Шпори на екзамен з української історіографії
Подождите немного. Документ загружается.
їх стада дрібної худоби. Це тривало протягом шести днів, коли протягом цілого дня — наскільки
могло бачити око — з усіх сторін степ був повен людьми і тваринами; одні проходили, інші
прибували. І це були лише головні загони... Поперечник рівнини, зайнятого масою цих людей і
худоби, рівнявся 120 милям". Барбаро вважав, що в орді було не менше 300 тис. осіб.
Кантарині, переїжджаючи через Україну, зробив описи Луцька, Житомира, Києва. Дуже детальні
його свідчення про Москву, де йому доводилось жити від вересня 1476 р. до січня 1477 р, і після
пограбування в Астрахані просити грошей для повернення на батьківщину.
Через Україну двічі проїжджав письменник і дипломат Священної Римської імперії Зігмунт
Гербегштейн, котрий у 1517 і в 1522 рр. прямував до Москви. Хоча конкретних свідчень про його
перебування в Україні не залишилось, Герберштейн народився у Крайні, знав слов'янські мови,
тому міг безпосередньо спілкуватися і з українцями, і з росіянами. Його книга "Записки про
московські справи" присвячена головно політиці Василя III, звичаям при московському дворі,
російській етнографії. Книга ілюстрована рисунками. Тут міститься чимало описів українських
місцевостей, хоч знову ж таки виникають сумніви, чи він їх не запозичив у інших авторів. Про
Київ Герберштейн теж писав. Він згадує про норму звичаєвого права в Києві, за якою, нібито, у
купця забиралися всі товари, якщо при переїзді через одну гору в його возі ламалося колесо.
Новгород-Сіверська земля згадується багатою на фортеці та міста. Народ у зв'язку з постійними
битвами з татарами дуже войовничий. Герберштейн подає характеристику козацького отамана
Євстахія Дашкевича: "муж дуже досвідчений у військовій штуці і славний визначною
хоробрістю... він часто ставив перед великою небезпекою і самого царя московського, у котрого
колись був у полоні.
Італієць Гамберіні залишив характеристику українських козаків з 1584р.: "їхня зброя — шаблі і
рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої й кінної... дають собі добре раду
на морі. Мають всякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі»
Очевидно, від "записок" курляндського герцога Міллера досі існує легенда про Івана Підкову,
який "нову неуживану підкову міг зломити "руками, як якийсь прутик". Міллер так само залишив
опис Києва, що дуже нагадує опис Герберштейна.
Особливо багатий за історичною інформацією «Щоденник» посла австрійського імператора
Рудольфа II Еріха Лясоти (1550-1616), який 1594 р. мав доручення поїхати на Запорізьку Січ з
метою залучення козаків до союзу європейських держав проти Турецької імперії. Це був час
Базавлуцької Січі. Е.Лясота переїжджав через Львів і залишив про нього запис. Аналогічні описи
Кам'янця на Поділлі, Києва, Прилук. Про Київ автор писав із захопленням і наголошував,"що він
був колись "славною столицею і самостійним князівством." Дуже детально Е.Лясота описав, як він
добирався до Запорізької Січі. Спочатку плив Дніпром, потім по Чортомлицькому Дніприщу, далі
— гілкою Підпільною, з Підпільної — по р.Сандалці, з Сандалки — по її рукаву Верхній Лапці, з
Верхньої Лапки — в р.Базавлук до "острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі".
Товаришем Лясоти був Якуб Генкель, котрий знав місцевість. За маршрутом описано острови
Велику і Малу Хортиці, де 1556 р. вперше отаборився з козаками Дмитро Вишневецький.
Лясота описав, як поводилися запорожці при обговоренні його пропозиції. "Чернь без
застережень" згодилася воювати на боці імператора Рудольфа II. Але обачливіші вирішили
виділити до імператора своїх послів, щоб конкретно домовитись про умови походу і його
забезпечення.
Мабуть, найдетальніше техніку ординських нападів у Боплана . За його даними, орда налічувала
близько 80 тис. нападників, коли її веде хан, або ж 40-50 тис, коли мурза. На своєму шляху
ординці все спалюють, нищать, а потім виводять з собою до 50 і навіть 60 тис. русь¬ких (Коих)
невільників, продаючи їх для служби на галерах. "Цей бо народ живе тільки з грабунку".
Описані також татарські міста Гезлеве, Топе-Таркан (Херсонес), Альма, Балаклава, Кафа
(Феодосія) — столичне місто Криму. Великий інтерес становлять відомості про національний
склад населення Кафи: "Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни. Вони
послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому
місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські і один костьол святого Петра. Тут може бути 5-6 тисяч
вогнищ, але понад 30 тисяч невільників".
Зображені страждання людей, які опиняються в татарському полоні.
16. МЕМУАРИ 16-17 СТ. ЯК СВОЄРІДНИЙ ВИД ІСТОРИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
Мемуа́ри (фр. mémoires — спогади) — оповідь у формі записок від імені автора про реальні події
минулого, учасником або ж очевидцем яких він був.
Провідною жанровою ознакою мемуаристики є суб'єктивне осмислення певних історичних подій,
життєвого шляху конкретно-історичної постаті із залученням документів, співвіднесенням
власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв, соціально-психологічною
природою їх вчинків, мотивацією дій і рішень.
