Школьник І.О. Фінансовий ринок України: сучасний стан і стратегія розвитку

Подождите немного. Документ загружается.

211

Саме в цей час у промисловості розвинутих країн пройшла хвиля

злиття та створення крупних корпорацій. Це був період технічних но-

вацій, бурхливого розвитку нових галузей промисловості.

Велика економічна депресія, що вибухнула в США в 30-ті роки

ХХ ст. значно вплинула на розвиток фінансового ринку. Цей час

називають “похміллям після грандіозного кредитного гуляння”. Бан-

крутство значної кількості компаній, правопорушення та зловживання

з кредитами викликали справедливе незадоволення кредиторів та ін-

весторів, які вимагали упорядкувати зовнішню звітність компаній та

посилити контроль за махінаціями в бізнесі. Саме в цей період досить

швидкими темпами удосконалюється система зовнішньої фінансової

звітності, інформація стає більш надійною та відкритою. Обов’язкове

публікування звітності великих компаній надало можливість аналізу-

вати та порівнювати фінансове становище різних компаній.

Сучасна форма фінансового ринку та і в цілому фінансової сис-

теми США була сформована після Великої депресії. Саме в цей період

були розроблені та закріплені законодавчо норми, що визначали

спрямованість розвитку фінансового ринку як орієнтованого на ри-

нок капіталу. Саме в цей період було схвалено Закон про цінні па-

пери (Securities Act, 1933 р.), який регламентує питання випуску

цінних паперів в обіг та визначає вимоги до розкриття інформації

для інвесторів.

В 1933 році був також прийнятий Закон Гласса-Стігала (Glass-

Steagall Act), який функціонував до 1999 року, і фактично дозволив

тримати банки “на відстані витягнутої руки” від ринку капіталу. По-

ложеннями цього Закону було визначено, що банки не мали права по-

єднувати традиційні банківські операції з операціями на ринку цінних

паперів, для того, щоб здійснювати такі операції, банки повинні були

провести реорганізаційні процедури та чітко поділитись на комерційні

та інвестиційні. Це дозволило усунути один із фундаментальних кон-

фліктів інтересів, які і на сучасному етапі виникають у системі універ-

сальних банків, які одночасно є і інвесторами, і кредиторами щодо

одного і того ж позичальника – реципієнта інвестицій.

В цей же період було прийнято Закон про фондові біржі

(Securities Exchange Act, 1934 р.), яким було закріплено регулюючі

функції федерального уряду над вторинним ринком цінних паперів.

Професійні учасники ринку цінних паперів – інвестиційні інститути

та фондові біржі повинні були проходити реєстраційні процедури

в Комісії з цінних паперів та бірж. Закон вводив обмеження на купівлю

212

цінних паперів у кредит, на торгівлю власними цінними паперам ін-

сайдерами, на продаж цінних паперів без покриття.

У 1938 році був прийнятий Закон Мелоні (Maloney Act), який до-

зволив контролювати і позабіржовий ринок шляхом створення само-

регулівних асоціацій дилерів позабіржового ринку, що повинні були

контролювати правила гри на цьому ринку, але при цьому були підзві-

тні Комісії з цінних паперів та бірж. У результаті виникла організація

Національна асоціація дилерів фондового ринку NASD (National

Association Of Securities Dealers).

Процедуру випуску корпоративних облігацій регламентує Закон

про довірчій договір (Trust Indenture Act, 1939 р.). Крім того, було

прийнято цілий ряд інших законодавчих документів, що суттєво по-

ширювали та закріплювали регулювання фінансового ринку США.

Таким чином, всі зазначені документи забезпечили контроль над різ-

ними сегментами фінансового ринку: первинним та вторинним, рин-

ком дольових та боргових цінних паперів, а також суттєво посилили

вимоги до фінансової інформації, що надавалась інвесторам, та відпо-

відальність за її правдивість.

Суттєві зміни були внесені в законодавчі документи в 60-70-ті роки

ХХ ст. після біржової кризи, які надавали ще більше повноважень

Комісії з цінних паперів та бірж. У 1978 році була введена в дію Intel-

market Trading System, за допомогою якої всі біржі, а також NASDAQ,

були об’єднані в єдину інформаційну мережу. Дана подія дозволила

працювати в режимі реального часу, здійснювати операції котирування

з цінних паперів на всіх ринках.

Кардинальні зміни, що відбулись у функціонуванні фінансового

ринку США протягом ХХ сторіччя, в першу чергу завдяки розвитку

інформаційних технологій, вимагали певних змін і в регулюючому за-

конодавстві. За період з 1933 по 1999 рік були створені сприятливі

умови для розвитку інвестиційних банків, які були захищені законом

Гласса-Стігалла від поглинань з боку комерційних банків, але при

цьому мали право на участь у капіталі комерційних банків.

