Шпора регіональна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

1.Предмет курсу “Розміщення

продуктивних сил”.

Ек зростання та реалізація

потенційних можливостей будь-якої

госп системи значною мірою залежить

від того, наскільки раціонально

розміщені її продуктивні сили.

Врахування специфіки територіальної

організації продуктивних сил у практиці

господарюваня дозволяє досягти

значної економії суспільної праці,

істотно покращити структурні

параметри економіки та її основні

макро- і мікроекономічні показники.

Необхідно відзначити принципову

відмінність предмета і обєкта вивчення

курсу розміщення продуктивних сил від

інших, пов з ним дисциплін, а також

особливості сучасного трактування

складу продуктивних сил регіону та

існуючих підходів до їх дослідження.

РПС як важлива галузь ек науки вивчає

специфічні, просторові закономірності

орг-ції територіальних господарських

систем з метою їх раціоналізації,

підвищення ефективності

господарювання та досягнення

соціально-економічного прогресу. Отже,

предметом науки про рпс є виявлення

законів, закономірностей та визначення

принципів і факторів просторової

(територіальної) орг-ції продуктивних

сил, їхнє сучасне і перспективне

розміщення. Сучасно ек теорія трактує

склад п/с(продуктивних сил) на

розширеній основі, не обмежуючись

лише тими компонентами, що діють у

виробничій сфері. Відповідно до такого

підходу до складу п/с відносять:

предмети і засоби праці; роб силу;

природоресурсний потенціал; форми і

методи орг-ції праці та в-ва; науковий і

соц-культ потенціал; інф-цію. Взаємодія

цих компонентів зумовлює певний

рівень розвитку п/с та їхні специфічні

риси. Наука про РПС всебічно

досліджує сучасні тенденції їхнього

розвитку на рівні населеного пункту,

адміністративного району, області, ек

району та країни в цілому. Проблеми,

що вивчає ця наука, виходять на

міжрегіональний і глобальний рівні. Їх

комплексний аналіз дає змогу виявити

структурні диспропорції в РПС та

резерви щодо рац викор

природоресурсного, трудового і

виробничого потенціалу, оцінити рівень

збалансованості територ-ї госп-ї

системи за різними критеріями.

Одержані рез-ти виступають

інформаційним підгрунтям наукового

обгрунтування основних напрямів

державної регіональної ек політики, а

також конкретних заходів щодо

структурної трансформації госп-х

комплексів, збереження навк прир сер.,

зростання ефективності

господарювання. Тому обєктом

вивчення даної науки виступають усі

елементи просторової орг-ції п/с –

природо- і трудоресурсний потенціал,

галузеві і міжгалузеві комплекси,

територіальні форми орг-ції п/с та

системи господарювання, соціальна

інфраструктура тощо. Метою цієї науки

є обгрунтування напрямів оптимізації

РПС, підвищення ек-ї і соц

ефективності їх функціонування, а

також визначення перспектив розвитку.

Важливо підкреслити, що ця головна

мета досягається на основі таких

розробок: наукового обгрунтування

стратегії і тактики розвитку п/с на

перспективу; встановлення економічно

доцільного механізму регіональної ек

політики; складання прогнозів терит

розвитку на найближчу та віддалену

перспективи; опрацювання нових

проектів реструктуризації

територіально-виробничих комплексів;

розробки концепцій проектів, програм,

рекомендацій, пропозицій, спрямованих

на досягнення збалансованого стану

нац ек-ки, її галузей та ТВК, а також на

формування ефективного механізму

господарювання. Саме цим

забезпечується велике прикладне

значення наукових розробок з проблем

РПС.

Основні завдання курсу “розміщення

продуктивних сил”.

Природно-ресурсні багатства

України, її населення і трудові ресурси,

а також особливості РПС окремих

регіонів досліджено досить

функдаментально. Актуальні проблеми

регіонального розвитку досліджують

науковці Ради з вивчення п/с України,

що функціонує в системі Нац Академії

Наук України. Проте в період

радикальної ек реформи та переходу

до ринкових форм госп-ня виникають

нові, раніше не досліджувані проблеми.

Їх сутьність полягає у такому: 1)за

останні роки істотно посилися

протиріччя між існуючою терит-

галузевою стр-рою госп комплексу Укр

та необхідністю створення

висококонкурентної економіки з

високою прод праці та гнучкою

організацією в-ва. В Укр значного

розвитку набули деякі базові галузі

важкої пр-сті, обсяги в-ва яких значно

перевищують власні потреби. Разом з

тим розвиток галузей споживчого

сектора ек-ки та соц-ї інфраструктури

не відповідає реальним потребам нас-

ня. У звязку з цим постає завдання

структурної трансформації господ-х

комплексів регіонів через зміни у РПС,

встановлення оптимальних галузей і

терит-х пропорцій в-ва. Необхідність

ефективного здійснення структурної

трансформації госп-х комплексів тісно

пов з виріш цілого спектра соц

проблем: професійної перепідготовки

кадрів, працевлаштування, соц

підтримки на період можливої тимч

незайнятості нас-ня тощо. Це потребує

немалих мат-х і фінансових ресурсів. 2)

спостерігається суттєва невідповідність

між сформаваним у попередні роки

значним ек потенціалом окремих

галузей і комплексів та неефективним

його використанням в суч умовах госп-

ня, коли, по суті, відбувається руйнація

раніше створеного виробничого і

науково-технічного потенціалу. 3)

нераціональне розміщення про-го в-ва,

галузей соц сфери, а також відсутність

дієвого механізму підтримки нових

форм госп-ня призвели до порушення

процесів відтворення головної п/сили –

людини. Поступова втрата людського

капіталу та відплив

висококваліфікованих спеціалістів з

реального сектора ек-ки не можуть не

позначитися в подальшому на рівні

розвитку п/с країни. Ці негативні

процеси стримують ек розвиток

регіонів, який просто неможливий без

високого платоспроможного попиту нас-

ня на товари і послуги на основі

зростання його трудової активності та

рівня доходів. 4) інтеграція Укр у

світовий ек простір та розширення

всього спектра зовнішньоек звязків

потребує розвитку принципово нових

форм територіальної орг-ції п/с, які б

дозволили подолати високий рівень

залежності від імпорту, вдосконалити

стр-ру експорту, досягти всокої

конкурентоздатності пр-ції вітчизняних

товаровиробників на зовнішньому і

внутрішньому ринках. Розвязання цієї

проблеми є досить проблематичним за

сучасних несприятливих ек умов.

Зазначені вище проблеми

обумовлюють дуже складні завдання,

які постають перед РПС як важливою

галуззю економічної науки. Першорядне

з них полягає в обгрунтуванні

оптимального РПС з точки зору

врахування усіх передумов і факторів,

що сприяють розвитку спеціалізації

господарства, її відповідності ринковій

конюктурі, задоволенню соц-ек потреб

нас-ня та його екологічній безпеці,

розвитку міжрегіональних ек звязків.

3.Загальні закономірності

розміщення продуктивних сил, їх

суть та значення. Формування основ

ринкової ек-ки в Укр відбувається з

урахуванням таких класичних,

загальновизнаних закономірностей:

відповідності розміщення в-ва

характеру і рівню розвитку п/с; терит

поділу суспільної праці; економії затрат

праці на подолання просторового

розриву між елементами в-ва;

територіальної концентрації і

комплексності в-ва, формування

агломерацій населених пунктів.

Закономірність терит поділу

суспільної праці обєктивно відображає

принципові відмінності між територіями

за природними, соц-ек та нац-істор

особливостями, максимально повне

врахування яких в госп діяльності

зумовлює певну спеціалізацію

територій. Завдяки цьому досягається

істотне зростання продуктивності

суспільної праці. Закономірність

концентрації та комплексного

розміщення п/с є результатом прояву

терит поділу праці. Спеціалізація в-ва

спричиняє необхідність взаємопов-го

розвитку галузей на окремій території,

на основі чого досягається

оптимальний режим використання усіх

видів ресурсів. Основними якісними

ознаками комплексного розміщення п/с

виступають: економічно обгрунтований,

раціональний режим використання

природних ресурсів; максимально

повне залучення до суспільно корисної

трудової діяльності наявного трудового

потенціалу регіону; збалансованість

галузевої стр-ри ек-ки регіону за

природними, трудовими і вир-ми

параметрами; тісний взаємозвязок (на

основі комбінування кооперації та

спільного використання

інфраструктури) між основними

ланками господарства регіону.Крім

зазначених, до закономірностей РПС –

в контексті нових методологічних основ

їх формування – відносять: соціальну

спрямованість та усталеність розвитку

п/с, відповідність їх розміщення

вимогам нац-ї ек-ї безпеки, а також

забезпечення планомірності,

керованості процесів РПС, їх орієнтації

на досягнення високої ек-ї ефективності

господарської діяльностіта

конкурентоспроможності виготовленої

пр-ції. Соц-на спрямованість розвитку і

розміщення п\с логічно випливає з

необхідності загальної соціалізації ек-ї

системи, оск саме всебічний розвиток

людини та задоволення її потреб є

метою ек-го прогресу. Вона

реалізується через врахування

інтересів нас-ня щодо піднесення рівня

соц-ек розвитку території,

пріоритетність вирішення соц проблем

та реалізацію права всіх громадян на

вільний вибір місця і сфери

прикладання праці. Отже, соціальна

спрямованість передбачає насамперед

таке розміщення п/с регіону, яке б

давало змогу забезпечити повну

продуктивну зайнятість трудоактивного

населення регіону як першооснову його

життєдіяльності і добробуту. При цьому

важливо мінімізувати рівень

регіонального безробіття (як

зареєстрованого, так і прихованого) з

тим, щоб він істотно не перевищував

природної норми, що знаходиться в

межах 4-6% працездатного нас-ня.

Доцільність соц спрямованості

розміщення і розвитку п/с регіону

вимагає: інтенсивного розвитку

соціальної інфрастр-ри, особливо в

сільській місцевості; збереження

здоровя населення через зниження

екологічного навантаження на певні

території; формування рац-ї системи

розселення; збільшення місткості

регіонального ринку праці через

створення додаткових роб місць на

діючих та нововведенних

підприємствах. Сталий розвиток п/с

як одна із закономірностей визначає

стратегічний напрямок досягнення

збалансованості ек-ї, соц і еколог

складових регіональної госп-ї системи.

Сталий розвиток п/с Укр можливий

лише на основі кардинальної

структурної перебудови ек-ки, техніко-

технологічного переозброєння в-ва,

інтенсивного розвитку наукомістких

галузей, екологізації усіх сфер

суспільного життя. Основна ідея

сталого розвитку щодо п/с полягає у:

забезпеченні рац-го

природокористування; відтворення

ресурсної бази в-ва; реструктуризації

госп-го комплексу регіону у звязку з

новими ек-ми і соц умовами;

ефективному викор трудового та вир-го

потенціалу. Для розвязання завдань

сталого розвитку в Укр принципово

важливими є нова структурна політика

держави та інституційні перетворення,

вихід з енергетичної кризи, оптимальне

використання ресурсного потенціалу,

раціональна система поселень,

формування ефективного еколого-

економічної політики держави.

Стратегія сталого розвитку базується

на концепції екологізації суспільних

відносин. Екологічний фактор повинен

враховуватися в процесі вибору та

наукового обгрунтування економічно

доцільного розміщення п/с регіону.

Головна увага має зосереджуватися на

обєктах, що є потенційними чи

фактичними забруднювачами навк сер.

При цьому повинні опрацьовуватися

програми безпечного проживання на

територіях з підвищеною екологічною

напруженістю чи програми адаптації та

реабілітації нас-ня до несприятливих

екологічних умов. Однією з

принципових закономірностей є

відповідність розміщення п/с вимогам

нац-ї ек-ї безпеки.Рівень ек безпеки

держави, що визначається саме

фактором РПС, залежить від: рівня

забезп власних потреб у мінерально-

сировиннх та енергетичних ресурсах;

галузевої і вир-ї стр-ри госп-х

комплексів; завершеності технологічних

циклів вир-в; інтегрованості в світовий

ек-й простір. Укр нал до кр світу. В яких

склалася висока залежність розвитку

мат-го в-ва від мінер-сиров бази. Тут

виробляється близько 5% світового

обсягу мінерально-сировинних

ресурсів. В цілому наявна мінерально-

сировинна база спроможна

забезпечити збалансований розвиток

базових галузей пр-сті та АПК,

надходження валютних коштів. Разом з

тим існує висока залежність України від

імпорту енергоносіїв. Крім того, за рах

власного в-ва лише наполовину

задовольняються потреби в хімічному

обл-ні, електротехнічних та кабельних

виробах, лісоматеріалах, продукції

целюлозно-паперової, текстильної та

медичної пр-сті. Вагомими

перешкодами на шляху до зростанн ек-ї

безпеки Укр є диспропорції у РПС

регіонів. Недосконалість галузевої стр-

ри більшості регіональних госп

комплексів та незавершеність

технологічних циклів тих вир-в, що

визначають спеціалізацію певних

територій, спричиняють необхідність

радикальних структурних перетворень.

Тільки через структурні зміни та

підвищення конкурентоспроможності

власного в-ва можна сприяти

зміцненню ек безпеки Укр таїї

входженню од системи світових госп-х

звязків як ріноправного партнера.

Важливою закономірністю є

планомірність і керованість у

розміщенні і розвитку п/с, що

грунтується на теоретичних засадах

“планування розвитку” як синтезу

державного регулювання, індикативного

планування та економічної

прогнозування. Планування розвитку, в

т.ч. і п/с. В Укр в теперішній час щороку

розробляється Державна програма ек-

го і соц розвитку держави,

самостійними розділами якої є

аналогічні програми, що формуються в

областях. В обласних програмах

наводиться: загальна хар-ка

демографічних процесів, стан госп-ї

сис-ми області, зовнек діяльність, хар-

ка екологічної ситуації, залучення

іноземних інвестицій тощо. Одним з

інструментів забезпечення

планомірного розвитку п/с є Державні

програми соц-ек розвитку регіонів, які

розробляються відповідно до постанов

Кабінету міністрів України. Головна мет

їх розробки – формування на тер

регоіну ефективного госп комплексу на

основі рац-го використання наявного

ресурсного потенціалу території. Ці

програми дають змогу Кабміну Укр,

відповідним міністерствам та

відомствам приймати обгрунтовані

рішення щодо регіональної ек політики

з урах спеціалізації певних території, їх

природно-клімат умов, ресурсних

можливостей та соц особливостей.

