Рудик С.К., Павловський Ю.О., Криштофорова Б.В. та ін. Анатомія свійських тварин

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 1

раміди. На ній виділяють підошовну, міжпальцеву (плоску) і зовнішню ви-

гнуту, пологу поверхні (у свині підошовна зливається з міжпальцевою).

Обидві бічні поверхні утворюють передній зачепний край, який прокси-

мально переходить у розгинальний відросток для закріплення розгинача

пальця. На проксимальному кінці кістки, позаду розгинального відростка,

знаходиться розділена гребенем суглобова поверхня для ІІ фаланги, позаду

її — суглобова поверхня для сезамоподібних кісток. Підошовна поверхня ка-

удально переходить у згинальну горбистість — tuberósitas flexória, до якої

прикріплюється глибокий згинач пальця.

коня

копитова кістка більш симетрична, на ній розрізняють проксима-

льну суглобову поверхню, а також поверхні підошви й стінки. Суглобова по-

верхня — fácies articuláris — ділиться гребенем на більшу — медіальну і ме-

ншу — латеральну ділянки. Спереду випинається розгинальний відрос-

ток — procéssus extensórius (див. рис. 1.43,

) — для закріплення розгинача

пальця. Підошовна поверхня — fácies soleáris

— каудально переходить у

горбисту згинальну поверхню — fácies flexória

— для закріплення глибо-

кого згинача пальця. З обох боків від неї помітні підошовні отвори — for.

soleáre

, які з’єднані півколовим підошовним каналом — canális soleáris,

що проходить у товщі кістки. Стінкова, або бічна, поверхня — fácies parietális

— поступово опускається до підошовного краю кістки — márgo soleáris

який має дуже багато судинних отворів. Каудально вона переходить у гілки

або кути копитової кістки, до розгинального відростка тягнуться жолоби для

копитових хрящів (див. «Копито»).

собаки

І і ІІ фаланги тонкі, довгі, циліндричні, симетричні. На кігтьо-

вій кістці розрізняють розширений проксимальний кінець і кігтьовий гачок,

які відокремлюються кігтьовим жолобом. На проксимальному кінці знахо-

диться суглобова поверхня для ІІ фаланги, а ззаду — згинальний горб для

закріплення глибокого згинача пальців.

Кістки пальців грудних і тазових кінцівок дуже подібні між собою. Фала-

нги І і ІІ у коня коротші на тазових кінцівках, ніж на грудних. В інших тва-

рин, навпаки, довші. У коня дорсальна стінка копитової кістки тазової кін-

цівки поставлена крутіше. Поверхня підошви стиснута з боків.



Сезамоподібні кістки

Проксимальні

сезамоподібні кістки — óssa sesamoídea proximália (ph I)

(див. рис. 1.43,

) — по дві на проксимальній фаланзі кожного пальця, ма-

ють суглобові поверхні — fácies articuláris — для з’єднання з п’ястковими

кістками.

Дистальні

сезамоподібні кістки — óssa sesamoídea distália (ph III)

— мають суглобову поверхню — fácies articuláris — для з’єднання з дис-

тальною фалангою. Поверхня поділяється гребінчиком на дві ділянки. Сама

кістка видовжена з боків.

великої рогатої

худоби

проксимальні сезамоподібні кістки видовжені

донизу, у

коня

мають вигляд трикутної піраміди, у

собаки

стиснуті з боків,

як і у

свині

. Дистальна сезамоподібна кістка ІІІ фаланги у

великої рогатої

худоби

свині

одна на кожному пальці, чотирикутної форми. У

коня

вона

називається човником, дуже видовжена з боків і потовщена в середній ділян-

ці, кінці загострені. На дистальній поверхні є суглобова поверхня для

з’єднання з копитовою кісткою. У

собаки

цієї кістки немає.

