Рубель В.А. Історія цивілізацій Доколумбової Америки: Навч. посібник

Подождите немного. Документ загружается.

вами посткласичних майя, ставши їхніми посередниками у

товарних зносинах з Центральною Месетою.

Завдяки торговельним шляхам, які тлашкаланці надійно контро-

лювали, здійснювався товарообмін продуктами і виробами, які мали

великий попит у місцевого населення. Це, насамперед, нефрит, сер-

пентин, боби какао, каучук, сіль, віск, мед, маїс, риба (сушена, копче-

на й засолена), бавовник, хенекен, тканини, пір'я екзотичних птахів,

кремінь, металеві вироби, кераміка, вироби з обсидіану та гірського

кришталю і навіть раби, отож не дивно, шо прибутки перекупників ся-

гали фантастичних за давньоамериканськими стандартами масштабів.

Спроби конкурентів потіснити тлашкаланців дістали

рішучу відсіч. У переможних війнах "тлашкаланці постають

дуже хоробрими, повертають голови, б'ють себе долонями у

груди та співають (войовничих пісень)", наводячи тим са-

мим жах на супротивника, писав про них Саагун

, а тому не

дивно, що спочатку у цих битвах їм вдалося здолати опір

миролюбних сусідів-землеробів, які до того ж у політично-

му відношенні уже були роз'єднані й не змогли виставити

супроти агресора спільну армію. Престижність військової

служби забезпечувалася у тлашкаланців також можливістю

здобути аристократичний титул, як нагороду за особливе

завзяття на полі битви. За видатні воєнні заслуги тлашкала-

нець-простолюдин цілком міг стати родовитою людиною,

здійснивши своєрідний обряд посвяти, що тривав 50—60

днів.

Під час цього випробування претендент на звання родовитої лю-

дини мав постійно перебувати у храмі, поститися й до того ж цілодо-

бово охороняти власну зброю (тобто мав усі ці дні майже не спати).

За цей час він мав також здобути від жерців "нові знання". Якщо пре-

тендент успішно витримував цей непростий 60-денний "марафон ви-

живання", його приймали в еліту суспільства.

Стати аристократом тлашкаланець міг не тільки завдяки воєнній

доблесті, а й проявивши "мудрість у політичних порадах" та за "успіхи

в торгівлі"

, шо вкотре підтверджує важливість торговельного укладу

в системі соціально-економічного устрою "Зернової країни".

З'явились у тлашкаланців і свої воєнно-політичні союз-

ники, серед яких виділялося відносно бідне, проте войовни-

че сусіднє місто-держава Уешоцинко.

Здавалося, що білому тлашкаланському орлу з розпрос-

тертими крилами, усипаному сапфірами й перлинами (офі-

ційний державний герб-емблема держави Тлашкала), тепер

уже ніщо не загрожує. Його володіння постійно збільшува-

лися, владу Тлашкали визнало потужне сусіднє місто Кіа-

уіцтлан, а на інших підконтрольних землях тлашкаланці

активно будували нові поселення (Осетелолько, Тісатлан та

ін.), що заселялися вихідцями із власне Тлашкали.

Осетелолько відтоді став центральним транзитним ринком

регіону з купівлі-продажу маїсу та кошенілі (червоного фарбника ко-

машиного походження).

На початку XV ст. в межах "Республіки Тлашкала" налі-

чувалося до 30 населених пунктів. Однак у середині XV ст.

у купецької транзитної імперії з'явився суперник, упорати-

ся з яким виявилося не так просто. Йдеться про астеків.

Першим із астецьких володарів виявив інтерес до теренів

родючих узбережних земель Мексиканської затоки знамени-

тий грізний войовник Мотекусома І Ілуїкаміна (1440—1469),

якого підштовхнули до активного пошуку нових територій

драматичні події 1450—1454 рр., коли Центральну Месету

вразила небувала посуха. Проблеми із забезпеченням підда-

них продуктами харчування спричинили появу астецьких

армій на землях тотонаків (мешкали уздовж Мексиканської

затоки трохи на північ від тлашкаланців), які доволі швид-

ко були завойовані й перетворені на житницю молодої ас-

тецької імперії. З цього часу армії астеків нависли з півночі

над тлашкаланськими землями, загрожуючи перерізати тор-

говельні шляхи між Тлашкалою і узбережжям, що, звичай-

но, призвело до істотного погіршення міждержавних сто-

сунків у регіоні.