Відповідно до прийнятих урядових

постанов в Укр ведеться підготовка

середньострокових до 2000р. та

довгострокових на 10-15років прогнозів

ек-го та соц-го розвитку країни.

Керованість процесу розм і розвитку п/с

Укр та її регіонів забезпечується

шляхом проведення відповідної

промислової, аграрної, структурної,

інвестиційної, фінансово-кредитної та

соціальної політики органами

державного упр-ня та місцевого

самоврядування. ЗУ “Про місцеве

самоврядування в Україні” виконавчим

органами сільських,селищних і міських

рад надаються широкі повноваження у

сфері ек-го та соц-го розвитку.

Важливою закономірністю, що

обєктивно зумовлена умовами

ринкового господ-ня, є орієнтація в

процесі вирішення конкретних питань

щодо розміщення п/с на забезпечення

високої конкурентоздатності пр-ції,

яка значною мірою залежить від

прийнятого варіанта розміщення

нових виробничиз чи соц-культ

об



єктів та напрямів удосконалення

існуючої стр-ри господарства регіону.

Ця закономірність базується на

врахуванні спцифіки ринкової

конюктури, в основі якої – кількісне і

якісне співвідношення попиту і

пропозиції не тільки на товарному

ринку, а й на ринку роб сили, ринку

капіталу тощо. Якщо коливання

ринкової конюктури короткотермінові,

то їх вплив на розвиток п/с не істотний

чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві

зміни ринкової конюнкури та їх

довготривалий характер спричиняють

необхідність радикальних зрушень у

територіальній стр-рі господарства.

Прикладом стійкої незбалансованості

попиту на рбочу силу та її пропозиції

може слугувати ринок праці західних

областей України, які традиційно

відносять до трудонадлишкових

регіонів держави. Досягнення

збалансованості вимагає піднесення

рівня попиту на роб силу через

введення в дію нових промислових, с/г-

х та інфраструктурних обєктів

відповідно до професійно-

кваліфікаційних характеристик

основного резерву роб сили.

Результатисною закономірністю РПС

виступає забезпечення його високої

економічної ефективності. Безумовно,

ефективність залежить від цілого

спектра різних чинників, взаємодія яких

і визначає кінцеву ек результативність

розміщення. При цьому ек ефект

досягається через вдосконалення

територіальної та галузевої стр-ри госп-

го комплексу, раціональне

використання природного і трудового

потенціалу, оптимізацію галузевих і

міжгалузевих звязків тощо. Існують

різні методи оцінки ефекту від економії

витрат за рахунок оптимального РПС;

найпоширеніший з них – це

підсумовування ефекту, що

обчислюється для окремих галузей.

Певні уявлення щодо ефективності

РПС регіону дає система таких

показників: співвідношення за

чисельністю зайнятих між

спеціалізованими, обслуговуючими та

допоміжними галузями; питома вага

госп-го комплексу регіону у валовому

внутрішньому продукті чи нац-му доході

у зіставленні з його питомою вагою в

трудових ресурсах, основних

виробничих фондах, інвестиційних

ресурсах; рівень та динаміка

продуктивності суспільної праці в

регіоні; забезпеченість нас-ня

закладами соціальної інфраструктури

та ін.

4. Основні принципи розміщення

продуктивних сил, їх суть та

значення. Розміщення і розвиток п/с

здійснюються на основі певних

принципів. Принципи розміщення п/с –

це науково обгрунтовані ідеї і

положення, якими керуються в

практичній діяльності при вирішенні

конкретних питань щодо розташування

нових обєктів, вдосконалення

територіальної і галузевої стр-ри госп

комплексу регіону, опрацюванні

окремих напрямів регіональної

політики. Принципи розміщення і

розвитку п/с регіону випливають із

закономірностей, виражають суспільно

необхідні потреби і забезпечують

ефективність регіонального розвитку.

Вони являють собою сукупність

головних ідей та вихідних положень, що

формують першооснову розміщення

п/с. Отже, принципи – це результат

пізнання особливостей дії

закономірностей розміщення окремих

обєктів, галузей та територіальних

госп-х комплексів. Існують твердження,

згідно з якими принципи розміщення п/с

– це правила діяльності та упр-ня

економікою, економічна політика

держави в реалізації законів

розміщення. Доцільно виокремити такі

найважливіші принципи розміщення і

розвитку п/с, які повинні

використовуватися в практичній

діяльності. 1)принцип раціонального

розміщення в-ва передбачає всебічне

врахування ек-х, демографічних, соц-х

та екологічних передумов і факторів

розміщення п/с з пріоритетністю соц-

х та екологічних чинників. Його

реалізація і господарській діяльності

означає: наближення матеріаломістких,

енергомістких, водомістких вир-в до

джерел відповідної сировини, палива і

енергії, водних ресурсів; наближення

вир-в низкотранспортабельної пр-ції до

місць її споживання; уникнення

зустрічних перевезень однотипної пр-

ції, сировини і палива з одного регіону в

інший. 2)принцип збалансованості і

пропорційності означає таке

розміщення в-ва,за якого: стр-ра госп

комплексу є оптимальною, тобто

підтримуються економічно доцільні

пропорції між галузями спеціалізації,

допоміжними і обслуговуючими

галузями; існує певна відповідальність

між сировинною базою, наявністю

земельних, водних, енергетичних,

трудових ресурсів та існуючими

виробничими потужностями;

задовольняються споживчі потреби

населення в товарах і послугах.

3)Принип забезпеченя екологічної

рівноваги передбачає формуваня

екологобезпечного типу

господарювання, раціональне

використання природно-ресурсного і

трудового потенціалу регіону; при

виборі можливих варіантів розміщення

в-ва перевага надається тим з них, які

не спричиняють екологічної

напруженості на певній території.

4)принцип вирівнювання рівнів ек-го

розвитку р-нів та областей

передбачає зближення територій за

інтегральними показниками, що хар-ть

кінцеву результативність їх госп

діяльності (напр, нац доход на душу

нас-ня). Реалізація цього принципу

грунтується на всебічному розвитку

регіональної інтеграції, використанні

переваг територіальної концентрації в-

ва, активній державній регіональній

політиці. 5)принцип урахування

міжнародного територіального поділу

праці означає, що кожна держава

розвиває ті в-ва, для яких вона має

найкращі природні та ек умови. А

виготовлена пр-ція є

конкурентоспроможною на світовому

ринку. При цьому враховуються і

інтереси інтеграції в світовий ек-й

простір. Пріоритетність викладених

вище принципів визначається

загальною стратегією ек-го розвитку

держави. На суч етапі на перший план

виступають соціально та екологічно

спрямовані принципи розміщення і

розвитку п/с. Проте не втрачають своєї

актуальності й інші принципи.

5. Основні фактори РПС, їх суть.

Закономірності і принципи

втілюються в практику РПС через

врахування конкретних факторів, що

впливають як на розміщення окремих

обєктів, так і на формування

територіалльно-виробничих комплексів.

Під факторами розміщення розуміють

сукупність аргументів (причин), що

зумовлюють вибір місця для окремих п-

в, їх груп і галузей. Усі фактори РПС

можуть бути представлені такими

основними укрупненими групами:

природно-географічні, геополітичні,

демоекономічні, соціально-економічні

та техніко-економічні. 1)Природно-

географічні фактори включають

характеристику природно-кліматичних

умов та економічнц оцінку природних

ресурсів. В Україні з розвідкою,

видобутком та переробкою

ріноманітних корисних копалин

повязане близько 45% усіх

промислових п-в і до 20% трудових

ресурсів. Екстенсивне некомплексне

використанн багатьох родовищ

призвело до передчасного

відпрацювання промислових запасів

цінної мінеральної сировини. Кризовий

стан з енергоносіями є прямим

наслідком невиправдано високих темпів

їх видобутку з легкодоступних родовищ

у роки існування СРСР. Внаслідок

недосконалості технології видобування

та переробки мін сировини,

некомплексного освоєння родовищ у

надрах сьогодні залишається і губиться:

розвіданих запасів нафти – 70%, солей

– 50%, вугілля – 40%, металів – 25%.

Для рац розміщ п/с Укр необхідно:

визначити потреби суспільного в-ва в

мінер-сир та паливно-енер ресурсах з

позицій збалансованості, достатньої

необхідності, комплексності та

екологічної безпеки; розробити

екологічни вимоги до охорони і

раціонального використання надр у

нових ек-х умовах. Сучасне

викорисатння земельних, водних і

лісових ресурсів Укр не відповідає

вимогам раціонального

природокористування. Тому в

перспективі для посилення позитивного

впливу цієї групи факторів на РПС

необхідно сформувати

високоефективну систему водо-, земле-

та лісокористування. 2)Геополітичні

фактори розвитку і розм п/с

охоплюють: географічне положення

території; конкурентні переваги

вітчизняних товаровиробників у системі

світового господарства; модель

інтеграції в світовий ек-й простір. В

цілому географічне положення Укр є

сприятливим для ек розвитку. Дія

геополітичних факторів забезпечує

інтеграцію п/с країни чи певного регіону

в стр-ру світового ек простору і

міжнародного поділу праці на основі

розвитку різних форм зовнішньоек-х

звязків. При цьому визначальну роль

відіграють певні конкурентні переваги

держави в світогосподарській сфері, які

залежать від рівня ефективності

використання природно-ресурсного

потенціалу, стр-ри економіки, курсу

зовнішньоек-ї політики. В суч сис-мі

світового госп-ва зовнішньоек звязки

нац-х економік охоплюють ширший, ніж

раніше спектр взаємодій: торговельний

обмін переріс у науково-технологічне та

інвестиційне співробітництво. Склалася

нова модель таких звязків –

виробничо-інвестиційна, в якій важливе

місце посідає не тільки зовнішня

торгівля, а й співробітництво по всіх

ланках виробничо-технічного прогресу з

винесенням частини з них за

національні межі. Для Укр вихід на

світовий ринок повязаний з

формуваням конкурентоспроможної нац

ек-ки, що вимагає докорінної зміни

терит-галузевої стр-ри регіональних

господарських комплексів, підвищення

питомої ваги вир-в з виоским ступенем

переробки сировини, зниження

залежності від імпорту енергоносіїв,

створення нових вр-в для забезпечення

власних потреб у товарах широкого

вжитку. Вирішення цих надзвичайно

складних завдань потребує реалізації

принципово нових підходів до

обгрунтування розміщення нових вир-

в.3)Демоекономічні фактори

розміщення і розвитку п/с включають:

загальну чисельність нас-ня, його стр-

ру, режим відтворення та територіальні

особливості розміщення; чисельність

трудових ресурсів, їх терит особл-ті

розм; чисельність трудових ресурсів, їх

територ-галузевий розподіл та якісні

хар-ки; чисельність роб сили, основні

форми її зайнятості, рівень

зареєстрованого і прихованого

безробіття; мобільність роб сили та

форми її ек руху. Комплексний аналіз

демоек факторів дозволяє оцінити

рівень трудозабезпеченості певних

територій, а відтак і можливостей

розміщення нових вир-в чи доцільності

скорочення діючих у звязку з

погіршенням екологічної ситуації,

низькою рентабельністю, необхідністю

реструктуризації господ комплексу

тощо. Ці фактори чинять вагомий вплив

на розміщ трудо- та наукомістких

галузей промисловості, а також тих

галузей, які потребують роб сили

певного професійно-кваліфікаційного

складу. У звязку із зміною соц-ек

ситуації в державі та появою значного

контингенту незайнятого населення ця

обставина також враховується при

вирішенні питання щодо розвитку різних

форм територіальної організації п/с.

Зокрема, формування вільних ек зон

сприяє піднесенню ділової активності

нас-ня, зростанню рівня зайнятості та

відповідно скороченню різних форм

безробіття, особливо соціально

небезпечних. Основні проблеми

демоек-го розвитку Укр, які істотно

впливають на характер розміщення і

розв п/с, полягають у: різкому падінні

показників народжуваності, погіршення

показників шлюбності, високій дитячій

смертності, особливо на першому році

життя; низькій порівняно із показниками

розвинутих країн світу середній

тривалості життя; несприятливій, з т.з.

потреб суч економіки, віковій стр-рі нас-

ня4 високому рівні смертності з причин

виробничого травматизму; зростанні ек-

го навантаження на працездатне нас-ня

з боку осіб, що вийшли за межі

працездатного віку; збільшенні к-ті

територій з відємним природним

приростом нас-ня внаслідок

перевищення смертності над

народжуваністю. 4)Соц-ек фактори

розміщення і розв п/с охоплюють:

рівень ровитку соц інфрастр-ри, що

задовольняє потреби нас-ня в освіті,

охороні здоровя, сфері послуг та

житлово-комунальному обслуговуванні;

стан навк сер і природоохоронну

діяльність; санітарно-гігієнічні умови

праці. З розвитком п/с актуальність соц-

ек факторів постійно зростає. В площині

практичних дій це означає необхідність

створення потужного інфраструктурного

потенціалу всієї соц сфери та

вирішення питань щодо задоволення

відповідних соц потреб населення.

Важливо досягти внутрірегіональної

збалансованості в ек-му і соц-му

розвитку, і в першу чергу на рівні

міських і сільських поселень. Великі

міста і промислові центри мають

розвиавтися на основі модернізації,

реконструкції та екологізації в-ва,

прискореного розвитку соц

інфраструктури, рац-го викор міських

територій. Для середніх і малих міських

поселень першочергове зн-ня має

зміцнення промислової бази та соц

інфрастр-ри. Особливо гострою є

проблема створення на селі розвинутої

мережі закладів соц сфери. Цьому

спрятиме реалізація

широкомасштабних заходів щодо

соціально-ек розвитку сільських

поселень відповідно до Націон-ї

програми відродження села. За суч ек

ситуації, крім традиційних ціелй,

соціально-ек фактори розміщення і

розвитку п/с повинні забезпечити:

зменшеня масштабів бідності та

посилення соціального захисту

населення, розширення продуктивної

зайнятості нас-ня і скорочення

безробіття, сприяння соціальній

інтеграції. 5)Техніко-ек фактори

включають: основні напрями НТП та

конкретні форми впровадження його

результатів у практику господарювання,

форми суспільної організації в-ва та

рівень розвитку транспортної системи.

Сукупна дія цих факторів створює

можливості для рівномірного

розміщення п/с на основі зниження

трудо-, фондо- і матеріаломісткості в-

ва, встановлення раціональних

міжгалузевих та внутрігалузевих

звязків, забезпечення ефективного

використання усіх видів ресурсів.

6. Ек-не районування, його суть та

значення.