 #   ’ 

СИНДЕСМОЛОГІЯ — ВЧЕННЯ

ПРО З’ЄДНАННЯ КІСТОК



ЕЗПЕРЕРВНІ

’

ЄДНАННЯ

КІСТОК



ПЕРЕРИВЧАСТІ

(СИНОВІАЛЬНІ)

З’ЄДНАННЯ КІСТОК



РОЗВИТОК

З’ЄДНАНЬ

КІСТОК



З’ЄДНАННЯ КІСТОК

ОСЬОВОГО СКЕЛЕТА



З’ЄДНАННЯ КІСТОК

ГРУДНОЇ КІНЦІВКИ



З’ЄДНАННЯ КІСТОК

ТАЗОВОЇ КІНЦІВКИ

істки і хрящі скелета тварин за допомо-

гою сполучної тканини з’єднуються в

певній послідовності між собою в єдину

складну систему важелів руху, опори й

захисту тіла тварин. Від виду сполучної

тканини (волокниста чи хрящова) залежить сту-

пінь рухливості кісток і хрящів, що з’єднуються між

собою. Розрізняють два основних типи з’єднань —

безперервні й переривчасті.

Безперервним

називають таке з’єднання, в яко-

му між кістками є прошарок сполучної тканини.

На відміну від нього в

переривчастому

з’єднанні

між сусідніми кістками знаходиться різної величи-

ни і форми щілиноподібна порожнина (див. рис.

2.2, 2.3).



БЕЗПЕРЕРВНІ З

’

ЄДНАННЯ КІСТОК

Безперервні з’єднання поділяють на волокнисті,

хрящові й кісткові. Волокнисті з’ єднання —

junctúrae fibrósae — характеризуються наявністю

між кістками, що з’єднуються, волокнистої сполуч-

ної тканини. До цих з’єднань відносять синдесмози

і вклинення.

Синдесмози — syndesmósis — включають міжкі-

сткові перетинки, зв’язки, тім’ячка та шви.

Міжкісткові перетинки

— membránae interós-

seae — зв’язують кістки на значному протязі (кіст-

ки передпліччя, гомілки та ін.).

Зв’язки

— ligaménta — це різні за розміром і

формою пучки волокнистої сполучної тканини, що

з’єднують суміжні кістки або їх частини.

Тім’ячка

— значні перетинки з волокнистої

тканини чи хряща між окремими кістками або їх

частинами у черепі новонароджених і молодих

тварин до 3-місячного віку.

Розділ

Розділ 2

Шви — sutúrae (рис. 2.1) — з’єднують краї кісток тонким шаром волокни-

стої сполучної тканини. За формою і характером з’єднання розрізняють такі

види швів. 1.

Зубчастий шов

— sutúra serráta (див. рис. 2.1,

), зазубрений

край однієї кістки входить у відповідний йому край суміжної кістки, міцно

з’єднуючи їх між собою. Такими швами з’єднується більшість кісток даху че-

репа. 2.

Лускоподібний шов

— sutúra squamósa (див. рис. 2.1,

), у якому

стоншений, скошений край однієї кістки накладається на такий край іншої

кістки (як луска у риби). Так з’єднується луската частина вискової кістки з

тім’яною. 3.

Листоподібний шов

— sutúra foliáta (див. рис. 2.1,

), у якому ли-

стоподібні вирости однієї кістки обростають іншою кісткою, що утворює най-

міцніше з’єднання. 4.

Плоский шов

— sutúra plána (див. рис. 2.1,

) — з’єднує

відносно рівні краї кісток. Це найменш міцний з усіх швів.

Вклинення — gomphósis — вид з’єднання, за якого одна кістка ніби

вклинена в іншу. Буває між коренями зубів і зубними комірками щелеп.

Хрящові з’єднання — junctúrae cartilagíneae — поділяють на синхонд-

рози і симфізи.

Синхондрози — synchondrósis — утворені хрящовою тканиною. За струк-

турою хряща їх поділяють на гіалінові й волокнисті. Гіаліновий хрящ пруж-

ний, міцний, але крихкий; волокнистий — пружний і міцний.

У синхондрозах без значної рухливості міститься гіаліновий хрящ (між епі-

фізами й діафізами трубчастих кісток у молодих тварин, кісткою ребра й ре-

берним хрящем тощо). В інших випадках за більшої рухливості в синхондро-

зах міститься волокнистий хрящ (міжхребцевий диск). Синхондрози забез-

печують міцність з’єднання, певну його рухливість і послаблюють поштовхи,

виконуючи ресорну функцію. Всі ці якості здебільшого властиві волокнисто-

му хрящу.

