Пенчук І.Л. Радіожурналістика: основні засади функціонування

Подождите немного. Документ загружается.

споживачеві обирати той інформаційний продукт, який його більше

задовольняє.

181

ДОДАТОК 12

ПСИХОЛОГІЧНІ ТИПИ РАДІОВЕДУЧИХ

Ю. КОГУТ

ведуча інформаційних програм

Національного радіо

У психології існує поняття емпатії. Дослівно слово “емпатія” означає

“відчуття всередину”, психологи ж ним користуються для визначення

контакту, взаємовпливу й взаємодії особистостей. Простежується аналогія з

терміном “симпатія”, який має відтінок сентиментальності. Емпатія — почуття

більш глибоке, воно передає таке духовне єднання особистості, коли одна

людина настільки переймається почуттями іншої, що тимчасово ототожнює

себе із співрозмовником, ніби розчиняючись у ньому. Саме у цьому глибокому

й дещо загадковому процесі емпатії виникає взаємне розуміння, вплив та інші

значущі стосунки між людьми. Емпатія є ключовим моментом у роботі людей,

пов'язаних із впливом на аудиторію або співрозмовника. Це викладачі,

священнослужителі, вихователі, часто лікарі, рекламні й торгові агенти і,

звичайно, журналісти, зокрема, ведучі телевізійних і радіопрограм.

Втім, кожен радіоведучий виходить на контакт зі своїм слухачем по-

різному. Авторка цієї роботи для себе поділила можливу поведінку

радіоведучих на кілька типів. Перший з них — ведучий-господар, і авторці

роботи цей тип здається близьким до ідеального (для певної частини

аудиторії). Ведучий-господар — це людина., яка все про все знає, але ніколи не

чваниться своїми знаннями; це — інтелектуал, який ніколи не демонструє

своїх знань без потреби; це — порадник, який не порадить, поки не буде

необхідності; це — ерудит, який вважає, що немає потреби показувати свою

ерудицію; це — спокійна людина, яка добре знає, де й що відбувається, ніколи

не панікує, поважає своїх гостей і співрозмовників, а також своїх слухачів; це

— людина ввічлива, уважна до всіх і до всього; вона вміє слухати й розуміти,

вона майстерно вміє вдавати із себе зацікавлену особу (вдавання у будь-якому

випадку не уникнути, адже не може людина цікавитися всім і все сприймати

близько до серця. Ведучий-господар просто вміє робити так, щоб спів-

182

розмовник і слухач повірили у те, що це цікаво ведучому). Головна ж риса

ведучого-господаря полягає у тому, що слухач, почувши голос ведучого цього

типу, починає почувати себе ніби в гостях у чудового господаря, у хазяїна,

який знає, що потрібно гостеві для повного задоволення, для того, щоб гість

(тобто слухач) досягнув потрібного ведучому стану. У ведучого-господаря

приємний голос, якщо це жінка — то вона в жодному разі не писклява й не

метушлива; ведучий цього типу говорить у нормальному темпі, він не вдає із

себе зайняту людину, яка забігла на пару хвилин до студії. Такий ведучий

відчуває себе і господарем приміщення, з якого він веде ефір або в якому

начитується, і господарем ситуації. Це людина, від якої віє спокоєм і

впевненістю.

З ведучих програм Національного радіо цьому визначенню, на думку

авторки роботи, відповідають коментатори музичного мовлення мистецького

каналу Альбіна Бутук та Оксана Прилипко, авторка програми “Розрада” і

ведуча прямих ефірів молодіжного радіо “Європа-центр” Ольга Іванова,

авторка і ведуча програми “Польова пошта” цієї ж редакції НРКУ Ніна

Жежера, журналістка відділу освітніх програм радіо Елеонора Кулешова,

колишній ведучий чудової дитячої передачі “Школяда” Андрій Мєтьолкін.

Також цьому визначенню відповідають ведучі радіостанції “Мьюзик радіо” —

принаймні, “зловити” їх на метушливості, невпевненості в собі, неввічливості,

неспокої, неосвіченості складно. Скоріше за все, причина цього у тому, що

ведучі ефіру 101FМ працюють за попередньо написаним текстом. У їхній

роботі є місце й для імпровізації, і в загальному у слухача складається

враження, ніби він спілкується з культурними, інтелігентними людьми, які

гарно, приємно розмовляють і що два слова не кажуть горезвісного “е-е-е...”.

