Семенюк Е.П., Мельник В.П. Філософія сучасної науки і техніки

Подождите немного. Документ загружается.

У цьому контексті не

можна не згадати ще раз,

яке значення для

осмислення глобальних

проблем сучасності мали

праці діячів Римського

клубу — А.Печчеї,

Д.Медоуса,

Дж.Форрестера,

М.Месаровича, Е.Пес-теля,

Я.Тінбергена, Е.Ласло,

Д.Габора, У.Коломбо,

Б.Гаврилишина, О.Кінга та

інших, які представляли

економіку, соціологію,

філософію, екологію,

математику (класичну та

сучасну, прикладну),

механіку, енергетику,

мікроелектроніку тощо.

Окрім цього, вони мали

багато славетних

попередників та

однодумців у науці —

таких, наприклад, як

Д.П.Марш, А.Швейцер,

О.Леопольд, Ж.Дорст,

К.Уатт, Д.Еренфелд,

Б.Коммонер, Б.Уорд,

Р.Дюбо, П.Ерліх та ін.

Згодом, коли почалися

нелегкі пошуки

ефективних практичних

шляхів розв'язання цих

складних проблем люд-

ства, для проведення

відповідних досліджень

створювались потужні на-

укові колективи. Цей

процес не завершений і

нині. Саме так вимальову-

ється науковий аспект

формування концеп ції

сталого ро зв и тк у як

стратегі ї

оптиміза ц і ї в сі єї

діяльнос т і л юд с т в а

в й о го в за є мо д ії з

довкілл я м .

Безперечно, є ще й інший,

суспільно-політичний

аспект, але у відриві від

першого він мало чого

вартий.

Оригінальний

науковий напрям

останнього часу —

дослідження но о -

сферної мод е л і

сталого ро з в ит к у .

Саме поняття

ноосфери (від грец.

поо5 і зрпа іг а — "сфера

розуму") у світовій науці,

як відомо, пов'язане з

іменами Е.Леруа, П.Тейяра

де Шардена і, найбільше,

академіка В.Вер-

надського, першого

президента Академії наук

України, чиї ідеї лягли в

основу сучасної теорії

ноосфери. Наприкінці XX

ст. виникла потреба в

уточненні змісту цього

поняття. Якщо традиційно

ноосфера могла ви-

тлумачуватись як тонкий

шар розумного життя, що

виник у ході еволюції

живої природи на Землі,

втіленням досягнень

якого з часом стала наука

як уособлення

інтегрального розуму

людства, то тепер, з

урахуванням сучасної

екологічної ситуації, не

викликає сумніву, що

наділена розумом людина

насправді далеко не

завжди діє розумно. І це

означає, що справжню

сферу розуму (як

актуальний прояв

розумності) доводиться

серйозно обмежувати

порівняно з ареалом

проживання людства.

Виявилося, що створення

ноосфери є для людства

непростим завданням

майбутнього.

Ноосферна концепція

сталого розвитку

базується на тому, що по

суті вся його

проблематика

безпосередньо стосується

питання про те, наскільки

ж розумним є життя

суспільства? Розумність

(або, навпаки,

нерозумність,

антирозумність,

ірраціональність) змісту

діяльності людей

починається на

індивідуальному рівні і

через низку

опосередкувань під-

німається до найвищих

щаблів соціального

розвитку. Останнє

століття було часом

особливо швидкого

нагромадження моментів

нерозумності в житті

соціуму, і тепер людство

поставлене перед

об'єктивною необхід-

ністю зробити рішучий

вибір на користь розуму,

справжньої розбудови

ноосфери, або ж загинути.

Отже, реалізація

ноосферної моделі суспіль-

ного розвитку є умовою

виживання людства.

Проте ноосферогенез не

може бути процесом

спонтанним, довільним,

він має плануватися і ске-

ровуватися свідомо,

цілеспрямовано, і саме в

цьому сенс ноосферної

стратегії сталого розвитку.

У розумінні її творців

сталий розвиток — це

"стратегія керованого,

підтримуваного,

регульованого розвитку,

що не руйнує навколишню

природу, забезпечує

неперервний суспільний

прогрес" [12, с. 36]. З

метою координації зусиль

учених та спеціалістів у

дослідженні засад цього

процесу та умов і шляхів

його оптимальної

реалізації було утворено

Міжнародну академію

ноосфери (сталого роз-

витку), президентом якої

обрано академіка

А.Урсула.

