Шпора регіональна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

два чинники – сировинний та

енергетичний. В Укр можна виділити 3

р-ни чорної металургії: Придніпровя,

Донбас і Приазовя. В їхніх межах

формуються окремі вузли і центри.

Придніпровський металург-й р-н

простягся вздовж Дніпра від

Кременчука до Нікополя. До його

складу входять 5 великих вузлів в-ва:

Дніпропетровський, Запорізький,

Криворізький, Нікопольський і

Кременчуцький. З 32 великих

металургійних п-в Укр в Придніпровї

розміщено 19. Названі 5 вузлів Чм

утворені окремими центрами цієї галузі.

Так, до складу Дніпропетровського

вузла належать комбінати і заводи

Дніпропетровська, Дніпродзержинська і

Новомосковська. Найпотужніший

металургійний комбінат країни –

«Криворіжсталь». Наефективнішими

комбінатами є «Запоріжсталь» і

«Дніпроспецсталь», які зн-ся в

Запоріжжі. Донецький металург р-н

обєднує великі вузли і центри Донбасу.

Великі металургійні заводи розміщені в

Донецьку, Макіївці, Алчевську,

Харцизьку, Єнакієвому, Луганську,

Алмазному, Краматорську,

Костянтинівці, Стаханові. Тут

сформувалося три вузли металургійної

пр-сті: Донецько-Макіїський

(найпотужніший), Єнакієвський,

Алчевсько-Алмазнянський. Третій р-н

Чм Укр зн-ся в Приазов



ї. До його

складу входять потужні п-ва Маріуполя

(два заводи), а також родовищ

залізних руд Керченського басейну з

Керченським залізорудним комбінатом і

Камиш-Бурунською агломераційною

фабрикою та окремими цехами

Керченського металургійного заводу.

Агломерат з Керчі Азовським морем

надходить у Маріуполь, флюси – з

різних районів Донбасу.У багатьох

великих центрах Укр за межами

вказаних р-нів Чм працюють окремі

заводи переробної металургії і

металургійні цехи на машинобудівних п-

вах.

32.Машинобудівний комплекс,

його галузева стр-ра та н/г зн-ня.

Маш-ня – важлива галузь пр-сті

розвинутих кр світу. Воно значною

мірою визначає не лише галузеву стр-

ру пр-сті, а й її розміщення. Ріень

розвитку маш-ня є одним з основних

показників ек-го, і насамперед

промислового розвитку країни. Велике

зн-ня машня в н/г-му комплексі

визначається тим, що воно виробляє

знаряддя праці як для галузей, що

виготовляють засоби в-ва (робочі

машини і апарати, верстати,

технологічне і силове устаткування,

контрольно-вимірювальні прилади,

технічні засоби автоматики тощо), так і

для галузей, які виробляють предмети

споживання (машини для с/г,

технологічне устаткування для легкої і

харчової пр-сті і т.п.), а також самі

предмети споживання (легкові

автомобілі, побутову техніку,

телевізори, радіоприймачі, відеотехніку,

годиники тощо). Крім того, маш-ня

виробляє різноманітне устаткування

для буді-ва, транспорту, звязку,

торгівлі, спеобладнання для

невиробничих галузей, а також пр-цію

оборонного призначення. В розвинутих

країнах світу маш-ня, як правило,

визначає їх експортний потенціал і

забезпечує від 32 до 40% всього

експорту. Маш-ня має багатогалузеву

стр-ру і хар-ся створенням

спеціалізованих заводів і галузей. На

основі технологічних процесів,

металомісткості і зн-ня в н/г галузі

машня класифікуються таким чином:

важке, загальне, середнє маш-ня; в-во

точних механізмів; в-во приладів та

інструментів; в-во металевих виробів та

заготовок; ремонт машин і

устаткування. Маш-ня Укр виникло ще в

сер 19 ст. Наявність металу, вигідне

транспортно-географічне

розташування, зокрема вихід до

узбережжя Чорного та Азовського

морів, висока концентраця с/г-гов-ва

сприяли розвитку тут важкого,

транспортного і с/г-го маш-ня. В

минулому маш-ня стало провідною

галуззю в стр-рі промислового

комплексу Укр. В 1990р. його частка

становила 30% всього пром в-ва.

Важливе місце в ньому зайняли галузі

ВПК, які виготовляли 40% вартості пр-

ції маш-ня Укр і приблизно стільки ж

відсотків вартості пр-ції ВПК

колишнього СРСР. Вищеназвані

передумови для розвитку маш-ня

визначили місце України в

загальносоюзному поділі праці.

Зокрема, Укр в 1990р. забезпечувала в

стр-рі в-ва колишнього СРСР: 45%

металургійного устаткування, 97% -

магістральних тепловозів, майже 50%

вантажних вагонів і цистерн, 26%

продукції с/г-го маш-ня (в т ч 100%

бурякозбиральних і 100%

кукурудзобиральних комбайнів), 23%

тракторів, 50% землеробних машин і

сівалок. Сучасні галузева стр-рі і

розміщення маш-ня Укр сформувались

за останні десятиліття. Стр-ра

цивільних галузей маш-ня Укр така:

Маш-ня Укр представлено практично

усіма галузями (крім годинникової), але

далеко не всіма підгалузями. В умовах

територ поділу праці колишнього СРСР

Укр не виробляла деяких машин,

зокрема: магістральних електровозів,

електропотягів для приміських ліній і

метрополітену, пасажирських вагонів,

зернозбиральних і картоплезбиральних

комбайнів і деяких ін машин.

Недостатньо вироблялось вантажних

та легкових автомоблів, товарів

народного споживання. Названі машини

Україна отримувала з ін колишніх

союзних республік. Монопольне в-во та

відсутність конкуренції в галузях

цивільного маш-ня колишнього СРСР

не сприяли якості його пр-ції. Зараз,

коли Укр є незалежною і суверенною

державою і має великий власний ринок,

а також метал, науково-дослідну базу і

кваліфіковані кадри, вона повинна

створити власне в-во названих машин.

Висока якість пр-цїі ВПК підкреслює

значні можливості для підвищення

конкурентоздатності всього маш-ня

України. Машинобудівний комплекс –

це сукупність галузей пр-сті, що

виробляють машини й устаткування

для всіх ланок н/г. У сучасному житті

немає жодної галузі, де б не

використовувалися вироби маш-ня. Це

– і телевізор, і магнітофон, і

холодильник, і пральна машина, і

радіоприймач, і міксер, і велосипед, і

автомобіль. Всі вони також виготовлені

машинами або із застосуваням машин.

Отже, без машин життя та вир-ча

діяльність сьогодні неможливі. На

роботу люди дістяються машинами –

автобусами, тролейбусами, поїздами,

автомобілями, де вони знову мають

справу з машинами – верстатами,

прокатними станами, комбайнами,

сівалками тощо. Навіть управлінська

праця все більше устатковується

машинами, наприклад, компютерною

технікою. Забезпечуючи машинами ін

галузі госп-ва, маш-ня спряє НТП,

полегшує працю робітиників, поліпшує її

умови. Маш-ня – провідна галузь пр-сті

Укр. В майбутньому вона набуде зн-ня

«галузі-організатора», здатниої

вдосконалювати ек-ку країни. Маш-ня в

нашій країні є органічною складовою

частиною майже кожного більш-менш

значного промислового комплексу. Це

одна з територаільно найбільш

поширених галузей госп-ва України.

До машинобудування входять такі

галузі:

Сільськогосподарське

машинобудування; тракторобудування;

Приладобудування;

Електротехнічне машинобудування;

Автомобілебудування ; Хімічне і

нафтохімічне;

Верстатобудування та

інструментальне машинобудування;

Машинобудування для легкої та

харчової промисловості; виробництво

побутових машин; Будівельно-дорожне

та комунальне машинобудування;

Гірничо-шахтне і гірничо-рудне

машинобудування.

33.Хіміко-лісовий комплекс, його

стр-ра та н/г-ке зн-ня.

Хімічний комплекс – один з провідних

у стр-рі суч ек-ки. Від його розвитку, як і

від розвитку маш-ня, значною мірю

залежить НТП. Комплекс хім вир-в

виготовляє пр-цію для всіх основних

галузей пр-сті, транспорту, с/г, оборони,

побутового обслуговуваня та ін сфер

діяльності. Він істотно впливає на

рівень і темпи розвитку ек-ки в цілому.

Стр-ра хім комплексу досить складна.

До його складу входять ряд

спеціалізованих галузей, що

використовують різну сировину,

виготовляють дуже широкий

асортимент пр-ції і обєднуються між

собою загальною технологією. Як

правило, виділяють основну

(необрганічну)хімію, хімію органічного

синтезу, гірничохімічну пр-сть,

фармацевтичну пр-сть, мікробіологічну

пр-сть, побутову хімію. Провідне місце

за обсягом в-ва, в т ч за випуском

кінцевої пр-ції, займають основна хімія і

хімія органічного синтезу. Використання

хім пр-ції в пр-сті дає змогу виготовляти

значну к-сть високоякісних виробів,

необхідних таким прогресивним

галузям в-ва, як атомна енергетика,

радіоелектроніка тощо. Пр-ція хім пр-сті

часто заміщує природну сировину, яка

дорого коштує, сприяє зниженню

вартості кінцевої пр-ції, підвищенню

якості виробів. Рівень розвитку хім пр-

сті тієї чи ін країни є важливим

показником її індутріального розвитку і

ек-ї незалежності. Що стосується Укр,

то хім пр-сть є однією з провідних

галузей її н/г-го комплексу, галуззю її

спеціалізації у міжнародному поділі

праці. Укр має великі потенційні

можливості для розвитку хім пр-сті. На

поч 90-хрр вона налічувала понад 80

великих п-в. Особливістю галузі є те,

що в стр-рі постачання сировини, мат-ів

і напівфабрикатів близько 60-70% їх

обсягу становили поставки за звязками

по кооперації з п-вами республік

колишнього РадС. У цих же регіонах

реалізовувалася значна частка

виробленої пр-ції галузі. Крім потужних

п-в, галузь хар-ся наявністю суттєвого

наукового потенціалу – великої к-сті

науково-дослідних і проектно-

конструкторських організацій, серед

яких і такі, що велик важливі розробки

науково-технічних проблем хімічної

технологіч в колишньому РадС.

Формування в Укр ринкових відносин

супроводжується проявом кризових

явищ як в цілому в ек-ці країни, так,

зокрема, і в хім пр-сті. Це обумовлено,

з одного боку, порушенням

налагоджених госп-х звязків, а з

другого – недостатньою адаптацією

галузі до ринкових умов

функціонування (насамперед це

стосується пошуку компенсуючих

джерел сировини,а також збереження

старих ринків і проникнення до нових

товарних ринків). Слід зазначити, що

вітчизняні п-ва хім пр-сті близько 60%

пр-ції реалізують на зовнішніх ринках

(переважно в країнах далекого

зарубіжжя). Все це призвело до

значного спаду в-ва основних видів пр-

ції галузі. Стабілізація ек ситуації в

країні і активізація факторів її зростання

дадуть змогу забезпечити структурну

перебудову галузі відповідно до нових

умов розвитку ек-ки. Лісопромисловий

комплекс (ЛПК) України – це сукупність

п-в, повязаних з вирощуванням і

переробкою (до одержання кінцевої пр-

ції) лісової сировини. До його складу

сходять: лісове госп-во,

лісозаготівельна пр-сть, галузі лісової

пр-сті по механічній і хіміко-механічній

(лісопильна, фанерна, сірникова, в-во

деревяних будівельних деталей і

будинків, деревностружкових і

деревноволокнистих плит, меблів) та

хімічній (лісохімічна, целюлозно-

паперова пр-сть) переробці деревини, а

також гідролізна і дубильно-

екстракційна пр-сть, обслуговуючі в-ва

(в-во і ремонт машин та устаткування),

заводи по виготовленню предметів

праці для окремих галузей, п-ва мат-

техн постачання, галузі і заклади невир-

го обслуговування (підготовка кадрів,

науково-дослідна і проектро-

конструкторська діяльність). Зн-ня ЛПК

в ек-ці Укр визначається тим, що в суч

умовах немає такої сфери госп-ва, де

деревина і пр-ції її переробки не

відігравали б істотної ролі. Основний

продукт лісу – деревина, яка

використовується переважно для в-ва

засобів в-ва, зокрема предметів праці

(круглий ліс, пиломатеріалів, фанера,

деревні плити, метиловий спирт тощо) і

предметів споживання (меблі, папір,

оцтова к-та). Продукція ЛПК

використовується в маш-ні, легкій пр-

сті, на транспорті, у звязку, в буд-ві.

Водночас ЛПК отримує від ін галузей

лаки, фарби, соду, натрій, відбілюючі

хімікати (виготовлення паперу),

автомашини, трактори, верстати

(заготівля та обробка деревини). Ліси є

важливим акумулятором живої

речовини. Вони утримують в біосфері

ряд хімічних елементів і воду, активно

взаємодіють з тропосферою,

визначають рівень кисневого та

вуглецевого балансу. Поряд з цим ліси

дають продовльчі ресурси (дикі плоди

та ягоди, гриби, березовий сік тощо),

кормові і лікарські рослини, мають

санітарне, рекреаційне і екологічне зн-

ня. Вони створюють сприятливе

середовище для розвитку бджільництва

та мисливства.

34.Будівельний комплекс, його

стр-ра та н/г-ке значення.

Будівельний комплекс- це сукупність

галузей мат в-ва і проектно-пошукових

робіт, які забезпечують капітальне

будівництво. До складу буд комплексу

входять такі галузі мат в-ва:

будівництво, пр-сть буд матеріалів, в-во

буд конструкцій і деталей. У ряді

наукових досліджень стр-ра буд

комплексу розуміється більш широко:

до нього включається також будівельне

і дорожне маш-ня, спеціальна інфрастр-

ра (науково-дослідні і дослідно-

конструкторські орг-ції, вищі і середні

спеціальні навчальні заклади,

професійно-технічні училища, курси з

підготовки будівельних кадрів;

банківські установи, які фінансують буд-

во; організації по мат-техні

забезпеченню п-в, які входять до

комплексу; спеціалізований транспорт).

Буд-во охоплює всі регіони країни.

Потужні будівельні орг-ції створені у

великих містах. Так, у Києві діють

холдінгова компанія «Кихвміськбуд»,

спеціалізовані будівельні організації по

монтажних роботах, трансопртному,

нафтогазовому, водогосподарському

буд-ву. Великий обсяг різноманітних

буд робіт виконують енергетики:

створені проектно-пошукові інститути

галузевого профілю (чорної металургії,

хімії та ін.).Нині в-во буд мат-в більше

ніж наполовину зосереджено в рамках

будівельної індустрії, тобто в системі

підрядних будівельних організації.

Таким чином, будівельна індустрія і пр-

сть буд матеріалів дуже тісно

взаємодіють між собою, формуючи

специфічні індустріально-будівельні

територіальні сполучення. Сучасне

життя сусп-ва без ефективного

функціонування будівельного

комплексу просто неможливе. Рівень

його розвитку впливає на формування

пропорцій і темпів розвитку галузей н/г,

РПС і розвиток регіонів. Буд-во створює

нові і реконструює діючі основні фонди

(будівлі і споруд, призначеня для всіх

видів виробничої і невир-чої діяльності

людей). Від розвитку цієї галузі

залежить буд-во житла, створення

нових місті сіл, окремих мірорайонів,

постійна реконструкція житлових

фондів, буд-во промислових і с/г-х п-в,

транспортних обєктів, лікарень, шкіл,

торгових центрів тощо. Бцдівельний

комплекс підтримує в належному стані

обороноздатність країни, створює

передумови для зростання в-ва в усіх

галузях господарства. Буд комплекс як

одна з найбільш капіталоємних і

диференційованих виробничих систем

справляє вагомий вплив на визначення

темпів, масштабиів і розміщення в-ва.

Тому при розміщенні капітального буд-

ва враховується наявність буд орг-ції в

регіоні. В той же час слабкість

будівельної бази стримує тут

промислове буд-во, створення великих

комбінатів, галузевих і ТВК, фондоємної

важкої пр-сті, які потребують великих

обсягів робіт з капітального буд-ва.

35.АПК, його галузева стр-ра і

необхідність формування.

АПК за своїм складом та структурою

значно відрізняється від інших

міжгалузевих комплексів, передусім

тому, що він як головний засіб

виробництва використовує землю, на

якій вирощується сільськогосподарська

продукція та сировина для виробничого

та невиробничого споживання. Власне,

сільськогосподарське виробництво, що

базується на використанні

сільськогосподарських угідь, є основою

розвитку переробних галузей

промисловості. Виробництво

сільськогосподарської продукції та її

переробка - одна з найважливіших

складових частин народного

господарства країни. Завданя АПК -

забезпечити людей продуктами

харчування, а промисловість –

відповідною сировиною. АПК України

має світове значення. За розрахунками

спеціалістів, наша країна щорічно може

виробляти стільки продуктів

харчування, якими б здатна була

прогодувати до 1 млрд осіб. Потенціал

АПК України практично безмежний. Але

він нині майже не реалізується.

