Шпори на екзамен з української історіографії

Подождите немного. Документ загружается.

творчості і нових наукових пошуків, вражає не лише глибиною наукового висвітлення історичною

процесу, а й надзвичайною актуальністю й повчальністю свого змісту.

55. Звичайна схема руської історії М. Грушевського.

Найвідомішою працею М. Грушевського є "Історія України-Руси", в основу якої історик поклав

власну оригінальну концепцію наукового дослідження. На відміну від пануючої в офіційній

російській історіографії схеми розвитку історичного процесу (за Карамзіним, Соловйовим,

Ключевським, Погодіним), М.Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання.

В узагальнюючій формі вона викладена у статті "Звичайна схема "русской" історії й справа

раціонального укладу історії східного слов'янства," надрукованій 1904 р. в журналі "Статьи по

славяноведению". Головною тут є теза про те, що "общерусской" історії не було й не може

бути, як нема "общерусской" народності. Може бути історія всіх "руських народностей", якщо

хтось хоче їх так називати, або ж - історія східного слов'янства. Вона й повинна стати на місце

"русской" історії.

Ідея Грушевського про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства була надзвичайно

плідною, як і правомірним був його заклик до перегляду пануючої на той час погодінської теорії,

яка визначала Київську Русь лише як творіння великоруської народності. М.Грушевський

запропонував інший шлях вирішення цього складного питання. По-перше, він категорично

заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на

його думку, є тільки "українсько-руська народність", оскільки вона створила Київську державу.

По-друге, Грушевський запропонував вивчати насамперед історію народу, а не держави, що

зумовлюється її підпорядкованою роллю з боку економічних, культурних і національних факторів,

і, по-третє, він закликав вивчати історію української, білоруської та великоруської народностей

окремо, в їх генетичнім розвитку, від початків і до сьогодення.

Ці ідеї вчений реалізував у процесі написання "Історії України-Руси", а також інших праць. Слід

відзначити, то ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків-

послідовників М.Грушевського. Разом з тим, вже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох

дослідників, особливо у питанні про етнічні процеси доби Київської Русі і ролі давньоруської

спадщини в історичній долі трьох східнослов'янських народів. Починаючи від 30-х рр. XX ст.,

гострій критиці її піддавали в радянській історіографії, що розглядала Київську Русь як "колиску"

російського, українського і білоруського народів.

М.Грушевський особливий наголос робив на нерозривності й тяглості української історії від її

ранньої доби через середньовіччя аж до нового періоду. Саме тому він називає свій основний твір

"Історія України-Руси", пов'язуючи природну нову і стару історичну назву країни. Історичний

процес охоплював цілість діяння і життя українського народу на території його розташування від

найдавніших часів до доби, в котрій Грушевський писав свою працю. У цьому контексті історика

Грушевського цілком слушно можна вважати засновником української національної історіографії,

яка розвивалася далі на основі створеної ним історичної схеми.

56. М.Грушевський – дослідник історії КР.

У своїй праці «Історія України-Руси» особливу увагу Грушевський приділив утворенню Руської

держави. Дослідник вважав, що початки державної організації в землі полян належать до VIII ст.,

а, можливо, й до давніших часів і були викликані потребами міжнародної торгівлі. Князівсько-

дружинна організація гарантувала безпеку купецьким караванам, служила для захисту Києва.

Розширення Руської держави, походи русів також, на думку М.Грушевського, були спричинені

торговельними інтересами і потребою тримати під контролем землі, через які проходили

торговельні шляхи, а також діставати данину для утримання княжого війська. Ідеї

М.Грушевського набувають нового значення в сучасній історіографії, яка поступово відмовляється

від однобокого класового підходу до розкриття причин утворення Руської держави. Зберігають

наукову актуальність думки вченого про роль варягів в утворенні Руської держави і про

походження її назви. Визнаючи, що варязькі дружини служили київським князям, а також

можливу зміну династії в Києві у IX ст. з місцевої на варязьку, він заперечив вирішальну роль

варягів в утворенні Київської Русі і варязьке походження назви "Русь". Русь як держава

сформувалася на власному слов'янському грунті - такий головний висновок вченого. Критично

проаналізувавши джерела, в яких згадується назва "Русь", М.Грушевський уважав найімовірнішим

його південне (з середнього Подніпров'я) походження.

