Ріяка В.О. (ред.) Конституційне право зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

Основи конституційного права Італії 371

них країнах) має двоїсту структуру, – вона включає Президента

республіки та уряд – Раду міністрів. Складовою частиною систе

ми органів є Конституційний суд, що забезпечує функціонуван

ня державної системи відповідно до норм основного закону.

Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що

мають практично рівний статус. Статті 61–82 Конституції регу

люють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві «парла

ментами». Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли

вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республі

ки, призначення членів Конституційного суду, Вищої ради магі

стратури тощо), оскільки Сенат — удвічі менша за чисельністю

палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й

сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за при

належністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат

виявляється в однаковому праві домагатися відставки уряду,

відмовляючи йому в довірі чи виражаючи недовіру.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет.

Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолют

ною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному по

рядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути

скликані і на надзвичайні сесії на вимогу їхніх голів, Президента

Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збираєть

ся на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.

Керівні органи палат – бюро. Кожний з цих органів включає

голову палати, чотирьох віцеголів, трьох квесторів і 8 секретарів,

причому в цих органах повинні бути представлені всі партійні

фракції. Бюро обирається на п’ять років, тобто на термін легісла

тури палат.

У палатах утворюються постійні комісії: у Сенаті – 12 чи 13 (на

два роки), у Палаті депутатів – 14 (на термін легіслатури). Сенат

може утворювати комісію з європейських справ. Профіль комісій

в основному повторює компетенцію відповідних міністерств.

У комісіях представлені члени кожної партійної фракції пала

ти. На засіданнях постійних комісій можуть бути присутні члени

уряду, причому в засіданнях сенатських комісій можуть брати

участь і не члени комісій і їм може представлятися можливість

для виступу.

Засідання палат мають публічний характер. На прохання уря

ду, голови партійної чи фракції групи парламентаріїв палата може

прийняти рішення про проведення закритого засідання.

372 Розділ 23

Італійський парламент, у цілому, має традиційні для євро

пейських парламентів повноваження. Він законодавствує, причо

му може робити це з будьякого питання; в Італії не існує регла

ментарної сфери видання нормативних актів, як у Франції. Зако

нодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним

радам, Національній раді економіки та праці, а також групам ви

борців не менш як 50 тис. осіб. Виборці, проте, не можуть вноси

ти проекти в галузях, зарезервованих за урядом (бюджет, рати

фікація міжнародних договорів тощо). Усі законопроекти, що пе

редбачають нові витрати, повинні вказувати джерела їхнього

покриття. Кожний проект має бути складений у постатейному

вигляді. Усунутий проект може бути представлений тільки після

закінчення шести місяців. Законопроекти вносяться на розгляд

кожній із палат і набувають чинності законів тільки після схва

лення обома палатами. Винятком є закон про бюджет – його про

ект подається на розгляд до Палати депутатів. Прийнятий закон

промульгується Президентом Республіки протягом місяця.

Особливість законодавчого процесу в парламенті – представ

лення палатам права передавати свої законодавчі повноваження

комісіям (ст. 72). У результаті близько трьох чвертей актів на

практиці приймається відповідно до цієї полегшеної і прискоре

ної процедури. Однак закони про конституційний перегляд, ви

борчі закони, акти про бюджет, про делегування законодавчої вла

ди, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів, завжди

розглядаються при дотриманні нормальної процедури.

Парламент може делегувати уряду свої законодавчі повнова

ження, але делегування не допускається в конституційній сфері,

сфері виборчого права, прийняття бюджету, у ратифікації міжна

родних договорів.

Уряд несе колективну відповідальність перед будьякою палатою

парламенту. При конституюванні уряд повинний одержати довіру

обох палат. Італійському парламенту відомі такі форми контролю

за діяльністю уряду, як усні та письмові питання, інтерпеляції,

комісії з розслідування. Резолюції недовіри – найбільш «грізна»

зброя парламентських палат – мають бути підписані щонайменше

десятою частиною членів якоїнебудь палати; такі резолюції обго

ворюються після закінчення трьох днів із моменту внесення.

У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує дого

вори з іншими державами, оголошує про війну. У судовій галузі

Основи конституційного права Італії 373

парламент має такі повноваження: призначає третину членів Кон

ституційного суду, третину членів Вищої ради магістратури, ви

рішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні

палат парламент вирішує питання про передачу до суду Прези

дента республіки, голови Ради міністрів і міністрів.

