Рубель В.А. Історія цивілізацій Доколумбової Америки: Навч. посібник

Подождите немного. Документ загружается.

НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ

Середина XII ст. — початок XIII ст. — заснування Куско.

1360-ті роки — війна інків з чайками.

1410-ті роки — 1471 р. — правління 9-го сапа-інки Па-

чакутека (Пачакуті Інка Юпанкі).

1471 — 1493 рр. — правління 10-го сапа-інки Тупак

Юпанкі.

1493—1527 рр. — правління 11-го сапа-інки Вайна Ка-

пака.

1527 р. — епідемія у Тавантінсую.

1527—1532 рр. — правління 12-го сапа-інки Васкара

(Тупак Кусі Вальпа).

1531 — 1532 рр. — громадянська війна у Тавантінсую.

1531 р. — битва поблизу р. Котапампа.

1532—1533 рр. — правління 13-го сапа-інки Атавальпи.

1539—1616 рр. — життя Гарсіласо де ла Веги.

1911 р. — експедиція X. Бінгема до Мачу-Пікчу.

ПРИМІТКИ

Чіпка Гарсиласо де ла Вега, История государства инков / Пер. со ста

роисп. В. А. Кузъмищева. Ленинград, 1974. С. 42—43.

Там

же. С. 43.

Там же. С. 43, 44.

Із металів інки уміли обробляти золото, срібло, мідь, виготовляли і

використовували бронзу, а також освоїли холодне кування гематитно

го заліза.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 445.

Там же. С. 48.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар

силасо и его история инков. Москва, 1979. С. 214.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 106.

Там же. С. 64.

Там же. С. 106.

"Там же. С. ПО.

Там же. С. 112.

Там же. С. 113.

Цит. за: Там же. С. 92, 93.

Мать-Луна / Пер. с исп. М. Самаева // Кецаль и голубь: Поэзия науа,

майя, кечуа / Сост. В. Б. Земское. Москва, 1983. С. 199.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 149.

Там же. С. 151.

1К

Там же. С. 158.

Там же. С. 163.

Там же. С. 166.

Там же.

Там же. С. 182.

Там же.

Там же. С. 185.

1ш же.

Сієса де Леон стверджував, що він не знає жодного сапа-інки, "в яко-

го було б менше семисот жінок для обслуговування його дому і для

його розваги" (Цит. Ж Кузьмищев В. А. У истоков общественной мыс-

ли Перу. Гарсиласо и его история инков. С. 254).

За повідомленням хроніста П. Сармієнто де Гамбоа, "Капак кома...

означає закопати живцем у землю кількох дітей п'яти й шести років,

дарованих дияволу з великою церемонією та безліччю посудин із золо-

та і срібла" (Цит. за: Кузьмищев В. А. Царство сынов Солнца. Москва,

1985. С. 102).

Перевагу при жертвопринесеннях інки надавали чорним ламам,

оскільки у білих лам ніс усе ж був чорним, а в чорних — чорним було

усе тіло.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар-

силасо и его история инков. С. 252.

Цит. за: Там же. С. 227.

Сієса де Леон так описує цей адміністративний захід: "Щороку при

їхньому дворі перебували сини правителів провінцій з усього королів-

ства, щоб вони могли засвоїти порядки й спостерігати велич двору, і

знали б, як їм слід служити та коритися йому, коли дістануть вони у

спадок свої володіння |і права] пана й кураки" (Цит. за: Там же.

С. 236).

Цит. за: Самаркина И. К. Община в Перу: очерк социально-экономи-

ческого развития. Москва, 1974. С. 29.

Там же. С. ЗО.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 103.

Інкські

адміністратори общинного рівня мали добре знати життя

своїх підлеглих. Вони відповідали за організацію місцевого виробничо-

го процесу, здійснювали контроль за дисципліною й мор&іьною благо-

надійністю односельців, могли карати їх за дрібні провини, вели ста-

тистику народжень і смертей, щомісяця звітувались перед вищим на-

чальством про стан справ у ввіреній їм общині.

374

375

Цит. за: Самаркина И. К. Община в Перу: очерк социально-экономи-

ческого развития. С. 26.

Цит.

за: Там же. С. 35.

Підраховано за: Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства ин-

ков / Пер. со староисп. В. А. Кузьмищева. С. 273, 737.

Найпопулярнішими сортами картоплі в інків були: ульятаїья (найс-

мачніший), рукі (найкрохмальніший), уріпана (скороспілий) та акаярі

(морозостійкий).

Гуано, як високоефективне добриво, інки так цінували, що завдання

будь-якої шкоди морським птахам вважалось у Гавантінсую одним із

найтяжчих злочинів і каралося смертю.

Іспанський

хроніст Бернабе Кобо так характеризує життя інкських

підданих-простолюдинів: «Тягар, який несли на своїх плечах ці не-

щасні індіанці, був настільки тяжким, що коли б усі люди світу, зібрав-

шися разом, спробували придумати найнеймовірніші способи підко-

рення й тиранії, то, я гадаю, вони не змогли б видумати що-небудь

понад те, чого вже досягли у цьому відношенні інки" (Цит. за: Рауль

Руис Гонсалес. Боливия — Прометей Анд / Пер. с исп. Москва, І963.

С. 47).

Инка Гарсії/іасо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 521.

