Ріяка В.О. (ред.) Конституційне право зарубіжних країн
Подождите немного. Документ загружается.
Вибори і референдум у зарубіжних країнах 111
не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу
(кандидат може проголосувати сам за себе).
Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по полі
номінальних округах, то голосування ще більше заходить у супе
речність з його результатами.
Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості по
лягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним
вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від вибор
чого корпусу округу, яка водночас перевершує кількість голосів
кандидата будьякої іншої партії і наперед установлену чисельність
або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо). У даному
випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (по
над половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).
Більш прогресивною та демократичною є пропорційна систе
ма. Вона застосовується під час формування парламентів у бага
тьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії,
Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.
За цією системою мандати по кожному виборчому округу роз
поділяються відповідно (пропорційно) до кількості голосів, пода
них за кожний список. Вибори, що проводяться за пропорційною
системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список
кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї
партії цілком, хоча у деяких випадках йому надається можливість
виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку. За про
порційною системою передбачається створення великих округів,
від кожного з яких обираються кілька депутатів. Що більші окру
ги, то виразніше виявляються переваги пропорціоналізму.
Пропорційний розподіл місць може здійснюватися як на ос
нові методу виборчої квоти (виборчого метра), що являє собою
частку від ділення кількості поданих голосів на число належних
для конкретного округу мандатів, так і на основі інших методів.
Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для
всієї країни в цілому.
Найпростіший спосіб визначення квоти – ділення загального
числа поданих по конкретному округу голосів на кількість ман
датів, що підлягають розподілу.
Розподіл мандатів між партіями в окрузі здійснюється ділен
ням кількості одержаних ними голосів на квоту. Скільки разів
квота вміститься у кількості одержаних партією голосів, стільки
112 Розділ 9
мандатів і отримає остання. Решта мандатів передається партіям,
що мають найбільшу кількість голосів, яка утворилася після пер
шого ділення – «метод найбільшої остачі». Застосовуються та
кож інші методи.
Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбуваєть
ся за двома правилами. Перше – це правило «зв’язаних («жорст
ких») списків». Сутність його полягає у тому, що порядок розта
шування кандидатів у списку визначається самою партією. Вибо
рець голосує за весь список. Якщо партія набрала одну квоту або
дві, то обраними вважаються, відповідно, перший за списком кан
дидат або перший і другий. Кандидати, що опинилися в кінці спис
ку, мають дуже мало шансів на обрання.
Друге правило – правило «вільних («гнучких») списків» –
ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості виявити
своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх прізвищ циф
рами (чи в інший спосіб) свої преференції, тобто позначити, кого
він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу тощо. Це прави
ло діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.
Як за мажоритарною, так і за пропорційною системою ряд за
рубіжних країн застосовує панашанування, тобто надання вибор
цю права голосувати за кандидатів різних партійних списків. Тут
виборцю надається кілька голосів відповідно до кількості вакансій,
що підлягають заміщенню. Панашанування створює умови для
різного роду залаштункових махінацій.
Іншим способом порушення пропорційності в деяких країнах
(наприклад, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Чехії, Ізраїлі тощо) є
запровадження «загороджувального пункту». Це така вимога,
згідно з якою у розподілі мандатів за пропорційною виборчою
системою участь беруть тільки ті політичні партії, які набрали
установлену законом кількість голосів, наприклад, не менш як
п’ять відсотків голосів у Німеччині, три – у Чехії і т. ін.
Пропорційна виборча система може застосовуватися разом із
мажоритарною. Такі виборчі системи називаються змішаними.
§ 5. Референдум у зарубіжних країнах
Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демократії.
Але ступінь його реального демократизму залежить від політич
ного режиму країни, від існуючих політичних обставин та умов,
Вибори і референдум у зарубіжних країнах 113
за яких референдум проводиться. Референдум – це голосування
виборців з будьякого важливого питання державного життя у
країні. Питання, пов’язані з призначенням і проведенням рефе
рендуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, зако
нами про вибори чи спеціальними законами про референдум.
Процедура референдуму дуже схожа на процедуру виборів: і у
виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури
мають також відмінності. Поперше, вони відрізняються за об’єк
том волевиявлення виборців. Під час виборів таким об’єктом є
людина (кандидат у депутати чи на виборну посаду). При рефе
рендумі об’єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне
питання, з якого проводиться референдум, – конституція, поправ
ка до конституції, закон, законопроект, будьяка проблема, що
стосується міжнародного статусу відповідної держави, або внут
рішньополітична проблема. Подруге, процедури виборів і рефе
рендуму відрізняються за способом визначення результатів го
лосування. При виборах вони можуть визначатися як за мажори
тарною, так і за пропорційною системою, а при референдумі –
тільки за мажоритарною.
