Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

311

випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На

відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифі-

кати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був ви-

значеним і встановлювався вже у момент створення інвестицій-

ного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала

функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою

стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних

процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону Укра-

їни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпорати-

вні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в

Україні створюються інститути спільного інвестування, які мо-

жуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До

відкри-

тих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора

можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом

спільного інвестування. Інтервальні — це різновид відкритих, які

відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання

інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емі-

сії, але не рідше одного разу

на рік. Інститути спільного інвесту-

вання належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зо-

бов’язання щодо викупу випущених ними цінних паперів.

Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реоргані-

зації або ліквідації емітента.

Закон України регламентує і термін існування інститутів спі-

льного інвестування. Щодо цього останні

можуть бути створені

як на певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті

можуть бути лише строковими.

В новому законі вводиться й таке поняття, як диверсифікова-

ний, або недиверсифікований вид інституту спільного інвесту-

вання. Подаємо ознаки диверсифікованого виду:

⎯ кількість цінних паперів одного емітента в активах інститу-

ту спільного інвестування не може перевищувати 10 % від зага-

льного обсягу їх емісії;

⎯ активи диверсифікованого інституту спільного інвестуван-

ня не менш, як на 80 % повинні складатися з грошових коштів,

ощадних сертифікатів, а також облігацій (підприємств, місцевих і

центральних органів влади), які допущені до торгів на біржі, або

в торговельно-інформаційній системі.

Відкриті та інтервальні інститути спільного інвестування мо-

жуть бути тільки диверсифіковані. Це пояснюється тим

, що зако-

нодавець намагається створити умови, які б унеможливлювали

або робили найменш вірогідними банкрутство цих інститутів. У

312

цьому ж напрямку діють і ті обмеження, що стосуються дивер-

сифікованих інститутів спільного інвестування відносно розмі-

щення їх активів. Так, їм забороняється:

⎯ тримати у грошових коштах, в ощадних сертифікатах, на

депозитних рахунках у банках більше 30 відсотків загальної вар-

тості активів інституту спільного інвестування;

⎯ купувати цінні папери одного емітента більш, ніж на 5 %

загальної вартості активів такого інституту;

⎯ придбавати, або додатково інвестувати в цінні папери ор-

ганів місцевого самоврядування більш, ніж 10 %загальної варто-

сті активів інституту спільного інвестування;

⎯ придбавати, або додатково інвестувати в акції українських

емітентів більш, ніж на 40 %загальної вартості активів інституту

спільного інвестування.

Це тільки деякі обмеження, встановлені для диверсифікованих

інститутів спільного інвестування. Інші стосуються обмежень

щодо купівлі цінних паперів іноземних емітентів, емітентів; які є

пов’язаними особами інституту спільного інвестування (особи,

які здійснюють контроль за відповідною

юридичною особою)

тощо. Мета цих обмежень полягає в тому, щоб максимально за-

безпечити та посилити надійність і стабільність функціонування

цих інститутів.

За формою своєї організації інститути спільного інвестування

можуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і

пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкрито-

го акціонерного товариства і має здійснювати діяльність

тільки зі

спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяль-

ність за тими нормами, що встановлені законодавством України

для акціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімаль-

ного (початкового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії

й основних повноважень органів такого фонду (збори акціонерів

та спостережна рада), порядку проведення зборів акціонерів, по-

рядку припинення діяльності

інвестиційного фонду тощо. Але

при цьому в Законі України «Про інститути спільного інвесту-

вання (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» визначають-

ся й певні особливості саме акціонерного товариства, що діє як

інвестиційний фонд. Зокрема, такому товариству заборонено ви-

пускати будь-які інші (крім акцій) цінні папери. Тоді як звичайне

акціонерне товариство

може випускати, наприклад, облігації

(щоправда вартістю не більше 25% від статутного капіталу). Ак-

ції корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки

313

простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства можуть

випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та акції

на пред’явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно

розкриття інформації інвестиційного фонду.

Пайові інвестиційні фонди — це активи, які належать інвесто-

рам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходять-

ся в управлінні

компанії, яка спеціалізується на управлінні акти-

вами. Мінімальний розмір активів пайового фонду не може бути

менше від початкового капіталу корпоративного інвестиційного

фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість за-

йматись організацією спільного інвестування саме компанії з

управління активами. Ця компанія відповідає за збитки,

які були

завдані діяльністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвес-

тування.

