Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

301

59. Розкрийте основні напрямки розвитку кредитної системи в су-

часних умовах.

60.

Розкрийте історію становлення банківської системи незалежної

України.

61.

Охарактеризуйте ті принципові зміни, які вносить у стан банків-

ської системи нова редакція Закону України «Про банки та банківську

діяльність».

62.

Дайте оцінку позитивним (за роки незалежності) змінам у бан-

ківській системі України, і назвіть найбільш актуальні проблеми її роз-

витку.

63.

Назвіть конкретні цілі подальшого вдосконалення вітчизняної

банківської системи і визначте основні напрямки їх досягнення.

64.

Розкрийте роль кредитної системи в становленні ринкової еко-

номіки і в розвитку всього суспільного виробництва в Україні.

302

ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ

ГРОШОВОГО РИНКУ

РОЗДІЛ

Кредитна система держави складається з двох ла-

нок: банківської системи (центральний банк і комер-

ційні банки) і небанківських фінансово-кредитних ус-

танов, які часто називають парабанками. Ядро

кредитної системи становлять банки, але в сучасних

умовах усе більшу роль в організації суспільного ви-

робництва виконують небанківські фінансово-кредитні

інститути. Їх широкий

розвиток відображає процес

структурної перебудови кредитної системи, який є ха-

рактерною ознакою розвитку сучасної ринкової еко-

номіки і виступає таким же особливим та важливим

процесом, як і інтернаціоналізація діяльності всіх кре-

дитно-фінансових інститутів.

Небанківські кредитні установи виступають як фі-

нансові посередники на грошовому ринку. Вони, як і

банки, акумулюють

заощадження населення і надають

кредити. Але на відміну від банків ці установи залуча-

ють ті заощадження, які банківська система не може

прийняти, або не може задовольнити певні, часто інди-

відуалізовані умови інвестора щодо розміщення своїх

грошових коштів. Є характерні особливості у цих фі-

нансових посередників грошового ринку і в самій фо

рмі надання кредиту. Останній часто надається у формі

купівлі цінних паперів тієї фірми, яка бажає отримати

кредит.

До системи парабанків належить ціла низка різно-

манітних установ, серед яких перш за все слід назвати

інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фон-

ди, страхові компанії, ломбарди, кредитні спілки. На

відміну від банків, вони

спеціалізуються на одній або

декількох операціях, тому їх часто ще називають спе-

ціалізованими кредитно-фінансовими інститутами.

303

В Україні цей сектор фінансових посередників грошового ри-

нку тільки почав розвиватись і на шляху свого становлення має

суттєві перешкоди, бо значна частина структурних елементів да-

ної системи (кредитні спілки, інвестиційні та трастові компанії)

взагалі були відсутні в нашій державі в період її існування у

складі СРСР. Тому сьогодні держава повинна

докласти всіх зу-

силь, щоб створити й використовувати для вирішення своїх еко-

номічних і соціальних завдань потужну систему небанківських

кредитно-фінансових установ.

УТНІСТЬ І ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ

НЕБАНКІВСЬКИХ КРЕДИТНИХ УСТАНОВ

Небанківські фінансово-кредитні установи — це різно-

манітні установи, які акумулюють тимчасово вільні грошові

кошти і розміщують їх у формі кредиту. За своїм загальним фу-

нкціональним призначенням вони аналогічні банкам, але все ж

таки помітно відрізняються від останніх. Їх відміна від банків

полягає як в особливостях руху тимчасово вільних коштів, так

і у

формах надання кредиту небанківськими фінансово-кредитними

установами.

Перше пов’язано з тим, що банківська система акумулює ті

тимчасово вільні кошти, які за невеликим винятком у процесі

свого руху набувають ознак руху капіталу, використовуються

власником цих грошей як капітал. Дійсно, власник заощаджень

(юридична або фізична особа) віддає свої гроші

в банк з єдиною

метою — отримати відсоток, тобто власник коштів використо-

вує їх як капітал. Інша справа з тими коштами (принаймні зі

значною їх частиною), що акумулюється небанківськими кре-

дитними установами. Значною мірою ті заощадження, що аку-

мулюють парабанки, не набувають у своєму русі форми капіта-

лу. Дійсно, заощадження, які індивід

розміщує, вкладаючи їх,

наприклад, у страхову компанію або в пенсійний фонд — зо-

всім не призначені для отримання від передачі їх у користуван-

ня якогось відсотка. Мета полягає в тому, щоб зберегти ці кош-

ти і отримати їх назад у разі настання страхового випадку, або

досягнення пенсійного віку.