Наступні століття існування Київської Русі Грушевський висвітлює, як правило, через призму

життя і діяльності перших київських князів, а згодом Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. Він широко

змальовує внутрішню і зовнішню політику Русі, її взаємини з сусідами (Візантією, Хозарським

каганатом, Болгарським царством). Тривалий і складний процес формування Київської держави

завершився, на думку М.Грушевського, за часів князювання Володимира Великого (980-1015).

Детально зупиняється історик на заходах князя Володимира щодо прийняття християнства.

Всупереч існуючій думці він показав тривалість цього процесу, який далеко не вичерпується

актом хрещення 988 р. Християнізація Русі відбувалася багато десятиліть як перед 988 р., так і

після. Вчений також показує широкий спектр впливів нової релігії на розвиток життя

давньоруського суспільства. Велику увагу історик звертає на блискучу політичну діяльність

Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших київських князів.

Особливо цікавими є його висновки про причини розпаду Руської держави. Політична історія Русі,

на думку вченого, - це безперервна боротьба централізаторських і сепаратистських тенденцій.

Останні врешті перемогли. Розпад Русі тривав століття і завершився тільки 1240 р., коли Київ

захопили татаро-монголи. До того часу Київ, як вважав М.Грушевський, хоч і номінально, зберігав

значення загальноруського політичного центру. Після політичних дослідник назвав економічні

причини розпаду Руської держави, найперше, зміщення міжнародних торгових шляхів, що

призвело до економічного занепаду Києва.

М.Грушевський спеціальний розділ присвятив матеріальній культурі, господарству східних

слов'ян напередодні і в часи Руської держави. Російські історики М.Карамзін і М.Соловйов не

торкалися цих питань взагалі, В.Ключевський висвітлював їх тільки в загальних рисах.

М.Грушевський вперше крім письмових і лінгвістичних джерел широко використав

археологічні матеріали, що дало змогу обґрунтувати висновок про головну роль

землеробства (хліборобства) в господарстві середнього Подніпров'я в часи Руської держави.

Поширене також було скотарство. Крім цих провідних галузей історик назвав також розвиток

промислових ремесел і торгівлі. Особливістю концепції М.Грушевського є також: велика увага до

опису побутової культури: житла, одягу, зброї. Важливо підкреслити, що М.Грушевський,

досліджуючи різні аспекти історії Київської Русі, закладав основу для розгляду наступних

періодів української історії, показуючи її спадковість і безперервність.

57. Історія українського козацтва у концепції М.Грушевського.

Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв'язав Грушевський на сторінках "Історії

України-Руси", було питання появи та розвитку українського козацтва, його місце в історії

українського народу. Насамперед історик з'ясовує роль внутрішніх і зовнішніх факторів, які

зумовили появу козацтва (до перших він відносить посилення феодального гніту, який

виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян; до других -

загрозу спустошливих вторгнень на українські землі кримських татар). М.Грушевський

дотримувався точки зору, що козацтво - це продукт усього попереднього соціального та

економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений найперше

вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. Грушевський дотримується

"уходницької" теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи, однак, ролі втеч

селянських мас як соціального фактору, що сприяв чисельності козацтва. Водночас історик

підкреслював, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення - бояри, міщани, дрібна

шляхта. За його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй

історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості,

перетворюючись в окремий стан із своїми правами та привілеями.

М.Грушевський надзвичайно високо оцінює місце та значення козацтва в історії українського

народу. Принциповою є думка автора про конструктивну роль козацтва в різних сферах

історичного розвитку України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало й освоювало

територію "дикого поля", захищало рідну землю від татарських орд.

Окремо розглянута проблема заснування та розвитку Запорізької Січі. Грушевський оцінює це

явище як важливу подію в історії козацтва, що істотно розширила його політичний світогляд,

вивела на дорогу міжнародного життя. Запоріжжя, - на думку вченого, стало огнищем козацької

сили, солідарності, організованості.