Президент республіки обирається на спільному засіданні па

лат парламенту, до членів якого приєднуються представники об

ластей – по три від області; Валле д’Аосита посилає одного пред

ставника. Представники обираються обласними радами із забез

печенням представництва від партій опозиції. Однак практично

глава держави обирається палатами парламенту, оскільки число

представників від областей складає лише 58, а парламентаріїв –

935 (не включаючи довічних сенаторів).

Вибори здійснюються таємним голосуванням: у перших трьох

турах потрібно одержати 2/3 поданих голосів. Починаючи з чет

вертого туру досить одержання абсолютної більшості. Президент

республіки, який не може бути молодше 50 років, обирається на

сім років. Посада глави держави несумісна з виконанням якої

небудь іншої посади.

З терміном повноважень Президента пов’язана інша вимога

законодавства. Парламент Італії чи одна з його палат не можуть

бути розпущені Президентом за пропозицією уряду протягом ос

танніх шести місяців повноважень Президента. Це право не діє,

якщо останні шість місяців повноважень Президента пересікають

ся з останніми шістьма місяцями повноважень парламенту. Таке

правило встановлене для того, щоб перешкодити Президенту ско

ристатися проведенням дострокових виборів для свого переоб

рання.

Повноваження глави держави досить великі; реальне викори

стання конституційних прав значною мірою залежить від особи

стості Президента, його особистісних рис.

Президент є главою держави і представляє національну

єдність. Він промульгує закони, прийняті парламентом, а також

постанови і декрети, що мають силу закону, призначає цивільних

і військових посадових осіб, акредитує дипломатичних представ

ників в іноземних державах (і таких представників акредитують

при ньому), ратифікує міжнародні договори. Президент Респуб

ліки головує в Раді міністрів, у Вищій раді магістратури; має пра

во помилування, дарує знаки відмінності.

374 Розділ 23

Щодо парламенту в Президента республіки є два основних по

вноваження – право вимагати повторного розгляду законопро

ектів і право розпуску однієї чи обох палат.

Розпуск здійснюється за пропозицією глави уряду. Він також

є головнокомандуючим Збройними силами, у випадках, передба

чених Конституцією, Президент призначає референдум, за рішен

ням парламенту повідомляє про стан війни.

Уряд – найбільш активний орган виконавчої влади, включає

голову Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передба

чено, що організація Президента, Рада міністрів, число, функції й

організація міністерств установлюються законом.

Призначення уряду цілком залежить від палат уряду, а точні

ше — від співвідношення політичних сил у них. Уряд призначаєть

ся Президентом республіки після консультацій з лідерами пар

тійних фракцій у палатах і їхніми головами. Уряд вважається

сформованим, якщо протягом десяти днів після свого утворення

одержить довіру Палати депутатів і Сенату. Палати висловлю

ються одночасно і щодо програми уряду і щодо його складу. Го

лова Ради міністрів несе відповідальність за загальну політику, а

міністри колективно відповідальні за дії Ради міністрів і індиві

дуально – за дії своїх відомств.

Уряд управляє країною в цілому відповідно до волі парламент

ської більшості: виконує закони, приймає регламенти, декрети,

різного роду постанови з управління; повноваження, надані Кон

ституцією Президенту республіки, фактично здійснюються уря

дом (призначення чиновників, розпуск палат тощо). На практиці

уряд в Італії набагато більшою мірою, ніж в інших країнах, зале

жить від волі палат парламенту. Цьому сприяє не тільки право

вий стан останнього в системі державних органів, а й спосіб його

формування: парламент обирається шляхом загального обов’яз

кового голосування, в якому зазвичай беруть участь понад 90%

виборців. Ця обставина значно підвищує престиж парламенту в

очах суспільства.

За Конституцією Італії 1947 р. засновано кілька допоміжних і

контролюючих органів, що сприяють парламенту й уряду у

здійсненні їхніх функцій, а іноді мають і самостійні повноважен

ня. До числа їх належать Національна рада економіки та праці.

Державна рада і Рахункова палата.