Мемуарам притаманна документальність, історична достовірність, хоча не виключається право
автора на художній вимисел. Для мемуарів характерний подвійний погляд письменника на події,
які він описує: так він сприймав їх насправді, а ось такими (з урахуванням життєвого досвіду,
громадської думки) ці події постали в його свідомості через роки, в момент творчої праці над
мемуарами. Говорячи про минуле, автор мемуарів практично ніколи не може перебувати в межах
одного часового виміру.
Мемуари поділяють на три категорії: об'єктні, мета і смисл яких лежить у відтворенні об'єкта
авторської уваги, тобто подій, ситуацій, людей; суб'єктні, головний інтерес у яких спрямовується
на постать автора; спогади, що органічно поєднують у собі обидва підходи.
Найпростіша жанрова форма сучасної мемуаристики — листи. Близькі до них щоденники. Їх
доповнюють інші жанри мемуарної літератури. Автор листа роздумує про сьогоднішні для нього
події, автор щоденника рухається до майбутнього, котре він не може передбачити. Автори ж
творів інших мемуарних жанрів, навпаки, повертаються в минуле.
Записник — окрема жанрова форма мемуаристики. Він часто є ключем до творчої лабораторії
письменника. Кожна записана думка, уривок фрази, одне окреме слово письменника допомагають
чіткіше зрозуміти процес його мислення, настрої та емоції, що пізніше виплескуються в рядки
його художніх творів.
Складніша форма мемуарів — нотатки. Цей жанр характеризує насамперед можливість
ретроспективного погляду на минуле. Нотатки сприймаються як літературно опрацьований
матеріал, де чітко заявляє про себе авторська позиція. Сам автор то перебуває ніби на периферії
сюжету, то наближається до його попереднього рубежу, то віддаляється в глибину, але не часто є
головним героєм.
Найскладнішою й поширеною жанровою формою мемуарів вважається літературний портрет,
автор якого не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя, а намагається
через одну або декілька зустрічей показати характерні риси його особистості
Історія української мемуаристики нараховує кілька століть. Її витоки — в автобіографічних
елементах літератури Київської Русі («Повчання дітям» Володимира Мономаха). Як самостійна
жанрова форма мемуари з'являються на початку 18 ст. («В пам'ять дітям своїм і внукам, і всему
потомству» Іллі Турчиновського).
Проте, про Україну у своїх мемуарах згадували іноземні автори. Серед іноземних авторів, котрі
писали про Україну до середини XVII ст., як хрестоматійні називаються імена Барбаро, Кантарині,
Герберштейна, Литвина, Гамберіні, Міллера, Блез-де-Віженера, Руджієрі, Еріха Лясоти, Джільса
Флетчера та ін.
17. БОРОТЬБА УКР.НАРОДУ ЗІ ШЛЯХЕТСЬКОЮ ПОЛЬЩЕЮ...КІНЦЯ 16-ПЕРШОЇ
ПОЛОВИНИ 17 СТ. У ЛІТОПИСАХ І ХРОНІКАХ.
Літописна література дуже бурхливо розвивається за обставин, коли народ переживає великі події,
що знаменують нову добу в його історії. Серед представників освічених шарів народу тоді
з’являється потреба записати основні моменти цих подій. Щось подібне відбувалось і на Україні в
другій половині XVII ст. у зв’язку з соціальним і національним рухом українського народу,
особливо його боротьбою проти польсько-шляхетського гніту. Українське літописання XVII —
XVIII ст. поєднало літописні традиції Київської Русі, широко використовуючи західноєвропейські
джерела, насамперед польські, німецькі та французькі.
Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської
Польщі є центральною темою всіх українських літописів другої половини XVII — XVIII ст.
З XVII ст. до наших днів збереглось небагато літописних творів. Серед них можна назвати
Хмільницький, Львівський, Чернігівський, Густинський, Межигірський, «Хроніку» Сафоновича.
Чимало літописів XVII ст. загинуло, очевидно, назавжди, залишились тільки окремі згадки про
них в літературі пізнішого часу.
Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних
джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський
характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки
і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем
української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис
Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах
або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Автор не дотримується літописної
стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.
Як історичне джерело його не обминає жоден історик, що вивчає історію українського народу
другої половини XVII ст. Літопис Самовидця залишив глибокий слід в українській історіографії та
літературі XVIII — XX СТ.
Відомо, що визвольна війна, очолена Богданом Хмельницьким, з самого початку була боротьбою
широких селянських і козацьких мас проти польсько-шляхетського гноблення на Україні.
Водночас вона була антифеодальною боротьбою. У ній брали активну участь також козацька
старшина, дрібна шляхта, населення міст, духовенство, навіть представники інших
національностей. Усі вони були зацікавлені в знищенні гніту польських магнатів.
Основними гаслами, під якими почалась війна, були боротьба за «давні права і вольності» і за
«православну віру», тобто вимоги соціальних і національних прав українського народу.
Цю боротьбу українського народу широко відобразили українські літописи XVII — XVIII ст.,
зокрема й автор літопису Самовидця.Автор літопису досить яскраво намалював основні причини
наростання народного невдоволення, яке незабаром переросло в збройну боротьбу.Самовидець
конкретно згадав усі соціальні причини, внаслідок яких найширші маси українського народу
ставали безправними, потрапляючи в повну залежність від польської шляхти.
Але оскільки головною темою праці Самовидця є зовнішня історія українського народу, то
питанням соціального життя України другої половини XVII ст. відведено у літопису незначне
місце.