Велике прикладне значення ек рай-

ня полягає у тому, що воно є основою

формування і реалізації державної

регіональної ек політики(ДРЕП), а також

використовується в практиці

територіального управління

господарством, при виборі доцільних

варіантів розміщення нових вир-чих

обєктів та вдосконаленні

територіальної стр-ри госп-ва,

обгрунтуванні перспектив розвитку

територіально-вир-чих комплексів. Ек

рай-ня сприяє підвищенню

ефективності використання ресурсного,

вир-чого і наук-техн потенціалу регіонів

і всієї країни. В Укр здійснюється

генеральне ек рай-ня території для

цілей прогнозування, розробки і

реалізації територіальних комплексних

програм і схем природокористування,

проектів районного планування, схем

розвитку і розміщення п/с та

розселення нас-ня. Територіальні

схеми розміщення і розвитку п/с певних

районів являють собою прогнозні,

науково обгрунтовані розробки

прикладного характеру, які містять як

ретроспективний аналіз розвитку усіх

структурних складових господарського

комплексу території, так і визначеня

напрямів перспективного розвитку. При

цьому обгрунтовуються основні

завдання і показники соц-ек розвитку

регіонів та шлихи вирішення соц-х, ек-х

і екологічних проблем. Т.ч., ек-не рай-ня

є науковим методом територіальної

орг-ції н/г і водночас одним із засобів

рац-го розміщ в-ва, вдосконалення його

спеціалізації та піднесення соц-ек

розвитку.

7. Основні принципи економічного

районування, їх суть.

У науковій літ-рі обгрунтовується і

використовується ряд критеріїв і

принципів ек-го рай-ня. До основних з

них належать такі: загальний

(інтегральний, міжгалузевий) ек район

має бути великою ек-но доцільною

територією, на якій є значні природні

ресурси, необхідні для визначенння

його госп спеціалізації і забезпечення

сучасного і перспективного розвитку;

Розміри територій великих ек районів

повинні відповідати вимогам

скорочення перевезення масових

вантажів в межах району до економічно

доцільних відстаней, наближатися до їх

одномасштабності, а величини

економічних потенціалів районів

повинні бути близькими між собою; ек

район повинен являти собою

виробничо-економічну територіальну

єдність, яка створюється розвиненими

внутрішніми виробничими звязками, і

мати спеціалізацію господарства у

масштабі країни; на території

інтегрального ек району повинен бути

сформований достатньо потужний н/г-й

комплекс, основу якого становлять

територіальні виробничі комплекси з

такою галузевою стр-рою: - профілюючі

галузі (галузі спеціалізації району в

масштабах країни), які включають до

свого складу кілька галузей пр-ті і с/г; -

галузі, які розвиваються як суміжні з

галузями попередньої групи і

забезпечують комбіновану переробку

сировини, а також галузі, що

обслуговують потреби галузей

спеціалізації району (добування і

збагачення сировини, вир-ва

напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-

ня, вир-во буд матеріалів тощо); -

галузі, які забезпечують потреби нас-ня

району промисловими і продовольчими

товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні ек району повинно

враховуватися е.г.п. території і його

вплив на спеціалізацію та особливості

РПС; врахування при виділенні ек

району принципу ек-го тяжіння, тобто

необхідності включення в його межі

основної територіальної частини або і

всієї зони, формуючого впливу його

головного регіонального центру; до

складу великих ек районів повинні

повністю включатися території

адміністративних областей, країв,

автономних республчк без порушення

їх меж.

8. Поняття економічний район,

його суть. Обєктивний характер

формування економічних районів.

Основою формування ек-х р-нів є

територіальний поділ праці, що

зумовлює виробничу спеціалізацію

окремих територій і розвиток

міжрайонної кооперації. Обєктивними

умовами виділення і розвитку ек-х р-нів

виступають наявні природні ресурси,

особливості е.г.п. території, чисельність

нас-ня, виробничий потенціал, рівень

господарського освоєння території. Сам

процес ек рай-ня являє собою

доцільний, науково обгрунтований

поділ країни на ек р-ни. Деякі вчені

західних країн при визнеченні сутності

ек р-нів віддають перевагу природному

фактору – однорідності природи. Інші

вчені вважають, що природний фактор

– дуже важливий для формування ек-х

р-нів, але він не є вирішальним.

Однорідні за природними умовами

райони можуть співпадати і не

співпадати з ек-ми р-нами. В реальній

дійсності формування ек-х р-нів

повязано із способом вир-ва, рівнем

розвитку і особливостями розміщення

п/с. У докапіталістичних формаціях,

коли територ поділ праці ще не набув

свого розвитку, не було і обєктивних

умов для формування ек-х районів.

Виникнення і формування їх відбулося

в умовах розвинутого товарного вир-ва

і подальшого розвитку суспільного

територіального поділу праці. Значного

розвитку набула теорія і методологія

ек-го районування у постсоціалістичних

країнах, насамперед в працях учених

колишнього Рад Союзу, що було

зумовлено розвитком планової госп-ї

системи. Основний вклад у розробку

наукових основ ек-го рай-ня внесли такі

радянські економіко-географи і

економісти, як М.М.Колосовський,

П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман та

ін. Урозробці проблеми ек рай-ня

колишнього РадС особлива увага

приділялась визначенню сутності

поняття економічного району. Серед

цілого ряду визначень найбільш вдалим

є трактування П.А.Алампієва. За

визначенням П.А.Алампієва,

економічний район – це географічно

цілісна територіальна частина н/г

країни, яка має свою виробничу

спеціалізацію, міцні внутрішні ек звязки

і нерозривно звязана з ін частинами

суспільним територ поділом праці. Є й

інші визначення поняття ек району.

Спільними для них є такі ознаки:

територіальна цілісність, спеціалізоване

господарство, його комплексність, тісні

внутрірайонні і міжрайонні ек звязки,

особливість е.г.п. Із сказаного вище

можна зробити таке узагальнення:

великі ек райони – це територіальні

спеціалізовані частини н/г країни,

взаємоповязані між собою постійним

обміном виробленої в них пр-ції та

іншими економічними відносинами. Ек

район – це форма територіальної орг-

ції н/г, що утворюється на основі

суспільного територіального поділу

праці, виникнення і формування

районних територіальних виробничих

комплексів. Поглиблення територ

поділу праці, ускладнення

територіальної стр-ри н/г та посилення

агропромислової інтеграції вимагають

подальшої розробки теорії ек рай-ня. В

післявоєнні роки значний вклад у

вирішення цієї проблеми зробив

М.М.Колосовський, який поглибив

наукові основи ек-го рай-ня розкриттям

сутності ТВК як основи економічного

району; через пізнання

енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що

являють собою тісно повязані

виробничо-технологічні процеси від

переробки сировини до випуску кінцевої

продукції. Концепція

М.М.Колосовського, хоча і надала

імпульсу подальшій розробці теорії і

методології ек рай-ня, мала і ряд

суттєвих недоліків. Основним

недолвком вказаної концепції, на думку

таких вчених, як П.М.Алампієв,

Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман, А.Є.Пробст, було

поняття районного ТВК як виробничого

комбінату. Його було звинувачено в

технолого-виробничому ухилі, оск він не

визнавав охоплення районним

комплексом всієї сфери вир-ва. В рез

глибоких наукових розробок і дискусій

визначились загальноприйнятні наукові

основи ек рай-ня. Виходячи з позицій

діалектичного підходу до розвитку і

розміщення п/с і обєктивності процесів

формування ек районів, науково

визначені районоувторюючі фактори,

принципи і критерії виділення ек

районів та їх основні типи.

9. Спеціалізація і комплексний

розвиток економічних районів.

З урахуванням наявного природно-

ресурсного і вир-го потенціалу та

необхідності структурної перебудови ек-

ки країни визначено такі основні

напрями розвитку госп комплексів

регіонів на перспективу:

1) Карпатський (Закарпатська,

Львівська, Івано-Франківська,

Чернівецька області) – формування у

Карпатах високорозвинутого

рекреаційно-туристичного та

оздоровчо-лікувального комплексів

загальнодерж-го і міжнародного

значення; - стр-ра перебудова

промислового комплексу шляхом

підвищення питомої ваги с/г-го маш-ня,

атомобільного, електронного та

електротехнічного в-ва з використанням

сучасних технологій; - реконструкція

вир-в у хім пр-сті і впровадження нових

технологій, орієнтованих на випуск

кінцевої пр-ції, кердинальне зниження

рівня техногеної небезпеки; -

впровадження нових технологій

глибокого буріння та комплексної

глибокої переробки корисних копалин з

метою екологізації і підвищення

ефективності ПЕК;розширення

пошукових і розвідувальних робіт: -

подальший розвиток лісового госп-ва,

лісопромислового комплексу, легкої і

харчової пр-сті; - розвиток овочівництва

та садівництва, виноградарства, мясо-

молочного скотарства; - прискорений

розвиток вир-чої та соц інфрастр-ри; -

відновлення та розвиток народних

художніх промислів і ремесел; -

активний розвиток прикордонної

торгівлі і прикордонного

співробітництва; - створення системи

протипаводкових споруд на малих

річках, розширення площ

природоохоронних територій;

2) Подільський (Вінницька,

Тернопільська, Хмельницька області):

пріоритетний розвиток АПК та п-в з

випуску засобів в-ва для нього;

поглиблення буряківничо-зернового та

мяосо-молочного напрямів

спеціалізації у с/г, нарощування

потужностей цукрової,

плодоовочеконсервної та мясної пр-сті;

- збереження в маш-ні пріортитетного

розвитку екологічно чистих наук-х вир-в

з низькою металоємністю; -

забезпечення подальшого розвитку

легкої пр-сті, вир-ва буд мат-в, скляних,

фаянсових виробів на базі власної

сировини із застосуванням

маловідхідних технологій; - підвищення

екологічної безпеки в зоних, прилеглих

до Хмельницької АЕС, Камянець-

Подільського цементного комбінату,

Вінницького ВО “Хімпром”. 3)Поліський

(Волинська, Житомирська, Рівненська,

Чернігівська області) – ліквідація

наслідків радіаційного забруднення та

поліпшення екологічної ситуації в

регіоні; - забезпечення ефективного

розвитку галузей спеціалізації регіону –

сільського та лісового госп-ва, харчової

і легкої пр-сті, с/г-го маш-ня,

приладобудування, видобутку і

переробки мінералів; створення вир-в

для одержання кінцевої пр-ції з льону-

довгунця; - розміщення мнаукоємних

вир-в з випуску електронної техніки,

електропобутових та ін товарів

народного споживання; - прискорений

розвиток соц та вир-ї інфрастр-ри.

4)Східний (Полтавська, Сумська,

Харківська області) – здійснення

структурної перебудови пр-сті, зокрема

маш-ня, з метою збільшення вир-ва

товарів народного мпоживання,

конверсія частини виробничих

потужностей п-в військово-

промислового комплексу, зміцнення

міжгалузевих вир-в для потреб маш-ня;

- технічне переоснащення і підвищення

ефективності п-в тракторного і с/г маш-

ня, атомобільної, електронної та

електротехнічної пр-сті; - створення

технопарків (технополісів) в районі

м.Харкова на базі використання його

науково-техн потенціалу та переваг

прикордонного розташування; -

удосконалення спеціалізації с/г ви-ва,

підвищення його товарності та

ефективності, розвиток переробних

галузей харчової пр-сті; - зміцнення

вир-чої інфрастр-ри, насамперед

розширення мережі транспортних

комунікацій; - подальший розвиток

будівельної індустрії; - забезпечення

максимально можливих обсягів

видобутку газу, нафти, стабільного

постачання і рац водокорист-ня.

5)Донецький (Донецька, Луганська

області): - структурна перебудова

мтелургійного комплексу, скорочення

вир-ва нерафінованої сталі, вогнетривів

і збільшення питомої ваги електроенрг;

- удосконалення стр-ри

машинобудівного комплексу, зокрема

шлязом конверсії та перепрофілювання

частини п-в на випуск спорідненої

цивільної пр-ції та товарів народного

споживання; - поліпшення екологічної

ситуації шляхом перепрофілювання

окремих вир-в, технічного

переозброєння п-в, здійснення

комплексу природоохоронних заходів; -

інтенсивний розвиток с/г в-ва

насамперед приміського типу; -

забезпечення ефективної зайнятості

нас-ня, зокрема шляхом диверсифікації

в-ва і створення нових роб місць.

6)Придніпровський (Дніпропетровська,

Запорізька, Кіровоградська області): -

якісні стр-ри, перетворення у

народногосподарському комплексі

спрямовані на посилення його

соціальної орієнтованості та

екологізації галузей спеціалізації

(металургійної, залізорудної та

хімічної); - зменшення в-ва залізної та

марганцевої руди, коксу, чавуну, сталі,

скорочення вивезення цієї сировини,

розширення в-ва прогресивних видів

прокату, пр-ції кольорової металургії; -

реконструкція і технечне переозброєння

пр-сті, комплексне використання

корисних копалин, відходів вир-ва; -

здійснення конверсії оборонних п-в

шляхом перепрофілювання частинин їх

вир-чих потужностей на випуск

цивільної пр-ції, в т ч товарів народного

споживання; - поліпшення екологічної

ситуації за рах створення ефективних

очисних комплексів, рекультивації

порушених природних ландшафтів,

впровадження системи екологічного

моніторингу; - використання нуково-

виробничого потенціалу

Дніпропетровська, Запоріжжя та ін міст

регіону для створення технопарків; -

забезпечення високих темпів розвитку

АПК, зміцнення матер-техн бази

переробних галузей; - удосконалення

територіальної орг-ції в-ва за рах

активізації розвитку малих населених

пунківт шляхом створення в них

невеликих п-в по випуску товарів

народного споживання; - рац-не викор

біоресурсів Азовського моря.