Серед багатьох проблем, порушених і розроблених Грушевським на сторінках "Історії України-

Руси", особливе місце належить визвольній війні українського народу під проводом

Б.Хмельницького. Вчений аналізує комплекс причин, які зродили цей могутній народний вибух,

показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви,

оцінює зміст укладених договорів та угод, хоча не завжди оцінки бувають однозначними й

категоричними (IX том).

Останній, X том праці, присвячений історії України у 1657-1658 рр. М.Грушевський

схарактеризував і оцінив найважливіші події того часу - повстання під проводом полтавського

полковника М.Пушкаря та кошового отамана Я.Барабана, обставини укладення шведсько-

української угоди та відновлення кримсько-українського союзу. Відтворено перші кроки царизму

на шляху ліквідації автономного устрою України, показано наростання напруженості між новим

гетьманом І.Виговським і царським урядом, що вилилось у відкритий конфлікт. У центр уваги

історика потрапив комплекс гострих питань, пов'язаних з укладенням Гадяцької угоди 1658 р. між

І.Виговським і польським королем. Грушевський намагається розібратися у причинах, які

зумовили цей крок гетьмана та осіб з його оточення, аналізує зміст самої угоди.

Так, М.Грушевський не погоджувався з версією про І.Виговського як "зрадника". Нового гетьмана

він оцінював як видатного керівника козаччини.

58. Погляди Грушев. на укр. іст. ХІХ-ХХ ст

XIX ст. в працях Грушевського посідає цен¬тральне місце. Перша половина століття означала

рішучий відхід від антикварності до культу народності під впливом німецького романтизму, через

російську історіографію та захід¬нослов'янське оточення. Те, що раніше було об'єктом

родинно¬го вшанування, дістає нову цінність. Збирання етно¬графічних матеріалів, здебільшого

фольклорних, стає «про¬відним інтересом у сфері українознавства». Українська етно¬графія, за

словами Грушевського, стає «бойовою наукою надов¬го, мало не на все XIX ст.».

Не обійшов увагою Грушевський і початок археографічної діяльності на просторі українознавства,

пов'язаний з працями митрополита Євгенія Болховітінова, київської археографічної комісії

(Максимович, Куліш), М. Бодянського (23 кн. ЧОИДР). З ідеологічної точки зору важливі

прийоми історіографічних спостережень Грушевського. Так, розвиток історичних дослід¬жень він

розглядає у тісному зв'язку із суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами.

Епоха Кирило-Мефодіївського товариства оцінювалась ним як «кульмінацій¬ний пункт у

розвитку політичної та громадської української самосвідомості».

Розвиток «українських вивчень» у другій половині XIX ст. Грушевський пов'язує з іменами М.

Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, О. Лазаревського/ Грушевський вико¬ристовує в своїх

дослідженнях такий історіографічний прийом, як вивчення історич¬ної думки у зв'язку з

науковими інституціями.

Від попередніх дослідників «історії малоруської історіографії» Грушевського відрізняє цілісний

підхід до історіографічного процесу в усіх українських землях. В останні десятиліття XIX ст., з

точки зору Грушевського, центром історичних студій стала Галичина. Здобутки українських

учених Наддніпрянщини, че¬рез несприятливі умови та урядові переслідування в Росії, зго¬дом

були синтезовані на галицькому ґрунті. Про це свідчить реорганізація Наукового товариства ім. Т.

Шевченка, заснова¬ного ще у 1870-х роках «українцями з Росії», видання багатотом¬ної історії

українського народу Грушевського та його ж історії української літератури. У 100 томах ЗНТШ

накопичені чис¬ленні матеріали з політичної, культурної та соціальної історії, а також з етнології,

історії літератури та фольклору. В цілому, в українознавстві, підсумовує Грушевський, не було

такої га¬лузі, яка б не була опрацьована дослідниками східних та захід¬них українських земель. За

допомогою тих самих розумових сил у тісному союзі з НТШ почало діяти Наукове товариство у

Києві, засноване у 1907 р.

Як бачимо, праці Грушевського - це перша спроба власної рефлексії історичної науки в Україні.

Звичайно, ця спроба була ще недосконалою, вузьким місцем лишалось термінологічне питання.