Причини такого становища криються в

пануванні в сільському господарстві

соціалістичного колгоспного ладу. В

кінці ХХ століття він показав свою повну

неспроможність прогодувати навіть 50

млн українців. Нині за кількістю

зайнятих (близько 40%) АПК України

переважає всі інші галузі і міжгалузеві

комплекси. В ньому зосереджені також

значні фонди виробничого

призначення. Але більшість із них уже

морально і матеріально застаріла,

техніка спрацьована і не відповідає

сучасним вимогам. Тому дуже великі

втрати продукції під час її збирання на

полях, при перевезенні і

зберіганні.Одним з таких найбільш

потужних і багатогалузевих комплексів

є аграрнопромисловий. Це складний

комплекс виробництва, що обєднує

різні галузі народного господарства. До

його складу входять 3 основні сфери:

1. Сільськогосподарське

виробництво – рослинництво і

тваринництво, що створюють

сировинну базу АПК. Це його основна

базова ланка;

2. Галузі, що створюють

матеріально-технічні засоби для

галузей АПК. Це – сільськогосподарське

машинобудування, виробництво засобів

захисту рослин, мінеральних добрив,

комбікормова і мікробіологічна

промисловість, виробництво тари,

спеціального устаткування і приладів

для АПК та ін.

3. Галузі, що забезпечують

переробку сільськогосподарської

продукції (харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК

входять виробнича і соціальна

інфраструктури у тій частині, що

працює на потреби цього комплексу.

Йдеться про транспорт, складське

господарство, матеріально-технічне

постачання, інженерні споруди, в тому

числі іригаційні системи, заготівлю,

зберігання сільськогосподарської

продукції, інформаційне забезпеченя,

спеціалізовану торгівлю, комунально-

житлове господарство, культурне та

медичне обслуговування тощо.

Доповнюючою ланкою АПК є наукові

заклади та підготовка кваліфікованих

кадрів для забезпечення його

ефективного функціонування. За

виробничою ознакою до складу АПК

входять продовольчий комплекс і

непродовольчий. Продовольчий

комплекс – це сукупність галузей,

повязаних з виробництвом продуктів

харчування рослинного і тваринного

походження. Крім того, до

продовольчого комплексу (ПК) входять

виробництва, що технологічно не

належать до сільського господарства.

Це – виробництво солі, мінеральних

вод, вилов риби та ін. До

непродовольчого комплексу належать

галузі, повязані з виробництвом

товарів широкого вжитку із сировини

рослинного і тваринного походження;

галузі легкої промисловості,

насамперед ті, які займаються

первинною переробкою

сільськогосподарської сировини. Ці

комплекси, в свою чергу, залежно від

виду сировини, що використовується,

поділяються на рослинницькі і

тваринницькі підкомплекси. Особливу

роль в АПК відіграє продовольчий

комплекс, який забезпечує населення

продуктами харчування. Він включає

галузі, повязані лише з виробництвом

продовольчої продукції. До складу

цього комплексу входять

зернопродуктивний,

картоплепродуктовий, цукробуряковий,

плодоовочеконсервний, виноградно-

виноробний, мясний, молочний,

олійно-жировий підкомплекси. Крім

того, до його складу входять певні

інфраструктурні галузі. До складу АПК

входять сільське господарство і галузі

харчової промисловості, які

переробляють його продукцію (цукрова,

мясна, молокопереробна, олійно-

жирова, плодоовочева, рибна та ін.). До

АПК належать також підприємства й

організації, що забезпечують

зберігання, перевезення і реалізацію

продукції, і ті, що виробляють машини

та обладнання, виконують дослідницьку

роботу, готують кадри. Зерно,

наприклад, треба виростити в полі,

зібрати, перевезти і змолотити на

борошномельному комбінаті, потім

спекти на хлібозаводі чи хлібокомбінаті

хлібо-булочні вироби. Звзок між цими

зовсім різними, на перший погляд,

сферами виробництва настільки тісний,

що одна без одної вони не можуть

існувати. Такі ланцюжки від поля чи

ферми до готової продукції (цукор, соки,

варення, хліб, сметана, ковбаси і т.д.)

називаються спеціалізованими АПК.

Чим більша територія, тим більше таких

ланцюжків. Їхня кількість зростає від

району до масштабів країни.

36. Територіальна організація АПК:

спеціалізовані і інтегральні АПК , їх

суть.

Щодо територ стр-ри АПК, то вона

формується на конкретній території

утворення у вигляді різних форм

агропромислової інтеграції, тобто

елементів територіальної стр-ри. В

науковій літ-рі виділяють локальні

регіональні АПК. Локальні АПК

сформувалися на порівняно невеликих

територіях на основі поєднання

агропромислових п-в по переробці

малотранспортабельної с/г пр-ції і

мають найнижчий ступінь інтеграції.

Локальні форми АПК є найбільш

поширеними. Серед них виділяють:

1)агропромисловий пункт – локальна

форма АПК, що обєднує в наслееному

пункті переробку кількох видів с/г

сировини; 2)агропромисловий центр –

локальна форма АПК, яка обєднує в

населеному пункті переробку кількох

видів с/г сировини; 3)агропромисловий

кущ – локальна форма АПК, що хар-ся

компактним розміщенням на невеликій

території агропромислових пунктів і

центрів з їх сировинними зонами;

4)агропромисловий вузол – складне

територіальне агропромислове

утворення, яке розглядається як

система компактно розміщених

агропромислових пунктів, центрів і

кущів навколо міста (як правило,

обласного чи районного центру).

Розміщення і взаємодія локальних АПК

на території певної адміністративної

одиниці обумовлюють формування

відповідного регіонального АПК.

Регіональні (територіальні) АПК можуть

включати територію країни, автономної

республіки, області чи

адміністративного району. В межах

природно-ек зон виділяють зональні

АПК, сформовані під впливом

природних умов відповідної зони. Вони

представлен інтегральними

агропромисловими зонами і

агропромисловими районами та

спеціалізованими агропромисловими

зонами і районами. Інтегральна

агропромислова она – це територіальне

зосередження всіх агропромислових

підкомплексів в межах однієї природно-

економічної зони. Такі зони

сформувались у межах Полісся,

Лісостепу і Степу України. До складу

інтегральної агропромислової зони

входять спеціалізовані агропромислові

зони, які формуються на основі

переважно одного спеціалізованого

процесу (наприклад,

картоплепродуктова зона).

Спеціалізований агропромисловий

район – територіальне зосередження

агропромислових п-в однієї

спеціалізації в межах відповідної

спеціалізованої зони

(коноплепереробне в-во). Інтегральний

агропромисловий район – це

територіальне зосередження

агропромислових п-в у межах певної

частини природно-економічної зони.

Якщо зональні АПК формувалися

переважно під впливом природних умов

у межах природно-ек зон Полісся,

Лісостепу і Степу, то навколо великих

міст, промислових і рекреаційних

центрів переважно під впливом ек-х

факторів формувалися зональні –

інтегральні і спеціалізовані приміські

АПК. На формування таких

агропромислових утворень насамперед

впливає попит населення великих міст

на малотранспортабельну пр-цію

харчування – овочі, свіже і дієтичне

мясо, незбирана молочна продукція.

Для приміських АПК характерна

відсутність в-ва і переробки більшості

зернових і технічних культур та тісний

звязок в-ва продукції з її реалізацією.

Практично це агропромислово-

торговельні територіальні комплекси.

37. Сучасні проблеми розвитку

АПК України.

Поглиблення кризових явищ в

агропромисловому виробництві

супроводжується значним зниженням

родючості земель, погіршенням

структури матеріально-технічних

засобів, втратою генетичного

потенціалу у рослинництві й

тваринництві. За останні 20 років вміст

гумусу в грунтах України знизився з 3,5

до 3,2 відсотка. Щороку збільшуються

на 80-100тис. га площі еродованих

орних земель, різко підвищилась

кислотність грунтів, розширюються

площі засолених земель, триває їх

техногенне забруднення. Порушено

екологічно допустиме співвідношення

площ: ріллі, природних кормових угідь,

земель лісового і водного фондів, що

негативно впливає на стійкість

агроландшафту, викликає деградацію

грунтів. Погіршується стан

меліорованих земель, згортаються

роботи, повязані з реконструкцією

(ремонтом) меліоративних систем,

захисним лісорозведенням та

створенням полезахисних лісових смуг.

Не проводиться оновлення машинно-

тракторного парку. Суспільство мало

підстави сподіватися на розвязання

продовольчої проблеми та орієнтацію

АПК на експорт. Але через ряд причин

перед с/г виникли певні екологічні

проблеми, а виробництво в галузі

працювало недостатньо ефективно.

Серед основних причин

розбалансованості попиту та пропозиції

на галузевих ринках продовольства

можна назвати відсутність інтеграційних

процесів і втручання держави в ціновий

механізм. Виробництво зерна

зменшилось на 48%, цукрових буряків –

на 65, соняшнику – на 12, плодів і ягід –

на 59%, винограду – на 57. Поголівя

великої рогатої худоби скоротилось на

52, в тому числі корів – на 30%, свиней

– на 49%. Виробництво мяса

зменшилось на 2,8 млн. тонн, молока –

на 10,8 млн. тонн. Загальний

фінансовий результат господарської

діяльності у громадському секторі

становив у 1997 році 3,4 млрд гривень

збитків. Сума збитків

сільськогосподарських підприємств у

1998 році дорівнює 4 млрд гривень

збитків. Сума збитків

сільськогосподарських підприємств у

1998 році дорівнює 4 млрд гривень,

рівень збитковості досяг 29,3 відсотка, в

тому числі у тваринництві – 49,7%.

Рентабельним залишилось тільки

виробництво зерна і соняшнику. Істотно

знизилися обсяги переробки

сільськогосподарської продукції.

Заготівельним організаціям продано

лише 25% продукції олійних культур,

молока – 21, худоби і птиці – 16

відсотків виробленої кількості.

Негативні тенденції є і у харчовій

промисловості. Обсяги виробництва

цукру за 1990-1998 роки знизилися з

5,4 до 1,9 млн тонн, олії – з 1100 до 525

тис тонн, вина виноградного – з 22 до

7,5 млн дал. Значно зменшилися обсяги

душового споживання продуктів

харчування проти 1990 року: мяса і

мясопродуктів – на 49%, молока і

молокопродуктів – на 44, яєць – на 45,

риби і рибопродуктів – на 71, олії – на

28, овочів – на 12, цукру – на 39, хліба –

на 10 відсотків.

Наслідки господарювання багатьох

великих колгоспів і радгоспів жахливі: в

економічному відношенні це – збитки, в

соціальному – невиплати заробітної

плати, відсутність шляхів та іншої

інфраструктури, а в екологічному –

деградовані села, ерозія земель і

руйнування ландшафтів. Розвязання

проблеми слід розпочати з детального

вивчення ситуації в регіонах,

запропонувавши для кожного з них

стратегічний план відбудови і розвитку

села. На кожний населений пункт

України припадає в середньому 1452 га

с/г угідь, з яких розорано 1155 га. Це

надто мало для того, щоб нагромадити

якісь кошти. Більше земель мають села

Причорноморя (2277 і 1848 га) та

Донецько-Придніпровського регіону

(1693 і 1404 га). Села Волино-

Подільського та Прикарпатського

регіонів є малоземельними і мають,

відповідно, 878 і 504 га орних земель.

Але сучасне фермерство, де

переважають галузі землеробства, не є

ефективним ні в економічному, ні в

соціальному, ні в екологічному

відношенні. Проблема полягає перш за

все в тому, що у фермерів немає

стартових капіталів для придбання

необхідних засобів праці для

виробництва сільськогосподарської

продукції. Порівняно з 1996р. кількість

фермерських господарств, площа

сільськогосподарських угідь, в т.ч.

збільшилась загалом по Україні. В

Україні налічується 28,8 тис сільських

населених пунктів і тільки 15 тис

сільськогосподарських підприємств. У

цілому трудоресурсний потенціал їх

центральних садиб становить у

середньому 334 чол., на Поліссі – 283, у

Лісостепу – 287, у Степу – 436 і в

Прикарпатті – 522. Відділки та віддалені

села практично деградували. Багато

населених пунктів втрачено через

техногенну агропромислову

інтоксикацію. Разом з селами

забруднено 8,5 млн га земельних

ресурсів (або понад 20% від їх

загальної площі). В малозаселених

районах забруднення викликане

застосуванням пестицидів. Через

порушення естетики сільського

середовища, засобів і продуктів праці, а

також занедбаність території,

відсутність шляхового господарства,

недосконалість проектів господарських

(і зокрема – тваринницьких) приміщень,

невдалий землеустрій постраждали всі

29,8% від їх загальної кількості.

Концентрація виробництва в

переробних галузях АПК переважала

над можливостями концентрації

капіталу в с/г, через що ефективність

системи в цілому падала. Так, у 1996р.

матеріальні вкладення у розрахунку на

1 га орних земель становили від 170 до

290 грн, що є в 10 разів нижчим від

європейського рівня. Внесення у грунт

мінеральних добрив зменшилося з 141

кг діючої речовини у 1990р. до 30 кг у

1996р., органічних – відповідно з 8,6 до

3,5 т, вапнування кислих грунтів – з

1405 тис до 276 тис га, гіпсування

засолених земель – з 285 тис до 44 тис

га. Недостатня кількість техніки,

зменшення обсягів продажу пального,

мастил та інших матеріалів

зумовлювали порушення агротехнічних

строків виконання технологічних

операцій. Платоспроможний попит на

автобензин знизився з 4,6 млн до 1,3

млн т, на дизельне паливо – з 7,7 млн

до 3,2 млн т, на моторні масла – з 205

тис до 150 тис т. Виробництво тракторів

скоротилося з 106 тис до 5 тис,

бурякозбиральних машин – з 8600 до

400, машин для внесення мінеральних

добрив і вапна – з 13900 до 800,

мінеральних добрив – з 4,8 млн до 2,3

млн т, хімічних засобів захисту рослин –

з 50тис до 4,8 тис.т.(Лисецький, Е-ка

України, 1998, №7, ст50). Реальний

економічний оборот в АПК скорочується

через нерозвинутість ринкових

структур. Біржі продовжують політику

торгівлі “спотом” і не запроваджують

фючерсно-опціонну торгівлю, хоча

потреба в цьому є вже сьогодні. Частка

сектора селянських господарств і ОПГ

населення наблизилася до 40% і

становить близько 15 млрд грн, але

переважна частина цієї продукції не є

товарною. Колективні господарства

виробляли валову продукцію на 17

млрд грн, але й тут кормовиробництво

залишалося нетоварним. Реальний

економічний оборот суттєво

відрізняється від вартісного обороту,

земельна рента не реалізується, а

виручка від продажу продукції в

розрахунку на 1 га

сільськогосподарських угідь переважно

не покриває авансованих коштів.

(Лисецький, Ек-ка України, 1998, №7,

ст.51). За останні роки у

сільськогосподарському виробництві

України значно загострилися кризові

явища: значно знизилися обсяги

валової продукції, погіршилося

використання природних ресурсів,

знизилася родючість грунтів,

поглибився дисбаланс між галузями

рослинництва і тваринництва.

Зменшення поголів’я худоби досягло

критичної межі при значному зниженні

його продуктивності. Небезпечною

тенденцією є висока спрацьованість

машинно-технологічного парку, а

відсутність фінансових коштів для

здійснення ремонтно-відновлюваних

робіт лише погіршує його стан. Для

досягнення рівня технологічних потреб

не вистачає десятків тисяч різних

технічних засобів. Поряд з цим різко

погіршилося забезпечення галузей АПК

висококваліфікованими кадрами.

38. Комплекс по в-ву товарів

народного споживання, його

галузева стр-ра та н/г-ке зн-ня.

Серед галузей пр-сті, які

забезпечують в-во товарів народного

споживання, провідне місце займає

легка пр-сть. Її виробничий потенціал

включає 25 підгалузей, більш як 600п-в

та організацій. У 1998р. порівняно з

1990р. обсяги в-ва пр-ції цієї галузі

становили лише 25%, у т ч: тканин усіх

видів – 7,4%, взуття – 4,5%,

трикотажних виробів – 2%. Це пв з

цілим рядом причин: порушенням

звязків по кооперації, незахищеністю

вітчизняного споживчого ринку, низькою

купівельною спроможністю нас-ня та ін.