Ведучий-повчальник, як правило, ставить собі за ідеал ведучого-

господаря, але його природа, особисті якості, темперамент, риси характеру,

звички, виховання, освіта не дозволяють відмовитися від прагнення повчати

усіх і кожного. Ведучий-повчальник — це зануда, який вважає себе страшенно

розумним і цікавим. Особисті якості такої людини, цілком можливо, є

корисними для суспільства, колективу, конкретних людей, але тільки не для

183

радіослухачів. Як про ведучого, про нього хочеться сказати, що він був би

гарним ведучим, якби не... і додавати цілий перелік якостей, які хотілося б

нівелювати: “якби не” говорив більше за своїх гостей, не перебивав

співрозмовників, не слухав в ефірі тільки себе, не вважав себе найрозумнішим

у світі, не думав про себе як про найдосвідченішого журналіста й людину, не

був би занадто високої думки про свій характер, розумові здібності й манеру

спілкування в ефірі, не заводив би навкруги себе численних “учнів”, не

зневажав би своїх слухачів (ведучий-повчальник ніколи у такому гріху не

зізнається, але придивіться: він терпіти не може слухачів, вони йому набридли,

причому з першого ж дня роботи!)

Навести приклад такого типу нескладно, але... але не хочеться. Не

хочеться когось образити. Адже часто журналісти, які в ефірі, у своїх

програмах є “повчальниками”, у житті досягли певного кар’єрного успіху.

Втім, навести приклади “повчальництва”, не називаючи імен, цілком можливо.

Одна заслужена журналістка України у своїх сльозливих передачах, темою

яких частенько було шпортання у чужій брудній білизні, давала свій

редакційний номер телефону і закликала слухачів телефонувати по середах з

11-ї до 12-ї години і скаржитися на своїх родичів, близьких, сусідів,

розповідаючи, яку “свиню” підсунув їм той чи інший. Бажаючих

поскаржитися, звичайно, вистачало: по середах вранці її телефон буквально

надривався, але... але слухавку зняти було нікому: в призначений час

заслужена журналістка України ішла пити каву, снідати, робити свої справи, —

та що завгодно, аби тільки не говорити з тими, хто до неї телефонує. І все ж,

серед радіослухачів за нею закріпилося звання жалісливої, яка допомагає

ображеним і приниженим — ціною нервів колег, які сиділи з нею в одній

кімнаті й щотижня слухали “музику” телефонних дзвінків.

У цієї ж заслуженої журналістки авторці роботи з десяток разів випала

честь почергувати на телефонах під час прямих ефірів. Приміром, з десяти

дзвінків, завжди було два-три, в яких слухачі просили буквально “заткнути

ведучій рот” - журналістка так жваво переривала своїх гостей, так вперто

нав’язувала їм свою думку і так безпардонно милувалася собою, називаючи

184

наприкінці програми не лише своє ім’я, а й звання (“заслужена журналістка

України”), що здивування й нерозуміння слухачів переростало в агресію у

ставленні до ведучої.

Інший приклад ведучого-повчальника — це журналіст, який хоче

здаватися розумним, але запас інтелекту й інших потрібних для цього якостей

не дозволяє. Сумна ситуація: схоже на те, коли хочеш поїздити на ковзанах,

але не вмієш, а навчити нікому; от і їздиш під бортиком, пихато піднявши

голову, мовляв дивіться усі! я теж катаюся на ковзанах! Розумна людина

ніколи не звучатиме з ефіру по-дурному, якщо вона справді розумна. Дурна ж,

як розумною не прикидатиметься, все одно розумнішою не стане. Втім, чомусь

дурні журналісти частіше мають схильність когось повчати, ніж розумні. Але у

дурних є одна перевага: вони ніколи не вважають себе дурними. На відміну від

розумних, які часто бояться видатися дурними, нерозумними, неосвіченими.

