звід архівних документів з історії

України і Української церкви "Monumenta Ukrainae Vaticana" (за ред. О.А. Великого), статті і

джерельні матеріали "Михайло Грушевський. На порозі нової України" (за ред.Л.Винара) (1992),

"Олександр Оглоблин. Студії з історії України" (ред. Л.Винар) (1995), спогади "В боротьбі за

українську державу" (1990) та ін.

Побачили світ підручники Н.Полонської-Василенко "Історія України" в 2-х томах (1972-1976) та

О.Субтельного "Україна: історія" (1988). З монографічних видань слід виділити працю В.Косика

"Україна і Німеччина у Другій світовій війні" (1993), І.ЛисякаРудницького "Історичні есе" в 2-х

томах (1994) та Л.Винара "Михайло Грушевський: історик і будівничий нації" (1995) та ін.

Останніми роками чимало закордонних істориків працюють в Україні, деякі очолюють академічні

установи (О.Пріцак (1991-1998), Я.Пеленський). Частина з них обрана іноземними членами ПАН

України (О.Пріцак, Я.Пеленський, О.Субтельний, А.Жуковський). Часопис "Український історик"

паралельно виходить і за кордоном, і в Україні.

80. СУЧАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАРУБІЖНИМИ ВЧЕНИМИ.

У короткому описі неможливо охопити усі навіть найважливіші сучасні дослідження закордонних

істориків, котрі стосуються історії України, тому у цій відповіді йтиметься лише про її окремих

представників та окремі дослідницькі традиції.

Серед досліджень зарубіжних дослідників української історії можна виділити декілька напрямків:

1. Спроби написання синтетичної історії України

2. Дослідження, присвячені т.зв. «складним» темам історії України, напр. польсько-українському

конфлікту, діяльності ОУН-УПА, Голокосту та Голодомору та ін..

3. Тематика, присвячена україно-російським відносинам, переосмисленню радянського минулого

історії України.

Професор Віденського університету Андреас Каппелер до української тематики прийшов через

вивчення російської історії.

Вагому складову його наукових пошуків становить тематика україно-російських відносин у ХІХ

столітті та становища українців у етнічній ієрархії Російській імперії.

У своїх працях він часто звертається до проблем російського та радянського імперіалізму. Одна з

останніх робіт –«Великороси» і «малороси»: Російсько-українські взаємини та сприйняття в

історичній перспективі» (Сіетл, 2003).

Інший збірник - "Важкий шлях до нації", присвячений українській історії ХІХ-ХХ століть.

У 2007 році вийшла друком його «Мала історія України» (перше видання – 1994 рік, німецькою

мовою). Найважливішим у підході Каппелера у цій монографії є концепція багатоетнічної України

- автор інтегрував в українську історію поляків, євреїв, росіян, німців.

Вагомий внесок у дослідження проблем україно-російських відносин зробив також Марк фон

Хаген, керівник журналу «The Journal of Modern History», професор Колумбійського університету.

Окрему увагу він приділив дослідженню радянського минулого історії України та його

переосмисленню.

Професор Єльського університету у США Тімоті Снайдер є автором монографії The Reconstruction

of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999, котра подає синтетичну версію в т. ч.

українського націєтворення. На жаль, ця робота ще не була перекладена українською мовою. Одна

із цікавих гіпотез Снайдера стосується «сталінського» періоду історії України. На його думку,

Голодомор в Україні став наслідком політики колективізації, але він не був навмисно спланований

радянським керівництвом. За Снайдером, Сталін скористався голодом в Україні,щоб знищити як

заможних українських селян, так і національно свідомих партійних активістів. Схожі до Снайдера

інтерпретації містять роботи італійського історика Андреа Граціозі та американця Террі Мартіна.

Автором іншої синтетичної роботи з історії України, котра з’явилась у 2007 році, є «Історія

України» Пола Роберта Магочі, де подано детальний аналіз політичної, соціальної та економічної,

релігійної та культурної історії України.

Історію України він подає у ширшому культурному та порівняльному контексті європейської

історії, що дає йому можливість уникати обмеженості національної традиції історіописання. Як і

Каппелер, Магочі представляє історію України не тільки як історію українців, але й інших

національних груп, але у порівнянні з Каппелером Магочі подає набагато ширший фактичний

матеріал, котрий умістився на більше як 600 сторінках.

Складним питанням україно-польських відносин під час 2 Світової війни присвятив свої

дослідження польський історик Гжегож Мотика. Вони заслуговують на увагу в силу того, що

польський історик намагається представити обидві сторони конфлікту.

На окрему увагу заслуговують також праці Ларрі Вулфа – «Винайдення Східної Європи…», де він

аналізує інтелектуальні репрезентації Східної Європи у західноєвропейському дискурсі до ХІХ ст.

Ця історія стосується української історії опосередковано але, може бути яскравим прикладом

«історії ідей» для українських істориків. Найбільш цікавим у цьому випадку може бути стаття

Вулфа про «винайдення Галичини», де він показує інтелектуальні дискусії в історії Галичини.