Класичні комерційні банки мали досить невисокий рівень рен-

табельності та не мали змоги здійснювати суттєві виплати своїм ак-

ціонерам, але водночас вони мали активи, що перевищували активи

спеціалізованих інвестиційних банків у декілька разів. Власники та

менеджери класичних комерційних банків були зацікавлені у вне-

сенні поправок до зазначеного Закону з позиції доступу до активів

інвестиційних банків. У 1999 році Закон Гласса-Стігалла було замі-

нено Законом Гремма-Ліча-Блайлі (Gramm-Leach-Bliley Act). На перший

213

погляд введення цього законодавчого документа фактично давало

можливість змінити модель фінансового ринку США з фондової на

банківську. Реально ситуація залишилась незмінною з незначними по-

правками.

З 2000 року американським банківським холдинговим компаніям

дозволено здійснювати злиття тільки з компаніями фінансового секто-

ра. В перелік компаній фінансового сектора входять інвестиційні банки,

компанії з управління активами, страхові компанії та інші небанківські

компанії, діяльність яких на фінансовому ринку має професійний харак-

тер. Але напряму банківські холдингові компанії не допускались до

ринку цінних паперів корпорацій нефінансового сектора.

Слід зазначити, що в США термін “банк” і “банківська холдинго-

ва компанія” відрізняються між собою. Банківській холдинговій ком-

панії можуть належати декілька банків, що функціонують у різних

штатах. Основним регулятором банківської холдингової компанії є

Комісія з цінних паперів і бірж, а регулятором банку – Федеральна ре-

зервна система. Тобто комерційні банки, що мають банківську ліцен-

зію, так і не задіяні в операціях на ринку цінних паперів, це право

отримали фактично їх власники – банківські холдингові компанії.

По суті банківські холдингові компанії повинні перетворитись на фі-

нансові холдинги інвестиційного, банківського та страхового напрямку.

Тобто незважаючи на зміни, що відбуваються в розвитку фінансового

ринку США, модель його так і залишається орієнтованою на ринок

капіталу.

Підтвердженням ефективності зазначеної моделі є той факт, що

на міжнародному фінансовому ринку на сучасному етапі розвитку

провідна і визначальна роль належить саме США.

За даними МВФ у 2005 році сумарний розмір даного показника

становив 38,98 трильйонів доларів США. Якщо взяти до уваги, що

модель, орієнтована на ринок капіталу, функціонує в класичному її

розумінні в першу чергу в США та Великобританії, то підтверджен-

ням її ефективності є той факт, що в 2005 році питома вага, що припа-

дала на ці країни в структурі ринкової капіталізації міжнародного

фінансового ринку, становить 45,9 %, а питома вага, що припадає на

країни з класичним фінансовим ринком банкоцентричної моделі, перш

за все європейських континентальних країн та Японії, становить 25,1 %.

Аналогічна ситуація і на ринку корпоративних облігацій, а саме –

частка США та Великобританії становить 45,6 %, а частка євроконти-

нентальних країн та Японії – 37,7 % [232].

214

В класичній моделі фінансового ринку, орієнтованій на ринок ка-

піталу, учасники ринкової інфраструктури мають, як правило, певну

спеціалізацію в проведенні операцій. Так, наприклад, компанія “The

Charles Schwab Corp.” є одним із найбільших брокерів США, але при

цьому не займається операціями андерайтингу та послугами, що су-

проводжують операції ринку M&A. Компанія “Mellon Financial Corp.”

активно працює як компанія з управління активами та як депозитарій.

Серед найдорожчих інвестиційних компаній США присутні як універ-

сальні інвестиційні холдинги, такі як: Goldman Sachs, Morgan Stanley,

Merrill Lynch, Lehman Brothers, так і інфраструктурні учасники – The

Charles Schwab Corp., Mellon Financial Corp. [180].

Як видно з даних, наведених у таблиці 4.1, найбільший рівень капі-

талізації має компанія Goldman Sachs Group – 91,129 млрд. дол., причому

зазначена компанія за 5 років змогла посісти перше місце, випередив-

ши компанії Morgan Stanley, Merrill Lynch &Co., які близько 50 років

займали лідируючі позиції в даному списку. Слід зазначити, що зазначе-

ні лідери демонструють досить високі темпи розвитку і за показника-

ми приросту активів і за показниками приросту чистого прибутку.