Новий закон про інститути спільного інвестування торкається

і вже існуючих інвестиційних компаній та фондів. Їх в Україні

вже на початок 1999 р. було зареєстровано 959. Але всі вони ви-

явились малопотужними. Їх активи склали в 2000 р. тільки

0,21 % від ВВП, тоді як в

інших країнах з перехідною економі-

кою цей рівень сягає 5—12 % від ВВП. До того ж більше 90 % їх

були закритими.

Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інве-

стування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестицій-

ні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі

закінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у

па-

йові чи корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою

діяльність. А ті, термін дії яких не закінчився, мають право фун-

кціонувати до кінця строку, а потім теж повинні бути реорганізо-

вані або ж ліквідовані.

Що стосується відкритих інвестиційних фондів і відкритих

взаємних фондів, то вони у дворічний термін були або

реоргані-

зовані в пайові і корпоративні інвестиційні фонди, або ліквідова-

ні.

Подальша перспектива їх розвитку в нашій державі пов’язана

з удосконаленням законодавства, що регулює діяльність цих ком-

паній і фондів та всього фінансового ринку в цілому. Однак фор-

мування правового поля створює тільки загальні умови для роз-

витку інвестиційного бізнесу

. Основу становлення й укріплення

даної форми небанківських кредитних установ мають скласти

зміни в матеріальному стані громадян нашої країни. Тільки за

умови, що сімейні доходи для більшості населення переважати-

314

муть їх витрати, стає можливим перетворення фондів взаємного

інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше

вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі по-

силення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію

інвестування. Така перспектива означає загальний напрям розви-

тку вітчизняних інвестиційних фондів. Цей процес стає все

помі-

тнішим і в 2007 р. в Україні було зареєстровано 107 публічних

інститутів спільного інвестування. З них 8-відкритих, 19-

інтервальних, 53-закритих, а 27 знаходилися в процесі реєстру-

вання.

ОВІРЧІ ТОВАРИСТВА ЯК ФОРМА

НЕБАНКІВСЬКИХ КРЕДИТНИХ ІНСТИТУТІВ

Довірчі товариства (їх ще називають трастовими компані-

ями від англійського слова trust — довіряти) — товариства, що

здійснюють управління майном, грошима, або цінними паперами,

чи правами за дорученням власника.

Історія виникнення довірчих товариств починається з глибини

століть, а саме становлення цього інституту пов’язано перш за

все з розвитком відносин власності. Перші довірчі товариства

з’являються в середньовічній Англії. У ХІІ—ХІІІ ст. в Англії за-

можні громадяни часто віддавали монастирям і церквам у вигля-

ді пожертви своє майно, гроші, нерухомість, землі. Оскільки мо-

нахи, як правило, не мали права володіти якимось майном, то

воно передавалось в управління Радам громадян, які були фор-

мальними

власниками. У дійсності цим майном розпоряджались

монахи. Головним багатством була земля і процес передачі землі

монастирям привів до того, що з розвитком феодалізму церква

перетворилась у великого землевласника. Наприклад, в Англії до

кінця ХІІІ ст. значна частина земель навколо Лондона перейшла

в управління монастирів.

Інститут довірчих (трастових) товариств набув в Англії

знач-

ного розвитку. Останнє знайшло своє вираження як у появі нових

суб’єктів довірчих операцій в особі не тільки монахів, а й корпо-

рацій торговців та ремісників, так і в удосконаленні законодавст-

ва, що регулювало ці відносини. Воно досягло в Англії значного

рівня і стало базою для становлення відповідного законодавства

в багатьох європейських країнах.

9.3

315

Функціонування довірчого товариства передбачає досить складну

сукупність відносин, що складаються між головними діючими осо-

бами, які укладають трастову угоду. До них належать:

• Довіритель (принципал) — фізична, або юридична особа,

яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній

особі (управляючому, або менеджеру) для його використання на

певних умовах.

• Довірена

особа — фізична або юридична особа, яка на певних,

зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя.

• Бенефіціар — третя особа, на користь якої здійснюється

управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.

Формою організації відносин між довірителем і довіреною

особою є трастова угода, основний зміст якої стосується як

обов’язків

і відповідальності довіреної особи, так і прав та приві-

леїв довірителя.

Довірчі товариства, що виникли в середні віки, поступово ста-

ли відігравати помітну роль в організації суспільного виробницт-

ва. Вирішальним фактором цього розвитку стало подальше вдос-

коналення відносин власності, розвиток підприємництва та

ускладнення форм його організації.