За такої ситуації астецький тлакатекухтлі Ашаякатль (1469—

1481) пред'явив ультиматум Тлашкалі, однак дістав категоричну

відмову. Тлашкаланці гордовито відповіли, шо "ані ми, ані предки

наші не платили данини й не корилися ніколи жодному чужоземному

государю; ніколи цього й не буде"

. Загроза війни стала цілком

реальною...

У подальшому, за правління Ауїсотля (1486—1502), асте-

ки охопили Тлашкалу з півдня, завоювавши Оахаку (де бу-

ли розгромлені та поневолені міштеки). Тлашкала мала ста-

ти наступною і цілком логічною жертвою астецької експан-

сії, але саме в цей час, здавалося б, непереможна воєнна

машина астецької імперії почала пробуксовувати. Тлашка-

-танцям (армія яких налічувала до 50 тис. вояків) було що

захищати, тому зламати їхній опір виявилося зовсім не

просто. Та й войовничістю вони мало кому поступалися. В

усякому разі боги Тлашкали, як стверджували їхні одягнені

у білі туніки жерці, вимагали кривавих людських жертво-

принесень щоденно

, тому полювання за бранцями стало

майже постійним елементом міждержавних стосунків тлаш-

каланців із сусідами. їхні жерці вирізнялися серед інших

тлашкаланців не лише тим, що "нігті в них на руках були

дивовижної довжини'', а й довжезними "жахливими косма-

ми, котрі були забризкані кров'ю, що текла по обличчю"

Нерідко конфронтація між сусідами переростала у так звані ри-

туальні "квіткові війни", метою яких було, насамперед, захоплення

полонених для культових жертвопринесень. Участь у таких бойових

зіткненнях брали виключно родовиті учасники. Така повинність-

привілей мала виконувати стабілізаційну суспільну роль за принципом

"за все треба платити" (оскільки простолюдин, шо жив матеріально

гірше від владної еліти, міг тішити себе тим, шо йому не доведеться

ризикувати життям у безглуздій різанині).

Першим астецьким правителем, який наважився розпо-

чати справжню (а не "квіткову") війну з Тлашкалою, був

Ауїсотль, але скорити тлашкаланців одним ударом йому не

вдалося. Неприступні гори, що оточували країну, давали

змогу тлашкаланцям успішно відбивати напади численнішо-

го ворога. Національним героєм тлашкаланського опору,

"грозою для астеків" став полководець-вождь Тлауїколлі

(Тлауїколь), доблесть якого визнавали навіть його вороги.

Адже саме в боях з вояками Тлауїколлі непереможні в ми-

нулому астеки раптом зустріли не менш войовничого супро-

тивника і з подивом з'ясували, що перші битви не принесли

їм суттєвих успіхів. Більше того, коли Тлауїколлі потрапив

до астеків у полон, він і там примудрився нагнати на своїх

ворогів жаху.

За "доброю" традицією, астеки привезли Тлауїколлі до Те-

ночтітлана у дерев'яній клітці й вирішили принести полоненого в

жертву богові війни Уїцилопочтлі. /Для цього влаштували своєрідний

"гладіаторський" двобій, в якому Тлауїколлі прив'язали довгою мотуз-

кою до великої каменюки й "озброїли" дерев'яною зброєю, а на ньо-

го нападали кілька озброєних до зубів астецьких гвардійців. Однак

Тлауїколлі бився так відчайдушно, що зумів убити вісьмох та порани-

ти двадцятьох астецьких вояків, аж доки ритуальне жертвопринесен-

ня не зупинили самі астеиькі жерці.

За бойову завзятість астеки не тільки зберегли життя

своєму заклятому ворогові, а навіть призначили його тлака-

теккатлем ("генералом") і відправили на чолі астецької

армії на завоювання земель грізних тарасків.

Про точну хронологію та наслідки цього походу ми

знаємо небагато. Відомо лише, що астеки не змогли в ході

цієї кампанії розбити тарасків, проте вони організовано по-

вернулися додому, не зазнавши розгрому, як це сталося з

ними у 1479 р. в битві з тими ж тарасками при Тахімаресі.

Одним словом, Тлауїколлі і тут проявив неабиякий талант

воєначальника. Проте, повернувшись з походу увінчаний

славою, тлашкаланець поставив перед своїми новими сорат-

никами категоричну вимогу, щоб його принесли в жертву

богам.

Нам, людям XXI ст., важко зрозуміти таке бажання, однак ас-

теиькі хроністи фіксували чимало випадків, коли бранці, бажаючи

потрапити до сонячного раю, вимагали, аби їхнє серце якнайшвидше

вирвали з грудей на жертовному камені теокаллі, а якщо ритуальні

жерці не задовольняли це прохання — кінчали життя самогубством.

