Шпори на екзамен з української історіографії

Подождите немного. Документ загружается.

40. Праця М. Костомарова «Дві руські народності» була надрукована вперше в українському

місячнику «Основа», у третій книзі за 1861. р. На цей час припадає найбільший розцвіт таланту

Костомарова й його наукової й публіцистичної діяльності. Незадовго перед тим увільнившись од

заслання у глухому тоді Саратові й позбувшись заборони писати й друкувати під своїм ім'ям,

Костомаров немов поспішає надолужити страчений час: одна за другою виходять із-під його пера

монографії, розвідки, статті, збірки матеріалів із української й російської історії.

В статті про «дві руські народності». Костомаров дає блискучий, майстерний аналіз історичних

умов, які витворили з близьких колись до себе племен східнослов’янської («руської») групи дві

цілком окремих і відмінних народності; ці народності уявляють тепер із себе два цілком окремих

національних типи, з різною вдачею, різною психологією, різним світоглядом і громадським

ідеалом. Треба сказати, що давати характеристику якій окремій народності, узагальнювати риси,

що зустрічаються в її представників, і переносити ці риси на цілу народність, як щось виключно їй

властиве і приналежне — річ доволі смілива й ризикована. Наука тепер ставиться до таких

загальних характеристик дуже обережно. Вона вважає, що треба розрізняти серед кожного народу

окремі соціальні верстви або класи, котрі мають особливі, властиві собі риси, що швидше

зближують їх із такими самими соціальними верствами чужої народності, ніж із іншими класами

своєї власної. Та в ті часи, коли Костомаров писав свою розвідку — в 60. роки — мало звертали

увагу на внутрішні соціальні різниці в межах кожної народності, а дивились на «народ», як на

щось соціальне й саме в собі замкнене. Знов же таки Костомаров та й інші сучасні йому історики

вважали за український народ, за українську націю,—саму лишень масу сільської людності, не

звертаючи уваги на те, що вищі класи української нації, хоча й виховані під впливом російської

або польської державності й культури, також належать до українського народу й мають у собі

виразні риси української національної вдачі (це, наприклад, виразно позначається в писаннях

Українців російською або польською мовою).

Та проте, здебільшого, висновки й характеристики Костомарова дуже влучні й вірні. Костомаров

дуже добре знав і українське й московське народне життя, й те й друге досліджував він, і як

етнограф, і як історик; рідко хто з учених був так добре обзнайомлений із побутом, народною

поезією й релігійним життям обох народів. Певна річ, що, пишучи цю свою розвідку про «дві

руські народності» або, краще сказати, про два окремих народи — український і московський,

Костомаров мусів оглядатись і на російську цензуру, й на ті погляди, що глибоко закоренились, і

серед російської, й серед української публіки. Це відбилось, між іншим, і на його термінології:

ось, наприклад, уживання ним назви «южнорусскій» у розумінні — «український». Ця штучна

назва, котру Костомаров спробував був защепити в літературі, як знаємо, не прийнялася зовсім.

Розвідка Костомарова справила свого часу велике враження. Не дурно бо Драгоманов називає її

«азбукою українського націоналізму» для 60. і 70. років XIX. ст. В основних своїх рисах вона не

перестаріла й досі, й багато де в чому думки Костомарова справдилися таки на наших очах у

цілому ряді прикладів.

41. Етнографічні та літературні роботи П.Куліша початк. періоду творчості.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) народився в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту,

Чернігівської губернії (тепер - Шостківський район Сумської обл.). Світоглядні позиції та

творча діяльність Куліша мали ліберально-поміркований просвітньо-культурницький

характер. Багато в чому, зокрема в національно-патріотичних, освітніх та інших поглядах, Куліш

сходився з Шевченком, приятелював з ним, але їхні програми мали принципові відмінності. Якщо

Шевченко ставив за мету сприяти своїм художнім словом революційному визволенню

українського народу від російського царизму як тюрми народів, від кріпосницького

поневолення, то Куліш головним завданням вважав піднесення культурно-духовного рівня

свого народу як основи майбутнього мирного будівництва української держави, рівної

західноєвропейським зразкам.

В 1856-1857 рр. в Петербурзі з'явилась його двотомна збірка фольклорно-історичних і

етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси", а також історичний роман "Чорна рада",

український буквар і читанка. Укладає П.Куліш свою першу поетичну збірку "Досвітки. Думи і

поеми", що виходить в Петербурзі 1862 р. Збірка ця встигла з'явитися якраз перед ганебним

валуєвським циркуляром 1863 р., яким самодержавство обмежувало друкування книг та часописів

українською мовою.

На хуторі Мотронівка на Чернігівщині, він укладає і в 1879 р. видає збірку художніх текстів під

назвою "Хуторская философия и удаленная от света поззия". У ній він обстоював право

українського народу на самобутній розвиток і доводив переваги патріархального хуторянського

побуту над міською цивілізацією.

42. Історія козацтва, міщанства та шляхетського стану у творах Куліша.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) народився в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту,

Чернігівської губернії (тепер - Шостківський район Сумської обл.).

У другій половині 70-х років погляди і переконання П. Куліша починають різко змінюватися.