Там же. С. 232.

^Там же. С. 236.

Там же. С. 222.

Там же.

Див., наприклад: История Латинской Америки. Доколумбова эпоха

— 70-е годы XIX века. Москва, 1991. С. 40; Березкин Ю. Е. Инки. Ис-

торический опыт империи. Ленинград, 1991. С. 80; Стингл М. Госуда-

рство инков. Слава и смерть «сыновей Солнца» / Пер. с чеш. Москва,

1986. С. 74; Пащук В. В. Викрадення континенту. Київ, 1991. С. 176;

Галич М. История доколумбовых цивилизаций / Пер. с исп. Москва.

1990. С. 352, 353.

Пащук В. В. Викрадення континенту. С. 168.

Стингл М. Государство инков. Слава и смерть «сыновей Солнца».

С. 57.

Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гарсиласо и

его история инков. С. 207—209.

э1

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 63.

Стингл М. Государство инков. Слава и смерть «сыновей Солнца».

С. 66, 67.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 419.

Там же. С. 335.

Там же.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар-

силасо и его история инков. С. 221.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 244.

Там

же. С. 361.

Там же. С. 100.

Там же. С. 104.

Там же. С. 272.

Там же. С. 428.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар-

силасо и его история инков. С. 262.

Цит.

за: Там же. С. 263.

Цит. за: Струйский П. А. Национальная музыкальная культура //

Культура Перу / Отв. ред. В. А. Кузьмищев. Москва, 1975. С. 309.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар-

силасо и его история инков. С. 235.

Цит. за: Там же. С. 230.

Цит.

за: Там же. С. 231.

Хайли в честь Виракочи / Пер. с кечуа Ю. Зубрицкого // Кецаль и го-

лубь: Поэзия науа, майя, кечуа / Сост. В. Б. Земское. С. 189.

О создании людей и о происхождении инков / Пер. с англ. Б. Фих-

ман II Легенды и сказки индейцев Латинской Америки / Сост. Э. Зи-

берт. Ленинград, 1972. С. 192.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар-

силасо и его история инков. С. 241.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 421. Високоякісна вовна дикої вікуньї вва-

жалася в імперії інків "царським

' продуктом, для її добування періо-

дично організовувалися спеціальні королівські лови. Носити одяг із та-

кої вовни вважалося неабияким привілеєм. Простолюдина, який нава-

жився виготовити собі одяг із вовни вікуньї, одразу страчували "за бра-

коньєрство".

Оскільки "Сонце золотом ллється, а Місяць — сріблом!" — Эа, вот и

победа / Пер. с исп. М. Самаева // Кецаль и голубь: Поэзия науа, майя,

кечуа / Сост. В. Б. Земское. С. 205.

Секретар Г. Пісарро Педро Санчо та іспанський хроніст Мігель де

Естете стверджували, що бачили в Куско "понад сто тисяч будинків"

(див.: Кузьмищев В. А. Царство сынов Солнца. С. 37), однак архео-

логічні розкопки "зменшили" означену цифру вчетверо.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар-

силасо и его история инков. С. 238.

Цит. за: Кузьмищев В. А. Царство сынов Солнца. С. 211.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 362.

Там же.

Там же. С. 364-366.

Там же. С. 366.

377

376

Там же. С. 330, 331.

Там же. С. 382.

Мову кара відносять до різних мовних груп: майя, карибів, до лінгвіс-

тичної сім'ї гуарані. Відомі навіть версії про мовну спорідненість кара

з індіанцями кечуа.

Гонсало Фернандес де Овьедо-и-Вальдес. Сведения о походе Гонсало

Писарро в страну корицы, о плавании Франсиско де Орельяны по ре-

ке Мараньон и о землях, лежащих по этой реке (отрывок из «Всеоб-

щей и подлинной истории Индий, островов и материковой земли в

море-океане») // Открытие великой реки Амазонок: Хроники и доку-

менты XVI века о путешествиях Франсиско де Орельяны / Пер. с исп.

С. М. Вайнштейна. Москва, 1963. С. 133.

Там же. С. 135.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 515.

Там же.

Гонсало Фернандес де Овьедо-и-Вальдес. Сведения о походе Гонсало

Писарро в страну корицы, о плавании Франсиско де Орельяны по ре-

ке Мараньон и о землях, лежащих по этой реке (отрывок из «Всеоб-

щей и подлинной истории Индий, островов и материковой земли в

море-океане») // Открытие великой реки Амазонок: Хроники и доку-

менты XVI века о путешествиях Франсиско де Орельяны / Пер. с исп.

С. М. Вайнштейна. С. 133.

Там же.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 414.

Там же. С. 415.

Цит. за: Свет Я. М. В страну Офир. Москва, 1967. С. 58.

9і

Кількість населення Тавантінсую науковці оцінюють дуже по-різно-

му: від 6 до 40 млн.

Дослідники вважають, що 10-го сапа-інку отруїла одна з його дружин.

Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков / Пер. со ста-

роисп. В. А. Кузьмищева. С. 587.

Там же. С. 469.

Цит. за: Кузьмищев В. А. У истоков общественной мысли Перу. Гар-

силасо и его история инков. С. 238.

Цит.

за: Там же.

Цит. за: Там же. С. 186.