Тлауїколлі, очевидно, заслужив такої нагороди, тому вже за кілька

днів серце славетного тлашкаланського войовника кривавим пульсу-

ванням зросило зображення кам'яних ідолів астецької піраміди, а в

його шкірі, зідраній з тіла, що конвульсувало, виконав моторошний

танець астецький жрець.

Попри відчайдушний опір Тлашкали, Астецька імперія

виявилася, звичайно, значно потужнішою у воєнному відно-

шенні, тому після загибелі Тлауїколлі тлашкаланці поступо-

во почали втрачати свої землі, а з ними і надії на майбутнє.

Уже наприкінці XV ст. астекам удалося відрізати своїх

"лютих ворогів"

, тлашкаланців, від океанічного узбережжя

й щільно оточити супротивника з усіх боків власними воло-

діннями, набудувавши на кордонах з бунтівливою Тлашка-

лою низку фортець. Терени країни обмежуватися компакт-

ною долиною близько 100 км у діаметрі. Та навіть тотальна

воєнно-політична облога не змусила тлашкаланського лі-

дера Шикотенкатля (Шикотенга) капітулювати перед на-

падниками.

Тоді теночки, не обмежуючись суто воєнними діями,

розпочали війну економічну, застосувавши проти непокір-

них тлашкаланців цілковиту економічну блокаду. Дійшло до

того, що, відрізані від будь-яких джерел постачання солі,

тлашкаланці змушені були зовсім відмовитися від її вживан-

ня й упродовж багатьох років споживати всю їжу абсолютно

несолоною (що неабияк здивувало пізніше іспанців). За

твердженнями іспанських хроністів, писаних на основі свід-

чень індіанських інформаторів, майже півстоліття тлашка-

ланці не їли сіль, не носили бавовняний одяг і не вживали

какао. Однак бажання жити незалежно пересилювало всі

страждання, тому завдати тлашкаланцям вирішального уда-

ру астеки так і не встигли.

Спочатку, після дещо несподіваної смерті Ауїсотля,

похід армії тлакатекухтлі Мотекусоми II Шокойоцина

(1502—1520) проти тлашкаланців завершився поразкою.

Річ у тім, шо напередодні означеної війни виникли політичні тер-

тя між двома основними союзниками (Теночтітланом і Тескоко), які,

власне кажучи, і являли собою хребет керованої астеками імперської

структури. Вирішивши покарати тескоканців за смерть своєї сестри,

хМотекусома зрадив союзника під час спільного походу супроти тлаш-

каланців, чим останні вдало скористалися, завдавши тескоканцям

нишівної поразки.

Скориставшись істотним послабленням свого союзника, Мотеку-

сома II у 1516 р. остаточно поставив Тескоко під свій тотальний конт-

роль, та коли він розпочав підготовку до чергової війни з Тлашкалою

(котра за розрахунками астеків мала стати останньою і завершитися

поневоленням Тлашкали), Мотекусомі II Шокойоцину просто не вис-

тачило часу, аби довести перспективне починання до переможного

кінця.

18 квітня 1519 р. на береги Мексики ступили конкіста-

дори Ернана Кортеса...

Цивілізація тотонаків. Тотонацька

цивілізація належить до числа найменш досліджених куль-

тур Доколумбової Америки — і в цьому один із парадоксів

сучасної амеріндології. Попри те, що всі класичні цивілізації

Давньої Мезоамерики можна, певною мірою, вважати спад-

коємцями таємничих ольмеків, усі вони географічно майже

не перетиналися з теренами своїх "цивілізаційних пра-

батьків" — за винятком тотонаків, ареал життя яких також

охоплював узбережжя Мексиканської затоки, хоча основні

центри цієї цивілізації були розташовані трохи далі на північ

від більшості поселень археологічних ольмеків. Отже, бодай

лише південною окраїною їхнього цивілізаційного ареалу,

однак саме тотонаків можна вважати прямими нащадками і

продовжувачами високих ольмецьких традицій не лише в куль-

турно-історичному, а й географічному відношенні.

Та попри все це знаємо ми про тотонаків, хоч як це дивно, зовсім

небагато, тим більше, якщо згадати, що як етнос вони збереглися до

наших днів (нині близько 200 тис. тотонаків мешкають у гірських, важ-

кодоступних районах мексиканських штатів Пуебло та Веракрус).

Щоправда, науковці ше й досі сперечаються стосовно походження

їхньої мови, котру більшість філологів (хоча й не без певних застере-

жень) відносять до мовної сім'ї майя-соке.

