Рудакевич М.І. Професійна етика державних службовців: теорія і практика формування в умовах демократизації державного управління

Подождите немного. Документ загружается.

271

У моральній діяльності визначальну роль відіграє нормативність, яка

впорядковує її основні елементи на всіх етапах професійної діяльності,

забезпечуючи належний рівень інтеграції учасників у процесі спільної

діяльності: планування, організації, мотивації, виконання, контролю і оцінки

результатів та їх наслідків. Завдяки контролю за дотриманням моральних

норм досягається бажаний рівень професійної діяльності, який відповідає

суспільним

вимогам (справедливості, гуманності, відповідальності тощо). З

погляду етики нормативність не означає сліпе і бездумне виконання норм,

оскільки це суперечить вимозі автономності суб’єкта (свободи його доброї

волі) у виборі цілей і засобів дії. Вимогою етики є “самоконструювання”

поведінки навіть в умовах недосконалих норм (закону). Воно здійснюється на

засадах морального закону

взаємності, шляхом обговорення етичних дилем у

відповідному професійному просторі. Таким чином, діяльнісний підхід до

етики державних службовців характеризує її як етику цілей, засобів, дій та

чеснот, оскільки вони визначають якість професійної діяльності. Цей підхід

з’ясовує:

- чи виправдані цілі діяльності, які цінності вони утверджують?

- чи відповідають цілям засоби, якими

користується державний

службовець?

- чи етичні дії державного службовця?

- чи моральні наслідки цих дій?

Формальне визначення професійних етичних норм не забезпечує

вирішення проблеми співвідношення мети і засобів діяльності та поведінки.

Не вдаючись до її докладного аналізу, оскільки вона досить повно висвітлена

в літературі (“мета виправдовує засоби” (Макіавеллі), “непротивлення злу

насильством” (Толстой), “мета виправдовує засоби” (Гегель), “етика

ненасильства” (Ганді, Кінг), “дискурсивна етика” (Апель, Габермас), „ділова

етика” (Джодж) та ін.) зауважимо, що кожна із позицій за певних обставин

має моральний сенс. В управлінській діяльності (менеджменті) про це

свідчить різноманітність підходів до проблеми стилю управління і

272

керівництва, які докладно розкриті в літературі [31; 134; 169; 302].

Принциповим є розуміння сутності етичної (гуманітарної) оцінки професійної

діяльності. Вона полягає у виявленні цінностей і життєвих смислів (“в ім’я

чого?”), що стоять за тими чи іншими цілями, вчинками державного

службовця в конкретній ситуації, а також їх віддаленими наслідками.

У сучасній демократичній практиці ефективним способом

вибору в

ситуації моральних дилем є “етичний дискурс”. Він органічно поєднує в собі

“етику переконань” і “етику відповідальності” та здійснюється в

рівноправному діалозі “Я” з іншим “Я” за принципом “розуму і совісті

особистості” [14; 60; 114; 439]. Цей підхід передбачає постійне етичне

напруження суб’єкта поведінки, проте він дає змогу в процесі спільного

обговорення

ситуації, яка цього потребує, заслухати переконливі аргументи

кожного з учасників і шляхом досягнення морального консенсусу вибрати

найбільш прийнятне рішення.

Таким чином, етична поведінка державного службовця - це особливим

способом орієнтовані діяльність і спілкування службовця як суб’єкта

професійної діяльності, спрямовані на утвердження цінностей і цілей

демократичної держави, в яких узгоджені суспільні,

колективні й

індивідуальний інтереси. Вона має гуманістичну спрямованість, є внутрішньо

мотивованою і такою, що є наслідком добровільного вибору службовцем

суспільного інтересу як домінуючого мотиву професійної діяльності.

Умовами її формування є: лояльність до колективу і його визнання

колективом, свобода і відкритість інформаційного обміну, довір’я, взаємна

підтримка дій, доброзичливість у стосунках тощо

4.2. Аксіологічна основа етики державних службовців

Аналізуючи соціально-психологічні засади етичної поведінки

державного службовця, ми підняли, але не розкрили проблему рушійних сил

етичної поведінки, які реалізують регулятивну функцію професійної етики.

