Пальчевський С.С. Соціальна педагогіка
Подождите немного. Документ загружается.
21Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
на втрачає можливість стати мірою всіх речей. Засобом ліквідації такого
становища К.Маркс вважав комунізм, розглядаючи його не як самоцінність,
а як інструментарій для розбудови суспільства гуманізму – вільної асоціації
вільних індивідів. У цьому випадку історія виступає як процес самотворен$
ня людини, з комунізмом вона тільки починається, продовжуючись у
суспільстві гуманізму, де панують не виробничі, а суто людські відносини та
ідеали вільної людини.
Нині у розвинутих країнах значно пом’якшилися умови викори$
стання найманої праці. Нерідко робітники стають акціонерами, співвлас$
никами майна, користуються державними механізмами соціального за$
хисту, володіють певним правовим статусом, що помітно послаблює то$
тальність відчуження. Однак глобальні проблеми сучасності засвідчу$
ють, що навіть сучасному розвинутому суспільству ще далеко до гармонії
у системі «людина – суспільство – природа».
Гуманістична спрямованість марксистської концепції відчуження
людини продовжує зберігатися дотапер, оскільки, як вважає філософ В.М.Са$
гатовський, виробництво і накопичення перетворюються на самоціль, збе$
рігається система потрійної фетишизації товару – грошей – капіталу, а та$
кож редукція людини до рівня «часткової людини», хоч ця людина у розви$
нутих країнах сито нагодована і добре одягнена. Однак питання щодо ска$
сування тотального відчуження людини від самої себе продовжує залиша$
тися відкритим. Таке відчуження, безумовно, впливає на характер самореа$
лізації людини в суспільстві, яка нерідко вимушена, відмовляючись від
«самої себе», займатися чужою їй «справою життя» заради шматка хліба. У
цьому відчуженні часто гинуть народжені таланти та генії. Генетик В.П.Еф$
роїмсон стосовно цього стверджує беззаперечний факт: частота народжен$
ня потенційних геніїв і талантів практично однакова у всі часи у всіх народ$
ностей і народів. Зважаючи на реальну кількість відомих геніїв ця частота
визначається цифрою 1:2 – 10000, тобто один геній на дві$три, а можливо, й
десять тисяч людей. Але це – частота народження потенційних геніїв. А
тих, які реалізували себе настільки, щоб отримати хоча би високу оцінку, –
значно менше. Очевидно, робить висновок учений, «...лише один із десяти
народжених геніїв зумів певним чином проявити себе» (Ефроимсон В.П.
«Божий дар» или естественный феномен? // Народное образование. – 1991.
$ №2. – С.140).
Однак причин самореалізації цього «одного із десяти», подолання
ним системи «відчуження» марксизм не пояснює. У таку ситуацію він
потрапляє через недооцінку духовного життя індивіда, невміння різно$
бічніше оцінити індивідуальність людини, перенесення основної уваги у
22 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
концепції людини на діяльне начало, за умови відсутності уваги до екзи$
стенції.
Проблеми останньої, розуміння якої має надзвичайно важливе зна$
чення для соціально$педагогічної діяльності, найповніше розкриваються в
антропологоекзистенціональній лінії сучасної філософії, зокрема в екзис$
тенціоналізмі – найвпливовішому напрямі філософії XX$го століття і по$
чатку нинішнього століття.
Екзистенціоналізм (від лат. еxistentia $ існування) виник у 20$і роки
XX століття. Його найвпливовіші представники М.Хайдеггер, К.Ясперс
(Німеччина), Г.Марсель, Ж.$П.Сартр, А.Камю (Франція) проблему відчу$
ження людини від самої себе вирішують на якісно новій основі, оскільки
екзистенційна діалектика обертає діалектичні структури на внутрішнє буття
– екзистенцію, в якій концентрується особистість на відміну від буття
зовнішнього. Це дає можливість підійти до розв’язання проблеми з про$
тилежного для марксизму боку.