Важливими

характеристиками

ноосферогенезу (і цим

самим — забезпечення

сталого розвитку

людства) дослідники цієї

проблеми визнають

створення та

функціонування

інтегрального соціального

інтелекту, поглиблення

інформатизації суспільства

на шляху до розбудови

інформаційної цивілізації,

де основним ресурсом

суспільного виробництва

буде інформація, а не

речовинно-енергетичні

ресурси, як це було і є

досі. І зрозуміло, що

виробляти цю інформацію

головно має наука: адже її

соціальна функція полягає

в тому, щоб озброювати

людину вірогідним

знанням про світ, яке

може бути використане в

суспільній практиці. У

цьому знаходить свою

конкретизацію відоме

положення вчення В.Вер-

надського про особливу

ноосферну роль науки як

уособлення інтегрального

розуму людства. Саме ця

обставина і визначає

принципову незамінність

науки, зокрема, у справі

вивчення та розв'язання

глобальних проблем

сучасності, у поглибленні

концепції сталого

розвитку та її ефективній

реалізації.

Через п'ять років після

Ріо-92 XIX спеціальна сесія

Генеральної Асамблеї ООН

з проблем довкілля та

сталого розвитку змушена

була констатувати

незадовільне виконання

рекомендацій Ріо

більшістю держав світу.

Однією з основних причин

цього є юридично

необов'язковий характер

відповідних документів.

Щоб запобігти цьому в

майбутньому, вчені

України висунули ідею

розроблення та

затвердження світовим

співтовариством якісно

нового документа —

Екологічної Конституції

Землі. За задумом авторів

ідеї, це мав би бути

загальний для людства

Закон збереження життя,

"який, не загрожуючи

суверенітету жодної

країни, її політичному

устрою, національним

інтересам, водночас

забезпечував би кожній

державі і світовому

співтовариству в цілому

екологічну безпеку, а

окремій людині нормальні

для її життя природні

умови як нині, так і у

майбутньому... Цей

документ повинен був би

містити у собі положення

обов'язкової юридичної

сили, які стосуються

безпосередньо відвернен-

ня кризових екологічних

явищ, що загрожують

здоров'ю або життю

людини. Водночас деякі

його положення могли б

мати рекомендаційний

характер" [3, с. 12].

Підготовка такого

документа, певна річ,

вимагатиме поєднання

зусиль науковців різних

напрямів.

Отже, досвід останніх

десятиліть переконує в

тому, що внесок науки у

вивчення глобальних

проблем, формування та

поглиблення концепції

сталого розвитку є

надзвичайно важливою

справою: адже від розв'я-

зання цих завдань, без

перебільшення, залежить

виживання людства.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.Armstrong S.J.,

Botzier R.G.

Environmental Ethics.

Divergence and

Convergence. —

New York a.o.:

McGraw Hill, Inc.,

1993.

70. Булатов M.O.,

Малєєв K.C., Загороднюк

В.П., Солонько Л.А.

Філософія ноосфери.

Філософський зміст і

сучасний смисл феномена

ноосфери. — К.: Наук,

думка, 1995.

71. Василенко В.,

Туниця Ю. Не хлібом

єдиним. Про глобальну

екологічну ініціативу та

права людини // Урядовий

кур'єр. — 1999. — 24 квітня.

72. Вернадский В.И.

Биосфера и ноосфера. —

М.: Наука, 1989.

73. Глобальные

проблемы современности.

— М.: Мысль, 1981.

74. Концепція сталого

розвитку України. Проект.

— К., 2000.

75. Крисоченко B.C.,

Хилько М.І. Екологія.

Культура. Політика.

Концептуальні засади

сучасного розвитку. — К.:

Знання України, 2001.

76. Леопольд О.

Календарь песчаного

графства. — М.: Мир, 1983.

77. Печчеи А.

Человеческие качества/

Пер. с англ. — 2-е изд. —

М.: Прогресс, 1985.

10. Семенюк ЕЛ.

Філософські засади сталого

розвитку. — Львів: Афіша,

2002.

, 11. Туниця Ю.Ю.

Екологічна Конституція

Землі. Ідея. Концепція.

Проблеми. —

Ч. І. — Львів:

Видавн. центр ЛНУ

ім. Івана Франка,

2002.

78. Урсул А. Д. Переход

России к устойчивому

развитию. Ноосферная

стратегия. — М.: Издат. дом

"Ноосфера", 1998.

79. Урсул АД. Путь в

ноосферу. (Концепция

выживания и устойчивого

развития цивилизации). —

М.: Луч, 1993.

80. Фермеерс £. Очі

панди. Філософське есе

про довкілля. — Львів:

Стрім 2000.