Легка пр-сть Укр охоплює текстильну,

трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву,

хутрову та ін галузі, п-ва яких у

розміщенні орієнтуються переважно на

споживача, наявність трудових ресурсів

та сировини. Провідною галуззю легкої

пр-сті є текстильна пр-сть, яка

представлена бавовняними, вовняними

та лляними в-вами. В стр-рі бавовняної

пр-сті виділяють прядильне, ткацьке,

крутильно-ниткове і

фарбувальнообробне в-во. Найбільш

потужні бавовняні п-ва зн-ся у Херсоні і

Тернополі (бавовняні комбінати),

Донецьку (бавовнянопрядильний

комбінат), Нікополі (прядильно-

нитковий комбінат), а також у Києві,

Харкові, Чернівцях, І-Франківську,

Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві

та Родомишлі. У 1998р. бавовняна пр-

сть Укр забезпечувала 62,5%

загального в-ва тканин. Вовняна пр-сть

представлена первинною обробкою

вовни, виготовленням пряжі, тканин та

виробів. П-ва галузі розташовані у

Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку,

Кривому Розмі, Одесі, Луганську,

Сумах, Черкасах, Богуслав, містах

Чернівецької та Закарпатської

областей. У стр-рі в-ва тканин усіх видів

на вовняні тканини припадає 7,8%.

Лляна пр-сть Укр розвивається на

власній сировині. П-ва – основні

виробники лляної пр-ції зосереджені у

Рівненській, Житомирській,

Чернігівській та Львівській областях; в

Одесі зн-ся п-во конопле-джутової пр-

сті, в Харкові – канатний завод. Лляні

тканини становлять близько 11,3%

загального в-ва тканин в Укр. Пр-ція цієї

галузі повністю задовольняє потреби

Укр, а певна частина – експортується.

Шовкова пр-сть Укр, що значною мірою

мов з в-вом хім волокон і виробляє

близько 8,8% тканин, зосереджена у

Києві, Черкасах, Луганську,

Лисичанську. Трикотажна пр-сть Укр

випускає досить різноманітний

асортимент пр-ції, однак за 1991-

1998рр обсяги в-ва пр-ції цієї галузі

скоротилися більш ніж у 50 разів (з 351

млн шт виробів у 1990р до 6,5 млн шт

виробів у 1998р). П-ва цієї галузі

розміщені у Києві, Львові, Харкові,

Одесі, Сімферополі, Миколаєві,

Донецьку, І-Франківську, Луганську,

Чернівцях, Дніпропетровську,

Хмельницькому та ін містах. Швейна

пр-сть зорієнтована переважно на

споживача пр-ції, тому п-ва цієї галузі

розміщені у великих населених пунктах.

Найбільш потужні п-ва зосереджені у

Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську.

Шкіряно-взуттєва пр-сть представлена

п-вами, що виготовляють одяг,

галантерейні вироби, взуття та іншу пр-

цію, використовуючи як природну, так і

синтетичну сировину. За останні роки у

взуттєвій пр-сті Укр спостерігається

істотне скорочення обсягів в-ва: якщо у

1990р. випускалось 196 млн пар взуття,

то у 1998р. – лише 8,9 млн пар.

Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові,

Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі,

Кривому Розі, Хмельницьку та ін містах.

Хутрове в-во представлено п-вами, які

переробляють натуральну сировину,

виготовляють штучне хутро та

випускають різноманітні вироби з них.

Хутрові п-ва працюють у Харкові,

Львові, Одесі, Балті, Краснограді,

Жмеринці, Тисмениці. В-во

галантерейної пр-ції розміщено в

обласних центрах та в ін містах Укр.

Воно хар-ся різноманітністю пр-ції та

зростанням к-сті малих п-в, що її

виготовляють. В-во товарів народного

споживання зосереджено в різних

галузях ек-ки Укр, причому в галузях

важкої пр-сті виробляється понад 40%

всієї вартості товарів народного

споживання. У 1998р. порівняно з 1990р

обсяги в-ва цієї групи товарів

становили: телевізорів – 1,0 %,

холодильників побутових – 43,2%,

пральних машин – 17,5%, легкових

автомобілів – 16,3%, мотоциклів – 0,2%,

велосипедів – 1,6%, фотоапаратів –

0,6%. Серед ін товарів народного

споживання вагоме місце займають

хіміко-фармацевтичні продукти, меблі,

будівельні матеріали, скляно-фарфоро-

фаянсові вироби тощо. Виготовлення

продовольчих товарів народного

споживання забезпечує

агропромисловий комплекс. В цілому

перспективний напрям щодо розвитку

в-ва товарів народного споживання

полягає у задоволенні потреб

внутрішнього ринку на основі зміцнення

фінансового стану п-ва, народщування

обсягів в-ва, розширення асортименту

товарів, підвищення

конкурентоспроможності продукції.

39. Транспортний комплекс, його

галузева стр-ра та н/г зн-ня.

Транспортний комплекс – це

поєднання різних видів транспорту,

обслуговуючих та допоміжних п-в і

організацій на певній території.

Транспорт – одна з галузей мат в-ва

Укр. Він є необхідною умовою

виникнення і розвитку територ поділу

праці. Терит поділ праці можливий

лише за умови інтенсивного обміну

товарами між окремими територіями.

Розширення територ поділу праці, його

удосконалення і виникнення нових,

ефективніших форм значною мірою

залежить від рівня розвитку транспорту.

Транспорт є важливим чинником

формування територ стр-ри госп-ва. Він

може прискорювати або ж затримувати

процес територіальної концентрації

промислових п-в у певних госп-х

центрах, забезпечувати нормальне

функціонування різних елементів їх

територіальної орг-ції в промислових

комплексах. Вплив транспортного

чинника залежить від рівня розвитку

транспортної системи. Чим

розвинутіша, різноманітніша і

розгалуженіша транспортна мережа,

чим більше функціонує ефективних

транспортних засобів, тим

сприятливіше транспортне положення

будь-якого обєкта території (міста,

промислового п-ва тощо). Недостатній

розвиток транспортної системи

обмежує можливості формування і

розвитку госп-ва на окремих територіях.

Транспортний чинник певною мірою

визначає галузеву і територіальну стр-

ри народногосп-го комплексу. Це пов з

тим, що на будь-яке перевезення

сировини, матеріалів чи готової пр-ції

витрачається якась к-сть праці.

Внаслідок цього зростає, а іноді досить

істотно,вартість пр-ції, що

перевозиться. Тому найдоцільніше

розміщеувати госп обєкти там, де

найменші транспортні витрати.

Звичайно, що такими місцями у

більшості випадків є населені пункти, де

перетинаються магістралі різних видів

транспорту і здійснюються перевалки

вантажів. Це – транспортні вузли. Вид-

ть такі види транспорту: наземний

(залізничний, автомобільний,

трубопровідний, гужовий, вючний),

водний (морський, річковий, озерний),

повітряний і електронний. За

функціональними особливостями

транспорт под-ся на вантажний та

пасажирський. Це пов з тим, що

транспорт виступає необхідною

передумовою функціонування як мат-го

в-ва, так і сфери обслуговування, в т ч

пасажирських перевезень.

Пасажирський транспорт є галуззю

невиробничої сфери і належить до

інфраструктурних галузей. Вантажний

транспорт – галузь вир-чої інфрастр-ри.

Не виробляючи безпосередньо мат-ї

пр-ції, вантажний транспорт є

четвертою галуззю матеріального в-ва

після видобувної, переробної пр-сті і с/г.

Жодна з названих трьох основних

галузей мат в-ва не здатна

функціонувати без транспортного

забезпечення. Продукт тільки тоді

готовий до споживання, коли він

доставлений до споживача. З одного

боку, транспорт є неодмінною умовою

функціонування самого в-ва, де він

здійснює доставку сировини, паливно-

енергетичних ресурсів, комплектуючих,

устаткування і т.п., а з другого –

доставляє готову пр-цію до споживача.

Т.ч., в процесі в-ва гот пр-ції транспорт

істотно впливає на її собівартість, а

звідси – на ефективність і ціну.

Зменшення транспортної складової у

собівартості виробленої пр-ції сприяє

підвищенню ефективності в-ва.

Зменшити транспортні затрати можна

як за рахунок підвищення

функціонування транспорту, заміною

одного виду іншим, більш ефективним

для перевезення даної пр-ції, так і

шляхом удосконалення територіальної

орг-ції в-ва, що зменшить транспортні

витрати для доставки сировини,

паливно-енергетичних ресурсів,

устаткування, готової продукції.

Транспорт є необхідною умовою

спеціалізації і комплексного розвитку

н/г-х комплексів регіонів, формування

ТВК як локального, так і

районоутворюючого значення. Він

спряє суспільному терит поділу праці,

формуванню звязків між населеними

пунктами та всередині їх. Без

транспорту неможлива інтеграція

України у загальносвітову економічну

систему. Це потребує модернізації

старих та будівництва нових

транспортних магістралей

міждержавного значення. За

призначенням вид-ть транспорт

загального користування, відомчий та

особистого призначення. Окремі види

транспорту не функціонують

ізольовано. Виконуючи спільну ф-цію по

забезпеченню н/г-го комплексу

вантажнимим і пасажирськими

перевезеннями, різні види транспорту

формують між собою тісні

взаємозвязки. Внаслідок цього

складається транспортна система, яка

розвивається у взаємодії з усім н/г-м

комплексом країни. Тринспортна

система являє собою територіальне

поєднання шляхів сполучення,

технічних засобів транспорту і служби

перевезень, які обєднують всі види

транспорту і всі ланки траспортного

процесу у їх взаємодії і забезпечують

усіпішен функціонування н/г-го

комплексу країни в цілому. Роботу

транспортної системи забезпечує

траспортна інфрастр-ра, що включає в

себе шляхи сполучення, рухоми склад,

вантажно-розвантажувальне госп-во

транспортних та ін п-в і орг-цій, які

здійснюють навантаження,

розвантаження і перевалку вантажів

(що перевозяться всіма видами

транспорту), а також засоби упр-ня і

звязуц, різноманітне технічне

обладнання.

40. Основні показники визначення

роботи транспорту, їх суть.

Транспортна складова у

виробничому процесі.

Вантажо- і пасажирооборот –

показнки виконаної транспортної

роботи. Визначаються як добуток

обсягу перевезень (вантажів чи

пасажирів) на відстань їх

транспортування. Якщо обсяг

перевезень позначається в тоннах, то

вантажо- і пасажирооборот – в тонно-

кілометрах, пасажиро-кілометрах. Іноді

в науковій літературі, в статистичних

словниках вживаються синоніми

вантажообороту – тонно-кілометрова

робота, а пасажирообороту –пасажиро-

кілометрова робота. Вантажооборот

внутрішній (залізниць, водних басейнів,

трубопроводів, транспортних вузлів,

станцій, портів) і зовнішній ( експорт,

імпорт, міжнародний транзит).

Вантажонапруженість – показник, що

характеризує потужність потоку

вантажів на наземних і водних шляхах

сполучення. Вантажонапруженість

визначають відношенням

вантажообороту (т-км) за одиницю часу

(рік, місяць, добу) до довжини шляху

(км), тобто т-км/км.

Пасажиронапруженість – відношення

пасажирообороту (пас-км) до довжини

шляху (км), тобто пас-км/км. Вантажо- і

пасажиропотік – к-сть вантажів

(пасажирів), що їх перевозять за

певним маршрутом (автомобільним,

залізничним, водним шляхом тощо) в

певному напрямку за певний проміжко

часу (рік, місяць, добу). Такі показники є

матеріальним виразом транспортноек-х

звязків. Відомчий транспорт –

транспорт п-в і орг-цій, який здійснює

внутрішньовиробничі,

внутрішньогосподарські,

внутрішньозаводські,

внутрішньопортові,

внутрішньобудівельні та ін звязки.

Коефіцієнт зворотності – відношення к-

сті вантажів, що їх перевозять в

порожньому напрямі (з меншим

обсягом вантажопотоку), до кількості

вантажів, які перевозять у вантажному

(з більшим обсягом вантажопотоку).

Чим ближче цей показник до одиниці,

тим рівномірніше розподіляються

вантажопотоки. Пропускна

спроможність транспорту –

максимальна к-сть транспортних

одиниць (автомоблілів, потягів, суден,

літаків), яку можна пропутсти за даний

період при певному рівні технічної

оснащеності та найефективнішої

організації транспортної роботи.

Провізна спроможність транспорту –

максимальна к-ть вантажу або

пасажирів, яку можна перевезти на

даному відрізку автошляху, залізниці,

магістральної річки, через транспортний

вузол, станцію і т.д. Раціоналізація

перевезень – полягає в скороченні

витрат на транспортування шляхом

усунення нераціональних перевезень,

якими є зустрічні перевезення

(однорідні вантажі, що перевозять в

зустрічному напрямку), а також

надмірно далекі перевезення на

автотранспорті (більше 150 км) і

надмірно короткі – на залізничному

транспорті (менше 150 км). Середня

відстань перевезень вимірюється в

кілометрах, а на морському транспорті

– в милях і визначається відношенням

вантажообороу до обсягу перевезень

вантажів (пасажирообороту до обсягу

перевезень пасажирів). Собівартість

перевезень –розраховується як витрати

на одиницю транспортної продукції (1 т-

км, 1 пас-км). Транспорт загального

користування – це транспорт, який

здійснює перевезення готової продукції,

сировини та напівфабрикатів з місць в-

ва до пунктів споживання або

подальшої переробки, задовольняє

потреби населення у просторовому

переміщенні з виробничими або

приватними цілями. Транспортний

баланс –це сукупність показників, що

хар-ть обсяги, стр-ру перевезень,

міжрайонні та внутрірайонні

транспортно-ек звязки регіону або

країни в цілому. Часто під

транспортним балансом розуміють

співвідношення ввозу і вивози,

відправлення і прибуття. Якщо для

певного транспортного пункту, вузла чи

регіону характерно переважання вивозу

над ввозом (відправлення над

прибуттям), транспортний баланс є

активним, а якщо навпаки, то –

пасивним. Транспортний вузол –

комплекс транспортних споруд у пункті,

де сходяться, перетинаються або

розгалужуються не менше як три лінії

одного або двох видів магістрального

транспорту, які у взаємодії

обслуговують транзитні та місцеві

перевезення вантажів і пасажирів.

Залежно від видів транспорту, що

стикуються, вузли под-ся на: залізничні

(Здолбунів, Жмеринка, Гребінка, Ніжин,

Ромодан, Дебальцево), залізнично-

автодорожні (Харків, Полтава, Львів),

залізнично-автодорожно-річкові (Київ,

Дніпропетровськ, Запоріжжя),

залізнично-автодорожно-морські

(Одеса, Миколаїв).

41. Вплив транспорту на розвиток

і розміщення п/с та спеціалізацію ек

р-нів. Залізничний транспорт. Відіграє

провідну роль у здійсненні

внутрішньодержавних і значну – у

зовнішньодержавних ек-х звязках Укр.

На нього припадає основна частина

вантажообороту і перевезень

пасажирів. На нього припадає основна

частина вантажообороту і перевезень

пасажирів. Цей вид транспорту поєднує

у собі важливі техніко-ек показники:

регулярність руху і високу швидкість

перевезень,велику пропускну і провізну

спроможність. Розвиток залізничного

транспорту в Укр розпочався в 60-х рр

19ст. В цей період були збудовані перші

залізниці: Львів-Перемишль(1861р.) та

Одеса-Балта (1865р.), яку пізніше

продовжили до Києва, а потім і до

Москви. Довжина заліз колій загального

користування 22,8 тис км. Їх щільність

складає 38 км на 1 тис км кв території.

Заг довжина залізн колій п-в і

організацій (підїзні шляхи) більша, ніж

довжина залізничних колій загального

користування (магістральні шляхи).

Найгустіша мережа залізничних

магістралей характерна для Донбасу,

Придніпровя, правобережного

лісостепу та західних територій Укр.

Серед внутрішньо-державних залізниць

найбільше зн-ся мають лінії Донбас-

Кривий Ріг, Київ-Харків, Київ-Львів, Київ-

Одеса, Харків-Севастополь.