Основи конституційного права Італії 375

Національна рада економіки та праці формується на корпора

тивній основі з представників «груп інтересів» (профспілок,

підприємницьких організацій, організацій осіб вільних професій

тощо) і експертів. Рада є консультативним органом парламенту й

уряду з економічних і соціальних питань. Цей закон має право

законодавчої ініціативи.

Державна рада – консультативний юридичний орган і одно

часно вищий орган адміністративної юстиції.

Рахункова палата здійснює попередній контроль законності

фінансових актів уряду і контроль за виконанням державного

бюджету. Про проведення контролю має право доповідати безпо

середньо парламенту.

§ 5. Конституційний суд

Конституційний суд був уперше в історії країни заснований

Основним законом 1947 р. Закон про Конституційний суд був

прийнятий тільки через вісім років після прийняття Конституції –

22 березня 1953 р.

Суд включає 15 суддів, що обираються на дев’ять років, і діє

як єдина колегія. Судді призначаються парламентом на спільно

му засіданні палат, Президентом республіки і Вищою магістрату

рою, загальною та адміністративною.

Судді обираються з числа членів вищих загальних і адмініст

ративних судових органів, штатних професорів права універси

тетів і адвокатів за умови, якщо вони мають стаж роботи не мен

ший за 20 років. Вони не можуть призначатися повторно. Голова

Суду обирається з числа його членів на трирічний термін. За тра

дицією головою стає один із членів, чий термін повноважень минає

за наступні три роки; у такий спосіб голова може тільки один раз

обіймати ту посаду.

Первісний термін повноважень суддів був 12 років, а з 1967 р.

він скорочений до дев’яти. Мандат судді несумісний із зайняттям

іще будьякої посади. Судді мають імунітет, на зразок парламен

тського. Щодо суддів не існує вікових обмежень. Суд – автономний

орган в адміністративному й фінансовому відношенні, має своє

відособлене приміщення. Рішення схвалює кворум з 11 суддів і

присутності принаймні одного судді від кожних трьох призначу

ваних категорій. Рішення приймаються більшістю голосів, у разі

їхньої рівності голос голови дає перевагу.

376 Розділ 23

Найважливіше повноваження Суду – контроль за конституцій

ністю законів і актів, що мають силу закону. Такий контроль може

бути попереднім і наступним.

Крім того, Конституційний суд розглядає суперечки про ком

петенцію (ст. 134), що можуть виникнути між парламентом і уря

дом, главою держави і парламентом, органами судової влади та

урядом, а також між державою й областями, або між областями.

Суд має повноваження розглядати обвинувачення щодо Прези

дента Республіки. Якщо суд оголошує закон чи акт, що має силу

закону, неконституційним, то він втрачає чинність із дня опри

люднення рішення. Повноваження Суду як органу, що розглядає

обвинувачення щодо Президента Республіки, цілком реальні. У

цьому разі склад Суду поповнюється 16 особами, що обираються

зі списку, який складений парламентом і включає громадян, які

мають необхідну кваліфікацію, щоб бути обраними до Сенату. Ці

особи не можуть бути парламентаріями.

При проведенні голосування Суд має повноваження народно

го вето. Він вивчає вимогу про скасування закону чи акта, що має

силу закону, з погляду їхньої конституційності. Суд розглядає

питання, які з вимог допустимі, а які суперечать колу законів, щодо

яких народне вето не може провадитися.

§ 6. Обласна автономія і місцеве самоврядування

В адміністративнотериторіальному відношенні Італія поді

ляється на області (їх 20), провінції й комуни. Автономна область –

це вищий ешелон територіального розподілу, до компетенції яко

го входять сфери, що до видання Конституції 1947 р. належали

до ведення центральних органів влади.

Усі області розділені на дві категорії – звичайні (15) та спеці

альні (5). Якщо статус перших визначений загальними для всіх

конституційними нормами, то статус других неоднаковий. Він

регулюється спеціальними конституційними законами.

Повноваження областей включають організацію своїх органів,

свої відомства, установлення меж комун, регулювання питань сус

пільної добродійності, санітарної й лікарняної допомоги. У їхньо

му веденні знаходяться містобудування, туризм і готельна спра

ва, полювання і риболовля, сільське господарство і ліси, ремесла,

міська та сільська поліція, а також інші питання, що можуть бути

включені спеціальними конституційними законами.