Разом з тим

парабанки акумулюють і ті заощадження, що при-

значені бути капіталом, але для яких банківська система не може

забезпечити певні умови їх руху. Так, розміщений у банку депо-

9.1

304

зит завжди має чітко визначену межу прибутковості у формі но-

рми відсотка. Проте власник заощаджень може керуватись у сво-

їй поведінці стосовно цих грошей іншими мотивами. Скажімо,

бажанням розмістити їх таким чином, щоб межа прибутковості

його капіталу не була визначена заздалегідь. Таку можливість і

дають парабанки, які можуть гроші інвестора розмістити

напри-

клад в акції і забезпечити йому дохід, який попередньо не регла-

ментується якоюсь нормою.

Небанківські фінансово-кредитні установи відрізняються від

банківської системи і тим, що розміщення акумульованих гро-

шових коштів на відміну від банків вони здійснюють не у вигляді

надання кредиту в суто грошовій формі, а у вигляді купівлі

у по-

зичальників їх цінних паперів.

Певною характерною рисою небанківських кредитних установ

як водночас і їх особливістю є досить вузька спеціалізація цих

установ, що, як правило, чітко регламентується державою. Це

пов’язано з тим, що більшість таких установ (наприклад, пенсій-

ні фонди, страхові компанії тощо) не можуть зникнути і повинні

функціонувати

постійно. Дана обставина обумовлює вузьку спе-

ціалізацію перш за все для забезпечення жорсткого контролю

держави над їх діяльністю.

До системи небанківських кредитних установ належать інвес-

тиційні фонди, кредитні спілки, пенсійні фонди, страхові компа-

нії, довірчі товариства і деякі інші установи. Поява цих інститу-

тів обумовлена низкою причин, серед яких можна

назвати і деякі

загальні, котрі визначили розвиток усієї системи небанківських

кредитних установ. Назвемо деякі з них.

• На початку ХХ ст. виникла як явище і постійно посилюється

інвестиційна активність населення, що, у свою чергу, обумовле-

но зростанням його доходів і постійним перетворенням частини

цих доходів на заощадження.

• З боку суб

’єктів господарювання помітно зростає потреба в

інвестиціях, що викликано високим динамізмом сучасного суспі-

льного виробництва.

• Залучення заощаджень населення характеризується дорож-

нечою, і водночас зростає складність організації ефективного

управління ними.

Таким чином, у сучасній високорозвиненій ринковій еконо-

міці частина доходів, які отримує населення, набуває характеру

потенційного інвестиційного ресурсу, а з

боку суб’єкта госпо-

дарювання постійно зростає потреба в такому ресурсі. У той же

час готовність населення здати свої заощадження в тимчасове

305

користування визначається індивідуальною мотивацією особи,

що передбачає наявність різноманітних форм залучення цих за-

ощаджень. Це різноманіття не може бути забезпечено тільки

банківською системою й тому в сучасних умовах набуває стрі-

мкого поширення система небанківських фінансово-кредитних

установ.

У нашій державі така ланка кредитної системи розвинена ще

досить слабо. Це підтверджується фактом

дуже незначної вели-

чини їх активів у сукупному ВВП. Так, за даними звіту, зробле-

ного Світовим банком на 2000 р., активи позабанківських креди-

тних установ в Україні складали тільки 1,5 % від ВВП. Це дуже

замало, бо навіть у нашої сусідки Росії відповідний показник ста-

новить 4 %, не говорячи вже про високорозвинені країни, до

рів-

ня яких нам дуже далеко. Наприклад, у Німеччині цей показник

склав у 2000 р. 72,2 % від ВВП, а в США — 261,8 % (Україна.

Фінансовий сектор та економіка: нові стратегічні завдання. Звіт

Світового банку. — К.: Козаки, 2001. — С. 43.). Розглянутий по-

казник мало змінився і в наступні роки.

Становлення вітчизняних небанківських кредитних установ

відбувається дуже повільно і

зовсім не відповідає тим завданням,

що стоять перед державою в період розбудови ринкової економі-

ки. Серед найбільш актуальних проблем, без вирішення яких не

можна розраховувати на формування потужної ланки небанків-

ських кредитних установ і посилення їх ролі в розвитку вітчиз-

няної економіки, слід назвати:

⎯ Дуже недосконале правове поле, в межах якого функціо-

нують ці установи, а подекуди й відсутність нормативних актів

прямого впливу, які б регламентували дії тієї чи іншої ланки цьо-

го сектору.