Найважливішми міжнародними

залізничними магістралями є: Донбас-

Москва, Одеса-Київ-Москава, Бахмач-

Гомель, Мінськ, Ковель-Хелм, Львів-

Перемишль, Київ-Чоп-Прага, Донбас-

Київ-Львів-Будапешт, Роздільне-

Тирасполь-Кишинів, Чернівці-Сучава

тощо. Залізн транспорт посідає перше

місце серед інших видів транспорту за

вантажооборотом. Основними

вантажами залізничного транспорту є

залізна руда, сира нафта, буд мат-ли,

мінер добрива, с/г пр-ція, вироби

металургії та маш-ня. Залізничні

магістралі різного напрямку,

перетинаючись, утворюють залізничні

вузли. Найбільші серед них – Харків,

Київ, Дніпропетровськ, Львів, Ковель,

Ясинувата, Дебальцеве, Кривий Ріг,

Апостолове, Жмеринка, Знамянка,

Конотоп, Коростень тощо. У

перевезеннях на невелику відстань

головну роль відіграє автомобільний

транспорт. Особливо ефективний він на

відстанях до 50км. Ним здійснюються

звязки між містами і селами,

перевозиться пр-ція с/г до магазинів і

сховищ, до залізничних станцій і

пристаней. Значні перевезення цього

виду транспорту становлять буд мат-ли

і пр-ція легкої пр-сті. Довжина

автомобільних шляхів загального

користування понад 172,6 тис км, з них

із твердим покриттям – 163,9 тис км,

щільність – понад 271 км на 1 тис кв км

території. У цілому найркаще

забезпечені автомобільними шляхами

Донбас, Придніпровя, Передкарпаття,

Закарпаття, Поділля, АР Крим, Київська

область. Найгірше – Полісся. Основні

атомагістралі всередині країни – Київ-

Львів, Київ-Харків, Київ-

Дніпропетровськ-Донецьк, Київ-Одеса,

Сімферополь-Харків, Донецьк –

Дніпропетровськ-Кіровоград та ін.

Важливими автомагістралями, що

сполучають Укр з сусідніми державами,

є Київ-Брест, Київ-Москва, Одеса-Київ-

Санкт-Петербург, Харків-Москва,

Одеса-Кишинів та ін. Укр добре

інтегрована в європейську мережу

автомобільних доріг з виходами в

Ужгороді в Словаччину і Чехію, в Чопі -

в Угорщину та Австрію, в Порубному – в

Румунію, в Мостиській і Любомлі – в

Польщу. Морський транспорт відіграє

важливу роль у міжнародних звязках

нашої країни. На нього припадає чверть

її вантажообороту. За середніми

відстанями перевезень вантажів

(близько 6000 км) морський транспорт

посідає перше місце серед ін видів

транспорту. Але за відстанню

перевезення пасажирів значно

поступається залізничному і особливо

повітряному транспорту. Серед

вантажів, які перевозяться морськими

суднами, домінують руди металів,

камяне вугілля, нафта і

нафтопродукти, буд матеріали.

Морськими транспортними шляхами в

Укр надходять нафта, різноманітне обл-

ня і машини, джут, чай, кава, цитрусові,

банани тощо. Найбільший морський

порт Укр – Одеса. Серед ін – Іллічівськ,

Миколаїв, Херсон, Керч, Маріуполь,

Бердянськ, Ізмаїл. Пасажирські

перевезення здійснюють в Укр 17

морських портів. Найб обсяг

пасажиропотоків припадає на порти

Чорного моря: Севастополь, Ялту,

Євпаторію та Одесу. Діють міжнародні

паромні переправи Іллічівськ – Варна

(Болгарія), з Керчі в Росію, з Одеси в

Хайфу (Ізраїль) і Поті (Грузія). Загальна

довжина судноплавних шляхів в Укр до

4 тис км. Майже за всіма показниками

перевезень вантажів і пасажирів цей

вид транспорту зн-ся на останньому

місці. Серед його вантажів провідне

місце посідають буд матеріали, вугілля і

кокс, залізна і марганцева руди.

Основну роль у перевезеннях вантажів і

пасажирів відіграє Дніпровський басейн.

По Дніпру та його найбільших притоках

- Припяті та Десні – здійснюється

понад 90% усіх перевезень річкового

транспорту в країні. Найбільші порти на

Дніпрі – Київ, Дніпропетровськ і

Запоріжжя. Судноплавні шляхи

проходять також по Дністру,

Південному Бузі, Інгульцю, Сіверському

Дінцю, Стирі та Горині. Основною

річковою магістраллю міждержавних

перевезень є Дунай. На ньому діють

порти Вилкове, Кілія, Ізмаїл та Рені.

Повітряний транспорт має великі

перспективи. Головна його перевага –

швидкість. Літаками перевозять

переважно пасажирів. Прокладено

декілька нафтопроводів з Росії, яка не

має своєї власної достатньої бази для

переробки нафти, до великих

нафтопереробних заводів нашої

держави в Кременчуці, Лисичанську і

Херсоні. В межах Укр нфтопроводи

тягнуться від родовища Гнідинці до

Кременчука та від родовищ нафти до

переробних заводів у Передкарпатті..

Міський транспорт. До основних видів

міського транспорту належать

трамвайне, тролейбусне, автобусне

сполучення і метро. Трамваї зявилися

в Укр ще наприкінці 19ст. Тепер вони

обслуговують пасажирів у 24 містах.

Довжина трамвайних колій становить

понад 2000 км. Лінії швидкісного

трамваю діють у Києва і Кривому Розі.

Нині у країні за рік перевозиться

трамваями близько 2 млрд пасажирів.

Тролейбуси функціонують у 47 містах

Укр. Заг довжина тролейбусної лінії

перевищила 4 тис км. Тролейбуси

перевозять за рік приблизно 3 млрд

пасажирів. Найзручніший вид міського

транспорту – метрополітен. В Укр нині

метрополітен діють у 3 містах: Києві,

Харкові та Дніпропетровську. Більшість

містУкр має автобусне сполучення. За

всіма показниками цей вид міського

транспорту перевищує всі інші види,

але автобуси дуже забруднюють

довкілля.

42. Міжнародний поділ праці, його

суть і вплив на економіку країни.

Міжнародний поділ праці – вищий

ступінь суспільного поділу праці, що

базується на спеціалізації країн у в-ві

окремих видів товарів та послуг, якими

вони обсінюються. Глибина М.п.п.

визначається ступенем розвитку

продуктивних сил, міжнародної

спеціалізації та кооперування в-ва.

Становлення М.п.п. зумовлене

переходом від мануфактури до крупної

машинної індустрії у країнах Європи,

промисловою революцією кінця 18-

початку 19ст. За цих умов потрібно

було ввозити з-за кордону значну масу

сировини, палива і продовльства, а

вивозити промислові вироби, яких було

більше, ніж цього вимагали національні

потреби. Існує три основних форми

М.п.п., які збігаються з формами

суспільного поділу праці: загальна,

частковий й одинична. Загальна форма

М.п.п. означає поділ праці за родами та

сферами в-ва: промисловість, с/г,

сфера послуг, добувні та обробні галузі

пр-сті тощо. Тому у М.п.п. країни-

експортери діляться на індустріальні,

сировинні, аграрні. Часткова форма

означає поділ цих родів і сфер на

окремі види і підвиди, якими в сучасних

умовах є окремі галузі пр-сті, с/г, ті чи

інші види пр-ції тощо. У міжнародній

торгівлі ця форма означає зростання

ролі міжгалузевого обміну готовими

виробами. Одинична форма М.п.п.

означає спеціалізацію країн на

виготовленні окремих деталей та вузлів

певного складного товару. Це

подетальна та поопераційна форми

одиничного поділу праці, які

розвиваються ще з 30-х років 20ст., а

домінуючими стають з розгортанням

НТР. Одинична форма суспільного

поділу праці розвивається як у межах

окремих національних держав, так і в

міжнародному масштабі

(інтернаціоналізація одиничного поділу

праці). При цьому вона знаходить свій

вияв у значному розширенні торгівлі

промисловою продукцією між країнами,

у випереджаючих темпах зростання

зовнішньої торгівлі порівняно з ростом

промислового в-ва. Участь у М.п.п

приносить вигоду країнам з різним

рівнем продуктивності та інтенсивності

праці у створенні необхідних типів

машин та устаткування, сучасних

технологій тощо. Країні, яка не бере

участі у М.п.п., доводиться збільшувати

витрати в-ва у пр-сті у 1,5-2 рази.

Активна участь України у М.п.п. може

сприяти її вступу в справедливі ек-ні

союзи з країнами колишнього СРСР, а

особливо з країнами Східної та Західної

Європи.

43. Основні форми

зовнішньоекономічних звязків, їх

суть.

На суч етапі соц-ек розвитку Укр має

тісні ЗЕЗ з більш ніж 100 країнами світу.

Проавідну роль у розвитку ЗЕЗУ

відіграють країни близького зарубіжжя.

Найв торговельними партнерами Укр є

Росія, Туркменія, Білорусь,

Азербайджан, Литва, Казахстан та ін

країни. Стр-ра зовнішньої торгівлі Укр

зумовлена спеціалізацією її ек-ки. В

1997р. у стр-рі експорту переважали

чорні метали та вироби з них (38%

всього експорту Укр у 1997р.),

продовльчі товари (більше ніж 9%),

руди і мінер паливо (8,0%), пр-ція хім

пр-сті (більше ніх 10%) та пр-ція маш-ня

(майже 46% усього імпорту), реактори

ядерні, котли і устаткування для

електроенергетики (більше ніж 11%),

пр-ція ін галузей маш-ня (майже 9%),

пр-ція хім пр-сті (більше ніж 8%).

Необхідність докорінної технічної і

технологічної модернізації пром в-ва, с/

г та інших галузей господ-го комплексу

Укр, його переорієнтації на вищі світові

стандарти з метою забезпечення

конкурентоспроможності вітчизняної

продукції симагає максимально

ефективного використання наявних

науоково-технічного та ек потенціалів

країни, широкого розвитку міжнародної

кооперації в галузі науки, освіти та в-ва.

Продуктивні сили Укр хар-ся досить

великими потенційними можливостями,

однак на їх суч стан значною мірою

впливає соц-ек криза, що її нині

переживає Україна. В суч умовах

міжнародне співробітництво Укр

відбувається в таких основних формах:

- науково-технічне співробітництво; -

взаємовигідна міжнародна торгівля

(зовнішня торгівля); - надання кредитів і

позик, в т ч і безвідплатних; - створення

спільних п-в; - спеціалізація і

кооперування в-ва; - торгівля

технологіями, або спеціалізація на в-ві

комплектуючого обл-ня; - спільна

участь зацікавлених країн у розробці

багатих природних ресурсів; - іноземні

інвестиції як найв форма стимулювання

розвитку ек-ки країни; - міжнародний

туризм; - культурні звязки між країнами

світу; - Розвиток міжнародної науоково-

технічної кооперації України можливий

у таких формах: -запозичення досвіду

та запрошення іноземних спеціалістів, а

також підготовка, підвищення

кваліфікації нац-х кадрів за кордоном; -

взаємодія створення, розширення та

забезпечення нормальної діяльності

навчальних закладів, науково-дослідних

та консультативних центрів, у тому

числі і спільних; - співробітництво у

галузі науки і техніки, буд-ві,

модернізації та експлуатації п-в, інших

обєктів вир-го призначення і соц-ї

інфрастр-ри; - обмін технологіями,

ліцензіями, конструкторськими і

проектними матеріалами, сприяння їх

використанню; - співробітництво у

збиранні, обробці та використанні

науково-технічної і економічної

інформації. Найтісніші звязки в галузі

науки, техніки та освіти Україна має з

Росією, а також з деякими ін країнами

колишнього РадС. Слід підкреслити,

що, на жаль, в рез-ті розриву раніше

існуючих державних, політичних та

госп-х звязків між колишніми союзними

республіками помітно ослабло

співробітництво укр-х вузів і наукових

закладів з відповідними науковими

центрами цих країн. Взаємовигідна

міжнародна торгівля товарами та

послугами, як і раніше, посідає провідне

місце в складній системі міжнародних

ек звязків, оск вона по суті відтворює

всі види міжнародного поділу праці і

обєднує всі країни в єдину госп-ку

цілісність на сучасному світовому ринку

товарів. Для неї властиві передусім дві

найхарактерніші риси: переважання

пропозиції товарів над існуючим

попитом і жорстка конкурентна б-ба між

його учасниками. Це є рез-том значного

зростання в умовах НТР продуктивності

сусп праці в промислово розвинутих

країнах і здешевлення внаслідок цього

пр-ції при збільшенні її обсягів.

Водночас широке представництво

товаровиробників різних країн і регіонів

на світових ринках посилює

конкурентну б-бу між ними за

споживача, веде до поділу світових

товарних ринків, ускладнює проблему

проникнення на них нових агентів.

Аналіз нинішнього стану зовн торгівлі

Укр свідчить про те, що ек звязки в цій

сфері є нерац-ми, хар-ся вузькою

географією. Її стр-ра і ефективність не

відповідають потребам формування

нац ринкової ек-ки відкритого типу. Так,

частка експорту в нац доході Укр майже

в 4 рази менша за середньосвітовий

показник. Сама стр-ра експорту та

імпорту будь-якої країни вказує

насамперед на здатність галузей її н/г-

го комплексу до міжнародної

конкуренції. Керуючись довгостроковою

метою Укр зайняти своє місце в міжнар

поділі праці і враховуючи сьогоднішні

реалії і можливості, доцільно в короткі

строки визначити декілька пріоритетних

напрямів промислового і с/г-го в-ва, за

якими можна було б здійснити прорив у

світову ек-ку, на світовий ринок. Саме

таким чином відбувався ек-й злет країн

Пд-Сх Азії (“азіатські тигри”). Особливу

увагу слід звернути на експортне в-во,

від якого великою мірою залежить

ефективність ек-ки. Укр традиційно

протягом багатьох років займала

провідне місце серед ін республік у

складі СРСР у розвитку експортного в-

ва. Для цього були вагомі обєктивні

умови, насамперед прир ресурси,

виробничі потужності, науково-

технічний потенціал, кваліфіковані

трудові ресурси, географічне

положення, транспортне забезпечення

та ін. Про це свідчать такі дані: частка

Укр в останні роки існування СРСР

становила20% загальносоюзних

експортних поставок. За окремими

видами експортних поставок питома

вага Укр становила: по залізній руді –

98%, марганцевій руді – 100, чавуну і

трубах – 75, ковальсько-пресовому

обладнанню і с/г-х машинах – більше

ніж 70, екскаваторах і сортового

прокату – більше ніж 60% і т.д. Суч

можливості експортного потенціалу Укр

повною мірою залежать від рівня

розвитку окремих ек р-нів і областей.

Аналіз зовнішньоторговельних відносин

Укр з зарубіжними країнами показує, що

більше ніж за 5 останніх років баланс

зовнішньої торгівлі Укр не мав

позитивного значення. Тільки в 1997р.

Укр імпортувала товарів майже на 3

млрд дол. США більше, ніж

експортувала, у т ч в республіки

колишнього РадС – майже на 4,5 млрд

дол. Ця різниця між імпортом і

експортом обумовлена передусім

відємним сальдо по імпорту прир газу,

нафти, дизельного палива,

автомобільного бензину, вугілля, тобто

за рахунок енергоносіїїв.

44. Класифікація міст, їх н/г-ке зн-

ня і роль у РПС.

Міське нас-ня Укр проживає у різних

типає поселень: малих містах 9з

населенням до 50 тис. жителів),

середніх (50 – 100 тис жителів), великих

(100 –250 тис жителів), крупних (250 –

500 тис жителів) та найкрупніших

(понад 500 жителів), а також у селищах

міського типу. На 1 січня 1999р. в Укр

нараховувалося 448 міст, в т ч 169

обласного підпорядкування, 897 селищ

міського типу та понад 28775 сіл. У

міських поселеннях, які становлять

менш ніж 5% всіх населених пунктів

Укр, зосереджено більш як 2/3 нас-ня

країни. В цілому міста становлять лише

третину міських поселень Укр, але в них

проживає близько 90% всього міського

нас-ня. При цьому осн частина

припадає на крупні і найкрупніші міста.

В с.м.т. з людністю понад 20 тис чол

проживає лише 2% нас-ня, а решта нас-

ня проживає у поселеннях до 20 тис

чоловік. В останні роки особливо

гостро постала урбанізації з

одночасним збереженям сприятливих

прир умов проживання. Залежність

фізичного стану людини, як і способу її

діяльності, від особливостей прир умов

дуже велика. Суч зміни в прир умовах

пов з територіальною організацією в-ва

та розвитком урбанізації. Особливо

проблеми збереження належних прир

умов загострюються у високо

урбанізованих регіонах (Донбас,

Придніпровя та ін). У таких регіонах

рівень забруднення повітря,

поверхневих вод і землі перевищує

можливості їх самоочищення. ЦЕ

призводить до деградації навк сер, що

негативно впливає на здоровя нас-ня.