Отже, у літопису Самовидця певною мірою виражено погляди і ставлення його автора як до
вищих, так і до нижчих верств українського народу. Автор літопису інколи зневажливо ставиться
до козацької голоти і суспільних низів, обурюється, коли посполиті спустошують або забирають
майно значних, багатих і, навпаки, не залишається байдужим до тяжкого життя, нещастя простого
люду. Водночас Самовидець нагадує читачеві, що тільки в перші два десятиріччя нижчі шари
українського народу час від часу брали гору над «значними», особливо за гетьманування
Хмельницького і Брюховецького. У наступні десятиріччя з голотою нещадно розправлялись, її
висилали далеко за межі України, використовували як військову силу.
Літописи XVII ст., хоч і дуже скупі та нечисленні, все-таки є безпосередніми записами сучасників,
вони були основним джерелом і фактичним фундаментом усіх наступних літописних праць і
таким чином започаткували літописну традицію про історичну постать Хмельницького. У всіх
літописних працях XVII — XVIII ст. відображення постаті гетьмана займає центральне місце,
через те ще ціннішою є праця Самовидця — один із найдавніших творів про Хмельницького.
Однією з причин перемог Хмельницького над шляхетською Польщею Самовидець вважає союз
гетьмана з кримським ханом.
Основною темою козацьких літописів була визвольна війна українського народу під проводом
Богдана Хмельницького проти експансії шляхетської Польщі, за возз’єднання України з Росією
1648 – 1654 рр. і наступний піввіковий етап в історії України. Кожне з трьох названих джерел
закінчується першими роками XVIII ст. До кола їхньої тематики входить також боротьба
українського народу проти турецько-татарських загарбників та відомості про селянсько-козацькі
повстання в Україні кінця XVI – першої половини XVII ст., що передували визвольній війні.
18. «ХРОНІКА З ЛІТОПИСЦІВ СТАРОДАВНІХ» ФЕОДОСІЯ САФОНОВИЧА.
У другій половині XVII ст. в Україні було написано два історичних твори, які за жанровими
особливостями ніби продовжували традицію літописання, насамперед манерою початку розповіді
"від сотворенія міра" чи від патріарха "Ноя по потопі". Водночас твори суттєво відрізнялися від
літописного жанру — в них перевага надавалася висвітленню проблем історичного розвитку за
тематичним принципом, а не за роками. При цьому помітною є загострена увага до висвітлення
тих подій, які, на думку авторів, були визначальними. Тобто на українській історіографії, як і на
мистецтві, позначилися барокові впливи.
Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673_рр., та "Синопсис",
виданий друком 1674 р. з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля.
Виникнення цієї групи історичних творів свідчило про новий етап у розвитку історіографії, який
характеризувався переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної
науки.
Феодосій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря. Це
засвідчує заголовок твору: "Кройника з літописцов стародавних…
Рік написання (1672) — це рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і початок гетьманування
Івана Самойловича, коли в українському суспільстві зароджувалася автономістична ідеологія.
За літописною традицією Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ
світу праотцем Ноєм між його синами, переповідає вживані тоді пояснення про те, звідки
походить назва слов'ян; звідки назва россіян, ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів, повторює
легенду про запрошення трьох князів — Рюрика, Сінеуса і Трубода, які із собою і назву рус
принесли.
Весь твір складається з трьох книг і додатків: "Хроніка о Русі», "Хроніки о початку і назвиську
Литви", "Хроніки о землі Полскій".
Хроніка" Ф.Сафоновича в багатьох відношеннях повторює; південноруські літописи за Іпатським
списком. Водночас у загальний український літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато
історичної інформації, взятої з інших хронік, у тому числі польських та інших зарубіжних.
Цікавою в "Кройници..." є інформація про родовід українських князівських родин, зокрема князів
Вишневецьких.
Три книги "Кройники..." мають значну кількість історичної інформації, яку Ф.Сафонович
почерпнув з джерел поза руськими літописами Іпатського списку. Вважають, що та частина твору
Сафоновича, яка має назву "Кройніка о Русі", написана на основі якогось пізнішого зводу
південно-руського літописання ХІ-ХШ ст. — "особлива редакція Південноруського зводу кінця
XIII ст.". Ю.Мицик запропонував називати ту редакцію Золотоверхим літописом. Проте для
українського читача XVII ст. найбільшою новизною вирізнялися частини "Кройники...",
присвячені історії Литви і справам литовських князів, так само "Кройника о землі Полской".
Крізь весь твір Ф.Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника честі й традицій Русі та
православної церкви. Хоч зовні він іде за "Повістю минулих літ" і приймає версію про запрошення
варягів, але підкреслено возвеличує Кия; Володимира Великого хвалить за те, що вибрав
православну віру, а не якусь іншу "мерзскую". Возвеличував Сафонович галицько-волинських
князів Романа Мстиславовича і Данила Романовича, якого називає королем. Симпатії автора — на
боці тих литовських князів, які залишалися вірними православію. Так, він із захопленням пише
про Костянтина Коріатовича, котрий відмовився стати польським королем. Суперечливим є
ставлення Ф.Сафоновича до Б.Хмельницького. Він то схвалює позицію гетьмана стосовно
польських королів Владислава IV і Яна Казиміра, то різко його засуджує за те, що допустив
"мордерства" поляків над руськими. Не схвалював Сафонович союзу Б.Хмельницького з татарами.
Джерелознавчий аналіз "Кройники..." Ф.Сафоновича, порівняння її з давніми руськими
літописами, історичними творами польських та інших авторів засвідчує, що вона містить значний
пласт оригінальної історичної інформації як з давньоруських часів, так і з історії Великого
Князівства та Польського Королівства, історії козацтва та з інших питань, зокрема з періоду
кількох десятиріч перед створенням "Кройники..."
19. КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ
Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори,
присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські»
літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли
три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор —
Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до
1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700).
В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу
1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти
з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких
літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників,
документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори
чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.
У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від
Київської Русі до скасування гетьманства в 1734. У 1765 Петро Симоновський скомпонував
«Краткое описание о козацьком народє» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором
«Летописца или описання краткого знатнєйших дєйств и случаев» про події в Україні з 1506 по
1737 був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав
«Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI ст.
Козацькі літописи ніби завершують літописний етап української історіографії. Історичні твори
наступного часу, наприклад, "Історія Русів", за жанровими особливостями відкривали новий етап
у розвитку української історичної думки, зокрема нового методу передачі історичних знань: не
через констатацію подій та її інтерпретацію, а через аналіз і узагальнення всієї суми історичних
знань, доступних досліднику.
Важливим зразком цього жанру був «Літопис Самовидця». З джерелознавчого погляду літопис
вивчали М.Максимович, О.Левицький, О.Бодянський, М.Петровський, Д.Багалій, М.Грушевський.
Ним цікавились і високо оцінювали Т.Шевченко, М.Костомаров, І.Франко, Д.Яворницький,
М.Возняк та ін.
О.Левицький вважав, що справжній текст "Літопису Самовидця" описує події з 1648 до 1702 р.
Події 1703-1734 рр. - дописані пізнішим переписувачем. З цією думкою ніби погоджуються всі
дослідники.
М.Петровський, М.Грушевський та інші дослідники вважали, що автором літопису був козацький
старшина Роман Ракушка-Романовський. Цей висновок виводиться насамперед із самого тексту.
Самовидець бачив "конотопське чудо" 1652 р., був присутній при облозі Смоленська 1654 р., брав
участь у поході військ Юрія Хмельницького 1662 р., у Чорній раді 1663 р., спостерігав за боєм
військ Брюховецького з армією С.Яблоновського під Білою Церквою 1665 р.; 1669 р. перебував у
Новгород-Сіверському, коли гетьманом вибрали Д.Многогрішного тощо. Як відомо з інших
джерел, старшина, котрий був свідком згаданих подій — це насамперед Роман Ракушка-
Романовський. Однак це не є прямим свідченням.
"Літопис Самовидця" цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично.
Автор намагається говорити тільки правду і дуже обережно ставиться до різних слухів.
Оригінальною є версія Самовидця про те, як Б.Хмельницький впоїв переяславського Ілляша
Орменчика для того, щоб забрати в нього привілей Владислава IV; переконливо описано хід
Корсунської битви; детально сказано про посольство Адама Киселя на Різдво Христове 1649 р та
ін.
Дуже негативне ставлення Самовидця до союзу Б.Хмельницького з татарами.
Взагалі, автор постійно висловлював негативне ставлення до орди.
Образно подано походи Б.Хмельницького та обрання гетьманом Юрія Хмельницького; домагання
Виговського дозволу на час військових походів брати для себе з рук і двора" Ю.Хмельницького
булаву та бунчук, тобто символи влади.
Реалістично описані в літописі розправи шляхти над населенням, у тому числі над єврейським.
До числа страшних наслідків війни належить і опис так званого конотопського чуда. //
Очевидною ознакою "Літопису Самовидця" є те, що перед нами — твір повністю світський.
"Літопис Самовидця" написаний світською українською книжною мовою, близькою до
народнорозмовної.
20. ІСТОРІЯ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ У ТВОРАХ ГРАБ’ЯНКИ І ВЕЛИЧКА.
За часом написання другим козацьким літописом (після «Літопису Самовидця») вважається
"Літопис Григорія Грабянки", козацького старшини, який у 1730 р. став Гадяцьким полковником.
Літопис був написаний церковнослов'янською мовою, завершений 1710 р. Допускають, що автор
переслідував цим мету зробити твір доступним для всього слов'янського світу, щоб завоювати
його прихильність до української автономістичної ідеї в межах Російської держави.
Зміст літопису передає його поширений заголовок.
Загалом літопис обіймає час від стародавності до 1709 р., падіння Мазепи і вибору на гетьманство
І.Скоропадського. Але головна і найбільша частина твору присвячена війні під проводом
Б.Хмельницького, текст про цю війну займає 123 сторінки (з усіх 157). Наприкінці подається лише
реєстр подій без подробиць. На початку йде роз'яснення, що козацький народ походить від скіфів-
хозарів. Далі коротко передано історію Русі, її завоювання поляками, перетворення з царства в
князівство, а останнього — у воєводство. Розповідається про Петра Конашевича-Сагайдачного, а з
періоду після Б.Хмельницького — про Івана Брюхо-вецького, І.Самойловича. Гетьман
Б.Хмельницький зображений як національний герой. Ставлення автора до І.Виговського
неприхильне, таке воно і до І.Золотаренка, І.Брюховецького; до М.Пушкаря, В.Сомка,
І.Самойловича, С.Палія — позитивне. Гадяцька угода осуджується. Ворожою є постава автора до
турків і татар. Орієнтацію на союз з Росією схвалює, але не без застережень. В одному місці
московський режим устами Б.Хмельницького названо "ігом московського самодержавства".
П.Дорошенка автор осуджує як безбожника, винного у сплюндруванні України; І.Мазепа для
літописця — злохитрий.