Для екзистенціоналізму важливим стало відкриття інтенційності,
згідно з якою безпосередня життєдіяльність будь$якої людини визна$
чається, насамперед, не її знаннями про закономірності цієї діяльності
в усвідомлено$логічній формі, а її так званою «живою інтенцією», тобто,
як зауважує філософ В.С.Лутай: «...деякою неусвідомленою цілеспрямо$
ваною направленістю мислення, наміром цієї діяльності» (Лутай В.С.
Філософія сучасної освіти. – К.: Центр «Магістр $ S», 1996. – С.91). Інтен$
ція залишається первинною щодо мови, її суть не можна розкрити за
допомогою логічних форм пізнання. Вона інтуїтивно дієва, унікальна
для кожної людини. Будь$які логічно оформленні знання про неї розг$
лядаються як дуже спрощені моделі. З неповторністю людської інтенції
безпосередньо пов’язані екзистенціали – потенційні, до певного часу
дрімаючі в людині можливості осягання структур та елементів справж$
нього, суто людського існування, яке, образно кажучи, виводить на шлях
до самого себе, відповідного до власної інтенційної унікальності. В ек$
зистенціоналізмі, як і в теорії відносності, час якісний, наповнений,
головна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як:
«вибір», «план», «проект», «надія».
Ключовими для екзистенціоналістів є такі категорії, як : екзистенція
(існування), «буття», «ніщо», «сутність», «погранична ситуація» тощо. Ек$
зистенція, позначаючи унікальність і суб’єктивність існування окремої
людини «тут$зараз» на противагу її загальній сутності, розглядається не як
недоступна раціональному пізнанню, а як така, що дана лише безпосеред$
ньому переживанню.
23Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
Для екзистенціоналізму важливим є не відоме запитання Канта «Що
таке людина?», а запитання іншого порядку: «Чи можливо стати людиною
у вік абсурду? Якщо так, то як стати людиною?» За умови певної специфіч$
ності в тлумаченні філософських категорій різними представниками екзи$
стенціоналізму головними філософськими питаннями для них залишаються
питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування,
буття людини, а також про межі, можливості та способи досягнення його.
На цій основі з’являються спроби вирішити проблему гуманізму, свободи,
відповідальності. Справжнє ж існування або буття пов’язується з автен
тичним розумінням самої людини та її життя. У психології близьким до
цього поняттям є аутизм (від гр. аuto – сам), що означає крайню форму
психологічного відчуження, яка виявляється у відході індивіда від контактів
з навколишньою дійсністю і зануренні у світ власних переживань. У нормі
цим терміном користуються під час опису індивідуальних особливостей,
пов’язаних із переважною орієнтацією людини на свою внутрішню картину
світу і свої внутрішні критерії в оцінці подій. На думку представників філо$
софії життя, автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції,
зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього. Один з найвпливо$
віших представників екзистенціоналізму в Німеччині М.Хайдеггер (1889 $
1976) стверджує, що шлях до справжньої автентичної людини пролягає че$
рез пробудження в ній можливостей, осягнення структур та елементів справ$
жнього, суто людського існування. Такими структурами та елементами є
уже відомі нам екзистенціали «вибір», «надія», «проект», «план». У гумані$
стичній психології, на яку екзистенціоналізм має великий вплив, це розу$
міння розширив американський психолог А.Маслоу, для якого особистість
виступає не повсякденним буттям, а «єдністю реального і потенційного».
До того ж становлення особистості визначається становленням ціннісним
– рухом до вищого ідеалу, яким виступає сама ж особистість, яка повніше,
всебічніше реалізувала себе. Такий рух стає необхідністю в силу того, що
«...людській істоті, щоб жити ... потрібна своя система координат, філосо$
фія життя, релігія (чи замінник її), до того ж вони потрібні їй так само, як і
сонячне світло, кальцій чи любов» (Маслоу А. Психология бытия. – М.:
Рефл.$бук, 1997. – С.250).