Еволюція відносин власності знайшла свій

прояв, насамперед,

у подальшій персоніфікації прав власника, що генетично призве-

ло до зміцнення інституту спадкоємства, а це, у свою чергу, ста-

ло базою розвитку довірчих товариств. Збереження, а з часом і

примноження майна, що передавалось у спадщину, ставало ви-

значальною функцією трастів.

З іншого боку, розвиток підприємницької діяльності теж при-

водив до помітного поширення трастових послуг. Водночас

ускладнення підприємницької діяльності вимагало й подальшого

вдосконалення трастових операцій, оскільки в управління часто

приймалось не просто майно, а цілі виробничі комплекси зі сво-

єю спеціалізацією та особливостями свого становища на ринку.

Загальному поширенню і ускладненню трастових послуг сприяв

і подальший розвиток ринкової економіки, важливою

ознакою

якої стала поява пенсійних фондів, страхових компаній та інших

подібних їм установ. Вони посилили необхідність трастових опе-

рацій, оскільки трасти вже раніше були пов’язані не тільки з

управлінням майном, а й з управлінням фінансами.

У сучасних умовах довірчі товариства за своїм загальним фу-

нкціональним призначенням націлені на ефективне

використання

майна, його фінансових форм, зменшення ризиків підприємниць-

кої діяльності та вдосконалення інвестиційного процесу.

316

Загальна спрямованість діяльності довірчих товариств дає

можливість класифікувати трасти залежно від ступеня свободи

довіреної особи відносно об’єкта, який передано в управління,

тому всі трасти ділять на активні й пасивні.

Активний траст — це довірче товариство, котре може зміню-

вати форму майна, переданого йому в управління без додаткової

(попередньої) згоди довірителя.

Пасивний траст або виключає таку можливість узагалі, або

передбачає отримання відповідної згоди довірителя.

Трастові операції досить різноманітні, але в цілому їх можна

об’єднати в такі групи:

⎯ персональні трастові послуги, що надаються окремим гро-

мадянам;

⎯ трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої під-

приємницької діяльності;

⎯ послуги, що надаються пенсійним та іншим фондам для

максимізації їх доходів.

Залежно від загального спрямування управління, яке здійснює

довірче товариство, у світовій практиці виділяють два типи трас-

тів — загальні і підприємницькі.

Загальні трастові компанії спеціалізуються на об’єднанні ко-

штів дрібних власників. Ці операції досить складні щодо органі-

зації і значні

за витратами, оскільки управління невеликими капі-

талами вимагає додаткових витрат. Через це трастові послуги

інколи можуть бути й збитковими для довірчого товариства (на-

приклад, для банку), якщо останній надав трастові послуги, дба-

ючи про найбільш широкий спектр своїх послуг для клієнтів.

Зменшення витрат на індивідуальні трастові операції стало мож-

ливим

на початку ХХ ст., коли набув поширення метод об’єд-

нання майна і коштів індивідуальних довірителів в один загаль-

ний траст.

Підприємницькі трасти відрізняються від загальних тим, що в

управління передається виробничий комплекс. Мета такого трас-

ту — управління підприємством для його збереження та підви-

щення рівня ефективності його функціонування. Він викликаний

до життя потребою збереження бізнесу в умовах, що тимчасово

не дозволяють власнику організувати таке управління самостійно

(наприклад, унаслідок неповноліття спадкоємця). Важливою при-

чиною появу й дії таких трастів є бажання пасивних власників

забезпечити ефективне управління своїм капіталом.

Умови, що спричинили появу підприємницьких трастів, не

обмежуються тільки переліченими моментами. Досить часто

це

317

наслідок особливостей тієї чи іншої ситуації, яка складається в

конкретній країні. Так, наприклад, у 40-і роки ХХ ст. у США для

корпорацій була введена заборона на операції з комерційною

власністю. Це викликало створення довірчих товариств, які й

брали на себе ці операції. Такою причиною можуть бути спеціа-

льні умови, в які

може потрапити підприємство на тому чи ін-

шому етапі свого розвитку, наприклад умови, що пов’язані з не-

обхідністю управління на етапі реконструкції підприємства,

зміни структури його виробництва через загрозу банкрутства і т.

ін.