Загальне політичне спрямування твору — захист автономії України, виважене обґрунтування її
специфічних особливостей, прав, традицій та інтересів.
"Літопис..." Грабянки в питаннях ідейно-політичних був своєрідною протилежністю "Синопсису"
І.Гізеля.
Що ж до "Літопису Самула Величка", то мета й основний зміст твору сформульовані у заголовку.
Цей літопис написаний 1720 р., а вперше виданий у 4-х томах в 40-60-х роках XIX ст. (4-й том
вийшов 1864 р.).
Перший том обіймає події 1648-1659 рр., другий — 1660-1687 рр., третій — 1687—1700 рр.,
четвертий том не завершений. З погляду об'єктивності та детальності відображення історичних
подій третій том найцінніший. Автор знав ці події як канцелярист генерального писаря В.Кочубея
та службовець Генеральної канцелярії. Загалом літопис С.Величка як історичний твір на фоні
інших козацьких літописів вважається слабшим. Автор зібрав дуже багато цікавих фактів і
матеріалів, але не зумів дати їм належної наукової інтерпретації, описав події дещо плутано, не
бачив логіки розвитку історичного процесу. Однак автор має свою ідейну концепцію, крізь яку
чітко проступає соціальна позиція автора: він чітко бачить завдання своєї праці у захисті автономії
України в складі Московської держави.
При описі національно-визвольної війни С.Величко спочатку ніби перегукувався (давав свою
інтерпретацію) з поемою польського поета С.Твардовського "Війна домова". Але пізніше літопис
набув самостійного значення. С.Величко прославляє Б.Хмельницького, осуджує І.Виговського,
подає пункти Ю.Хмельницького, не знаючи, що вони вже були сфальсифіковані царським урядом.
Івана Сірка апологізує, Івана Мазепу називає Макіавеллі, лисом, бабієм, хоч його дії інтерпретує
об'єктивно.
Незважаючи на порівняно нижчий науковий рівень літопису С.Величка, ніж літописів Самовидця і
Грабянки, йому судилася доля дуже читабельного твору.
21. ІСТОРИЧНІ ХРОНІКИ І РЕЄСТРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.
Цікавою пам'яткою української істріографії цього періоду є "Коротке описання Малоросії".
Хроніка містить події з історії України від давніх часів до 1734 р. Більш детально оповідання
починаються від часу Хмельниччини. Своє завдання невідомий автор вбачає у тому, щоби
показати козацьких гетьманів і українські події. Російського царя Олексія Михайловича він
називає "вечнодостойником". Переяславську Раду 1654 року трактує як "приведення під
високодержавну руку" російського царя.
Автор "Короткого описання Малоросії", — на думку дослідників, — зумів догодити смакам
освічених кіл козацко-старшинської інтелігенції, що цікавились історією свого краю. Серед них
цей твір користувався найбільшою популярністю.
Історичну літературу першої половини XVIII ст. представляє також "Чернігівський літопис», де
подано коротку хроніку подій від 1587 до1725 рр. Саме разом з цим літописом, як додаток,
О.Лазаревський вперше надрукував Коломацькі чолобітні, що в свій час стали приводом .для
арештів генеральної старшини у 1723 р.
Близьким до попереднього літопису є твір "Летописец, или описание краткое, знатнейшех действ
и случаев, что в котром году "деялося в Украйни малороссийской обеих сторон Днепра и кто
именно и когда гетьманом козацьким». При кадрукванні цього твору В.АНТОНОВИЧ довів, що
автором його був генеральний обозний 30-х-40-х рр. ХVІІІ ст. Яків Юхимович Лизогуб, і назвав
цю хроніку Літописом Лизогуба.
Від початку XVI ст. до кінця ХVІІ ст. літопис Лизогуба це складена рік за роком хронологія,
джерелом якої стали інші козацькі хроніки. Від оповідань 90-х рр. XVII ст. і до кінця твору (1737
р.) джерелом літопису були родинні записи сім'ї Лизогубів. Вони ширше, ніж інші хроніки
подають оповідання про участь українських козаків у Північній війні, про страту Мазепою
Кочубея та Іскри. Автор літопису належав до генеральної старшини, близької до гетьмана Мазепи,
але засуджував його шведську орієнтацію.
Значне місце в Літописі займають історичні записи часів правління временщиків. від смерті Петра
І до 1737 р., зокрема оповідання про російсько-турецьку війну часів Анни Іванівни, де описані
заслуги генерального обозного Якова Лизогуба. що стояв на чолі козацького війська.
Дана пам'ятка історіографії становить певний інтерес з точки зору поглядів на явища українського
життя представників козацької старшини, які, на зразок Якова Лизогуба, історичними мотивами
прагнули довести свої заслуги перед російською державою, одночасно не цураючись власних
автономістичних поглядів.
У цілому ж, історичні твори першої половини ХVIIІ ст. започаткували панегіричне сприйняття
історії козацько-гетьманської доби. Водночас вони утвердили новий погдяд на період
Хмельниччини і зокрема національно-визвольної війни, розглядаючи її як час, що не лише приніс
військові перемоги, але й привів до нових форм управління, нового рівня соціальних відносин і,
нарешті, утвердив у свідомості думку, що Україна є державою.
22. КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКІ АВТОНОМІСТИЧНІ ІДЕЇ В ІСТОРИЧНИХ ТВОРАХ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ 18 СТ.