Симфіз — sýmphysis, або зрощення, — це своєрідне хрящове з’єднання з

вузькою щілиною в товщі хряща по серединній площині (тазове зрощення).

Кісткове з’єднання — synostósis — як самостійне не виділяється, оскі-

льки являє собою заміну хрящової чи волокнистої сполучної тканини кістко-

вою. З віком у тварин відбувається скостеніння хряща між епіфізом і діафі-

зом (метафізарний хрящ) у трубчастих кістках, сполучної чи хрящової тка-

нини швів черепа, апофізів хребців тощо.

Рис. 2.1. Шви кісток:

— sutúra serráta;

— sutúra squamósa;

— sutúra foliáta;

— sutúra plána

СИНДЕСМОЛОГІЯ — ВЧЕННЯ ПРО З’ЄДНАННЯ КІСТОК



ПЕРЕРИВЧАСТІ

(

СИНОВІАЛЬНІ

)

’

ЄДНАННЯ КІСТОК

До переривчастих (синовіальних) з’єднань кісток — junctúrae synoviáles —

належать суглоби.

Під суглобом — articulátio

(árthron) — розуміють рухоме з’єднання двох

або більшої кількості кісток (чи хрящів) між собою, суглобові поверхні яких

вкриті хрящем і утримуються суглобовою капсулою та зв’язками (рис. 2.2).

Порожнина капсули заповнена синовіальною рідиною.

Суглобовий хрящ — cartilágo articuláris (див. рис. 2.2, 2.3) — шар гіаліно-

вого хряща на суглобовій поверхні кісток. Він не має судин і нервів, його

живлення забезпечується за рахунок поживних речовин, що надходять із

крові судин суглобової капсули та кістки і з синовії. Зовнішня поверхня суг-

лобового хряща рівна й блискуча, блакитно-білого кольору і не вкрита охря-

стям. Перехід шару хряща в кісткову основу відбувається поступовим звап-

нуванням хряща, чим досягається закріплення суглобового хряща на сугло-

бовій поверхні. Іноді суглобовий хрящ випинається так, що його суглобова

поверхня у вигляді облямівки охоплює кістку, з якою з’єднується, збільшую-

чи суглобову ямку і контактну поверхню суглоба (плечовий і кульшовий су-

глоби). Така облямівка відома як суглобова губа — lábrum glenoidále.

Іноді суглоби великих свійських тварин мають у ділянці суглобових хря-

щів неправильної форми заглибини, які досягають кістки, розміщеної під

хрящем. Це синовіальні ямки — fóssae synoviáles. Вважають, що вони при-

значені для кращого розподілу суглобової рідини (функція змащування вту-

лки). Вони властиві суглобам, у яких можливі більш протяжні рухи.

Суглобова капсула — cápsula articuláris (див. рис. 2.2) — складається з

двох шарів — зовнішнього волокнистого — mem-

brána fibrósa

, який багатий на нерви й судини і

являє собою окістя, що переходить з кістки на кіс-

тку, і тоненького внутрішнього синовіального —

membrána synoviális

, який вкриває зсередини

волокнистий шар, обмежуючи суглобову щілину, і

продукує шляхом ультрафільтрації суглобову рі-

дину — synóvia. Це світла, жовто-бурштинового

кольору тягуча рідина, яка виконує функцію зме-

ншення тертя всередині суглоба, а також обміну

речовин у суглобовому хрящі (його живлення).

Вона складається з плазми крові і своєрідних глі-

козаміногліканів (мукополісахаридів).

Суглобова порожнина — cávum articuláre (див.

рис. 2.2,

). У живих тварин — це капілярна щі-

лина, яка заповнена синовією і має від’ємний

тиск. У цілому конгруентні (відповідні) суглобові

поверхні вкриті хрящем і торкаються одна одної.

Якщо вони інконгруентні (невідповідні), то між

У сучасній анатомічній номенклатурі терміном articulátio об’єднують усі з’єднання кісток

(фіброзні, хрящові й синовіальні).