⎯ Великий рівень недовіри населення до дії багатьох установ

цієї системи. Так, скажімо, непоодинокі випадки шахрайства з

боку організаторів цілого ряду довірчих товариств (трастів) та

фінансових компаній викликали негативну реакцію населення

щодо послуг цих фінансових посередників.

⎯ У цілому сфера діяльності позабанківських кредитних уста-

нов досить слабо контролюється державою, що значно підвищує

ступінь ризику всіх учасників цього процесу і, передусім, ризик

головного агента-інвестора.

Зазначені проблеми найбільш нагальні для вирішення і не ви-

черпують усіх перешкод, які необхідно подолати на шляху роз-

будови небанківської ланки кредитної системи й

підвищення її

ролі у відтворювальному процесі.

306

9.2 ІНВЕСТИЦІЙНІ КОМПАНІЇ І ФОНДИ

Один із найбільш важливих елементів системи парабанків —

це інвестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення

бере початок від межі між ХІХ та ХХ ст., хоч перша інвестиційна

компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

У сучасних умовах інвестиційна компанія — це інститут

колективного інвестування, який за своїм головним функціональ-

ним призначенням

є установою, що об’єднує індивідуальні за-

ощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не

має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери

та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який за-

безпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних влас-

ників капіталу.

Спочатку інвестиційні компанії

обслуговували власників ве-

ликих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заоща-

джень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні по-

слуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері

управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США

виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а че-

рез десять років у Америці

налічується вже 10 таких компаній.

Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвес-

торів був досить повільним і прискорився швидким зростанням

заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвес-

тиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інве-

стиційних компаній (таких, наприклад, як «Фіделіті», «Дрейфус»,

«Венгард», «Франкаін» та ін.), які

відіграють велику роль у сус-

пільному виробництві. До їх структури входить певна кількість

інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди

доларів.

Процес акумуляції дрібних заощаджень відбувався й до вини-

кнення інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але ба-

нки забезпечували лише збереження капіталу при деякому його

збільшенні, як правило, за рахунок фіксованих

відсотків. Це не

могло влаштовувати всіх потенційних інвесторів. Частина з них

цій пасивній позиції хоче протиставити активну, пов’язану з ри-

зиком, але водночас і з можливістю помітно примножити свій

капітал. Саме цю можливість і реалізує інвестиційна компанія,

яка внаслідок цього займає свою власну нішу на фінансовому

307

ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи мобільну струк-

туру, інвестиційні компанії володіють усіма можливостями для

успішної реалізації інтересів своїх вкладників.

Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило,

пов’язана з акціонерною формою, або з формою товариства з об-

меженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організа-

ція, що створюється на основі

угоди контрактного типу, що укла-

дається, як правило, між управляючим компанією (її менедже-

ром, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депо-

зитарієм (від лат. depositum — річ, віддана на схов), тобто

організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в

якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша

довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.

Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає

свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого

внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управ-

ляючий компанії бере на себе відповідальність і обов’язки з

управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений

сумою вкладів індивідуальних вкладників

. Депозитарій, або до-

вірена особа, зобов’язується зберігати активи інвестиційної ком-

панії.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу.

Компанії закритого типу — це організації, які випускають чітко

визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються

інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути

інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвести-

ційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквід-

ності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не озна-

чає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих

(випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів

забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку

цінних паперів. Вони можуть бути об’єктом купівлі-продажу як

на біржовому,

так і на позабіржовому ринку, що визначається

становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в лі-

стинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від за-

критих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в

будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в

обіг

інвестиційні сертифікати, або акції. Таким чином, цінні папери

таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті

інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо

дрібного), але водночас це пов’язано з небезпекою наростаючого

308

погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутст-

вом таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого,

як правило, не відбувається. Стійкість відкритих інвестиційних

компаній посилюється дією цілої низки причин, серед яких як

головні і найбільш поширені такі:

• зростання заощаджень населення, що дає змогу частину до-

ходів постійно перетворювати в капітал і забезпечувати

його ди-

версифікацію;

• зростання рівня масової економічної культури населення, що

дає можливість інвестору орієнтуватись у своїй стратегії з ураху-

ванням певних закономірностей розвитку фінансового ринку;

• стабільна й досить досконала (принаймні у високорозвине-

них країнах) система законодавства, що забезпечує досить висо-

кий рівень захисту інтересів інвестора;

• розвинута система

комерційних структур, що спеціалізу-

ються на страхуванні підприємницьких ризиків;

• прозорість ринку цінних паперів і наявність доступу до

об’єктивної інформації про діяльність його агентів.