Професійна етика державних службовців, як і загальна етика, містить дві

273

складові - деонтологічну, яка характеризує морально належну поведінку і,

насамперед, моральний обов’язок державного службовця, та аксіологічну, яка

розкриває моральні цінності професійної діяльності державного службовця.

Практичне утвердження професійних цінностей залежить від їх інтерналізації

(інтеріоризації) як морального обов’язку, що набуває значення професійного

мотиву. Лише за такої умови професійні цінності й моральний

обов’язок

стають рушійними силами етичної поведінки, які виконують спонукальну та

регулятивну функції [227, с. 219]. Спонукаюча сторона професійних

цінностей забезпечує активність і спрямованість поведінки, а регулятивна

відповідає за моральну “лінію поведінки” особистості, за її план від задуму дії

(її початку) і до досягнення мети.

Цінності й мотиви професійної діяльності державного службовця,

які

характеризують його суб’єктивну орієнтацію, забезпечують включення в

життя суспільства, визначаючи способи його діяльності і взаємодії з іншими

людьми, а отже, характер і ступінь участі в розвитку суспільних відносин

[182, с. 330]. Як інтегральні властивості особистості суб’єктивні орієнтації є

стрижнем суб’єктивного світу особистості. Вони проявляються у будь-якій

дії.

Але найбільш повний вияв вони знаходять у моральних діях, названих

учинками, які є “одиницями” поведінки особистості. “Учинком в істинному

розумінні, - писав С.Л.Рубінштейн, - є не всяка дія людини, а лише така, в

якій провідну роль відіграє свідоме ставлення людини до інших людей, до

суспільства, до норм суспільної моралі” [313, с. 537]. Своїми

вчинками

особистість або стверджує існуючу форму суспільних відносин і свою

позицію в їх системі, розвиває їх, або прагне змінити їх (чи змінити своє

становище у цій системі). Відповідальний вчинок як моральний обов’язок

державного службовця засвідчує його індивідуальність, силу волі та здатність

діяти відповідно до професійних цінностей і цілей.

Таким

чином, особливість моралі як способу функціонування

суб’єктивних орієнтацій полягає в тому, що вона виступає як спонукальний

274

(мотиваційний) і регулятивний (ціннісно-нормативний) засіб поведінки

цілісної особистості:

1. Мотиваційні

орієнтації:

• когнітивний вимір;

• емоційний вимір;

• оцінний вимір.

2. Ціннісні

орієнтації:

• когнітивний вимір;

• вимір схваленням;

• моральний вимір [32, с. 110].

Завдяки моралі суб’єктивні орієнтації об’єднують особистість, групу і

суспільство в єдине ціле. Мотиваційні орієнтації особистості виражають

обрані як мотиви поведінки моральні знання, відповідні моральні почуття,

моральні оцінки, а ціннісні орієнтації характеризують суспільні уявлення про

добро і зло, схвалюване і несхвалюване

, моральне й аморальне. Ціннісні

орієнтації особистості відображають вплив суспільних цінностей на її

поведінку. Свідомий вибір чи підтримка людиною тих чи інших цінностей як

різновидів “блага” характеризують її суб’єктні властивості і, зокрема,

моральну свободу. Саме у цьому розумінні об’єкта суб’єктивного вибору (між

вищими і нижчими за рангом цінностями)

суспільні цінності стають питанням

професійної етики державних службовців. Взаємодія в свідомості людини

мотивів і ціннісних орієнтацій зумовлює її етичний вибір у кожній конкретній

ситуації.