Рис. 2.2. Розпил конгруен-

тного суглоба (схема):

— periósteum;

— cartilágo

et fácies articuláirs;

— memb-

rána fibrósa;

— membrána

synoviális;

— cávum articuláre

Розділ 2

ними з фіброеластичного шару капсули розви-

вається потовщення волокнистого хряща і та-

ким чином через утворення вирівнювальної

хрящової прокладки відновлюється конгруент-

ність. Хрящові прокладки називають залежно

від їх форми. Якщо хрящова прокладка відме-

жовує суглобову поверхню кісток повністю,

утворюючи суцільну прокладку, її називають

суглобовим диском — díscus articuláris. Якщо

прокладка відмежовує суглобову поверхню кіс-

ток не повністю, має вигляд клина з півмісяце-

вими поверхнями і є достатньою для вирівню-

вання конгруентності, такий клин називають

меніском — meníscus articuláris (див. рис. 2.3,

Ці формовирівнювальні хрящі є продуктом во-

локнистого шару суглобової капсули і перебу-

вають з ним у тісному зв’язку.

Зв’язки — ligaménta — це міцні волокнисті тяжі, що являють собою пото-

вщення волокнистого шару суглобової капсули, які з’єднують кістки і вини-

кають там, де відбуваються механічні навантаження, особливо часті й силь-

ні. Вони є вторинними утворами і для будови суглоба не обов’язкові. Зв’язки

не чинять опору можливим рухам залежно від форми суглобової поверхні,

але перешкоджають пасивно, через зовнішній вплив нефізіологічним рухам,

а також незвичним натягам. Називають їх залежно від положення в сугло-

бі — ligaménta extra-, intracapsulária — або кісток, які вони з’єднують.

Деякі суглоби у коней і великої рогатої худоби мають здатність стопори-

тися ніби пружиною чи заскочкою. Це блокоподібні суглоби, в яких бічні

зв’язки прикріплюються вище від осі обертання циліндра. При згинанні чи

розгинанні в такому суглобі в період, коли подолано найсильніший натяг

бічних зв’язок, рух далі відбувається «автоматично» з ефектом пружності

заскочки.

Суглоби класифікують за кількістю кісток, що їх утворюють; за формою

суглобових поверхонь цих кісток; за функцією суглоба (можливими рухами).

Існує тісний корелятивний зв’язок між анатомією суглобової поверхні та

функцією суглоба.

Суглоб, утворений тільки двома кістками, називають простим — articu-

látio símplex, а суглоб, утворений більш ніж двома кістками, або якщо між

двома кістками є хрящові прокладки, називають складним — articulátio

compósita.

Одновісні суглоби (рис. 2.4, 2.5, 2.6). Суглоби, в яких рухи можливі лише

навколо однієї осі, називають одновісними. Це шарнірні, валикоподібні, або

блокоподібні, суглоби — гінгліми — gynglímus, циліндричні, або колесоподі-

бні, суглоби — articulátio trochoídea (рис. 2.6), спіральні суглоби — articulátio

spirális.

Блокоподібні суглоби

— це суглоби, в яких можливі рухи згинання —

fléxio — і розгинання — exténsio — лише навколо однієї поперечної осі, а

Рис. 2.3. Розпил інконгру-

ентного суглоба (схема):

— cartilágo articuláris;

—

meníscus

СИНДЕСМОЛОГІЯ — ВЧЕННЯ ПРО З’ЄДНАННЯ КІСТОК

інші рухи неможливі. Такі суглоби функціонально позначають як гінгліми.

У гінглімах голівкою суглоба є валик або блок — tróchlea — з віссю, прямо-

висною до осі визначеного напрямку руху. Відповідна заглибина, суглобова

ямка — fóssa articuláris — пристосована для рухів по осі блока. Анатомічно

такі гінгліми називають валикоподібними, або блокоподібними, —

articulátio trochleáris (ліктьовий, плесно-, п’ястково-фалангові суглоби).

Блокоподібні суглоби, в яких вісь валика проходить не перпендикулярно,

а косо до осі руху і валик має вигляд шнека чи гвинта — cóchlea, називають

гвинтоподібними

— articulátio cochleáris (у коней суглоб заплесна).