100

Цит. за: Стингл М. Государство инков. Слава и смерть «сыновей

Солнца». С. 115.

101

Цит. за: Земское В. Б., Зубрицкий Ю. А. Литература ви це-королевства

Перу в XVI веке // История литератур Латинской Америки: В 4 т. Т. 1.

От древнейших времен до начала Войны за независимость / Отв. ред.

В. А. Земское. Москва, 1985. С. 299.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

ЧІБЧА-МУЇСКІВ

О Природа й географія Колумбійського нагір'я

О Джерела з історії чібча-муїсків

О Походження цивілізації чібча-муїсків

О Господарство та побут муїсків

О Суспільно-політичне життя

О Релігійне життя

О Боротьба за гегемонію. Цивілізація

чібча-муїсків напередодні конкісти

Природа й географія Колумбій-

ського нагір'я. На думку лінгвістів,

етнос муїсків належав до великої

мовної сім'ї чібча, до якої філоло-

ги відносять близько сотні різних

мов і діалектів, носії котрих насе-

ляли за доколумбових часів тере-

ни від сучасних Коста-Ріки (кабе-

кар, брібрі, борука) й Нікарагуа

(рама) до лісів Амазонії (інка,

когі), від Анд (паес, гуамбіа, туне-

бо, барі, тімоте) до атлантичного

узбережжя Південної Америки

(куна, гуаймі). Проте з усіх цих

чібчанських народів лише муїски

]

(самоназва, мовою муїска — "лю-

ди") досягли за доколумбових ча-

сів вершин справжньої (хоча й

ранньої) цивілізації, створивши в

районі північноандського гірського

379

хребта (Східні Кордильєри) низку ранньодержавних утво-

рень на базі багатовікового досвіду власного культурно-істо-

ричного розвитку. Територіально їхня країна була розташована

у межиріччі Магдалени і двох притоків знаменитої Оріноко —

Гуавьяре та Мета — у самому центрі сучасної латиноамери-

канської держави Колумбія (нині департаменти Кундіна-

марка і Бояка).

Означений регіон являє собою велике гірське плато, розта-

шоване на висоті 2600 м над рівнем моря, площа якого ста-

новить майже 15 тис. км

. Попри те, що ці землі розташо-

вані лише на кілька градусів на північ від палючого еквато-

ра, тут не дуже спекотно, помірні опади, небагато лісів й

удосталь потухлих та діючих вулканів. Щедроти цих країв

доповнювали також регулярні дощі, надзвичайно родючі

грунти й десятки чарівних озер (Фукене, Ебаке, Суеска, То-

та, Гуатавіта, Гуаска, Сіеча, Теусака та ін.) льодовикового

походження, котрі муїски називали словом, що стало надалі

інтернаціональним — лагуна. Крім того, навколишні землі

були багатими на дичину (олені, пекарі, дикі кролики тукос,

тапіри, мавпи, ведмеді, ягуари, оцелоти, пуми, мурахоїди то-

що) й пташину (голуби, качки, куріпки), ріки й озера

кишіли рибою, тюленями, нутріями, скатами й крокодила-

ми, а надра виявилися багатими на смарагди, сіль та вугілля.

Клімат "країни муїсків" — доволі стабільний, його се-

зонність проявляється тільки кількістю природних опадів,

що двічі накривають цей регіон у березні й жовтні. Між ци-

ми двома дощовими сезонами, коли через Колумбію прохо-

дить пояс тропічно-екваторіальних дощових хмар, тривають

два "сухих сезони", але без суттєвих температурних коли-

вань. Як засвідчує хроніст П. Агуадо, "ця земля — холодна,

але холод не завдає ніяких турбот людям, так само як і теп-

ло. Весь рік — однаковий, немає помітної різниці між літом

і зимою, і вдень, і вночі одна й та сама температура; це на

диво здорова за кліматом земля"

Такий клімат був значно комфортнішим для життя, на

відміну від сусідніх джунглів та жарких низин, тож не див-

но, що у цих справді "райських кущах" здавна селилися лю-

ди, і саме сюди не пізніше другої половини І тис. н. е. при-

йшли (мабуть, з півдня Центральної Америки) предки муїсків,

які швидко й доволі густо заселили гірські долини, а з часом

освоїли ще й схили самих гір.

380

Це були невисокі на зріст, кремезні люди з короткими, сильними

руками й ногами, ширококості, міцної статури. Одягом їм служили

руани — ковдри-накидки на зразок пончо з проріззю для голови,

"застебнуті" на плечах за допомогою мішечків із золотом чи міддю (за-

лежно від соціально-майнового статусу власника). В холодну погоду

надягався ше один короткий "верхній" плаш — чіркате. Голову,

залежно від пори року й відповідної погоди, покривали вовняний бе-

рет хураїка або шкіряна чи хутряна (ведмідь, пума, ягуар, нутрія) шап-

ка, або ж високий бавовняний капелюх без полів чи примітивний

тюрбан. Взуття і штанів муїски не знали, зате в свята полюбляли прик-

рашати себе золотими медальйонами, сережками, браслетами тошо.

Так розпочалася історія країни, яку через півтори тисячі

років конкістадори назвали "Позолоченою землею" — Ель-

дорадо (від ісп. ель-дорадо — "позолочений").

Джерела з історії чібча-муїсків.

