Рубель В.А. Історія цивілізацій Доколумбової Америки: Навч. посібник

Подождите немного. Документ загружается.

ко до мовної сім'ї макро-отомі або взагалі споріднює озна-

чену мову з кечуа — мовою, поширеною серед мешканців

Південноамериканських Андів. Залишається спірною і точ-

на хронологія тарасканської історії, особливо ранніх її

етапів. Ось чому реконструювати її вдалося поки що тільки

в загальних рисах. Постає ця реконструкція такою.

Ло кінця XIV ст. у горах Західної Мексики мешкали аборигенні,

умовно автохтонні племена, які жили, переважно, рибальством і зби-

ральництвом. Як допоміжна ланка господарства існувало також

доволі примітивне рільництво (кукурудза, амарант, боби, гарбузи,

різноманітні їстівні плоди тошо). Про етнолінгвістичні ознаки цих лю-

дей стверджувати щось напевно неможливо. Вони не мали писем-

ності, а з цивілізованими сусідами на сході тривалий час майже не

спілкувалися, оскільки були відокремлені від Центральномексикансь-

кого плоскогір'я гірським пасмом Західної Сьєрра-Мадре. Проте

великі стаціонарні поселення місцеві племена рибалок уже мали (Ко-

хуматлан, Сакапу, Апанинган), а деякі тотожності у матеріальній куль-

турі дають підстави висловити думку про можливу належність дота-

расканського населення Західної Мексики до тано-астецької мовної

групи. Та це тільки гіпотеза...

Лише наприкінці XIV ст. Західна Мексика поступово включилася

в регіональні державницькі процеси. Дослідники пов'язують це з

приходом у регіон загадкових тарасків.

Більшість науковців пов'язує навалу тарасків на Західну

Мексику з міграціями чічімеків племінної групи янакео, вбача-

ючи в них одну з останніх хвиль "варварських" переселень

з півночі до Центральної Мексики у доастецьку добу. Але є

серед фахівців і скептики, які нагадують, що ідентифікувати

тарасканську мову як одну з макроотоманзьких або тано-

астецьких мов поки що немає ніяких підстав, отже, треба

шукати археологічні підтвердження попередніх міграцій та-

расків — а з цим у науковців досі великі проблеми. Відомо

лише, що прийшли тараски до Західної Мексики трьома

племінними угрупованнями, кожне з яких вороже ставило-

ся до родичів із сусідньої племінної групи. Саме тому при-

бульці-інтервенти заснували в регіоні одразу три міста

(Цинцунцан, Іуацио (Куюакан) та Пацкуаро). Однак місцеві

туземці приходові тарасків зовсім не зраділи, тому щоб ви-

бороти собі право на життя на цих землях тараскам не-

обхідна була єдність. Наслідком означеної воєнно-політич-

ної колізії було створення загальнотарасканського троїстого

союзу, лідерство в якому виборов Таріакурі (кінець XIV —

початок XV ст.) — вождь тарасканського племені, яке засну-

вало містечко Цинцунцан ("Місто колібрі"), котре, своєю

чергою, невдовзі цілком логічно перетворилося на фактичну

столицю новоствореної загальнотарасканської держави.

Щоправда, честолюбний та агресивний Хікугаге (Ікугахе) —

вождь містечка Пацкуаро — спочатку також намагався по-

володарювати у загальнотарасканському масштабі, однак

після його смерті (середина XV ст.) вожді Цинцунцану оста-

точно перехопили всі важелі влади у троїстій державі, яка

швидко набула ознак жорстко централізованої та вкрай

мілітаризованої деспотії з абсолютистським типом правління.

Владу в регіоні тараски вибороли силою зброї, тому до

переможених, а отже поневолених ними аборигенів при-

бульці ставилися зверхньо і зневажливо, презирливо назива-

ючи їх пурепеча ("простолюдини"). Утім за іронією долі

пришельці настільки міцно переплелися з тими, кого вони

поневолили, що незабаром ця назва поширилася й на самих

завойовників, ставши самоназвою синкретичного за поход-

женням тарасканського етносу. Що ж до самого слова

тараски, то воно в тарасканській мові означає "зяті", що

дає можливість відносно точно виявити етимологію цього

етноніму.

Здавна серед здобичі, яку будь-які завойовники ділили

між собою після перемоги, поряд з матеріальними цінностя-

ми фігурували і вродливі дівчата та жінки. Зрозуміло, що не

відступили від цієї "доброї" традиції і тараски. Розгромив-

ши аборигенів, вони здобули владу не тільки над їхніми

землями, а й над ними самими. Отож значна частина

завойовників, "узявши" за себе місцевих красунь, стали для

аборигенів справжніми зятями — звідси й назва. Що ж до

сусідів, то вони називали тарасків куаочпанме ("лисими"),

оскільки майже всі тараски (за винятком жерців) вискубува-

ли на своїх бідолашних головах усе волосся, в тому числі

жінки й діти.

Щоправда, уже згадуваний Саагун виводив назву тараски з того,

що, мовляв, цей народ ушановує бога на ім'я Тарас, якому тараски,

начебто, приносять у жертву змій, птахів і кроликів

, проте ніякими

іншими джерелами підтвердити наявність такого бога в місцевому

пантеоні не вдалося.