М.Хайдеггер надає людському існуванню пріоритетного значення. Воно
– вихідна основа для всіх його положень. У зв’язку з цим філософ оригі$
нально тлумачить категорію «онтологія». Як відомо, тривіальне її розумін$
ня полягало в тому (грец. ontos – те, що існує і logоs – вчення, слово), що її
розглядали як учення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його
часткових видів. Ця категорія, означаючи так звану «першу філософію»,
24 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
упродовж історії людства отримала свій певний розвиток. Однак у марк$
систській філософії її умовно використовували не інакше як синонім учен$
ня про найзагальніші закони буття.
У М.Хайдеггера онтологія – «феноменологія людського буття». Як
відомо, центральним поняттям феноменології виступає «інтенційність»
свідомості, тобто її спрямованість на об’єкт за принципом: «немає об’$
єкта без суб’єкта». Основні вимоги феноменологічного методу такі:
1) феноменологічна редукція – застереження від будь$яких суджень, що
стосуються об’єктивної реальності і виходять за межі «чистого» (тобто суб$
’єктивного) досвіду; 2) трансцендентальна редукція – розгляд самого суб$
’єкта пізнання не як реальної, емпіричної, психофізіологічної істоти, а як
«чистої» трансцендентальної свідомості.
Таким чином, людське буття, на думку вченого, – це сплав тієї частки
об’єктивного буття, яке стосується людської діяльності. Те, що традицій$
но називають об’єктом, органічно «вмонтоване» в буття людини. Через це
у нього, образно кажучи, немає двох облич: об’єкта і суб’єкта. Воно є
неподільною конкретністю, яка, насамперед, переживається людиною.
На відміну від позбавлених особистості об’єктів природи це «злитне» бут$
тя, турбуючись саме про себе, виключає власне «омертвіння» теоретич$
ним розшаруванням на об’єкт і суб’єкт.
Оригінальність позиції М.Хайдеггера, навіть за умови нарочито без$
підставного відлучення раціонально$філософських форм пізнання від
участі в осягненні буття людини, полягає в обґрунтованому вирішенні
реальної проблеми визнання законності таких форм самоосягнення лю$
дини, які виходять за рамки компетенції раціонального знання і стосують$
ся, насамперед, інтуїції, форм підсвідомо$вольових та емоційних. Ця пози$
ція філософа зближена із позиціями таких різнопланових учених XX$го
століття, котрі представляють різні галузі науки: В.І.Вернадського, Дж.Вай$
ценбаума, Б.М.Неменського, Ю.В.Кононова, З.М.Кононової та ін. Усі вони
дійшли до висновку, що наука не самодостатня в пізнанні цілісності світу і
людини в ньому. Поряд із її шляхами пізнання існують інші рівноправні
шляхи: інтуїція, філософія, релігія, мистецтво.
Отже, осягнення світу в М.Хайдеггера обґрунтовується не згідно з
моделлю раціонально$гносеологічного пізнання, а з герменевтичною мо$
деллю, з головним для неї способом духовного освоєння світу – розумін$
ням. Як відомо, герменевтика (грец. нermeneuo $ пояснення) – мистецтво
і теорія пояснення, які ставлять за мету виявити смисл певного тексту,
спираючись на його об’єктивні (граматичні значення слів та їхні історич$
но обумовлені варіації) і суб’єктивні (наміри авторів) основи. Герменевтика
25Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
перетворилася в одну з основних методологічних процедур екзистенціаліз$
му, пізніше власне філософії герменевтики. У психології вона знайшла свій
вияв у теорії особистісних та об’єктивних смислів понять О.М.Леонтьєва. У
соціальній філософії герменевтика набуває функцій онтології, оскільки ро$
зуміння є формою здійснення суспільного життя і «критики ідеології». Гер$
меневтичні процедури нерідко використовуються в історичних, юридич$
них та інших науках, які мають справу з аналізом об’єктивних результатів
свідомої людської діяльності.