П.Куліш і раніше не раз висловлював критичний погляд на козаччину. Проте тепер, чим

глибше ознайомлювався він з історичними документами і рукописними, особливо з тими, що

походили з польського боку, тим

більше козаки почали уявлятися йому не поборниками правди й волі, а темними руїнниками, які

не тямлячи що чинять, нищили на своїй землі те, що здавалося Кулішеві найціннішим і

найдорожчим Він починає не довіряти українським історичним документам, козацьким літописам,

гадаючи, що більше правди міститься в творах та дослідженнях освічених і культурних польських

письменників. Згодом Куліш погодився на царську службу в Польщі, де саме після придушення

повстання 1863р. проводилася крута русифікаторська політика. Працюючи у Варшаві в 1864-

1868 рр., з 1871 р. у Відні, а з 1873 р. в Петербурзі на посаді редактора "Журнала министерства

путей сообщения", П.Куліш готує тритомне історичне дослідження "История воссоединения

Руси", в якому прагне документально обґрунтувати ідею історичної згубності народно-

визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого

українського панства і російського царизму в Україні. Появу цієї праці українська

громадськість зустріла з розчаруванням і обуренням. Згодом Куліш пише свою славнозвісну

"Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року". У цій публіцистичній брошурі автор

зробив екскурс у минуле і знову засудив "своєвільне буяння" козаків, підніс роль української

дрібної шляхти й польсько-шляхетських "можновладних культурників і колонізаторів України".

Куліш засуджував оспівування козаччини у фольклорі й літературі, вивищував культуроносну

місію польської шляхти й російського царизму щодо України.

Чимало негативного бачимо в Кулішевих оцінках визвольної війни під проводом Б.Хмельницького

і самого гетьмана. Куліш дорікає Хмельницькому, що той не використав державотворчих

традицій.

Вважаючи козаччину незаперечно руйнівною силою щодо державності і культури, Куліш пояснює

закономірність виникнення й дії козаччини потребою "антикультурного протияддя" проти

впровадження в Україні польсько-римської "політичної культури". З історичних праць Куліша

останніх десятиріч постає суперечлива постать гетьмана Б.Хмельницького. При всій неприязні

Куліш зазначає, що Б.Хмельницький "показав на поляках" силу українського генія, що з

гетьманових стратегічних, організаторських і політичних здібностей скривджені від них

дивуються більше, ніж ми, які восторжествували над ними. Б.Хмельницький виступає у творі

Куліша як мудрий державний діяч; надзвичайно активна, ініціативна, гнучка міжнародна

політика гетьмана виявляється в налагодженні й розумному використанні взаємовигідних зв'язків

з Росією, Туреччиною, Кримом, Швецією, Волощиною.

П.Куліш намагається якнайпереконливіше і якнайдокладніше показати, що внутрішнім,

національним фактором, який ослаблює Україну в час лихоліття, руйнує її, є відсутність

об'єднуючої ідеї злагоди між різними суспільними верствами. Цю слушну думку він наполегливо

підтверджує різноманітним матеріалом з історичного минулого.

Як мислитель, Куліш порушив кардинальне питання людської історії про співвідношення

гуманістичної моралі і класових, національних та особистих інтересів, наголосивши при цьому

на пріоритеті загальнолюдських цінностей.

44. Галицька історіографія історії України другої пол. ХІХ ст..

У другій половині ХІХ ст. найбільш вагомим чинником у розвитку галицької історіографії та й

національного руху в цілому стало русофільство як суспільно-світоглядний феномен, яке в

українській науці здебільшого називають москвофільством. Проблема галицького русофільства не

є новою для сучасної української історіографії, про що свідчить чимала кількість наукових праць

про неї. Дослідники переважно цікавились такими її аспектами, як національна ідентичність

русофілів, їхні світоглядні уявлення та суспільно-політичні погляди, інституційний розвиток

русофільства тощо. Для русофілів характерна своєрідна ієрархія ідентичностей, у якій легко

виділити декілька рівнів самоідентифікації: регіональний («галицько-руський», «австро-руський»);

мегарегіональний («південноруський», «малоруський»); загальнонаціональний («общеруський»,

«руський світ»); цивілізаційний («всеслов’янський», «слов’янський світ»). У своїй діяльності (у

тому числі і науково-історичній) русофіли акцентували увагу на тому чи іншому рівневі

ідентичності у залежності від тактичної ситуації.

Галицький історіографічний процес ХІХ ст. найдоцільніше характеризувати при допомозі поділу

його саме на науково-історичні течії (найперше русофільсько-старорусинську, українофільсько-

народовську), оскільки поширений серед дослідників поділ історіографії за напрямами

(романтичний, позитивістський) у даному випадку буде досить нечітким та умовним. В

русофільській течії галицької історіографії виділяють такі основні ідентифікуючі ознаки:

панруська як загальнонаціональна, а «малоруська», «південноруська», «австро-руська»,

«галицько-руська» як регіональні форми ідентичності; означення власної національної історії як

«общеруської»; осмислення свого національного минулого як історичного процесу на всіх

східнослов’янських землях включно із Московською державою; ототожнення етнонаціонального

(руськість) та релігійно-конфесійного (православ’я) чинників історичного процесу; погляди на

давньоруську добу як на мірило вартості всіх інших історичних періодів та епох, а на Київську

Русь — як на своєрідний еталон, форму ідеальної державності та суспільства. Історики-русофіли

відрізнялися від своїх ідейних опонентів (народовців) провіденціалістським тлумаченням історії.

