Шпори на екзамен з української історіографії

Подождите немного. Документ загружается.

королівстві". На цій праці Зубрицького позначилися обставини суспільно-політичного життя в

Східній Галичині.

Свого часу Д.Зубрицький нав'язав контакти з відомими чеськими істориками і філологами

В.Ганкою і П.Шафариком, наддніпрянцем - М.Максимовичем та ін. Особливо близьким своїм

приятелем і однодумцем Зубрицький вважав російського історика М.Погодіна. Під керівництвом

Зубрицького у Львові виникає гурток прихильників об'єднання галицьких русинів з "Великою

Руссю", так звана "Погодінська колонія", до якої входили брати Яків та Іван Головацькі,

Б.Дідицький та ін. Розчаровані у своїх розрахунках на підтримку австрійського уряду, ці діячі

вирішили орієнтуватися на культуру і політику Росії, одночасно завбачливо підкреслюючи свою

лояльність до австрійського уряду. В 50-х роках XIX ст. вони почали називати себе

"старорусинами", а з 60-х років за ними закріпилася назва "москвофіли".

До створення великих узагальнюючих праць з громадянської історії Д.Зубрицький приступив 1844

р., На основі документів львівського магістратського архіву він написав і видав польською мовою

своє цінне дослідження "Хроніка міста Львова", у якому подав не тільки власне історію міста

Львова, але й торкнувся питань української історії. Вчений показав боротьбу галицьких русинів з

наступом поляків, описав життя вірменської і єврейської громад, що проживали в місті.

У 1845 р. Зубрицький опублікував у Москві велику працю під назвою "Критико-историческая

повесть временных лет Красной или Галицкой Руси". Розпочинаючи оповідь, історик коротко

торкається проблеми походження слов'ян, яких вважав автохтонним народом у Європі. Цікавим є

погляд Зубрицького на питання запровадження християнства на Русі. Після коротких заміток про

загальну історію всієї Київської Русі Зубрицький переходить до розгляду історії Червоної Русі.

Д.Зубрицький вказує на великі заслуги Русі перед Європою у боротьбі з азіатськими

завойовниками, хрестоносцями. Ставлячись з великою симпатією до русинів, автор намагається

бути об'єктивним і в оцінці поляків. Він визнає, що вони були значно досвідченіші в дипломатії.

Важливість названої вище роботи Зубрицького полягає в тому, що це була перша історична

розвідка з історії Галичини, написана на основі архівних матеріалів.

На схилі літ Зубрицький написав велику працю "История древнято Галичско-Рускаго княжества".

Ця праця вийшла з друку в 1852 р. і була присвячена тисячоліттю Русі, відповідно до поглядів,

яких тоді дотримувалися історики монархічного напряму. Д.Зубрицький зробив багато для

розвитку наукового джерелознавства та археографії. Його основні праці побудовані у вигляді

хроніки, де у відповідному порядку цитуються, переказуються, порівнюються і піддаються

критиці цінні джерела, які здебільшого вперше вводилися до наукового обігу. Д.Зубрицький

сприяв також і розвитку української дипломатики, розробив специфічні методи зовнішньої та

внутрішньої критики українських грамот XIV-XVIII ст. Вчений звертав увагу і на питання

палеографії, збирав зразки автографів історичних діячів та переписувачів рукописів. Завдяки

історичним працям Зубрицького західноукраїнська історіографія XIX ст збагатилася і зробила

значний крок уперед. У своїх дослідженнях, узагальнюючих нарисах, багатьох статтях Зубрицький

великою мірою розширив уявлення читачів про багатовікову історію Галичини й Волині. Його

праці завдали удару польсько-шляхетським експансіоністським концепціям.

30. НАЦІОН. ІДЕЯ ТА ЇЇ БАЧЕННЯ В ТВОРЧОСТІ «РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ»

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині

стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне

угруповання “Руська трійця”., засновниками якого були М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич

(1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української

мови (термін “руська” для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань

поляків, творів історика Д. Бантиша-Каменського, етнографа М. Максимовича та літератора І.

Котляревського з Наддніпрянської України, члени “Руської трійці” своє головне завдання вбачали

в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти

дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної

свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу.

Під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які

готували антиурядовий виступ, але “Руська трійця” не пішла за революційними змовниками,

зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під

назвою “Син Русі” (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та

національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений До Друку

збірник “Зоря” (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та

публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення

визвольної боротьби Народу, оспівування козацьких ватажків -- Б. Хмельницького та С.

Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід

зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Для

молодих авторів забороненої “Зорі” розпочався період переслідувань, обшуків, доносів,

звинувачень у неблагонадійності. Проте навіть у цих несприятливих умовах члени “Руської

трійці” не припинили активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що

передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою

мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською

мовою. “Трійчани” енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували

повернення рідної мови в побут національної інтелігенції.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дністрова”. І хоча ідеї визволення

прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у “3орі”, лише 200 примірників цієї збірки

потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Це був новаторський твір і за формою, і за

змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським”

шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і

зрозумілою широким народним верствам. Зміст “Русалки Дністрової” визначають три основні ідеї:

визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її

поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків -- борців

за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної

незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-

просвітницької діяльності у політичну сферу. Це був рішучий виступ проти традиційних

політичних і соціальних авторитетів.

“Русалка Дністрова” стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності “Руської

трійці”. Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на

32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич,

який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше

від інших обстоював ідеї “Руської трійці” Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна

приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.

Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання “Руська

трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного

відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного

етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення

національних проблем у політичну площину.

31. Бантиш-Каменський та «Історія Малої Росії»

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) народився в Москві. Заслугою його є те, що він

визначив періодизацію самої історії України. Д.Бантиш-Каменський підготував і в 1822 р.

опублікував у Москві чотиритомну "Історію Малої Росії". У 1829 р. доопрацьований рукопис

автор передав у видавництво і в 1830 р. в трьох частинах вийшло друге видання книги в Москві і в

1843 р. - третє видання. У 1903 р. побачило світ четверте видання цієї пращ, і лише через 90

років, уже в незалежній Українській державі, з'явилося її репринтне видання.

Що ж конкретно змінилося у другому і третьому виданні? Насамперед відбулися

структурні зміни. Замість чотирьох частин першого варіанту стало три самостійні частини. Перша

частина "Історії Малої Росії" другого і наступних видань охоплює період з найдавніших часів до

входження України до складу російської держави в середині XVII ст. Друга частина містить

історичний матеріал від Переяславської ради 1654 р. до обрання на гетьманство І.Мазепи і третя -

від гетьманства Мазепи до скасування царизмом цього інституту в 1764 р. Пишучи свою працю,

історик ввів у науковий вжиток велику кількість нових джерел, зробив до них примітки, які в

багатьох випадках не втратили свого значення до нашого часу. Бантиш-Каменський виробив

власний підхід до висвітлення давньої історії слов'ян і Київської Русі. Він дотримується так званої

норманської теорії походження держави у східних слов'ян, хоча й вірно твердить про їх

автохтонність, а назву "Русь" вважає місцевою. Київських князів Аскольда і Діра історик

називає варяго-русами, підкреслює їхню роль у припиненні міжусобиць серед слов'ян

середнього Придніпров'я і творців самодержавства в Південній Русі. Причиною

роздробленості Київської Русі Бантиш-Каменський вважав хибну політику київських князів, що

призвела до поділу держави та до князівських міжусобиць. Нерідко власне українські землі

називає він терміном "Росія", що, зрозуміло, не одне й те ж. Монголо-татарську навалу

Бантиш-Каменський характеризував на відміну від інших істориків, зокрема Карамзіна, лише як

негативне явище. Довготривале панування литовських князів на Україні Бантиш-Каменський

вважає наслідком завоювання, а не мирного приєднання цих земель у XIV ст. Важливе місце в

праці Бантиш-Каменського займає питання про історію козацтва, визвольної війни і входження

України до складу російської держави. Воно є центральним у першій частині "Історії Малої Росії".

Щодо питання про походження українського козацтва, то історик дотримувався помилкової

думки, що козаки походять від косогів або черкесів. Розглядаючи історію Запорізької Січі, від її

заснування і до ліквідації у 1775 р., Бантиш-Каменський негативно ставиться до запорожців. Їхню

боротьбу проти національного і соціального поневолення, так само, як і рух посполитих проти

закріпачення, він засуджує. На противагу цьому він явно ідеалізує реєстрове козацтво. Головну

роль в історії козацтва і взагалі України XVI -XVII ст,, на його погляд, відіграли православна

шляхта і заслужений військовий стан, тобто козацька старшина.