Походження тотонацької цивілізації датують також по-

різному. Проте більшість дослідників відносять її зароджен-

ня приблизно до 600 р. (хоча є і значно пізніші датування).

Про передісторію тотонаків нам відомо зовсім мало: одні

вважають їх автохтонами Мексиканського узбережжя, інші —

прибульцями, які в минулому мешкали у горах Центральної

Мексики, а потім були витіснені у низинну сельву океаніч-

ного узбережжя удатливішими сусідами. Та, осівши врешті-

решт на узбережжі Мексиканської затоки, тотонаки непога-

но тут прижилися і багато чим збагатили Мезоамерикан-

ську культуру.

Зокрема, вони проявили себе дуже працелюбними,

умілими рільниками, окультуривши самі та перейнявши у

сусідів низку рослин-доместикатів. Вирощували вони батат і

маніоку, маїс, бавовник, какао, а кукурудзу вже не сіяли, а

висаджували розсадою, що значно прискорило темпи її

визрівання (до двох урожаїв на рік) і, відповідно, — уро-

жайність (досягла фантастичних рівнів сам-100!).

Як справжні гурмани, ці люди якісно урізноманітнили свою кух-

ню, деякі атрибути якої набули з часом загальномезоамериканського

поширення (це, зокрема, емпаналас — страва з дичини, приготованої

у маїсовому борошні, тонкі маїсові коржі та маїсові накатамалес (спе-

цифічно приготовані зерна кукурудзи з прянощами, згорнуті трубоч-

кою у листя), шоколадні напої та міцна брага пульке тошо).

У плані технологічних здобутків тотонакам теж було чим

здивувати сусідів: майстри цього народу значно вдосконали-

ли технологію обробки бавовнику й каучуку, виготовляли

якісну кераміку (і не лише для побутових цілей, та про це

нижче), навчилися разом із тольтеками (а може й раніше)

обробляти деякі метали, виготовляти з кори дерев якісний,

хоча й грубуватий папір, славилися мистецтвом плетіння та

пір'яткацтва. Навіть свій одяг вони виготовляли не лише з

бавовнику, а й зі сплетених сорочок-циновок. І все це поп-

Ри те, що основна маса населення вела сільський спосіб

життя. Лише деякі тотонацькі поселення перетворилися на

справжні міста (Семпоала, Тахін, Халапа), проте й вони ви-

конували скоріше релігійно-політичну, аніж торговельно-

ремісничу функцію, оскільки ремесла у тотонаків являли со-

бою щось на кшталт народних сільських промислів (хоча і з

певними школами та традиціями), а не оформлену галузь

загальнодержавного господарського комплексу.

Культурні здобутки тотонаків також змушують з повагою

ставитися до цього загадкового народу, хоча в означеній га-

лузі суспільної активності самостійної творчості тотонаки

виявили небагато, задовольнившись, насамперед, запози-

ченням передових здобутків у сусідів. Вплив попередників-

ольмеків, а також розвинутих сусідів (теотіуаканців, толь-

теків і майя) проявився і в календарній системі (майже

цілковито "списаній" з тольтецького оригіналу), і в системі

лічби (ольмецько-майяського типу), й навіть у письмі, в

якому відчуваються впливи майже всіх тотонацьких сусідів.

Лешифрувати її досі не вдалося. Більше того, філологи-криптог-

рафи не змогли до кінця навіть визначити тип цієї писемності. Одні

називають її ієрогліфічною, мотивуючи це спільними рисами тото-

нацьких знаків зі знаковими особливостями майяської та ольмецької

систем письма. Інші вбачають у тотонацькій писемності чистої води

піктографію, доводячи не її схожістю з теотіуаканськими зразками.

Так чи інакше, а відомі дослідникам чотири тотонацькі кодекси

(кодекси Деес, Місантла, Чіконкіато і Тенеян) досі залишаються для

нас німими.

Справжній шок у дослідників викликають релігійно-

культові традиції цього народу. Головним богом тотонаки

вважали бога дощу, якому (як і решті своїх богів — богині

неба, богу сонця на ім'я Чічім ("Той, хто убиває"), богу

кукурудзи Тласолтеотлю, богині землі Синтеотль, зіркам)