Основою господарського життя тарасків після їхнього

приходу до Західної Мексики було запозичене у_ завойованих

аборигенів надзвичайно продуктивне рибальство

*, яке допов-

нювали рільництво (з використанням на озерах надводної

технології чінампів), мисливство та збиральництво. Синтез

культур і стабільна господарська база створили умови для

бурхливого розвитку місцевих ремесел, рівень яких може бу-

ти цілком зіставлений з аналогічними показниками найроз-

винутіших цивілізацій Мезоамерики. Сусіди з повагою від-

мічали високу якість місцевих тарасканських виробів зі

шкіри, кераміки і дерева, майстерність їхніх ткачів, які

уміли виробляти візерунчасті тканини та плести циновки з

використанням пташиного пір'я. Землі тарасків виявились

багатими на руди деяких металів (зокрема золота). Тарас-

канські металурги залишили чимало шедеврів ливарництва

(зокрема втраченою технікою воскової моделі) із золота,

срібла й міді, а майстерність місцевих каменярів при об-

робці туфу, обсидіану, гірського кришталю, піриту, бірюзи

та аметисту майже не поступалася аналогічному мистецтву

сусідів.

Не менш дивовижним був побут тарасків. Мешкали вони у глино-

битних прямокутних хижах, критих соломою, одяг виготовляли з

тканин і плетива, додаючи у нього пір'я, використовували також хут-

ра ягуарів, оиелотів, ведмедів, пум, лисиць, білок та оленів. Викликав

подив у іноземців і зовнішній вигляд традиційного тарасканського

одягу: чоловіки носили кікуїллі — короткі куртки, які прикривали

верхню половину тіла, а жінки — пов'язки на стегнах, шо прикрива-

ли лише нижню половину тіла. Костюм доповнювався плашем

подвійного плетива та сандалями. Тарасканські модники і модниці но-

сили також товсті лабретки (дерев'яні бруски), які вставлялися у

великі штучні отвори у вухах та нижніх губах.

Щодо їжі тарасків, то про неї несхвально відгукувалися всі, хто

мав нешастя з нею зіткнутися, оскільки "жінки їхні не дуже досвідчені

у приготуванні їжі... Коли вони готують їжу, то роблять її одразу у

великій кількості, шоб їсти її протягом двох чи трьох днів, іноді навіть

впродовж цілого тижня, а не на один день"

Важливу роль у суспільному житті тарасків відігравала

релігія, котра в цьому вулканічному регіоні природно мала

характер своєрідного вогнепоклонництва. Місцевий пантеон

очолювали бог сонця, вогню і війни Курікауері ("Великий

вогонь") та його божественна дружина, захисниця посівів та

породіль Куерауапері. Цих богів усіляко вшановували та об-

слуговували тарасканські жерці, сама назва яких (куріті-еча —

"розпалювач вогню") засвідчує певну специфіку ритуалів та,

відповідно, культових обов'язків місцевих жерців.

їхньою основною турботою було підтримувати вічний вогонь на

честь Курікауері у спеціальних священних місцях, де періодично того

ж бога вшановували пожертвами, спалюючи живцем взятих у полон

бранців. Перед ритуальним багаттям нешасних прикрашали золотими

виробами (символами Курікауері), після чого спалювали під схвальні

вигуки переможців.

Серед інших богів можна згадати богиню місяця Шаратангу (доч-

ку Курікауері та Куерауапері), яка, за сумісництвом, відповідала за

врожайність кукурудзи, бобових і перцю; бога молодої кукурудзи

(коханця Шаратанги) Уінторопатіна- а також богиню води та риб

Акіие-Катапеме, на честь якої (враховуючи важливу роль рибальства

в загальному господарському комплексі тарасків) проводилися наймо-

торошніші жертовно-культові ритуали. Зокрема, шоб умилостивити

богиню й здобути її прихильність, восени, коли водну гладінь і бере-

ги місцевих гірських озер майже завжди покривав туман, тарасканські

жерці кидали в їхню кришталево-прозору воду теплі людські серця.

Жахливе дійство супроводжувалося всенародним гулянням та весели-

ми танцями.

Вшановували тараски й багатьох інших богів: бога вітру

Таріакурі (обожнена постать першого тарасканського правителя), бо-

га війни Пунгареча (молодшого брата Курікауері), бога смерті Уарічу-

Укуарі, його дружину — богиню голоду Тангачурані Ауїканіме, бога

півдня Мімішкоа, бога півночі Уїтинауа, богиню вранішньої зірки

(Венери) Уренделуа-Векара тошо, однак кривавість культових дій на

честь цих божеств була незрівнянно меншою.

Абсолютно унікальними можна назвати весільні традиції тарасків.

Спочатку необхідно було, шоб юнак і дівчина пізналися, після чого

батьки дівчини всіляко її лаяли за те, що дочка "зганьбила честь

батьків і вкинула у багнюку їхнє лице". Після цього хвилюючого риту-

алу батьки дівчини "йшли до домівки її спокусника і забирали все, що

там було: одяг, жорна й збіжжя, для них підготовлені". А відтак за зго-

дою батьків нареченої і нареченого оформлялася нова тарасканська

родина, оскільки, як пояснювали батьки один одному, "їхні серця

(тобто серця молодят) уже змінилися і говорили одне з одним"

. Про-

цес одруження завершувався тим, що юнак розкладав перед входом у

домівку тестя велике багатгя, через яке забирав з дому свою дружину.