81. Философский

энциклопедический

словарь. — М.: Сов. энцикл.

1983.

82. Франко І. Земельна

власність у Галичині //

Твори в 20 т. — К.:

Держлітви-дав, 1956. — Т.

19. Філософські, економічні

та історичні статті.

83. Фролов И.Т.

Перспективы человека.

Опыт комплексной

постановки проблемы,

дискуссии, обобщения. —

М.: Политиздат, 1983.

84. Шапар А. Від

концепції — до практичних

дій. Наукові підходи до

визначення показників

сталого розвитку // Вісн.

Нац. акад. наук України. —

1999. - Ns 4.

Якісна новизна

та соціальна значущість

проблем, які доба НТР

поставила перед наукою,

змушують ще раз

повернутися до питання

про співвідношення

диференціації та інтеграції

саме у сучасній науці. Як

уже зазначалося, єдність

цих діалектично

протилежних сторін

розвитку наукового

пізнання світу

характеризує всі без

винятку історичні періоди

прогресу науки. З іншого

боку, ця єдність завжди

має конкретний характер,

певну специфіку прояву,

зокрема, допускає суттєво

відмінну інтенсивність

перебігу відповідних

протилежних процесів. У

цьому відношенні

Важлив о ю

особли в іс т ю XX ст.

стал о те, що

помітно зросл и пи -

тома в аг а та р о ль

інтегра т ив ни х

тенд е н ц і й у н а уц і.

Це у свою чергу означає

також якісні зміни у самій

природі сучасних науково-

інтегративних феноменів.

Тож варто розглянути це

питання докладніше.

Передусім зауважимо,

що протягом останнього

століття поступово

змінюв а в ся

характ е р си н те з у

науко в ог о знання .

Нагадаємо, що цей термін,

широко вживаний у

багатьох галузях науки,

походить від грец.

ьупі ї е ь і ь —

"з'єднання", "сполучення",

"створення", "складання".

Іншими словами, в основі

змісту наведеного поняття

лежить ідея творення

наукового знання шляхом

з'єднання, сполучення

певних компонентів або

чинників. Кардинальна

особливість наукового

поступу полягала у не-

впинному розширенні

регіональної бази такого

сполучення, в якісній зміні

гностичних регіонів.

Свого часу академік

Б.М.Кедров розрізняв три

основні види синтезу

наукового знання (йдеться

лише про певний зріз такої

класифікації, а саме — про

регіонально-

дисциплінарний аспект):

1) синтез у рамках однієї

наукової дисципліни

(наприклад, ботаніки або

нарисної геометрії); 2)

синтез у межах низки

дисциплін, але тих, що

входять до складу одного і

того ж великого

комплексу наук, однієї

широкої галузі —

природознавства,

суспільствознавства,

технічних наук тощо; 3)

синтез, що виходить за

межі будь-якого одного з

таких комплексів, об'єднує

знання кількох, іноді

навіть багатьох галузей,

які істотно відрізняються

за своєю предметною

характеристикою. Тепер ці

види найчастіше нази-

вають

внутр і ш н ь од ис ц и п лі

нарни м,

міждис ц и пл і н а рним

та міжгал у з е вим

синте з о м . І якщо

раніше синтетичні процеси

мали переважно об-

межений характер, не

виходили за рамки

невеликої групи наук або

навіть окремої дисципліни,

то протягом останніх

десятиліть вони дедалі

частіше з'єднують зовсім

різні галузі знання, великі

комплекси наук. У цьому

полягає одна з істотних

особливостей сучасного

етапу в якісному розвитку

синтезу наукового знання.

Внутріш н ь од ис ц и

плінарний синт ез був

добре відомий класичній

науці минулих епох. До

найпростіших його форм

належить будь-яке

узагальнення емпіричних

даних, що здобуті шляхом

спостереження або

експерименту (навіть ще

не на теоретичному рівні).

На вищих стадіях він

здійснюється у формі

побудови наукових

концепцій чи навіть теорій

(цим самим набуваючи

концептуального чи

теоретичного характеру) і

відкриття законів певної

галузі знань, яка вивчає

конкретну, обмежену

сферу дійсності або

окремий її аспект. Саме

відкриття наукового

закону є, по суті, актом

найглибшого й

органічного синтезу

багатоманітних даних,

знаходження основи

спільності безлічі

конкретних, поодиноких

явищ і вираження цієї

спільності у формі

загальності. Прикладами

вну-

трішньодисциплінарного

синтезу є клітинна теорія і

теорія еволюції видів у

біології, відкриття закону

збереження і

перетворення енергії у

фізиці, періодичного

закону елементів у хімії

тощо. Розгалуження кож-

ної з цих наук у процесі

поглиблення їх

диференціації (та

відповідної спеціалізації

дослідників) викликало

об'єктивну потребу у

виробленні конкретних

форм їх внутрішнього

єднання і цілісності. Тому

внутріш-

ньодисциплінарний синтез

і нині залишається

важливим засобом збере-

ження і відновлення

єдності наукового знання.