Головною рисою української старшинської історіографії другої половини XVIII ст. є її
компілятивний характер. Компілятивність історичних творів була дуже помітною і в попередні
періоди, та в другій половині XVIII ст. ці риси стають визначальними. За ідейним змістом
історіографія цього періоду є підсумком козацько-старшинських автономістичних прагнень,
ідейно висловлених у творах історичного змісту.
До пам'яток української історіографії другої половини XVIII ст. можна віднести твори Петра
Симоновського і Степана Лукомського. П.Симоновський склав у 1765 р. "Коротке описання про
козацький малоросійський народ". Появі цього твору передувало складене Григорієм Покасом у
1751 р. "Описание о Малой России".
Книга починається традиційним у козацькому літописанні з'ясуванням питання про значеня
терміну «козак» і ранньої історії козацтва. Цей розділ "'Короткого описання"" Симоновського
нагадує собою початок «Действия презельной брані» Граб'янки. Граб'янка і Симоновський
виводять початок козацтва з території між Каспійським іЧорним морями, а етнічнеїх походження
від, скіфів і хозарів. Обидва вони припускають походження козаків від косогів, тобто від предків
черкесів Північного Кавказу.
Оскільки давню Русь до XIV ст, Симоновський вважає сильним періодом в історії російського і
українського народів, то виводить із спільних джерел походження російських козаків — донських,
уральських, терських та українських – запорізьких. За часом виникнення він вважає останніх
старшими. Їх появу Симоновський відносить до давніх часів, а збільшення їх числа і поширення
по всьому півдню України — до ХІV-ХV ст.
"Краткое описание про козацький малоросійський народ" охоплює події від давніх часів до 1751
р., до останнього відновлення гетьманства в особі Кирила Розумовського. Далі автор відмовився
від продовження своєї праці, хоча прожив він ще довго і помер на початку XIX ст.
Автор є виразним прихильником гетьманського уряду, ідеологом тієї більшості старшини, що із
захопленням зустріла відновлення Єлизаветою Петрівною гетьманства і готова була відстоювати
до кінця козацький устрій гетьманської України.
Симоновський негативно сприйняв скасування гетьманства у 1764 р. і ліквідацію автономності
України. Але виступати з подібними концепціями у вигляді історичного твору означало вступити
на небезпечний шлях, тобто стати в'суперечність з урядовою політикою Катерини II. У таких
випадках більшість освічених представників української старшини воліли поступатися не лише
своїми політичними інтересами, але й інтересами цілої нації.
В аналізі переговорного процесу 1654 р. між російським урядом і гетьманськими представниками
Симоковські прихильник російської орієнтації до того часу, поки царський уряд не зачіпає
автономістичних інтересів старшини. Устами своїх героїв говорить, що "не саблею нас узяли", а
ми добровільно приєдналися, тобто добровільно можемо і роз'єднатися.
В особі Петра Симоновського ми бачимо освіченого представника козацької старшини, яка до
середини XVIII ст. цілком сформувалася як стан і шукаkа обгрунтування дворянських прав
зверненням до своїх заслуг і заслуг своїх предків у минулому.
До історичних творів середини XVIII ст. належить "Зібрання історичне" Степана Лукомського.
Твір охоплює події в Україні від початку завоювань литовського князя Гедиміна до кінця XVI ст.
Починається твір, як і багато інших творів того часу з'ясуванням поняття "Що є козак?". На
відміну від Граб'янки і Симоновського він розглядає козаків як виходців з місцевого населення і
виникнення їх відносить до кінця XIV ст.
Минуле України і її сучасне становище привернуло увагу Г.Ф.Міллєра. Йому належить кілька
статей з цього питання — "Про початок походження козаків", а також "Відомості про запорізьких
козаків".
У 1777 р. був надрукований "Короткий літопис Малої Росії Василя Петровича Рубана. "Літопис"
Рубана є не зовсім точною копією "Короткого описання Малоросії", складеної автором у 30-х рр
XVIII ст. Свій компілятивний твір, що починається викладом від 1506 р., Рубан довів до 1770 р.
23. ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРІЇ ЗАПОРІЖЖЯ В ДРУГІЙ ПОЛ. 18 СТ.
Особливе місце в історичній літературі України XVIII ст. займає історія Запоріжжя. Найбільш
узагальнюючою працею, яка лягла в основу дальших історичних творів про Запоріжжя, була
"Історія про козаків запорізьких", складена 1740 р. офіцером, який служив у царській армії на
півдні України, князем С.І.Мишецьким. Цією книгою читачі користувались в рукописах, аж поки
вона не була надрукована в 40-ч рр. XIX ст. О.Бодянським.
Твір Мишецького ліг також в основу праці О. І. Рігельмана — "Літописне повіствування про
Малоросію, її народ і козаків". Книга Рігельмана ілюстроване зображенням українців різних станів
— гетьмана Богдана Хмельницького. полковника, сотника, козаків, шляхтича, шляхтянки, знатних
панів, простих селян тощо. У додатках вміщено також дві карти — одну періоду роздробленості
Русі на удільні князівства, а другу — України і сусідніх з нею земель кінця XVIII ст. Наприкінці
книги Рігельман подав короткі свідчення про слобідсько-українські козацькі полки та про козаків
донських, уральських, кубанських і терських. Запорожців він вважає найдавнішими з усіх козаків,
історію яких він описує. Власної оригінальної концепції в погляді на історію українського
козацтва Рігельман не створив.