Несприятливі екологічні умови є

причиною близько 20% прямих

захворювань. Укр нал до країн, що

мають високі показники забруднення

навк середовища. Осн центрами

зосередження екологічних роблем є

високо урбанізовані р-ни, міські

агломерації та крупні промислові

центри. Так, питома вага забруднених

стічних вод у загальному її обсязі

становить в цілому по Укр 28%, в т ч у

Харківській та Луганській областях -

більш ніж 70%, у Чернівецькій,

Одеській, Донецькій областях – більше

половини. Високим є рівень

забруднення і атмосферного повітря.

Нині в Укр майже четверта частина

шкідливих викидів промислових п-в не

уловлюється і потрапляє в атмосферу

без будь-якого очищення. Найбільші

викиди цих шкідливих речовин в

атмосферу характерні для високо

урбанізованих областей. Так, на частку

Донецької області припадає майже

третина всіх викидів по Укр в цілому, до

30% - на Дніпропетровську і майже 15%

- на Луганську область. Звичайно,

основні обсяги скидів у воду та викидів

у повітря локалізовані у містах та

міських агломераціях. Найбільші викиди

речовин в атмосферу спостерігаються в

Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі,

Дніпропетровську, Єнакієвому,

Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін.

Особливості екологічних умов окремих

регіонів повинні враховуватися і при

територіальній організації с/г в-ва. Це

стосується насамперед приміського

господарства, оск приміські території

дуже часто забруднені важкими

металами та ін шкідливими

елементами, які потрапляють з

продуктами харчування в організм

людини. Важливим

напрямомполіпшення екологічної

ситуації у високо урбанізованих

регіонах є обмеження надмірного

зростання пр-сті та чисельності нас-ня

великих міст. Так, не контрольований

належним чином промисловий розвиток

таких великих міст Донбасу, як Донецьк,

Луганськ, Макіївка, Горлівка призвів до

ряду складних екологічних, ек та соц

проблем. Один з шляхів їх вирішення

полягає в обмеженні розміщення нових

вир-в, які можуть лише ускладнити

екологічну ситуацію. В складних

екологічних умовах заслуговує на увагу

концепція розвитку малих і середніх

міст, у яких природне середовище

значно краще, ніж у великих. До того ж

ряд областей України взагалі не має

великих чи середніх міст, крім

обласного центру (Вінницька,

Рівненська, Тернопільська,

Чернівецька). Особливо актуальним є

подальший розвиток малих міст, в яких

розміщені одне-два п-ва. В нових ек

умовах банкрутство таких п-в може

призвести до руйнації ек-го базису

розвитку цього міста.

45. Єдиний н/г-ий комплекс, його

суть і стр-ра.

Система в-ва, обміну, розподілу і

споживання, що склалася в межах Укр,

формує її н/г-й комплекс. Його

обєднують в єдине ціле транспортна

система, система розселення, упр-ня і

звязку. Інтегральним показником оцінки

ек розвитку держави є показник

валового внутрішнього продукту (ВВП),

який хар-є рівень розвитку ек-ки,

особливості його стр-ри, ефективність

функціонування окремих галузей,

рівень участі країни у світових

інтеграційних процесах. Сукупний

показник ВВП хар-є вартість товарів і

послуг, які вироблені в Укр всіма

галузями ек-ки і призначені для

кінцевого споживання. В 1997р. ВВП (у

фактичних цінах) становив 92484 млн

грн, що в розрахунку на душу нас-ня

становить 1824 грн. Індекс розвитку

людського потенціалу Укр – 0,719. За

рівнем розвитку людського потенціалу

Укр посідає 80-е місце в світі. Вартість

ОФ у у 1997р. становила 808 млрд грн,

у т. ч. виробничих фондів – 518 млрд

грн (у фактичних цінах на кінець року).

На Укр припадає 18% нац доходу країн

СНД. Стр-ра сусп в-ва – це

співвідношення між його галузями, що

виражає госп-кі пропорції та стан сусп

поділу праці. Це поняття вживається

для вираження всіх госп-х пропорцій і

сукупності стійких звязків в-ва, що

забезпечують його цілісність. Стр-ра

сусп в-ва визначається як

натуральними, так і вартісними

показниками (ВВП, чисельність

зайнятих, вартість ОФ – основного

капіталу). Вона хар-ся такими

пропорціями: 1)відтворювальними – між

в-вом засобів в-ва й предметів

споживання, у використанні ВВП на

заміщення спожитих ресурсів основного

капіталу та особисте споживання й

накопичення; 2)галузевими –

співвідношення між різними галузями

ек-ки; 3)територіальними – розміщення

в-ва по окремих ек р-нах;

4)зовнішньоекономічними – ввезення

продукції з різних регіонів і вивезення

продукції різних галузей і р-нів у

зарубіжні країни. Перехід України до

ринкової ек-ки з усією гостротою

поставив проблему оптимізації стр-ри

ек-ки та шляхів її перетворення.

Вдосконалення стр-ри в-ва – дуже

складна і багатопланова проблема.

Вона включає в себе насамперед соц-

ек стр-ру ек-ки, яка хар-ся формами

власності на засоби в-ва. Другим

важливим елементом є організаційно-

економічна будова ек-ки, що

визначається співвідношенням різних

форм організації в-ва. Існує також

виробничо-технологічна будова ек-ки,

яка виражає внутрішню організацію

продуктивних сил, тобто

співвідношення матеріального в-ва та

сфери послуг, пр-сті й с/г, в-ва засобів

в-ва та предметів споживання,

видобувних та обробних галузей госп-

ва. Вона хар-ся питомою вагою

наукомістких та високоек-х галузей ек-

ки – галузей з повільним обігом капіталу

(суднобудування, ракетно-космічна

техніка тощо) та галузей зі швидким

обігом капіталу (в-во товарів широкого

вжитку, пріоритетні галузі

агропромислового комплексу, сфери

побуту й торгівлі). Галузь госп-ва –

сукупність п-в і організацій обєднаних

спільністю функцій, які вони виконують

у системі територіального поділу праці.

Галузева стр-ра госп-ва безпосередньо

відображає процес сусп поділу праці,

вказуючи на функціональні відмінності

між окремими галузями. На її основі

проводиться аналіз міжгалузевих

пропорцій і звязків, зіставляються

показники економічної ефективності в-

ва. Вона слугує цілям упр-ня

економікою. Галузі госп-ва

відрізняються роллю в задоволенні

суспільних потреб у матеріальних і

духовних благах у процесі в-ва,

розподілу та споживання мат-х благ або

виконанні різних послуг. Залежно від їх

ролі в госп-му комплексі виділяють

виробничу і невиробничу сфери. До

виробничої сфери належать ті види

діяльності, які: 1)створюють матеріальні

блага (пр-сть, с/г, буд-во);

2)доставляють створені мат блага

споживачам (транспорт і звязок по

обслуговуванню мат в-ва); 3)повязані з

продовженням процесу в-ва у сфері

обігу (торгівля, мат-технічне

постачання, заготівлі, громадське

харчування). Роль кожної галузі у

створення сусп продукту і нац доходу

різна. В таких галузях, як пр-сть, буд-во,

с/г створюються нові споживні вартості.

Вантажний транспорт завершує процес

в-ва і на основі цього бере участь у

створенні нац доходу. Невиробнича

сфера – сукупність галузей госп-ва, які

здійснюють функції щодо надання

послуг немат-го характеру суспільству і

населенню. До неї належать: 1)галузі

послуг – житлово-комунальне госп-во і

побутове обслуговування нас-ня,

транспорт і звязок по обслуговуванню

нас-ня; 2)галузі соціального

обслуговування – освіта, охорона

здоровя, культура і мистецтво, наука і

наукове обслуговування; 3)галузі

органів упр-ня і оборони; 4)галузі, які

включають кредитування, фінанси і

страхування.

46. Галузева стр-ра

господарського комплексу Укр та

тенденції її розвитку.

Стр-ра сусп в-ва визначається як

натуральними, так і вартісними

показниками (ВВП, чисельність

зайнятих, вартість ОФ – основного

капіталу). Вона хар-ся такими

пропорціями: 1)відтворювальними – між

в-вом засобів в-ва й предметів

споживання, у використанні ВВП на

заміщення спожитих ресурсів основного

капіталу та особисте споживання й

накопичення; 2)галузевими –

співвідношення між різними галузями

ек-ки; 3)територіальними – розміщення

в-ва по окремих ек р-нах;

4)зовнішньоекономічними – ввезення

продукції з різних регіонів і вивезення

продукції різних галузей і р-нів у

зарубіжні країни. Перехід України до

ринкової ек-ки з усією гостротою

поставив проблему оптимізації стр-ри

ек-ки та шляхів її перетворення.

Вдосконалення стр-ри в-ва – дуже

складна і багатопланова проблема.

Вона включає в себе насамперед соц-

ек стр-ру ек-ки, яка хар-ся формами

власності на засоби в-ва. Другим

важливим елементом є організаційно-

економічна будова ек-ки, що

визначається співвідношенням різних

форм організації в-ва. Існує також

виробничо-технологічна будова ек-ки,

яка виражає внутрішню організацію

продуктивних сил, тобто

співвідношення матеріального в-ва та

сфери послуг, пр-сті й с/г, в-ва засобів

в-ва та предметів споживання,

видобувних та обробних галузей госп-

ва. Вона хар-ся питомою вагою

наукомістких та високоек-х галузей ек-

ки – галузей з повільним обігом капіталу

(суднобудування, ракетно-космічна

техніка тощо) та галузей зі швидким

обігом капіталу (в-во товарів широкого

вжитку, пріоритетні галузі

агропромислового комплексу, сфери

побуту й торгівлі). Галузь госп-ва –

сукупність п-в і організацій обєднаних

спільністю функцій, які вони виконують

у системі територіального поділу праці.

Галузева стр-ра госп-ва безпосередньо

відображає процес сусп поділу праці,

вказуючи на функціональні відмінності

між окремими галузями. На її основі

проводиться аналіз міжгалузевих

пропорцій і звязків, зіставляються

показники економічної ефективності в-

ва. Вона слугує цілям упр-ня

економікою. Галузі госп-ва

відрізняються роллю в задоволенні

суспільних потреб у матеріальних і

духовних благах у процесі в-ва,

розподілу та споживання мат-х благ або

виконанні різних послуг. Залежно від їх

ролі в госп-му комплексі виділяють

виробничу і невиробничу сфери. До

виробничої сфери належать ті види

діяльності, які: 1)створюють матеріальні

блага (пр-сть, с/г, буд-во);

2)доставляють створені мат блага

споживачам (транспорт і звязок по

обслуговуванню мат в-ва); 3)повязані з

продовженням процесу в-ва у сфері

обігу (торгівля, мат-технічне

постачання, заготівлі, громадське

харчування). Роль кожної галузі у

створення сусп продукту і нац доходу

різна. В таких галузях, як пр-сть, буд-во,

с/г створюються нові споживні вартості.

Вантажний транспорт завершує процес

в-ва і на основі цього бере участь у

створенні нац доходу. Невиробнича

сфера – сукупність галузей госп-ва, які

здійснюють функції щодо надання

послуг немат-го характеру суспільству і

населенню. До неї належать: 1)галузі

послуг – житлово-комунальне госп-во і

побутове обслуговування нас-ня,

транспорт і звязок по обслуговуванню

нас-ня; 2)галузі соціального

обслуговування – освіта, охорона

здоровя, культура і мистецтво, наука і

наукове обслуговування; 3)галузі

органів упр-ня і оборони; 4)галузі, які

включають кредитування, фінанси і

страхування.Суч стан ек і соц розвитку

Укр пов з радикальними змінами,

зумовленими переходом до ринкових

відносин. Він передбачає створення

соціально зорієнтованої ек-ки, яка

означає поворот всього в-ва до потреб

споживача. Соціально зорієнтована

ринкова ек-ка розуміється як госп-ка

система, в якій кожна групи і соц тип

нас-ня одержують можливість для

реалізації своїх життєвих здібностей і

запитів на основі вільної праці і

зростання особистих доходів. Властиві

ринку механізми саморегулювання

повинні забезпечити збалансованість

ек-ки країни; найкращу координацію всіх

виробників; рац використання трудових,

мат-х і фінансових ресурсів; гнучкість в-

ва, його сприйняття досягнень НТП;

органічне поєднання вітчизняної ек-ки із

світовим госп-вом. Перетворення на

шляху до ринкової ек-ки здійснюються

за кількома взаємопов напрямами:

1)лібералізація ек-ки, тобто зняття

адміністративних обмежень з цін, госп-х

звязків, зовнішньоек-ї діяльності;

2)стабілізація фінансів і грошової

системи, які забезпечують зміцнення

гривні як загального еквівалента і

єдиного платіжного засобу на території

країни; 3)приватизація, розвиток

піприємництва, створеня ін

інституційних передумов ефектисного

ринкового госп-ва і ек зростаня;

4)структурна перебудова ек-ки, її

демілітаризація, інтеграція в світове

госп-во, підвищення

конкурентноздатності укр-ї продукції на

світовому ринку; 5)створення

конкурентного ринкового середовища;

6)активна соціальна політика з метою

пристосування працездатного нас-ня до

нових умов, соц захист найбільш

вразливих верств нас-ня, створення

передумов ек-го зростання на основі

підвищення ролі ділової активності нас-

ня. За концептуальними розробками

науковців Ради по вивченню п/с Укр

НАН України, основною метою розвитку

н/г комплексу Укр в песпективі повинно

бути неухильне зростання темпів ВВП

як важливого джерела підвищення

життєвого рівня нас-ня. Стратегічним

напрямом ек реформ повинна стати їх

соціальна спрямованість. Держ політика

у цій сфері має бути спрямована на

покращення соц-ек та вир-чих умов

праці підвищення реальних доходів

нас-ня зростання освітнього і

культурно-технічного рівня нас-ня,

покращення медичного обслуговування,

посиленя охорони довкілля. Поступов

становлення ек потенціалу Укр пов з

реалізацією структурної політики у

сфері мат в-ва. Така політика полягає у

створення високорозвинутого н/г-го

комплексу, який відповідає сучасним

вимогам ринкового госп-ва. Основа

формування структурної політики в

галузях мат в-ва зумовлена тим, що

нині склался недосконала стр-ра в-ва, а

дія адміністративних, ек та соц-х

важелів упр-ня значно послаблена. Осн

напрямами у фінансовій сфері є:

посилення контролю за діяльністю

комерційних банків з боку нац банку,

орієнтація на підтримку нац

товаровиробників, запобігання

створенню фіктивного капіталу,

залученя коштів у довгострокові

депозити. В сфері грошової політики

необхідно приборкати інфляцію,

забезпечити пріоритет нац валюти як

платіжного засобу, підвищити золото-

валютні резерви нац банку. Створенню

збалансованого н/г-ва Укр значною

мірою заважає невиважена цінова

політика держави. Поступовий розвиток

н/г Укр буде неможливим без активної

науково-технічної політики, яка повинна

забезпечити технологію оновлення

виробничого потенціалу, сприяти

випуску наукомісткої продукції.

Зовнішньоек-на політика держави

повинна бути спрямована на подальшу

інтеграцію у світовий простір на базі

створення могутнього експортного

потенціалу та досягнення

збалансованості торговельного

балансу. Важливою складовою ек

політики держави є її регіональний

аспект. Тільки завдяки обгрунтованій

нац політиці, спрямованій на подальше

розширення повноважень і

відповідальності місцевих органів

влади, можна поєднати різні за своїми

природними та сц-ек умовами регіони у

єдиний н/г-й комплекс. Необхідно

розробити не тільки регіональні цільові

комплексні прогнами, а й прогнами

розвитку і розміщення п/с окремих

областей і АРК, програми

прикордонного співробітництва та

розвитку вільних ек-х зон.

47. Вугільна пр-сть Укр, її

значення, особл-ті розм, суч стан та

перспективи розвитку.