Роль цього виду

синтезу особливо велика,

коли йдеться про ті галузі

науки, які самі, по суті,

вже складаються з

багатьох дисциплін, —

фізику, хімію, біологію,

медицину тощо. Сучасна

фізика, наприклад,

об'єднує такі дуже відмінні

між собою дисципліни, як

фізика твердого тіла,

напівпровідників, квантова

механіка й

електродинаміка, фізика

атома

й елементарних частинок,

фізика плазми, фізика

високих тисків і темпе-

ратур тощо. Тому саме

поняття

"внутрішньодисциплінарни

й синтез" нині має

подвійний зміст — вузький

(стосовно до таких

специфічних дисциплін, як

фармакологія або

квантова

електродинаміка) та

широкий (коли йдеться

відповідно про медицину

або фізику в цілому).

В основі будь-якого

предметного синтезу

знань (внутрішньо- і між-

дисциплінарного) завжди

лежить метод

редукц і ї — зведення (у

певних відношеннях та

межах) вищого до

нижчого, складного до

простого, багатоманітного

до якісно однорідного.

Важливо лише, щоб форми

редукції були

методологічно

виправданими, а не

спрощеними до примі-

тивних схем.

Об'єктивно виправдані

форми р е д ук ці о нізму

в синтезі знання мають

враховувати якісну

специфіку різних рівнів

організації матерії, тобто

неможливість абсолютного

зведення складного до

простого, вищого до

нижчого. Прикладом

успішного розв'язання цієї

діалектичної суперечності

може бути молекулярна

біологія, яка, за словами

академіка

В.О.Енгельгардта, є "дитям

редукціонізму" і водночас

досить ефективно виконує

інтегративні функції в

пізнанні життя. Адже

поряд з клітинною та

еволюційною теоріями,

поряд з генетикою

молекулярна біологія, без

сумніву, належить до тих

"синтетичних вузлів", які в

сучасних умовах

забезпечують внутрішню

єдність знання про живе

при всій багатоманітності

його зовнішніх проявів, що

вивчаються численними

біологічними

дисциплінами —

ботанікою, загальною

зоологією, теріологією

(розділ зоології, що вивчає

ссавців), ентомологією

(розділ зоології, що вивчає

комах), герпетологією

(розділ зоології, що вивчає

плазунів і земноводних),

орнітологією (розділ

зоології, що вивчає птахів)

та багатьма іншими.

Перетворення нижчих,

спрощених форм

редукціонізму у вищий

його вид — ін т ег р а ти зм

— має особливе значення

для реалізації міжгалу-

зевого синтезу. Одним з

його проявів є формування

біоніки — синтетичної

галузі знань, яка поєднує

біологію з комплексом

технічних наук, оскільки

вивчає можливості

використання в технічних

пристроях принципів та

оптимальних механізмів

функціонування живих

організмів, їх систем,

підсистем та окремих

органів.

В умовах зростаючої

теоретизації науки

небачено по с и л ює т ь ся

роль теоретичної

форми синт езу

знань (на всіх його

рівнях — від окремої

дисципліни до найширших

комплексних регіонів

науки, що охоплюють

принципово відмінні її

галузі). Кожна наукова

теорія завжди перебуває в

процесі власного розвитку,

безперервного

вдосконалення. Це веде до

появи нових теоретичних

утворів вищого ступеня

загальності або до різних

варіантів тієї ж самої

теорії. Наприклад, у

сучасній біології існує

кілька варіантів теорії

еволюції живих організмів.

Отже, наукова теорія

нерідко виступає як

система ряду

концептуальних підходів,

які взаємно доповнюють

один одного. Тому

необхідний теоретичний

синтез.

Слід звернути увагу на

специфічну функцію

інтертео р і ї . Цей термін

уперше вжив О.А.Ляпунов

для позначення 'Наукового

оточення теорії", тобто

всього того комплексу

знань, які необхідно

враховувати при розгляді

певної теорії. У цьому

розумінні інтертеорія

включає як експе-

риментальний матеріал,

що є емпіричним базисом

відповідної теорії, так і

теоретичні міркування,

використовуваний у них

математичний апарат

тощо. Втім, існують також

інші тлумачення цього

поняття в методології

науки, але синтетичний

характер інтертеорії є

незаперечним у будь-

якому випадку.