Як уже зазначалося, тараски в Західній Мексиці були на-

родом прийшлим, народом-завойовником, а влада для при-

бульців — це завжди непросто. Панування над аборигенами

вимагало від загарбників жорсткої владної централізації та

мілітаризації, ось чому верховний вождь тарасків (іреча або

касонкі) був абсолютним володарем для своїх підданих як в

адміністративно-політичному, так і в релігійному та судово-

му плані. Він уособлював собою верховного бога Курікауері

и виконував функції первосвященика його культу, був вод-

ночас верховним суддею і керував тарасканським військом.

Свого спадкоємця касонкі він також призначав самостійно із

числа власних синів або племінників. У нелегких управлін-

ських справах іречі допомагали два заступники (з питань

релігійних {петамуті) їді з питань військових (окамбеча)), а

також розгалужена система радників з найрізноманітніших

питань організації державного життя:

• радник з державних питань;

• радник з управлінських питань;

• радник з військових питань;

• радник з податкових питань;

• радник з будівельних питань;

• радник з питань скарбниці;

• радник з питань зовнішніх відносин;

• радник з питань торгівлі;

• радник з питань регламентації полювання та рибаль-

ства тощо...

Загалом, ураховуючи специфіку походження, держав-

ність тарасків мала яскраво виражений мілітарний характер,

і це дало їм можливість не лише осісти й міцно укріпитися

на землях навколо високогірного (2200 м над рівнем океану)

озера Пацкуаро, придушивши опір аборигенів, а й відносно

швидко продовжити активну зовнішньополітичну експансію

на сусідні території. Зокрема, перших успіхів на цьому поп-

рищі досягнув уже другий тарасканський іреча Тангашоан І

(початок — середина XV ст.), якому поталанило поширити во-

лодіння молодої держави на значні терени Західної Мексики.

Продовжив завоювання третій касонкі Цицик Пандакуа-

ре на прізвисько Чараку (середина XV ст. — 1479 р.), за ца-

рювання якого "плішиві" завойовники захопили містечка

Сакатоллан, Коліму, Сапотлан, Халіско й Тоналу, У 1462 р.

вони розгромили войовничі племена матлальцинків, а нев-

довзі, після певних невдач у війнах з астецьким "імперато-

ром" Ашаякатлем (тараски зазнали поразки у битві під

Сінапекуаро), пурепеча взяли в астеків відчутний реванш у

битві при Тахімаресі (Тахімароа) 1478 р., де загинув астець-

кий генерал Какаматон

За царювання четвертого тарасканського правителя Суанги

(Зуганга (1479—1521)), пурепеча відкинули віл кордонів Західної

Мексики армії астецького "імператора" Мотекусоми II Шокойоцина,

однак сам Суанга помер у 1521 р. від занесеної в Америку європей-

цями віспи.

Здавалося, що держава тарасків стане твердим горішком

і для непрошених бородатих прибульців з далекої Іспанії,

однак трагічна помилка останнього іречі Тангашоана II

Цинцінча (1521 — 1523) звела нанівець усі державницькі зу-

силля його попередників. Зійшовши на престол у 1521 р.,

Цинцінч, як і раніше, убачав головним ворогом свого наро-

ду астеків, а тому легковажно пішов на контакт з конкіста-

дорами, уклавши з ними союз, і навіть прийняв католицтво.

Можливо, він і справді сподівався, що віра білих принесе

щастя його підданим, а можливо, виношував хитромудрі

політичні комбінації на майбутнє. Так чи інакше, Цинцінч

необачно добровільно підкорився іспанцям і заборонив

своїм підданим чинити їм опір.

Розплата виявилася жахливою: після того, як потужна

тарасканська армія пропустила в 1523 р. до Західної Мекси-

ки загін іспанців, який очолював Г. Сандоваль, державність

тарасків була ліквідована конкістадорами, а самих "пліши-

вих" європейці нещадно пограбували.

Трагічно завершив своє життя і сам Тангашоан Цинцінч: за зра-

ду батьківщини через неспровоковану капітуляцію в народі його

прозвали Кальионсином ("Зрадником", ''Боягузом"), а після того, як

співвітчизники покинули свого /речу, той потрапив до рук конкіста-

дорів, які обібрали його до нитки. У 1532 р., після кількарічного

перебування у полоні, Цинцінч був звинувачений в тому, шо він зно-

ву впав у єресь, і після жахливих тортур спалений конкістадором

Нуньйо де Гусманом за відмову видати місцезнаходження державної

скарбниці тарасків, котру на той момент уже давно пограбували

успішніші конкістадори "першої хвилі" завойовників Західної Мекси-

ки, яких очолював Крістобаль де Олід. Тараски ж, у відповідь на

вбивство свого правителя, масово покинули обжиті місця й демон-

стративно пішли в гори, де й заховались, відмовившись у такий спосіб

підкоритися іспанським гнобителям.

Так припинила своє існування тарасканська цивілізація, а її сто-

личний центр Цинцунцан зазнав настільки спустошливого погрому від

іспанців, що ніколи вже не відродився. Лише у XX ст. його руїни,

серед яких виділяються п'ять ступінчастих пірамід з круглою основою

(тараски називали піраміди такого типу яката), складених з великих

лавових брил, були розкопані мексиканськими археологами.

