Семенюк Е.П., Мельник В.П. Філософія сучасної науки і техніки

Подождите немного. Документ загружается.

міжнародним тероризмом,

подолання

малорозвиненості,

науково-технічного

поступу, інформації тощо

можуть бути осмислені як

глобальні. Поза цим

контекстом будь-яка з них

набуває якісно іншого

виміру, може

розглядатися як суто

спеціальна. Зрозуміло, що

всі глобальні проблеми є

взаємозалежними, їх

характеризує іманентна

системна єдність.

Важливим наслідком цієї

системності є, зокрема, те,

що відсутність належної

уваги суспільства до будь-

якої з них неминуче

спричиняє загострення

всіх інших. Саме це

продемонструвала з усією

наочністю друга половина

XX ст.

Проблема людини в її

глобальній формі об'єднує

низку питань, що

стосуються індивіда,

соціуму, людства. До

таких питань належать:

людина як

біопсихосоціальна істота;

природно-біологічне

існування людини та її

соціальна сутність;

індивідуальний та

історичний розвиток

людини; засвоєння та

відтворення на

індивідуальному рівні

соціокультурного досвіду

людства; сутнісні сили

людини, суспільні умови

та засоби їх реалізації;

сенс життя і таємниці

щастя людини, її

смертність та проблема

безсмертя; грані

духовного світу людини та

багатоманітність її діяль-

ності; особистість як

продукт соціально-

історичного розвитку;

людина і людство в

умовах виникнення та

загострення глобальних

проблем; природа людини

і вади людської

цивілізації; людина, соціум

і природне довкілля;

історичні форми та

основні парадигми

взаємодії людини і

природи; еволюція людини

як біологічного виду;

людський рід та перс-

пективи його майбуття;

коеволюція людини та

біогеосфери; біосоціаль-на

адаптація людини, основні

напрями та межі цього

процесу; демографічна

динаміка людства та

обмеженість природних

ресурсів його розвитку;

соціальна роль полярних

тенденцій у сучасних

демографічних процесах;

майбутнє людини як

індивіда й особистості;

культура як універ-сум

"другої природи", її роль у

розвитку людини;

суперечність "двох

культур" (Ч.П.Сноу) у

сучасній цивілізації;

моральні обов'язки

людини перед усім живим

на планеті; людина як

"міра всіх речей"

(Протагор); в чому полягає

справжній прогрес людини

і людства? Як бачимо,

проблема людини поєднує

чимало традиційних

аспектів (які філософія

висунула для вивчення

дуже давно) з новими, що

виникли в процесі поглиб-

лення НТР. Однак і вічні

сторони цієї проблеми

набувають істотно нового

звучання нині, в органічній

єдності з нетрадиційними

її аспектами, у сплаві з

іншими глобальними

проблемами сучасності.

Великою мірою

формування глобалістики

було пов'язане з усвідом-

ленням та дослідженням

суча с н о ї ек о л ог іч н о ї

кризи. Найважливішими

її ознаками є:

• невпинно

зростаюче забруднення

природного середовища

антропогенними та

техногенними відходами

(зокрема радіоактивними),

наслідком чого є

руйнування природних

біогеоценозів, коли при-

рода не встигає

самовідновлюватись;

• зростаюче отруєння

повітря, води, грунтів,

усього живого (включаючи

й саму людину);

• скорочення

біологічного різноманіття

Землі внаслідок знищення

та вимирання не просто

окремих популяцій, а й

цілих видів тварин і

рослин;

• виснаження

природних ресурсів —

мінеральних, сировинних,

енергетичних,

продовольчих тощо;

• скорочення площі

родючих земель;

• перенаселеність

планети, її нездатність

задовольняти потреби

людства в умовах

демографічного вибуху;

• скорочення площі

лісів, погіршення їх

біологічного стану;

• забруднення та

зникнення природних

водоймищ;

• виснаження

озонового шару

атмосфери (а отже,

зростання радіаційної

небезпеки для всього

живого);

• нагромадження

несприятливих генетичних

змін в організмі людини та

у генофонді соціуму;

• порушення

енергетичного балансу

планети;

• несприятлива та

необоротна зміна клімату

Землі (потепління вна-

слідок накопичення в

атмосфері вуглекислого

газу та "парникового

ефекту"), небезпека

танення полярних вічних

льодів і затоплення

великих територій

суходолу; • почастішання

деструктивних стихійних

процесів на поверхні Землі

та в її надрах —

землетрусів, повеней,

обвалів, зсувів грунту,

розширення ярів,

карстових пустот тощо.