служили численні орди одягнених в усе чорне та обвішаних

прикрасами із мушель жерців, яких обирали із числа найпо-

важніших людей збори всіх мешканців даного селища. Та

навіть не їхній похмурий одяг відлякував найбільше. Справж-

ній жах мав охоплювати присутніх, коли тотонаки починали

влаштовувати свої моторошні культові процесії,, обов'язко-

вою складовою яких були масштабні людські жертвоприне-

сення, котрі навіть на тлі далеко не гуманістичних мезоаме-

риканських стандартів вирізнялися особливою кровожер-

ністю. Ці пишні ритуали так шокували, що навіть після

загибелі тотонацької цивілізації пам'ять про них ще довго

зберігалася серед інших народів. Окрім звичних для Доко-

лумбової Америки жертвопринесень полонених, непорочних

дівчат і красивих юнаків, тотонаки на вершинах своїх ма-

сивних пірамід приносили в жертву власних дітей, кров яких

змішували з каучуком, соком плодів та насінням галюцино-

генних рослин, після чого жерці "причащали" цим пасто-

подібним "запашним" зіллям усіх дорослих учасників мото-

рошного обряду, починаючи з батьків забитої дитини. При

цьому жерці обов'язково поливали свої голови кров'ю при-

несених у жертву людей, тому, за описами іноземців, іще

однією зовнішньою ознакою кожного тотонацького культо-

вого служителя було довге "нечесане волосся, котре, як і

обличчя, намазувалося кров'ю"

, тоді як усі інші тотонаки

голили свої голови.

Архітектурним віддзеркаленням кривавої тотонацької релігії ста-

ли вже згадані піраміди (дві у Семпоалі та одна, семиповерхова, у

Тахіні), а також страхітливий семпоальський "Храм черепів", назва-

ний так археологами за те, шо його стіни прикрашені п'ятьма рядами

рельєфів і барельєфів, котрі зображують самі лише людські черепи.

Розважалися тотонаки і популярною у Локолумбовій Мезоаме-

риці грою з м'ячем, щоправда, ці ігри не супроводжувалися масови-

ми кривавими ритуалами.

Особливий подив викликають естетичні уподобання то-

тонаків у сфері керамічної скульптури. Ці вироби називають

ляльками, іграшками чи скульптурками, бо вони дійсно

невеликі за розміром. Та дивує інше. Усі люди (найчастіше

це діти), що їх зображують тотонацькі "іграшки", майже

завжди сміються (!) або, як мінімум, — посміхаються. Таких

веселощів у культурі похмурих доколумбових цивілізацій ми

не знайдемо ніде, і цей контраст моторошних кривавих ри-

туалів та "Храму черепів" із зображеннями дитячих

посмішок ніхто ще не зумів пояснити. Кого зображують ці

усміхнені діти: забитих на жертовному камені, а тому щас-

ливих у потойбічному світі дітей — чи, може, дітей, яким

поталанило не потрапити під жахливу м'ясорубку, — хто

знає? Невже і діти тотонаків були щасливими? Усе це ство-

рює широке поле для гіпотез, але науковці в цьому питанні

поки що не дійшли згоди.

Залишається відкритим питання про форму політичної ор-

ганізації тотонацького соціуму. Дехто з науковців припускає

можливість існування єдиної тотонацької держави, столи-

цею котрої називають Тахін, або ж найбільшу за розмірами

Семпоалу (до ЗО тис. мешканців), проте переконливих аргу-

ментів на користь такого бачення політичного устрою тото-

нацької спільноти мало. Більшість фахівців схильна вважати

Тотонакію сукупністю автономних вождівств, зв'язок між

якими (а отже й відчуття загальнототонацької єдності)

забезпечувала культурна, мовна та, насамперед, культово-

релігійна спільність (як у стародавніх греків часів класики).

Усіх своїх правителів та інших начальників, як і жерців, то-

тонаки обирали.

Ще менше відомо про обставини зникнення тотонацької

цивілізації. Конкістадори застали тотонаків як данників

астеків, котрим тотонаки сплачували данину (бавовник-

сирець, пір'я екзотичних птахів, самоцвіти, циновки, щити,

цінні шкури, бірюзова мозаїка, тканини, кольорові покрива-

ла, одяг, перець чіле, маїс, сіль та інші товари). Утім, як

засвідчували самі тотонаки іспанцям (про це писали, зокре-

ма, Торкемада, Педро Мартір, Берналь Діас), свою держав-

ність вони втратили задовго до приходу до Мезоамерики ас-

теків. За дуже приблизними побічними даними, зникнення

окремої тотонацької цивілізації датують приблизно 900 р.,

хоча точної хронології її загибелі ми не знаємо. Так само ма-

ло відомо і про причини занепаду тотонацької цивілізації,

хоча визнано, що загинула вона насильницьким шляхом. А

далі починаються гіпотези, що межують з голою фантазією.

