Рудакевич М.І. Професійна етика державних службовців: теорія і практика формування в умовах демократизації державного управління

Подождите немного. Документ загружается.

241

О.І.Сущинський, В.В.Тертичка, С.К.Хаджирадєва, А.О.Чемерис, Ю.П.Шаров

та ін.) [25; 63; 139; 174; 231; 246; 251; 353; 364; 376; 408; 411].

Теоретичний аналіз суспільства як соціальної системи показує, що воно

виникло як наслідок станів і процесів соціальної взаємодії між діючими

суб’єктами, зокрема:

- міжособистісної взаємодії, яка відображає індивідуальні якості

партнерів;

- спільної діяльності, наслідком

якої є становлення соціальних відносин

та утворення соціальних груп;

- групової взаємодії за певними ознаками чи іншими обставинами

(місто, село, трудовий колектив тощо);

- ієрархії соціальних статусів суб’єктів та їх соціальних функцій (ролей);

- сукупності цінностей і норм, які визначають зміст і характер поведінки

елементів системи [261, с.18; 364, с. 22].

Отже, згідно з

теорією соціальних систем, суспільство виникає в

результаті соціальної взаємодії особистостей, яка зумовлена спільними

ціннісними орієнтаціями і детермінується індивідуальними відмінностями

партнерів. Соціальна взаємодія багатьох суб’єктів, об’єднаних спільною

метою, породжує соціальні групи (колективи), а групова взаємодія утворює

соціальну спільноту або соціальний інститут. Взаємодія як система дій, що

забезпечує можливість колективності

у соціальній системі, породжує ієрархію

соціальних статусів і соціальних ролей, що надає їй форми соціальної

організації. Її функціонування грунтується на спільній ціннісно-нормативній

основі - сукупності цінностей, які характеризують бажаний тип соціальної

системи і регулюють процеси прийняття суб’єктами дій певних обов’язків, а

також норм, які представляють способи орієнтації у функціональних

ситуативних умовах, специфічних для певних колективів і ролей, що

забезпечують їх інтеграцію [261, с. 18]. Використовуючи дану теоретичну

систему, розглянемо механізм соціальної поведінки державних службовців та

242

формування її етичної якості, що відіграє визначальну роль у творенні

держави як інституту та збереженні ціннісної визначеності суспільства.

4.1. Соціально-психологічні засади формування етичної поведінки

державного службовця

Як уже зазначалося, мета етичної поведінки полягає у встановленні

справедливості й гармонії у міжособистісних і суспільних відносинах на

основі поваги гідності кожної особи. Це

означає, що моральної якості

поведінка окремого індивіда може набути тільки в контексті певних відносин

між людьми. Тому аналізу процесу формування етичної поведінки має

передувати виявлення соціально-психологічних закономірностей і

гуманістичного потенціалу взаємодії у становленні відповідних відносин

людини з іншою людиною, групою, суспільством. У цьому підрозділі

розглянемо соціально-психологічний механізм етичної

поведінки особистості

та умови її формування.

У широкому розумінні поняття “поведінка” визначається як різновид

зміни, руху, взаємодії, як зміна деяких зовнішніх характеристик системи, що

відбувається внаслідок її відносин з іншою системою. Інакше кажучи,

поведінка - це механізм “взаємодії” із зовнішнім середровищем. У

філософському енциклопедичному словнику її зміст визначається так: це

“властива

живим істотам взаємодія із середовищем оточення... з метою

самозбереження, пристосування до умов існування, а також перетворення

дійсності” [393, с. 486]. Це визначення уточнює і мету взаємодії – потреби, які

задовольняє особа - прагнення до самозбереження, зміни “самої себе”,

самовдосконалення чи самореалізації. Об’єктом взаємодії виступає

середовище життєдіяльності - соціальне і природне, а способами взаємодії

можуть бути

“пристосування” (до умов існування) або “перетворення”

дійсності для саморозвитку, самовдосконалення.