Запаси вугілля на тер Укр

зосереджені в основному в трьох

басейнах: Донецькому, Львівсько-

Волинському та Дніпровському. В заг

запасах вугілля в Укр найвища питома

вага належить донецькому басейну,

Львівсько-Волинському та

Дніпровському. Крім того, запаси

вугілля є на тер Харківської і

Полтавської областей та Закарпатської

вугленосної площі. Із загальних запасів

42,5 млрд т віднесено до прогнозних

ресурсів. Запаси вугілля в Укр цілком

достатні для задоволеня власних

потреб і забезпечення експортних

поставок. Однак складні гірничо-

геологічні та технологічні умови

розробки вугільних родовищ Укр, в

першу чергу Донбасу, суттєво

впливають на ек-ну ефективність в-ва у

вугільній пр-сті. По горизонтах понад

600м функціонує майже 60% шахт, на

частку яких припадає понад половини

всього видобутого вугілля. Пласти, які

вважаються небезпечними щодо

раптових викидів вугілля і газу,

характерні для 40% шахт. Умови

розробки вугільних пластів Львівсько-

Волинського і Дніпровського басейнів

більш сприятливі. Максимальна

глибина розробки пластів Львівсько-

Волинського басейну становить 550м, а

потужність пластів вугілля – від 1 до

1,5м. Небезпека раптових викидів

вугілля і газу майже відсутня. Разом з

тим зольність видобутого вугілля

(47,6%) значно перевищує аналогічний

показник в Донбасі (36,2%) і до того ж

запаси вугілля досить обмежені (2,0%

усіх запасів вугілля Укр). В

Дніпровському басейні зосереджені

запаси бурого вугілля, яке на відміну від

камяного має більш низьку

теплотворну здатність і

використовується головним чином для

в-ва буровугільних брикетів, які

споживаються нас-ням на комунально-

побутові потреби. За останні 15-20років

у Донбасі не було закладено жодної

шахти, у Львівсько-Волинському

басейні – одна, в Дніпровському

басейні – один розріз. Остання масова

реконструкція вугільних шахт була

проведена у другій половині 60-х – на

початку 70-х років. Тоді вона була

здійснена на 25% п-в. Однією з причин

такого важкого стану було обмеження

капітальних вкладень на оновлення

вир-чих потужностей вугільної пр-сті

Укр. Львівсько-Волинське вугілля і буре

вугілля Дніпровського басейну

використовується гол чином як

енергетичне паливо на електростанціях

та в комунальному секторі ек-ки.

Основним споживачем донецького

вугілля є Донецька, Дніпропетровська,

Луганська і Запорізька області, де воно

використовується гол чином для потреб

енергетики та коксохімічної пр-сті. В

решту областей донецьке вугілля

постачається лише для теплової

електроенергетики. Львівсько-

Волинське вугілля постачається у

західні області (І-Франківська, Львівська

та ін.) і до того ж лише на енергетичні

потреби. Буре вугілля використовується

гол чином для в-ва буровугільних

брикетів (Кіровоградська, Черкаська

області). Частина вугілля із Луганської,

Дніпропетровської та Донецької

областей постачається на експорт, гол

чином у Молдову та країни далекого

зарубіжжя. Імпорт вугілля в Укр

здійснюється в основному з Росії і

Казахстану (для потреб коксохімічної

пр-сті) та Польщі. Першочерговим

завданням розвитку вугільної пр-сті є

компенсація вибуваючих потужностей

за рах завершення вже початого буд-ів і

реконструкції ряду шахт. Крім того, слід

закрити ряд нерентабельних шахт й

переглянути політику цін на вугілля і

вугільну пр-цію. Це дасть змогу дещо

сповільнити спад в-ва, а потім

стабілізувати видобуток вугілля і

створити передумови для його

зростання завдяки буд-ву нових шахт,

збільшенню обсягів реконструкції

діючих та приділенню особливої уваги

технічному переозброєнню галузі. П-ва

вугільної пр-сті відносяться до

екологонебезпечних, оск розробка

вугільних родовищ істотно впливає на

гідрохімічних режим експлуатації

поверхневих і підземних вод, посилює

забруднення повітряного басейну,

погіршує родючість грунтів.

Специфічним забрудненням водних

басейнів республіки є скидання значної

к-ті сисокомінералізованих шахтних вод

у поверхневі водойми та водостоки, а

також у накопичувачі, в яких

відбувається відстій шахтного

водозливу та зливу збагачувальних

фабрик. Вугільна пр-сть забруднює і

повітряний басейн. Викиди забруднених

речовин в атмосферу п-вами

Мінвуглепрому становитлять до 25% від

викидів цих речовин по Укр. На очисні

споруди направляється менше

половини всіх викидів, з яких

уловлюється й обезводнюється 95%.

Решта викидів здійснюється без

очистки у вигляді газоподібних та рідких

речовин. Значним джерелом

забруднення повітряного басейну,

поверхневих та підземних вод, а також

зниження родючості грунтів є

розміщення відходів вуглевидобутку і

особливо вуглезбагачення в

спеціальних природних відвалах та

накопичувачах – щорічно у відвали

скидається 60-70 млн куб м породи. К-

сть прир відвалів становить майже

1300, з яких близько 300 – це ті, що

горять. Втрата родючості земель під

відвалами становить більш як 7000 га.

Незадовільний екологічний стан у

вугледобувних р-нах, особливо у

Донбасі, посилюється також високим

рівнем концентрації п-в металургійної

та хім пр-сті, що посилює техногенне

навантаження на навк сер і хар-є його

як надзвичайно небезпечне для

здоровя нас-ня.

48. Нафтова пр-сть Укр, її зн-ня,

особл-ті розміщ, суч стан та

перспективи розвитку.

На тер Укр вперше видобуток нафти

розпочато в Передкарпатті на початку

17ст. Як галузь пром в-ва нафтова пр-

сть розвивалась на базі Бориславського

нафтового родовища в кінці 19 – на

початку 20 ст. із застосуванням

глибокого буріння свердловин. У той же

час було відкрито і ряд інших родовищ у

Передкарпатті. Найбільшого рівня

видобуток нафти досяг в цьому р-ні у

1909р.(2053,1 тис т), однак у

подальшому він почав знижуватися і

становив у 1938р. 370 тис т. У повоєнні

роки нафтова пр-сть Передкарпаття

швидко розвивалась. Було здійснено

докорінну реконструкцію п-в галузі на

новій технічній основі. В рез-ті значного

розширення обсягів

геологорозвідувальних робіт на нафту й

газ було відкрито нові родовища в

Передкарпатті - Долинське і Північно-

Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-

Уличнянське та ін. В рез зосередженни

геологорозвідувальних робіт на нафту і

газ у сіхних р-ніх Укр було відкрито

майже 150 нафтових родовищ у

Полтавській, Сумській та Чернігівській

областях, які за видобувними запасами

нафти значно перевищували родовища

Передкарпаття. До найбільших

належать – Гнідинцівське, Леляківське,

Глинсько-Розбишівське, Рибальське,

Качанівське, Новогригорівське та ін.

Розробка цих родовищ стала основною

базою для розвитку нафтовидобувної

пр-сті республіки. Найбільшого розвитку

нафтова пр-сть досягла в роки девятої

пятирічки. Так, мксимального рівня

видобутку нафти й газового конденсату

(14,5 млн т) було досягнуто у 1972р.

Потім обсяги видобутку нафти стали

скорочуватися, і зараз вони становлять

близько 4 млн т за рік. Тільки за 1990-

1997рр видобуток нафти в Укр знизився

майже на 22%. Основний видобуток

нафти припадає на Східний

нафтогазоносний регіон. Його питома

вага у загальному видобутку нафти в

країні досягає майже 80%. У

Південному нафтогазоносному регіоні

балансові видобувні запаси становлять

3% від запасів Укр, тому видобуток

нафти практично відсутній. Тенденція

до скорочення видобутку нафти в Укр

пояснюється не лише вичерпністю її

запасів, а й тим, що більше ніж 90%

механізованих свердловин мають

насоси, які можуть працювати на

глибині до 2000-2500 м, в той час як

середня глибина основних покладів

нафти становить 3000-4000м. Крім

цього, застарілим є основний фонд

більшості свердловин та їхнього обл-ня.

Так, загальне спрацювання ОФ по АТ

“Укрнафта” становить майже 60%, не

вистачає міцних труб, насосів,

агрегатів. Подальший розвиток

нафтової пр-сті в Укр обумовлює

необхідність вирішення цілого ряду

проблем. Однак з найголовніших – це

пошук шляхів стабілізації та

подальшого приросту видобутку нафти

в Укр. Зростання глибини залягання

продуктивних покладів нафти,

ускладнення технології їх освоєння,

зниження темпів приросту промислових

запасів є стримуючими факторами

щодо збільшення видобутку нафти.

Одночасно наявність на тер Ук значної

к-сті науково обгрунтованих прогнозних

запасів високоякісної нафти з низьким

вмістом сірчаних сполук, високим

виходом світлих фракцій, а також

зросла потреба в нафтопродуктах

стимулюють розвиток нафтовидобувної

пр-сті. Успіхи цієї галузі прямо залежать

від рез-тів геологорозвідувальних робіт

по пошуку нафти. Необхідно

відзначити, що ці роботи проводились в

останні роки з низькою ефективністю та

систематичним невиконанням завдань

щодо приросту промислових запасів.

Практично в останні роки не було

відкрито жодного нафтового родовища

не тільки великообємного за запасами,

але й середньообємного. У

нафтовидобувній пр-сті країни

необхідно різко збільшити обсяги

експлуатаційного буріння на діючих

родовищах, значно прискорити

освоєння нових родовищ, які

передбачається відкрити в процесі

геологорозвідувальних робіт, ущільнити

мережу свердловин, а також

впровадити комплекс методів щодо

поліпшення стану заводнення та нових

методів нафтовіддачі.

49. Газова пр-сть Укр, її зн-ня,

особливості розміщення, суч стан та

перспективи розвитку.

Розвиток газової пр-сті в Укр

розпочався наприкінці 19ст. На той час

будувалися заводи з в-ва штучного

газу, який використовувася переважно

для освітлення вулиць, особняків,

вокзалів тощо. У пр-сті такий газ майже

не використовувався. Для газової пр-сті

Укр в першій пол 20ст хар-ми були

незначні обсяги вир-го та видобувного

газу, його висока с/в та низька прод

праці. Незначний розвиток газової пр-

сті у довоєнний період пояснюється

певною мірою відсутністю спеціального

оснащення для газових промислів і

надто обмеженою к-стю розвіданих

газових родовищ. Разом з тим у 40-х

роках 20ст були створені відповідні

передумови для відокремлення газової

пр-сті у самостійну галузь паливної

індустрії. Якісно новий період у розвитку

газової пр-сті настав після другої св

війни, коли розпочалася інтенсивна

експлуатація вже відкритих родовищ

прир газу у західних областях і

активізувались пошуки по всій території

республіки. Завдяки зростанню обсягів

геологічної розвідки та буріння

свердловин у 1946-1950рр було

відкрито Шебелинське, Радченківське,

Більче-Волицьке газові родовища, а

також нові горизонта на Опарському та

Дашавському родовищах. Було введено

в експлуатацію Угерське та Хідновицьке

родовища. Відкриття і введення в

експлуатацію в останні роки нових

газових родовищ створили передумови

для перебудови системи

газотранспортних магістралей значної

протяжності: Дашава-Київ, Дашава-

Калуш-Галич-Добівці, Бендери-І-

Франківськ. Важливе зн-ня для газової

пр-сті та її розвитку мало введення в

експлуатацію у 1956р. Шебелинського

газового родовища в Харківській

області. В подальшому були відкриті

такі великі газові родовища, як

Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-

Розбишівське, Машівське,

Пролетарське та Рибальське (на сході

Укр), а також Хідновицьке, Пинянське,

Бітків-Бабчинське (на заході). Це

привело до того, що в розміщення

газової пр-сті республіки за 1950-

1970рр відбулися суттєві зміни. Так,

якщо раніше провідну роль відігравала

західноукр-ка нафтогазоносна область,

то вже в 60-х роках акцент в розміщенні

сировинних ресурсів був перенесений

на схід Укр (Дніпровсько-Донецька

западина). За двадцятиріччя (1950-1970

рр) питома вага Східного регіону у

видобутку газу зросла від нуля до 76%,

тоді як доля Західного регіону

зменшилась від 100% до 22,6%. Разом

з тим розпочався видобуток газу і на

півдні республіки. За цей період значно

зросла к-сть газифікованих міст

республіки, розширилась сфера

застосування прир газу. Видобуток газу

збільшився з 1,5 млрд куб м у 1950 до

60,9 млрд куб у 1970р., або більше ніж в

40 разів. Найб обсяг видобутку газу був

досягнутий у 1975р. – 68,7 млрд куб м.

У наступний період після 1975р. мала

місце тенденція зниження видобутку

газу в Укр, який зараз становить

близько 17 млрд куб м за рік. Разом зі

зниженням видобутку газу в Укр,

починаючи з 1991р., спостерігається

зменшення споживання газу, що пов з

загальним спадом в пр-вому і с/г-му в-

ві. У межах Укр зараз вид-ся девять

нафтогазоносних областей, розміщення

яких дозволяє обєднати їх в три

нафтогазоносні регіони: Східний –

Дніпровсько-Донецька газонафтоносна

область; Західний – Передкарпатська,

Складчаті Карпати, Закарпатська і

Волино-Подільська та Південий –

Переддобруджинська,

Причорноморсько-Кримська, Індоло-

Кубанська, Азово-Березанська область.

При цьому Східний регіон охоплює

Сумську, Полтавську, Харківську,

Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і

Чернігівську області; Західний –

Волинську, Львівську, І-Франківську,

Чернівецьку і Закарпатську області;

Південний – Запорізьку і Херсонську

області, а також АР Крим. Запаси прир

газу категорій А+В+С1 станом на

01.01.1998р. становлять 1098,4 млрд

куб м, категорії С2 – 331,1 млрд куб м.

Запаси газу категорій А+В+С1+С2

зосереджені переважно у Східному

нафтогазоносному регіоні і сягають

майже 82% від загальних запасів цих

категорій в цілому по Укр. Відповідно на

цей регіон припадає і найбільша питома

вага видобутку газу в державі (88%).

Крім цього, Укр станом на 01.01.1998р.

має перспективні ресурси (С3) – 711,89

млрд куб м, прогнозні ресурси (Д1 + Д2)

– 2651,79 млрд куб м. Забезпеченість

споживання газу за рах власного

видобутку в останні роки становить 21-

22%. До того ж спостерігається

тенденція до зростання цього

показника. ЦЕ пов в першу чергу з тим,

що темпи скорочення потреб у прир

газу дещо випереджають темпи спаду

його в-ва. Частка газу, якого не

вистачає Укр (а це становить майже

80%), імпортується з Росії та

Туркменістану. Найб частка

газопспоживання в Укр припадає на

промислово розвинутий Східний регіон

– майже 62%, на Західний і Південний

регіони – відповідно 32 та 6% загальної

потреби в газі. При цьому у пр-сті

використовується майже половина

спожитого в державі газу, близько 30%

газу витрачається на потреби

енергетики, 18% - в комунально-

побутовому секторі. Для вирішення

сезонної неірвномірності

газоспоживання особливе зн-ня мають

підземні газосховища (ПГС). В Укр

зараз експлуатуються 13 газосховищ з

проектним обсягом 62,4 млрд куб м.

Використовуються ці сховища для

підвищення надійності забезпечення

газом споживачів в екстремальних

ситуаціях. При цьому питома вага ПГС,

розміщених на сході Укр, становить

17,3%, на заході – 76,3%, на півдні –

6,4%. Нерівномірність розміщення ПГС,

а також відсутність гарантій стабільного

постачання газу в Укр викликає

необхідність збільшення обсягів

резервування газу на сході та півдні

Укр. Завдяки відкриттю великих газових

родовищ на сході Укр, в Оренбурській

та Тюменській областях, на Північному

Каказі і в Середній Азії широкого

розвитку набув магістральний

трубопровідний транспорт.

Газопровідний транспорт Укр

розвивався як складова частина єдиної

газопостачальної системи колишнього

СРСР. Функціонуюча сьогодні система

газопроводів Укр забезпечує поставку

газу усім споживачам та на експорт. Заг

протяжність газопроводів у межах Укр

досягла майже 35 тис км. До основних

магістральних газопроводів слід

віднести такі, як: Уренгой-Помари-

Ужгород; Острогожськ-Шебелинка;

Шебелинка – Дніпропетровськ; Кривий

Ріг – Ізмахл; Шебелинка –Полтава –

Київ; Дашава – Київ; “Союз” та ряд ін.

Пропускна здатність усіх газопроводів,

що входять на тер Укр з Росії,

становить понад 2000 млрд куб м газу.

Через тер Укр здійснюється транзит

газу на експорт з Росії у Європу (в

середньому понад 100 млрд куб м за

рік). Перспективи розвитку газової пр-

сті Укр пов з розширенням геолого-

пошукових робіт, збільшенням обсягів

пошукового буріння та прискоренням

промислового освоєння відкритих

родовищ. Поряд з цим слід широко

впроваджувати досягнення НТП,

зокрема новітніх технологій і техніки.

Екологічні проблеми в газовій пр-сті

мають свою специфіку, яка

визначається в основному відчуженням

та забрудненням земель в районах

промислової експлуатації газових

родвоищ та проведенням геолого-

пошукових робіт на нафту й газ. Щодо

використання прир газу в різних

секторах ек-ки та галузях н/г, то цей вид

ресурсу є найбільш екологічно чистим

порівняно з такими енергетичними

ресурсами, як вугілля, мазут, торф.