Друга частина "Історії Малої Росії" містить у собі матеріал з історії України другої

половини XVII ст.

Третя і остання частина праці присвячена викладові основних подій політичної історії

України від кінця 80-х рр. XVII ст. до 60-х XVIII ст. Вона містить великий за обсягом (майже

третина книги) додаток з примітками і публікацією використаних автором джерел. У висвітленні

українського минулого Д.Бантиш-Каменський пішов шляхом синтезу козацької, шляхетської та

великодержавної історіографії.

Цінним для свого часу був останній розділ "Історії Малої Росії", який можна вважати

самостійною працею. Бантиш-Каменський, ніби як підсумок, зробив загальний огляд України

XVIII ст. Тут показано її географічне положення, розташування, грунти, вказано кількість

населення, описано стан сільського господарства, промисловості, торгівлі, розкрито соціальну

структуру населення. Крім того, історик пише про обряди, мову, звичаї, одяг українців, розвиток

серед них освіти, науки і культури.

Починаючи з першого видання, книга Бантиш-Каменського користувалася постійною

увагою широких кіл громадськості. Про неї писали історики, публіцисти й літератори. Відгуки

друкувались у провідних журналах: "Вестник Европы", "Отечественнне записки",

"Библиотека для чтения", "Сын отечества", "Маяк". Цілий трактат - рецензію про книгу

видрукував у журналі "Отечественнне записки" В.Бєлінський. Оцінювали та рецензували книгу

також Г.Ф.Карпов, Д.Дорошенко, М.С. Грушевський і ін.

32. Історичні дослідження Я.М.Марковича та О.М.Марковича.

Маркевич Яків Михайлович (Маркович) (1776-1804) — історик, етнограф i фольклорист. Служив

у колегії закордонних справ у Петербурзі. В 1798 році видав у Петербурзі першу частину праці

фундаментальноі праці «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях», що мала значний

вплив на розвиток національної свідомості серед тогочасного українського громадянства. У праці

містяться відомості про побут, фольклор, господарство, державно-політичний устрій

Гетьманщини, природу та історію України. Праця залишилась незавершеною, оскільки автор з

невідомих обставин наклав на себе руки. Книга мала надзвичайний вплив на національно свідоме

українство.

Олександр М. Маркевич був люди¬ною дуже освіченою, постійно займався цілеспрямованою

розумовою та практичною діяльністю. У 1807 р. він займав посаду Черні¬гівського губернського

регістратора, у 1820 р. О. Маркевича було призначено Глухівським повітовим суддею, а у 1826 р.

його було обрано Глухівським маршалком дворянства. Суспільну працю О.Маркович поєднував з

літературною діяльністю. Багато років він веде щоденник «Смеси или записи ежедневные», де

відбивається критичний погляд автора на суспільство, в якому він живе, на літе¬ратуру, яку він

постійно читає. З цих записок ми дізнаємось про ро¬динне коло Маркевичів, про стосунки між

родичами. О. М. Маркович видав двома томами щоденник свого діда, публікував та¬кож особисті

архівні документи, які за своїм змістом, доповнюють «Дневые записки малороссийского

генерального подскарбия Якова Маркевича». Серед небагатьох друкованих праць О. М.

Маркевича - «Историческая и статистическая записка о дворянском сословии її дворянских

имуществах в Черниговской губернии». О. Лазаревський припускає, що О. М. Маркевич готував

«Описание Малороссии», до якого б увійшли статистичні дані про Україну, опис її звичаїв.

Ла¬заревський також повідомляє, що О. М. Маркевич мав на меті опи¬сати економічну та

політичну історію України. Тематика руко¬писних творів О. М. Маркевича досить різноманітна:

це історичні, етнографічні, літературно-критичні нариси, праці з агрономічної справи тощо.

33. "Історія Малоросії" М.А. Маркевича.

Микола Маркевич (1804-1860) народився в селі Дунайцях Глухівського повіту на

Чернігівщині. Протягом 1842-43 рр. Маркевич публікує у Москві велику історичну працю під

назвою "История Малороссии". Вона складається з п'яти томів (два томи - тексти, а три наступні -

примітки, описи джерел тощо).