Керуючись своїми псевдоаристократичними переконаннями, русофіли вважали суб’єктом

історичного процесу не народ в цілому, а лише його вищі, аристократичні класи та суспільні

групи. В їх науковому світобаченні домінував погляд на історію як на діяння видатних осіб. У

викладах політичної та соціальної історії доволі помітним є пріоритет першої. Належну увагу

русофіли приділяли церковно-релігійній історії, висвітлюючи її переважно з тенденційних

антикатолицьких та антиуніатських позицій. Церковно-конфесійне протистояння вони мислили як

невід’ємну складову національно-політичної боротьби.

Ключовим поняттям у працях вчених-русофілів виступає так званий «руський світ» («русский

мир»), яким охоплено увесь панруський, східнослов’янсько-православний простір. «Руський світ»

був для русофілів передовсім цивілізаційним, духовно-культурним простором, із яким вони себе

повністю ототожнювали.

Русофільська течія галицької історіографії відіграла вагому роль у процесі становлення

національної ідентичності та історичної свідомості галичан. Головну заслугу істориків-русофілів

вбачаємо насамперед у розв’язанні проблеми «відпольщення», тобто у відмежуванні своєї

ідентичності від польських національно-історичних концепцій. Так само важливим науковим

внеском русофілів вважаємо включення давньоруської доби до обсягу історичної свідомості

галицьких русинів й обґрунтування тези про визначальну роль давньоруської епохи в руській

(українській) національній історії.

45. Історична концепція В.Антоновича.

Володимир Антонович (1834-1908) народився в містечку Махнівці Бердичівського повіту,

Київської губернії, в польській родині. У Київському університеті, медичний факультет якого він

закінчив у 1855, а історико-філологічний - у 1860 р., Антонович став одним з найактивніших

діячів польської партії. Але в 1861 р. порвав з нею і опублікував у часописі "Основа" свою

славнозвісну "Сповідь", яка стала маніфестом українського громадівського руху другої половини

XIX ст.

Дослідники творчості Антоновича звернули увагу на близькість його наукової позиції щодо

загального історичного розвитку до концепції французької історіографії епохи формування

раціоналізму в філософії і лібералізму в політиці. Сам Антонович у своїй автобіографії писав, що

на його світогляд вплинули ідеї французьких філософів XVIII ст. - Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо і

Ф.Вольтера, з творами яких він ознайомився ще змолоду.

Світогляд Антоновича як історика сформувався на рубежі 60-х років. На відміну від своїх

сучасників - М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, О.Лазаревського, чия наукова

діяльність зазнала безпосереднього впливу російської культури, Антонович прийшов до

української історичної науки, вихований насамперед на культурі польській та французькій. І це

виразно позначилося на його творчості. Саме тому М.Драгоманов та М.Грушевський

неодноразово називали Антоновича "першим європейцем української історії",

підкреслюючи цим пріоритетну орієнтацію вченого на західноєвропейську наукову думку.

Студіювання класиків світової історії О.Тьєррі, Ф.Гізо, А.Токвілля, Л.Блана, Г.Бокля, Л.Ранке

наклало свій відбиток на зміст наукових праць Антоновича. Зокрема, в галузі методики

історичного дослідження вчений не тільки сприймав головні положення західноєвропейської

історіографії, а й критично переосмислював їх. Антонович розумів світовий історичний процес як

розвиток, боротьбу взаємин і зустріч певних сил, начал і провідних ідей, що створюються

соціальним оточенням на біологічній чи, точніше, антропологічній основі. Щоби збагнути ті сили,

начала й провідні ідеї, треба, на його думку, вивчити і осягнути антропологічні, географічні,

нарешті, своєрідні історично-побутові обставини, в яких перебував той чи інший народ. Визнаючи

вплив кожної з цих обставин на витворення провідної ідеї народу, Антонович відмовлявся від

моністичного зведення їх до однієї первісної, залишаючись прихильником думки про взаємну

залежність багатьох обставин і плюралістичного розуміння факторів історичного розвитку.

Провідна ідея (дух історичного розвитку народу з найдавніших часів), невід'ємна від

його життя. Раз з'явившись, ця ідея постійно зазнає різних впливів, натрапляє на перешкоди; вона

то затримується у своєму розвитку, то, навпаки, діставши сприятливі умови, являєгься у

розквітлих, повних формах. Розвиток провідної ідеї, на думку Антоновича, це якраз і є історичний

процес. Суспільне життя формується в залежності від провідної ідеї того чи іншого народу, а,

також в залежності від рівня його свідомості, культури й освіти. Тільки при високому рівні

народної освіти, на думку Антоновича, можна дійти до найкращого втілення провідної ідеї, а

низький культурний рівень мас будь-які спроби організувати по-новому суспільне життя

робить марними і безрезультатними. Маючи таку філософію історії, Антонович певні історичні

явища кваліфікував як вияв народного духу того чи іншого народу. Так, феодалізм він вважав

соціальною категорією, притаманною лише германським народам, і в своїй праці з історії

Литовської держави трактує це поняття як явище, цілком запозичене литовцями під впливом

крайньої оборонної необхідності. Общину ж історик розглядав як одну з провідних ідей

слов'янських народів. Cеред українців він виділив три типи, кожний з яких істотно

відрізняється один від одного: південно-західний галицький, північний та український.

Проаналізувавши географію розміщення кожного з них, Антонович дійшов висновку, що

галицький тип відрізняється здатністю до найширшої ініціативи, прагненням до зближення з

західними культурними народами, стійкістю в збереженні своїх національних особливостей.