Історики продовжують наполегливо шукати зразки писемної

культури власне муїсків, однак досі жодного такого доку-

мента не знайдено, хоча наявність власної писемності у

муїсків вважається доведеним фактом. Щоправда, й сьогодні

незрозуміло, якою саме вона була. Свідчення іспанських

хроністів дають підстави припустити, що вона мала піктог-

рафічний характер. На думку деяких дослідників, наявність

у панамських індіанців народу куна — близьких лінгвістич-

них родичів муїсків — елементів ієрогліфічної писемності

може свідчити про ієрогліфічний характер письма муїсків.

Висловлювалися навіть версії про наявність у муїсків еле-

ментів мнемонічного фіксування інформації на зразок інк-

ських кіпу. Тому основним джерелом з історії цивілізації муїсків

залишаються свідчення іспанських хроністів часів конкісти,

підкріплені даними археології, порівняльного мовознавства

та етнографії.

Серед так званих "колумбійських хронік" найбільшу цін-

ність мають свідчення безпосередніх учасників, а також су-

часників іспанського завоювання Колумбії^ На жаль, значна

кількість таких документів не збереглася. Йдеться, зокрема,

про хроніки одного з відомих літописців іспанських походів

у землі муїсків, командира конкістадорів генерал-капітана

Гонсало Хіменеса де Кесади (1499—1579). За деякими дани-

ми, ще на початку XIX ст. у Національній бібліотеці Боготи

зберігався рукопис його "Трьох свят проведених в [області]

381

Суеска". Проте його подальша доля невідома. Тому у своїх

дослідженнях історики змушені орієнтуватися на інші "ко-

лумбійські літописи". Найінформативнішими з них вважа-

ються такі:

• "Долина замків", записана по гарячих слідах після

конкісти іспанською мовою родовитим муїском Гуас-

ка Паусо, християнізованим під ім'ям дон Хуан де Гуа-

тавіта — єдина іспаномовна хроніка, створена пред-

ставником власне народу муїсків;

• викладена в жанрі ритмічної поезії "Історія королів-

ства Нова Гранада" (четверта частина "Елегії про досто-

славних мужів Індій"), створена безпосереднім учас-

ником колумбійського походу, талановитим істориком

і поетом Хуаном де Кастельяносом (1522—1607), який

прийняв на схилі віку сан священика;

• "Історія Санта-Марти і Нового королівства Гранади"

та "Історія Венесуели" ще одного очевидця конкісти —

ченця-францисканця, доктора теології, а за сумісницт-

вом математика й історіографа — Педро де Агуадо

(1503-1588);

• "Історичні свідчення про завоювання Тьєрра-Фірме

[Материкової Землі] в Індіях", авторство яких нале-

жить францисканському монахові Педро де Сімону

(1574—1630), якого за енциклопедичні знання прозва-

ли "колумбійським Тацитом";

• "Загальна історія конкісти Нового королівства Грана-

да", викладена єпископом столичної Санта-Фе-де-Бо-

готи креолом

за походженням Лукасом Фернандесом

де Пієдраїтою (1624—1688);

• "Конкіста і відкриття Нового королівства Гранади..."

хрещеника Г. X. де Кесади, ченця, що мав титул "пер-

шого креольського історика Нової Гранади", Хуана

Родрігеса Фресле (1566—1638), працю якого прозвали

"Ель-Карнеро" (ісп. "Баран") за гарну червону обкла-

динку, виготовлену з баранячої шкіри. Основна цін-

ність цієї хроніки полягає в тому, що саме в ній збе-

реглася вмонтована в текст літопису, згадана вище

"Долина замків" Хуана де Гуатавіти;

• "Історія провінції Святого Антонія королівства Нова

Гранада", укладена наприкінці XVII ст. за дорученням

382

тогочасного керівництва домініканського ордена ко-

лумбійським монахом Алонсо де Саморою.

Важливим джерелом наших знань про побут, культуру, естетичні

традиції та ментальність муїсків є матеріальні рештки цієї цивіліза-

ції — безцінні шедеври муїського литва (особливо із золота),

керамічні вироби, предмети побутового та культового призначення.

Походження цивілізації чібча-

муїсків. Цікаву, хоча й малоінформативну з наукового пог-

ляду, версію зародження цивілізації муїсків дає їхня міфо-

логія, рештки якої збереглися у хроніці "Долина замків"

дон Хуана де Гуатавіти.

Згідно з цією хронікою, творцем муїсків, як і усього сушого, в

тому числі Землі, Сонця, Місяця, тварин і рослини, був "всемогутній

і великий" Чімінігагуа — володар світла. Причому чоловіків він тво-

рив з жовтої глини, а жінок — з паростків високої трави. Проте спо-

чатку муїски були дикими і жили немов тварини: "Вони ходили голи-

ми, не вміли обробляти землю і не було в них ані законів, ані об-

рядів"

, аж доки зі сходу, "із місць, де народжується Сонце", не прий-

шов до них дивний старець з бородою і довгим, до плечей, волоссям,

якого одні чібча називали Бочіка, другі — Уе, треті — Немтерекете-

ба. Цей незвичний проповідник "навчив муїсків багатьом корисним

речам — виготовляти гарні тканини й прикривати ними голе тіло, вп-

рошувати йомгі й абу (картоплю й маїс), виготовляти різнокольорові

горщики, кувати прикраси із золота"

, "збудував їм міста і наказав

поклонятися сонцю"

, після чого помер, залишивши людям початки

цивілізації. Хуан де Гуатавіта датує ці події IV—V ст. н. е., однак сам

же зазначає з цього приводу, шо "цей термін надто великий, тож я

сумніваюся, чи міг би хто-небудь його вирахувати"

. Першим христи-

янським проповідникам муїски казали, начебто Бочіка прийшов до

них на двадцять 70-річних циклів раніше від іспанців, шо відповідає

приблизно II ст. н. е.