"Історія Малоросії" побачила світ в період миколаївського деспотичного правління з його

теорією офіційної народності, проповіддю вірнопідданства і смиренності. Зрозуміло, що через

сувору цензуру Маркевич не міг відверто висловлювати свої думки, але й те, що він сказав,

ставить його в шеренги прогресивних діячів українського народу.

В "Історії Малоросії" М.Маркевича чітко виступає власна концепція в поглядах на

українську історію, яку можна з позицій сьогодення назвати національно-патріотичною. Маркевич

перший в українській історіографії ще в кінці 30-х рр. XIX ст. поставив за мету створити і

опублікувати цілісну історію України з найдавніших, часів до кінця ХУШст.

Найдавнішу історію України Маркевич подає як самостійний процес. У викладі давньої

історії України Маркевич лише між іншим згадує про єдиноплемішність південних і північних

русів. До того ж, останніх він називає "молодшими братами". Свій погляд на великоросів

як на молодших братів українців Маркевич розвинув у досить струнку концепцію. Поділ

єдиноплемінної Русі, на погляд Маркевича, відбувався з часів, коли після смерті Володимира

Святославовича почалися міжусобиці й половецькі спустошення.

Подальший історичний процес Маркевич розглядає всупереч тодішній російській

історіографії, для якої історія України була лише частинкою загальноросійської. У Маркевича вся

історія України - від давніх часів, потім у складі Литви і Польщі, а пізніше, з середини XVII ст. , у

межах Російської держави - становить самостійний безперервний історичний розвиток

українського народу.

Другий період в історії України (1500-1592) Маркевич пов'язує з иочатками

гетьманства та з виникненням і діяльністю українського козацтва. Історію козацтва Маркевич

розглядає в органічному зв'язку з історією українського народу. Думки Маркевича про козацтво

засвідчують його прогресивну суспільно-політичну позицію, яка дозволила йому висловити цілу

низку новаторських і демократичних положень. Водночас це один з перших в українській

історіографії прикладів становлення науково-критичного методу.

Період від початків церковної унії до Богдана Хмельницького (1592-1646) спеціально

виділений Маркевичем у самостійний розділ. Тут детально і з великим патріотизмом висвітлені

героїчні битви й кровопролитні бої під керівництвом С.Наливайка, Д.Трясила, П.ГІавлюка,

Я.Острянина та інших козацьких ватажків.

Національно-визвольній боротьбі українського народу на чолі з Б.Хмельницьким

Маркевич відвів центральне місце в "Історії Малоросії", назвавши цей розділ "Малоросія

від поголовного повстання до смерті Хмельницького (1648-1657). Важливою проблемою, що

привернула увагу історика, була державна, дипломатична і національна політика, яку здійснював

Хмельницький на території України. Маркевич підкреслює, що Хмельницький очолив боротьбу

українського народу проти Польщі не з образ.

Останній розділ "Історії Малоросії" присвячено повстанню 1768 р. на Правобережній

Україні під проводом М.Залізняка та Ґонти. Слід підкреслити, що Маркевич був першим

істориком Коліївщини, саме він опублікував про цю подію документальні матеріали, виявив

справжню мужність, включивши їх в "Історію Малоросії" вже після того, як книга пройшла

цензуру.

Гайдамацький рух він характеризує як боротьбу народних мас не тільки проти релігійного,

а й проти соціального гніту. Основну причину повстання Маркевич вбачав у гнобленні народу

польською шляхтою і вважав гайдамаків "визволителями народу від магнатів". При цьому він

підкреслив велику популярність керівників повстання і його масовість. "

Виклад "Історії Малоросії" Маркевич закінчив 1793 р., тобто другим поділом Польщі. Твір

Маркевича насичений суперечливими оцінками, але з іншого боку перед нами постає історик -

справжній патріот, який глибоко співчував боротьбі українців за волю і незалежність.

Маркевич прагне якомога повніше відтворити масові народні рухи, використовуючи при цьому

цілі пласти документальних джерел. "Історія Малоросії" Маркевича викликала інтерес широкого

кола українських істориків та читачів. Чимало елементів історичної схеми Маркевича, розвинуті в

подальшій українській історіографії, сприяли розробці її важливих проблем.

34. Опрацювання і видання О. Бодянським праць з укр. історії. Власні істор. твори.