Ведучий-оратор — це людина, яка не може видатися дурним або

неосвіченим з тієї причини, що у неї всі її думки записані на папері. Насправді,

це просто диктор. Посада диктора, тобто людини, яка читає записані думки

журналіста, збереглася лише на державному радіо. Комерційні радіостанції не

можуть дозволити собі утримання такого баласту: людей, які не виробляють

жодної продукції і тільки читають чужу. За радянських часів все Українське

радіо трималося на дикторах. Журналісти виступали тільки в якості авторів

програм, до слухача ж їх доносили диктори — з ідеальною дикцією, з

шикарними голосами, з вихолощеним мовленням, з ідеальними логічними

наголосами, ідеальними логічними паузами, ідеальним темпом. Диктори були

обличчям колишнього державного радіо. Вони максимально достовірно вміли

передати ту “безособовість”, що панувала у радянській державі; слова

“повідомляємо”, “передамо”, “буде виконано” — це слова, які ідеально

вкладалися у дикторські вуста. Нині дикторів на державному радіо все менше.

На першому каналі Національного радіо вони все ще читають короткі

(п’ятихвилинні) випуски новин у робочі дні щогодини, щоденні двохвилинні

анонси програм (один на день) та деякі музичні програми, написані спеціально

для читання диктором. На третьому, мистецькому каналі радіо, диктори також

185

знайомлять щогодини з новинами і читають в ефірі оголошення до програм і

тексти деяких концертів. На “Промені” дикторів немає.

Те, що диктори в ефірі поступилися місцем авторам програм — факт,

безсумнівно, позитивний. Журналіст, який сам читає свій текст, має право, і

навіть зобов’язаний, говорити від першої особи, виражати власну думку, а не

думку іншого журналіста чи “лінію партії”. Втім, диктори ображаються: ми,

мовляв, професійні актори, ми, саме ми і тільки ми можемо донести думку

автора до слухача, не спотворивши її. Звичайно, у читанні журналістського

тексту диктором є перевага: прочитане диктором завжди можна зрозуміти,

тому що диктори читають правильно. Живі, звичайні люди так не

розмовляють. Однак, є один серйозний недолік і у читанні своїх текстів

самими журналістами: іноді вони читають жахливо. Вихід з цієї ситуації такий:

працювати над собою. Стосується це журналістів, тобто ведучих програм.

Професія ж диктора на радіо стає все рідкіснішою.

Дикторів можна вважати ведучими-ораторами тому, що вони надміру

дотримуються принципів правильного донесення тексту до слухача. Втім,

диктори — це не просто оратори, які висловлюють чужі думки. Це — актори,

які звикли грати, їх так навчили. І вони грають. Грають, читаючи новини,

анонси програм, прогнози погоди. Вони грають не в емоційність чи

переживання подій. Навпаки: вони грають в офіційність. Офіційності ми

наїлися. Сучасний слухач хоче, аби з ним говорили, як з людиною, а не як з

часткою соціального прошарку. Сучасний слухач хоче чути з динаміка

радіоприймача людину, а не голос, записаний на автовідповідач.

Звичайно, усе це стосується не всіх дикторів, адже диктори, як і люди

будь-якої професії, є хороші й погані. Хороший диктор — це як хороший

вчитель: ти його слухаєш і йому віриш, що б він не читав.

Цілком природно, дорослі люди й молодь хочуть чути з радіоефіру

абсолютно різні голоси і чекають абсолютно різних способів спілкування з

ними. Молоді люди, підлітки хочуть, щоб ведучий радіопрограми був для них

другом — говорив на близькі їм теми, використовував ті ж, що й вони, слова,

не надто відрізнявся від них за віком. Ведучий-друг — це, власне, ді-джей на

186

комерційному радіо. До нього можна зателефонувати у прямий ефір, з ним

можна поговорити про життя, через нього можна передати привіт мамі,

другові. Проблема в цьому випадку полягає у тому, що деякі ведучі є справді

друзями своїм слухачам, а деякі тільки вдають із себе друзів. Лицемірство

легко відчувається за принизливими жартами ді-джея, його зневажливим

ставленням до співрозмовника в ефірі, тобто до слухача.