50. Економічна характеристика

вугільних басейнів України.

Запаси вугілля на тер Укр

зосереджені в основному в трьох

басейнах: Донецькому, Львівсько-

Волинському та Дніпровському. В заг

запасах вугілля в Укр найвища питома

вага належить донецькому басейну,

Львівсько-Волинському та

Дніпровському. Крім того, запаси

вугілля є на тер Харківської і

Полтавської областей та Закарпатської

вугленосної площі. Із загальних запасів

42,5 млрд т віднесено до прогнозних

ресурсів. Запаси вугілля в Укр цілком

достатні для задоволеня власних

потреб і забезпечення експортних

поставок. Однак складні гірничо-

геологічні та технологічні умови

розробки вугільних родовищ Укр, в

першу чергу Донбасу, суттєво

впливають на ек-ну ефективність в-ва у

вугільній пр-сті. Геологічні запаси

вугілля в Донецькому басейні

зосереджені переважно в тонких і надто

тонких пластах потужністю до 1,2м.

Середня глибина розробки родовищ

наближається до 700 м, а максимальна

– становить 1400м. По горизонтах

понад 600м функціонує майже 60%

шахт, на частку яких припадає понад

половини всього видобутого вугілля.

Пласти, які вважаються небезпечними

щодо раптових викидів вугілля і газу,

характерні для 40% шахт. Умови

розробки вугільних пластів Львівсько-

Волинського і Дніпровського басейнів

більш сприятливі. Максимальна

глибина розробки пластів Львівсько-

Волинського басейну становить 550м, а

потужність пластів вугілля – від 1 до

1,5м. Небезпека раптових викидів

вугілля і газу майже відсутня. Разом з

тим зольність видобутого вугілля

(47,6%) значно перевищує аналогічний

показник в Донбасі (36,2%) і до того ж

запаси вугілля досить обмежені (2,0%

усіх запасів вугілля Укр). В

Дніпровському басейні зосереджені

запаси бурого вугілля, яке на відміну від

камяного має більш низьку

теплотворну здатність і

використовується головним чином для

в-ва буровугільних брикетів, які

споживаються нас-ням на комунально-

побутові потреби. Розробка

буровугільних родовищ проводиться

підземним та вікритим способом.

Частка відкритих розробок становить

88,2%. Глибина залягання пластів

невелика – максимальна 100 м.

Середня глибина розробки пластів на

шахтах сягає 90 м, на розрізах – 64 м.

Зональність видобутого вугілля нижча,

ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському

басейні і становить 21,7%, однак запаси

вугілля також невеликі (3,5% від усіх

запасів вугілля Укр). Великий вплив на

ефективність роботи галузі має стан

вир-чих фондів шахт. Сьогодні до 40%

шахт працює понад 50 років, а

найбільш старі шахти мають строк

служби понад 70 років. Лише 8% шахт

експлуатуються менше 20 років.

Незважаючи на значний строк

експлуатації шахт, обсяги реконструкції

і буд-ва нових шахт з 1975р. стали різко

зменшуватися. За останні 15-20років у

Донбасі не було закладено жодної

шахти, у Львівсько-Волинському

басейні – одна, в Дніпровському

басейні – один розріз. Остання масова

реконструкція вугільних шахт була

проведена у другій половині 60-х – на

початку 70-х років. Тоді вона була

здійснена на 25% п-в. Однією з причин

такого важкого стану було обмеження

капітальних вкладень на оновлення

вир-чих потужностей вугільної пр-сті

Укр. Це пов з тим, що протягом трьох

останніх десятиліть вся інвестиційна

діяльність у вугільній пр-сті була

орієнтована на розвиток видобутку

вугілля у сіхдних регіонах колишнього

СРСР. Усе це і визначило різке

гальмування процесу оновлення вир-

чих потужностей і погіршення стр-ри

шахтного фонду в Укр. Вир-чі

потужності, що вибули у 1991-1997рр.,

склали 78,7 млн т. Це призвело до

втрати реальної вир-чої потужності

шахтного фонду в обсязі 77,3 млн т і

зниження видобутку вугілля до

надзвичайно низького рівня – 75,9 млн т

в 1997р при 164,8 млн т в 1990р., або

більше ніж у двва рази. Найбільше

зниження обсягів видобутку відублося

за цей час у Дніпровському

буровугільному басейні – на 84,8%, тоді

як у Донецькому – на 51,1%, а

Львівсько-Волинському – на 65,7%. Із

заг обсягу постачання вугілля на тер

Укр до 95% припадає на донецьке

вугілля, з якого майже 30% становить

коксівне. Львівсько-Волинське вугілля і

буре вугілля Дніпровського басейну

використовується гол чином як

енергетичне паливо на електростанціях

та в комунальному секторі ек-ки.

Основним споживачем донецького

вугілля є Донецька, Дніпропетровська,

Луганська і Запорізька області, де воно

використовується гол чином для потреб

енергетики та коксохімічної пр-сті. В

решту областей донецьке вугілля

постачається лише для теплової

електроенергетики. Львівсько-

Волинське вугілля постачається у

західні області (І-Франківська, Львівська

та ін.) і до того ж лише на енергетичні

потреби. Буре вугілля використовується

гол чином для в-ва буровугільних

брикетів (Кіровоградська, Черкаська

області). Частина вугілля із Луганської,

Дніпропетровської та Донецької

областей постачається на експорт, гол

чином у Молдову та країни далекого

зарубіжжя. Імпорт вугілля в Укр

здійснюється в основному з Росії і

Казахстану (для потреб коксохімічної

пр-сті) та Польщі. Першочерговим

завданням розвитку вугільної пр-сті є

компенсація вибуваючих потужностей

за рах завершення вже початого буд-ів і

реконструкції ряду шахт. Крім того, слід

закрити ряд нерентабельних шахт й

переглянути політику цін на вугілля і

вугільну пр-цію. Це дасть змогу дещо

сповільнити спад в-ва, а потім

стабілізувати видобуток вугілля і

створити передумови для його

зростання завдяки буд-ву нових шахт,

збільшенню обсягів реконструкції

діючих та приділенню особливої уваги

технічному переозброєнню галузі. П-ва

вугільної пр-сті відносяться до

екологонебезпечних, оск розробка

вугільних родовищ істотно впливає на

гідрохімічних режим експлуатації

поверхневих і підземних вод, посилює

забруднення повітряного басейну,

погіршує родючість грунтів.

Специфічним забрудненням водних

басейнів республіки є скидання значної

к-ті сисокомінералізованих шахтних вод

у поверхневі водойми та водостоки, а

також у накопичувачі, в яких

відбувається відстій шахтного

водозливу та зливу збагачувальних

фабрик. Вугільна пр-сть забруднює і

повітряний басейн. Викиди забруднених

речовин в атмосферу п-вами

Мінвуглепрому становитлять до 25% від

викидів цих речовин по Укр. На очисні

споруди направляється менше

половини всіх викидів, з яких

уловлюється й обезводнюється 95%.

Решта викидів здійснюється без

очистки у вигляді газоподібних та рідких

речовин. Значним джерелом

забруднення повітряного басейну,

поверхневих та підземних вод, а також

зниження родючості грунтів є

розміщення відходів вуглевидобутку і

особливо вуглезбагачення в

спеціальних природних відвалах та

накопичувачах – щорічно у відвали

скидається 60-70 млн куб м породи. К-

сть прир відвалів становить майже

1300, з яких близько 300 – це ті, що

горять. Втрата родючості земель під

відвалами становить більш як 7000 га.

Незадовільний екологічний стан у

вугледобувних р-нах, особливо у

Донбасі, посилюється також високим

рівнем концентрації п-в металургійної

та хім пр-сті, що посилює техногенне

навантаження на навк сер і хар-є його

як надзвичайно небезпечне для

здоровя нас-ня.

51. Нафтопереробна пр-сть Укр,

особливості розміщення, суч стан та

перспективи розвитку.

В Укр розміщені і

функціонують шість основних

нафтопереробних заводів (НПЗ) –

Кременчуцький, Лисичанський,

Херсонський, Одеський, Дрогобицький,

надвірнянський. Відносно новими і

надпотужними заводами є

Кременчуцький та Лисичанський.

Перший з них побудований у 1966р. і

має потужність 16,0 млн т за рік. Решта

заводів (крім Дрогобицького)

споруджені ще в довоєнні роки і мають

значно меншу потужність. У повожнний

період в рез-ті реконструкції їх

потужності зросли до 2,7-7,1 млн т за

рік (1997 р.). Разом з тим глибина

переробки нафти в країні залишилась

досить низькою – до 60%. У Західній

Європі вона досягла узагальнено 80%,

а у США – понад 90%. Зазначені дані по

Укр свідчать про те, що значна частка

обсягу вироблених нафтопродуктів

припадає на паливний мазут. Сумарна

потужність вторинних процесів (по всіх

НПЗ) становить приблизно 35%

потужності первинних процесів (близько

12% з 35% - поглиблення переробки

нафти, 23% облагородження

нафтопродуктів), що, звичайно,

недостатньо, виходячи з сучасного

світового рівня розвитку

нафтопереробки. Низький техн-й рівень

в-а нафтопереробної пр-сті Укр,

недосконалість технологічних схем

НПЗ, випуск неякісних нафтопродуктів

викликають інтенсивне забруднення

навк середовища. Основними

забрудниками від нафтопереробних

заводів є сірчані сполуки, окисли

вуглецю, сірки азоту, сажа тощо. У

звязку з незначним видобутком нафти

в Укр обсяги її переробки значною

мірою залежать від масштабів поставок

її з-за меж країни. Зовнішні поставки

нафти здійснюються гол чином з

Російської Федерації. В Укр склалася

вкрай несприятлива ситуація, коли наші

нафтозаводи, маючи достатні

потужності для в-ва в необхідних

обсягаї нафтопродуктів (з усіх основних

найменувань), простоюють. З 1991р.

подача нафти в Укр з Росії різко

знижувалась. Відповідно скорочувалися

і обсяги нафтопереробки. Якщо в 1990р

було перероблкно 58,1 млн т, то у

1997р – лише 12,3 млн т. До того ж

якість багатьох нафтопродуктів не

відповідає вимогам споживачів. Разом з

тим готова продукція імпортується з

Росії, Білорусі та ін країн. Але

орієнтація на масовий імпорт готових

нафтопродуктів є марнотратною для

будь-якої країни, тим більше для Укр в

період кризи її ек-ки. Т.ч., Укр стоїть

перед необхідністю вирішення складних

проблем, пов з подальшим розвитком

нафтопереробки як однієї з

найважливіших галузей пр-сті і всього н/

г-го комплексу, а також з рац-м та

стабільним забезпеченням НПЗ сирою

нафтою (власною і привізною).

Найважливішим завданням розвитку

нафтопереробної пр-сті є забезпечення

істотного зростання техн-го рівня в-ва.

Насамперед слід підвищити глибину

переробки нафти до рівня країн, що

мають розвинуту нафтопереробку,

тобто до 80%. Це може бути досягнуто

до 2010р. Поглиблення переробки

нафти для Укр має зараз першорядне

зн-ня, бо дозволяє значно економити

нафту (до 30%), не зменшуючи в-ва

світлих нафтопродуктів, в першу чергу

найбільш споживаних – автомобільного

бензину, дизельного палива,

авіаційного гасу. Правда, при цьому

знизяться обсяги в-ва паливного

мазуту. Однак він може і повинен

заміщатися іншими видами палива,

насамперед вугіллям. З поглибленням

переробки нафти в Укр поліпшиться заг

стр-ра випуску нафтопродуктів та більш

ефективним стане використання

нафтової сировини.

52. Основні нафто- і газовидобувні

райони України. Нафто- і

газопроводи України.

Нафту і природний газ

використовують як високоефективне

паливо і цінну сировину для хім пр-сті.

На нафту в стр-рі видобутку палива у

перерахунку на умовне паливо

припадає 7,2%, на прир газ – 26,1%.

Починаючи з 70-х років видобуток

нафти і газу невпинно скорочувався. В

той час Укр була основним районом

видобутку прир газу в колишньому

СРСР і багато років укр-й газ

використовувася для газифікації міст і

сіл Росії. З Укр було прокладено

потужні газопроводи до Москви і

Ленінграда. Український газ надходив

також до Молдови, Білорусі, республік

Прибалтики. Україна ж із власним газом

була газифікована чи не найгірше. В

1996р. видобуто 4,1 млн т нафти

(включаючи нафтовий конденсат) і

18,4млрд куб м газу. Хоча видобуток

нафти і газу внашій державі

зменшується, проте маємо і сприятливі

фактори: великі потужності по

переробці нафти, близько 70 млн т, які

відсутні в Росії, і великі газосховища.

Оск газ зберігати у трубах неможливо,

Росія вимушена закачувати його великі

обсяги в укр-кі газосховища. Цей газ

вона продає в країни Західної та

Центральної Європи. При розумній

міжнародній політиці це може дати

Україні величезні валютні надходження.

Нафту і прир газ в Укр видобувають у

Передкарпатті, на Лівобережжі та в

причорноморському нафтогазоносному

регіоні. Провідне місце належить

Лівобережжю. Тут, у Чернігівській,

Сумській та Полтавській областях є

родовища високоякісної нафти. Вони

мають значну к-сть попутного

природного газу, який використовується

для газифікації навколишніх міст і сіл. Є

невеликі родовища нафти на півдні

країни. Найбільші родовища газу

зосереджені в Харківській області,

серед яких особливо відоме

Шебелинське. Менше пятої частини

видобутоку прир газу України

зосереджено в Прикарпатті. Це Дашава

і родовища І-Франківської області.

Доволі значні родовища прир газу на

півдні країни і передусім у Криму. В

останні роки зростає видобуток газу з

дна Чорного моря. В Укр склалася густа

мережа газопроводів, які ведуть від

родовищ Харківської області,

Передкарпаття і Криму до великих

індустріальних центрів: Полтави, Києва,

Львова, Дніпропетровська, Кривого

Рогу,Одеси, Харкова, Сімферополя,

Севастополя, Ялти тощо. Укр має

великі перспективні нафтогазоносні

площі. За оцінками спеціалістів, тут

можливі відкриття родовищ світового

масштабу. Насамперед це стосується

шельфу Чорного моря. Є також

перспективи подальшого видобутку

нафти і прир газу в районах, де їх

видобувають десятки років. По-перше,

за існуючої нині в Укр неефективної

технології експлуатації нафтових

родовищ близько 70% нафти

залишається в надрах землі. Відомі

новітні способи її видобутку, які

дозволяють одержати ці “залишки”. По-

друге, як виявилося, Укр досліджена в

геологічному відношенні недостатньо,

тобто є перспектива пошуку

енергоносіїв практично по всій її

території: Закарпаття, Передкарпаття,

Волинь, Чернігівщина, Причорноморя,

Азовське море, Донбас, Придніпровя

тощо. По-третє, нині є нові, відмінні від

тих, що існували раніше, теорії

походження нафти і газу, а це значно

розширює діапазон їх пошуку. В

найближчі роки можна чекати на нові

великі відкриті родовища нафти й газу.

Перспективи тут настільки великі, що

свої капітали в розвиток нафтової і

газової пр-сті нашої держави готові

вкладати найбільші нафтові компанії

світу, зокрема “Шелл”, яка працює лише

з родовищами світової величини.

53. Електроенергетика України, її

зн-ня та суч стр-ра, в-во та

споживання електроенергії.

Важлива роль енергетики у розвитку

н/г визначається тим, що будь-який

виробничий процес чи будь-який вид

обслуговування нас-ня повязаний з

використанням енергії. В процесі

розвитку п/с безперервно змінюються і

вдосконалюються джерела та види

споживної енергії. У далекому

минулому енергетичною базою в-ва

була мускульна сила людей, яку

доповнювали силою тварин, води та

вітру. З відкриттям енергії пари

повязана промислова революція 18ст,

наступний технічний прогрес в-ва і

зростання продуктивності праці.

Енергетичною основою розвитку п/с на

суч етапі технічного прогресу є

електрична енергія. Застосування

електроенергії дало змогу просторово

розєднати робочі машини і первинні

генератори, відокремити місце в-ва

енергії від її споживачів. В рез-ті в-во

енергії, іїї передача і розподіл

відокремились у самостійну галузь –

електроенергетику, а споживачі енергії

розосередились по різних галузях пр-сті

і н/г. Це відкрило простір для

концентрації в-ва в різних галузях і

розміщення в-ва на відстані від

енергетичних джерел.