Та це в легендах... Фактично ж надійною базою для прис-

корення цивілізаційної еволюції муїсків став розвиток багато-

галузевої, доволі ефективної господарської системи, яка дала

можливість місцевим індіанцям накопичити на початку

II тис. н. е. солідний обсяг додаткового продукту, достатній

для розбудови ними власних інститутів державності, стра-

тифікованого суспільства, оригінальної культури, комплек-

су початкових наукових знань тощо.

383

Господарство та побут муїсків.

Муїське господарство грунтувалося на органічному синтезі

домінантних відтворювальних і допоміжних привласнювальних

типів господарювання (причому роль останніх в економіці

також була істотною). Місцеві землероби вирощували більш

як ЗО сортів культурних рослин. Серед них маїс (13 сортів —

білий, жовтий, рожевий, світло-червоний, пурпурний, чорний

та ін.), перуанський рис кіноа, картопля-йомга (більш як

10 сортів — білий, жовтий, фіолетовий та ін.)

, юш-чугуа

(маніок), "солодка ріпа" ібіа, солодка картопля батат (ку-

мар), ріпоподібна кубіа, бурякоподібна рубіа, томати, квасо-

ля, гарбуз, андська селера арракача та перець ахі. З плодо-

вих культур були поширеними ананас та гуаява, технічних —

кущі айо (місцевий різновид коки), бавовник, агава сорту

піта і тютюн (який і палили, і нюхали). Для інтенсифікації

аграрного виробництва застосовувалися методи зрошуваль-

ної іригації, терасного землеробства та інші агротехнічні

прийоми, зокрема елементи селекції рослин, сівозміна,

чітка сезонність сільськогосподарських робіт, складове зем-

леробство (висаджували посмужно на одному полі картоплю

і перуанський рис кіноа, підрізали квіти і бадилля у картоплі

для збільшення кількості й величини бульб тощо). Пара-

лельно муїски полювали на дичину (кролів, оленів і навіть

ведмедів), розводили морських свинок, качок і собак на

м'ясо, намагалися приручати з тією ж метою оленів, випа-

рювали із вод місцевих солоних мінеральних джерел сіль,

видобували за допомогою справжніх шахт сердолік, агати, а

також високоякісні "зелені камені" чуекута (смарагди), ло-

вили в навколишніх річках і озерах рибу та раків. За дани-

ми П. Агуадо, муїски "дуже любили бджолиний мед, на

відміну від європейців, вони розводили й утримували бджіл

на спеціальних деревах"

Технічне озброєння місцевих землеробів було доволі при-

мітивним: землю обробляли дерев'яними мотиками (гуе), що

нагадували за формою кирку, або дерев'яними лопатами

(хіка). Рільництвом займалися лише жінки (вважалося, що

коли жінки вміють народжувати дітей, то з вирощуванням

рослин вони впораються краще від чоловіків). Що ж до чо-

ловіків, то вони споруджували іригаційні й терасні комплек-

си, полювали, рибалили або займалися "чоловічим" ремес-

лом — обробкою каменю і дерева, литвом золота й міді.

384

Жінки ж у вільний від польових робіт час ткали (бавовняні

тканини вони прикрашали кольоровими малюнками, що

переносилися на тканину методом набивання), готували

/їжу, вели домашнє господарство й опікувалися дітьми.

Кераміка муїсків була дещо примітивною. Зате рівень

їхньої металургії та ювелірної справи вражає

. Методом лит-

тя й кування з використанням технологій "втраченого вос-

ку", штампування, протяжки, філіграні й навіть примітив-

ного зварювання муїські майстри виготовляли із золота,

срібла, міді й мідно-золотого сплаву тумбага (томпако)

дивовижні за красою та складністю прикраси (браслети й

нагрудні пластини, сережки для вух і носа, тіари й намиста,

поховальні маски й антропо- чи зооморфні церемоніальні

жезли й т. ін.). Що ж до палива, яке застосовували муїски у

процесі плавлення, то вони, мабуть, єдині в Доколумбовій

Америці, хто навчився використовувати для цього теплову

енергію кам'яного вугілля.

Та попри всі ці успіхи цивілізація муїсків залишалась у техно-

логічному відношенні на рівні кам'яного віку, оскільки прикладів

господарського використання металевих знарядь праці у них не

зафіксовано.