7)Центральний (м.Київ, Київська,

Черкаська області): - структурні

зрушення в економіці, спрямовані на

посилення її соц орієнтованості,

прискорений розвиток харчової і легкої

пр-сті, докоріння реконструкція,

технічне переозброєння і створення

нових потужностей для переробки с/г

сировини; - прискорений розвиток

машинобудівних галузей –

авіабудування, сільгоспмаш-ня,

електроніки, точної механіки та оптики і

конверсія окремих п-в військово-

промислового комплексу; -

реконструкція та технічне

переозброєння п-в хім пр-сті; -

оптимізація стр-ри АПК відповідно до

конюктури внутрішнього і зовнішнього

продовльчих ринків; - вирішення

еколого-ек-х і соц проблем, пов з

ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС;

пріоритетний розвиток наукоємних вир-

в, створення на базі науково-техн

потенціалу м.Києва технопарків

(технополісів); - створення і розвиток у

м.Києві міжнародного

інфраструктурного центру для

облслуговування потреб міжнародного

співробітництва України;

8)Причорноморський (Миколаївська,

Одеська, Херсонська області,

Кримська АР): - удосконалення

галузевої стр-ри пр-сті, прмкорення

розвитку нових наукоємних, екологічно

безпечних вир-в, суднобудування,

здійснення конверсії частини вир-х

потужностей п-в військово-

промислового комплексу; -

впровадження в пр-сті

ресурсозберігаючих, у першу чергу

енерго- та водозберігаючих технологій;

- підвищення ефективності та

вдосконалення спеціалізації с/г у вир-ві

зерна, соняшнику, овочів, фруктів,

винограду, мяса та молока; -

подальший розвиток

маорегосподарського комплексу,

забезпечення збалансованої роботи

морського портового госп-ва; -

прискорений розвиток інфрастр-ри

курортного госп-ва. 9)Кримський

(Республіка Крим, м.Севастополь): -

комплексне використання рекреаційних

ресурсів, розвиток індустрії туризму,

відпочинку та лікування; -

удосконалення галузевої стр-ри пр-сті

за рах розвитку наукоємних, екологічно

чистих вир-в у маш-ня, досягнення рац-ї

спеціалізації у харчовій та легкій пр-сті;

- забезпечення Кримського півострова

енергоресурсами, в основному за

рахунок нетрадиційних, екологічно

чистих джерел енергії, вирішення

проблем водопостачання та охорони

місцевих водних джерел від

виснежаення і забруднення; -

інтенсифікація с/г-го в-ва на базі

науково обгрунтованих технологій

зрошення, внесення добрив, рац-ї

спеціалізації природних зон, створення

сучасної бази зберігання і переробки с/г

пр-ції, відновлення Криму як одного з

кращих виноробних районів світу; -

розвиток і рац викор біоресурсів Азово-

Чорноморського басейну та внутрішніх

водойм; - технічне переоснащення і

модернізація портового господарства і

виболовецького флоту, вдосконалення

інфарстр-ри транспорту, засобів

звязку.

10. Районний господарський

комплекс та його галузева стр-ра.

Три групи галузей, які хар-ть

господарський комплекс крупного ек

району.

На тер інтегрального ек р-ну повинен

бут сформований достатьо потужний

народногосподарський комплекс,

основу якого становлять територіальні

виробничі комплекси з такою галузевою

стр-рою: - профілюючі галузі (галузі

спеціалізації р-ну в масштабах країни),

які включають до свого складу кілька

галузей пр-сті і с/г; - галузі, які

розвиваються як суміжні з галузями

попередньої групи і забезпечують

комбіновану переробку сировини, а

також галузі, що обслуговують потреби

галузей спеціалізації р-ну (добування і

збагачення сировини, в-ва

напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-

ня, в-во буд мат-в тощо); - галузі, які

забезпечують потреби нас-ня р-ну

пром-ми і продовольчими товарами,

необхідними матеріалами;

Наукова і практична необхідність

диференційованого підходу до

вивченнят тер-госп відмінностей у

межах країни обумовлює також потребу

систематизації різних ек р-нів. Науково

обгрунтованим є обєктивне існування

двох типів ек р-нів – галузевих і

загальних або багатогалузевих

(інтегральних). Галузеве (спеціальне)

ек рай-ня потрібне для вивчення

особливостей розміщення і проблем

розвитку окремих галузей в-ва. Цей тип

ек р-нів виникає під впливом

закономірності територіальної

концентрації п-в окремої галузі н/г і

повязаних з ними обслуговуючих в-в. Їх

територіальна локалізація залежить в

основному від наявності на певній

території необхідних природних

передумов (грунтово-кліматичних і

сировинних ресурсів), крупного

споживача пр-ції, сприятливих

транспортних звязків тощо. Так напр, у

с/г виділяються райони в-ва технічних і

зернових культур, виноградарства і

садівництва, а в пр-сті – р-ни вугільної,

металургійної, хімічної, легкої та ін

галузей індустрії. Галузеві ек р-ни є

складовою частиною загальних ек

районів. Галузеве рай-ня посилює

наукову обгрунтованість визначення

території загальних ек р-нів. Загальне

(інтегральне) ек рай-ня базується на

регіональних н/г-х комплексах, в основі

яких зн-ся ТВК різного ступеня

сформованості або їх складові частини.

За цим рай-ням вид-ся 3 підтипи

інтегральних ек р-нів: великі (макрор-

ни), середні (мезорайони) і малі

(мікрорайони). Великі (інтегральні) ек р-

ни – це поділ території кр на найбільші

територіальні частини, які обєднують

кілька адміністративних областей, або

адміністративні краї з автономними

областями. Гол метою визначення цих

р-нів є виявлення і розмежування

великих існуючих чи тих, які ще тільки

формуються, ТВК для визначення

напрямів їх рац-го розвитку і більш

ефективного використання їх

ресурсного потенціалу. Ці р-ни викор-ся

для довгострокового прогнозування

розвитку і розміщення п/с, формування

загальнодержавних баз промислового

чи с/г-го в-ва, які не можуть бути

сформовані в межах тільки однієї

адміністративної області. У великих ек

р-нах, крім галузей спеціалізації в

масштабі держави, повинні розвиватись

і інші основні галузі в-ва з метою більш

повного використання місцевих

ресурсів і зменшення обсягів довізної

пр-ції з інших районів. Виникнення і

розвиток великих ек р-нів може

відбуватися в кр-х з територіїєю не

менше 300-500 тис кв км. В кр-х з

меншою територією формуються тільки

мезо- і мікрорайони, тобто райони

другого і третього порядку (підтипи

міжгалузевих районів). Середні

(інтегральні) ек р-ни, як правило, є

підрайонами великих ек р-нів. Ця тер

однієї невеликої країни чи адмін

облатсі, краю, автономної республіки,

тобто це територіальні одиниці ек-го

рай-ня. Обєктивною основою цього

рай-ня виступає терит поділ праці як в

масштабах країни, так і в межах

великих (інтегральних) ек-х р-нів. На

тер цих р-нів зн-ся ядра

курпнорайонних ТВК або їх складові

частини. У даному підтипі ек-х р-нів

основну районоутворюючу роль

відіграють великі багатофункціональні

міста, які разом з тим є і найбільшими

промисловими і транспортними

вузлами. Ці міста є тими ядрами р-нів,

які повязують їх периферію в єдине

ціле. Середні ек р-ни обєднуються у

великий ек р-н зоною

районоформуючого впливу великих

регіональних центрів з системою

спеціалізації і кооперування їхніх п-в. З

метою більш повного використання

свого ресурсного потенціалу

спеціалізація в-ва в цих р-нах

здійснюється не тільки на основних

галузях, а й на в-ві другорядної пр-ції,

потрібної для кожного великого ек р-ну.

Ці р-ни викор-ся як для прогнозування

рівня розвитку в-ва і невиробничої

сфери та розробки державних програм

галузевого розвитку, так і для упр-ня

господ-ю діяльністю. Малі райони

(мікрорайони) –це найнижчий ступінь

інтегральних ек р-нів. Вони органічно

пов з низовим адміністративно-госп-м

рай-ням. Їх територія відповідає

території внутріобласних

адміністративних р-нів. Визначення меж

цих р-нів залежить від обєктивних і

субєктивних факторів. Це пов з тим, що

ек основа сусідніх р-нів даного підтипу

часто буває однорідною (однотипною),

особливо в спеціалізованих с/г зонах, і

тому їхні межі визначаються вир-ми

звязками п-в місцевого зн-ня з їх

сировинними зонами, а також

територіальною організацією і упр-ням

всього госп-ва, яке здійснюється

районними центрами. В цих р-нах

основними галузями в-ва є

рослинництво, тваринництво і місцева

пр-сть, переважно та, що переробляє с/

г сировину. Найбільш поширеними вир-

ми поєднаннями тут є локальні АПК

(завод, цех і сировинна зона). В межах

цих р-нів можуть бути розташовані і п-

ва міжрайонного зн-ня, які впливають

на формування обласних госп-х

комплексів і внутріобласних підрайонів.

Низові адміністративно-госп р-ни в

умовах планової системи розвитку госп-

ва і навіть в умовах перехідного до

ринкової ек-ки періоду

використовуються для поточного

планування і оперативного упр-ня

розвитком вир-ва. Ця ф-ція в умовах

поширення приватної власності на

засоби в-ва буде змінюватися.

11. Державна регіональна

економічна політика, її суть, мета та

основні завдання. ДРЕП – це

сукупність організаційно-правових та ек

заходів, спрямованих на стимулювання

ефективного розвитку п/с регіонів, рац-

не використання їхнього ресурсного

потенціалу з метою підвищення

життєвого рівня нас-ня та охорони навк

прир сер, вдосконалення терит-ї оргі-ції

сусп-ва. Обєктами ДРЕП є системи

терит-х утворень у межах яких

здійснюється державне упр-ня та

місцеве самоврядування. Склад

обєктів ДРЕП визначається

адміністративно-територіальним

устроєм та ек-м рай-ям Укр. Субєктами

ДРЕП виступають центральні та місцеві

органи держ викон влади та органи

місцевого самоврядування, які в межах

своєї компетенції вирішують питання,

пов з розвитком п/с регіонів. Державна

регіональна політика є складовою і

невідємною частиною соц-ек

перетворень, які здійснюються в Укр, і

включає структурну перебудову п/с

регіонів, поліпшення територ-х

пропорцій у країні, підвищення ролі

місцевтих органів державної виконавчої

влади та місцевого самоврядування в

розбудові незалежної держави. Основні

напрями рег ек політики визначає

Верховна Рада України. УрядУкр

встановлює державні пріоритети

регіонального розвитку, затверджує

державні програми розвитку регіонів,

бере участь у створення системи ек-х

регуляторів і методологічно-

інформаційної бази. Виходячи із

загальнонац-х і регіональних інтересів і

можливостей, держава реалізаує

регіональну ек політику, яка

передбачає: - врахування відмінностей

у рівниях ек-го і соц-го розвитку

окремих територій, а також історичних,

природно-географічних, демографічних

та етнічних особливостей регіонів; -

децентралізацію процесів упр-ня соц-

ек-м розвитком регіонів, підвищення

відповідальності місцевих органів

державної виконавчої влади за

здійснення ек реформи; - рац-не

використання природно-ресурсного

потенціалу; - підтримання

внутрішньорегіональної

збалансованості ек розвитку,

поліпшення екологічного стану та соц-

демографічної ситуації. ДРЕП є

інструментом удосконалення

територіальної орг-ції сусп-ва і

спрямована на зближення умов

функціонування територіальних госп-х

комплексів. Вона грунтується на таких

основних принципах: - дотриманя

пріортитетів загальнодержавного зн-ня;

- органічна єдність розвитку п/с регіонів

і завдань со-ек розвику країни; -

врахування вимог екологічної безпеки

при реформуванні стр-ри госп-х

комплексів регіонів і розміщені нових п-

в; досягнення ек-го ефекту за рах терит

поділу праці, рац-ї системи

природокористування, налагодження

тісних міжрегіональних звязків у межах

єдиного ринкового простору України, а

також розвитку зовнішньоек-х відносин;

- створення відповідних умов для

подального підвищеня ек-ї

самостійності регіонів шляхом чіткового

розмежування повноважень між

центральними і місцевими органами

державної виконавчої влади та

органами місцевого самоврядування.

Основними цілями регіон-ї ек політики

є: - створення необхідних правових і ек

умов з метою забезпечення кожному

регіонові рівних можливостей для

комплексного со-ек розвитку,

екологічної безпеки, задоволення мат-х

і культурних потреб нас-ня; -

примноження нац-го багатства Укр на

основі ефективного використання

природно-ресурсного та виробничо-

технічного потенціалу кожного регіону

країни. В ек-й сфері – ефективний

розвиток і рац-не розміщення п/с,

використання переваг територіального

поділу праці та ек-го кооперування в-ва,

розвиток міжрегіональних ек-х звязків.

У соц-й сфері – підвищення добробуту і

забезпечення необх умов

життєдіяльності нас-ня, реалізація

права всіх громадян незалежно від

місця народження і проживання на

вільний вибір місця докладання праці. В

екологічній сфері – досягнення

природно-господарської

збалансованості регіонів, охорона навк

прир середовища та відтворення

природних ресурсів. Відповідно до

цілей регіонального розвитку

визначаються загальнодержавні

стратегічні і першочергові завданя

ДРЕП. Стратегічний курс держави

розраховано на тривалу перспективу і

передбачає розвязання

великомасштабних завдань, зокрема: -

структурну перебудову ек-ки

промислових регіогів і центрів, для яких

характерна концентрація п-в важкої

індустрії; - заохочення розвитку

експортних та імпортозамінних вир-в у

районах, де є для цього сприятливі

умови; - інтенсифікацію с/г вир-ва

шляхом його рац-ї спеціалізації,

реформування вир-чих та со-х

відносин, структурної перебудови з

одночасним формуванням ефективних

внутрішньогалузевих, міжгалузевих і

терит-х пропорцій у розвитку АПК,

зокрема інтеграції переробних галузей з

вир-вом с/г сировини; - істотне

оздоровлення екологічного середовища

промислових регіонів Донбасу,

Придніпровя, Прикарпаття, а також

територій, що зазнали радіоактивного

забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС,

створення в цих регіонах спрятливих

умов для життєдіяльності нас-ня; -

більш повне використання рекреаційних

ресурсів Криму, районів узбережжя

Чорного та Азовського морів, Карпат,

сприятливих за кліматичними та

природними факторами зон Волинської,

Вінницької, Полтавської, Черкаської та

ін областей, створення розгалуженої

мережі транспортних комунікацій,

обєктів соц-ї та виробничої

інфраструктури; - формування рац-ї

сис-ми розселення шляхом збереження

існуючих та створення нових населених

пунктів, активізації функціонування

сільських населених пунктів та малих

міських поселень, регулювання

розвитку великих міст і сприяння

якісним перетворенням у них; -

збереження та відродження культурної

самобутності населення регіонів,

охорона памяток історії і культури,

створення нових природних

заповідників; - розвиток регіональної та

міжрегіональної інфрастр-ри

(транспорту, звязку, інформатики

тощо), спрямований на стимулювання й

підвищення ефективності територ-го

поділу праці.