Трастові операції, як правило, здійснюються спеціалізованими

трастовими компаніями, котрі спеціалізуються на управлінні

окремими видами майна або

здійснюють свою діяльність в окре-

мих галузях економіки. Окрім власне трастових компаній, трас-

тові послуги надають і банки. Ці операції, як правило, відрізня-

ються від послуг спеціалізованих трастових компаній. Різниця

насамперед у тому, що банк надає ті трастові послуги, які за сво-

їм характером найбільш близькі до основного спектра послуг, що

надаються цією установою. Конкретно це може бути зберігання

цінних паперів, ведення бухгалтерських записів клієнта, отри-

мання від імені клієнта платежів, купівля чи продаж цінних па-

перів, консультування і т. ін.

В Україні до початку 1993 р. не було спеціального норматив-

ного акта, який би визначав статус і функції довірчих товариств.

Виникнення

різних товариств, що використовували у своїй назві

визначення «довірче товариство» і займались широким спектром

послуг для фізичних та юридичних осіб, відбувалося згідно з За-

конами України «Про підприємництво» та «Про підприємство».

Регламентація і певне упорядкування діяльності довірчих то-

вариств почалася з 1993 р., коли Кабінетом Міністрів України

було прийнято Декрет «Про довірчі

товариства». Відповідно до

нього предметом діяльності довірчого товариства є представни-

цька діяльність з грошовими коштами, цінними паперами та ін-

шими документами. Довірче товариство, згідно з цим докумен-

том, має бути організоване тільки у формі товариства з додатко-

вою відповідальністю, а додаткова відповідальність визначалася

внеском, який дорівнював п’ятикратному внеску учасника

довір-

чого товариства. Ці операції могли здійснюватись як для фізич-

них, так і для юридичних осіб.

Особливості діяльності довірчих товариств в Україні насам-

перед у початковий період їх становлення та функціонування

обумовлені загальною специфікою ринку в Україні. З одного бо-

318

ку — це недосконалість правової бази, яка б регламентувала тра-

стові операції, а з другого — відсутність у переважної маси насе-

лення майна (як рухомого, так і нерухомого) і цінних паперів, які

б могли стати основою розвитку широкого спектра довірчих опе-

рацій. За часів Радянського Союзу десятиліттями насаджувався

певний стереотип поведінки індивіда, який

обмежував накопи-

чення майна, не говорячи вже про цінні папери, яких просто не

було, і землю, яка не могла бути об’єктом купівлі-продажу.

В цих умовах були поширені операції щодо залучення в

управління грошових коштів населення. Їх популярність поси-

лювалась бажанням населення хоч якось захистити свої доходи

від знецінення

в умовах гіперінфляції. Така «спеціалізація» дові-

рчих товариств у поєднанні з недосконалістю правової бази і

новизною цих операцій для населення створила сприятливі

умови для широкомасштабних зловживань довірою наших

громадян. Хвиля банкрутств довірчих товариств, яка пройшла по

Україні, підтвердила цей факт і надовго сформувала негативний

імідж трастовим компаніям та їх операціям.

огляду на це уряд України вжив деяких заходів, що були

спрямовані на посилення контролю за діяльністю довірчих това-

риств і захист інвесторів від зловживань з боку нечесних людей і

шахраїв. Але цього було явно замало. Вирішальний напрям від-

новлення довіри населення до інституту довірчих товариств і за-

безпечення йому відповідного

місця в системі небанківських фі-

нансово-кредитних установ лежить у площині прийняття

досконалих нормативних актів, що були б здатні створити нор-

мальну правову базу для їх функціонування.

Перспектива розвитку трастових компаній у нашій країні, без-

сумнівно, є. Вона пов’язана не тільки з тими фундаментальними

та об’єктивними процесами, що властиві

ринковій економіці і

знаходять своє вираження в розвитку відносин власності, підпри-

ємництва і зростання доходів населення, але й у специфіці умов,

що складаються в Україні в перехідний до ринку період. До та-

ких умов можна зарахувати поступовий розвиток ринку цінних

паперів, зокрема, досить широке використання населенням при-

ватизаційних цінних паперів.

Становлення цього сектору фінан-

сового ринку в умовах новизни даного явища для громадян на-

шої держави відкрило певний простір для діяльності довірчих

товариств. Закінчення сертифікатної приватизації не згорнуло цю

перспективу, бо в Україні продовжується процес приватизації. А

дрібні і середні підприємства, що переходять у власність індиві-

дуальних та колективних власників, потребують

кваліфікованого

319

управління, яке далеко не завжди можуть забезпечити нові гос-

подарі, котрі, як правило, не мають достатнього досвіду органі-

зації господарської діяльності в умовах ринку.