Лише у своїй системній

єдності всі ці сторони

екологічної кризи можуть

досить повно

характеризувати сучасний

етап взаємодії людини та

природи. Коріння цієї

кризи простежуються вже

в минулому, коли надмірна

інтенсифікація

природокористування

призводила до переви-

щення меж допустимої дії

людини на природні

комплекси. Негативні

екологічні наслідки

діяльності людей почали

проявлятися ще в

стародавні часи, коли

наступ цивілізації був

причиною деградації

природи в тому чи іншому

регіоні. Відомо,

наприклад, що саме під

впливом суспільства на

місці тропічних лісів

півночі Африки колись

з'явилися піски Сахари.

Проте довго негативний

вплив людей на природне

довкілля мав зазвичай

локальний характер — це

відповідало обмеженим

технологічним

можливостям людини. З

розвитком промисловості

та поглибленням ін-

дустріалізації обжитої

частини планети стан

справ докорінно змінював-

ся. І природно, що апогеєм

у цьому стала доба НТР.

Протягом останнього

століття

енергоспоживання зросло

у 1000 разів. Обсяг

вироблюваних товарів та

послуг подвоюється кожні

15 років. Але якою ціною

це досягається? Щорічно

на кожного жителя

розвинутих країн береться

з природи близько ЗО тонн

речовини різних видів, і

лише 1—1,5% цієї маси

набирає форми

споживаного продукту,

решта ж — відходи,

причому найчастіше —

шкідливі для природи,

особливо для всього

живого. Інакше кажучи,

нині людина виступає в

ролі ненажерливого

хижака, що безжалісно та

бездумно нищить

природу, в якій живе і є її

невід'ємною частинкою.

Осмислення цієї

драматичної ситуації

об'єктивно породило

еколог і ч ний

імпера т и в сучасності

(від лат. ітрег а Ґ ми ь —

владний, наказовий): якщо

людство хоче вижити,

йому необхідно докорінно

та негайно змінити свій

спосіб життя, характер

взаємодії з природним

довкіллям. Цей

історичний, справді

доленосний наказ людству

дає саме життя, адже

альтернативою тут може

бути лише загибель (свого

роду самогубство світової

спільноти як наслідок

систематичного та 'Успіш-

ного" рубання гілки, на

якій всі ми сидимо). Саме

ж поняття екологічного

імперативу (в його

конкретній мовній

оболонці) є очевидним

аналогом іншого, добре

відомого у філософській

теорії категоричного

імперативу І.Канта,

вічного морального

закону, наказу, що завжди

звучить у людській душі,

вимагаючи від людини

діяти певним чином, ро-

бити одне та не робити

іншого.

Для того, щоб

екологічний імператив став

справжнім надбанням

найширших верств

населення Землі, надійним

дороговказом в їх житті та

діяльності, необхідною є

еколог і за ц і я

світо г л яду членів

суспільства, тобто

наповнення його сучасним

екологічним змістом та

відповідною спрямованістю

думок і помислів. З цим

органічно пов'язані

еколог і ч н е вихов а н н я

людей та цілеспрямоване

формування екол о гі ч н о ї

свідомо ст і як

надзвичайно важливої нині

площини та форми

індивідуальної і суспільної

свідомості. Проте сферою

свідомості, духовним світом

людей суть проблеми,

безперечно, не

вичерпується — необхідна

не лише певна

спрямованість думок і

прагнень, а й неодмінно ще

й практична діяльність із

втілення цих думок і планів

у життя. Отже, на порядку

денному сучасного етапу

діяльності людства стоїть

еколог і за ці я со ц іа -

льної п р а к ти ки в усіх її

можливих проявах.

Усі ці масштабні процеси

неможливі без всебічної та

вірогідної екологічної

інформації, яку суспільству

може надати лише наука.

Тому цілком закономірно

доба НТР та усвідомлення

глобальних проблем людс-

тва детермінували

формування нової галузі

наукового знання — со-

ціальн о ї еколо г і ї. Вона

суттєво відрізняється від

традиційної екології як

біологічної дисципліни.

Уперше термін

"екологія" (від грец. о/Уго5 —

дім, середовище, місце

проживання) вжив відомий

німецький природодослідник

XIX ст. Е.Геккель; звідси

походить назва науки про

живі організми 'У себе

вдома", у відповідному

природному середовищі.