Взаємодія у визначенні поняття “поведінка” вказує на те, що активність

людини має двосторонній характер: вона пристосовується до середовища

243

(адаптується до нього) або ж змінює його (перетворює) відповідно до своїх

потреб у процесі співпраці з іншими людьми. Тлумачення “поведінки”

психологічною наукою вказує на загальний, “деперсоналізований” механізм

регулювання взаємодії людини із середовищем оточення: поведінка людини

опосередковується зовнішньою (руховою) і внутрішньою (психічною)

активністю. Вона здійснюється у процесі діяльності і спілкування [300, с.

224].

Особливість етичної поведінки можна виявити, аналізуючи діяльність

людини як форму її активності. З другого боку, активність, спрямована на

виживання у вузькому і широкому розумінні (добування їжі, облаштування

житла, вимушена робота за відповідну плату, забезпечення потреб щоденного

побуту тощо). З іншого, - поведінка людини як істоти розумної має й іншу

мету - пошук

і утвердження власного сенсу життя шляхом свідомої і вільної

реалізації своїх можливостей. Другий аспект діяльності людини зумовлений

не іншим предметом діяльності, а ставленням до неї. Тому поведінку людини

умовно можна поділити на два рівні: перший характеризує спрямованість

діяльності на задоволення потреб виживання, а другий - на досягнення вищих

цінностей - самовдосконалення з метою

служіння вищим цілям. Професійна

етична поведінка державного службовця характеризує вищий, духовний

рівень професійної діяльності, суть якого полягає в служінні іншим людям

шляхом професійної самореалізації.

Феномен “взаємодії”, який розкриває сутність поняття “поведінка”, і є

механізмом формування моральності людини, її поведінки. “Взаємодія”

уможливлює розвиток індивідуальної моралі окремої людини і водночас надає

їй

значення детермінанти соціальної дії. “Викувати взаємодію і… спільність

інтересів суспільних груп” означає також “досягти моральної мети

суспільства” [399, с. 16]. Розглянемо, в чому полягає механізм взаємодії, що

уможливлює досягнення такого результату.

Традиційно моральна природа поведінки людини була предметом

філософського і психологічного аналізу особистості (Сократ, Платон,

244

Арістотель, К.Гельвецій, І.Гербарт, Д.Дідро, А.Дістервег, Я.Коменський,

Дж.Локк, І.Песталоцці, Ж.-Ж.Руссо, Г.Сковорода, К.Ушинський, Г.Ващенко

та ін.). Ця традиція збереглася й донині, щоправда, база досліджень значно

розширилася за рахунок інших наук, зокрема соціології, педагогіки,

менеджменту тощо. Проте, як і раніше, проблему морального

розвитку вчені

розглядають у контексті особистісного розвитку.

Дослідження відомих вітчизняних і зарубіжних авторів показують, що

моральна поведінка особистості є наслідком взаємодії внутрішніх

(психологічних) чинників: інтелектуальної, емоційно-почуттєвої і вольової

сфер особистості, а також низки інших об’єктивних і суб’єктивних чинників

(В.Білоусова, С.Виготський, А.Гусейнов, І.Кон,

А.Макаренко, В.М’ясіщев,

І.Надольний, С.Рубінштейн, Л.Рувінський, В.Сухомлинський; М.Вебер,

Дж.Дьюї, Е.Еріксон, Л.Кольберг, А.Маслоу, К.Роджерс, Е.Фром та ін.).

Незважаючи на існування великої кількості теорій розвитку особистості,

процес її морального розвитку розкритий недостатньо. Моральна поведінка і

розвиток особистості є предметом дослідження

небагатьох учених

(В.Білоусова, А.Донцов, Дж.Дьюї, Л.Кольберг, І.Кон, І.Надольний, К.Роджерс,

Л.Рувінський, В.Сухомлинський, Е.Фром, Х.Штольц, Р.Рудольф та ін.) [39;

98; 103; 439; 151; 219; 378; 316; 373; 396; 418;]. Тому використання їх як

інструменту пізнання і формування етики поведінки державних службовців

потребує визначення реальних можливостей кожної з них.