Циліндричні,

чи

колесоподібні,

суглоби також мають одну вісь, але вона

збігається з поздовжньою віссю голівки суглоба. Суглобова ямка виконує

відповідно до цього обертальні рухи навколо поздовжньої осі. Голівка сугло-

ба є віссю, а суглобова ямка — втулкою колеса (атланто-осьовий суглоб).

Двовісні суглоби. Суглоби, в яких рухи можливі навколо двох осей, нази-

вають двовісними. Це

сідлоподібний

— articulátio selláris,

еліпсоподібний

—

articulátio ellipsoídea — і

виростковий

— articulátio condyláris — суглоби.

В еліпсоподібному суглобі суглобова голівка має еліпсоподібну опуклість,

якій відповідає суглобова ямка. У такому суглобі можливі згинання — flé-

xio — і розгинання — exténsio, а також відведення — abdúctio — і приведен-

ня — addúctio, а при комбінації цих рухів має обмежені обертальні рухи (на-

приклад, атланто-потиличний суглоб).

Різновидом еліпсоподібного суглоба є сідлоподібний. Він є двовісним і

при комбінованих рухах має обмежені обертальні рухи (вінцевий та копито-

вий суглоби).

Багатовісні суглоби. До них належать

кулястий

— articuláris sphaeroídea

(плечовий, кульшовий суглоби) (рис. 2.7) — та його різновид —

горіхоподіб-

ний

— enarthrósis (кульшовий) суглоби (рис. 2.8). У кулястому суглобі можливі

Рис. 2.4. Схема блокоподіб-

них суглобів — art. tro-

chleáris (gynglímus)

Рис. 2.5. Схема гвин-

топодібного суглоба —

art. cochleáris

Рис. 2.6. Схема колесоподібного

суглоба — art. trochoídea

Розділ 2

рухи згинання, розгинання, відведення, приведення, а також обертальні

рухи: назовні — супінація (supinátio), досередини — пронація (pronátio) і

деякою мірою колові рухи — circumdúctio. Кулястий суглоб складається із

суглобової голівки у вигляді сегмента кулі, якій відповідає конгруентна за-

глибина, що й забезпечує рухи в усіх напрямках. Сегмент кулі при цьому

менший за її половину. Найвища рухливість у кулястому суглобі забезпечу-

ється тільки наявністю суглобової капсули без підкріплення зв’язками. Горі-

хоподібний суглоб відрізняється від кулястого тим, що сегмент кулі голівки

суглоба значно більший за половину кулі і суглобова ямка охоплює його, як

шкаралупа горіх.

Крім цих форм суглобів є ще суглоби, в яких не виражені осі руху. До них

належить плоский суглоб — articulátio plána, суглобові поверхні якого плоскі

і рухи в них ковзні.



РОЗВИТОК З

’

ЄДНАНЬ КІСТОК

Безперервні з’єднання кісток у своїй більшості притаманні нижчим хребет-

ним, що живуть у воді, з’єднання окремих кісток яких потребують не стільки

рухливості, скільки пружності, наприклад у риб. З переходом до наземного

існування і розвитком кінцівок та їх удосконаленням в активній локомоції

відбувається і диференціація з’єднань кісток, пов’язаних з їхньою функцією.

У період внутрішньоутробного розвитку ссавців кістки спочатку з’єдную-

ться мезенхімою, яка в подальшому стає волокнистою сполучною тканиною.

Ця сполучна тканина з’єднує краї суміжних кісток (таке з’єднання назива-

ють синдесмозом або швом). У разі заміни волокнистої сполучної тканини

хрящовою утворюється синхондроз, кістковою — синостоз.