Значно менше позитивних рис знаходить він в українському типові, який особливо виділяється з-

поміж інших гарячістю, завзяттям, у якого ініціатива нерідко передує думці. Північний тип

українського народу Антонович характеризує як політично індиферентний, у якого абсолютно

відсутня ініціатива.

Антонович є передусім творець національно-української демократичної концепції України.

Правда, незакінченої й довершеної пізніше, він є самобутнім мислителем, оригінальним вченим і

творцем нових ідей. Спроба створення української концепції історії України - головна заслуга

Антоновича.

46. «Київська школа» В.Б.Антоновича.

Історіографічна шк. при Київ. ун-ті. Ств. у 1880-х рр. з учнів і послідовників укр. вченого

В.Антоновича. Зокрема, до неї належали такі відомі історики, як

Д.Багалій,П.Голубовський,Н.Молчановський, М.Грушевський, О.Грушевський, М.Довнар-

Запольський, В.Данилевич, І.Лінниченко, Д.Дорошенко, В.Базилевич, Н.Полонська-Василенко,

П.Смирнов, П.Іванов, О.Оглоблин та ін. Як проф. Київ. ун-ту В.Антонович протягом 1880— 90-х

рр. провів значну роботу щодо заохочення талановитої молоді до дослідницької діяльності в галузі

середньовічної історії України шляхом залучення її до участі в археогр. експедиціях, до праці в

архівах, через добір за певним планом тем для конкурсних і дипломних робіт, магістерських і

докторських дис., рекомендації результатів їхніх наук. розробок до друку в провідних наук. вид.

(«Киевская старина», «Университетские известия») тощо. Завдяки цьому, протягом досить

короткого часу вдалося здійснити низку монографічних досліджень з історії окремих регіонів та

земель України й Білорусі, реалізовуючи на практиці ідею М.Костомарова про землю («область»)

як політ. одиницю. Саме тому київ. шк. спочатку характеризувалася як «обласна», хоча наук.

інтереси її представників виходили далеко за межі історико-геогр. досліджень. Зосереджуючись на

широкому спектрі політ. і духовної історії та історії соціальних відносин, учні В.Антоновича

виступили фундаторами власних шкіл, відкрили нові напрями дослідження укр. минулого.

Спільними для них були комплексність дослідження, ґрунтовність джерельної бази та наук.

апарату розробок, глибоке проникнення в суть проблеми. Творчий доробок представників шк. став

неоціненним внеском у вітчизн. історіографію, даючи підстави вважати її першою нац. шк.

досліджень історії України.

47. Вплив М. Драгоманова на розвиток укр. іст. думки.

Михайло Драгоманов (1841-1895) увійшов в історію насамперед як видатний український

мислитель і політичний діяч. Одночасно він був непересічним істориком, який залишив помітний

слід у вітчизняній історіографії. Творчість і політична діяльність Драгоманова завжди привертали

найпильнішу увагу дослідників. Траплялося й так, що цього оригінального і глибокого

мислителя беззастережно зараховували або до націоналістів, або ж до буржуазних лібералів; його

чорнили хто як міг. Науково-об'єктивна оцінка всього зробленого Драгомановим для визвольного

руху і передової культури, конкретно-історичний аналіз складних умов його життя і діяльності

нерідко підмінювались абстрактними схемами, упередженими, суб'єктивістськими, ба навіть і

лайливими визначеннями.

Праці М. Драгоманова засвідчують, що він дотримувався думки про еволюційний розвиток

суспільного життя. Той же еволюціонізм давав драгоманівській історіософії змогу відчувати

постійну мінливість історичного процесу, відсутність в ньому чогось постійного, застиглого,

нерухомого. Залежно від власного соціологічного розуміння історичного процесу Драгоманов

будує історичну методологію, що була новим словом в тогочасній українській історичній

літературі. Драгоманов дотримувався у своїх історичних творах порівняльного методу і не раз

критикував тогочасних українських істориків саме за відсутність у їхніх дослідженнях цього

універсального прийому.

Зазначаючи хиби сучасних йому істориків, Драгоманов давав також і поради, як саме треба

організувати план наукового дослідження. Як прихильник порівняльного методу в історії,

М.Драгоманов ставив перед істориками вимоги, які, на його думку, мали би помогти українській

історіографії стати справжньою наукою, зрівнятися в досягненнях з наукою західноєвропейською.

Важливо підкреслити, що вчений нерідко виривався за рамки позитивістського вчення; його

приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини.

М.Драгоманов порівняно мало працював над темами суто історичними, але, незважаючи на це,

майже у всіх своїх численних публіцистичних, літературних та етнографічних працях він

висловлює той чи інший погляд на минуле в цілому або на певну епоху, окреме історичне явище.

Драгоманов виробив власну періодизацію історії України. Він її поділяв на княжо-городський

період, феодально-литовський, пансько-польський, козацький і царсько-російський. Торкаючись у

своїх працях того чи іншого періоду української історії, Драгоманов завжди порівнює його з

історією інших країн та народів, а також оцінює історичні події із своїх позитивістських

принципів та світоглядних засад.

Особливо критично оцінює Новий період української історії, коли Україна переходить під

зверхність Москви. Історик називає цей період "пропащим часом" для української культури,

оцінюючи розвиток її з погляду ідеї прогресу. Почавши мову про Москву, Драгоманов присвячує

цьому багато місця у своїх статтях і в своїй великій історико-публіцистичній роботі "Україна і

центри". Його ставлення до Росії неприховано критичне й негативне. Трагізм російської історії, на

думку Драгоманова, полягав у тому, що Росія не могла утворити федеративного союзу. В

державній ідеології московських давніх і нових публіцистів це особливо виявлялося, і Драгоманов

уїдливо картає московський централізм, що нищив прогрес і в його практичному здійсненні, і в

ідеологічному виявленні.