Теорії, в

яких розглядається поведінка людини через сукупність

особистісних рис і якостей (Г.Оллпорт, Р.Кеттел та ін.), хоч і не розкривають

механізм її формування, проте є корисними на етапі кадрового добору

персоналу [307; 378]. До цієї групи слід віднести дослідження, які

характеризують стійкість моральних якостей. Вони доповнюють перші та

дають змогу більш кваліфіковано

виявити моральне обличчя кандидата на

відповідну посаду. Це, зокрема, дослідження Дж.Блока, І.Кона,

В.Чудновського та інших науковців, які довели, що моральні якості людини

не є сталими упродовж життя [151; 152; 227]. За винятком інтелекту і

245

пізнавальних здібностей, більшість характеристик особистості є ситуативно

нестійкими. Істотні кореляції виявлені лише по 31% з усіх досліджуваних

особистісних характеристик. Причому найбільшу стабільність у часі

показують здібності, зумовлені вродженими задатками: темпераментом,

емоційною реактивністю, екстраверсією-інтроверсією тощо (табл. 3.1).

Таблиця 4.1

Стійкість окремих особистісних характеристик у часі (за

Дж.Блоком)

Кореляція результатів

Протягом

трирічного

періоду:

підлітковий,

старший

шкільний

Показник

стійкості

Оцінювана особистісна характеристика

(судження, за яким експерти давали оцінку)

Ч о л о в і к и

0,58 0,53 Справді надійна й відповідальна людина

0,57 0,59

Недостатньо контролює свої бажання й

потреби, нездатний відкладати отримання

очікуваного задоволення

0,50 0,42 Самокритичний

0,35 0,58

Естетично розвинений,

має виражені естетичні почуття

Ж і н к и

0,50 0,46 В основному покірна

0,39 0,46

Прагне перебудувати серед інших людей,

комунікабельна

0,48 0,49 Неконформна

0,45 0,42 Інтерес до філософії, релігії, сенсу життя

Дослідження показало, що, крім моральних якостей особистості,

детермінантами реальної поведінки є й інші чинники, а також особливості

соціальної ситуації, в якій вона розглядається [227, с. 79]. Методика

дослідження Дж. Блока покладена в основу роботи зарубіжних служб

управління персоналом державних органів, які, вивчаючи моральні якості

кандидатів у процесі професійного добору кадрів, досліджують “лінію

життєвої поведінки” [127].

246

Висновки Дж. Блока узгоджуються з низкою досліджень таких відомих

учених, як Дж.Дьюї, Т.Парсонс [102; 446]. Учені виділили групи особистісних

чинників, які разом із ситуацією визначають поведінку людини:

1) здібності, тобто те, що людина здатна самостійно і незалежно від

ситуації зробити в певних обставинах;

2) когнітивні стратегії - способи сприйняття й оцінки людиною ситуації

вибору форм поведінки в ній;

3) очікування - оцінки ймовірних наслідків тих чи інших вчинків у пев-

ній ситуації;

4) цінності, тобто те, що є для певної людини цінністю, має сенс,

значення; людина в конкретній ситуації, як правило, обирає такий спосіб

поведінки, який приводить до утвердження її цінностей;

5) моделі поведінки, способи суб

’єктивного реагування; опинившись у

конкретній ситуації, людина, як правило, віддає перевагу звичним способам

поведінки, уже перевіреному досвідом плану.

Перелічені особистісні фактори необхідні для розуміння поведінки

людини, проте недостатні для з’ясування механізму її формування й оцінки

моральності. Крім того, ряд учених (В.Бакштановський, Ю.Согомонов,

В.Блюмкін, А.Гусейнов, Р.

Апресян, Р.Жибайтис, К.Стошкус та ін. [26; 81;

111]), а також поведінкова практика підтверджують думку про те, що

“правильна” зовнішня поведінка (згідно з моральними вимогами) не завжди

характеризує моральну особу. Таку поведінку більш коректно назвати

“демонстративною етикою” [149].

Щоб з’ясувати, що є джерелом етики поведінки як сталої властивості

особистості та виявити

механізм формування її етичної поведінки, здійснимо

аналіз соціальної поведінки. Виходячи з того, що соціальна поведінка - це

механізм взаємодії особистості із зовнішнім середовищем, зовнішній вияв її

як суб’єкта в діяльності та спілкуванні, проаналізуємо поняття “взаємодія”,

“відносини”, “діяльність”, “спілкування”, “ситуація”, “досвід”.