Осип Бодянський (1808-1877) народився у містечку Варві Лохвицького повіту Полтавської

губернії, в сім'ї священика. Народна творчість була для нього одним з головних джерел для

пізнання історичного минулого. У 1835 р. Бодянський опублікував працю "Про думки, які

торкаються походження русів". Магістерську дисертацію "Про народну поезію слов'янських

племен" Бодянський захистив 1837 р. і працюючи далі під керівництвом чеського славіста

П.Шафарика, підготував та захистив 1855 р. докторську дисертацію "Про час виникнення

слов'янської писемності". У своїх перших дослідженнях Бодянський звернув увагу на українську

мову і народну творчість, від яких він ішов до вивчення і наукової розробки питань інших

слов'янських мов, етнографії та історії. Свої погляди на історію української мови він висловив у

праці "Розгляд різних думок про стародавню мову північних і південних русів", яку написав

у Московському університеті, надрукувавши її в університетських "Вчених записках"

(1835).

Бодянський вважав, що східнослов'янські племена є членами однієї численної слов'янської сім'ї.

Вони в найдавніші часи розмовляли однією мовою. Не маючи даних про те, що собою являла ця

прадавня основа народної слов'янської мови, він висунув думку, що першопочатком всіх

слов'янських мов і діалектів була мова, близька до церковнослов'янської. Що ж до народної мови

південних русів, тобто українців, то, на думку Бодянського, вона стільки ж давня, як і ті мови, про

існування яких свідчать пам'ятки, згадані вище. Своїми дослідженнями про розвиток української

мови Бодянський категорично й аргументовано заперечив тогочасну польську історюграфію. Він

відкинув погляди польських істориків та лінгвістів на українську мову як говірку польської.

Польські історики та філологи вважали, що українська мова походить не від східно, а

західнослов'янської, зокрема польської основи. Ці гіпотези були висунуті на тій підставі, що в

українській мові навіть у XIX ст. було багато полонізмів. О.Бодянський доводив, що полонізми

потрапили в українську мову не раніше, як у XVI ст., до того ж полонізми характерні лише для

Галичини і Волині, тобто для земель, близько розташованих від Польщі, де найсильніше панувало

польсько-шляхетське землеволодіння.

Як уже згадувалось, 1837 р. Бодянський захистив магістерську дисертацію "Про народну

поезію слов'янських племен", яка відразу ж була надрукована окремою книгою. Предмет, який

автор розглядав у дисертації, для того часу був зовсім новий. Якщо сьогодні ця праця Бодянського

має цінність історичну, то для свого часу вона мала наукове й суспільно-політичне значення.

Бодянський зібрав велику кількість свідчень про любов слов'янських народів до поезії. Його книга

незабаром була перекладена чеською, сербською, італійською і німецькою мовами.

Бодянський вів широку видавничу діяльність. 3 1845 р. його було обрано секретарем

Московського товариства історії і старожитностей російських. Бодянський став редактором

"Чтений" - органу цього товариства. По жовтень 1848 р. Бодянський видав 23 книги "Чтений" і, як

зауважив Д.Дорошенко, зробив на якийсь час з них орган українознавства. Серед матеріалів

"Чтений" (1846-1849) Бодянський відводив чільне місце публікації праць з історії рідної України.

Він зібрав статті львівського історика Д.Зубрицького з історії Галичини, переклав їх з

польської і видав 1845 р. під назвою "Критико-історична повість временних літ Червенської або

Галицької Русі". В 1846 р. Бодянський надрукував "Історію Русів". В ті ж роки вчений видав

важливі джерела з історії України ХУІ-ХУШ ст. Це були літописні сказання, записки,

щоденники, приватні та урядові папери – "Літопис самовидця", "Летописное повествование

о Малой России" А.Рігельмана, "Краткое описание о козацком малороссийском народе"

П.Симоновського, "История о казаках запорожских" князя Мишецького, "Историческое сочинение

о Малороссии и малороссиянах" Г.Ф.Миллера, "Переписка и другае бумаги шведского короля

Карла XII, польского - Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана,

генерального писаря Орлика и киевского воеводы Иосифа Потоцкого", "Акти, относящиеся к

истории Малороссии, открые Н.Маркевичем" та багато інших.

Лише неповний перелік джерел і досліджень історії України, надрукованих у "Чтениях" і

окремими виданнями, свідчить про ту велику послугу, яку зробив для історичної науки

О.Бодянський. Своїми публікаціями і оригінальними дослідженнями він зробив вагомий внесок у

справу вивчення історії України.