Першочергові завдання рег-ї ек

політики конкретизують стратегічні

напрями і спрямовуються на поетапне

вирішення назрілих проблем. Серед

цих завдань, зокрема: - створення

нормативно-правової та методологічної

бази упр-ня розвитком регіонів; -

забезпечення рац-ї системи

природокористування у регіонах; -

розроблення та реалізація державних

програм соц-ек розвитку окремих

регіонів; - сприяння формуванню

регіональних ринків, створенню і

функціонуванню спеціальних (вільних)

ек зон у різних регіонах; - широкий

розвиток прикордонної торгівлі та

міжнародного співробітництва регіонів,

насамперед з державами – колишніми

республіками СРСР; - створення

необхідних умов для прискореного

облаштування населення

(депортованих народів), яке

повертається на місця традиційного

проживання.

12. Нова сітка ек-х районів України,

їх територіальна структура (склад їх

територій). У звязку з подрібненістю

території України ек-ми районами та

значним збільшеннями управлінського

апарату Держплан України укрупнив у

1962р. ек-ні адміністративні райони і

зменшив їх е-сть з 14 до 7. До мережі

цих р-нів увійншли: 1)Донецький

(Донецька і Луганська обл);

2)Придніпровський (Дніпропетровська,

Запорізька, Кіровоградська обл);

3)Харківський (Харківська, Полтавська,

Сумська обл); 4)Київський (Київська,

Житомирська, Чернігівська, Черкаська

обл); 6)Львівський (Львівська,

Волинська, Рівненська, І-Франківська,

Закарпатська обл) 7)Чорноморський

(Одеська, Миколаївська, Херсонська і

Кримська області). Ця мережа ек р-нів

більш обєктивновідображала реально

існуючі ек р-ни Укр. Винятком була

тільки Чернівецька обл, які пізніше

цілком обгрунтовано була віднесена до

Карпатського ек р-ну. Ці р-ни до 1990р.

залишалися визнаними підрайонами

генеральних ек р-нів, виділених на Укр

в 1963р., коли процес укрупнення ек р-

нів відбувався на всій тер РадС. В рез

була затверджена мережа з 18 великих

ек р-нів і одного середнього

(мезорайону) – Молдавської РСР. За

цією мережею на Укр було виділено три

макрорайони: Донецько-

Придніпровський (у складі 8 областей);

Південно-Західний (у складі

13областей) і Південний (у складі 4

областей). Виділення великих ек р-нів

допомагало Держплану СРСР

зосереджувати свою увагу на

визначенні найважливіших

крупнорайонних загальнодержавних

завдань при розробці планів

перспективного розвитку і розміщення

п/с як у старих р-нах, так і особливо – в

р-нах нового інтенсивного госп-го

освоєння на сході країни (утворення

великих баз паливної, металургійної,

хім пр-сті, а також баз в-ва с/г пр-ції:

зернових і технічних к-р, овочівництва,

виноградарства, садівництва,

ефіроолійних к-р, спеціалізованого

тваринництва та ін. Така мережа ек р-

нів існувала до 1990р. Після розпаду

СРСР, в умовах переходу Укр до

ринкової ек-ки і самостійного ек

розвитку стара мережа великих ек р-нів

стратила своє призначення. Вона не

могла забезпечити більш

диференційованого підходу до розвитку

і розміщення п/с з урахуванням

особливостей і відмінностей природних,

історичних, ек умов регіонів, існуючих

на тер Укр. В 90-х рр вченими Укр

запропоновано кілька варіантів

удосконалення мережі ек-х р-нів. Однак

їх основним недоліком було недостатнє

науокве обгрунтування та неповне

врахування реально існуючих ек

взаємозвязків. У запропонованих

варіантах мереж ек р-нів економічними

районами Укр визнаються тер-ї, які

раніше були названі обєктивними

підрайонами Донецько-

Придніпровського і Південно-Західного

макроек-х р-нів в системі союзу поділу

праці. Враховуючи необхідність

зійснення ДРЕП, Кабінет Міністрів Укр у

1998р. вніс на рогляд до Верховної

Ради Укр проект ЗУ “Про концепцію

ДРЕП”, в якому пропонується мережа

ек р-нів Укр у такому складі: 1)

Донецький(Донецька, Луганська обл);

2)Придніпровський (Дніпропетровська,

Запорізька,Кіровоградська обл);

3)Східний

(Полтавська,Сумська,Харківська обл);

4)Центральний (Київська,Черкаська

обл, м.Київ); 5)Поліський

(Волинська,Житомирська,Рівненська,Че

рнігівська обл); 6)Подільський

(Вінницька,Тернопілька,Хмельницька

обл); 7)Причорноморський (АР

Крим,Миколаївська, Одеська,

Херсонська обл., м.Севастополь);

8)Карпатський (Закарпатська,

Львівська, І-Франківська, Чернівецька

обл). Запропонований проект нової

мережі ек р-нів в цілому відповідає

науковим критеріям ек рай-ня, але

разом з тим, на нашу думку, не

позбавлений певних недоліків.

Насамперед це стосується виділення

Поліського району. З т з географічного

визначення, невдалою є назва Східного

р-ну. В усіх варіантах попередніх мереж

ек рай-ня він був названий Північно-

Східним. Подальший розвиток теорії і

практики ек-го рай-ня в Укр дасть змогу

вдосконалювати мережу ек-х р-нів Укр.

13.Територіальний поділ праці,

його суть та зн-ня для ек рай-ня.

Територіальний поділ праці

проявляється у господарській

спеціалізації окремих частина території

країни на різних видах виробничої

діяльності відповідно до їх природних

умов і наявних трудових та ін ресурсів.

Його розвиток відкриває шлях до

максимального, найбільш ефективного

використання сприятлих для в-ва умов

кожної території, вигідного

географічного положення, значних

запасів мінеральних (особливо

паливних і енергетичних) ресурсів,

комбінування в-в, що їх

використовують, а також використання

навичок та виробничого досвіду

населення, які здобуті ним протягом

певного історичного періоду.

14. Сучасні наукові методи аналізу

розміщення та територіальної орг-ції

п/с, їх суть.

До числа специфічних методів науки

про РПС і тер орг-цїі н/г належать як

традиційн, так і нові. До основних з них

слід віднесит: - вивчення конкреного п-

ва і аналіз його госп-ї діяльності, вир-го

потенціалу, технологічних

особливостей, складності вир-го

процесу, звязків по поставках сировини

і реалізації готової пр-ції, енергетичної і

кадрової забезпеченості, можливостей

збільшення потужностей,

перспективності розвитку тощо; -

вивченя елементарної системи в-ва, до

складу якої входить п-во; - вивчення

галузевого РПС і галузевої стр-ри госп-

ва міста, р-ну, області, країни. Для

цього галузі диференціюються на

добувні і обробні. Галузі обробної пр-сті

под-ся на: 1/галузі, що тяжіють до

джерел дешевого палива і

електроенергії; 2/галузі, що

розвиваються головним чином біля

джерел сировини; 3/ галузі, п-ва яких

тяжіють до населених пунктів і р-нів

зосередження резервів трудових

ресурсів або наявності кваліфікованих

кадрів; 4/ галузі, п-ва яких тяжіють до р-

нів споживання їх пр-ції; - виявлення і

вивчення промвузлів, ТВК і АПК як

основ територіальної орг-ції в-ва; -

картографування тер-х аспектів

розвитку і РПС, формування ек р-нів. За

доп тематичних ек карт розкриваються

особливості розміщення промислових

п-в, центрів, галузей, промислових р-

нів, їх взаємозвязки щодо сировини і

поставок пр-ції; покриття території

країни або р-ну мережею транспортних

шляхів, лініями електропередачі та ін.

Карта може бути використана як логічна

образно-знакова модель території з

сучасним розміщенням в-ва,

транспорту, невир-ї сфери,

розселенням людей та ін.; - ек рай-ня як

найважливіший метод науки про РПС,

систематизацію складної інф-ції,

удосконалення територ орг-ції н/г і його

упр-ня. Науково обгрунтована мережа

ек р-нів дає змогу визначити основні

напрями найбільш рац-го використання

ресурсів в кожному з них шляхом

утворення ТВК, визначення галузей їх

спеціалізації в н/г країни і перспектив

розвитку; - порівняльний метод, за доп

якого на основі аналізу статистичних

даних і основних ек показників

визначається місце галузі серед ін

галузей р-ну чи серед ін районів; -

статистичні методи, зокрема такі, як:

групування статистичних показників,

розрахунки середніх величин,

розрахунки відповідних показників на

100 або на 1000чол., розрахунки

динамічних рядів у натур числах та в %-

х і визначення на їх основі темпів

зростання, приросту тощо; - вивчення і

визначення ТВК регіонів за доп методу

енерговиро-х циклів, який розкриває

ланцюговий звязок п-в від видобутку

сировини до в-ва гот пр-ції, включаючи і

обслуговуючі цю групу п-ва та наукові

установи; - балансовий метод, що

широко використовується при аналізі

розвитку і розміщення п/с. Системний

підхід до вивчення проблем рац

розміщення п/с дає змогу широко

застосовувати економіко-математичні

методи. Серед них найбільшого

поширення набули такі: - математико-

статистичні (одержання кількісної інф-

ції і обробка даних); - математичне

моделювання як формалізований опис

явищ і процесів у сфері

територіального розміщення в-ва,

побудова відповідних моделей (систем

математичного рівняння); - методи

математичного програмування, які

застосовуються для вирішення завдань

щодо оптимізації розміщення

виробничих і со-побутових обєктів

тощо.

15. Населення України, його

динаміка, стр-ра та особл-ті розміщ

Нас-ня або народонас-ня – це

сукупність людей, що проживають у

межах відповідних територій (світ,

материки, країни, міста, села та ін.).

Народонас-ня разом з прир умовами і

ресурсами та способом в-ва мат-х благ

є основою мат життя сусп-ва.

Чисельність нас-ня країни в цілому та

окремих її регіонів є рез-том

взаємообумовленого розвитку усієї

сукупності процесів сусп розвитку, і

насамперед соц-ек та демографічних.

Закономірості розвитку ек-ки значною

мірою визначають характер

демографічних процесів. Тенденції

демогр розвитку є неодмінним

фактором, який обумовлює ек-ну і со

політику держави. Вивчення процесів

відтворення нас-ня, особливо динаміки

його чис-ті, має практичне зн-ня для

встановлення механізму взаємодії ек і

демогр процесів. Чис нас-ня держави чи

окремих її регіонів не є величиною

стабільною. Вона змінюється відповідно

до дії усієї сукупності різном-х факторів.

Знання чисельності нас-ня на певну

дату чи період дозволяє оптимально

збалансувати розвиток н/г і напрями

демографічної політики. Укр за чис нас-

ня є однією з великих держав Європи.

На поч 1998р за чис жителів вона була

на 7 місці після ФРН,Росії,

Великобританії, Італії, Туреччини і

Франції. Чис нас-ня Укр складає нині

більше ніж 50 млн чол. Найбільш повну

інф-цію ро чис-ть нас-ня, його стр-ру і

розселення, а також процеси руху

дають загальнодержавні переписи.

Особливе зн-ня для Укр мають останні

4 переписи – 1959, 1970 ,1979,1989рр.

Наступний перепис нас-ня на Укр має

відбутися в 2001р. За кожний рік між

переписами ведеться поточний облік

(розрахункова чис-ть) нас-ня за

основними параметрами з урахуванням

природного руху нас-ня та даних

міграції. Згідно з даними переписів нас-

ня по Росії і колишньому СРСР чис нас

Укр становила (в суч кордонах): у 1897

– 28,4 млн чол., 1926-29,5б 1939-40,53

1959-41,9, 1970-47,1 1979-49,8, 1989 –

51,7млн чол. Як бачимо, чис нас Укр за

великий період часу постійно зростала.

Тільки за пер 1959-1998рр загальний

прирісто нас Укр перевищував 8 млн

чол. Слід відмітити, що середньорічний

приріст нас-ня був дуже нестабільним,

а кількісні параметри його щороку

змінюалися. Але загальною тенденцією

було щорічне його зменшення.

Починаючи з 1993р. і по нинішній час

чис нас Укр щорічно зменшується. На

поч 1995р чисельність нас була майже

такою, як у 1989р. Особливістю цьго

процесу в Укр є те, що в основі його

лежать не соціальні катаклізми (або

природні катастрофи, чи поширеність

епідемії), а ті соц-ек та демографічні

особливості, які склалися в країні на

попередньому та на нинішньому етапі

сусп розвитку. Такий характер динаміки

нас обумовлює складність ирішення

ряду демографічних, ек і політ проблем

в Укр. Це стосується, зокрема, протидії

погіршенню статево-вікової стр-ри нас

(його постаріння) і режиму відтворення,

забезпечення н/г трудовими ресурсами

відповідної якості, планування

підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

Розміщення нас: Укр належить до

держав з високою щільністю нас-ня. На

поч 1999р в цілому по країні густота

нас-ня становила майже 83 чол. на 1 кв

км. Розміщення нас по тер повною

мірою відповідає особливостям розміщ

в-ва та її прир-ресурс потенціалу.

Найменші щільність нас характерна для

Укр-го Полісся та півдня республіки. Тут

воно становить менше ніж 60 чол на 1

кв км. Причому в Чернігівській області

щільність нас-ня не досягає і половини

відносно середнього показника по Укр.

Такий рівень заселеності тут

викликаний природними

особливостями, що обумовлюють певну

госп діяльність. Рідко заселений і

південь Укр, особливо Херсонська

таМиколаївська обл. Найвищий

показник густоти нас в Укр хар-й для

східного регіону, де він перевищує 130

чол на 1 кв км, а в Донецькій області

досягає майже 190 чол/кв км. Висока

щільність нас характерна і для західних

областей Укр, де вона становить: в

Львівській обл – 126 чол/кв км, в

Чернівецькій – 116. Окремим регіоном,

де показник щільності нас-ня близький

до середнього рівня по Укр, є АР Крим

(цей показник досягає 83 чол/кв км).

Зазначені особливості розміщення нас

в Укр є значною мірою рез-м

регіональних особливостей динаміки

його чис-ті, що склалася в рез

відмінностей прир руху та міграційних

процесів. Зміни в динаміці заг чис нас-

ня визначаються змінами у розміщ

міського і сільського нас-ня.

Розміщення міського і сільського нас-ня

має істотний вплив на рац-не

розміщення та оптимальний розвиток п/

с. Статево-вікова стр-ра нас-ня є одним

з важливих демографічних показників.