Визначенню “ведучий-друг”, на думку авторки, відповідають ведучі

музичного ефіру радіо “Столиця” Наталя Борцова та Андрій Чес. Якщо чесно,

то ді-джеї радіо “Столиця” взагалі — найкраще з усього й з усіх, що є на цьому

радіо. Вони щирі. Вони сміються і вважають природність найкращою якістю

ведучого в ефірі. Вони говорять те, що думають (звичайно, з поправкою на

формат радіостанції — цього не уникнути), вони не бояться кашлянути,

чхнути, перепитати, якщо чогось не почули, помилитися або промовчати

кілька секунд. Вони — звичайні люди. Вони — це ті, кого своїм ідеалом

вважають підлітки. Останнє, до речі, має тісний зв’язок з психологією.

Підліток — це людина із несформованим уявленням про світ, про суспільство.

Це — людина, яка може бути споживачем будь-якого товару (це стосується і

радіопрограм), якісного або неякісного. Звичайно, багато в такій ситуації

залежить від батьків, школи, виховання в загальному розумінні цього слова.

Отже, молодь має отримувати якісний радіопродукт — навряд чи хтось

зможе заперечити, що радіо є одним із джерел виховання молодої людини.

Радіо виховує. Воно привчає до певної музики, до певного стилю мовлення, до

певного ритму життя, орієнтує смаки і вподобання, воно розширює світогляд,

формує думку з приводу певних явищ. Зважаючи на усе це, треба пам’ятати,

що на радіо, особливо на радіо комерційному, яке зараз найбільше приваблює

до себе молодіжну аудиторію, має бути висока культура ведення програм. Це

включає в себе і культуру мовлення ведучого, і культуру його думки, і його

загальну культуру та освіченість. Особливо це важливо тоді, коли ведучий

обрав тактику бути самим собою.

Втім, для будь-якого ведучого необхідно уявити тих людей, які є для нього

важливими, своїх потенційних слухачів. Якщо журналістові це вдається, то

187

його повністю поглине процес передачі інформації. “Він дбатиме про те, щоб

слухач його зрозумів. І це прагнення буде відчутне у словах, які виникатимуть

ніби самі собою. З’явиться повна ілюзія вільної, не підготовленої розповіді...

Якщо ведучий хоче мати сталий контакт із слухачем, він, по-перше, повинен

мати що сказати, по-друге, вміти це сказати щиро і, по-третє, слова його мають

звучати приязно. Ведучий повинен щиро бажати розповісти слухачам те, що

він знає. Він має щиросердно прагнути того, щоб слухачі повірили його

словам”. Ведучий має ставитися до своєї аудиторії доброзичливо й з повагою.

Звичайно, ідеального ведучого бути не може, тому що одна особа не може

догодити всім. Аудиторія складається з людей різного віку, соціального стану,

вподобань, матеріального достатку. І для кожної соціальної групи ідеальний

ведучий свій, особливий, не такий, як для інших; і члени однієї соціальної

групи ніколи не будуть слухачами ведучого, чия робота звернена не до них, а

до іншого слухача. Хоча є правила, користуватись якими може кожен ведучий,

незалежно від того, над якою радіопрограмою він працює, їх у 1971 році

сформулювало для своїх працівників керівництво “Радіо Свобода”, видавши

окремим “Меморандумом” 19 січня того ж року:

1. “Текст радіо “Свобода” має демонструвати здатність автора ясно

мислити. Аргументи, які він хоче навести на підтвердження своєї точки зору,

мають бути простими й зрозумілими і переконливо підводити до остаточного

висновку. Логічно побудований виклад дозволяє зробити висновок самому

слухачеві.

2. Уникайте складного синтаксису, кучерявого стилю, зловживання

епітетами, підрядними реченнями. Пишіть так, як ви говорите — говоріть, а не

будьте ораторами. Дуже важливо дотримуватися розмовного стилю.

3. Повторюйте ключові слова, вживайте прості вислови, допомагаючи при

цьому слухачеві зрозуміти вас. Забудьте про слово “текст” і замініть його

словом “розмова”, оскільки ви пишете для слуху, а не для ока.

4. Користуйтеся фразами різної довжини, але в ритмі абзацу. Ритм є

важливим. Для збереження правильного на слух ритму викладу доцільно

прочитати вголос написане.