59.Історична школа Грушевського. На рубежі ХІХ–XX ст. інтенсифікувався процес

професіоналізації української історичної науки, а історія стала фаховою наукою. Саме в таких

умовах народжувалася Львівська історична школа М. Грушевського. Протягом майже двох

десятиліть (1894 – 1913) його діяльність була пов'язана з науковим і суспільно-політичним життям

Галичини. Грушевський був уособленням київської наукової школи В. Антоновича. Його

наслідували учні: М. Кордуба, І. Крип’якевич, а С. Томашівський та І. Кревецький намагалися вже

застосовувати онтологічні і гносеологічні нововведення в дослідженнях української історичної

думки.

Львівська історична школа М. Грушевського поставила перед собою серед домінуючих завдань

дослідження історії України в контексті державотворчих процесів. Практично всі його учні стали

істориками-державниками, вбачаючи рушійною силою українського історичного процесу не

просто народні маси, а українську еліту як ключову верству, що розуміла значення державності й

тому була державотворчим чинником історії України.

Науково-організаційна праця М. Грушевського у Львівській історичній школі поділялась на три

основні підрозділи: а) розбудова Наукового товариства імені Шевченка; б) організація широкої

видавничої діяльності рідною мовою; в)підготовка й виховання нових кадрів українських

істориків, головним чином із студентів Львівського університету. В основу історичної школи

вчений поклав ідеї національно-культурної окремішності українського народу, а також соборності

українських земель, що підкреслювала територіальну цілісність і єдність України і українського

народу. Вихованці школи взяли від її засновника історичну схему, методологію історичного

дослідження і його історіографічні й історичні концепції. Майже всі учні професора стали

істориками-державниками, котрі вважали його найвидатнішим істориком і організатором

українського наукового життя. Головне своє завдання вони вбачали в переоцінці історичної

спадщини “істориків-народників”, зокрема в ідеологічному та історіософічному аспектах. Отже,

державницька школа виросла з історичної школи В. Антоновича, вихованцем якої був М.

Грушевський. Важливо підкреслити, що на той час Львівська історична школа фактично була

єдиним осередком в українській історичній науці, який займався дослідженням історії

державності України і друкував свої праці українською мовою. Згуртувавши у своїх рядах кращих

представників української наукової інтелігенції Східної Галичини, Львівська історична школа М.

Грушевського поступово перетворилась на всеукраїнський центр історичних досліджень, мету

якого її члени вбачали в утвердженні національної і державницької самосвідомості, духовному

відродженні української нації та відстоюванні національних інтересів українців засобами науки, у

підготовці наукового ґрунту для відродження української державності.

Заснування школи помітно вплинуло на розвиток наукової роботи, що зосереджувалась не лише у

товаристві, але й поза його межами. Уже в перші роки її члени плідно вивчали усі часи української

історії, збирали й досліджували джерела, друкували свої доповіді в ”Записках НТШ”. Матеріали,

які вивчалися учнями школи, були переважно литовсько-польських і козацьких часів.

С.Томашівський разом з М.Кордубою працювали над добою Хмельниччини, І.Джиджора вивчав

переважно історію Гетьманщини ХVІІІ ст., використовуючи харківські архіви, І.Кревецький

займався питаннями давньої і нової історії Галичини. Майже всі їхні праці написані на основі

архівних матеріалів, що були виявлені авторами в архівах Львова, Відня, Кракова, Варшави,

Харкова, Москви. Пріоритетною рисою Львівської історичної школи М. Грушевського була

загострена увага до збирання й публікацій історичних джерел, насамперед тих, що давали ґрунт

для дослідження державності. У розвитку української історичної науки із заснуванням Львівської

історичної школи вперше утворився організований осередок всеукраїнського державницького

спрямування, що стало переконливим виявом зрілості українського суспільства стосовно творення

своєї національної держави. Саме тут було аргументовано й розпочато роботу над втіленням у

життя наукової схеми і концепції неперервного історичного піднесення українського народу, його

самобутності та окремішності. М. Грушевський та його учні продовжили справу минулих

поколінь українських істориків, утворили науковий синтез історії України з позицій позитивізму

та державницької ідеї.

61. ДОСЛІДЖ. ІСТ.УКР. В ЗАРУБ. ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ -П.ТРЕТ.ХХ СТ.