Дворянські історики кінця XVIII ст., серед них і А.Ф.Шафонський, були вороже настроєні до
історії Запоріжжя і козацкого устрою. У роботі "Черниговского наместничества топографическое
описание" Шафонський виявляє вороже ставлення до запорізького козацтва і прагне ідейно
обгрунтувати знищення Катериною II Січі. Весь його твір пройнятий намаганням виправдати
реакційну кріпосницьку і національно-колоніальну політику царизму в Україні.
Історична література XVIII ст. подає багаті матеріали про минуле України, особливо з історії
формування і розвитку козацтва. На тлі історичних концепцій даного періоду видно як тодішня
історіографія оцінювала найважливіші віхи в житті українського народу, яким був рівень розвитку
історичної думки і в якій мірі в сфері історичних знань побутували козацькі традиції. Пам'ятки
української історіографії XVIII сг. показують нам загальне сприйняття епохи тодішньою
інтелігенцією, а також доповнюють наші знання про історію посполитих, козаків, міщан та інших
верств і станів українського етносу.
25. ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В МЕМУАРНІЙ ЛІТЕРАТУРІ 18 СТ.
Мемуарна література має допоміжне значення, її особливість – автори аналізують сучасність.
Для 18 ст. найбільш яскрававими мемуарами є щоденники М. Ханенка (ген.хорунжого) і Якова
Марковича (ген.підскарбій). У них зафіксовані важливі явища соціально-економічного життя
козацької старшини часів зміцнення кріпосництва на Україні, занепаду ролі і значення козацтва,
закріпачення селянства і перетворення старшини в шляхетсько-дворянський стан.
М.Ханенко пох. з козацького роду, що висунувся на 1-ий план у середині 17 ст. 1710 р. поч. військ.
службу, 1717 р. переведений у ген. Канцелярію, був близьким до Скоропадського і Полуботка,
перебував в ув’язненні, був звільнений після смерті Петра І.
«Даріуш» Ханенка помітив і опублікував О. Бодянський. Перевидав разом з власними
коментарями – О. Лазаревський. Тут розглядаються елементи політики козацької верхівки,
щоденного побуту, настроїв старшини.
Січень 1722 – поч. липня – записи щоденні, це пов’язано з останніми днями життя Скоропадського
і його похованням.
1723-1753 рр. – записи не щоденні, активно і регулярно занотовував події після свого звільнення.
Дослідники вважають, що «Даріуш» Ханенка варто поділити на 2-і частини: до 1723 р. - «Даріуш»
і після 1723 р. «Щоденник».
Я́ків Андрі́йович Марке́вич (1696 — 1770), — український письменник-мемуарист, державний
діяч гетьманщини. Один з найосвіченіших людей свого часу.
Найвизначнішим твором Якова Маркевича є його «Діяріуш» («Щоденник»), що охоплює 1717—
1767 рр. й містить матеріал для політичної, соціально-економічної й культурно-побутової історії
Гетьманщини.
В спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкова «Хроніка» — літопис подій в Україні.
Яків узявся її продовжувати. А потім аж до 1767 року веде і власний щоденник. Події, описані ним
у Ромнах, Глухові, Сварковому — десять великих томів — становлять неоціненний матеріал для
дослідників історії не лише Сумщини, а й усієї України.
Спроби видати щоденники Марковича робилися тричі: О. Марковичем, О. Лазаревським та В.
Модзалевським. Однак значна частина так i залишилась неопублікованою (як, до речі, й
переважна більшість творів Якова Андрійовича). Деякі рукописи цього талановитого письменника
й перекладача вже втрачено.
Петро Апостол вів щоденник від травня 1725 р. до травня 1727 р.. Цей щоденник знаходився в
приватній колекції родини Судієнків до 1794 р. Він написаний франц. мовою. Переклав і
опублікував його Лазаревський.
Після еміграції свій щоденник вів і Пилип Орлик (« Щоденник подорожній, котрий я зачав року
1720, місяця октябр, дня 10»). Тут він аналізує еміграцію у Швеції, Тюрингії, Празі, спілкування з
польс., молдавськими і салонікійськими діячами. Цей док. Вимагає нового прочитання і вивчення,
закінчується подіями 1732 р., детально описує середовище і прагнення емігрантів.
26. УКРАЇНСЬКА АРХЕОГРАФІЯ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ 18 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.
Археогра́фія (грец. — стародавній і пишу) — допоміжна історична наука, що вивчає питання
публікації історичних документів і джерел.
В останній третині 18 ст. зріс потяг до старовини – це було пов’язано із прирівнянням козацької
страшини у правах з російським дворянством. Тому пошук документів для підтвердження
знатності привів до того, що док. поч. займатись професійно, зокрема Андріан Чепа. Граф
Румянцев, Мусін-Пушкін, іст. Болтін теж збирали документи, вони були колекціонерами. У 70-х
рр. при Московському універі ств. «Вільне рос. зібрання», що шукало і збирало рос. матеріали. В
Москві було організовано Архів колегії Міжнародних справ, що збирали матеріали зовнішно-
політичного характеру.
Полетика, Чепа, Ломиковський поч. професійно займатись історією. Ломиковський видав
«Словник малоросійської старовини». Князі Безбородько і Рєпін теж займались історією, вони
були проросійської орієнтації. Строєв (рос.іст.) займався укр. Проблематикою, розпочав дискусію
щодо того, як опрацьовувати джерельні матеріали. Переконав уряд у потребі створення
Археографічної комісії.
Рум’янцев сформував гурток, що ств. каталог з 28 тис. назв книг, рукописів, медалей,
нумізматичних колекцій. Подарував колекцію державі, створив музей і бібліотеку, на поч. 19 ст.