188

5. Ніколи не вважайте, що слухач мав можливість послухати попередні

передачі вашої серії. Кожен текст має бути самостійним. Письменник Г.

Беллок сказав: “Спершу я кажу їм, що я хочу їм сказати; потім я кажу їм це; і

потім я кажу їм, що я сказав”. Хоча це й здається повторенням, але це

розумний принцип для радіопередач.

6. У передачі повинна бути мінімальна кількість тем, ідеально лише одна

— інакше легко викликати у слухача замішання.

7. У тоні й манері передачі не повинно бути жодної злоби. Дружелюбність

— це ключ до взаєморозуміння, і вона має проводитися до слухача в усіх

передачах. Автори мають уявляти себе співрозмовниками в гостях у кожного

окремого слухача.

8. Авторам і дикторам варто вважати, що слухачі такі само інтелігентні, як

і вони самі, і єдина різниця між тими, хто пише і тими, хто слухає у тому, що

перші мають доступ до більшої інформації, ніж другі.

9. Звертайтеся до одного слухача, найбільше до двох або трьох, але не до

натовпу. Не читайте лекцій і не виголошуйте промов.

10. Завжди потрібно брати до уваги, що серед наших слухачів є люди

різних поглядів і переконань: вороги режиму, члени партії, особи з

невизначеними політичними поглядами, віруючі, атеїсти тощо. В тексті не

повинно матися на увазі, що слухач обов’язково розділяє наші переконання.

Він може й не погоджуватися з тим, що “комунізм поганий”, що кремлівські

керівники дурні нездари, що радянська система ні на що не годиться і т.п.

Автори повинні давати слухачам можливість скласти свою думку завдяки тій

інформації, яку ми їм повідомляємо.

11. Дружелюбність до слухача потребує жвавості. Більшість тем радіо

“Свобода” серйозні й вимагають серйозного підходу, і тим не менше варто

пам’ятати, що, якщо це доречно, гумор може пожвавити розмову і допомогти

встановити кращий контакт. Гумор ніколи не має переходити у знущання з

радянської політики чи побуту радянських громадян.

12. Тексти мають переходити від конкретного до загального”.

189

ДОДАТОК 13

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ДИКТОРА І ВЕДУЧОГО РАДІОПРОГРАМ

О. ПАПУША, Ю. МАТВІЙЧУК,

ведучі програм

Національного радіо та радіо “Ера”

Хіба можна було уявити кілька десятиліть тому, що радіоефір стане

настільки близьким до людини? Нині радіослухач може вільно спілкуватися з

людиною, яка перебуває у студії (йдеться про інтерактивне мовлення, яке

практикується зараз на багатьох радіостанціях), з іншого боку, людина, яка

працює безпосередньо у студії, тобто радіожурналіст, запрошує до спілкування

слухачів і веде з ними розмову.

Чим же відрізняється ведучий радіопрограм від диктора? Ще не так давно

інформаційне мовлення повністю було прерогативою дикторів, адже на

національних радіоканалах найважливіше місце посідала офіційна інформація,

вимоги до подачі якої полягали насамперед у чіткій і виразній вимові. Хоча,

зрозуміло, відповідальність за зміст радіопрограм повністю лежала на

журналістах.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років українське радіо почало

запроваджувати ведення програм ведучими. Перші такі програми — “Контакт”

і “З ранку до полудня” вийшли в ефір на 2-ому каналі, тобто на “Промені”.

Практика засвідчила великий інтерес слухачів до програм, які веде

радіожурналіст. Через деякий час ведучі з’явилися і на першому каналі

Національного радіо. Спочатку вони вели лише ранкові інформаційні

програми, а згодом була створена нова сітка мовлення, яка складалася з

ранкових, денних та вечірніх програм. Що ж приваблювало слухачів, адже,

якщо замислитись, вони отримували практично однаковий продукт (саме ним є

добірка різноманітних повідомлень), певною мірою впливу зазнавала лише

його форма. Давайте спробуємо поміркувати над тим, як змінюється форма

передачі залежно від того, хто її представляє в ефірі — диктор чи ведучий.

190