На зламі ХІХ–ХХ ст. польська історична наука характеризувалася низкою змін: вона просунулася

вперед у методологічному, джерелознавчому та інтерпретаційному відношеннях, поширилися її

контакти з європейською історіографією, намітився перегляд проблематики та теоретичних основ

історії, зумовлений проникненням неокантіантських і неоромантичних ідей, відбулося

поглиблення наукової спеціалізації, пов’язаної з виокремленням низки історичних субдисциплін.

Наприкінці ХІХ ст. польські історики генезу польсько-українських взаємин виводили з середніх

віків, від Казимира Великого та Владислава Ягайла. Краківські вчені (Ю.Шуйський,

М.Бобжинський, С.Кшижановський, Я.Фіялек) поширення польських кордонів на схід сприймали

критично, вбачаючи у цьому причини гальмування розвитку Речі Посполитої та її краху у XVIII

ст.

Поширення “ягеллонського міфу” вплинуло на висвітлення Люблінської унії, яку почали

розглядати як подію, що не мала аналогів у світовій історії, а також як логічне завершення

великого історичного процесу (А.Соколовський, Ю.Балабан). У своїх працях польські

неоромантики акцентували увагу на позитивних наслідках унії: розширенні західної цивілізації на

Схід (О.Бальцер); гарантуванні станових привілеїв, зрівнянні православ’я в правах з католицькою

церквою (С.Кутшеба); зміцненні внутрішньої та зовнішньої єдності держави (О.Галєцький);

запобіганні приєднання Литви та українських земель до Москви (С.Закшевський); наданні

литовцям й українцям доступу до “вищої” польської культури (А.Брюкнер) тощо. Критично

оцінювали унію представники народницької орієнтації(В.Конопчинський, В.Собеський). На їхню

думку, з одного боку, це була подія, що не мала світових аналогів, з іншого – зосередження уваги

на східних землях відвернуло увагу від західних польських теренів, що в майбутньому послабило

польську державу. Апологетичне висвітлення унії представили А.Шельонґовський,

Ю.Семенський, Ф.Конечни, Т.Корзон. Відмінні погляди репрезентували представники

незалежницького напряму, які наголошували, що унія не виконала покладеного на неї завдання: не

було створено політичної федерації і не було обмежено впливу шляхти.

На думку польських істориків кінця ХІХ ст., козацтво стало однією з причин занепаду польської

держави. На початку ХХ ст. у працях більшості істориків

(А.Соколовського,Ф.Папе,С.Закшевського, Ю.Балабана) козацтво постає як різнонаціональні

розбійницькі ватаги, що шкодили інтересам Речі Посполитої. Деякі вчені (Ю.Семенський,

Ф.Конечни) трактували козаків як суспільну верству, що перебувала поміж шляхтою й селянством

і складалася переважно з русинів. Про “тюркське” етнічне та культурне походження козаків й

українського народу писали Ф.Равіта-Ґавронський, А.Шельонґовський. Неоромантики

наголошували на соціально-економічних причинах козацьких виступів, називаючи їх “бунтами”,

“конфліктами”. В оцінках особи Б.Хмельницького та його політичної діяльності польські вчені

початку ХХ ст. наближалися до дослідників кінця ХІХ ст..

Про гайдамацький рух та українське національне відродження польські історики писали небагато,

прагнучи не ускладнювати тогочасні українсько-польські взаємини в Галичині. Вони

наголошували, що з гайдамацького руху скористалися сусідні держави, зокрема, розглядали його

як наслідок російських впливів і діяльності православної церкви. Представники старшого та

молодшого поколінь істориків, досліджуючи українське національне відродження, не бачили

можливості створення у ХІХ ст. незалежної України: багатонаціональна польська держава

представлялася їм єдиним шансом відбудови державності поляків і українців.

Історики зламу століть не заглиблювалися в територіальні та етнічні проблеми, пов’язані з

виокремленням земель України. Наслідком цього стало вживання географічної термінології при

описі українських теренів. Проте більшість учених початку ХХ ст. розглядали українську

територію як цілісну.

Для польської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. було характерним відчутне пожвавлення

досліджень, присвячених історії України та українців. Українська тематика висувалася на одне з

перших місць у польській історичній науці з перспективи майбутньої боротьби за створення

незалежної польської держави, окресленої за взірцем давньої Речі Посполитої.