Така різноплановість та багатоукладність економіки, її

доволі висока ефективність сприяли стрімкому зростанню

кількості місцевого населення. Глава конкістадорів, що за-

воювали ці землі, Г. X. де Кесада вважав, що воно сягало

2 млн чол. Сучасні дослідники називають дещо меншу

цифру — 1,2 млн. За словами іспанського хроніста Хуана де

Кастельяноса, "муїски кишіли на полях немов мухи"

Зрештою густота населення у регіоні сягнула 60—70 чол. на

1 км

, що вивело землі чібча-муїсків за цим показником на

перше місце в Давній Америці. Це, своєю чергою, сприяло

розвиткові міст (на час конкісти їх тут налічувалося аж 42)

та піднесенню торгівлі. Пов'язана зі специфікою господар-

ської спеціалізації окремих регіонів, вона сприяла інтен-

сифікації як внутрішнього, так і зовнішнього обміну та

прискоренню процесу соціально-майнового розшарування у

суспільстві.

Так, великими центрами регіонального обміну стали з часом

міста Сіпакіра, Богота, Турмеке, Велес і Тунха, де періодично (раз на

чотири-вісім років) проводилися ярмарки, на які, за свідченням

П. Агуадо, "збиралося безліч людей з усіх країн продавати й купува-

13 Історія цивілізації

385

ти товари. Прибувало багато касиків і верховних сеньйорів"

). Що ж

до регіональної спеціалізації, то поселення Тінхака, Ракіра, Токансі-

па, Гуатавіта й Гуаска славилися своїм керамічним виробництвом. В

околицях міст Немокон, Сіпакіра й Богота процвітало солеваріння.

Поблизу цих міст були підземні поклади солі, де її добували шахтним

методом, а також мінеральні соляні озера, з яких сіль випарювали.

Мешканці Чіворе й Сомондоко активно видобували та продавали

сусідам унікальні смарагди (ними був буквально нашпигований пагорб

Ітоко в околицях Сомондоко). Поблизу селиш Топага (Топата), Гаме-

са, Согамосо (Суамокса), Корралес і Таско муїски видобували гірни-

чим способом якісний чорний антрацит.

Про масштаби внутрішньої торгівлі свідчить поява в

муїсків ще одного унікального для Доколумбової Америки

винаходу — грошей. Муїски єдині у Новому Світі, хто до при-

ходу європейців додумався до створення власної фінансової сис-

теми. Загальним товарним еквівалентом у них (окрім бавов-

няних плащів) виступали вже перші справжні гроші,

функцію яких виконували маленькі золоті зливки у формі

круглих дисків — аналог тогочасних європейських золотих

монет.

Поряд із золотими "монетами" роль загального еквівалента то-

варної маси продовжували виконувати смарагди і навіть відрізи ба-

вовняних тканин, але їхній обіг постійно звужувався під тиском дис-

коподібних муїських "протогрошей". Іспанці, коли вперше зіткнулися

з цими "монетами", спочатку принизливо прозвали їх "кружечками"

(ісп. техуелос), проте, враховуючи їхню високу золоту "достовірність",

швидко запровадили офіційний курс обміну техуелос на іспанські пе-

со (з розрахунку півтора техуелос за один песо).

Про високий рівень розвитку фінансових інституцій у муїсків

свідчать, зокрема, масштаби місцевого лихварства. Той же дон Хуан

де Гуатавіта писав із цього приводу: "Муїски були великими лихваря-

ми. Так, якщо за товар своєчасно не платили, то кожного наступного

місяця плата за нього зростала наполовину"

Не менш бурхливо розвивалася у муїсків зовнішня тор-

гівля. Однією з причин цього була відсутність у їхніх землях

власних золотих родовищ. Муїски експортували сіль, висо-

коякісні тканини, смарагди, а купували смолу, коку, хутра,

мед, морські мушлі (використовувалися місцевим людом як

духові музичні інструменти), агаву (з неї плели мотузки та

рибальські сіті) тощо, але насамперед — золото, з якого ви-

ливали вже згадані техуелос і виготовляли безцінні шедеври

мистецтва.

386

Отже, за багатьма показниками цивілізаційного розвитку

чібча-муїски суттєво випереджали інші давньоамериканські

народи. У них склалася власна писемність (мабуть, піктог-

рафічного характеру), що дало можливість чібча фіксувати

на скелях свої епіграфічні "літописи". Рештки цих викона-

них червоною та чорною фарбами "хронік" збереглися в

районі сучасного містечка Факататіве поблизу Боготи. На

жаль, збереглися вони погано, й ідентифікації підлягають

лише кілька символічних зображень улюбленого тотему

чібчів — ропухи. На основі досконалої математичної систе-

ми двадцятеричного характеру у муїсків розвивалися астро-

номія (релігійно-культової та календарознавчої спрямова-

ності), а також прикладна геометрія (використовувалась у

сфері будівництва). По всій країні споруджувалися мощені

кам'яними плитами дороги (суна). Проте створити єдину

державу муїскам так і не вдалося, хоча нагальну потребу в

політичному об'єднанні

люди чібча" відчували досить гост-

ро. Вони змушені були постійно стримувати на своїх кордо-

нах тиск первісної периферії: грізних канібалів піхао, не-

покірних паєс, відносно мирних землеробів чіміла, уславле-

них влучністю своїх стрільців мотілонів, войовничих мусо,

непримиренних саліва (обирали своїх вождів із числа чо-

ловіків, котрі могли з'їсти "пекельну пасту" з гострого пер-

цю змішаного з бджолами) й, особливо, "жахливих панче"

(ходили абсолютно голими й демонстративно з'їдали усіх за-

хоплених у війнах бранців) та багатьох інших "варварів".