Електроенергетика є

високомеханізованою галуззю пр-сті. У

звязку з цим в затратах на в-во енергії

відносно мала питома вага з/п. Разом з

тим високий технічний рівень

обумовлює високу кваліфікацію

робітників та інженерно-технічного

персоналу. Т.ч., електроенергетика є

провідною галуззю пр-сті, а

використання її пр-ції – електричної

енергії – забезпечує підвищення

технічної озброєності і зростання

продуктивності праці. Створення

матеріально-технічної бази існування

будь-якого суспільства нерозривно пов

з електрифікацією і вдосконаленням на

цій основі техніки, технології і орг-ції в-

ва. У пр-сті електроенергія

використовується на здійснення

силових, теплових, електрохімічних

процесів та на освітлення. Великий ек

ефект дає електрифікація транспорту і

с/г. Перехід на електротягу дозволяє

збільшити вагу та швидкість руху

поїздів. В с/г електрифікація є основою

його комплексної механізації,

покращання умов праці і побуту. Умови

і фактори розміщення обєтків

електроенергетики залежно від типу

генеруючих потужностей та напруги

передачі електроенергії різні. Район

розміщення теплової електростанції і її

потужність повинні визначатися з

урахуванням розвитку

електроспоживання, наявності

паливних ресурсів та відомостей щодо

гідрології районів. Варіатн розміщення

електростанції вибирається після

проведених порівняльних розрахунків

вартості перевезення палива та

передачі електроенергії в район

споживання. При виборі конеретного

місця буд-ва ТЕС, яка працює на

твердому паливі, повинна

враховуватись можливість збільшення

вантажопотоків по залізницях та водних

шляхах сполучень. Для електростанції

на рідкому чи газоподібному паливі

враховується розвиток трубопровідного

транспорту. При виборі місця буд-ва

уточнюється можлива остаточна

потужність електростанції щодо

водопостачання, паливопостачання та

генерального плану розміщення

обєкта. Теплові електростанції

розміщуються, як правило, з

орієнтрацією на наявність великих

запасів дешевих паливно-енергетичних

ресурсів та потужного споживача.

Площадки для розміщення ТЕС

необхідно вибирати з урахуванням

таких вимог: - електростанції повинні

бути максимально наближені до

джерел палива і водопостачання,

споживача енерії і підїзних шляхів; -

рівень грунтових вод має бути нижче

глибини підвалів, останні не повинні

затоплюватися паводковими водами; -

не можна розташовувати станції над

заляганням корисних копалин, а також

на зсувних ділянках; - ухил площадки

розміщеня не повинен перевищувати –

0,5-1; - електростанції повинні

розміщатися поблизу населеного пункту

з урахуванням санітарної зони; - шлако-

і золовідвали повинні розміщатися на

негожих земельних ділянках, якомога

ближче до площадки електростанції.

Теплові атомні станції, враховуючи

великі обсяги споживання води, слід

розміщувати поблизу водних обєктів.

Крім цього, атомні станції повинні

будуватися на значній відстані від

великих міст. ГЕС та ГАЕС

розміщуються біля водних обєктів з

мінімальним затопленням земель під

водосховища. Одним з важливих

факторів розміщення обєктів

електроенергетики є еклогічна безпека,

додержання санітарних норм

імінімізація екологічних втрат як при

буд-ві, так і при експлуатації обєкта.

Нині в Укр експлуатуються три типи

гееруючих потужностей: теплові

(паротурбінні та дизельні), гідравлічні

(гідроелектростанції, гідроакумулюючі

станції) та атомні. Сумарна

встановлена потужність

електростанційх Укр на 1.01.1998р.

становила 51,87млн. кВт , у т ч за

типами: теплові – 31,72 млн кВт

(61,2%), атомні – 12,82 млн кВт (24,7%),

ГЕС + ГАЕС – 4,69 млн кВт (9,0%) і

блок-станції промислових п-в – 2,64

млн кВт (5,1%). Електростанціями

України в 1998р. було вироблено 172

млрд кВтгод електроенергії, у т ч

більше половини – на теплових,

близько 40% - на атомних і майже 4% -

на гідроелектростанціях. Загальний

спад в-ва електроенергії за 1991-

1997рр. складає 122,0 млрд кВтгод. Він

був спричинений переважно загальним

зниженням споживання електроенергії

галузями н/г (особливо в пр-сті),

скороченням експорту та гострою

нестачею паливних ресурсів для

електростанцій. Обсяги споживання

електроенергії за останні роки також

різко скоротилося. У 1997р. всіма

галузями н/г було спожито близько

178,0 млрд кВтгод, що на 92,0 млрд

кВтгод менше, ніж у 1990р. Значно

змінилась і стр-ра споживання:

особливо зменшилась частка

споживання галузями пр-сті та

будівельним комплексом. Практично не

змінилась у стр-рі споживання частка

транспорту. У звязку з низькою якістю

спожитого палива значно зросли

витрати електроенергії на власні

потреби електростанцій та технологічні

втрати електроенергії в

електромережах. У заг обсязі

споживання електроенергії зросла

частка комунально-побутового сектора

ек-ки. В електроенергетиці Укр

відбувається структурна перебудова.

На першому етапі створено 4 генеруючі

компанії, Державну енергетичну

компанію електромереж 220-750 кВт, п-

во “Енергоринок”. Основними

районами концентрації великих

конденсаторних електростанцій (КЕС

або ДРЕС) є: на сході Укр –

Дніпропетровська, Запорізька,

Донецька, Харківська та Луганська

області; на Заході – Львівська та І-

Франківська облатсі: в центрі –

Вінницька та Київська області. Великі

теплоелектроцентралі (ТЕЦ) розміщені

в найб містах країни: Києві, Одесі,

Харкові та ін. Пять атомних станцій

розміщені в Запорізькій, Київській,

Миколаївській, Хмельницькій,

Рівненській областях. Основні

гідроелектростанції зн-ся на Дніпрі

(Київська ГЕС і ГАЕС) - в Київській

області, Канівська ГЕС – в Черкаській,

Кременчуцька – в Полтавській,

Дніпродзержинська – в

Дніпропетровській, Каховська – в

Херсонській області та Дніпрогес – в

Запорізькій області. Будується

Дністровська ГЕС та ГАЕС – у

Львівській області. Основну

електроенергетичну базу Укр

становлять теплоелоелектростанції

(Запорізька, Вуглегірська, Зміївська,

Трипільська, Придніпровська,

Ладижинська, Бурштинська, Київська

ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6), атомні електростанції

(Запорізька, Південно-Українська,

Рівненська, Хмельницька,

Чорнобильська) та гідроелектростанції

(найбільші шість станцій Дніпровського

каскаду).

54. Теплова електроенергетика

Укр, її місце в в-ві електроенергії,

основні ТЕС та принципи і

особливості їх розміщення.

Основним напрямом розвитку ТЕС

на органічному паливі є їх реконструкція

і модернізація, впровадження нових

технологій, орієнтація на використання

низькосортного вугілля. На період до

2000р. намічається: -продовження на

15-20 років строку служби діючих

енергоблоків шляхом впровадження

малозатратних повузлових

реконструкцій; - підвищення

ефективності, екологічної безпеки на

маневреності енергоблоків,

спорудження газотурбінних надбудов

на Вуглегірській, Трипільській та

Зуєвській електростанціях; -

застосування високоефективного

парогазового обл-ня; -проектування

ТЕС для нового буд-ва; -виведення з

експлуатації і демонтаж неефективних і

екологічно небезпечних енергоблоків та

іншого застарілого обл-ня ДРЕС та

ТЕЦ; -буд-во нових енергоблоків на

існуючих ТЕС з використанням нових

технологій і обл-ня. На другому етапі

(2001-2010рр.) передбачається: -

продовження реконструкції і

модернізації існуючих електростанцій із

заміною котлоагрегатів; - впровадження

високоефективних газоочисних

установок на ТЕС; - буд-во комплексів

“шахта – ТЕС”; -буд-во

енергогенеруючих установок на базі

нових технологій спалювання вугілля; -

буд-во на ТЕС комплексів по переробці

відходів в іншу корисну для н/г пр-цію

(будівельні матеріали, пр-цію

переробки сірки, ванадію та ін

рідкоземельних матеріалів); -буд-во

нових ТЕС загальною потужністю більш

як 0,3 млн кВт. Зростання концентрації

теплових навантажень і високі ціна на

паливо створюють умови для розвитку

ТЕЦ та джерел теплопостачання за

такими напрямами: - реконструкція і

технічне переоснащення більшості

ТЕЦ; -введення нових потужностей на

деяких ТЕЦ (Київській ТЕЦ, Харківській

ТЕЦ-5, Одеській –ТЕЦ-2, Львівській

ТЕЦ-2 та ін); - спорудження котельних

веилкої потужності, а також широке

впровадження установок утилізації

відведених газів. Нестача органічного

палива, а також деякі ін екологічні

переваги підвищують ефективність

гідроенергетики. У звязку з цим слід

збільшити частку високоманеврених

потужностей в енергосистемі Укр,

реконструювати діючі обєкти.Теплові

електростанції розміщуються, як

правило, з орієнтрацією на наявність

великих запасів дешевих паливно-

енергетичних ресурсів та потужного

споживача. Площадки для розміщення

ТЕС необхідно вибирати з урахуванням

таких вимог: - електростанції повинні

бути максимально наближені до

джерел палива і водопостачання,

споживача енерії і підїзних шляхів; -

рівень грунтових вод має бути нижче

глибини підвалів, останні не повинні

затоплюватися паводковими водами; -

не можна розташовувати станції над

заляганням корисних копалин, а також

на зсувних ділянках; - ухил площадки

розміщеня не повинен перевищувати –

0,5-1; - електростанції повинні

розміщатися поблизу населеного пункту

з урахуванням санітарної зони; - шлако-

і золовідвали повинні розміщатися на

негожих земельних ділянках, якомога

ближче до площадки електростанції.

Теплові атомні станції, враховуючи

великі обсяги споживання води, слід

розміщувати поблизу водних обєктів.

Крім цього, атомні станції повинні

будуватися на значній відстані від

великих міст.

55. Атомна електроенергетика

України, її зн-ня та проблеми

розвитку.

В Укр працює кілька потужних

атомних електростанцій –

Чорнобильська, Запорізька, Рівненська,

Південноукраїнська, Хмельницька.

Зясувалося, що майже всі вони

споруджувалися без належного

геологічного і гідрогеологічного

обгрунтування, врахуваня сейсмічності

території, тому під тиском громадськості

припинено буд-во Кримської та

Чигиринської АЕС. Перспективи

дальшого розвитку атомної енергетики

у звязку з вичерпанням екологічних

місткостей практично відсутні.

Центральні відомства колишнього

СРСР тривалий час вважали Українуза

територіальну базу для ймовірного

спорудження нових атомних

електростанцій. Їхніми науково-

дослідними і проектними інститутами в

республіці “виявлено” і попередньо

затверджено десятки “перспективних

майданчиків” для буд0ва АЕС. При

визначенні цих майданчиків не

враховувалися ні рівень ек розвитку

регіонів, ні територіальна концентрація

в-ва, ні густота нас-ня, ні якість земель,

ні наявність паливно-енергетичних баз.

Ознайомлення з переліком цих

майданчиків дає змогу дійти висновку,

що тут не враховуються ні ек-ні, ні соц,

ні екологічні фактори. Затверджено

“майданчики” в самомоу центрі Донбасу

(а навіть у Донецьку), де, як відомо, є

можливості споруджувати

електростанції на вугіллі. Провідне

місце за в-вом електроенергії посідають

Київська (включаючи м.Київ), Донецька,

Запорізька і Харківська області. На них

припадає близько 60% випуску пр-ції

електроенергетики республіки

(відповідно 20,21,12 і 7%). У республіці

створена і функціонує потужна

розгалузежена обєднана

енергосистема, яка включає всі великі

електростанції. Встановлені потужності

АЕС (14 працюючих енергоблоків

потужністю 12,8млн кВт) становлять

25% сумарної потужності

електростанцій України. Основним

завданням на перспективу є

реконструкція діючих АЕС з метою

підвищеня їх надійності та безпечності,

а також введення блоків високої

будівельної готовності (Хмельницька –

блок №2, Рівненська – блок №4) та

блоків середньої готовності – на

Хмельницькій АЕС – блок №3 та 4. При

цьому АЕС зможуть довести в-во

електроенергії майже до 98 млрд

кВтгод в 2010р. Необхідно також

передбачити введення нових

потужностей на базі нових, більш

безпечних реакторів на площадках

існуючих АЕС (замість реакторів, які

виробили свій ресурс). Разом з тим

подальший розвиток атомної

енергетики залежить від виконання

таких програм: 1)підвищення рівня

безпеки АЕС, які вимагають докорінної

реконструкції автоматизованої системи

упр-ня технологічними процесами,

системи діагностики, введення

додаткових систем безпеки,

проведення комплексу робіт щодо

надійності і безпеки експлуатації,

модернізації протипожежних систем та

ін. 2)створення ядерно-паливного циклу

в Укр на базі передових технологій,

який забезпечить гарантовану

незалежність АЕС від імпорту ядерного

палива і знизить потреби Укр в його

закупівлі. До складу ядерно-паливного

циклу повинні входити п-ва по

видобутку і переробці уранової руди, в-

ву цирконієвого сплаву та його прокату,

тепловиділяючих елементів та п-ва по

переробці відпрацьованого ядерного

палива і по його похованню. Крім хім

забруднення, електроенергетика

здійснює ряд фізичних впливів, до яких

належать: теплове забруднення

атмосфери паровими викидами великих

градирень охолоджуючих водоймищ

ТЕС і АЕС, що викликає негативні зміни

місцевого клімату; значний шумовий

вплив на навколишні території;

утворення постійно діючих потужних

електромагнітних полів вздовж трас

високовольтних ЛЕП, а також

формування під факелами аерозольних

викидів потужних ТЕС небезпечного

для здоровя людини електричного

поля. З т з хім забруднення прир сер

найбільш чистими вважаються атомні

електростанції. Разом з тим вони є

потенційно небезпечними з т з

радіоактисного забруднення, про що

свідчить аварія на ЧАЕС, яка призвела

до глобальної радіоекологічної

катастрофи, негатисні наслідки якої

будуть відчуватися на тер Укр,

Росії,Білорусі ще багато десятиліть.

Разом з тим у звязку з нестачею в Укр

традиційних енергоносіїв (вугілля,

нафти і особливо газу) і незначних

запасів відновлюваних джерел

енергії(гідро-, вітро-, біо-, геотермальної

та ін.) єдиним надійним джерелом

енергозабезпечення н/г може бути

лише атомна енергія. Однак для її

використання необхідно разом з буд-

вом нових високонадійних реакторів і

блоків АЕС створити на тер Укр на базі

наявних багатих покладів уранової руди

влассного ядерного енергетичного

циклу, а також вирішити проблему

консервації і демонтажу АЕС, що

відпрацювали свій термін і безпечного

довготермінового зберігання

радіоактивних відходів. Зараз щорічний

приріст цих відходів становить майже

11 тис куб м. Для забезпечення

енергетичної безпеки функціонування

ядерно-енергетичного комплексу

необхідно дотримуватися при його

створення і експлуатації правил ядерної

безпеки, а також орг-ції

високоефективної системи радіаційного

моніторингу прир сер і всіх установок

цього комплексу.

56 Гідроенергетика України, її

місце в енергетичному балансі.

Каскад ГЕС на Дніпрі.

Основні гідроелектростанції зн-ся на

Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) - в

Київській області, Канівська ГЕС – в

Черкаській, Кременчуцька – в

Полтавській, Дніпродзержинська – в

Дніпропетровській, Каховська – в

Херсонській області та Дніпрогес – в

Запорізькій області. Будується

Дністровська ГЕС та ГАЕС – у

Львівській області. Основну

електроенергетичну базу Укр

становлять теплоелоелектростанції

(Запорізька, Вуглегірська, Зміївська,

Трипільська, Придніпровська,

Ладижинська, Бурштинська, Київська

ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6), атомні електростанції

(Запорізька, Південно-Українська,

Рівненська, Хмельницька,

Чорнобильська) та гідроелектростанції

(найбільші шість станцій Дніпровського

каскаду). Гідроенергетика посідає

відносно незначне місце в

електроенергетиці Укр – близько 9%

потужностей і 4% в-ва електроененргії.

Основний обсяг в-в елекктроенергії

дають дніпровські станції. Це –

Дніпрогес, Кременчуцька, Каховська,

Дніпродзержинська, Канівська і

Київська. Серед ін потужних

електростанцій можна назвати

Дністровську ГЕС-ГАЕС, Теребле-

Ріцьку (Закарпатська обл.) та ін.ГЕС та

ГАЕС розміщуються біля водних

обєктів з мінімальним затопленням

земель під водосховища.