У ході розвитку переривчастого (синовіального) з’єднання спочатку між

кінцями двох хрящових закладок майбутніх кісток зберігається прошарок

Рис. 2.7. Схема кулястого суглоба — art.

sphaeroídea

Рис. 2.8. Схема кулястого (горіхоподібно-

го) суглоба — art. sphaeroídea

(enarthrósis)

СИНДЕСМОЛОГІЯ — ВЧЕННЯ ПРО З’ЄДНАННЯ КІСТОК

мезенхіми (рис. 2.9,

). Після

виникнення центрів скосте-

ніння в хрящових закладках

і розсмоктування мезенхіми

утворюється вузька щілина

(див. рис. 2.9,

). В міру збі-

льшення щілини формується

первинна порожнина сугло-

ба. Стінка порожнини утво-

рюється з мезенхіми, з її зо-

внішнього шару клітин —

волокниста (фіброзна) мем-

брана, а з внутрішнього —

синовіальне вистелення, що

стає синовіальною мембра-

ною.

У складних суглобах з ме-

зенхіми всередині суглоба

утворюються хрящові вклю-

чення чи внутрішньосуглобові зв’язки, а в капсулі суглоба — внутрішньо-

капсульні зв’язки і навіть сезамоподібні кістки.



’

ЄДНАННЯ КІСТОК ОСЬОВОГО СКЕЛЕТА

Здебільшого кістки черепа з’єднуються між собою безперервно за допомо-

гою швів, тобто нерухомо, і лише нижня щелепа та під’язиковий скелет

з’єднуються з черепом рухомо.

Висково-нижньощелепний суглоб — articulátio témporomandibuláris (рис.

2.10) — утворений суглобовим горбком виличного відростка вискової кістки

та голівкою нижньої щелепи. Інконгруентність поверхонь суглоба вирівню-

ється хрящовим суглобовим диском — díscus articuláris

, який являє собою

видовжену еліпсоподібну шайбу, зовнішній край якої товщий за внутрішній,

знизу заглиблення більше, ніж зверху. Суглобова капсула прикріплюється

до суглобового краю кісток, а також до краю суглобового диска, в результаті

чого суглобова порожнина поділяється на дві камери — широку дорсальну і

вузьку вентральну. Розрізняють зв’язки: латеральну — ligaméntum laterále

, що лежить із зовнішнього боку і є потовщенням капсули суглоба; кауда-

льну — ligaméntum caudále

— еластичну зв’язку, що простягається від по-

задусуглобового відростка вискової кістки до виросткового відростка нижньої

щелепи. У свиней і собак її немає.

Суглоб складний, еліпсоподібний, двовісний, у ньому можливі рухи: опу-

скання та підіймання нижньої щелепи, бічні рухи щелепи і висування ще-

лепи вперед та відтягнення назад.



’

ЄДНАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ ПІД

’

ЯЗИКОВОГО СКЕЛЕТА

Під’язиковий скелет складається із значної кількості кісток, з’єднаних

між собою. Ці кістки мають з’єднання між собою, з’єднання з гортанню,

з’єднання з черепом.

Рис. 2.9. Розвиток суглоба:

— зрощення;

— початок утворення порожнини сугло-

ба;

— хрящові закладки кісток;

— скупчення мезенхі-

ми в місці з’єднання кісток;

— порожнина суглоба

Розділ 2

З’єднання кісток під’язикового

скелета між собою дуже варіює у

свійських тварин (С. К. Рудик,

1985).

великої рогатої худоби

сугло-

бами з’єднуються basihyoídeum з

keratohyoídeum, keratohyoídeum з

epihyoídeum, а basihyoídeum з thy-

rohyoídeum, stylohyoídeum з epihyo-

ídeum і tympanohyoídeum з’єдну-

ються хрящем (синхондроз).

коней

елементи скелета з’єд-

нуються суглобами, крім кістково-

го зрощення (синостоз) між thyro-

hyoídeum та basihyoídeum і хря-

щового зрощення (синхондроз)

між stylohyoídeum і tympanoídeum.

свиней

суглобом з’єднані keratohyoídeum з basihyoídeum. Між thyro-

hyoídeum і basihyoídeum, stylohyoídeum і tympanohyoídeum, epihyoídeum і

stylohyoídeum має місце хрящове з’єднання.

м’ясоїдних

всі елементи під’язикового скелета з’єднуються суглобами,

за винятком з’єднання між stylohyoídeum і tympanohyoídeum, яке є хрящо-

вим.

З’єднання під’язикового скелета з ростральним рогом щитоподібного

хряща гортані відбувається за допомогою суглоба articulátio thyrohyoí deum у

собак, у жуйних і свиней це з’єднання забезпечується зв’язкою, а у коней —

хрящем.