62. Державницький напрямок в укр..історіогр.

В.Липинський започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій

написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта

на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908),

розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана

пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та

ін.

Основним моментом існування й розвитку України вчений вважав незалежне, суверенне життя її

як самостійної держави. Адже без власної держави годі сподіватися будь-якого економічного,

політичного та культурного розвою нації. Створення самостійної держави для Липинського - це

питання існування українців як нації. Адже нація і держава - поняття взаємозалежні. Без першого

немає другого, і навпаки. Липинський трактував націю як категорію надетнічну, головним

критерієм буття якої є усвідомлення всіма народами, що вони живуть в Україні, усвідомлення

своєї єдності в Українській державі. Ширення ідеї незалежної України, за Липинським, є

головною метою українського суспільства, без огляду на етнічне походження окремих

його верств.

Друга важлива теза в теорії В.Липинського - висвітлення тяглості української державності. В

найбільшому своєму історичному творі "Україна на переломі" він переконливо довів існування

Української держави за часів Б.Хмельницького - зразкового будівничого державної структури

України, яку В.Липинський пов'язував лише з ідеєю гетьманства, відкидаючи шлях демократичної

республіки. В.Липинський провідною верствою суспільства вважав у кожний історичний період

аристократію (еліту). В давньоруські часи - це князь та дружина, в польсько-литовський -

українська шляхта, в XVII ст. , під час занепаду шляхти та її полонізації роль аристократії

перебирають козацтво і частина старої шляхти, що відмежувалась від покатоличеної собратії; у

XVIII -XX ст. -нащадки русифікованої та полонізованої шляхти, заможне селянство і, частково,

інтелігенція, Слід мати на увазі, що аристократія для Липинського - активний, організовуючий

елемент у кожній нації. Україна, на його думку, тому й втратила свою незалежність, що провідна

верства її була поступово залучена до польського та російського державних організмів.

У науковій спадщині С.Томашівського з української історії середини XVII ст. помітна зміна

підходу до висвітлення історичного процесу: від наслідування традицій української народницької

історіографії до дослідження державницьких традицій.

Загалом консервативно-державницька концепція С.Томашівського базувалася на чотирьох

основних ідеях: 1) особлива роль Галичини та греко-католицької церкви в майбутньому

державному творенні України; 2)український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4)

європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.

Т. вважав, що Галичина запозичила від Заходу все необхідне, у тому числі греко-католицьку

церкву та культуру Натомість запровадження християнства у його східній формі прирекло

Україну на довготривалу інтелектуальну стагнацію та вивело її з числа повноцінних членів

загальноєвропейської спільноти. Т. був переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли

зберегти за всіх історичних катаклізмів "український дух" саме завдяки своїй близькості до

Заходу, опорі на українську греко-католицьку церкву і пам'яті про давні традиції української

державності, витоки яких сягають Галицько-Волинської Русі. Головну роль у цій триєдиній опорі

української державності він відводив греко-католицькій церкві, яка відкрила українцям Галичини

доступ до надбань західної цивілізації.

Т. вбачав у Галичині своєрідного посередника між Сходом та Заходом. А отже, саме вона завдяки

церковній унії з Римом і своїй західноєвропейській сутності повинна стати в майбутньому взірцем

політичних свобод для вихованого на візантійських принципах населення Східної України.

63. Історичні погляди В. Липинського.

В'ячеслав Липинський народився в с.Затурцях на Волині в шляхетській родині.

Своєрідність політичного вибору В.Липинського значною мірою зумовлювалася його польським

походженням та українським оточенням. Ще в гімназії юнак зацікавився історією України і

козацтва.

Говорячи про В.Липинського-історика, слід наголосити на ролі М.Грушевського, який

підтримував історіософські пошуки свого молодого колеги і в той же час не поділяв його

політичних поглядів.

У своїх перших польськомовних історичних працях, створених на загальноприйнятій тоді

позитивістській методологічній основі, В.Липинський додає нові моменти до розуміння

переломних подій української історії, уточнюючи висновки М.Грушевського, висловлені в "Історії

України-Руси".