Названі вище причини визначили певну стійкість і прогнозо-

ваність поведінки дрібного інвестора відносно різних потрясінь,

які відбуваються на фінансовому ринку, а вона, у свою чергу,

укріпила

основи існування відкритих інвестиційних компаній,

що характеризуються високою ліквідністю своїх цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії з’явилися відносно недавно і

дуже поширились після Другої світової війни. У практиці країн

Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними фон-

дами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу роз-

міщують акумульовані грошові

кошти на ринку цінних паперів.

А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів ін-

ших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати,

розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому до-

сить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено

тим, що ці компанії не приймають

до погашення випущені ними

сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої

компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх кош-

тів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов’язаному зі

збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку

цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довго-

строкової інвестиційної стратегії, бо вони

змушені підтримувати

309

високий ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збит-

ки і втрати, пов’язані зі зміною ринкової кон’юнктури, відкриті

інвестиційні компанії перекладають на власників способом зміни

ціни інвестиційних сертифікатів, які погашаються відповідно до

поточної ринкової ціни цих паперів. Однак висока ліквідність

цінних паперів відкритих інвестиційних компаній приваблює ба-

гатьох вкладників і перш

за все дрібних.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взає-

много (колективного) інвестування та певна тенденція їх доміну-

вання щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обу-

мовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні,

так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості

випадків

пов’язані з такими моментами:

• зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю

диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

• невеликим порогом величини вкладу, який залучається інве-

стиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвесту-

вання досить мобільний характер;

• значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуван-

ням) накладними витратами;

• широкими

можливостями інвестора щодо оперативного ви-

рішення питання подальшого використання дивідендів. Колекти-

вні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвес-

тувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівкових

грошей.

Поряд з дрібним інвестором важливим суб’єктом інвестицій-

ного процесу є і крупний інвестор. Це пов’язано з тим, що

одним

з помітних об’єктивних явищ, властивих ринковій організації су-

спільного виробництва, є майнова диференціація населення. Як

свідчить практика високорозвинутих країн Заходу, і з боку круп-

ного інвестора має місце тенденція до використання колективних

форм організації інвестування. Це досить помітне явище обумов-

лене тими перевагами, які дають крупному інвестору фонди вза

ємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням.

Найбільш важливі з них такі:

♦ ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характе-

ризується підвищеним ступенем ризику, що робить

індивідуальне інвестування нераціональним;

♦ управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все

більш витратним і об’єктивно робить більш вигідною організа-

цію колективного управління ними;

310

♦ диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умо-

вою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той

же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових

фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкрет-

них видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного вкла-

дника до використання колективних форм інвестування.

Історія розвитку інвестиційних компаній

та інвестиційних

фондів розвинутих країн Заходу і сучасний стан інвестиційного

бізнесу в цих країнах дають багатий матеріал для аналізу інвес-

тиційних процесів в умовах ринкової економіки і вибору власної

національної стратегії в цьому напрямі розвитку суспільного ви-

робництва.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота про-

блеми інвестиційних ресурсів обумовлюють

необхідність розви-

тку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того,

як з’явились перші законодавчі акти, що регламентували їх дія-

льність. Відставання нормативної бази від реального процесу лі-

квідовано тільки на початку 1994 р., коли Президент України

підписав Указ «Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії».

Згодом у 2001 р. прийнято Закон

України «Про інститути спіль-

ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Відповідно до указу Президента України передбачено ство-

рення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних

фондів та інвестиційних компаній. Основна різниця між ними

знаходилась у площині їх різних можливостей на ринку цінних

паперів. Так, інвестиційні фонди створювалися як інститути спі-

льного інвестування, тоді як інвестиційна компанія виступала як

професійний торговець на ринку цінних паперів, крім того, за пе-

вних умов мала змогу здійснювати і колективне інвестування.

Між ними була також різниця в припустимих формах організа-

ційної структури, в розмірах статутного фонду і т. ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична

особа

надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його

організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товари-

ства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мініма-

льних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових

коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та

учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента Украї-

ни від 1994 р., могли бути як відкритими, так і закритими. Від-

криті створювались на невизначений термін. Вони забезпечува-

ли високу ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що