Інтерес викликають погляди Драгоманова на козаччину. Він рішуче заперечує погляд на козаків,

який визнає їх розбишаками. В козаччині Драгоманов вбачає два позитивні моменти: 1) протест

проти тяжких для народу суспільних порядків і 2) колонізаційний та оборони Руської землі від

чужинців. На думку історика, українське козацтво в свою кращу пору прийняло до своїх лав не

лише простих селян та міщан, але й освічені й культурні верстви українського народу, і цим

піднесло свідомість учасників національно-визвольних змагань. Допомагало й те, що боротися

українським козакам, на відміну від російських, довелося проти чужої, а не своєї держави.

М.Драгоманов високо оцінював політичний устрій, який виробило українське козацтво. Загалом

Драгоманов будував своє розуміння суспільної ідеології виходячи із свого розуміння української

історії, тісно поєднуючи європейську думку із здоровими традиціями українських мас, .

48 Історичні праці О. Лазаревського.

Олександр Лазаревський (1834-1902) народився в селі Гирівці, Чернігівської губернії, поблизу

міста Конотопа, в сім'ї службовця.

Плідна наукова діяльність О.Лазаревського як історика України починається з 60-х рр. XIX ст.

Його наукова спадщина охоплює близько 450 наукових праць. Предметом дослідження

О.Лазаревського була історія селянського життя, економіки, соціальних відносин на Лівобережній

Україні II пол. XVII і XVIII ст. Праці вченого, публікації документів давали відповіді на значну

кількість питань суспільного життя часів реформи й пореформенного періоду.

Вивчення архівів, архівних матеріалів Лазаревський почав відразу ж після переїзду до Чернігова.

Уже в статті "Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в XVIII

веке" (1862) Лазаревський повідомляв, що знайшов в архіві Малоросійської колегії ревізькі

полкові книги семи українських полків. Публікуючи наступного 1863 р. "Рассказн из истории

Левобережной Украйни XVIII века", Лазаревський відзначав, що ця його праця грунтується майже

винятково на фактах, запозичених із архівних справ Генеральної військової канцелярії. 1866 р.

Лазаревський видає монографію "Малороссийские посполитме крестьяне (1648-1783)"129, яка

була написана лише на матеріалах чернігівських архівів.

Проблема соціальних відносин козацької старшини, з одного боку, і селян та рядових козаків, з

другого, стала основною проблемою подальших досліджень Лазаревського. В 1875-1876 рр.

історик публікує серії нарисів під загальною назвою "Очерки малороссийских фамилий.

Материальї из истории общества в XVII и XVIII веках". Тісно пов'язані з ними за змістом і

структурою нові нариси під назвою "Люди Старой Малороссии". Поряд з нарисами з історії

окремих українських дворянських родів Лазаревський в період 60-70-х рр. пише узагальнюючі

праці, нариси про сотників, парафіальне духовенство та монахів.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він

підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии".

Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з

наступними змінами у XVIII ст.

Інтерес громадськості до минулого України вимагав створення періодичного друкованого органу,

на сторінках якого можна було б висвітлювати питання історії. У 1882 р. Лазаревський разом з

Лебединцевим почав видавати журнал "Киевская старина". Журнал об'єднував переважно

ліберальну українську інтелігенцію і зіграв помітну роль у розвитку української історичної науки.

Поява "Киевской старини" особливо сприяла діяльності Лазаревського. Майже в кожному номері

журналу друкувались його дослідження, публікації нових документів, рецензії. З них найбільше

заслуговують на увагу "Сулимовский архив" (1882), "Галагановский фамильний архив" (1883),

"Универсал гетмана Разумовского об ограничении права перехода крестьян"(1884), "Отрнвки из

нежинских магистратских книг. 1657-1674 гг." (1887), "Акти Переяславского полка XVII - XVIII

в." (1890). Слід зауважити, що більшість цих праць мала велике наукове значення, якого вони не

втратили й до наших днів. Лазаревський належав до того типу народницьких ліберальних

істориків, які збирали цеглини для майбутньої будівлі. А без роботи таких учених не може бути

з'ясоване минуле.

49. Журнал «Кієвская Старина» - щомісячний науково-історичний журнал, який виходив у Києві

протягом 1882-1907 років і був друкованим органом тогочасної київської громадської організації

«Стара Громада». З журналом співпрацювали видатні історики, письменники, етнографи —

Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Павло Житецький, Орест

Левицький, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський та інші. У 1899 році у Києві відкрито

книгарню «Киевской старины». Після відміни у 1907 році заборони на видавництво українською

мовою журнал змінив назву на «Україна», але незабаром припинив свій вихід. Матеріали часопису

й до сьогодні не втратили свого значення. Публікації „Киевской Старины” періоду 1882-1900

років зберігаються у фонді Запорізької ОУНБ імені О.М. Горького, на жаль, у неповному складі. У

програмі часопису “Киевская Старина” (далі “КС”) зазначалося, що основу публікаторської

діяльності нового друкованого органу становитимуть “самостійні дослідження з історії Південної

Русі та різноманітні матеріали для неї у вигляді особливо цінних історичних документів, мемуарів,

хронік, щоденників, описів пам’ятників південно-руської давнини, народного побуту та

творчості». Першим редактором “КС” став викладач Київської духовної академії Ф.Г. Лебединцев,

який мав поважний статус у наукових колах, стале позитивне суспільне становище, що сприяло

отриманню дозволу на видання “південно-російського” журналу. Маючи досвід видавничої справи

і володіючи фахом журналіста, Ф. Г. Лебединцев цілком присвятив себе справі видання “КС”.