Водночас у компанії Goldman Sachs Group значення бета-коефіцієнта є

достатньо низьким порівняно з іншими і становить 1,14, тобто рівень

ризику акцій компанії майже наближений до середньоринкового

значення, що досить важливо, оскільки в даній компанії найвищий

показник приросту чистого прибутку – 70,03 %, це може свідчити про

оптимальний рівень диверсифікації ризику, і створює високий рівень

інвестиційної привабливості.

Слід зазначити, що вказані в таблиці 4.1 лідери ринку капіталу

США останнім часом почали проявляти зацікавленість у розширенні

своєї діяльності на території країн, фінансовий ринок яких знаходить-

ся на стадії становлення та демонструє досить високі темпи розвитку,

зокрема привабливим був визначений ринок країн СНД. Вже на су-

часному етапі компанія Goldman Sachs зареєструвала в Росії дочірній

інвестиційний банк ТОВ “Голдман Сакс”, компанія “Morgan Stanley”

придбала ТОВ “Міський іпотечний банк”.

215

216

Дочірня компанія “Merrill Lynch &Co.” отримала в березні 2007 ро-

ку ліцензію на здійснення брокерських та дилерських операцій, вже

при цьому надаючи консультаційні послуги на ринку цінних паперів.

Слід зазначити, що потужні американські фінансові холдинги по-

ступово відходять від банківської спеціалізації, і на сьогодні, як пра-

вило, в рамках фінансового холдингу працюють всі види фінансового

бізнесу – інвестиційного, страхового та банківського. Таким чином, на

фінансовому ринку поступово з’являються потужні суб’єкти – фінан-

сові супермаркети. В Україні вони лише починають робити перші

кроки, як правило, створюються на базі банківських установ.

Стосовно банкоцентричної моделі функціонування фінансового

ринку, то в останні роки в регулюванні банківської діяльності відбу-

ваються також досить суттєві зміни на міжнародному рівні. Доведено,

що рівень міжнародної довіри до країни залежить від стабільної бан-

ківської діяльності в цій країні.

Потреба в забезпеченні стійкості банківських систем у найбіль-

ших країнах світу і світової банківської системи призвела до створен-

ня в 1974 р. центральними банками і наглядовими органами провідних

індустріальних країн комітету з банківського нагляду при Банку між-

народних розрахунків (Bank for International Settlements, BIS). Терито-

ріально Банк міжнародних розрахунків розташований у місті Базель,

Швейцарія. Одним із найголовніших завдань Базельського комітету,

до складу якого на даний час входять представники банківських регу-

люючих органів 12 держав, є гармонізація світової практики регулю-

вання банківського бізнесу, яка має на меті нівелювати відмінності

між національними практиками, усуваючи таким чином основну при-

чину регулятивного арбітражу.

Першим вагомим кроком на шляху до міжнародної гармонізації

банківського регулювання стало прийняття керівниками десяти

центральних банків економічно розвинутих країн світу у 1988 році Ба-

зельської угоди про міжнародне наближення розрахунку капіталу та

стандартів капіталу (1988 р. Basel Capital Accord), більш відомої як

Базель I. З часом ця угода була схвалена більш ніж в 100 країнах світу,

що свідчить про доцільність та необхідність застосування загальнови-

знаних інституціональних меж для регулювання банківської діяльнос-

ті, що дійсно сприяло підвищенню стабільності фінансово-банківських

систем.

Базель I у редакції 1988 року містив три основні постулати:

· капітал банку складається з основного та додаткового;

· банки повинні визначити і сформувати такий розмір капіталу, який

був би достатнім для покриття кредитного ризику. Кредитний ризик

оцінювався за допомогою вагових коефіцієнтів ризику;

217

· у будь-який момент часу співвідношення між капіталом банку та

його активами, взятими з урахуванням коефіцієнта кредитного ри-

зику, не повинно бути меншим 8 % [92].

Прийняття Угоди про капітал стало переломним етапом для роз-

витку банківського нагляду у світі. З її появою органи банківського

регулювання отримали перший стандарт міжнародного рівня, на який

можна було б рівнятися. Угода про капітал із самого початку була

спрямована на так звані “міжнародно активні банки” і була

обов’язковою лише для країн – членів Базельського комітету. Віднос-

на простота й доступність її методик і підходів призвела до того, що

до 2004 року Базель I тією чи іншою мірою було запроваджено у май-

же 130 країнах світу, зокрема в Україні, причому щодо всіх банків –

об’єктів нагляду незалежно від їх “міжнародної активності” [61].