Екологія (як біологічна

галузь знання) вивчає

екосистеми, що утворені

живими організмами та

середовищем їх існування. У

XX ст. саме у цьому

контексті виникла екологія

людини — як одного з

біологічних видів. Доба НТР

переконливо довела, що

можливості соціуму в його

взаємодії з природним

довкіллям аж ніяк не

обмежуються біологічною

природою людини, і

об'єктом дослідження

специфічної, соціальної

екології стають

соціоекосистеми, які

органічно об'єднують дві

площини життя людини —

суто природну та соціальну.

І саме ця обставина сприяла

тому, що у сучасному

суспільстві слово «екологія»

добре відоме не тільки

вузькому колу вчених-

біологів. Коли йдеться про

екологічну свідомість,

сучасний екологічний

імператив або ж еколо-

гізацію світогляду і

практики людства, ці

важливі поняття слід

сприймати крізь призму

проблематики насамперед

соціальної екології", а не за-

гальної, яка є її історичним

фундаментом.

Становлення

соціоекології як особливої

галузі наукового знання від-

бувалося одночасно в різних

країнах (хоч не завжди під

однією назвою). Досить

помітним був внесок у цей

процес учених України. У

Львові у жовтні 1986 р.

відбулася Перша всесоюзна

конференція "Проблеми

соціальної екології", у жовтні

1996 р. — Перша

всеукраїнська конференція

Теоретичні та прикладні

аспекти соціоекології",

організаторами якої,

зокрема, були Львівський

державний університет ім.

Івана Франка та Український

державний лісотехнічний

університет (до 1993 р. —

інститут). Обидва ці

навчальні заклади широко

практикують викладання

соціоекології, готують

підручники та навчальні

посібники з цієї дисципліни.

У системі сучасної науки

соціоекологія активно

взаємодіє з багатьма

природничими, суспільно-

гуманітарними,

філософськими, математич-

ними, технічними галузями

знання, використовує їх

досягнення, нерідко ставить

перед ними нові специфічні

завдання. Цей напрям

досліджень важливий для

організму сучасної науки.

'Соціальна екологія істотно

змінила наукове мислення,

виробивши нові теоретичні

підходи та методологічні

орієнтації у представників

різних наук, сприяючи

формуванню нового

екологічного мислення" [15,

с. 790].

Нагромадження

науково-теоретичного

потенціалу соціоекології

було органічно пов'язане (а

не просто збіглося в часі)

ще з одним процесом у

науці XX ст. — з

формуванням

еколог і ч н о ї етики , або

етики д о в кі л ля.

Відомий американський

еколог О.Леопольд назвав

цю якісно нову галузь

етичного знання етико ю

землі. Обґрунтовуючи

об'єктивну необхідність

розвитку цього напряму

етичної думки, він писав:

"Ми не бережемо землю,

тому що розглядаємо її як

приналежне нам нерухоме

майно. Коли ми усвідомимо,

що вона — співтовариство,

до якого належимо й ми

самі, можливо, почнемо

користуватися нею з

любов'ю та повагою. Лише

за цієї умови земля зможе

витримати натиск

механізованої людини...

Поняття про землю, як про

співтовариство, становить

ос-. нову екології, але любов

та повага до землі належать

етиці" [18, с. 16]. І далі:

'Охорона природи означає

гармонію між людиною та

землею. До поняття "земля"

входить також усе живе на

ній, над нею та в ній.

Гармонія у відносинах з

землею — це як гармонія у

взаєминах з другом: не

можна ніжно погладжувати

одну його руку і рубати іншу.

Іншими словами, не можна

любити дичину і ненавидіти

хижаків, не можна берегти

води і витоптувати пагорбки,

не можна вирощувати ліс та

виснажувати ферму. Земля

— єдиний організм. ЇЇ органи,

як і наші, конкурують один з

одним і співпрацюють один з

одним. Конкуренція — така

ж сама необхідна частина

спільної діяльності, як і

співпраця... Найбільше від-

криття XX століття — це не

телебачення і не радіо, а

визнання всієї складності

організму землі" [8, с. 166].

Як бачимо, в поняття

етики землі О.Леопольд

вкладав вельми широкий і

справді екологічний зміст.

Це, по суті, етика всього

природного довкілля.