Суб’єктами ініціативи проведення референдуму є глава дер
жави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві референду
ми). Ініціативу проведення референдуму можуть виявляти також
і виборці. Необхідна їх кількість і вся процедура такої ініціативи
встановлюються законом.
Види референдуму і його правові наслідки. Розрізняють:
а) обов’язковий референдум; б) плебісцит; в) всенародне опиту
вання (консультативний референдум).
Обов’язковість референдуму означає, що відповідне питання
життя країни може бути вирішено тільки шляхом проведення
референдуму і ніяк інакше. Перелік таких питань установлює
Конституція (наприклад, про зміну правового статусу особистості,
форми правління, форми політикоправового устрою, принципів
виборчої системи, в ряді країн з питання вступу держави в міжна
родні співтовариства тощо).
Плебісцит – це голосування виборців, але часто плебісцитом
називають голосування з питання про політичну долю держави
або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах
(Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будьякий обов’яз
ковий референдум.
114 Розділ 9
З юридичної точки зору різниці між обов’язковим референду
мом і плебісцитом немає. У обох випадках за підсумками голосу
вання настають обов’язкові для органів влади правові наслідки.
Рішення мають вирішальний характер і не підлягають затвер
дженню будьяким органом (наприклад у квітні 1993 року в Бра
зилії з ініціативи групи парламентарівмонархістів на референ
дум було винесене питання про форму правління. Абсолютна
більшість громадян, що взяли участь у голосуванні, висловилася
проти монархії, за збереження нині існуючої республіканської
форми правління. Рішення мало остаточний характер).
Всенародне опитування (консультативний референдум) являє
собою лише з’ясування думки виборців з будьякого питання, яке
буде предметом розгляду в парламенті. Парламент враховує дум
ку виборців (а може і не враховувати) при прийнятті закону.
Законодавство зарубіжних країн встановлює межі припусти
мого використання референдуму. На голосування виборців не
можуть виноситься питання надзвичайного і невідкладного ха
рактеру, що вимагають спеціальних знань, а також такі, відповідь
на які відома заздалегідь (наприклад, про зниження податків,
підвищення заробітної плати тощо). Не можуть виноситися на ре
ферендум питання бюджету, амністії, кадрові питання, питання
про заходи для забезпечення суспільного порядку, здоров’я і без
пеки населення.
Розділ 10
Форми правління
§ 1. Поняття форми правління
Під формою правління розуміють структуру, правове стано
вище і співвідношення вищих органів державної влади. Сама по
собі форма правління у такому розумінні не може дати вичерпної
відповіді на те, як реально здійснюється політична влада у країні,
які її методи, засоби і результати в цілому. Тому неодноразово
робилися спроби поповнити поняття «форма правління» іншими
елементами, наприклад розглядати відносини між органами вла
ди і населенням тощо. Взагалі, це сприяє виявленню сутності дер
жавного правління, однак відводить від вузького розуміння фор
ми правління і розкриває механізм державної влади. Отже, фор
му правління можна розуміти у вузькому смислі або тлумачити
розширено.
Форма правління, що існує у конкретній державі, залежить від
організації верховної державної влади, точніше, від визначення
правового становища глави держави. Розбіжності між двома ос
новними формами правління, що властиві зарубіжним країнам, –
монархією і республікою – визначаються тим, хто стоїть на чолі
держави, – монархом або президентом. Демократизм або ре
акційність, агресивність або миролюбність, централізація або де
централізація, ступінь злиття правлячої партії з державним апа
ратом, політичний режим та інші чинники не мають прямої за
лежності від форми правління. Разом із тим, форма правління має
істотне значення, оскільки впливає на структуру державного апа
рату і характер взаємовідносин між його окремими ланками.
§ 2. Монархія
Монархія як форма правління характеризується тим, що вла
да глави держави (монарха) не вважається похідною від будьякої
іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним пра
вом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе
відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особ
ливий титул (короля, імператора, царя, султана тощо) і формаль
116 Розділ 10
но вважається осередком усієї державної влади країни. Прерога
тива монарха пронизує всю державноправову систему. Усе дер
жавне управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок
престолонаслідування визначається звичайно конституціями або
конституційними чи органічними законами, які доповнюються
звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн пе
редбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи
монарха або його гідності.
Монархії є пережитками феодальної системи, але, незважаючи
на це, вони зберігаються в багатьох державах. Найпоширенішою є
така класифікація монархічних форм правління: абсолютні й об
межені (конституційні) монархії. Конституційні монархії, у свою
чергу, розділяються на дуалістичні, парламентарні та виборні.
Абсолютна монархія є попередницею сучасної монархії. Вона
була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної мо
нархії (самодержавство, абсолютизм, необмежена монархія) вся
повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він
одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін.