Одночасно він був і редактором, і видавцем, і конторщиком, і коректором. Працюючи у такій

обстановці, Ф.Г. Лебединцев уже готовий був закрити видання часопису, проте особи, близькі до

журналу та зацікавлені в його продовженні, вирішили видання врятувати, привернувши до нього

увагу О. С. Лашкевича – особи, чистої від політичної підозри, твердого соціального стану,

приємної для влади і цензури, грошовитої, незалежної від службових обов’язків і державних

фінансів. У 1887 р. він викупив право на видання і всі непродані примірники у Ф.Г. Лебединцева.

Фактичним редактором став член “Старої Громади” професор Київського університету Ф.Г.

Міщенко, виконувати обов’язки секретаря редакції запропонували Г.П. Житецькому, якого

пізніше замінив Є. О. Кивлицький. У лютому 1888 р. О. С. Лашкевич одержав дозвіл на

збільшення обсягу тиражу часопису, плануючи перетворити “КС”, яка перед тим мала локальний,

краєзнавчий характер, на загальноукраїнський історико-літературний друкований орган.

Репертуар журналу затверджувався редакційними зборами. Було встановлено гонорар за статті та

рецензії у розмірі 25–40 руб. за друкований аркуш, що значно підвищило рівень автури часопису.

По смерті Лашкевича (1889 р.) витрати по виданню обійняв відомий колекціонер і українофіл В.

Тарновський. Юридично видавцем затвердили члена “Старої Громади” К. Гамалію. Специфіка

редакційно-видавничого процесу історичного часопису позначилася уже на першій програмі

видання “КС”, що була опублікована у 1882 р. і задекларована, як проспект часопису історичного

напряму з постійною внутрішньою структурою. На підставі вивчення архівних документів

встановлено, що основними рубриками були: І. Статті; ІІ. Історикопобутові начерки; ІІІ.

Літературні розвідки; ІV. Економічні нотатки та матеріали; V. Критика; VІ. Документи.

Повідомлення та замітки. Поточні вісті. Об’яви; VІІ. Для довідок; VІІІ. Бібліографія: 1) Огляди

журналів і газет; 2) Книги, що вийшли і які стосуються півдня Росії. Поточний бібліографічний

облік в “Киевской Старине” доповнювався щорічними оглядами української літератури. У кінці

кожного тому часопису вміщувався алфавітний покажчик особистих імен та географічних назв, які

зустрічалися у даному томі, словник малоросійських слів. Часопис виходив щомісячно з 1-го

числа.

51. Діяльність НТШ у Львові.

НТШ – науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції

всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як Літературно-Наукове

Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з

Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське

друковане слово в Російській імперії. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85),

С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства

мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у

галузі руської мови» (1880, нім. мовою) О. Огоновського. Період найбільшого розвитку НТШ

розпочався з переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську

секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором «Записок НТШ» і перебрав на

себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл. 800 томів

наукових праць, зокрема, 112 томів «Записок». М. Грушевський зініціював низку інших

періодичних видань: «Хроніка НТШ» (тт. 1 -74,1900-39), «Збірник філологічної секції» (тт. 1-23,

1898-1937), «Збірник математично-природничо-лікарської секції» (тт. 1-32,1897-1939), «Жерела до

історії України-Руси» (тт. 1-22, 1895-1924), «Українсько-руський архів» (тт. 1-15, 1906-21),

«Етнографічний збірник» (тт. 1-40, 1895-1929), «Студії з поля суспільних наук і статистики» (тт. 1-

5, 1909-38) та ін. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного

обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці

товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 «Літературно-

Науковий Вісник» та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була

проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання «дійсного члена» товариства

присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 був вибраний

перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 чоловік, як із західноукраїнських,

так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14 було

прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О.

Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін. Питання про дальше удосконалення

організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 і допровадили

до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед

дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив

посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С.

Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат

(1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби

діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого

російськими військами під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського

окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних

підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських

курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилося до бл. 350

назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру.

Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення

та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету, збільшено

кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні

видання, тощо.

Історично-філософічна секція НТШ з 1895 р. вона почала видавати "Джерела до історії України-

Руси", з 1899 р. – "Збірник історично-філософічної секції НТШ" (вийшло 16 томів, в їх числі 8

томів "Історії України-Руси" М. Грушевського"), "Збірка актів до історії суспільно-політичних і

господарських відносин в Західній Україні" та багато інших. При секції працювали правнича і

статистична комісії, кожна із своїм друкованим органом.

52. «Іст. українського народу» О. Єфименко.

Олександра Єфименко (дівоче - Ставровська; 1848-1918) народилася в селі Ворзуга Кольського

повіту, Архангельської губернії, в сім'ї дрібного державного службовця. Як історик О. Єфименко

дотримувалася ліберально-народницьких поглядів.