До кінця 90-х років ХХ ст. Базельська угода, що базувалася на

розширеному тлумаченні природи різних категорій ризиків, переважно

перестала відповідати значним змінам, що відбулися у структурі бан-

ківського капіталу та характері міжнародних економічних відносин.

Необхідність усунення виявлених недоліків Базеля І спонукала

Базельський комітет з банківського нагляду розпочати роботу над но-

вою редакцією Угоди про капітал.

Динамічність розвитку міжнародних валютних систем викликала

необхідність внесення поправок до вищезазначеної угоди. У 1996 році

було внесено ряд поправок до Базеля І, які стосувалися вимог до ви-

значення ринкових ризиків і передбачали можливість використання

банками власних моделей оцінки ризиків (Value-at-Risk models) у ме-

жах встановлених параметрів.

Постійний моніторинг розвитку національних банківських систем

дав змогу виявити невідповідність окремих положень Базельської

угоди сучасним реаліям. У зв’язку з цим Базельським комітетом було

запропоновано власні пропозиції щодо удосконалення Першої Базель-

ської угоди з метою максимального наближення до практичних по-

треб діяльності банків.

Проект нової редакції Базельської угоди було опубліковано в че-

рвні 1999 року. Даний документ активно вивчався та обговорювався

майже півтора року, про що свідчать понад 200 коментарів і заува-

жень, які були отримані Базельським комітетом. З урахуванням цих

зауважень у січні 2001 року було запропоновано доопрацьований ва-

ріант документа, а в кінці 2001 року (після додаткових консультацій)

було опубліковано перший варіант нової Базельської угоди “Новий

механізм визначення достатності власного капіталу” (Базель ІІ).

Базель II прийнято у червні 2004 р. У листопаді 2005 р. Базельсь-

кий комітет оприлюднив виправлену та доповнену версію угоди

218

“Міжнародна конвергенція вимірювання капіталу і стандартів капіта-

лу: нові підходи” [107].

Принципове значення має те, що три компоненти-опори є взаємо-

доповнюючими, жодну з них не можна розглядати чи використовувати

окремо від інших. Адже ще із часів найдавніших цивілізацій відомо,

що найстійкіша конструкція – це та, що має три опори.

Графічно компоненти Базеля II відображено на схемі (рис. 4.3).

Перший компонент – мінімальні вимоги до капіталу – розглядає

капітал з трьох точок зору: відповідності ринковому, операційному та

кредитному ризикам.

Взагалі ризик – це ймовірність настання події, пов’язаної з мож-

ливими фінансовими втратами чи іншими негативними наслідками

для діяльності суб’єкта господарювання.

Рис. 4.3. Три компоненти-опори Базеля ІІ

Другий компонент

“Контроль з боку нагляду”

Третій компонент

“Ринкова дисципліна”

Оцінка ризиків

Ри

ковий

Операці

ний

стандартизов

ний

заг

льний

спрощ

ний

На основі внутр

і-

шніх рейтингів

фундамен

тальний

очікувані

зби

ки

неочікув

ні

поглибл

ний

очікувані

збитки

неочікув

ні

процен

ний

спеціал

ний

загал

ний

йовий

спеціал

ний

загал

ий

вал

тний

окремої

люти

портф

ля

варний

базовий

станда

ти

зований

альте

на

тивний

стандарти-

зований

поглибленої

оц

нки

Процес оцінки

ризиків у банках

Оцінка процесу

з боку нагляду

Капітал понад

мінімал

ні норми

Кількісна

інформація

Якісна

інформація

відхиле

ня

обм

ження

сума основного

та дода

кового

відх

лення

Мінімально необхідна величина капіталу Регулятивний капітал

Кредитний

Перший компонент

“Мінімальні вимоги

до капіталу”

Базель ІІ – переглянута концептуальна основа Базельської угоди про капітал

Втручання

нагляду на ранніх

стадіях для

усунення проблем

Капітал

1-го рівня

Капітал

2-го рівня

Капітал

3-го рівня

Розрахунок капіталу

4 принципи

Вимоги до розкриття

інформації

обм

ження

219

Ринковий ризик характеризує можливість формування збитків,

пов’язаних із формуванням несприятливої кон’юнктури фінансових

ринків, виникає під впливом макроекономічних факторів: індекси рин-

ків, криві відсоткових ставок. Ринковий ризик, пов’язаний із втратами

по біржових операціях, у порівнянні з Базелем І залишився незмінним.

Операційний ризик – ризик, який виникає під впливом людсько-

го, технічного чи технологічного факторів. Як правило, операційний

ризик обумовлений ризиком неплатежів або затримки платежів, а та-

кож порушенням умов угод і несвоєчасним виконанням зобов’язань.