Явно вираженим

інтегративним утвором є

також ме та т е о рі я —

теорія, об'єктом

дослідження якої виступає

не що інше, як самі наукові

теорії різних видів.

Метатеоретичний рівень

пізнання (який швидко

прогресував наприкінці XX

ст.), безперечно, належить

до вищих "поверхів"

наукового узагальнення.

Поряд з теоретичною

формою синтезу знання

дедалі більшого значення

набуває синтез

проблемни й , коли

інтегративні тенденції

реалізуються насамперед

у вигляді конституювання

й усвідомлення наукових

проблем великого

масштабу. Самий цей

поділ на теоретичний та

проблемний синтез є

умовним і відносним —

одне неможливо

абсолютно відокремити від

іншого. Однак

виділенн я

проблемно г о

синтезу як сп е-

цифічно г о і

важливог о засобу

інтегра ц і ї н а у ки

підтверджує той факт, що

з плином часу вельми

характерною тенденцією

стала концентрація різних

дослідницьких операцій та

засобів навколо

розв'язання наукових (і

водночас практичних)

проблем зростаючого

масштабу.

Ми навели лише

основні з видів синтезу

наукового знання, що відо-

мі нині. Загалом же низку

таких видів вичерпати

важко. Науковий синтез

давно вже став

спеціальним об'єктом

філософсько-

методологічної рефлексії

вчених [7, 8], і одним із

результатів цього є

розвиток типології синтезу

наукового знання.

Науковий синтез

поділяють на ексте н с и -

вний та інтен с и в ни й

(тобто синтез по "площині"

знання, переважно

кількісний, або з

використанням

принципово нових,

евристичних та ефек-

тивних засобів), суто

кількі с н и й та

якіс н и й , з мі сто в ий і

лише формал ь ни й .

Істотно різняться між

собою синтез

горизо н т а л ьний та

верти к а льний, тобто

між різними підрозділами

науки в одному її "зрізі"

або ж на різних рівнях

одного і того ж підрозділу.

За силою прояву розрізня-

ють синтез сл а бк и й ,

помірни й і силь н и й ,

за аспектом та засобами

інтеграції знання —

пред м е тн и й,

концеп т у а ль н и й,

поняттєв о - ка тег о -

ріаль н и й ,

методол о г іч н и й тощо.

Звичайно, відмінність між

різними вида-

ми синтезу нерідко

відносна, нечітка. Деякі з

наведених видових ха-

рактеристик можуть

поєднуватись або

перехрещуватись між

собою, оскільки вони

відбивають різні сторони

синтезу знань. Наприклад,

один і той же конкретний

прояв синтезу можна

охарактеризувати як

змістовий, якісний,

інтенсивний,

міждисциплінарний,

проблемний, сильний тощо.

Збагачення якісної

різноманітності реальних

процесів синтезу наукового

знання внутрішньо

поєднане з

урізноманітненням

інструментів

епістемологічної інтеграції.

Протягом XX ст., і особливо

другої його половини, в

загальній масі науково-

інтегративних процесів

відбувалося неперервне

збільшення питомої ваги

найвищих, найбільш

кардинальних та складних

видів синтезу знання. У

зв'язку з цим дедалі

більшого значення

набували міжнауко в і

теоретич н і

інтегра то ри — засоби

міждисциплінарного та

міжгалузевого синтезу [3,

с. 69, 77—78]. Якщо раніше

теоретичні інтегратори

традиційно були за

походженням філософсь-

кими, логічними або

математичними, то новітній

період поповнив низку їх

джерел якісно іншими

галузями знання —

кібернетикою, загальною

теорією систем,

інформатикою, теорією

моделювання, екологією,

семіотикою. Таким чином,

сам інститут міжнаукових

теоретичних інтеграторів

зазнав істотного розвитку,

вийшовши за межі логіко-

філософського та

математичного знання.

На основі аналізу праць

багатьох дослідників цієї

проблеми можна

простежити основ н і

напрями і н т е г рації в

суча с н і й н ау ц і .

1. Перенесення ідей

та уявлень з однієї галузі

знання в іншу, особливо,

якщо воно має

евристичний характер.

Дедалі глибше ус-

відомлюється той факт, що

творче запліднення одних

наукових дисциплін ідеями,

принципами та

пізнавальними підходами

інших, їх взаємозбагачення