У творчій спадщині О.Єфименко особливе місце займає "Історія українського народу" -

синтетичний, узагальнений виклад історичного процесу в Україні від давніх часів і до кінця XIX

ст. Кілька років напруженої праці завершилися виходом у 1906 р. в Санкт-Петербурзі обох

випусків книги. При підготовці рукопису авторка здійснила додаткові історичні дослідження,

з'ясувала низку важливих питань, якими раніше не займалася, а також розробила власну

періодизацію української історії. В основу книги О.Єфименко поклала власні методологічні

принципи: пріоритет внутрішньої історії над зовнішньою, зіставлення історичного розвитку різних

гілок східного слов'янства, застосування методу порівняльно-історичного аналізу.

Перший розділ праці присвячено доісторичній епосі і слов'янським племенам, які населяли

Україну в давнину, другий і третій - історії Київської Русі і періоду феодальної роздробленості,

четвертий і п'ятий - становищу українських земель в складі Великого князівства Литовського і

шляхетської Польщі, шостий і сьомий містили характеристику часів Хмельниччини, далі - часів

"Руїни" і реконструкції ходу розвитку українських земель у XVIII ст. і, • нарешті, у восьмому

йшлося про становище України у ХІХ ст.

Основна увага історика зосереджена на розгляді найважливіших періодів: історичного процесу на

українських землях з доісторичних часів і до середини XIX ст. В книзі яскраво відтворено

сторінки доісторичної епохи, перші віки існування слов'янського світу, висвітлено розселення

слов'ян, їх заняття, звичаї, вірування, взаємовідносини із сусідами. При цьому слід мати на увазі,

що не все, написане тоді О.Єфименко, підтверджується сучасною археологічною наукою.

Коротко, але динамічно написано розділ про Київську Русь та удільну роздробленість її земель.

Значний документальний матеріал та спеціальну історичну літературу залучила О.Єфименко до

написання третього і четвертого розділів своєї праці. Вона досить повно і правдиво відтворила

картину соціально-економічного і суспільно-політичного життя України в складі Великого

Литовського князівства. Значна частина цього розділу присвячена господарським і соціальним

процесам на українських землях в ХІУ-ХУІ ст. Люблінська унія в інтерпретації О.Єфименко була

тим рубежем, за яким різко посилилось закріпачення селян України польськими феодалами.

Історик справедливо вказувала на те, що польські магнати захопили величезні масиви землі,

підтримували розширення фільварків. Напередодні визвольної війни під проводом

Б.Хмельницького, на думку О.Єфименко, величезні маси українських селян перейшли в

закріпачений стан. Панщина охопила більшу частину України. Багато яскравих сторінок написала

О.Єфименко і про мужність, відвагу й героїзм козаків, які здійснювали походи проти кримських і

турецьких нападників на її думку; козак втілював у собі мужність, силу і волелюбність

страждального народу. На противагу деяким історикам свого часу О.Єфименко вважала

Хмельниччину не козацькою смутою, а революцією, справедливою боротьбою проти польського

гніту, яка охопила всі прошарки населення. В її трактуванні Б.Хмельницький - вождь українців,

людина, наділена багатьма чеснотами і високими моральними якостями. Такі ж риси, вважала

вона, були притаманні й сподвижникам Великого гетьмана. О.Єфименко детально зупиняється на

характеристиці ситуації в Україні після смерті Б.Хмельницького. Безперервні військові дії,

спустошливі вторгнення татарських орд, постійні старшинські міжусобиці - все це довело

українські землі до економічного занепаду. У сьомому і восьмому розділах О.Єфименко зробила

спробу розкрити нові тенденції і зміни в господарському й політичному розвитку України у ХУШ-

ХІХ ст. Історик справедливо зауважує, що вони були пов'язані з наступом царизму на автономний

устрій Лівобережжя, з ліквідацією традиційних державних структур, шо виникли ще в роки

визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

Критично підходячи до окремих положень, висновків і характеристик, поданих у книзі, можна,

звичайно, подати немало прикладів невідповідностей поглядів О.Єфименко сучасним оцінкам тих

чи інших сторінок історії України. Однак неупереджений погляд на цей твір дозволяє твердити,

що це одна з найкращих наукових праць кінця XIX - початку XX ст.

О.Я.Єфименко належить до істориків народницького, демократично-просвітницького напряму,

дослідженнями яких має підстави пишатися наша історична наука.

53. Д. Яворницький – дослідник іст. запор. козацтва.

Дмитро Яворницький (1855-1940) відомий в Україні й поза межами як неперевершений знавець

та історик запорізької козаччини. За 50 років активної наукової діяльності він надрукував понад

200 праць з історії України, Середньої Азії, Росії. Серед найважливіших слід назвати "Кількість і

порядок Запорізьких Січей з топографічним нарисом Запоріжжя" (1884), "Збірник матеріалів для

історії запорізьких козаків", "Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу" (1888),

"Отаман Антон Головатий" (1889), "Нариси з історії запорізьких козаків і Новоросійського краю"

(1889), "Вольності запорізьких козаків" (1890), "Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман

Війська запорізьких низових козаків" (1894), "Слідами запорожців" (1898), "Гетьман

С.Зборовський" (1902). "Джерела до історії запорізьких козаків" т.І-2 (1903), "Запорожці в поезії

Т.Г. Шевченка" (1912), "Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний" (1913), "До історії Степової

України" (1929). Головною фундаментальною працею ученого є "Історія запорізьких козаків" у

трьох томах (С-Пб., 1892, 1895, 1897). Для її створення Д.Яворницький використав такі

опубліковані збірники документів як "Архив Юго-Западной России", власні збірники, численні

публікації окремих пам'яток і документів. Особливу увагу автора привертали літописи й хроніки -

давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує

170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом "Історії запорізьких козаків" були

неопубліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань.