Згодом у відносно

самостійну її частину

оформилася біоети-ка,

центральною ідеєю якої є

шанобливе, бережне

ставлення до всього живого,

благоговіння перед життям

як самоцінністю. Якісно

інший харак-

тер має ще одна площина

екологічної етики, що йде

від соціально-економічних

засад життя людей, —

етика

землеко р и ст у в ан ня ,

традиції якої здавна мають

різні народи світу. Це

цілком зрозуміло: як

зазначав І.Франко, "земля,

на якій живе якийсь

народ, являється

підставою його життя,

джерелом його добробуту,

отже природна річ, що

кожний народ, дбалий про

свою будущину, повинен

поперед усього дбати про

свою землю, про розумний

та економічний визиск,

але не винищення її

природних багатств, і про

такий устрій суспільного

загосподарювання, який

давав би досить широку

раму для поміщення всіх

членів народу, без

спихання більшої або хоч

би меншої часті в безодню

пролетаріату..." [16, с.

299].

Отже, екологічна

етика (етика землі за

О.Леопольдом) є одним із

багатьох прикладів

діалектичної єдності

диференціації та інтеграції

в сучасній науці, що вже

стало спеціальним

об'єктом філософсько-

методологічного

дослідження [1]. Слід

також зазначити, що

формування екологічної

етики з усіма можливими її

компонентами відбиває

значно ширшу тенденцію в

царині етичного знання —

поступове утворення окре-

мих галузей прикладної

етики, кожна з яких

відповідає певній сфері

людської діяльності та

суспільного життя.

Справді, протягом

останніх століть внутрішня

логіка розвитку етичного

знання викликала появу в

ньому низки

спеціалізованих

відгалужень від загальної

етики: утворилися такі

відносно самостійні

дисципліни, як

педагогічна чи юридична

етика, медична

деонтологія, етика науки,

етика бізнесу тощо.

Однією з таких

специфічних галузей

теорії моралі стає

екологічна етика,

покликана висвітлювати,

обґрунтовувати,

регулювати відносини

людини та суспільства з

природним довкіллям. З

іншого боку, цілком

зрозумілим є її органічний

зв'язок із соціальною

екологією.

В умовах невпинного

загострення екологічної

кризи і глобальних

проблем сучасності

закономірно виникла ідея

сталого розвитку

людства, всієї планети —

як єдино можливої

альтернативи небезпеці

глобальної катастрофи.

Необхідна підготовча

робота була проведена,

насамперед, Римським

клубом, про що вже

йшлося вище. Сам термін

"сталий розвиток" вперше

було вжито у доповіді

американських вчених

"Стратегія збереження

світу" (1980 р.). Дещо

пізніше у доповіді

спеціальної комісії ООН

"Наше спільне майбутнє"

(1987) сталий розвиток

було визначено як такий,

що задовольняє потреби

сучасності, але не ставить

під загрозу здатність

майбутніх поколінь

задовольняти їх потреби.

Щоправда, згодом це

визначення неодноразово

піддавалося критиці як

недостатньо чітке та таке,

в якому немає згадки про

життєву необхідність

збереження довкілля

(тобто про екологічні

проблеми людства).

Найпомітнішими кроками у

розробці концепції сталого

розвитку стали

конференція ООН з

проблем довкілля та

розвитку в Ріо-де-Жанейро

(1992 р.) та XIX спеціальна

сесія Генеральної Асамблеї

ООН з тих же питань за

участі глав держав та

урядів (Нью-Йорк, 1997 р.).

Форумом у Ріо-де-

Жанейро, в якому взяли

участь близько 30 тис.

науковців, експертів,

дипломатів та журналістів,

представники урядів 178

держав світу (зокрема

понад 100 глав держав),

було ухвалено низку

документів — "Декларацію

Ріо з довкілля та

розвитку", "Порядок ден-

ний на XXI століття",

"Кліматичну конвенцію",

"Конвенцію з біорізнома-

ніття", "Принципи щодо

лісів". Найбільший з цих

документів, відомий у світі

як "Порядок денний на XXI

століття" (офіційна його

назва — "Програма дій

щодо довкілля та

розвитку"), охоплює 40

розділів, обсягом 500

сторінок, і поняття

сталого розвитку відіграє

в ньому принципову роль.

Тоді ж було створено

спеціальну комісію ООН зі

сталого розвитку. Хоч

документи Ріо-92 (як

скорочено називають цю

конференцію) не дали

спеціального визначення

поняття сталого розвитку,

їх значення у розробці та

популяризації цієї

проблематики важко

переоцінити.