Цивілізація сапотеків. Початки

сапотецької етнокультурної спільноти науковці міцно повязу-

ють зі знаменитими ольмеками. Вважається, що в момент

найвищого розквіту праматеринської цивілізації Мезоаме-

рики її носії, перейшовши, як відомо, до обширної терито-

ріальної експансії, зачепили своїм культуроносним впливом

не лише район Центрально-Мексиканського плоскогір'я, а

й проникли значно далі на південь, досягнувши врешті-

решт уславлених "щедрими родовищами"

золота саванно-

лісистих земель Теуантепецького перешийка (сучасний штат

Оахака) — що відокремлює від решти Мексики півострів

Юкатан. Саме завдяки ольмецьким переселенцям (або но-

сіям їхніх культурних здобутків) задовго до нової ери на зем-

лях Теуантепеку склалися перші стаціонарні поселення, що

перетворилися з часом на справжні міста, мешканці яких за-

початкували свою писемність (що має рельєфні ольмецькі

корені), навчилися записувати за допомогою крапочок і ри-

сочок цифри й числа, почали розвивати власну монумен-

тальну архітектуру й своєрідної пластики скульптуру тощо.

Господарським фундаментом таких вражаючих культур-

но-цивілізаційних успіхів стала надзвичайно розвинена багато-

галузева економічна система, що гармонійно поєднувала до-

сягнення аборигенів з передовими здобутками прибульців.

Зокрема, мешканці Теуантепецького перешийка продовжу-

вали й надалі активно займатися полюванням і рибаль-

ством, довівши до найвищої досконалості сильці, пастки,

сітки та сербатани (спеціальні трубки для духової стрільби

короткими отруйними стрілами). Почало також бурхливо

розвиватися рільництво з використанням ефективної зрошу-

вально-дренажної системи та доволі продуктивного терасно-

го. землеробства.

Проте географічно Теуантепек розташований на перехрес-

ті багатьох культуроносних впливів, тому вторгнення інших

етноцивілізаційних субстратів у процес формування місце-

вої соціально структурованої спільноти було лише питанням

часу. 1 приблизно на рубежі нової ери археологи фіксують

проникнення на перешийок племен майяського етнокуль-

турного типу з району гірської Гватемали й теренів прикор-

донного з Гватемалою сучасного мексиканського штату

Чіяпас. Ці переселенці, окрім своїх мовних та побутових

традицій, привнесли в регіон власні канони урбанізму й пи-

семності, доповнивши ольмецькі ієрогліфічні стандарти

протомайяськими ідеографічними та складовими фонемами.

Ускладнилася також соціально-релігійна структура регіону,

якісно зросли торговельні та інтелектуальні контакти теуан-

тепекців з сусідніми територіями.

Нарешті, з III—VI ст. пов'язаний помітний вплив на

місцеві канони й традиції могутнього Теотіуакану.

Цивілізація сапотеків, які самою географією виявилися

затиснені, немов у сандвічі, між багатьма могутніми куль-

турними вогнищами Мезоамерики, — це культура, що скла-

лася внаслідок синтезу аборигенних племен Теуантепека з

багатовекторними впливами близьких і не дуже близьких

сусідів. Відповідним було і культурно-цивілізаційне обличчя

сапотецької етнополітичної спільноти.

Вважається, що в основному цивілізація сапотеків сформу-

валася як своєрідний різновид мезоамериканської полікуль-

турної спільноти вже у II ст. н. е., хоча й у подальшому во-

на зазнавала відчутного впливу з боку сусідів, серед яких

найрельєфніше виявили себе майя, уже згаданий Теотіуакан

і, звичайно, знамениті тольтеки.

Останнім часом деякі дослідники відносять момент зародження

сапотецької цивілізації до середини І тис. до н. е., однак не вирішена

остаточно проблема точного хронологічного датування сапотецьких

написів залишає цю проблему дискусійною.

Справжній розквіт сапотецької цивілізації датують сере-

диною І тис. н. е., коли теуантепекці навчилися обробляти

метал (золото і навіть мідь!). їхні майстри видовбували з

гігантських стовбурів дерев каное, які могли ходити не ли-

ше річками та озерами, а й витримували каботажні океанічні

подорожі, а гончарі виробляли якісну кераміку найвитон-

ченіших форм, прикрашену вишуканими поліхромними кар-

тинками. Вражають також успіхи сапотеків у галузі дерево-

обробки, будівництва, виробництві музичних інструментів,

й особливо — у ювелірній справі. Зокрема, справжній шок у

дослідників викликали наслідки розкопок сапотецьких ста-

рожитностей на пагорбі Монте-Альбан, який, як з'ясувало-

ся, покривав собою одне з найбільших міст Доколумбової

Америки (площею до 40 км

, 25—50 тис. мешканців), яке,

безперечно, було столицею сапотецької держави.