Деякі науковці звертають увагу на воєнно-територіальну

експансію теотіуаканців, що засвідчується наявністю їхніх

оборонних споруд на тотонацьких землях. Пояснюють це

тим, що після краху в VII ст. самого Теотіуакана, частина

його мешканців змушена була залишити країну. Такі тео-

тіуаканці-вигнанці могли в IX ст. потрапити на узбережжя

Мексиканської затоки й знищити тотонацьку цивілізацію.

Однак тут виникають проблеми з хронологією: щось надто

довго (два з лишком століття!) тинялися ці невловимі тео-

тіуаканці по Мезоамериці, щоб зберегти достатній для такої

масштабної війни воєнний потенціал.

Вагоміші аргументи висувають ті науковці, які вважають

винуватцями загибелі тотонацької цивілізації тольтеків-

вигнанців — шанувальників бога Кецалькоатля. Вони поки-

нули Толлан наприкінці IX ст., а отже частина емігрантів,

цілком імовірно, могла рушити не на південь, за дискреди-

тованим Кецалькоатлем, а на схід. Саме вони могли знищи-

ти тотонацьку цивілізацію, оскільки, роз єднана в політич-

ному й економічному відношенні, вона не могла протисто-

яти розлюченим поразкою у власній країні тольтекам-"гума-

ністам". Та проблема полягає в тому, що жодного аргумен-

ту на користь цієї загалом логічної концепції не дала поки

що археологія, а отже усе це також більше нагадує фантазію,

аніж науку.

Не виключена можливість руйнівних міжтотонацьких

воєн і пов'язаних з ними внутрішніх соціальних катаклізмів.

Так чи інакше, незаперечним у науковому плані є лише той

факт, що тотонацька цивілізація зникла, тотонаки як на-

родність вижили, проте власної цивілізованої державності

вони в подальшому вже ніколи не збудували, ставши вічною

периферією полікультурного світу Давньої Мезоамерики.

Щоправда, у XII ст., судячи з матеріалів археології, тотонаки зно-

ву наблизилися за параметрами свого культурно-інтелектуального та

господарського, а отже й політичного життя до цивілізаційного рівня,

на їхніх землях виникли або відродилися близько тридцяти міст і вели-

ких містечок (Тахін, Семпоала, Чіауістлан та ін.), проте спустошлива

навала чічімеків, датована приблизно 1200 роком, остаточно припи-

нила цей процес.

Цивілізація хуастеків. Коли в

X ст. на узбережжі Мексиканської затоки остаточно згасла

цивілізація тотонаків, цим не могли не скористатися їхні

сусіди. І хоча як етнос тотонаки збереглися, втрата держав-

них інститутів відчутно вплинула на їхні оборонні можли-

вості, що вивело на перші ролі в регіональній політиці ма-

лопомітних раніше західних сусідів тотонаків, серед яких від

другої половини XI ст. особливо помітними були хуастеки

(уастеки, хуаштеки).

У лінгвістичному плані мову хуастеків відносять до сім 7

майя-кіче, а отже вони були близькими родичами знамени-

тих майя, проте істотно поступалися їм за рівнем культурно-

Цивілізаційного розвитку, хоча й мали з ними спільного

предка — етнос прамайя, котрий, на думку більшості аме-

ріндологів, мешкав до середини І тис. до н. е. у горах Цент-

ральної Мексики. В подальшому історичні долі протомайя і

протохуастеків різко розійшлися. Джерела повідомляють,

До вождь протохуастеків, якось, будучи напідпитку, при-

людно зірвав із себе пов'язку на стегнах і, кинувши її на

землю, влаштував перед земляками п'яний бешкет у такому

вигляді. За це майя прогнали своїх "диких" одноплемін-

ників — майбутніх предків страхітливих хуастеків. Дані лек-

сикостатистики й глотохронології дають підстави датувати

етнічний розкол майя і хуастеків серединою І тис. до н. е.

Та хоча в культурно-історичному відношенні хуастеки не

мають таких величних цивілізаційних здобутків, як їхні да-

лекі південні родичі, в історії Доколумбової Америки цей

народ відіграв помітну роль, залишивши по собі пам'ять як

про непереможних, вправних і водночас надзвичайно жорс-

токих вояків. А отже, якщо тольтеків називають іноді "гре-

ками Нового Світу", то для хуастеків більш вдалим видаєть-

ся інший аналог-прізвисько — "спартіати Доколумбової

Америки".