Як складову операційного ризику слід виділити регулятивний ризик,

під яким мають на увазі зміни в законодавчій базі, що регулює діяль-

ність суб’єктів господарювання. Оцінка операційного ризику – абсо-

лютно нова вимога, яка свідчить, що капітал банку повинен покривати

ризик, пов’язаний з помилками персоналу та правопорушеннями.

Кредитний ризик – це можливість невиконання суб’єктами кре-

дитних відносин взятих на себе зобов’язань відповідно до визначених

в угоді умов.

Для оцінки кредитного ризику банкам дозволено використовува-

ти методи, в кожному з яких застосовується докладніший перелік оці-

нки активів у порівнянні з Базелем І. За новою угодою пропонується

використовувати два підходи до оцінки кредитного ризику: станда-

ртизований підхід та підхід, що базується на визначенні внутрішніх

рейтингів, який, у свою чергу, розподіляється на базовий і прогре-

сивний.

Стандартизований метод передбачає розподіл усіх потенційних

кредитних ризиків на категорії, встановлені наглядовими органами,

з присвоєнням кожній категорії зовнішнього рейтингу. Важливим но-

вовведенням стандартизованого підходу стала вимога присвоєння

простроченим кредитам 150-відсоткового ступеня ризику за умови

відсутності максимально можливої суми резервів, сформованої на по-

криття цих ризиків. У новій угоді банкам надається можливість більш

активно використовувати як забезпечення кредитів, так і фінансові ін-

струменти: гарантії, цінні папери, кредитні свопи та неттінг. Розши-

рено перелік організацій гарантів, які отримали зовнішні кредитні

рейтинги. Простий стандартизований підхід, пов’язаний з аналізом

зовнішніх даних (Through-the-Cycle), використовується, як правило,

рейтинговими кредитними агентствами. Базельська угода надає особ-

ливу роль рейтинговим агентствам, оскільки визначення оцінок, а та-

кож калібрування внутрішніх рейтингових моделей прив’язані до рей-

тингів провідних агентств, “атестованих” національними наглядовими

органами. Виникає необхідність у поглибленому аналізі ризиків

220

і капіталізації суб’єктів господарювання рейтинговими агентствами

з урахуванням динаміки капіталу і оцінок партнерів з бізнесу та перс-

пектив розвитку компаній.

Метод внутрішніх рейтингів відрізняється від стандартизованого

тим, що внутрішні оцінки ключових факторів ризику, які здійснюють-

ся самими банками, є основою для розрахунку регулятивного капіта-

лу. На основі власних кількісних розрахунків банки визначають рівні

ризику та відповідний розмір покриття капіталу.

Відмінність між базовим та прогресивним методом оцінки ризи-

ків полягає у вхідних даних (ймовірність дефолту, потенційний ризик

та збиток у випадку дефолту, строк кредиту), які банки можуть вклю-

чати при розрахунку дискримінантного показника рівня ризику акти-

вних операцій, керуючись власними методиками оцінки, або набувати

значень, встановлених наглядовими органами. Прогресивний метод

оцінки ризиків надає банкам більшої свободи дій, вимагаючи при

цьому жорсткого дотримання мінімальних вимог, зокрема, забезпе-

чення незалежного рейтингового процесу, внутрішнього аналізу та

прозорості.

При використанні методу внутрішніх кредитних рейтингів най-

більш поширеними є моделі оцінки кредитних ризиків, до яких на-

лежать:

· розрахунок збитку, що очікується, на основі умовної множини рей-

тингів;

· спрощений метод розрахунку кредитного ризику, коли розгляда-

ються тільки дві події – дефолт і відсутність дефолту позичальника;

· підхід, який засновано на матриці перехідних ймовірностей, що

складається на основі частоти дефолтів та частоти переходів з однієї

рейтингової категорії в іншу на підставі рейтингів, що публікуються

агентствами;

· підхід, який засновано на ймовірному моделюванні збитковості кре-

дитного портфеля;

· структурний підхід, який засновано на моделі Блека-Шоулза в теорії

опціонів;

· підхід, який засновано на обліку макроекономічних факторів.

Для оцінки кредитної якості портфеля використовують також

дискримінантний аналіз, аналіз головних компонентів, модель ієрар-

хічної класифікації, нейронні сітки тощо.

Другим компонентом “Контроль з боку нагляду” трикомпонентної

опори Базель ІІ є група вимог, метою яких є не тільки гарантування

наявності в банків достатнього капіталу для покриття всіх своїх ризи-

ків, але і стимулювання їх до розробки та впровадження удосконалених