247

Слово “взаємодія”, що є ключовим у понятті “поведінка”, вказує на

ефекти двосторонньої активності суб’єктів, характеризуючи спосіб відносин

між ними: співробітництво або взаємодопомога, конфронтація чи конформізм,

уникнення чи пристосування. Аналіз психологічної теорії відносин показує,

що кожен із суб’єктів робить свій “внесок” у ці ефекти (О.Бодальов,

В.М’ясіщев, С

.Рубінштейн та ін.) [43; 214; 313]. Проте результат взаємодії є

не їх сумою, а чимось “третім”, породженим особистісними ставленнями

кожного із суб’єктів до предмета дії, партнера, самого себе в певній ситуації.

В.М’ясіщев, який встановив цю залежність, показав, що цей “третій”

результат залежить від особистісного ставлення партнерів один до одного і

найвищу - моральну цінність він має при їх взаємному позитивному

ставленні. Звідси вчений зробив закономірний висновок про те, що “розвиток

особистості… з цього погляду характеризується розвитком відносин” [214,

317].

Наслідком трансформації індивідуальних відносин у “взаємо”-дії є

соціально-психологічні відносини як результат позитивних взаємних зусиль

партнерів у спільній діяльності та спілкуванні. Вони виступають

у формі їх

взаємовідносин як суб’єктів. У цьому полягає принципово нова якість

відносин, яким властивий моральний характер. Моральними є відносини, в

яких суспільна сутність людини виражена як співпричетність до іншого. Вони

завжди є продуктом “взаємодії” морально-психологічного підтексту:

ціннісного ставлення один до одного, взаємного спрямування, взаємного

впливу і самовираження партнерів

. Тому згідно із законами інтериоризації-

екстериоризації ці ефекти взаємності породжують відповідні індивідуальні

моральні прояви особистості (совість, порядність, мужність, турботливість

тощо) [15, с. 312]. Такий висновок підтверджений дослідженнями поведінки

людини в основній сфері суспільної діяльності сучасними психологами і

педагогами (В.О.Білоусова, А.В.Донцов, В.О.Киричук, М.І.Рудакевич та ін.)

[39; 98; 255; 159; 255; 395]. Це означає, що залежно від характеру

взаємовідносин (спрямованих на турботу про людей або суто корисливих) у

248

професійній діяльності моральний чинник може стати джерелом позитивного

або негативного впливу на особистість і її поведінку.

Практичне використання моральних відносин як засобу формування

етичної поведінки залежить від знання їх структури і здатності впливати на

такі компоненти особистості:

- когнітивний: моральні уявлення про “добро” і “зло”, морально-етичні

знання, переконання, здатність до

морального обгрунтування, судження,

дискурсу тощо;

- емоційно-мотиваційний: потреби, мотиви, емоції, почуття, здатність до

“морального резонансу” (співчуття, співпереживання, співрадість);

- нормативно-регулятивний: цінності, етичні норми, стандарти і моделі

поведінки;

- діяльно-практичний: вміння, навички, звички практичної етичної

поведінки, моральний досвід [39, с. 35].

Модель моральних взаємовідносин, яка надає триєдиному простору

професійної поведінки (діяльність, відносини

і спілкування) етичного

характеру, задається професійними етичними нормами, які закріплюють

соціальні потреби в певних типах поведінки (Б.Г.Ананьєв, В.М.М’ясіщев,

С.Л.Рубінштейн, О.О.Бодальов та ін.). Ці потреби на особистісно-

професійному рівні виявляються в переліку бажаних морально-професійних

рис і якостей службовця. Задані як етичні

норми професійних відносин

завдяки відповідній організації праці, вони засвоюються особистістю і

функціонують як норми її поведінки [15, с. 312]. Таким чином, етична

поведінка є наслідком моральних взаємовідносин між її учасниками, які

породжує організація спільної професійної діяльності колективу. Оскільки

моральні відносини є продуктом спілкування, розглянемо його роль і

значущість у цьому процесі.

Відбутися як

особистість державний службовець, як і всяка інша

людина, може лише через відносини з іншими, реалізуючи себе. Така

соціальна роль спілкування зумовлена діалогічною формою соціально-

249

психологічної взаємодії індивідів. Спілкування як соціальне явище є тією

сферою, де соціальне переходить в особистісне, а особистісне стає

соціальним, моментом суспільних відносин, де відбувається обмін

індивідуальними ціннісно-світоглядними відмінностями.