Він дозволяє зробити певні висновки

щодо демографічних тенденцій та

визначити можливі зміни динаміки чис-

ті нас-ня в майбутньому. Сама ж

статево-вікова стр-ра нас є рез-м

особливостей народжуваності і

смертності нас-ня в конкретних істор

умовах відтворення. Аналіз стат мат-в

свідчить про те, що в Укр

спостерігається постійне переважання

жінок в загальній чисельності її нас-ня.

При цьому абсолютна перевага жінок

дещо зростає, хоч відносні показники

свідчать про незначне вирівнювання

співвідношень між чис-тю чоловіків і

жінок.Нац склад нас Укр хар-ся значною

чисельною перевагою основною нації –

українців. За даними останнього

перепису нас-ня, українці становили

понад 70% усіх жителів Укр. Крім того,

значна чис українців проживає в

близькому та далекому зарубіжжі.

Поряд з українцями на тер Укр

проживає понад 100 національностей.

Серед них найб частку становлять

росіяни – понад 20% всього нас країни.

Друге місце за чис після росіян

займають жителі єврейської

національності, чисельність яких

постійно зменшується, і нині вони

становлять близько 1% нас-ня Укр

проти 2,0% у 1959році. На тер Укр

проживає значна чис нас з прилеглих

до країни держав. Це, білоруси, чис

яких перевищує 400 тис чол,

молдавани(майже 300 тис чол), болгари

(близько 250 тис чол), угорці (150 тис

чол), румуни (100тис чол), поляки (250

тис чол). Крім цих національностей, в

Укр проживають греки, татари, вірмени,

цигани, німці, гагаузи та ін.

І6.Вплив населення на розвиток і

розміщення продуктивних сил.

Людина є, з одного боку, активною

продуктивною силою, що своєю

трудовою діяльністю забезпечує

виробництво матеріальних засобів

свого існування та надання необхідних

їй послуг, а з іншого, — вона є

споживачем продуктів праці, які

забезпечують її життєдіяльність. Як

бачимо, населення і економіка являють

собою певну єдність: людські потреби

зумовлюють появу нових виробництв та

послуг, а останні, в свою чергу,

впливають відповідним чином на

людей. Виходячи з того, що людина є

основним творцем суспільного

багатства, можна стверджувати, що чи-

сельність населення та кваліфікація

його працездатної частини є фактором,

який обумовлює можливості

економічного розвитку.

Зайнята в суспільному виробництві

частина населення є найбільш

активною продуктивною силою

суспільства, бо саме вона бере активну

участь у створенні матеріальних

цінностей. Частина матеріальних

цінностей іде на споживання, а частина

— на розвиток виробництва. Але

розвиток виробництва не є самоціллю,

його роль полягає у тому, щоб

забезпечити потреби суспільства,

підняти життєвий рівень населення.

Таким чином, зміни в чисельності

населення позначаються як на

споживчому попиті в цілому, так і на

його структурі. Населення виступає

одночасно і як споживач, і як виробник

матеріальних благ та послуг.

Населення не існує поза економікою, як

і економіка не функціонуватиме без

населення.

При плануванні розвитку і

розміщення виробництва та окремих

галузей народного господарства

практичне значення мають чисельність

наявних трудових ресурсів та джерела

їх поповнення. Не менш важливим є їх

якісна характеристика: рівень освіти,

професійно-кваліфікаційна підготовка,

фізичний стан та ін. Для

функціонування різних галузей

народного господарства потрібні

трудові ресурси лише певної якості, в

тому числі і певної статі. Існує цілий ряд

галузей, де більш доцільним є

використання праці чоловіків, а в інших

— переважно жінок.

Споживання як важлива форма

людської життєдіяльності також має

різноманітний вплив на структуру,

функціонування і розміщення всіх

галузей народного господарства.

Основні характеристики відтворення

населення впливають в першу чергу на

розміщення і рівень розвитку тих

галузей, які виробляють продукцію

щоденного попиту, і насамперед

продукти харчування. Потреби людей

обумовлюють і розвиток галузей

соціальної інфраструктури та сфери

послуг.

Усі види людської діяльності —

виробництво, споживання матеріальних

благ та послуг, відтворення нових

поколінь є, з одного боку, явищами

соціального життя, що пов'язані з

розвитком народного господарства, а з

другого, — це є процеси власне жит-

тєдіяльності людей. Тому таким

складним, взаємообумовленим і

нерозривним є зв'язок між населенням і

розвитком територіальної організації

народного господарства. Лише на цій

основі можлива побудова соціально

спрямованої ринкової економіки в сус-

пільстві, де людина є творцем

матеріальних і духовних благ. Метою

розвитку економіки має бути

забезпечення фізичного, духовного та

інтелектуального розвитку нинішніх

поколінь та кількісного і якісного

відтворення прийдешніх.

17.Міське та сільське населення

України, його динаміка та

особливості формування.

Розміщення міського і сільського

населення має істотний вплив на

раціональне розміщення та

оптимальний розвиток продуктивних

сил. Якщо на початку століття в Україні

переважало сільське населення —

близько 82% всього населення, то нині

майже 68% її населення мешкає в

міській місцевості. Аналіз статистичних

даних свідчить, що міське населення

протягом значного історичного періоду

мало стійку тенденцію до зростання.

Лише за період 1979-1998 рр. його

приріст складав 3,5 млн. чол., або

11,4%. За цей період зросла і питома

вага міського населення — з 60,8% в

1979 р. до 67,8% — в 1998 р.

Показник питомої ваги міських

жителів має суттєві територіальні

відмінності — від 38,5% в Закарпатській

області до 90,1% в Донецькій. Аналіз

даних показує, що лише в 6 областях

країни переважає сільське населення, а

в решті регіональних одиниць частка

міського населення становить понад

половину населення. Такі особливості

територіальної концентрації населення

та наявні відмінності соціально-

економічного, екологічного та

політичного розвитку обумовили і

своєрідність зрушень в загальній

чисельності населення України та її

регіонів. Так, протягом останніх деся-

тиліть динаміка чисельності міського

населення змінювалася: якщо в

міжпереписний період 1979—1989 рр.

зростання міського населення було

більш інтенсивним, то надалі воно

поступово скорочувалося. З 1994 року

приріст міського населення України

змінився на його скорочення. За 1994—

1998 рр. міське населення країни

скоротилося на 1,4 млн. чоловік.

На 1 січня 1999р. в Україні

нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169

обласного підпорядкування, 897 селищ

міського типу та понад 28775 сіл. У

міських поселеннях, які становлять

менш ніж 5% всіх населених пунктів

України, зосереджено більш як 2/3

населення країни. В цілому міста

становлять лише третину міських

поселень України, але в них проживає

близько 90% всього міського

населення. При цьому основна його

частина припадає на крупні і

найкрупніші міста.

В селищах міського типу з людністю

понад 20 тис. чол. проживає лише 2%

населення, а решта населення

проживає у поселеннях до 20 тис.

чоловік.

Сільське населення України

становило на початок 1999р. 16124,0

тис. чоловік. Така його чисельність та

динаміка — це результат

неоднозначних за характером процесів

розселення людей протягом значного

історичного періоду.

Як чисельність сільського населення,

так і кількість сільських населених

пунктів не є постійною величиною.

Аналіз статистичних даних за значний

період часу дав змогу встановити

довгострокову і стабільну тенденцію —

постійне зменшення загальної

чисельності сільського населення

України. Так, лише за 1979— 1985 рр.

чисельність сільських жителів в країні

зменшилась на 2,6млн. чоловік, або на

13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2

млн. чоловік.

Зазначена динаміка чисельності

сільського населення має значні

територіальні відмінності. Так, якщо за

1979—1998рр. чисельність сільських

жителів Автономної Республіки Крим,

Закарпатської і Херсонської областей

зросла, то в решті областей країни

відбулося скорочення чисельності

сільського населення. При цьому

найбільший приріст сільського

населення був характерним для Авто-

номної Республіки Крим. Найбільше

скорочення сільського населення

(майже на третину) відбулося у

Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій,

Житомирській та Сумській областях.

Таким чином, розміщення населення по

території та особливості його

зосередження в різних типах поселень

обумовлені специфікою соціально-

економічного розвитку країни,

конкретними зрушеннями в економічній

і соціальній сферах, а також у

територіальній структурі і організації

народного господарства, особливо га-

лузей матеріального виробництва.

18. Сучасна демографічна

ситуація в Україні, її регіональні

особливості.

Україна знаходиться на такому етапі

демографічного розвитку, коли

народжуваність зменшується, а

смертність зростає. Це призводить до

зменшення загальної чисельності

населення і відсутності навіть простого

заміщення одних поколінь людей нови-

ми. Таким чином, відтворення

населення України є звуженим.

Тенденції руху населення

характеризуються такими показниками:

1985 р. народилося 762,8 тис. дітей, а

померло 617,6 тис. чоловік, і таким

чином, природний приріст становив

145,2 тис. чол., то у 1998 р. народилося

вже 419,2 тис. дітей, а померло 720,0

тис. чол. Внаслідок цього природний

приріст був від'ємним і досяг 300,8 тис.

чоловік. За показниками природного

приросту Україна наближається до

Угорщини, Болгарії та Німеччини.

В цілому демографічна ситуація в

Україні характеризується великою

різноманітністю регіональних

особливостей. Причому у різні історичні

періоди вона мала свою специфіку. Так,

якщо в 1959 р. найбільший природний

приріст населення був у Донецькій

області (73,0 тис. чол.),

Дніпропетровській (36,6 тис. чол.),

Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській

(26,4 тис. чол.) областях, а найменший

— у Кіровоградській (11,1 тис. чол.).

Херсонській (11,6 тис. чол.) та

Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях,

то у 1997р. природний приріст

населення був характерний лише для

Закарпатської та Рівненської областей.

Масштаби депопуляції (переважання

померлих над народженими) протягом

останніх років найбільшими були у

Донецькій, Дніпропетровській,

Запорізькій та Луганській областях, де

раніше мав місце найвищий природний

приріст населення. Низькі коефіцієнти

природного приросту характерні не

лише для областей Донбасу і

Придніпров'я, але і для Вінницької,

Київської, Кіровоградської, Полтавської,

Сумської, Харківської, Черкаської та

Чернігівської областей.

Другим регіоном за величиною

відносних показників природного

приросту населення є південні території

України — Автономна Республіка Крим,

Миколаївська, Одеська та Херсонська

області.

До третього ареалу за близькими за

значеннями показниками природного

приросту населення входять

Хмельницька, Тернопільська та

Житомирська області. В цих областях

від'ємні значення показників природного

приросту є значними.

Єдиний ареал на Україні, в якому

відносні показники природного руху

населення мали додатне значення і

протягом значного історичного періоду

зберігався природний приріст

населення, формується такими

областями, як Закарпатська, Івано-

Франківська, Рівненська, Львівська,

Волинська та Чернівецька області. У

1998 р. цей приріст був лише у

Закарпатській і Рівненській областях.

Одним з основних факторів

стабільного природного приросту

населення цього регіону є сприятлива

вікова структура населення. Тут

найбільш молоде населення в Україні і

природно — найвищий потенціал

демографічного відтворення.

Важливими факторами, що

впливають на відтворення населення, є

соціальні та природні умови його

життєдіяльності. Особливо гостро їх дія

проявилася в областях Донбасу та

Придніпров'я, де сформувалися значні

гіперурбанізовані території з високим

рівнем забруднення атмосферного

повітря, води, ґрунтів та продуктів

харчування. Усе це знижує показники

здоров’я населення, зокрема дітей.

Такий же негативний вплив несприятли-

вих природних умов проявляється і в

інших високо урбанізованих регіонах

України.

Негативний вплив на відтворення

населення України ще довго матиме і

значне радіоактивне забруднення її

території. Нині понад 3 млн. чоловік

проживає на території з різним

ступенем радіоактивного забруднення.

Вплив різних факторів, пов'язаних з цим

явищем, погіршує стан

демовідтворення. Це стосується на-

самперед таких областей України, як

Київська, Житомирська, Волинська,

Рівненська та Чернігівська.

Важливою особливістю сучасної

демографічної ситуації в Україні є

досить високий рівень смертності

населення. У 1989 р. вищий, ніж в

Україні загальний коефіцієнт смертності

був лише у 8 країнах світу. Якщо у 1989

р. він становив 11,6%о, то у 1990 р. —

12,1, а у 1995 р. — 15,5%о. Дещо

знизився цей показник у 1996— 1998

рр. і склав у 1998 р. 14,4%

19. Трудові ресурси, їх суть та

види зайнятості.

Трудові ресурси — це частина

населення України, яка має необхідний

фізичний розвиток, здоров'я, освіту,

професійні знання та кваліфікацію для

заняття суспільне корисною працею.

Трудові ресурси вважаються головною

продуктивною силою суспільства.

Чисельний склад трудових ресурсів

залежить від природного приросту,

статево-вікової структури, а також

міграції населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в

більшості країн світу, відносять

працездатне населення у

працездатному віці. Для чоловіків

тривалість працездатного віку

становить 44 роки (від 16 до 59

включно), а для жінок — 39 років (від 16

до 54 років включно). Це основна

частина трудових ресурсів України, яка

становить більш як 95% всіх її трудових

ресурсів. Крім того, до трудових

ресурсів відносять зайнятих у

суспільному виробництві підлітків до 16

років та осіб пенсійного віку.

Чисельність трудових ресурсів —

показник динамічний, він постійно

змінюється залежно від багатьох

факторів: демографічних, соціальних та

економічних.

Усі зайняті трудові ресурси

розподіляються за різними видами

зайнятості: зайняті в суспільному

виробництві (зайняті на державних та

кооперативних підприємствах та в

організаціях); зайняті в домашньому та

особистому підсобному сільському

господарстві та зайняті індивідуальною

трудовою діяльністю; зайняті на

навчанні з відривом від виробництва;

зайняті у сфері військової діяльності.

Окрему групу становлять безробітні.

Все зайняте у народному господарстві

населення розподіляється між галузями

матеріального виробництва та

невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального

виробництва відносять усіх робітників і

службовців, які працюють у

промисловості, сільському, лісовому та

рибному господарстві, на транспорті і

зв'язку (в частині обслуговування

виробничих галузей), а також на

будівництві; зайняті в торгівлі і

громадському харчуванні, на здачі

предметів на прокат, у посередницькій

та комерційній діяльності, у збуті і

матеріально-технічному постачанні, в

інформаційно-обчислювальному

обслуговуванні, в операціях з

нерухомим майном; зайняті розвідкою

надр, в геодезичній та гідрометеороло-

гічній службі та інших галузях

матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях

відносять працюючих у житлово-

комунальному господарстві і

невиробничих видах побутового

обслуговування, охороні здоров'я,

фізичній культурі і соціальному

забезпеченні, народній освіті, культурі

та мистецтві, науці та науковому

обслуговуванні, на транспорті і зв'язку

та ін.