Розпочав ці розкопки у 1931—1932 рр. мексиканський археолог

Альфонсо Касо, чим назавжди вписав своє ім'я в історію світової на-

уки. Річ у тім, шо, згідно з сапотеиькою космологією, люди з'явилися

на світ із великих печер, тому своїх мерців сапотеки відправляли до

предків тією ж дорогою — через підземні камери з настінним живо-

^'торія цивілізації 97

писом і дивовижним глиняним посудом, прикрашеним зображеннями

не менш дивовижних богів. На сьогоднішній день знайдено більш як

170 таких поховальних комплексів, а враховуючи, шо найповажніших

своїх вождів сапотеки ховали найглибше, у підскельних лабіринтах,

то найбагатші їхні гробниці не змогли знайти та пограбувати ані

конкістадори, ані грабіжники із числа "любителів давнини". Ось чому

знайдені в Монте-Альбані скарби нерідко (і цілком заслужено) став-

лять в один ряд із золотом Трої та безцінними знахідками із гробниці

Туганхамона.

Отже, на відміну від багатьох своїх сусідів, сапотеки не

зберегли ніяких свідчень про якісь власні доісторичні манд-

ри. Навпаки, вони вважали себе абсолютними автохтонами

Південномексиканської долини Оахака ("Країна Мімоз"),

оскільки виводили себе безпосередньо від місцевих каменів,

дерев та ягуарів.

А. Касо виявив підземні поховальні склепи, які дійсно більше

нагадують за розміром печери, буквально нашпиговані перлинними

намистами, сережками з нефриту та обсидіану, прикрасами з бірюзи,

черепашок, золота й срібла. Серед виявлених речей безцінні похо-

вальні маски і вироби з гірського кришталю, що викликають захоплен-

ня, оскільки чистий гірський кришталь (індіанці називали його "застиг-

лою небесною водою") — один із найтвердіших матеріалів на землі

(коефіцієнт твердості 7) і обробляти його навіть сьогодні надзвичайно

складно. Особливо вражають знамениті кришталеві сапотецькі "чере-

пи" — вирізані у натуральному масштабі людські черепи абсолютно

досконалих форм.

Будували сапотеки і чотирисхилові піраміди, увінчані храмами,

споруджували кам'яні стели (знайдено 15), проте масштаби їхнього

культового будівництва значно скромніші, аніж у їхніх сусідів.

Окремо стоїть питання сапотецької писемності — однієї

з найдавніших в Америці (в цьому плані вона поступається

хіба що ольмецькій). Зовні вона має багато спільних рис з

дешифрованим уже письмом майя, а також і з незрозумілою

поки що для криптографів ієрогліфікою ольмеків. Нині

виявлено (й частково опубліковано) більш як 500 сапотець-

ких текстів (усі записані вертикальними колонками), однак

із більш як сотні ідентифікованих в них ієрогліфів дешиф-

рувати вдалося лише кілька знаків, зокрема ієрогліф "сон-

це" і традиційні для Мезоамерики цифрові знаки — "крап-

ка"(один), "риска" (п'ять)

. Решта сапотецьких писемних

знаків усе ще мовчать. Вважається, що письмо це ієроглі-

фічне з можливими вкрапленнями окремих фонетичних

знаків, проте, з огляду на невелику кількість знайдених

текстів, навіть ця теза викликає сумніви у багатьох філо-

логів.

Мало чим може допомогти у складній проблемі дешифрування

сапотецького письма і той факт, шо сапотеки й нині існують і, звичай-

но, мають свою мову, яку дослідники відносять до групи отоманзької

мовної сім'ї. Проблема в тому, шо, по-перше, текстів дуже мало, а

по-друге, сама мова сапотеків дуже змінилася під деформаційними

лінгвістичними впливами спочатку астеків, а потім іспанців. Ось чому

основні свідчення про сапотецьке минуле ми здобули із записів часів

конкісти.

Формально, сапотецьку централізовану державу очолю-

вав верховний світський вождь гоккітао ("усім керуючий"),

котрий уособлював собою владу політичну, судову і військо-

ву. Влада його була спадковою і передавалася від батька до

сина. Утім, хоча поняття первородства мало певне значення

для сапотеків, престол, як правило, передавався не обов'яз-

ково старшому царевичу, а насамперед — найкомпетентні-

шому в питаннях управління, причому вплив на обрання

належної кандидатури мав не лише вінценосний батько, а й

адміністративна та жрецька верхівка держави. На місцях

представниками влади виступали общинні старости (гоккі)

та місцеві, призначені владою судді (кішиага). Важливу роль

у суспільстві відігравали також торговці (бенісаніха), віщуни

(коланіхе) та "служиві" державні люди — шиага, до категорії

яких входили як військові, так і цивільні службовці. Відпо-

відно розподілялися й обов'язки підданих: простолюдини

працювали і платили державі ренту-податок, а "служиві"

люди служили державі, за що отримували від влади, відпо-

відно до свого рангу, матеріальне утримання у вигляді нату-

ральних пайків або земель з общинниками, натуральні дер-

жавні податки з яких ішли на утримання того чи іншого

шиаги.

Отже, в соціально-політичному плані держава сапотеків

являла собою класичну деспотію східного типу, і в цьому

немає нічого дивного, оскільки її господарською базою була

об'єднана розгалужена іригаційна система, котра могла ефек-

тивно й стабільно функціонувати лише за умов жорсткої

Централізації та командно-адміністративного керівництва.

Однак уся ця владна піраміда мала світський характер. Що

до релігії та жерців, то вони займали в житті сапотеків

окреме, надзвичайно своєрідне місце, оскільки мали забез-

печувати вже виведену нами для Доколумбової Америки

стабілізаційну функцію, що "за все треба платити".