У центрі уваги авторів

документів Ріо-92 стояли

такі гострі практичні

проблеми людства, як

обмеженість природних

ресурсів Землі, складна

демографічна ситуація,

що швидко погіршується,

невпинне руйнування

довкілля, дедалі більша

загроза здоров'ю та

життю самої людини. Було

запропоновано певні

кроки світового

співтовариства на шляху

глибшого, уважнішого

вивчення та практичного

розв'язування цих

проблем. Для науки

Заходу (де переважно

ініціювалися та

проводилися відповідні

дослідження)

характерним стало

абсолютне домінування

еколого-еко-номічних та

демографічних аспектів

суспільного розвитку як

визначальних щодо рівня

його сталості. Чимало

інших сторін реального

розвитку соціуму

(наприклад, хронічна

соціально-економічна

відсталість більшої

частини народів планети,

проблеми війни, миру та

диктату у міжнародних

взаєминах, численність

конфліктів, які буквально

роздирають сучасний світ)

при цьому, зазвичай,

залишалися поза

розглядом. Життя

доводить, що такі аспекти

сталості також необхідно

брати до уваги, інакше

вимоги щодо сталості

розвитку стають дещо

однобічними.

З метою компенсації

зазначеного недоліку та

конкретизації найбільш

загальних завдань

світового масштабу для

окремих країн на базі

документів Ріо-92 вже

підготовлено низку

національних або навіть

регіональних концепцій

сталого розвитку,

зокрема, у США, Англії,

Нідерландах, Росії,

Білорусії, Казахстані. В

Україні підготовлено та

подано на розгляд

Верховної Ради проект

такої концепції (1997 р.).

Він був обговорений та

схвалений на засіданні

Президії Національної

академії наук України, з

1998 р. на шпальтах

"Вісника НАН України"

почалася публікація низки

матеріалів щодо

принципових засад нашої

концепції сталого

розвитку. У другому,

доопрацьованому проекті

цього документу (2000 р.)

сталий розвиток

визначено як "процес

розбудови держави на

основі узгодження і

гармонізації соціальної,

економічної та екологічної

складових з метою

задоволення потреб

сучасних і майбутніх

поколінь" [6, с. 3]. При

цьому "основою сталого

розвитку є паритетність

відносин у тріаді

людина—

господ а р с т в о—

природа . Сталий

розвиток узагальнює в

собі процес виживання і

відтворення генофонду

нації, активізацію ролі

кожної окремої людини в

суспільстві, забезпечення

її прав і свобод,

збереження

навколишнього

природного середовища,

формування умов для

відновлення біосфери та її

локальних екосистем,

орієнтацію на зниження

рівня антропогенного

впливу на природне

середовище й

гармонізацію розвитку

людини в природі" [6].

Проектом

передбачено здійснити

перехід України до

сталого розвитку

протягом трьох етапів,

перший з яких

(перехідний) спрямований

на подолання нинішньої

еколого-економічної

кризи. Досить докладно

визначено цілі, принципи

та завдання сталого

розвитку, національні

пріоритети його, засоби

реалізації концепції,

законодавче

забезпечення та інте-

гровані індикатори

процесу, узгоджені з

міжнародними підходами.

Стратегічний сенс має

думка про те, що "основна

мета сталого розвитку

України — забезпечення

динамічного соціально-

економічного зростання,

збереження якості

навколишнього

середовища і раціональне

використання природно-

ресурсного потенціалу,

задоволення потреб

сучасних і майбутніх

поколінь через побудову

високоефективної

економічної системи, що

стимулює екологічну

сталість, продуктивну

працю, науково-технічний

прогрес, а також має

соціальну спрямованість"

[6]. Вельми важливою

прикметою української

концепції сталого

розвитку є відчутно

виражена соціально-

гуманітарна складова

цього процесу — все, що

орієнтоване на

гармонійний розвиток

людини.

У національному

проекті концепції сталого

розвитку лише намічено

певну диференціацію

регіонів України щодо

конкретного змісту специ-

фічних завдань та

відповідних засобів,

зокрема, згадані Донбас,

Придніпров'я,

Причорномор'я, Карпати,

зона Чорнобильської

аварії, Крим. У деяких

регіонах така робота вже

почалася [18, с.12—19].

Від самого початку

особливу роль у

формуванні концепції

сталого розвитку на

світовому рівні (з усіма її

подальшими

національними та

регіональними

відгалуженнями)

відігравала і продовжує

відігравати наука. Адже

цілком зрозуміло, що

згадані вище доповіді

"Стратегія збереження

світу" та "Наше спільне

майбутнє", документи Ріо-

92 або "Концепція сталого

розвитку України" — не

що інше, як

концентровані результати

аналізу, висновки та

пропозиції вчених

багатьох профілів та

напрямків дослідження.