35. Історія Запоріжжя та Слобідської України у творах І. І. Срезневського.

І.Срезневський народився в російській родині, в м.Ярославлі. У Харківському університеті

наприкінці 20-х років навколо І.Срезневського утворився гурток молодих романтиків, серед яких

були, зокрема, О.Шпигоцький, брати Ф. і О.Євецькі, І.Росковшенко та ін. З 1826 р. Срезневський

почав займатися етнографією, збираючи матеріал на Харківщині,Полтавщині,Катеринославщині,

в інших губерніях Лівобережної та Степової України. Наслідки роботи гуртка Срезневського

незабаром виявилися у виданні "Українського альманаху", в якому відбилися перші спроби

вивчення гуртківцями української літератури та історії. Робота Срезневського - збирання та

вивчення української народної творчості - набула особливого розвитку в 1832-1833 рр.

Фольклорні записи послужили Срезневському основою для збірки "Запорожская старина", виданої

в шести випусках у Харкові протягом 1833-1838 рр. Там же було вміщено його коментарі та нарис

з історії України ХУІ-ХУШ ст., написані з використанням великої кількості джерел - рукописних

та опублікованих. Серед них: літописи Граб'янки, Рогалевського, Дзевовича, Рубана,

Туманського та ін.; "Записки о Малой России" Шафонського, "Записки о казаках" Миллера,

"История руссов", значна кількість місцевих українських літописів; узагальнюючі праці з

історії Польщі (польською мовою); "Щоденник" Гордона (німецькою мовою), "Записки"

Шевальє (французькою мовою) та ін. Як до допоміжної довідкової літератури звертався вчений й

до праць з історії України Д.Бантиш-Каменського, з історії Росії . а також до різноманітних

збірників законодавчих актів.

Заслуга Срезневського полягала і в тому, що в "З. старине" було зібрано та прокоментовано на

підставі літописних переказів велику кількість народних пісень і дум як особливо важливих

видів історичних джерел. Слід зазначити, що "Запорожская старина" стала не тільки етапом у

фольклористиці, а й важливим історіографічним явищем. Поряд з текстами народних дум і пісень

на історичну тематику вона містить ґрунтовні наукові коментарі упорядника Срезневського та

його ж узагальнюючий історичний нарис "Украинская летопись 1640-1657" (1835 р. вийшла в світ

у Харкові також і окремим виданням).

Відзначаючи посилення національно-релігійного гніту на Україні за часів польського короля

Сипзмунда ІІІ, вчений звертає увагу на великий розмах визвольної боротьби українського народу.

І.Срезневський трактував цю боротьбу лише як національно-релігійну, за право віри православної.

її соціальної антифеодальної спрямованості (проти шляхетсько-магнатських поневолювачів)

історик не помітив. У своїй статті про козаків-гайдамаків, опублікованій у виданні В.В.Пасєка

"Очерки России" (СПб., 1838-1840, кн. 1-3) Срезневський вже інакше трактує цю проблему.

Тут ідеться про "покозачених" селян, які становили кажливу силу національно-визвольної

боротьби українського народу проти магнатсько-шляхетської Польщі. І.Срезневський

перший в українській історіографії з'ясував, що ці, за його термінологією, "козаки-

гайдамаки" своєю кількістю далеко переважали реєстрових козаків і стали ініціативною та

ударною силою запорізького козацтва. Майже половина опублікованих в "Запорожской

старине" фольклорних текстів присвячена подіям, до яких так чи інакше був причетний Богдан

Хмельницький.

І.Срезневський успішно займався також історико-краєзнавчими дослідженнями регіонів

України, зокрема, Харківщини. 1839 р. було опубліковано його працю "Историческое обозрение

гражданского устроения Слободской Украины от времени ее заселення до преобразования в

Харьковскую губернию» Використані джерела дозволили історикові докладно роз процес

заселення Слобожанщини, історію виникнення й розвитку там населених пунктів, зміни в

соціальній структурі населення та ін. Численні видання, статті, дослідження, що широко

популяризували в 30-х роках відомості про Україну та її минуле - все це ставить Срезневського

поруч найбільш заслужених діячів українського культурного відродження перших десятиліть XIX

ст..

36. "Історія Русів".