Суспільно-політичне життя. Осно-

вою традиційної соціальної структури муїсків була система

племен (усього їх налічувалося 56), проте поступово на пла-

то Східної Кордильєри сформувалося дев'ять осередків дер-

жавно-політичної інтеграції, серед яких уже в XII—XIII ст.

виявилися перші ознаки централізаторських об

єднувальних

тенденцій.

Спочатку найвпливовішим з усіх муїських вождів вважав-

ся усаке (бсаке — "обраний головним") області Гуатавіта (в

долині Нейва, розташованій у верхів'ях ріки Богота, на за-

ході "країни муїсків" — на землях сучасного колумбійсько-

го департаменту Кундінамарка). Пізніше посилився усаке іншої

північномуїської держави Тунха (Дзунсакуа або Чунза) на ім'я

387

Гаранчача. Йому вдалося підкорити кілька навколишніх му-

їських родів і драконівськими методами навести на підвлад-

них територіях зразковий порядок та дисципліну серед

чиновницького апарату. Зокрема, згадана хроніка "Долина

замків" свідчить, що Гаранчача був "великим тираном і не

дозволяв говорити з ним інакше, як припавши грудьми до

землі. Суворо карав він навіть за незначні проступки, накла-

дав на підданих непосильні податі, а тих, хто не сплачував

їх, вішав або саджав на палю"

Здійсненню ідеї державної централізації сприяла також релігійно-

політична реформа Гаранчачі, шо передбачала запровадження у

Тунсі єдиного офіційного культу сонцепоклонства. На честь великого

Сонця у священній долині Ірака (на березі р. Согамосо) був споруд-

жений грандіозний храмовий комплекс, куди Гаранчача періодично

здійснював пишні паломництва, шо супроводжувалися масштабними

жертвопринесеннями (у тому числі людськими).

Логічним продовженням централізаторської діяльності

Гаранчачі було царювання наступного тунхаського усаке —

Мічуа (? — 1490). Проте на відміну від своїх попередників

цей правитель уже не мав проблем із власними підданими,

а тому вирішив спрямувати накопичений у Дзунсакуа

воєнно-політичний потенціал на масштабні зовнішні завою-

вання.

Спочатку воєнно-територіальна експансія Мічуа відбува-

лася цілком успішно. її результативність гарантували надій-

ний тил, добре організована армія та вишколений чинов-

ницький апарат. Стосовно сусідів, котрі виявляли непокору,

Мічуа діяв жорстко. Дон Хуан де Гуатавіта писав із цього

приводу, що, намагаючись "силою зброї поневолити сусі-

дів", Мічуа рубав голови розгромленим правителям і полко-

водцям, а також "захисникам давніх вольностей" (тобто

прихильникам незалежності окремих муїських племен), "а

їхніх підданих калічив, відрізаючи їм носи, вуха, руки й но-

ги; творив інші жорстокості"

. Застосовуючи такі криваві

методи, Мічуа спромігся об'єднати під своєю владою землі

дев'яти незалежних у минулому муїських племен (тута, мо-

тафіта, рамірікі, турмеке, тібана, тенса, гарагоа, сомондоко

й сора), паралізувавши їхню волю до опору. Однак...

Перепоною до подальшого розширення володінь Дзунсакуа

став гордий правитель іншого муїського царства Богота

{Факата) на ім'я Сагуанмачіка ("Розлючена пума", 1470—

388

1490). Факата здавна славилася родючими, благодатними

грунтами, а "від предків дісталося йому сильне військо"

Щоправда, формально держава Богота перебувала у ва-

сальній залежності від великого усаке Гуатавіти. Данина,

якою він обкладав своїх васалів, була настільки обтяжли-

вою, що Сагуанмачіка доволі швидко зумів знайти собі со-

юзників (царства Сутагао й Паска). Спільними зусиллями

вони розгромили гуатавітянське військо у битві, що відбула-

ся поблизу Боготи.

Ситуацію спробував використати на свою користь Мічуа.

Порушення Сагуанмачікою васальних зобов'язань він вико-

ристав як ідеальний привід для втручання у регіональне

протистояння. Відгукнувшись на прохання усаке Гуатавіти

"про допомогу", посли Мічуа у 1474 р. прибули до Сагуан-

мачіки з претензіями, однак сіпа ("розпорядник майна" —

таким був офіційний титул володаря Боготи) навіть не за-

хотів розмовляти з тунхаськими кеме ("послами"), прогнав-

ши їх під образливі виклики та улюлюкання натовпу.

З точки зору дипломатичної етики муїсків, таке повод-

ження з кеме виглядало як найжахливіша образа стосовно

Мічуа, тому не дивно, що того ж 1474 р., "вирішивши пока-

рати нахабу, Мічуа з військом у 40 тис. бійців вирушив про-

ти недруга"

. Однак Сагуанмачіка також мав потужне вій-

сько, до того ж його підтримували союзники — Сутагао й

Паска. Тому цього разу Мічуа не зважився вступити у бій, а

вирішив краще підготуватися до війни. Підготовка тривала

16 років, що дало змогу Сагуанмачіці та іншим муїським

усаке зміцнити свої тили.