Основи конституційного права Італії 377

Області мають адміністративну діяльність у сферах, в яких

вони приймають закони. Області зі спеціальним статусом мають

ширші повноваження і у них є права, що перевищують компетен

цію звичайних областей у специфічній для кожної з них сфері.

На національному рівні області беруть участь у виборах Пре

зидента республіки, мають ініціативу при проведенні голосу

вань у формі народного вето і конституційних референдумів

(статті 75 і 138), право законодавчої ініціативи (ст. 121).

Органами областей зі звичайним і спеціальним статусом є ради,

джунти і голови джунт. Рада зі своїм головою є законодавчим ор

ганом, що контролює діяльність виконавчої влади. Джунта – ви

конавчий орган.

Чисто адміністративними одиницями є провінції (їх близько

100) і комуни (близько 8 тис.). Вони мають виборні органи й орга

ни виконавчої влади. Перші – ради; другі – у провінціях – джун

ти, що обираються зі складу ради, а в комунах – муніципальні

джунти і мер, який виконує ще й функції представника держави.

Обсяг компетенції цих територіальних одиниць невеликий – деякі

соціальні, шкільні служби.

§ 7. Судова система

Згідно зі ст. 104 Конституції, магістратура має автономний й

незалежний від усякої влади стан. До магістратури входять судді

та прокурори. Вищим конституційним органом у судовій ієрархії

є Вища рада магістратури, діяльність якої регулюється Основним

законом (статті 104–108) і законом від 24 березня 1958 р., а та

кож рядом актів. Вища рада магістратури включає 24 особи, з яких

троє входять за посадою – Президент Республіки як голова, голо

ва і генеральний прокурор Касаційного суду. Інші члени Ради

обираються у такій кількості: 14 – магістратами з числа осіб, що

належать до різних категорій магістратури, 7 – парламентом на

спільному засіданні палат з числа штатних професорів права уні

верситетів і адвокатів з 15річним стажем.

До компетенції Вищої ради магістратури входить: прийом до

складу магістратури, переводи, підвищення й інші заходи, пов’я

зані зі статусом магістратів; призначення і відкликання почесних

віцепреторів, світових суддів та їхніх заступників, а також членів

378 Розділ 23

спеціалізованих відділень, що не є магістратами; накладення дис

циплінарних санкцій на магістратів і деякі інші функції.

Судова система Італії поділяється на дві галузі – загальні суди

(цивільні та кримінальні справи) і спеціальні суди (адміністра

тивна юстиція). В основі системи загальних судів лежить судо

вий округ, межі якого, як правило, не збігаються з існуючими ад

міністративнотериторіальними одиницями. Підставою системи

є консиліратори (мирові судді), правомочні розглядати малозна

чущі цивільні справи, їхня посада неоплачувана й не вимагає юри

дичного утворення. Далі йдуть претори, що розглядають апеляції

на рішення консиліраторів і розглядають цивільні справи як пер

ша інстанція. Вони також розглядають кримінальні справи, у яких

покарання не перевищує трьох років позбавлення волі. Усього в

країні близько 1 тис. преторів.

Апеляції на рішення преторів розглядаються в трибуналах,

яких у країні близько 150. Кожний трибунал включає трьох суддів.

До його складу входять суди присяжних, що розглядають серйоз

ні кримінальні злочини. Рішення в таких судах виноситься двома

професійними і шістьма непрофесійними («народними») суддя

ми. Вирок виноситься простою більшістю голосів.

Двадцять три апеляційних суди займаються розглядом цивіль

них і кримінальних справ, що надходять із трибуналів. Кожний

такий суд засідає у складі п’яти чоловік.

Вищим судом у системі загальних судів є Касаційний суд. До

його функції входить забезпечення єдності судової практики, роз

гляд спорів про компетенцію між судами. Цей орган є касацій

ною інстанцією у справах, розглянутих апеляційними судами. У

кожній справі рішення приймає журі з семи суддів, а особливо

складні справи можуть розглядатися в об’єднаних парламентах у

складі 15 суддів.

Спеціальна (адміністративна) юстиція являє собою самостійну

галузь. Вона розпадається на дві підсистеми – загальні адмініст

ративні суди на чолі з Державною радою та спеціальні, очолювані

Рахунковою палатою.