Розуміння, за М.Хайдеггером, не зводячись до раціонально$гносео$
логічного, однак, не протиставляється йому. Це, передусім, розуміння
справжньої структури буття як єдності його часових характеристик (мину$
лого, теперішнього і майбутнього часів). Це дає можливість відрізнити
справжнє буття від несправжнього і спрямувати людину на дорогу до самої
себе справжньої, до автентичного життя. Несправжній спосіб буття ото$
тожнюється з теперішнім часом. Для кожної конкретної особистості – це
акцентуація у структурі її буття моментів конюнктурного сьогодення, які,
на думку російського поета О.Блока, є тими «випадковими рисами», після
«стирання» яких «життя прекрасне». У масштабах суспільства несправжнє
буття ототожнюється із сучасною йому епохою, – це також своєрідний пе$
рекіс у бік переважання у структурі історичного буття людства моментів
нинішнього часу, що певним чином здатне гальмувати розвиток суспіль$
ства. Це положення відбивається у висловах багатьох представників світової
культури, конкретизуючись і уточнюючись. Нерідко такі думки передували
філософії екзистенціалізму. Наприклад, талановитий французький скульп$
тор Огюст Роден (1840$1917 рр.) вважав, що світ буде щасливим тільки тоді,
коли у кожної людини буде «душа художника», який уміє в кожній речі
відкрити характер, тобто «ту внутрішню правду, що просвічується крізь зов$
нішню форму» і є «самою красою». У свою чергу, головною справою худож$
ника, вважав Олександр Блок, є уміння «розчищати горизонти від того хао$
тичного нагромадження фактів, що, як бурелом, захаращують усі історичні
перспективи».
Несправжній спосіб життя відчужує людину від самої себе як особи$
стості, оскільки вводить її у світ речей, усереднених стереотипів, де знео$
соблення особи формує погляд на неї, як на річ. Це призводить до того,
що у «масовому суспільстві» формується психологія «бути таким, як інші»,
закріплюються негативні суґестивні комплекси про історично обумовлені
норми людських можливостей. Знеособлена людина, втрачаючи бажання
бути «самою собою», знімає з себе відповідальність за власні вчинки.
Справжнє ж буття, за М.Хайдеггером, завдячує, насамперед, осягненню лю$
26 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
диною своєї історичності, конечності та свободи. Часто їх осягають, як ствер$
джує М.Хайдеггер, лише «перед обличчям смерті». Смерть, на думку
Ф.Ніцше, який започаткував німецьку течію філософії життя, що мала ве$
ликий вплив на формування філософії екзистенціалізму, є, своєрідним вип$
робуванням людини, оскільки в ній теж подібно до «вечірньої зорі над зем$
лею», повинні «палати» людські дух і доброчесність, інакше вона «погано
вдасться».
Для того, щоб знайти шлях до справжності людини, треба пережити
«довгу жалюгідну епоху світової ночі», кожному пройти через власну «пус$
тиню життя» у несправжньому світі.
У екзистенціальній категорії «ніщо» втілено факт несумісних існую$
чих суспільних відносин з вільною людською особистістю, межу людсько$
го існування, за якою людина здатна зрозуміти своє призначення, задуш$
ливість скафандру «стандартизованої» людини, яка віддана за Г.А.Заїчен$
ком на заклання чужим їй «усередненими» стереотипами поведінки.