З’єднання під’язикового скелета (тимпаногіоїда) з частинами вискової кі-

стки являє собою волокнисте сполучення у хижаків, хрящове у жуйних і кіс-

ткове — у коней і свиней.



СУГЛОБИ І ЗВ

’

ЯЗКИ ХРЕБТА

РЕБЕР І ГРУДНИНИ

Атланто-потиличний суглоб — articulátio atlantooccipitális (рис. 2.11,

2.12) — складається з двох еліпсоподібних суглобів, що утворені виростками

потиличної кістки і краніальними ямками атланта. Капсули суглобів мають

два широких з’єднання. Вони сполучаються знизу між собою у

жуйних

м’ясоїдних

. У м’ясоїдних, крім того, вони сполучаються ще з капсулою атла-

нто-осьового суглоба, тоді як у жуйних дуже часто утворюється єдина капсу-

ла для обох суглобів. У

коней

свиней

сполучення між обома капсулами має

місце лише у старих тварин.

Крім капсули з кожного боку в суглобі розрізняють зв’язку — ligaméntum

laterále, яка починається медіально на яремному відростку і тягнеться до

краніомедіального краю крила атланта. Крім цього, є два підкріплення суг-

лоба, а саме: дорсальна перетинка — membrána atlantooccilitális dorsális, яка

прикриває потилично-атлантовий проміжок, і вентральна перетинка —

Рис. 2.10. Висково-нижньощелепний суглоб:

—

cápsula articuláris;

— lig. caudále;

— lig. laterále;

— díscus articuláris

СИНДЕСМОЛОГІЯ — ВЧЕННЯ ПРО З’ЄДНАННЯ КІСТОК

membrána atlantooccipitális ventrális, яка підкріплює знизу суглобову капсу-

лу. В атлантно-потиличному суглобі можливі згинання і розгинання.

Атланто-осьовий суглоб — articulátio atlantoaxiális (див. рис. 2.12) —

утворений fácies articuláris ventrális осьового хребця, що поширюється також

на вентральну поверхню його зуба, і каудальною суглобовою ямкою — fóvea

articuláris caudális — атланта, яка простягається також у хребетний канал.

Суглоб має капсулу і зв’язки: ligaméntum interspinále, яка тягнеться від дор-

сального горбка атланта до підвищеного краю гребеня осьового хребця;

ligaméntum atlantoaxiále ventrále, яка починається від вентрального горбка

атланта і закінчується з обох боків вентрального гребеня осьового хреб-

ця. У

свиней

м’ясоїдних

її немає; ligaméntum longitudinále déntis при-

кріплюється на дорсальній поверхні зуба осьового хребця, закінчується.

віялоподібно розширюючись, частково на краніальному краї ямки зуба

атланта, а також проходить хребцевий отвір атланта і закінчується се-

рединно на каудальному краї тіла потиличної кістки і збоку на потили-

чному виростку. У

коней

від неї відходять бічні пучки, що закріплюють-

ся на бічних стінках атланта і називаються криловими зв’язками —

ligaménta alária. Через зуб перекидається поперечна зв’язка атланта —

ligaméntum transvérsum atlántis,

яка утримує його на суглобовій по-

верхні вентральної дуги атланта.

Рис. 2.11. Зв’язки атланто-потиличного

суглоба коня, вигляд зверху (дорсальна

дуга атланта видалена):

— os occipitále;

— lig. laterále déxtrum;

—

átlas;

— lig. longitudinále;

— áxis;

— cápsula

articuláris art. atlantoaxiális;

— lig. longitudinále

déntis;

— lig. laterále sinístrum;

— cápsula

articuláris art. atlantooccipilális

Рис. 2.12. Зв’язки атланто-потиличного та

атланто-осьового суглобів собаки зверху (дах

черепа і дорсальна дуга атланта видалені):

— cránium;

— proc. juguláris;

— átlas;

— áxis;

— cápsula articuláris;

— lig. transvérsum atlántis;

— lig. alárae;

— lig. laterále déxtrum et sinístrum