ближче зійшовся з київськими інтелігентами і у 1817-1818 рр. провів опис монастирських
бібліотек, знайдено «Ізборнік» Святослава, проповіді Кирила Туровського, нові списки «Руської
правди». Його представником в Україні призначено Берлінського – склав 1-у історію Києва,
написав «Історію захоплення Києва Гедеміном», «Поділ Макоросії на полки».
Євгеній Болхвінов «Описання Софіївського собору», «Описання Києва-Печерської Лаври», заклав
поч. київської школи історичної церкви.
1834 р. відкрито київський універ., що став першим центром археографічних досліджень.
Ініціатори – Максимович, Цих, Неволін. 1840-41 рр. Максимович поч. видавати альманах
«Киевлянин».
1835 р. Максимович ств. Тимчасовий комітет для дослідження старовини, 1837 р. – відкрито
Археографічний музей.
1843 р. відкрито Археографічну комісію, у її роботі брали участь Куліш, Гогоцький,
Крижанівський, Максимович, розглядали знайдені пам’ятки не як рос., а малоросійські.
Пропонувалось, що за декілька років археографічну роботу вдасться завершити, але мат.
виявилось дуже багато. У 1844 р. постало питання про створення у Чернігівській губернії архіву
Чернігівського губернського управління.
У 40-х рр. окремі матеріали Архіву колегії закордонних справ передано комісії разом з мат.
оружейної палати. Опубліковано 4-и томи «пам’яток». Повністю опубліковано літописи
Граб’янки, Величка, Самовидця.з середини 19 ст. в універах поч регіональна спеціалізація. Так
наприклад, Одеса вивчала Крим, Запоріжжя…
1783 р. картографовано і описано пд. узбережжя і Крим.
27. ГАЛИЦЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (кін. 18 – поч. 19 ст.)
В Галичині були приватні колекції, великі монастирські книго- і архівозбірні, польські і
австрійські урядоці ретельно вели документацію. Греко-католицькі священники та польські
історики у своїх творах використовували ці документи.
«Львівський літопис» каноніка Яна Юзефовича (кін. 18 ст.) – виявив Макстмович у бібліотеці
«Оссолінських». Тут детально описана облога Львова 1648 р. Автор виражав інтереси польської
шляхти, до козаків ставився з презирством.
Твори «русинського походження» написані польською мовою, але на русинську тематику:
«Оборона релігії грецької» невідомого автора (1746 р.), «Права греко-уніатського духу» луцького
єпископа Рудницького.
До монастирських істориків п.пол. 19 ст. належав Варлаам Кампанієвич, котрий впорядкував
документи Онуфріївського монастиря, написав «Крайові історичні пам’ятки» 1841 р, ця праця
носила джерельно-краєзнавчий характер, тут містились розвідки про Підгорецький монастир,
автор займався історією друкарства в Галичині.
М. Герасевич зосередив увагу на відновленні галицької митрополії, підтверджував це іст. фактами.
Він вперше почав вивчати етнічну історію населення Подніпров’я, Поділля, Галичини, виробив
концепцію етнічної спільності цих районів.
Д.І.Зубрицький зібрав «Пісні люду галіційського», написано польськими літерами, але
українськими словами. 1829 р. став членом ставропігійського уніеру, упорядкував його архів. 1830
р. написав статтю про Ставропігіон на нім. мові.
«Нариси з історії руського народу в Гвличині та ієрархії церковної в тому ж королівстві» - великий
твір, де автор намагався показати етапи галицької історії: 1) від введення християнства до 1340 р.
(захоплення Казимира); 2) 1340-1596 рр. 3) 1772-сер. 19 ст. В основу цього поділу ставить
церковне життя. Видав «інститут Ставропігійський», де вивчив історію інститут до 1772 р.
Став відомим як упорядник архівів, тому у 1843-44 рр. поч. працювати над архівом Львівського
магістрату. Як наслідок з’явилась велика робота (до 500 сторінок) «Хроніка м’яста Львова». Мав
зв’язки з Тимчасовою комісією для розбору дрквніх актів.
Яків Головацький закінчтв універ і Дух. Семінарію, у 1840 р. – це найбільший збирач-етнограф
матеріалів, видав книгу «Вінок русинам на обжинки» активний учасник з’їзду галицьких вчених,
займався руською мовою і словесністю, написав «Розправа о язице пд.руським». очолив кафедру
укр. Словесності у Львівському універі. У 1850-х рр. написав «Історичний нарис заснування
галицько-руської матиці і справоздання першого собору»
29. ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЗУБРИЦЬКОГО.
Помітною постаттю в українській історіографії першої половини XIX ст. у Галичині був Денис
Зубрицький (1777-1862), який народився у с. Батятичах, Жовківського р-ну. Під час служби в
магістраті та в адміністративних і судових установах інших сільських місцевостей Зубрицький
заглибився в проблеми народного життя, захопився збиранням і вивченням фольклорних пам'яток,
а далі перейшов до заняття питаннями історії. Цьому сприяв його вступ у 1829 р. в члени
Ставропігійського інституту у Львові. Зібравши в архіві Ставропігії відповідні матеріали,
Зубрицький публікує в німецьких і польських виданнях низку статей про Львівське
ставропігійське братство, про книгодрукування в Україні та ін.
На основі джерел Ставропігійського архіву і багатьох львівських монастирів Зубрицький написав
польською мовою "Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому ж