Культова система сапотеків доволі складна. За поховаль-

ними фресками та пам'ятками скульптури у сапотецькому

пантеоні уже нині виділено 39 божеств, із яких лише сім —

жіночої статі. Першим за рангом вважався бог-творець Піхе-

Тао (Кокі-Шее або Кокі-Сілла). Наступною була першопара

бога Косаана і богині Научани, що створили людей і тварин.

Серед богів стихій і корисних речей, яким, власне кажучи,

й поклонялися прагматичні сапотеки, найбільш шанованим

був ягуароподібний бог дощу Косіхо-Пітао ("Великий

Косіхо", зображувався завжди в компанії з небесною змією).

А далі йшли: благословенний бог кукурудзи Пітао-Кособі

(зображувався чомусь у вигляді летючої миші), божество

землі, печер і землетрусів Пітао-Шоо, бог насолод Пішее,

бог прикмет Пітао-Піхі, бог бідності і невдач Пітао-Сіх, бог

снів Пітао-Пекала тощо. Такому кагалові богів слугувала,

звичайно, доволі численна жрецька гільдія, яку очолював

верховний жрець віха-тао ("той, що усе бачить"), котрий за

свою службу самому богові дощу (найцінніший бог для зем-

леробів) мав право сперечатися з правителем і навіть відмі-

няти укази гоккітао. Авторитет жрецтва базувався на тому,

що саме вони були носіями і хранителями астрономічних та

математичних знань, мистецтва писемності, канонів риту-

альних поховань і, нарешті, медичних знань, в яких сапоте-

ки завжди відчували неабияку потребу, адже, судячи з де-

фектів, виявлених у кістяків мерців, знайдених у склепах,

хворіли вони часто, і деякі з цих хвороб спеціалісти й досі

не можуть ідентифікувати.

Так, в одного з вождів-покійників із Монте-Альбана виявили ве-

личезний горб і деформовану невідомою хворобою голову: вражен-

ня таке, ніби його кістки почали розм'якшуватися й 'опливати". Самі

сапотецькі жерці пов'язували походження хвороб з дисгармонією у

людському організмі трьох стихій (спеки, вологості та холоду), а ліку-

вали цілюшими рослинами, мінералами і т. ін.

Як і інші мезоамериканці доколумбових часів, сапотеки полюбля-

ли ігри з м'ячем. Що ж до культових ритуалів, то традиції сапотеків

були дешо гуманнішими, аніж у їхніх сусідів. Щоправда, на най-

давніших сапотецьких кам'яних стелах, знайдених у долині Оахака й

датованих ледь не серединою І тис. до н. е., зафіксовані криваві об-

ряди принесення в жертву людей (можливо, полонених, яким вирива-

ли серця), але в подальшому означені ритуали у сапотеків здебільшого

зійшли нанівець. Надалі кривавих людських жертвопринесень вони

100

майже не знали (лише в разі сонячного затемнення для відвернення

вселенської катастрофи в жертву світилу приносили карликів, котрих

вважали "дітьми сонця").

Сапотецькі жерці, яких навчали у спеціальних "духовних

семінаріях", жили потім серед людей як прості піддані,

відрізняючись від інших лише сферою своєї праці — інте-

лектуальною, а не фізичною. І тільки до верховного жерця

вимоги були значно суворішими. Жив віха-тао у розкішно-

му палаці, був особою недоторканною й абсолютно автори-

тетною (адже йому, як вважалося, "відкрита воля богів").

Прості смертні могли бачити його лише під час найурочис-

тіших церемоній, він міг відміняти розпорядження самого

гоккітао. Утім, становище верховного сапотецького жерця

видається не таким уже й виграшним. Він не міг брати

шлюб і жив самотньо у своїй розкішній резиденції. Щоправ-

да, один раз це правило усе ж порушувалося, оскільки віха-

тао мав сам зачати свого спадкоємця. Для цього під час

пишного релігійного свята у його хороми приносили

сп'янілу від сильного наркотичного напою спеціально обра-

ну невинну дівчину. Отож наступним віха-тао міг стати ли-

ше син великого жерця та цієї обраної дівчини. І тільки в

разі, якщо після цього нетривалого "шлюбу" народжувалася

дівчина, верховному жерцю "таланило" ще раз: священний

ритуал повторювали (але вже з іншою дівчиною), аж доки

не народиться хлопчик. Такою була плата за матеріальний

достаток, безмежний авторитет і непідвладність світському

правителеві.

Досить мізерною є інформація щодо конкретної полі-

тичної історії сапотецької держави. Вже згадані написи

(більшість яких походить із Монте-Альбана, Монте-Негро

та Куїлапана) опосередковано свідчать про те, що політичне

життя Сапотекії відбувалося доволі бурхливо. Рельєфні ілю-

страції, вміщені на стелах, розповідають про переможні по-

ходи сапотеків (зображення зв'язаних бранців трапляються

на сапотецьких стелах досить часто).

Науковці виявили близько 300 сапотецьких текстів, присвячених

воєнним питанням, причому, судячи із зовнішності бранців, більшість

із них були теотіуаканцями.