- важлива пам'ятка історичної думки в Україні кінця XVIII - початку XIX ст. Спершу досить

широко відома в рукописах, а 1846 р. видана в Москві О.Бодянським . У 1991 р. І.Драч здійснив

український переклад книги. Автором "Історії Русів" певний час вважали білоруського

архієпископа Г. Кониського, але згодом дослідники спростували це твердження. Ім'я справжнього

автора лишилося нез'ясованим до наших днів. "Історія Русів" подає картину історичного розвитку

України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст., власне, до 1769 р. Автор писав у

традиціях козацьких літописів, ними ж він і користувався, доповнюючи виклад переказами,

власними споминами, а подекуди – документами. Основна засада твору – природне, моральне та

історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба

українського народу за визволення - головний зміст книги. Автор оглядає історію України з

найдавніших часів. Загалом книга поділена на дві частини: до нашестя монголо-татар виклад

короткий, стислий, а після нього - дещо докладніший.

У книзі заперечується думка, що Україна постала тільки у XIV - XVI ст. (доти це нібито були

незаселені простори, а козацтво заведене польськими королями). В цій полеміці автор заперечує

навіть назву Україна, хоча вважає, що Київська Русь - це державне утворення саме українського

народу, що Русь -Україна, а не Росія, бо з російських земель до Русі входила тільки

Новгородщина. Цілком резонно стверджуючи, що Русь - питома назва саме України, а руси -

споконвічні жителі української землі, і що це ім'я було штучно, через політичні й династичні

посягання, перейнято в Московії, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів. Отже, він бажав

закріпити за українцями їхнє давнє історичне ім'я - руси, щоб не відривати історії своєї землі від

історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе росіяни,

викликає в нього законний протест. Свій виклад про давні часи автор бере з історії "преподобного

Нестора Печерського" і його попередників та наступників, котрі ту історію писали. Аналіз

поглядів автора "Історії Русів" на найдавніші епохи вітчизняної історії дає підстави говорити про

застарілість і навіть певну архаїчність висловлених ним положень щодо українського етногенезу,

походження назви козацтва,минулого Київської Русі. Обґрунтовуючи і полемічно загострюючи

свої погляди, невідомий дослідник не зупинявся перед довільною етимологізацією, замовчуванням

одних і перекрученням інших фактів, відомих історикам України.

Починаючи з XVI ст., головною історичною діючою силою в автора "Історії Русів" стає козацтво з

його героями-гетьманами та іншими провідниками національно-визвольної боротьби з

Туреччиною, Кримським ханством та Польщею. Автор як істинний патріот показує героїчні

подвиги історичних (у багатьох випадках і вигаданих) полководців, які відважно ведуть козацтво

на смертельні битви за вітчизну. Козацтво для автора книги - головна рушійна сила в історії

України. Вся ця епоха й героїчні подвиги в боротьбі проти турків, татар, польської шляхти описані

в дусі українських історичних пісень і дум. Одне з центральних місць в "Історії Русів" займають

події визвольної боротьби українського народу з Річчю Посполитою, від Люблінської унії до 1657

р. Виклад цих подій не виділено в окремий розділ, але своїм обсягом, насиченістю достовірними

фактами й домислами, емоційною патріотичною наснагою і художнім викладом ця частина

посідає в книзі одне з найважливіших місць. "Історія Русів" нагадує скоріше історичну повість, де

автор зберігає лише правдивість і реалістичність показу доби, не дотримуючись точності й

достовірності історичного факту.

Автор "Історії Русів" вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 р. розглядає як

небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі. Автор "Історії Русів" критично

ставиться до шляхетства. Виходячи з цієї засади, він виступає проти І.Виговського Загалом можна

сказати, що автор "Історії Русів" дивиться на історію України XVII ст. очима політично

грамотної людини XVIII ст. , людини мислячої прогресивно. Історичне бачення автора

"Історії Русів" не у всьому відповідає пізнішій українській історіографії, багато в його

поглядах суб'єктивного, часто бракує знань, але є й бажання докладно зорієнтуватися в

історичних перипетіях свого народу.

Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в "Історії Русів"

ознак національного історичного міфу, який задовольняв патріотичні почуття суспільства і став

основою для формування української національної ідеї. Невідомого автора "Історії Русів" можна

вважати предтечею романтичного напряму в українській історіографії. Досліджували - М.

Максимович, М. Драгоманов, П.Куліш.

37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.