20. Раціональне використання

трудових ресурсів. Безробіття. Ринок

праці.

В Україні питома вага осіб

працездатного віку становить більше

ніж 55% всього її населення. Але для

цього показника характерні значні

територіальні відмінності.

Найнижча частка населення

працездатного віку відмічається у

регіонах, де переважає аграрна сфера

зайнятості. До них належать Вінницька,

Волинська, Житомирська,

Тернопільська, Хмельницька та

Чернігівська області, у яких ця вікова

група досягає дещо більше ніж 52%

загальної чисельності населення; у

Чернігівській області цей показник

становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного

віку характерна для високо

урбанізованих та індустріальне

розвинутих областей: Дніпро-

петровської, Донецької, Харківської,

Одеської. В цих областях частка

працездатного населення перевищує

57%.

Аналіз даних балансів трудових

ресурсів за останнє десятиліття

показує, що чисельність зайнятого

населення в економіці України щорічно

зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому

по народному господарству України

було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997

р. — менше ніж 21 млн. чол. Це

обумовлено не тільки загальним

скороченням населення, а й

збільшенням чисельності безробітних

та іншими соціально-економічними

факторами.

Основними галузями зайнятості

населення у матеріальному

виробництві є промисловість, сільське

господарство, транспорт та

будівництво. В цілому у промисловості з

урахуванням працівників кооперативів,

спільних та малих підприємств зайнято

майже 6 млн. чол., у сільському

господарстві — понад 4,5 млн. чол.

Понад 6 млн. чол. нині зайнято в

галузях невиробничої сфери України.

Серед них найвища частка (майже

половина) припадає на освіту, культуру,

мистецтво, науку і наукове

обслуговування. Близько 1,5 млн. чол.

зайнято в закладах охорони здоров'я,

фізкультури та соціального

забезпечення населення. Серед

областей України з високим рівнем

зайнятості в промисловості виділяються

Донецька (близько 59% всіх зайнятих у

матеріальному виробництві), Луганська

(понад 58%), Дніпропетровська (більше

51%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у

промисловості Вінницької, Волинської,

Одеської, Тернопільської та

Чернігівської областей. У цих областях

переважають зайняті в сільському

господарстві.

Новим явищем у соціальному житті

України є вивільнення працівників

(тобто їх скорочення з ініціативи

адміністрації підприємств та

організацій) з різних галузей народного

господарства і поява безробітних. За

останні роки щорічно вивільнялося з

різних галузей народного господарства

близько 200—273 тис. чоловік. Причому

майже половина з них працювали у

різних галузях промисловості. З інших

галузей економіки значне вивільнення

відбувається на транспорті і зв'язку, у

торгівлі і громадському харчуванні,

будівництві, науці і науковому

обслуговуванні та в освіті.

Одночасно з вивільненням

працівників має місце і певний рівень

попиту на робочу силу. За останні роки

цей попит не перевищував 36 тис.

чоловік. Майже третина цього попиту

припадає на галузі промисловості. Нині

рівень зайнятості трудових ресурсів

України досягає 72%, або майже 23

млн. чоловік. Нижче цього середнього

рівня зайнятість трудових ресурсів в

Автономній Республіці Крим,

Закарпатській, Івано-Франківській,

Львівській, Одеській та Чернівецькій

областях. Найвищий рівень зайнятості

трудових ресурсів характерний для

Київської, Сумської, Полтавської,

Кіровоградської та Чернігівської

областей. Певна частина

працездатного населення України

офіційно зареєстрована як безробітні.

Нині в Україні зареєстровано близько 1

млн. безробітних.

Рівень безробіття є досить

диференційованим по окремих регіонах

України. Нині найвищий рівень

зареєстрованого безробіття

характерний для західних областей

республіки — Волинської,

Житомирської, Закарпатської, Івано-

Франківської, Львівської та

Тернопільської. Найнижчі показники

рівня безробіття склалися в Одеській

області, м. Києві та Севастополі.

Впровадження ринкових реформ

повинно мати чітке узгодження з

розробкою загальнодержавними та

місцевими органами влади запобіжних

заходів щодо зайнятості населення.

21. Природно-ресурсний

потенціал, його суть та структура.

Природно-ресурсний потенціал —

важливий фактор розміщення

продуктивних сил, який включає

природні ресурси і природні умови.

Відповідно до найбільш поширеного

трактування під природними ресурсами

розуміють тіла й сили природи, які за

певного рівня розвитку продуктивних

сил можуть бути використані для

задоволення потреб людського

суспільства. До основних характеристик

природно-ресурсного потенціалу

відносять: географічне положення,

кліматичні умови, особливості рельєфу

та розміщення ресурсного потенціалу.

Розрізняють компонентну,

функціональну, територіальну і

організаційну структури природно-

ресурсного потенціалу Компонентна

структура характеризує внутрішньо- та

міжвидові співвідношення природних

ресурсів (земельних, водних, лісових

тощо); територіальна — різні форми

просторової дислокації природно-

ресурсних комплексів; організаційна —

можливості відтворення та ефективної

експлуатації природних ресурсів.

Функціональна структура природно-

ресурсного потенціалу відображає

вплив природних ресурсів на

формування спеціалізації територій та

певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є

багатокомпонентним. Виділяють такі

його складові: мінеральні, земельні,

водні, лісові, біологічні, рекреаційні,

кліматичні та космічні ресурси. За

ознакою вичерпності природних

ресурсів, яку нерідко називають

екологічною класифікацією, вони

поділяються на групи: невичерпні, до

яких належать сонячна радіація, енергія

води, вітру тощо; вичерпні

відновлювані: ґрунтовий покрив, водні

ресурси, лікувальні грязі, рослинне

паливо тощо; вичерпні невідновлювані:

мінеральна сировина, природні

будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації

природних ресурсів лежить їх поділ на

ресурси виробничого й невиробничого,

промислового й

сільськогосподарського, галузевого й

міжгалузевого, одноцільового та

багатоцільового призначення.

22.Вплив природно-ресурсного

потенціалу на розвиток і розміщення

в-ва та спеціалізацію ек-х районів.

Для розміщення галузей н/г велике

зн-ня мають кількісні параметри

певного виду ресурсу. За н/г-м

значенням запаси кросиних копалин

под-ть на такі групи: балансові,

використання яких економічно вигідне,

тобто вони відповідають промисловим

вимогам за якістю сировини і гірничо-

технічними умовами експлуатації;

позабалансові, які при наявному рівні

технології експлуатувати економічно не

вигідно. В геології вид-ть такі категорії

запасів корисних копалин: А – докладно

розвідані та вивчені; В і С1 – розвідані

менш докладно; С2 – оцінені

попередньо і приблизно. Запаси

корисних копалин за категоріями А, В,

С1 і С2 разом з прогнозованими

запасами становлять геологічні запаси.

До власне промислових запасів

відносять вивчені й розвідані запаси,

експлуатація яких за даних умов

забезпечує достатню рентабельність в-

ва.

23. Мінеральні ресурси, їх

структура та народногосподарське

значення (використання).

Мінерально-сировинні ресурси. Під

мінеральними ресурсами розуміють

сукупність різних видів корисних

копалин, які можуть бути використані за

сучасного рівня розвитку продуктивних

сил. За характером використання

мінеральні ресурси поділяються на

групи: паливно-енергетичні, рудні й

нерудні. На їх базі розвиваються такі

важливі галузі промислового

виробництва, як чорна і кольорова

металургія, електроенергетика,

машинобудування, хімічна

промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів

України домінує кам'яне і буре вугілля,

запаси якого за на 1997 р. складають

45,7 млрд. т і є цілком достатніми для

забезпечення власних потреб. Основні

запаси кам'яного вугілля зосереджені в

Донецькому і Львівсько-Волинському

басейнах; бурого вугілля — переважно

в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ

нафти і газу, які зосереджені переважно

на північному сході країни, у

Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові

розвідані запаси становили понад 3,4

млрд. т умовного палива. Ступінь

виснаження розвідних запасів стано-

вить понад 60%. Водночас значним

резервом є майже 5 млрд. т умовного

палива ще не розвіданих запасів. За

існуючими оцінками ресурси нафти і

природного газу в Україні дозволяють

збільшити їх видобуток майже вдвічі.

Крім того, на Державному балансі

запасів знаходиться 127 родовищ

метану вугільних родовищ.

Загальні запаси залізних руд України

оцінюються в 27,4 млрд. т, а

прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні

родовища зосереджені в Криворізькому

та Кременчуцькому басейнах,

Білозерському залізорудному районі та

Керченському. Країна посідає одне з

провідних місць у світі за запасами

марганцю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд

кольорових металів. Запаси нікелю

невеликої потужності зосереджені у

Вінницькій, Кіровоградській та

Дніпропетровській областях; ртуті — у

Донбасі і Закарпатті; титану — в

Житомирській, Київській, Черкаській,

Дніпропетровській областях, на

узбережжі Чорного та Азовського морів;

бокситів — у Дніпропетровській області;

алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у

Приазов'ї. Унікальні родовища сиро-

вини для отримання ряду рідкісних і

рідкісноземельних елементів

розташовані у Житомирському Поліссі

та в Приазов’ї. Розробку золоторудного

родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні

копалини, серед яких: кухонна сіль,

самородна сірка, вогнетривкі глини,

високоякісний каолін, облицювальний

камінь тощо. Великі запаси калійно-маг-

нієвих солей (близько 2,7 млрд. т)

зосереджені в Івано-Франківській та

Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального

використання мінерально-сировинних

ресурсів України полягають у

важковидобувному характері значної

частини ресурсів, виснаженості

найбільш якісної частини запасів,

обмеженні обсягів фінансування

геологорозвідувальних робіт тощо. У

перспективі здійснюватиметься

розвідка нових для України корисних

копалин — золота, міді, хрому, свинцю,

цинку, молібдену, рідкісноземельних

металів, фосфоритів тощо. Це дасть

змогу за існуючими прогнозними

оцінками збільшити експортні

можливості вітчизняної мінерально-

сировинної бази у 1,5—2 рази та

скоротити імпорт сировини на 60—70%.

24. Земельний фонд та його

структура. Проблеми охорони і

раціонального використання

земельних ресурсів.

Земельні ресурси виступають

територіальною базою розміщення

народногосподарських об'єктів, системи

розселення населення, а також

основним засобом виробництва. Всі

землі України незалежно від їх ці-

льового призначення, господарського

використання і особливостей правового

режиму відносяться до земельних

ресурсів і складають єдиний земельний

фонд держави.

Земельний фонд України становить

60,4 млн. га і складається із земель

різного функціонального призначення,

якісного стану та правового статусу.

Власне земельна площа становила на

початок 1998 р. 57,9 млн. га; її

сільськогосподарська освоєність

досягла майже 70,0%, розораність —

57,1%; частка ріллі в загальній площі

сільськогосподарських угідь переви-

щила 79%.

За цільовим призначенням земель та

функціональним використанням

земельний фонд України охоплює:

сільськогосподарські угіддя (41,9млн.

га, або 69,4% земельного фонду); ліси

та лісо-вкриті площі (10,4 млн. га, або

17,2%); забудовані землі під промис-

ловими і транспортними об'єктами,

житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га,

або 3,8%); землі, що покриті

поверхневими водами, — (2,4 млн. га,

або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або

5,6%).

Розподіл земельного фонду України

за землекористувачами

характеризується такими

співвідношеннями: державні та колек-

тивні сільгосппідприємства,

кооперативи, акціонерні товариства,

фермерські господарства 77,3%

земельного фонду; лісогосподарські

підприємства 11,9%; підприємства

промисловості, транспорту, зв'язку та

ін. — 3,5%; землі державної власності

—5,5%, всі інші 1,8%.

Рівень інтенсивності використання

земельних ресурсів України є досить

диференційованим у територіальному

розрізі. Найвища залученість земель у

господарський обіг склалася у Львів-

ській, Донецькій, Тернопільській

областях. Найвищу

сільськогосподарську освоєність тери-

торії мають землі Запорізької (88,3%),

Миколаївської (86,6%), Кіровоградської

(85,7%), Дніпропетровської (82,8%),

Одеської (83,2%) та Херсонської

(81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного

розвитку основними проблемами в

сфері земельних ресурсів виступають:

підвищення ефективності їх

використання та охорони на основі

зменшення розораності земель,

припинення деградації ґрунтів та

зростання їх родючості; досягнення

збалансованого співвідношення угідь у

зональних системах

землекористування; формування

продуктивної та високоефективної

системи землекористування як надійної

основи розв'язання продовольчої

проблеми.

25. Водні ресурси, їх

народногосподарське значення

та проблеми раціонального

використання.

Водні ресурси виступають джерелом

промислового і побутового

водопостачання, а тому відіграють

вирішальну роль у розвитку всього

народного господарства та у

життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України

водними ресурсами є недостатнім і

визначається формуванням річкового

стоку, наявністю підземних і морських

вод. Потенційні ресурси річкового стоку

оцінюються у 209,8 куб. км, з яких

місцевий стік на території України

становить в середньому 52,4 куб. км,

приток — 157,4 куб. км. Запаси

підземних вод, не пов'язаних з

поверхневим стоком, становлять 7 куб.

км. Крім того, в господарстві України

використовується до 1,0 куб. км

морської води. В розрахунку на одного

жителя України поверхневий місцевий

стік становить близько 1045 куб. м.

Найвищий рівень водозабезпечення

жителів — у західних і північних

областях України.

Територіальний розподіл водних

ресурсів України є нерівномірним і не

відповідає розміщенню водомістких

господарських комплексів. Найменша

кількість водних ресурсів формується у

місцях зосередження потужних

споживачів — Донбас, Криворіжжя,

Автономна Республіка Крим, південні

області України. Основними

споживачами води є промисловість (в

першу чергу електроенергетика,

металургія, хімічна промисловість),

сільське господарство, комунальне

господарство. Для пом'якшення

територіальних відмінностей у

забезпеченні поверхневими водами в

Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ

(повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші

з яких знаходяться на Дніпрі. Створено

близько 29 тис. ставків, 7 крупних

каналів і 10 водоводів тощо.