Урешті-решт, наприкінці XV ст. в землях чібча-муїсків

сформувалося п'ять доволі стабільних політичних утворень

ранньодержавного типу. Кожне з них прагнуло до власної ре-

гіональної гегемонії.

1. Держава Дзунсакуа (Тунха), яка контролювала племе-

на тута, мотафіта, рамірікі, турмеке, тібая, тенса, гарагоа,

сомондоко, сора та ін.

і, за оцінкою Г. Хіменеса де Кесади,

"могла виставити 40 тис. вояків"

. Клановим тотемом тун-

хаських правителів вважався "цар птахів" орел, що свідчило

про високий статус місцевих володарів у міждинастичній

ієрархії муїсків,

2. Держава Факата (Богота), яка завдяки зусиллям

Сагуанмачіки об'єднувала на той час землі 18 муїських пле-

389

о 0 АТЛАНТИЧНИЙ &

ОКЕАН

тихий

ОКЕАН

Цивілізація чібча-муїсків

1 — Гуатавіта; 2 — Тунха (Дзунсакуа); 3 — Богота (Факата); 4 — Тундама (Дуїтама);

5 — Согамосо (Сугунмуксі); 6 — Гуанента

мен (гуачета, чоконта, сіміхака, немокон, чіа, суба, тібакуй,

паска, субачоке, какеса, тенсака, ебаке, гуаска, сіпакіпа, фу-

сагасуга, абате, фоска, паго), серед яких домінувало плем'я

чіа (з них походили факатські сіпи). До 1590 р., коли під

контролем Боготи опинилися 2/3 Східнокордильєрського

плато, її армія, за даними того ж Г. X. де Кесади, налічува-

ла близько 60 тис. вояків, проте постійні війни з грізними

панче (з ними Богота мала спільний кордон), а також пер-

манентні збройні виступи підвладних племен, "котрі ніяк не

бажали змиритися з важким рабством"

, не давали можли-

вості сіпі довести справу до загальномуїського об'єднання.

Цим негайно скористалися інші учасники регіональної ба-

гатополюсної політики.

3. Держава Дуїтама (ісп. Тундама), центр якої розміщу-

вався в долині р. Суарес. Дуїтама контролювала 11 інших

племен регіону (чікамоча, суата, окавіта, онсага, сатіва, чіта-

гото, суса, серінса, тутаса, турачоке, ікабеско). Свою столи-

цю дуїти звели на вершині крутого пагорба Дуїтама (звідси

й назва держави), що давало змогу їм за необхідності доволі

успішно оборонятися, спираючись на потужні природні та

штучні фортифікаційні споруди. Завдяки цим обставинам

вони могли протистояти агресивним намірам своїх сусідів, а

за сприятливої нагоди й самі здійснювали успішну зовніш-

ню воєнно-територіальну експансію.

390

4. Держава Сугунмуксі (Суамокса, ісп. Согамосо) —

"Прихована", економічна міць котрої базувалася на потуж-

них покладах природних смарагдів гори Ірака, неподалік

якої розміщувалася столиця цього політичного утворення,

що мала таку ж назву. Правляча в Іраці династія виводила

себе від самого Бочіки, її клановим тотемом була пума, тож

лідери Сугунмуксі мали неабиякий авторитет серед сусідніх

племен. Шість із них (гамеса, фірафітоба, бусбанса, тобаса,

тока і песка) навіть визнавали себе підданими согамосців і

сплачували їм регулярну данину. Важливим чинником, що

сприяв зміцненню економічної могутності Сугунмуксі, був

"споруджений на людській крові" знаменитий храм Сонця,

на адресу якого муїські усаке, а також численні прочани з

усіх земель "чібча-людей", періодично надсилали щедрі по-

жертвування. Це давало можливість державі Сугунмуксі, по-

при невеликий воєнний потенціал, зберігати свій політич-

ний суверенітет й територіальну цілісність, не вдаючися до

військового протистояння зі своїми сусідами.

5. Держава Гуанента ("поля народу гуане"), розташова-

на на північній окраїні плато Богота. Являла собою конфе-

деративний союз 12-ти союзних племен (ямата, санкотео,

караото, котіско, сіскота, хуагета, бокоре, буртарегуа, мака-

регуа, чалале, пойма й поасаке), пов'язаних спільними гос-

подарськими інтересами, зокрема наявністю спільної іри-

гаційної системи — надійної бази високоефективної культу-

ри поливного землеробства. Розгалужена мережа відвідних

каналів, комплекс штучних водоймищ, доповнених рільни-

чими терасами на гірських схилах, давали змогу конфедера-

там Гуаненти успішно розвивати своє господарство, утриму-

вати численні збройні сили й тим самим убезпечити себе від

територіальних зазіхань з боку своїх південних сусідів (муїс-

ків інших родів), а також первісної варварської периферії.

Решта суверенних муїських племен (сачіка, тінхака, чіпата, сабоя

та ін.) були надто мікроскопічними, шоб суттєво впливати на

регіональну політику.

Кожне "царство" (усака) муїсків мало свої інтереси, свою

специфіку внутрішнього воєнно-політичного та соціально-

економічного устрою, проте їхня загальна типологія була

доволі схожою, що дає підстави для певних узагальнень.

Кожну із держав муїсків очолював свій усаке — спадковий вер-

ховний правитель, владу якого гарантували сакральний ста-

391