Суспільні цінності відіграють особливу роль у поведінці державного

службовця. Нагадаємо, що в структурі соціальної системи цінності займають

визначальне місце в тому, що стосується реалізації нею функції збереження

відтворення взірця, уявлення про бажаний тип суспільства як соціальної

системи. Їх інституціоналізація є умовою стабільності суспільства. Таким

чином, суспільні цінності задають своєрідну “систему координат”, у просторі

якої відбувається суспільна життєдіяльністиь і ціннісна орієнтація поведінки

275

державного службовця. Межі його поведінкової ролі розкриває потрійне

значення феномена цінності: 1) цінність - суспільна норма, 2) цінність - право,

3) цінність - критерій оцінки. “Цінність у сенсі “добра” внутрішньо пов’язана

з чинниками, що підтримують активність суб’єкта в інтеграції соціальної

системи; цінність у сенсі “права” внутрішньо пов’язана з тим, що необхідно

для підтримки

його “курсу активності”. У моделі поведінки людини

“цінність” виконує також функцію критерію “оцінки”. Саме завдяки такому

значенню цінності створюють моральний суспільний простір, а тому мають

сприйматися людиною як факти, що вимагають до себе пристосування [32,

с. 105]. Практика прийняття державою суспільних цінностей, як наприклад, у

Великобританії, слід вважати способом утвердження системи координат

діяльності влади, а через них - і життєдіяльності суспільства в цілому.

Основою системи суспільних цінностей мають виступати

загальнолюдські цінності: гідність людини, мир (злагода), свобода,

справедливість, солідарність тощо. Спростування можливості існування

об’єктивних моральних норм як універсальних принципів поведінки, пише

Л.Кольберг, є серйозною помилкою, яка призводить до руйнування системи

соціального регулювання. Вона

позбавляється надійного, століттями

перевіреного механізму. “Всі індивіди у всі епохи вживають одні й ті самі

моральні категорії, поняття або принципи; всі індивіди у будь-якій культурі

проходять одні й ті самі стадії (у моральному розвитку - М.Р.), хоча вони

відрізняються за темпами і часом цього розвитку” [439, с. 36]. Цю ж ідею

висловлює український філософ А. Єрмоленко. У традиційному типі

суспільства “високих культур”, пише він, - елементарна мораль, яка

грунтується на принципах простої взаємності, розвивається згідно з

функціональними засадами його організації в конвенційну мораль послуху

щодо суспільних і державних інституцій. “Дивом” еволюції історичного

розвитку моральної свідомості є принцип “простої взаємності”, відображений

у золотому правилі

моралі [114].

276

Особливістю загальнолюдських цінностей є те, що вони є об’єктивно

спільними цінностями, які набули статусу суспільних інтересів. Завдяки

прийняття суспільством їх як суспільних, вони забезпечують його єдність і

стабільність функціонування. Тому їх часто називають цінності-цілі, цінності-

інтереси. Вони не підпорядковані будь-яким іншим (індивідуальним чи

груповим) інтересам, а навпаки, покликані

їх узгоджувати. Йдеться не про

ігнорування часткових інтересів, а про деякі обмеження домагань заради їх

узгодження в суспільстві. Основою узгодження є забезпечення “спільного

блага” для всіх його членів. Найбільш адекватними такій суспільній меті

цінностями є ідеал миру, свобода, справедливість, солідарність, а також

гідність і права людини як її “стратегії”. Практична

реалізація в суспільних

відносинах згаданих цінностей зумовлює інтегрування суспільства в єдине

ціле. Така суспільна цілісність є “об’єднанням індивідів, яке здійснюється

внаслідок дії культурно-психічної підоснови” [179, с. 36; 97]. Досягнення цієї

мети вимагає до себе постійної уваги. А оскільки поза суспільством

повноцінної людини не існує, його цілісність має бути визнана загальним

благом членів

спільноти і вищою цінністю.

Спільнота як цілісність народжується із суспільної (соціальної)

взаємодії особистостей (соціальної кооперації) і являє собою сукупність

суспільних відносин. Цінністю вона буде в тому разі, якщо суспільні

відносини відображають такий порядок між людьми, який сприяє

задоволенню індивідуальних потреб та інтересів, розвитку і самореалізації

кожного його члена. Суспільна цілісність

як суспільне благо є “соціально-

етичним збірним поняттям” для згаданих вище цінностей - миру (злагоди),

свободи, справедливості [372, с. 90-91]. Як цінність суспільна цілісність разом

з ними набуває характеру принципу і регулює інтереси членів спільноти,

зобов’язуючи кожного до певного самообмеження. Її особливість полягає в

тому, що вона відіграє інструментальну роль, вимагаючи в кожній

ситуації

знаходити оптимальне поєднання індивідуального і суспільного інтересів.