Для абсолютної монархії характерною є відсутність конститу
ційних актів, які обмежують повноваження монарха, будьяких
представницьких органів. На цей час абсолютна монархія зустрі
чається дуже рідко (існує у Саудівській Аравії та в Омані).
До недавнього часу в Омані не було навіть і подоби сучасного
урядового апарату. Перший оманський уряд у складі чотирьох
міністрів був створений лише у 1970 р. султаном Кабусом бен
Саїдом після того, як він скинув з престолу свого батька. Внаслі
док реорганізації, здійсненої у 1974 р., кількість членів уряду знач
но зросла. Сам султан посів пости прем’єрміністра, міністра обо
рони і міністра іноземних справ. Організація урядового апарату,
виконуючого головним чином дорадчі й лише частково виконавчі
функції, була спричинена необхідністю створення колегіальних
органів влади після падіння найконсервативнішого режиму на
Арабському Сході – правління султана Саїда бен Теймура.
Проте цей уряд залишається типовим для абсолютних мо
нархій: він формується султаном, діє під його безпосереднім ке
рівництвом.
У Саудівській Аравії діє більш розгалужений урядовий апа
рат. Як і в Омані, він має переважно династичний характер. Од
Форми правління 117
нак уряд Саудівської Аравії наділений повноваженнями і компе
тенцією, що закріплені у законі, а Рада Міністрів – «верховен
ством з усіх питань виконання» і «з усіх адміністративних питань».
Король призначає прем’єрміністра і міністрів. Останні несуть
відповідальність перед прем’єрміністром, а він, своєю чергою, –
перед королем. Рішення Ради Міністрів вважаються остаточни
ми, крім тих, які повинні бути затверджені королівським декре
том. Цього вимагають усі закони (у тому числі закон про бюд
жет), усі міжнародні угоди і всі договори про концесії. Інакше
кажучи, вся законодавча влада тією мірою, якою вона входить до
компетенції Ради Міністрів, зосереджена в руках короля.
Таким чином, очевидно, що в обох країнах у руках монархів
зосереджена вся повнота законодавчої і виконавчої влади, а у ко
роля Саудівської Аравії – і вища релігійна влада. Отже, форму
правління Оману слід характеризувати як абсолютну монархію,
а форму правління Саудівської Аравії – як абсолютну теократич
ну монархію.
Як уже зазначалося, для конституційної монархії властивим є
те, що повноваження монарха як глави держави обмежені кон
ституційними нормами. Залежно від ступеня такого обмеження
розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.
Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм)
влади наслідного монарха і виборного представницького органу
парламенту. На цей час у класичному варіанті дуалістична мо
нархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характер
ними для форми правління Кувейту, Катару, ОАЕ, Бахрейну,
Марокко. За такою формою правління монарх юридично і фак
тично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він
призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним.
Парламент, наділений законодавчими повноваженнями, ніяк не
впливає ні на формування уряду, ні на його склад або діяльність.
Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі по
вноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реаль
но має право вето, право розпуску парламенту, право видавати
надзвичайні укази, що мають силу закону. У Катарі, наприклад,
емір видає закони після подання рекомендацій Консультативною
радою і здійснює виконавчу владу через сприяння Ради Міністрів.
Емір очолює уряд. Він призначає міністрів і звільняє їх. Усі
118 Розділ 10
міністри несуть колективну та індивідуальну відповідальність
перед еміром. Консультативна рада «створюється, щоб вислов
лювати свою думку еміру і Раді Міністрів, допомагати їм викону
вати свої обов’язки» і «висловлює думку у вигляді рекомендацій».
Консультативна рада обов’язково бере участь у законодавчому
процесі шляхом обговорення всіх урядових законопроектів і за
кону про бюджет. Хоча міністри несуть відповідальність лише
перед еміром, Консультативна рада наділена правом вимагати від
Ради Міністрів пояснень з питань законодавства і політики. Од
нак, з іншого боку, рекомендації Консультативної ради не мають
обов’язкової юридичної сили і враховуються главою держави да
леко не завжди. Якщо бути зовсім точним, то таку форму монархії
можна охарактеризувати як проміжну між абсолютною і дуалі
стичною монархіями.
Дещо інший стан справ у Марокко. Глава держави – король.
Вища законодавча влада належить виборному однопалатному пар
ламенту – палаті представників. Виконавча влада здійснюється
Радою Міністрів, склад якої без будьяких обмежень з боку Кон
ституції визначається королем. У цій моделі є низка рис, що на
ближають її за формою правління до парламентарної монархії. Це
виявляється, насамперед, у принципі парламентської відповідаль
ності уряду. Цей принцип доповнюється правом палати представ
ників виносити резолюцію осуду Раді Міністрів. Проте, з іншого
боку, уряд – відповідальний і перед королем, і в цьому виявляєть
ся ідея дуалізму, притаманна формі правління у Марокко.