Важливою складовою водних

ресурсів є їх гідроенергоресурси —

запаси енергії річкових потоків і

водоймищ, що лежать вище від рівня

моря. Загальні потенційні

гідроенергоресурси становлять близько

60% всієї енергії поверхневого стоку.

Розрізняють потенціальні, технічно

можливі (за даним рівнем розвитку

науки і техніки) та економічно доцільні

для використання гідроенергоресурси.

Потенціальні гідроенергоресурси

України становлять 44,7 млрд. кВт •

год.; з них технічно можливі для

використання — 21,5 млрд. кВт • год.;

економічно доцільні для використання

становлять 16 млрд. кВт • год.

Основні проблеми щодо

раціонального формування, викорис-

тання та збереження водних ресурсів

України полягають у: забрудненні

водних об'єктів шкідливими викидами

та недостатньо очищеними

промисловими і комунально-

побутовими стічними водами;

інтенсивному старінні основних фондів

водозабезпечуючого і водоохоронного

призначення, низькій продуктивності

очисних споруд; недостатній

самовідновлюваній та самоочисній

здатності водних систем;

незбалансованій за водним фактором

системі господарювання, що

характеризується високими обсягами

залучення водних ресурсів у виробничу

сферу та високою водомісткістю

продукції.

26. Лісові ресурси, їх

народногосподарське значення

та проблеми раціонального

використання.

Лісові ресурси відіграють важливу

роль у збереженні навколишнього

середовища та господарській діяльності

людей, слугують важливим сировинним

фактором для розвитку галузей на-

родного господарства.

Україна належить до країн з

невисокою забезпеченістю лісом.

Площа її лісового фонду становить 10,8

млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4

млн. га. Лісистість території становить

всього 15,6%, причому її рівень

територіально досить диференційова-

ний: від 43,2% в Івано-Франківській до

1,8% в Запорізькій. Наближеним до

оптимального вважається показник на

рівні 21—22%, який дає змогу досягти

збалансованості між лісосировинними

запасами, обсягами лісоспоживання і

екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні

становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько

51% лісів віднесено до захисних,

водоохоронних та інших цінних в

екологічному відношенні лісів, решту

становлять експлуатаційні. За останні

роки намітилася тенденція до скоро-

чення обсягів лісокористування.

Загальні обсяги заготівлі деревини

зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р.

до 10,5 млн. куб. м у 1997 р., тобто

майже на 30%.

Основними, найбільш актуальними

проблемами щодо формування і

раціонального використання лісових

ресурсів України є: порушення

збалансованості між лісосировинними

запасами, обсягами лісоспоживання і

екологічними вимогами; значне висна-

ження лісосировинної бази, погіршення

природних комплексів, деградація

рослинного покриву; обмеженість

інвестицій для лісогосподарського

виробництва; скорочення обсягів

лісокористування та низький рівень

задоволення потреб у деревині за раху-

нок місцевих ресурсів.

27. Кількісна і якісна оцінка

природних ресурсів.

Використання в економічній системі

природних ресурсів вимагає їх

адекватної оцінки. Існує два основних

види оцінки: технологічна (виробнича)

та економічна. При технологічній оцінці

виявляється ступінь придатності

ресурсів до того чи іншого виду

людської діяльності з урахуванням

сучасної або перспективної технології їх

використання. Нерідко технологічна

оцінка виражається в балах та

категоріях. Вона здійснюється, як

правило, перед економічною.

Економічна оцінка природних

ресурсів — необхідний етап для

забезпечення їх ефективного

використання. Визначилися дві групи

економічних оцінок: перша —

характеризує економічні результати

використання природних ресурсів,

друга — економічні наслідки дії на

навколишнє природне середовище

(переважно це економічні втрати від

забруднення чи порушення природного

середовища). Для економічної оцінки

природних ресурсів застосовують

передусім методичні підходи, засновані

на категоріях ренти та ефективності.

Для розміщення галузей народного

господарства велике значення мають

кількісні параметри певного виду

ресурсу. За народногосподарським

значенням запаси корисних копалин

поділяють на такі групи: балансові,

використання яких економічно вигідне,

тобто вони відповідають промисловим

вимогам за якістю сировини і

гірничотехнічними умовами

експлуатації; позабалансові, які при

наявному рівні технології експлуатувати

економічно не вигідно. В геології

виділяють такі категорії запасів ко-

рисних копалин: А — докладно

розвідані та вивчені; В і С

— розвідані

менш докладно; С2 — оцінені

попередньо і приблизно. Запаси

корисних копалин за категоріями А, В,

, С

разом з прогнозованими

запасами становлять геологічні запаси.

До власне промислових запасів

відносять вивчені й розвідані запаси,

експлуатація яких за даних умов

забезпечує достатню рентабельність

виробництва.

28. Промислові, балансові та

загальногелологічні запаси

мінеральних ресурсів, їх суть

(визначення).

Мінер ресурси становлять дуже

велику групу прир речовин

мінерального походження, що

використовуються для добування

енергії, різних матеріалів через їх

вилучення та перероблення в різних

галузях госп-ва. Залежно від

особливостей складу й характеру

використання в госп-ві корисні копалини

под-ть на такі групи: 1)горючі, або

енергетичні (вугілля, горючі сланці,

нафта, природний газ, тоф); 2)рудні,

або металеві (руди чорних, кольорових,

рідкісних, благородних і радіоактивних

металів); 3)нерудні, або неметалеві

[будівельні матеріали (природне буд

каміння, цементна сировина, будівельні

глиини); індустріальна мінер сировина

(слюда, азбест, графіт, корунд,

магнезит, скляні піски); хімічна

мінеральна сировина (різні солі, сірка,

селітра); сировина для вироблення

мінеральних добрив (калійні солі,

фосфорит, апатити); коштовне й

напівкоштовне каміння (алмаз, сапфір,

рубін, смарагд, топаз, аметист, малахіт,

яшма та ін.)]. За ступенями розвіданості

геологічні запаси корисних копалин под-

ть на 4 категорії: А – вірогідні запаси,

властивості яких докладно вивчено; В і

С1 – розвідані з відносно меншою

детальністю; С2 – можливі, ймовірні,

оцінені попередньо. Обчислені запаси

корисних копалин затверджуються

державною комісією. Затверджені

запаси назся балансовими – такими, що

відповідають промисловим кондиціям і

гірничотехнічним умовам експлуатації.

Інші запаси наз-ся позабалансовими:

вони беруться на облік як такі, що

надалі можуть стати об єктами

освоєння. Для орг-ції видобування

потрібно, щоби родовища вміщували

достатньо, економічно вигідну к-сть

сировини або палива. Крім кількісного

аспекту, у визначенні госп-ї придатності

родовищ корисних копалин беруть до

уваги якісні показники – склад корисних

компонентів, умови та глибину

залягання, потужність пластів,

особливості покривних шарів тощо. Так,

руди мають містити щонайменше: 25-

27% заліза; 20-25% марганцю; 40%

хрому; 40% алюмінію, міді, свинцю,

нікелю; сурми – 1%; олова – 0,1%;

золота – 5-7 кг на 1т. З розвитком науки

й техніки ці показники зменшуються.

Окремі копалини містять по кілька

компонентів (приміром, поліметалеві

руди мають корисні домішки). Це

потребує орг-ції комплексного

використання сировини.

29. Ресурсозбереження як

головний напрям раціонального

використання природних ресурсів.

Ресурсозбереження — це

прогресивний напрям використання

природно-ресурсного потенціалу, що

забезпечує економію природних

ресурсів та зростання виробництва

продукції при тій самій кількості

використаної сировини, палива,

основних і допоміжних матеріалів.

Основні стратегічні напрями

ресурсозбереження можуть бути

зведені до таких: комплексне

використання мінерально-сировинних і

паливних ресурсів; впровадження

ресурсозберігаючої техніки і технології;

широке використання в галузях

переробної промисловості вторинної

сировини; стабілізація земельного

фонду, відновлення родючості землі,

рекультивація відпрацьованих кар'єрів

тощо; ефективне регулювання

лісокористування, підтримання

продуктивності лісів, активне

лісовідновлення; збереження

рекреаційних ресурсів при розміщенні

нових промислових об'єктів.

Одним з вагомих компонентів

ресурсозбереження є вторинний

ресурсний потенціал. Навіть за

кризових умов господарювання щорічно

утворюється близько 600—700 млн. т

відходів з номенклатурою більше ніж 50

найменувань, в структурі яких пе-

реважає видобувна, паливно-

енергетична, металургійна, хімічна

промисловість . У перспективі

передбачається формування

ефективного механізму вторинного

ресурсоспоживання і залучення у цю

сферу іноземних інвестицій. Зокрема,

значного розвитку набуде вторинна

металургія. Особлива увага приділя-

тиметься розширенню напрямів

використання макулатури, полімерної

вторинної сировини, деревини;

створюватимуться потужності по

переробці картонної, скляної, металевої

та пластикової тари і упаковки.

Важливим пріоритетом є підвищення

ефективності енергозбереження у

зв'язку з тим, що Україна належить до

енергодефіцитних країн і за рахунок

власних джерел задовольняє свої

потреби в паливно-енергетичних

ресурсах менш ніж на 50%.

В цілому комплексний розвиток усіх

напрямів ресурсозбереження дасть

змогу сформувати нову ідеологію

господарювання, що базується на

економному використанні наявної

ресурсної бази, оптимальному

співвідношенні первинних і вторинних

ресурсів та маловідходному

виробничому циклі.

30. Паливно-енергетичний

комплекс, його суть, галузева

структура і народногосподарське

значення.

Паливно-енергетичний комплекс —

це сукупність галузей промислового

виробництва, які здійснюють видобуток

палива, виробництво електроенергії, їх

транспортування та використання. До

складу паливно-енергетичного

комплексу входять галузі паливної

промисловості (вугільна, нафтова,

газова, торф'яна, сланцева) та

електроенергетика, що включає

теплові, гідро- та атомні електростанції,

а також трубопровідний транспорт і лінії

електропередач. ПЕК — це також

трубопровідний транспорт і лінії

електропередач. ПЕК — це крупна між-

галузева територіальна система,

складова частина єдиного

господарського комплексу країни; це

базовий комплекс важкої індустрії.

Кінцева мета його функціонування —

надійне забезпечення потреб

населення та всього господарського

комплексу в паливі та електроенергії.

На сучасному етапі роль паливно-

енергетичного комплексу неухильно

зростає. Його розвиток значною мірою

обумовлює темпи, масштаби і

економічні показники зростання

продуктивних сил та їх розміщення,

створює необхідні умови для

подальшого покращання умов праці і

підвищення рівня життя людей.

При цьому розвиток паливно-

енергетичного комплексу необхідно

підпорядкувати завданню стійкого

забезпечення потреб України в усіх

видах палива і енергії при

планомірному проведенні в усіх галузях

і сферах народного господарства

цілеспрямованої енергозберігаючої

політики.

Ресурси, що формують енергетичний

баланс (особливо електроенергія),

визначають темпи науково-технічного

прогресу, ефективний і прискорений

розвиток економіки в цілому. Викорис-

тання електроенергії в народному

господарстві сприяє зниженню затрат

суспільної праці, зменшенню

фондомісткості продукції у

високоенергоспоживаючих галузях,

впровадженню комплексної механізації і

автоматизації виробництва тощо.

Широке застосування енергії впливає

на рівень енергоозброєності праці, а

відтак і на його продуктивність, що має

велике значення для всіх галузей

народного господарства. Крім того,

галузі, що виробляють енергію, мають

районоутворююче значення, на базі їх

формуються територіально-виробничі

комплекси. Вони впливають на процеси

концентрації виробництва,

комбінування, промислову

спеціалізацію і поглиблення

територіального поділу праці.

Завдяки зазначеним вище

органічним взаємозв'язкам галузей, що

виробляють паливо і енергію, з іншими

галузями народного господарства

створюється реальна основа для

системного, комплексного підходу до

розміщення цих галузей і

обґрунтування оптимальних шляхів їх

розвитку з урахуванням

народногосподарської

загальнодержавної ефективності.

31. Металургійний комплекс, його

стр-ра та районоутворююча роль.

Металург комплекс забезпечує металом

маш-ня та ін галузі н/г країни. Він скл-ся

з чорної і кольорової металургій, що в

свою чергу обєднують основні і

допоміжні в-ва – від видобування

сировини і палива та одержання

допоміжних матеріалів (напр флюси) до

випуску прокату й металевих виробів.

Осн в-вом металург комплексу є випуск

готового металу, допоміжним –в-во

сплавів. У чорній металургії –

феросплавів (сплав чавуну, напр, з

марганцем або хромом), переробки

вторинної сировини (переробна

металургія працює на металобурхті) та

прокат чорних і кольорових металів.

Металург комплекс відіграє важливу

роль у госп-ві нашої країни. Це пов з

тим, що він визначає її ек-й потенціал і

зумовлює розвиток ін галузей госп-ва,

передусім маш-ня і металообробки.

Уметалургії зосереджена велика частка

промислово-виробничих ОФ. Крім того,

це важлива комплексоутворююча

галузь. Вона впливає також на розвиток

територ-ї стр-ри країни – на утворення

промислових р-нів, вузлів і центрів. У

наш час Укр є одним з найб виробників

металу на планеті. Вона розширює

поставку своїх виробів, особливо

прокату і труб на світовий ринок. Для

розвитку металург комплексу Укр має

декілька сприятливих чинників:

1)близькість розміщення родовищ

коксівного вугілля, залізної і

марганцевої руд, вапняків,

формувальних пісків і вогнетривів,

відкриті в останні роки великі запаси

різноманітних руд кольорових металів;

2)густа мережа шляхів сполучення між

родовищами; 3)велике і надійне

джерело водопостачання, яким є Дніпро

з його водосховищами; 4)розвиток

металомісткого маш-ня; 5)велика ек-сть

металобрухту; 6)висококваліфіковані

кадри. Чорна металургія Укр за

сучасної технології і відсталого,

спрацьованого обл-ня – дуже

матеріаломістка галузь, яка споживає

близько 30% палива, майже 20%

електроенергії та води, які

використовуються в госп-ві країни. Тому

основним чинником розміщення п-в

галузі є сировинний, тобто

максимальне наближення до джерел

сировини. Кольорова металургія

використовує руди металів, які містять у

своєму складі в багато разів менше

корисного компоненту, ніж залізна руда.

Крім того, на виплавку однієї тонни

магнію потрібно до 22 тис кіловат-годин

електроенергії. Тому ця галузь –

енергомістке в-во. Отже, на розміщенні

п-в кольорової металургії впливають