Філософи і психологи одностайні в тому, що в спілкуванні і через нього

відбувається взаємодія і взаємовплив індивідів, виявляються погляди і

формується спільність

думок, настроїв, позицій, досягається взаєморозуміння,

здійснюється передача і засвоєння манер, звичок стилю поведінки, виникає

довіра, згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя тощо [45].

Тобто спілкування виконує функції соціальної перцепції, комунікації та

інтерактивної взаємодії.

Українські етики Т.Аболіна, В.Єфіменко, О.Лінчук, І.Лосєв, О.Фортова,

Є.Шинкаренко та інші значущість спілкування

у формуванні моральних

відносин пов’язують із його роллю в досягненні гармонії у відносинах на

основі ціннісного ставлення до іншої людини. “Ідеал морального спілкування

має пріоритет порівняно з рештою цінностей, бо є найвищим, граничним

рівнем єднання, практичним вираженням творчо досягнутої гармонії у

відносинах людини з іншими людьми” [106, с. 84]. Професійне спілкування

державних

службовців здійснюється в процесі вирішення управлінських

завдань. Як процес встановлення і розвитку контактів з іншими суб’єктами

управлінської діяльності, воно породжене потребами у спільній

внутрішньогруповій діяльності та в системі зовнішньо-організаційних

відносин. Механізм процесу спілкування, продуктом якого є моральна

цінність взаємовідносин, розкриває соціальна психологія.

Соціальна психологія визначає управлінське спілкування як

соціально-

психологічну взаємодію суб’єктів, спрямовану на вирішення спільних

управлінських завдань. Це - складний, багатоплановий процес становлення і

розвитку контактів між службовцями, який породжується потребами в

спільній діяльності, включає в себе сприйняття і розуміння один одного,

обмін інформацією і відносинами та інтерактивну взаємодію - вироблення

250

єдиної стратегії і тактики спільної діяльності. Воно характеризує шлях однієї

людини до іншої (і через неї до себе), наслідком якого є встановлення довіри і

“взаєморозуміння”. Тому сучасні теорії організаційної поведінки і

організаційного розвитку грунтуються на закономірностях процесу

спілкування, розвиваючи „інтерактивні” комунікації як природну

міжособистісну форму взаємодії суб’єктів. Вони дають

змогу гуманізувати

процеси формального управління організацією, забезпечуючи більш

ефективну координацію завдань працівників, обмін інформацією, колективне

вирішення практичних проблем і конфліктів за рахунок спільних цінностей і

особистісних орієнтацій [188. с. 490-493].

Механізм процесу спілкування, продуктом якого є моральна цінність

взаємовідносин, дисертантом розглянуто в низці публікацій [347; 348; 344].

Професійне спілкування державних службовців, як всяке інше, має три

основні функції: 1) перцептивну; 2) інформаційно-комунікативну;

3) інтерактивну. У реальному процесі спілкування вони взаємопов’язані і

взаємно зумовлюють одна одну. Державний службовець виступає в ньому як

цілісна особистість в єдності інтелектуальної, емоційно-почуттєвої, вольової

та моральної сфер. Виявляючи себе, він прагне сприйняти різносторонні

прояви партнера, щоб сформувати його образ і зрозуміти внутрішній

світ та

поведінку, а також усвідомити себе (свою позицію) через нього, обмінятись

актуальною інформацією і досвідом, почуттями і переживаннями і досягти

взаєморозуміння для вироблення єдиної стратегії і тактики досягнення

спільної мети. Тому фективність професійного спілкування залежить від

володіння механізмами взаєморозуміння: ідентифікацією, рефлексією,

емпатією. Вони забезпечують моральну сприйнятливість державного

службовця, що

характеризується вмінням орієнтуватися в сутності людських

стосунків, миттєво реагувати на партнера, його потреби. Це означає, що

спілкування потребує, з одного боку, здатності особистості “чути і відчути”

(людину в іншому), “вдивлятися і бачити” (людину в іншому) і, рефлексуючи,