Парламентарна монархія вперше виникла в Англії після рес
таврації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Че
рез значний проміжок часу вона дістала поширення в інших краї
нах. За наших часів згадана форма правління існує в Австралійсь
кому Союзі, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні,
Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії,
Швеції, Японії та в деяких інших державах. Загальні принципи,
на яких грунтувалася парламентарна монархія, були чітко сфор
мульовані Ш. Монтеск’є на історичному досвіді Великобританії.
Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу вла
ди. Ці ідеї засновані в перших європейських конституціях Франції
1791 р. і Польщі 1791 р. У подальшому вони були сприйняті кон
ституціями інших держав, деякі з них діють і досі (наприклад
Конституція Норвегії 1814 р.).
Форми правління 119
Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в загаль
них рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спад
коємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має
довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення на
був інститут парламентської відповідальності уряду перед пар
ламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за
посадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент),
яка здійснювалася парламентом. Подібні положення про кримі
нальну відповідальність міністрів збереглися і в чинних консти
туціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для
механізму здійснення влади важливе значення мають не положен
ня про кримінальну відповідальність міністрів, а принцип парла
ментської відповідальності уряду (в повному складі) перед пар
ламентом. Даний принцип сформувався і реально став уперше за
стосовуватися також у Великобританії.
У практиці сучасних держав (парламентарних монархіях і рес
публіках) виявлення вотуму недовіри уряду парламентом трап
ляється рідко і буває пов’язаним з ініціативою самого уряду. Од
нак це не означає тотожності становища глави держави у парла
ментарній монархії і парламентарній республіці. Очевидним є те,
що президент республіки обирається, а влада монарха передаєть
ся у спадок (історії та сучасності відомі й виборні монархії). Вла
да монарха не вважається похідною від будьякої іншої влади чи
виборного корпусу, що притаманне республіканській формі прав
ління. Монарх, на відміну від президента, має спадкоємний ти
тул, а також наділений зовнішніми атрибутами влади – трон, ман
тія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує на те, що
феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і
відображає історичні традиції у розвитку конкретних держав.
Конституції багатьох країн з монархічними формами правління
характеризують главу держави як «символ держави і єдності на
роду», «символ єдності і сталості» тощо. Ця обставина суттєво
впливає на широкі верстви населення і вміло використовується
правлячими колами. Пишні урочисті обряди за участі монарха
дозволяють привернути увагу всієї нації, підкреслюють не тільки
історичні традиції, а й культивують у людей ідеї про єдність на
роду і політичну неупередженість монарха. У реальній дійсності
«нейтралітет» глави держави за будьякої форми правління уяв
ляється надто умовним.
120 Розділ 10
Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе
відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично не
можливо, однак історична практика знає випадки «добровільно
го» зречення престолу.
Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій країні пар
ламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які
стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду,
розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до
деяких конкретних прикладів.
Після закінчення Першої світової війни в Європі було всього
три держави з республіканською формою правління. Повоєнні
революційні події в Європі привели до заміни монархій республі
ками у ряді країн. Але, незважаючи на це, у Північній Європі такі
перетворення не відбулися. Під час проведення конституційних
реформ вимоги про ліквідацію монархій не висувалися. Вивчаю
чи причини збереження даного феодального інституту за наших
часів, багато авторів наголошують на пристосованості сучасних
монархій до умов, що змінюються. Королівська влада фактично
відмовилася від втручання у законодавчий процес, поступилася
значною частиною своїх повноважень урядам. Тому, вирішуючи
питання щодо форми правління, більшість висловлювалася на
користь монархії. Приваблювала також і тривалість царювання
монархів. У Швеції король Густав V правив 43 роки (1907–1950),
у Норвегії Хокон VII – 52 роки (1905–1957), у Данії Кристіан X –
35 років (1912–1947), у Великобританії з лютого 1952 р. править
королева Єлизавета II, в Іспанії з листопада 1975 р. – король Хуан
Карлос І і т. ін. Ця обставина, як правило, зумовлювала відсутність
криз спадкування. Монархи мають добру особисту репутацію, і
це також не може не зацікавити.
Особа монарха законодавством відповідних країн визнається
недоторканною і навіть священною. Окремі статті з цього приво
ду містяться у конституціях монархічних держав. Так, Конститу
ція Данії 1953 р. проголошує: «Король не несе відповідальності;
його особа недоторканна» (§ 13). Конституція Князівства Ліхтен
штейн 1921 р. ухвалює: «Князь є главою держави... Особа його
священна і недоторканна» (ст. 7); шведська форма правління 1974 р.
декларує: «...король не може бути притягнутий до відповідальності
за свої дії» (§ 7, гл. 5); аналогічне положення міститься в Консти