Міра задоволення індивідуальних інтересів у спільноті породжує позитивне

277

почуття єдності, яке виступає своєрідною оцінкою суспільного порядку і

зумовлює визнання його як суспільної цінності, а отже спільного інтересу. В

разі відсутності в суспільстві мінімальних стандартів справедливості і

свободи, які свідчать про недотримання прав і свобод людини, навіть мир не

може відігравати компенсаторну роль для визнання членами суспільства його

цінності.

професійній етиці державних службовців суспільна цілісність як

цінність може називатися “батьківщина”, “нація”, “держава”. Щоб позбутися

абстрактності її сприйняття, породженої радянською практикою, необхідна

практична реалізація в суспільній діяльності і відносинах єдності двох

цінностей - Людини і Батьківщини. Батьківщина - не як самоціль, а живий

організм, який забезпечує повагу гідності людини, розкриття і сприйняття

інтересів кожного і є осередком, в якому кожна особистість почуває себе

захищеною, потрібною і належно оціненою. Він виникає в системі гуманних

суспільних відносин, в яких індивідуальне і загальне благо є

взаємнозумовленими феноменами. Такі відносини є наслідком співучасті в

управлінні державними справами і солідарної поведінки кожного

громадянина. Їх утвердження, як уже зазначалося

, є місією державних

службовців.

Ідея визнання людини найвищою цінністю є загальним надбанням

людства. Найбільш чітко її сформулював І. Кант, який проголосив людину

метою: “Людина увійшла в стосунки рівності з усіма розумними істотами…

через своє безумовне бажання самій бути метою, зустрічати з боку іншого

саме таку оцінку й не використовуватися як

засіб для цілей інших” [132, с.56].

Свідомість людини-мети грунтується на її здатності встановлювати для себе

моральний обов’язок як категоричний імператив: чини тільки згідно з такими

мотивами (максимами - суб’єктивними принципами волі), керуючись якими

ти водночас можеш побажати, щоб вони стали загальним законом. Моральний

обов’язок є основою почуття власної гідності

. Більше того, здатність людини

до моральності і є головною ознакою, яка становить сутність її гідності.

278

Тому якщо людина є метою, то нормами ставлення до неї є повага її

гідності, довіра до неї, толерантність. Якщо ж вона використовується як засіб,

то таким чином її перетворюють на звичайну річ. Ця теза, обгрунтована

Кантом, спонукає людину усвідомлювати себе як цінність і вживати всіляких

заходів, включаючи протест для захисту власної

гідності. В сучасних умовах

цю ідею активно реалізують прибічники етики ненасильства. У політичній

етиці західних країн обгрунтоване право на протест як базове право людини,

що визнане “вище за будь-яке державне законодавство - протистояти

несправедливим діям державних органів” [372, с. 152]. Подібне право

державних службовців зафіксоване в кодексах етики поведінки державних

службовців США,

Великобританії, а також в адміністративному праві країн

Заходу [323, с. 98-108].

Найвищу цінність людини Кант пов’язував із її здатністю до

моральності, тобто до розуміння свого призначення, здатністю шанувати іншу

людину як подібну до себе істоту, реалізувати свій потенціал у взаємодії з

іншими, на благо спільноти. Свідомість самоцінності людини, вважав він,

визначає її

самоповагу і повагу нею гідності іншого. На цьому грунтується

гармонія відносин між людьми, між людиною і суспільством. На думку

В.Блюмкіна, виходить так: я - найвища цінність лише тому, що всі інші -

найвищі цінності; я маю діяти, керуючись загальнозначущим моральним

законом, інші - також. Лише в такій суспільній системі людина набуває

найвищої

цінності [40, с. 28-29].

Людина - не просто одна із цінностей. Вона - самоцінна, оскільки є не

лише їх носієм і джерелом, а й творцем нових цінностей - матеріальних і

духовних. І навіть якщо природні цінності не є творінням людських рук, то

вони є цінностями тому, що здатні задовольняти потреби людини.