Розділ 24

Основи конституційного

права Швейцарії

Швейцарія — держава в Центральній Європі. Населення — 6,4 млн

чоловік, територія — 41,3 тис. кв. км. Швейцарія з багатьох точок

зору, включаючи і конституційноправову, представляє собою, хоч

і невелику, але оригінальну державу. Вона ніколи не мала монар

хічної форми правління, не переживала періоду абсолютизму, зав

жди відрізнялась децентралізованим управлінням і високим сту

пенем розвитку демократії. У державі рівноправні чотири дер

жавні мови.

Швейцарія займає особливе місце в Європі. Ця держава з XVII ст.

у своїх міжнародних відносинах дотримується політики пос

тійного нейтралітету, який після наполеонівських війн був у

1815 р. гарантований Росією, Великобританією, Францією, Пру

сією, Іспанією.

§ 1. Конституція

Діюча Конституція була прийнята на референдумі в квітні

1999 р. і набрала сили 1 січня 2000 р. Вона є п’ятою за рахунком

(попередні були прийняті в 1791, 1802, 1848, 1874 роках). Як да

нину традиції Конституція зберегла в назві держави термін «кон

федерація» – «Федеральна Конституція Швейцарської Конфеде

рації». Хоча фактично Конституція 1848 р. перетворила Швейца

рію із конфедерації на федерацію.

До структури Конституції входять преамбула і шість розділів,

які поділяються на глави, а деякі глави – на відділи. Крім цього, в

текст Конституції включені «перехідні положення».

Преамбула є дуже скороченою, вона починається словами «У

ім’я Всемогучого Бога!». У ній містяться вказівки на джерела

прийняття Конституції («народ і швейцарські кантони»), а також

закріплені основні цілі держави: оновлення союзу, укріплення

демократії, незалежності та миру.

Перший розділ – «Загальні положення» містить шість статей,

що закріплюють склад федерації, її цілі, принцип обмеження су

380 Розділ 24

веренітету кантонів, національні мови (ст. 4 закріпила чотири

національних мови: німецьку, французьку, італійську, реторо

манску), розкривають зміст правового характеру Швейцарської

держави (ст. 5). Другий розділ називається «Основні права, гро

мадянство і соціальні цілі». Він регламентує основи правового

статусу людини (гл. 1) і соціальні цілі, тобто зобов’язання, що

бере на себе Конфедерація і кантони стосовно особистості (гл. 3).

Третій розділ – «Конфедерація, кантони і комуни» регламентує

взаємовідносини і компетенцію конфедерації, кантонів і комун.

У четвертому розділі – «Народ і кантони», регулюються най

важливіші питання участі населення в політичному житті, ос

нови статусу політичних партій, основи процедури здійснення

народної ініціативи і проведення референдуму. П’ятий розділ

Конституції визначає основи статусу вищих органів державної

влади федерації. Розділ включає чотири глави, із них друга

ділиться на три відділи: «Організація Федерального збору»,

«Процедура», «Повноваження». Нарешті, шостий, заключний,

розділ закріпив процедуру перегляду Конституції, а також пе

рехідні положення.

Діюча Конституція має ряд особливостей, що відрізняють її від

попередніх конституцій і основних законів інших держав. Попер

ше, як уже зазначалося, дещо суперечливо звучить сама її назва:

«Федеральна Конституція Швейцарської Конфедерації». Подру

ге, Конституція виходить далеко за межі регулювання суто по

літичних відносин, ще більш докладно в порівнянні з попередніми

конституціями регулює економічні і соціальні питання. Особливо

докладно регулюються питання з охорони навколишнього середо

вища, планування території, водокористування, лісокористування,

охорони природи і природної спадщини країни, полювання і ри

бальства, охорони тварин (гл. 2, відділ 4 третього розділу). Потретє,

на відміну від більшості конституцій інших країн, значна увага в

Конституції Швейцарії приділяється регулюванню фінансових

питань, зокрема питань оподаткування, різних видів податків, мак

симальних меж прямих податків (розділ третій, гл. 3 «Положення

про фінанси»). Почетверте, особливістю Конституції є детальне

регулювання процедури здійснення народної ініціативи і референ

думу. Наприклад, повний перегляд Конституції можуть запропо

нувати сто тисяч «громадян і громадянок», що мають право голо

су. Ця пропозиція передається на голосування народу (референ