Жив у 1804-1873рр. Свої дослідження української етнографії та історії Михайло

Максимович розпочав у 30-х рр. XIX ст. як прихильник романтизму. Згодом, у 50-60-х рр., у його

творчості дедалі помітнішими стають риси науково-критичного ставлення до джерел.

У Максимовича не було великих узагальнюючих праць з історії. Проте Максимович

зарекомендував себе в українській історіографії як аналітик і критик. Він плідно займався

опрацюванням проблем, що стосуються давнього періоду історії східних слов'ян і Київської Русі.

Його цікавили, зокрема, такі питання, як початки Русі, походження назв "варяг", "Русь",

русько-візантійські і русько-скандинавські відносини, історія християнства, матеріальна і духовна

культура Київської держави, роздробленість і як наслідок – міжусобиці, монголо-татарське

нашестя. Аналізуючи давні літописи, Максимович окреслив первісну територію Русі переважно

межами землі полян. Проте русами він вважав, услід за літописцем, найперше дружинно-

князівський елемент. При цьому він стверджував, що це був елемент не варязький, а руський,

східнослов'янський. Отже, Максимович був переконаний, що назва Русь носить місцевий,

східнослов'янський, а не норманський характер.

Заслугою Максимовича було те, що він намагався систематизувати всі доступні йому факти,

проаналізувати джерела і висловити свою думку про генезис давньокиївської держави. На відміну

від інших тогочасних істориків, він зробив висновок, що Київська держава виникла як історично

зумовлене явище, внаслідок прагнення "руського світу" до "стрункості" і "повної єдності". Тобто,

вчений обґрунтовував концепцію про утворення східнослов'янської держави як наслідок

самобутнього процесу розвитку. Важливе значення для науки мали міркування Максимовича про

етнічний склад давньоруської держави. Він підтримував учених, які виступили з критикою

концепції про переважаючий вплив варязьких елементів на все суспільне - життя слов'ян.

Максимович ще в 30-40-х рр. XIX ст. вказав на високий рівень економічного й культурного

розвитку слов'ян, обґрунтував передові ідеї про їх етногенез, про їхні мовно-діалектичні

особливості у територіальних зонах.

Російські історики (В.Татіщев, М.Карамзін) розглядали роздрібленість лише як регресивне явище,

яке не мало позитивних рис і було породжене "нерозумними діями" київських князів.

Максимович рішуче відкидав такі судження. Удільні князі, на думку вченого, прагнули піднести

свою велич, закладали міста, зводили церковні й монастирські будівлі, школи, поширили освіту.

Як прихильник ідеї про поступовий розвиток, Максимович підкреслює, що і в цей період Київська

Русь продовжувала зростати, міцніли її економічні і торговельні зв'язки, розвивалась культура.

Максимович досить детально, як на той час,, дослідив процес формування, розвитку й занепаду

князівств, дав характеристику діяльності князів, склав їхню генеалогічну таблицю, уточнив дати

найважливіших подій т.ін.

З-поміж інших значних подій минулого особливу увагу ученого привернула історія нашестя

монголо-татар. Максимович вважав це явище для Русі лише негативним і руйнівним. В історичній

науці XIX ст. довго тривала суперечка про так зване запустіння Київської Русі під час монголо-

татарської навали. Це твердження Максимович відкинув як ненаукове. Вчений писав, що Київська

Русь була жива і в попелищі пожарищ і ніколи не ставала диким степом. Міста, на його думку,

дійсно були варварськи зруйновані, але незабаром відбудовані. Населення поверталося і

продовжувало працювати в нових умовах.

У "Філологічних листах", адресованих Погодіну, відповідаючи на його теорію великоруського

заселення Подніпров'я в Київській добі, Максимович обгрунтовано доводив, що організаційним

центром Русі було київське Подніпров'я, його культурне і соціально-політичне середовище. З

часів литовського панування на Україні Максимович торкнувся лише окремих питань. З

цього розділу української історії йому належать статті: "Дещо про землю Київську", "Замітки про

землю Волинську", "Пам'ять про київського воєводу Григорія Хоткевича", "Листи про князів

Острозьких" та ін.

Максимович, зокрема, вважав, що українські землі потрапили у XIV ст. під владу литовських

князів Гедиміновичів внаслідок завоювань, а не добровільного об'єднання.

Дослідження Максимовича стали вагомою часткою української історіографії XIX ст., чимало його

відкрих днів.