Рятуючись від руйнівних землетрусів та жахливих вул-

канічних вивержень, пам'ять про які збереглася у майяських

міфах, хуастеки покинули свою прабатьківщину десь у другій

половині І тис. до н. е., однак рушили вони не на південь,

як майя, а на північ, аж доки не осіли в багатих золотом

гірських районах, уздовж нижньої течії північномексикансь-

ких річок Тампіко і Пануко. Постійні конфлікти з не менш

войовничими горянами-сусідами змусили хуастеків макси-

мально мілітаризуватися, що, мабуть, і стало причиною зат-

римки їхнього загального цивілізаційного розвитку, проте

такий спосіб соціальної організації дав змогу їм вижити.

Хуастеки справді вирізнялися своїм бійцівським духом навіть на

тлі далеко не пацифістських реалій Доколумбової Мезоамерики, од-

ним виглядом наводячи жах на супротивника. їхні чоловіки, які, за

доброю традицією, мали усі поголовно бути вояками (неспроможних

або неохочих знищували), вкривали себе з голови до ніг татуюванням,

фарбувалися у синій колір, підпилювали та інкрустували зуби пласти-

нами із зеленого нефриту або чорного обсидіану, фарбували волос-

ся у червоний або жовтий колір, штучно деформували свої черепи,

проколювали носові перетинки, втикаючи туди трубочки або пір'я, та

ше й ходили у бій тільки абсолютно голими. Можна лише уявити, яким

страхітливим поставало в очах будь-якого ворога таке військо, тим

більше, шо навіть на тлі суворих давньоамериканських канонів війни

поводження з полоненими, шо його практикували хуастеки, вважало-

ся занадто жорстоким: як правило, з нещасних бранців з живих

здирали скальпи, котрі переможці гордо носили на шиї.

Ось який народ у другій половині XI ст. почав домінувати

в політичному житті Північної Мексики. Подолавши опір

тотонаків, хуастеки відібрали в них північну частину узбе-

режжя Мексиканської затоки. Столицею Хуастекії стало

місто Шиукоак (Циукоак, іспан. — Сікоак).

Про внутрішній устрій хуастецького вождівства нам

відомо дуже мало.

Самі вони мирно контактувати із сусідами не бажали, тому

дістати про них інформацію від інших індіанських народів виявилося

справою майже марною. Ті ж, хто знайомився з їхніми традиціями

ближче (бранці), залишити спогадів уже фізично не змогли, тому

інформація про їхнс життя є дуже уривчастою. Що ж до писемних ав-

тентичних джерел хуастецького походження — то це лише кілька

сильно пошкоджених кам'яних стел із зображеннями та якимись пи-

семними знаками

. Проте всі тексти дуже короткі й настільки погано

збереглися, шо їх не вдалося дешифрувати чи бодай визначити тип

хуастецької традиційної писемності. Отож, основна інформація про

буття хуастеків — це розвідувальні дані їхніх ворогів (насамперед, ас-

теків та конкістадорів).

Попри тотальну мілітаризацію, традиційне хуастецьке

суспільство мало теократичний характер, і це закономірно,

якщо проаналізувати роль жрецтва в його житті. Якщо віри-

ти джерелам, своїми функціональними обов'язками хуас-

гецькі жерці більше нагадували тунгуських шаманів або

жерців афро-таїтянського культу вуду, аніж християнських

священиків. Жрецтво хуастеків володіло цілою низкою сек-

ретів, украй необхідних людям, однак невідомих сучасній

людині знань, включаючи мистецтво лікування травами,

вогнем і затворами, гіпнотичні камлання, чародійні обряди

"чорної магії", гадання на обсидіанових дзеркалах і т. ін.

Цим воно забезпечувало собі незаперечний авторитет серед

одноплемінників, які жахалися їхньої всемогутності. Відоме

також ім'я їхнього головного бога — Пая ("Пісня Пір'я"), на

честь якого хуастецька верхівка влаштовувала криваві риту-

али, протикаючи власні язики риб'ячими кістками (прин-

цип

за все треба платити"). Але деталі культової конкрети-

ки й точні параметри державно-політичного устрою Хуас-

текії нам досі невідомі.

Дещо повніше описана матеріальна культура хуастеків,

насамперед, завдяки їхнім поневолювачам-конкістадорам.

Основою господарського комплексу хуастеків уже було зем-

леробство (маїс, боби, перець, ваніль, бавовник, какао тощо),

але й промисли привласнювального характеру (мисливство,

збиральництво, рибальство) відігравали в їхній економіці

суттєву роль. Одяг хуастеків обмежувався пов'язкою на стег-

нах та головним убором, а своє довге фарбоване волосся

вони заплітали в коси. Прикрасами, окрім згаданих паличок

та пір'я в носі, слугували нагрудні пекторалі й сережки з

різноманітних мушель.