Окремий комплекс епіграфічних пам'яток сапотецького

походження — це написи, поміщені біля входу у поховальні

склепи: цілком природно припустити, що вони можуть ма-

101

ти як релігійне, так і цілком світське інформаційне наванта-

ження (скажімо, присвячуватися життєдіяльності того чи

іншого впливового діяча). Є серед сапотецьких написів і

справжні загадки: йдеться про кам'яні плити з так званими

дансантес (ісп. "танцюристи"), створення яких датують

приблизно 600 р. н. е. На плитах вибиті зображення оголе-

них чоловіків в абсолютно неприродних позах — з кривими

ногами й руками, головами амебоподібних форм, з потвор-

ними розпухлими губами. Ці дегенеративні фігури також

густо вкриті викарбуваними на них ієрогліфами, які мали б

пролити світло на те, що символізують (чи зображують) ці

дансантес, однак прочитати сапотецьку ієрогліфіку поки що

не вдається, а тому перипетії конкретної історії Сапотекії

для нас і досі залишаються таємницею.

Останнім часом висловлюється думка, шо дансантес — це

своєрідний медичний ілюстрований підручник, за допомогою якого

сапотеки знайомили майбутніх лікарів з будовою людського організму

та навчали їх, як боротися з різноманітними його захворюваннями.

Ускладнює ситуацію також незвична для нас календарна

система сапотеків, яка не дає можливості точно датувати

жодну з сапотецьких стел, навіть у тих випадках, коли зна-

ки, якими вона виписана, схожі на дешифровані майяські

аналоги. Річ у тім, що загальне обчислення років, місяців і

днів сапотеки вели за так званим "ритуальним" календарем,

який складався з 260 днів і поділявся на чотири "сезони" по

65 днів, кожен з яких, своєю чергою, утворював п'ять три-

надцятиденних "місяців".

Походження цього календаря овіяне таємницею, однак більшість

фахівців цілком аргументовано пов'язують його циклічність з

дев'ятимісячним циклом вагітності у жінок. Збігається 260-денний

цикл і з середньою тривалістю життя паростків кукурудзи — основно-

го джерела зернової їжі для абсолютної більшості мезоамериканців,

шо також могло вплинути на формування відповідних календарних

уявлень.

Саме за цим календарем сапотеки вели свій родовід,

фіксували важливі події, дати народження і смерті тощо. Що

ж до господарських потреб, то для цього використовували

365-денний сонячний "побутовий" календар-щорічник із

розбивкою всередині року для землеробських потреб, але

без загального обчислювання років. Між іншим, через кожні

52 роки циклічність цих двох календарів повторюється

102

(52 365-денних сонячних років відповідають 73-м 260-ден-

ним рокам), і саме з цим спеціалісти пов'язують саму появу

52-річних "століть" у Мезоамериканській календарній тра-

диції, котра фіксується в усіх індіанських цивілізацій Цент-

ральної Америки, починаючи з тольтеків.

У такому вигляді централізована деспотична держава

сапотеків проіснувала не менш як сім століть. Постійним

головним болем гоккітао були північні сусіди Сапотекії по

перешийку — міштеки ("темні" або "похмурі люди") —

лінгвістичні родичі сапотеків по отоманзькій мовній сім'ї.

Археологічні дані засвідчують, що предки міштеків посели-

лися на північному заході Теуантепеку ще в X ст. до н. е., а

в І тис. н. е. завдяки цивілізаторському впливу сусідів (у то-

му числі й сапотеків) досягли рівня соціально стратифікова-

ного суспільства. Підтвердженням цього можна вважати

появу у середині І тис. н. е, перших міштецьких міст на

північних кордонах держави Монте-Альбана.

Стосунки між сапотеками і міштеками, попри їхню лін-

гвістичну спорідненість, ніколи не були мирними. Та спо-

чатку перевага у збройних сутичках залишалася, як правило,

за сапотеками: запорукою цього були державна єдність, ви-

щий воєнно-економічний потенціал та професіоналізм во-

яків із числа шиага, а також солідні людські ресурси (на піку

могутності демографічний потенціал Сапотекії оцінюють у

півмільйона осіб). Однак на рубежі IX—X ст. перевага міш-

теків ставала дедалі відчутнішою. Чому так сталося, одно-

значно сказати важко. Можливо, міць сапотецької держави

роз'їла кричуща внутрішня соціальна диференціація. Роз-

глядаються також гіпотези про негативні наслідки природ-

них катаклізмів. Нарешті, самих міштеків недарма вважали

вкрай войовничим народом, з яким важко було впоратися

на полі бою. Крім того, експансія міштеків на сапотецькі

землі далеко не завжди мала суто воєнний характер, оскіль-

ки зафіксовано десятки сапотеко-міштецьких шлюбів між

знатними родинами. Про кількість міжетнічних шлюбів се-

ред простолюду хроніки мовчать, проте можна не сумні-

ватися, що їх теж було чимало. Одним словом, приблизно у

900 році Монте-Альбан упав під натиском міштеків, а біль-

шість сапотеків благополучно визнали владу етнічно близь-

ких сусідів й активно породичалися з прибульцями.

103

Монте-Альбан відтоді був покинутий мешканнями, а його руїни

міштеки перетворили на пишний цвинтар для своїх найвидатніших

володарів, назвавши це місце Юкукую ("Зеленою горою").