Широко залучив автор і праці своїх попередників -Г.Міллера, С.Соловйова, М.Маркевича,

П.Куліша, М.Максимовича, М. Костомарова, В.Антоновича й багатьох інших. При систематизації

матеріалу Д.Яворницький виробив струнку схему: перший том присвятив побуту козацтва, окремі

розділи якого характеризують соціально-економічну його історію походження, склад, збройні

сили, судочинство, органи влади, військовий та територіально-адміністративний поділ,

різногалузеве господарство, культурно-релігійні питання, побут, звичаї, одяг та ін. Завдяки

чіткості й детальному викладові, синтезові знань і майстерності оповідача перший том і досі

залишається еталоном по-справжньому наукового творчого висвітлення історії.

Другий і третій томи - це системний, послідовний і детальний виклад політичної історії

запорізького козацтва від його першопочатків до 1734 р. Як відомо, Яворницький мав намір

довести історію козацтва до останньої чверті XVIII ст., тобто до ліквідації Січі російським

царизмом. Для цього він мав намір написати четвертий том, який би охоплював 1734-1775 рр., але

цей задум залишився нездійсненим, оскільки основний масив потрібних документів козацтва того

періоду, архів Коша Нової Січі, перебував у приватних власників, і Яворницький не мав до нього

доступу.

Слід відзначити, що свої праці про козацтво Яворницький писав у роки жорстокої реакції, коли

після Валуєвського циркуляру 1863 р. було заборонено видавати українську літературу, коли

переслідували прогресивних учених. Значну увагу приділив Яворницький боротьбі проти

турецько-татарських загарбників, польської шляхти і магнатів, досліджував політику царизму

щодо Запорізької Січі.

У 1913 р. Яворницький видає цікавий історичний нарис про життя та державно-політичну

діяльність гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного. Історик на підставі значного

документального матеріалу показує гетьмана, який усі свої сили, розум і непересічний талант

віддав святій справі визволення України й здобуття її незалежності, духовному розвиткові

українською народу. Важливо, що у нарисі Яворницький зумів відобразити усю складність і

суперечливість політичного і військового діяча, який знаходив часом надто звивисті й малопомітні

шляхи до поставленої великої мети, готував грунт для своїх наступників і продовжувачів справи

відродження України.

54. Початок наукової праці М.Грушевського у Львові.

Михайло Грушевський (1866-1934) посідає виняткове місце у вітчизняній історіографії. Його

можна назвати найвидатнішим істориком України.

Народився майбутній історик та політичний діяч у Холмі, де його батько викладав у гімназії.

Проте від 1869 р. жив на Кавказі, куди Грушевський - старший переїхав, отримавши посаду

директора народних шкіл. У 1880- 1886рр. Грушевський навчався у Тифліській класичній гімназії,

а в 1886-1894 рр. - у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Тут він

розпочав свою наукову працю під керівництвом В.Антоновича, провідного українського історика і

громадського діяча.

Визнання і слава великого дослідника історії України до вченого прийшло у столиці Галичини,

старовинному Львові, де у 1894- 1913 рр. М.Грушевський очолював університетську кафедру

української історії. 12 жовтня 1894 р. М.Грушевський виголосив у Львівському університеті

вступну лекцію, у якій виклав своє кредо історика: "Народ - єдиний герой історії. Зрозуміти його

бажання й ідеали – це і є мета нашої історії".

М. Грушевський, посівши кафедру, сім семестрів підряд (1894-1897) читав загальний курс історії

України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. Тут і зародився задум написання великої

фундаментальної праці "Історія України-Руси". Готуючись до її написання, вчений зібрав

колосальну силу джерел, аналітично осмислив праці попередників, створив свою схему, упродовж

1897-1898 рр. завершив І том і наприкінці 1898 р. видав його. З цього року й почали виходити по

черзі томи "Історії України-Руси" М. Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий II том, у

1900 -III, у 1903 - IV, у 1905 - V, а в подальшому опубліковані наступні - УІ-УІІ томи.

Поряд з читанням лекцій і науковою діяльністю Грушевський активно займається громадськими

справами. У 1897 р. вченого обирають головою Наукового товариства ім.Шевченка, редактором

його друкованого органу «Записок НТШ». Яка то була гігантська робота, видно хоча б з того, що

за 18 років (1895-1913) Грушевський відредагував 110 томів "Записок НТШ". Під його

керівництвом успішно працювали окремі комісії, зокрема, археографічна, що видавала

фундаментальні дослідження - "Жерела до історії України-Руси", "Українсько-Руський архів",

"Пам'ятки української мови і літератури". Ім'я Грушевського як визначного історика України,

активного громадсько-політичного діяча ставало дедалі популярнішим. У Львові він тісно

співпрацював з І.Франком, М.Павликом, В.Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської

історичної школи в царині вивчення рідної історії.

М.Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але й відомим

громадсько-політичним діячем. У 1899 р. він став одним з організаторів національно-

демократичної партії в Галичині; на початку XX ст. його обирають головою "Українського

шкільного союзу", що опікувався розбудовою приватного середнього шкільництва.

Незабаром Грушевський переїжджає до Києва, проте не завершує свою діяльність. Наукова

спадщина М.Грушевського має непересічне значення. Вона й сьогодні спонукає істориків до