Справжній шок в іноземців викликали святкові тралиш хуастеків.

Для кожного свята хуастеки готували пульке — міцну маїсову або ага-

вову брагу, але споживали її вони чомусь не як усі інші нароли, а тіль-

ки через клізму. Як виглядало таке святкування, звичайно, важко собі

уявити.

Неабиякою оригінальністю вирізнялися архітектурні

традиції хуастеків. З невідомих причин вони чомусь дуже

недолюблювали прямі лінії, гострі виступи та кути, тому всі

їхні житла, храми і навіть палаци мали округлу форму.

Сімейні традиції хуастеків нам також невідомі, проте враховую-

чи, шо їхні житла були розраховані на великі родини (до 10 осіб),

можна припустити, шо спільне проживання дітей з батьками вважало-

ся у них цілком нормальним і пристойним. Мерців своїх хуастеки хо-

вали без зайвої помпезності, закопуючи їхні тіла під підлогою власної

домівки.

Воєнно-політичне домінування хуастеків на теренах

північної Мексики тривало до кінця XV ст., аж доки цими

землями не зацікавилися астеки. Однак перший похід упев-

нених у своїй непереможності астеків на північних сусідів

(1481) завершився для астецького володаря Тісока (1481 —

1486) трагічно: його військо було знищене, а сам він ледве

врятувався від синьошкірих ворогів. Щоправда, наступному

астецькому володареві Ауїсотлю (1486—1502) вдалося при-

боркати войовничих хуастеків і навіть відвоювати у них час-

тину південних територій, проте й надалі хуастеки залиша-

лися найбунтівливішими данниками Астекії. Особливо

закарбувався у пам'яті астеків 1491 р., коли начебто остаточ-

но завойовані та замирені південні хуастеки повстали проти

іноземного гноблення і майже цілий рік мужньо чинили

опір численнішим каральним арміям "Троїстого союзу",

очолюваного Теночтітланом.

Не кращу зустріч влаштували хуастеки і конкістадорам.

У 1519 р. нечисленний загін іспанців спробував розбити їх з

наскоку, &пе непрошених гостей хуастеки зустріли зі зброєю

в руках і спочатку перемогли: конкістадори були оточені й

поголовно знищені. І лише після завоювання астецького

Теночтітлану сам Ернан Кортес виступив проти хуастеків.

Свій похід на північ він організував у 1521 р. після солідної

підготовки. Удару гармат, мушкетів і закованої в залізо

іспанської кавалерії хуастеки не витримали, та це мало що

дало переможцям. Не зумівши вистояти у відкритому дво-

бої, хуастеки сховалися від вояків Е. Кортеса в горах і не-

пролазних джунглях, а переможцям замість золота (якого у

хуастеків ніколи багато не було) дісталися як здобич лише

дивовижні округлі хуастецькі храми та скальпи нещасних

іспанських полонених.

Цивілізація тарасків (пурепеча).

Ще одним осередком формування державності у Давній

Мексиці був захід країни, гірські терени сучасних штатів

Мічоакан, Халіско, Наярит і північна частина Гереро. При-

родною скарбницею означеного регіону здавна вважається

грандіозний каскад великих прісноводних озер (Чапала,

Пацкуаро, Куїцео тощо), на берегах яких не одну тисячу

років мирно жили цілі покоління вправних рибалок. Сусіди

називали мешканців Західної Мексики "володарями риби"

(мічуаке, в однині — мічуа), а саму область — "Країною ри-

би" (Мічуакан, Мічоакан),

Такі природні щедроти, звичайно, притягували сюди й

іноземців, однак про прадавні етнічні міграції в регіоні істо-

рикам майже нічого невідомо. І лише з приходом тарасків

Західна Мексика міцно втягнулася у мезоамериканські дер-

жавницько-цивілізаційні змагання. А починалося все доволі

скромно і таємниче.

Етногенез тарасків — проблема складна і дискусійна.

Свою прабатьківщину вони іменували Сакапу і стверджува-

ли,, що вивів їх звідти вождь Іретікатаме, але коли це відбу-

лося, так само як і місцезнаходження "країни Сакапу" —

загадка. Зрозуміло, що сталося це десь на півночі і після

XI ст., проте дати точні відповіді на ці запитання сучасна

наука поки що не в змозі.

Мова тарасків і досі залишається предметом гострих

філологічних дискусій щодо її лінгвістичної класифікації.

Більшість фахівців вважають її унікальною (тобто ізольова-

ною, такою що не належить до жодної мовної групи), хоча

Дехто з лінгвістів (зокрема М. де Кастельві) відносить тарас-