Абсолютизація цінності людської особистості приводить

до розуміння

людиною власного інтересу як загального блага, а також до усвідомлення нею

того, що світ людини - це світ взаємодії людей, що кожен вчинок - це вияв

ставлення до іншого як до Людини. Таке ціннісне ставлення до людини в

279

пострадянський період суспільного розвитку має стати домінантою моральної

свідомості (суспільної та індивідуальної), яка зумовлює моральний характер

відносин і взаємодії між людьми.

Отже, людина і людське суспільство (спільнота) є взаємнопов’язаною

основою всієї сукупності цінностей і водночас вершиною ціннісної ієрархії.

Вони забезпечують узгодження індивідуальних і суспільних інтересів,

внаслідок чого встановлюється рівновага в

суспільстві як у соціальній

системі, в якій індивідуальний розвиток кожного є умовою розвитку всіх його

членів (К. Маркс). Благом суспільства, його кінцевою метою є благо людини.

У свою чергу, благом людини є благо суспільства, оскільки лише в ньому і

завдяки йому можливий її особистісний розвиток. Роль моральної держави в

утвердженні

такої мети полягає в тому, що воно діє справедливо.

Можливе ігнорування етичних цінностей або відмова від них як від

регулятора поведінки державних службовців, що спостерігається на практиці,

можна пояснити нерозумінням моральної природи людини і місії державної

служби, яка реалізує функції держави. Як вільна істота людина в своїй

життєдіяльності постійно вибирає ті

чи інші цінності і несе відповідальність

за свій вибір. Принципова проблема, яка тут існує - це рівень моральної

свідомості і самосвідомості державного службовця, який зумовлює володіння

алгоритмами оцінювання етичних аспектів професійних ситуацій і дій і

здатність до розумового “зважування” наслідків тих чи інших цінностей, які в

них матеріалізуються з погляду утвердження

соціальної справедливості й

примноження блага суспільства. Тому таке велике значення у західних

суспільствах надається етичній освіті як визначальному чиннику підвищення

рівня загальної культури і рівня моральної свідомості. А рівень розвитку

критичного мислення державного службовця визнається одним з критеріїв

морально-професійної придатності [387; 84].

Інтерналізація суб’єктом суспільних цінностей, їх функціонування як

ціннісних орієнтацій

підвищує роль критичного мислення державного

службовця, однак не позбавляє його повністю від стереотипів поведінки й

280

упереджень. З огляду на це існують два принципові завдання професійної

етики.

Перше стосується подолання упередженості (і стереотипів) у

професійній діяльності. Його вирішення передбачає виділення окремого

принципу “неупередженості”, суть якого полягає в “контролі усіх

упереджень”: особистих щодо іншої людини і стосовно власних цінностей,

щоб у ситуації вибору державний службовець підтримував і захищав

суспільні, а не приватні цінності й інтереси.

Друге завдання, яке певною мірою пов’язане з першим, полягає в

розвитку здатності до моральної орієнтації в конкретній ситуації. Згідно з

термінологією Л. Кольберга йдеться про розвиток здатності державного

службовця до диференціації та інтеграції елементів його моральної свідомості

відповідно до соціальної практики. Отже,

мається на увазі вміння державного

службовця застосовувати критичне мислення тільки в тих ситуаціях, де воно

доречне з огляду на потребу в проблемній обставині, досягнення порозуміння

з іншими суб’єктами взаємодії або усунення можливих причин небажаного

конфлікту тощо [387].

Інтеграція елементів індивідуальної моральної свідомості є основою

моральної орієнтації суб’єкта. Вона характеризує здатність

службовця до

усвідомлення необхідності існування спільних (суспільних) моральних

цінностей і єдиних моральних норм та принципів для всіх людей незалежно

від їх соціальних, психологічних або етнічних характеристик. Здатність до

диференціації означає вміння розрізняти реальний стан соціальної практики і

“належний” - такий, що відповідає суспільним цінностям - моральний рівень;

це і здатність диференціювати типові

й проблемні ситуації професійної

діяльності та поведінки.

Інтеграція і диференціація суспільних цінностей та інших елементів

індивідуальної моральної свідомості грунтуються на здатності інтелекту

державного службовця до оцінної діяльності на засадах універсалістської

етики. Ця проблема найменш розроблена у вітчизняній етичній науці. Окремі