Потреба в трастових компаніях пов’язана із вступом України

до СОТ, адже це помітно посилює конкуренцію, а наші підпри-

ємства дуже часто ще не готові до цих

нових викликів часу

9.4 ПЕНСІЙНІ ФОНДИ

Соціальноорієнтована ринкова економіка, до якої прагне

наше суспільство, як свій неодмінний атрибут має досить розви-

нуту систему соціального захисту у вигляді системи пенсійного

забезпечення непрацездатного населення.

Пенсійні фонди почали створюватись у період після Другої

світової війни, проте вперше пенсійний фонд було створено ще в

1875 р. у США.

Організаційно в розвинених

країнах пенсійна система пред-

ставлена як державними, так і недержавними пенсійними фонда-

ми, але співвідношення цих форм організації пенсійного забезпе-

чення в різних країнах неоднакове. Наприклад, у таких країнах,

як Іспанія, Греція, Португалія, Франція та Італія, головна роль

належить державній системі пенсійного забезпечення. Вона ви-

сокорозвинена і забезпечує високий рівень соціального

захисту

населення, що знаходиться за межами працездатного віку. У цих

умовах розвиток соціального страхування за рахунок індивідуа-

льних внесків і страхування, здійснюваного на основі певної за-

цікавленості підприємця, відбувається повільно.

У деяких країнах, наприклад у Нідерландах та Великобри-

танії, система пенсійного забезпечення переважно побудована

на недержавних пенсійних фондах. Перший сучасний

недержа-

вний пенсійний фонд було створено у США фірмою «General

Motors» у 1950 році. Основу коштів цих фондів складають ко-

шти, що акумулюються фондами з метою подальшої виплати

додаткових пенсій. Ці кошти зазвичай накопичуються на інди-

відуальних рахунках клієнтів. Виплати пенсій здійснюються у

межах накопичених сум і відповідно до передбаченого плану

виплат. Самі

виплати здійснюються, як правило, за однією з

двох схем.

320

Так, в окремих країнах панує схема, в якій фіксованими є ви-

плати. Вони фіксуються або у вигляді певної суми, або у вигляді

відсотка від заробітної плати. Часто ці виплати індексуються у

зв’язку з інфляцією. Така схема віддзеркалює переважно інтереси

клієнтів пенсійних фондів. Недоліком фондів з такою схемою

виплат є те

, що ці фонди корпоративні і, як правило, змінивши

місце роботи, працівник може втратити можливість отримувати

пенсію. Іншим недоліком є те, що ризик від неефективного роз-

міщення активів такого фонду лягає на роботодавця, оскільки

виплати пенсіонерам фіксовані.

Іншими є пенсійні фонди з фіксованими внесками. Компанія

вносить певну суму на персоніфіковані пенсійні

рахунки праців-

ників. Часто право поповнювати цю суму має й сам працівник.

Виплати з цього фонду залежать від накопиченої суми і не є фік-

сованими.

Перевага такої схеми в тому, що працівник, навіть у разі зві-

льнення, не втрачає свого рахунка і може кошти на ньому пере-

містити в інший фонд

. Підставою для прийняття такого рішення,

як правило, стає відповідна інформація про діяльність фонду і

його фінансовий стан. Така схема організації недержавних пен-

сійних фондів найбільш повно відбиває інтереси засновників фо-

ндів, бо весь тягар ризиків від неефективного розміщення активів

фонду перекладається на працівників, хоча це дещо пом’як-

шується правом

учасників такого фонду у виборі об’єктів інвес-

тування, тобто у вирішенні питання про розміщення активів фо-

нду. Такі фонди досить поширені в Канаді, Японії, Австралії та

деяких інших країнах.

Пенсійні фонди відіграють величезну роль у забезпеченні про-

цесу інвестування, що забезпечується великою часткою їх акти-

вів у ВВП. Так, в

2006 р. ця частка сягнула у США – 160 %. За

100 % вийшли пенсійні активи в Японії, Данії, Норвегії. Поміт-

ною є роль таких активів в організації суспільного життя своїх

громадян. Так, вони за рахунок накопичених грошових коштів

надають різні послуги, наприклад, забезпечують пільгове медич-

не обслуговування, ритуальні й інші послуги.

Грошові кошти, накопичені в

пенсійних фондах, як уже зазна-

чалося, є важливим і значним за обсягами інвестиційним ресур-

сом. Але їх використання має свої особливості. Вони обумовлені

функціональною роллю даних фондів і особливою регламентаці-

єю їх діяльності з боку держави.

Специфіка функціонування недержавних пенсійних фондів як

інститутів соціального захисту населення проявляється перш за