І лише найбільш непримиренні сапотеки, яких повели за

собою жерці на чолі з віха-тао, покинувши Монте-Альбан,

не скорилися перед міштецькою навалою, а укріпилися нав-

коло свого релігійного центру Мітла (по-сапотецьки Мікт-

лан, що означає в перекладі "Будинок смерті" або "Місце

Вічного відпочинку" — тобто вічної печалі). Саме там, у

важкодоступних горах на колишній південно-східній око-

лиці великосапотецької держави утворилася Пізня Сапо-

текія, котра, на відміну від попередньої деспотії, являла собою

уже абсолютну теократію на чолі з всевладним віха-тао та

його жерцями, що виконували не лише релігійні, а й держав-

но-управлінські функції.

Про буття Пізньої Сапотекії нам відомо дуже мало, оскільки роз-

копки у цьому районі Мексики розпочалися зовсім недавно, і навіть у

власне Мітлі спеціалістами досліджено лише 5—7 % культурної площі

пам'ятки. На сьогоднішній день розкопано кілька пірамід, включаючи

центральну, пофарбовану в червоний колір (колір смерті) "піраміду

мертвих", де сапотеки "відспівували" найшляхетніших своїх мерців.

Там же, у Мітлі, археологи виявили кілька підземних поховальних

склепів хрестоподібної форми, сторони яких чітко орієнтовані за сто-

ронами світу, а також рештки грандіозного палацу (правителя?) з ве-

личезною залою, прикрашеною пишною колонадою. Стіни окремих

пам'яток прикрашають оригінальні поліхромні фрески.

Кілька століть Пізня Сапотекія утримувала Мітлу з навколишніми

землями під своїм контролем і навіть змогла відродитися економічно.

Про це свідчить пишність самої столиці з її палаиами-храмами, прик-

рашеними візерунчастими фризами, вишуканими мозаїками з білого й

кольорового каміння та яскравими настінними фресками із зображен-

нями божеств і міфологічних тварин або геометричними візерунками.

В регіоні навіть відродилося інтенсивне сапотецьке містобудування,

унаслідок якого, окрім Мітли, на цих землях склалися нові центри —

Уіязоо (Віязоо), Ламбітек, Заачіла. Будівельним матеріалом слугувала

глина, перемішана з камінням, завдяки чому стіни будівель були

надзвичайно міцними. Сапотеки використовували в будівництві

найпередовіші для Мезоамерики методи архітектурного мистецтва,

зокрема висок і прямий кут. Вражає також наявність у Мітлі елементів

розвиненої дренажної системи.

Проте незалежність Йоопаа (як називається цей район нині)

стала можливою, попри рішучу відсіч міштецьким агресорам, насам-

перед тому, шо міштекам потрібен був час, аби освоїти те, шо вони

уже встигли захопити. Втім, у воєнно-економічному плані Пізня Сапо-

текія значно поступалася своїм войовничим сусідам, тому крах неза-

104

лежної Сапотекії був лише питанням часу. Продовжила її агонію і

відсутність політичної єдності серед самих міштеків, шо призвело до

чвар усередині міштецької спільноти і дало можливість Мітлі відносно

довго зберігати власний суверенітет.

Лише в 40-х роках XV ст. Мітла (де правив на той час

віха-тао Нукано) була також завойована міштеками, які,

таким чином, завершили розгром незалежної сапотецької

держави й повністю закріпили за собою землі Теуантепець-

кого перешийку. Щоправда, ненадовго, оскільки через кілька

десятиліть у регіоні вже володарювали непереможні астеки.

Останнім уламком величної в минулому Сапотекії лишилася

крихітна держава Сапотекапан ("Країна сапотеків" у районі сучасно-

го м. Оахака) зі столицею в місті Саахіл-Йоо (заснована в 1390 р.).

Астецька агресія відволікла сили міштеків і тим самим дала можливість

Сапотекапану проіснувати аж до іспанської конкісти і навіть понево-

лити сусідні племена первісної периферії — соке та хуаве (уаве), про-

те роль сапотеків у глобальних політико-економічних та культурних

процесах Локолумбової Мезоамерики стала на той момент уже

мінімальною.

105

104

Цивілізація міштеків. Завоювавши

сапотецькі землі, міштеки не змогли створити на теренах Те-

\антепеку власної єдиної держави на зразок знищеної ними

Великосапотецької деспотії. Тепер (з X ст.) землі переший-

ка являли собою у політичному плані сукупність безлічі

дрібних

князівств (Ночістлан, Тілатонго, Тлашиалко, Туту-

тепек, Теосакуалко, Коштлауака, Дзавінданда та ін.), кожне

з яких очолював власний незалежний світський правитель

мілітарного типу — касик. Надзвичайна політична розпоро-

шеність стала причиною постійних чвар між різними міш-

тецькими князьками, водночас активні етнокультурні кон-

такти міштеків, що панували в регіоні, із завойованими

сапотеками та авторитетними північними сусідами — толь-

теками — призвели до того, що уже через кілька десятиліть

міштецька знать міцно породичалася з сапотеками, а в дея-

ких теуантепецьких державках при владі опинилися навіть

не міштеко-сапотецькі, а міштеко-тольтецькі династії.

Зокрема, на тольтеиькій княжні з міштеиької держави Дзавіндан-

ла (астец. Атональцина) був одружений уславлений правитель астеків

Мотекусома І Іпуїкаміна ("Владика з гнівним обличчям, який стріляє

У небо", 1440—1469).

105