Шлях до справжнього, автентичного життя – це шлях усвідомлення
людиною власної унікальності і на цій основі – пробудження в особі потен$
ційних, дрімаючих можливостей осягання структур та елементів («екзис$
тенціалів») справжнього, суто людського існування. Цей шлях потребує ве$
ликої віри в самого себе, сили волі, енергії, наполегливості. Не кожний його
проходить, але кожний може пройти. Тільки для цього, на думку М.Хайдег$
гера, необхідні надійні «філософські ключі» для правильного застосування
згаданих якостей. У самовідчуженні людини від самої себе не завжди винне
оточення. Упродовж історії людина сконструювала чимало самостійних
форм самовідчуження. Тому на шляху до себе справжньої вона не повинна
боятися труднощів, натомість знайти силу волі та бажання власними рука$
ми розірвати кайдани внутрішнього поневолення, пам’ятаючи, що зали$
шається сама для себе поводирем із хаосу відчуження до справжнього автен$
тичного існування.
Зважаючи на це, ядром екзистенційної діалектики є вихід, прорив
(«пролом») екзистенції як конечного існування в безконечне, до транс$
ценденції. Цей прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню меже$
вих ситуацій: боротьба, смерть, випадок, вина.
На думку німецького представника релігійної форми екзистенціалізму
К.Ясперса (1883 $ 1869), у цих межевих ситуаціях закладені основи анти$
номії, які, будучи не теоретичними, як у Канта, а емоційно напруженими і
навантаженими, виштовхують свідомість у трансцендентне, сприяючи
здійсненню сходження від суперечності до «екзистенціальної істини». Ан$
тиномії екзистенційної діалектики не розв’язуються, оскільки б припи$
27Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
нення суперечності означало смерть екзистенції. У цьому випадку зняття
суперечності знаменує стрибок у новий план буття. Ця безконечна діалек$
тика, на думку К.Ясперса, не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні
суперечностей, але притягує все це, перебуваючи в русі неспокійною у своє$
му спокої.
Антиномії – чинники потрясіння внутрішнього світу, які спонукають
до виходу за межі повсякденного. Зважаючи на те, що такий вихід здійснює
сама особа, вона є вільною і свободною. Таким чином, екзистенціалісти
інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, які визначають її як
пізнану необхідність. Свобода в екзистенціалізмі визначається характе$
ром трансценденції. Представники релігійної форми екзистенціалізму
К.Ясперс і Г.Марсель (1889 – 1973) вважають, що її можна досягнути в
Богові. Для Ж.П.Сартра (1905$1980) і А.Камю (1913$1960), які ототож$
нюють свободу з «ніщо», вона виступає негативністю щодо емпіричного
буття. У всіх випадках свобода – це вибір між альтернативами. Вона ґрун$
тується не на необхідності, яка панує у сфері повсякденності, в якій особа
втрачає себе, а на можливості, яку можна використати, можна й не викори$
стати, оскільки таке використання нерідко потребує рішучості, відваги та
самовідданості. Шлях до використання такої можливості досить повно роз$
крито у відомому афоризмі Ф.Ніцше: «Ухиляюсь я тепер від щастя мого і
віддаюсь усім нещастям – щоб випробувати і пізнати себе востаннє». Що в
цій думці керувало великим німецьким філософом і поетом, попередником
екзистенціалізму? Чи не страх прожити життя, так і не пізнавши самого
себе в ньому?
На шляху до «справжнього життя» людина вимушена вступати в кон$
такт із собі подібними. В основі справжньої екзистенціальної комунікації –
любов і дружба, чуйність. Такі взаємини виключають заздрість, ненависть,
хитрість, підступність, егоїзм, неправду. Однак, на думку А.Камю, в людині
завжди є щось, що заперечує любов. Це якраз та частина її сутності, яка
«хоче померти». Їй$то і потрібне прощення. Рано чи пізно, стверджує філо$
соф, наступає момент, коли люди перестають боротися і мучити одне одно$
го, змирюються нарешті з тим, що треба любити іншого таким, який він є.
І це – «царство небесне».
Таким чином, екзистенційні основи, напротивагу філософії марксиз$
му, в умовах будь$якої суспільно$економічної формації в системі координат
соціалізації людини не тільки не перекривають шлях «по вертикалі» до рівня
«індивідуальність», а й відкривають усі напрями людських відносин «по
горизонталі»: від діалогу відношення «я $ я» до діалогу відношення «я $
універсум».
28 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Екзистенційні філософські підходи до розуміння світу, місця та ролі
людини в ньому з давніх часів близькі вітчизняній філософській думці.
Так, один із найвідоміших діячів Острозького науково$освітнього осе$
редку Клірик Острозький (1576$1636), який ставив за мету боротьбу про$
ти католицької експансії на українських землях, розглядаючи людину,
як вінець усього творення, розум, думка і тіло якої перебувають у
постійній боротьбі між добром і злом, протилежними прагненнями та
бажаннями, обґрунтував ідею щодо обов’язку кожної людини. В його
основі лежала необхідність посвяти людського життя подоланню перешкод
на шляху до здійснення свого покликання. На думку вітчизняного філо$
софа, кожного Бог обдарував певним талантом, здібностями і тому, відчу$
ваючи себе боржником Бога, кожна людина зобов’язана виправдати Бо$
жий дарунок службою Богові та своєму народу.
Екзистенційні філософські основи широко використовує у своїх зна$
менитих притчах талановитий американський мислитель Олександр Еве$
ретт, лекції якого користуються величезним інтересом у численних аудито$
ріях багатьох країн світу, зумовлюючи успіхи слухачів у найрізноманітні$
ших галузях людської діяльності.
Екзистенціалізм, закладений сьогодні у філософський фундамент
соціалізації багатьох розвинутих країн світу, поступово входить у вітчиз$
няний простір соціалізації.
Однак екзистенціалісти, відповідаючи на запитання: «Чи можливо ста$
ти людиною у вік абсурду, а якщо так, то Як?», нездатні відповісти на на$
ступне: «Як допомогти людському становленню кожного, унікального і не$
повторного у своїй внутрішньоінтенційній сутності?».
На це запитання роблять спробу відповісти представники іншого ціка$
вого напряму філософії – філософії нестабільності.
Цей напрям посідає одне з найважливіших місць серед вчень, в яких
розробляється нова діалектична методологія поєднання двох протилежних
сторін буття – логосу (порядку) і хаосу, загального і одинично$унікального,
цілого і його елементів. Автор його – лауреат Нобелівської премії (1977),
професор Вільного Брюсельського університету Ілля Пригожин.
Філософія нестабільності започаткувала свій розвиток на основі нової
науки – синергетики (теорії хаосу). Спочатку синергетика, як природни$
ча наука, вивчала фізико$хімічні процеси у відомих фахівцям нестаціо$
нарних станах (так звані нестабільні системи). На сьогодні її закономірності
починають застосовувати не тільки стосовно живої природи, а й суспіль$
ства, процесу становлення та формування людської особистості. Цьому
сприяє розроблена синергетична методологія і відповідна їй філософія не$
29Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
стабільності. Щоб глибше зрозуміти їх, необхідно детальніше зупинитися
на вихідних основах.
І.Пригожин ілюструє феномен нестабільності, яку нерідко сприйма$
ють як щось вороже класичній науці, на прикладі звичайного маятника.
Якщо вивести його із стану спокою, то зрештою він зупиниться у першо$
початковому найнижчому положенні. Якщо ж розташувати маятник у про$
тилежній нижньому положенні точці, то рано чи пізно він впаде або впра$
во, або вліво, і для цього достатньо буде найменшої вібрації, щоб спряму$
вати його падіння в той, чи інший бік. Ця верхня точка нестабільності,
стверджує вчений, тривалий час залишалася поза увагою дослідників, ос$
кільки феномен нестабільності підводить до нетривіальних проблем,
найсерйознішою з яких є проблема передбачення. Ідеологія класичної на$
уки зберігала об’єктом наукового інтересу лише стійкий «маятник». «Не$
стійкий» у її контексті поставав як неприроднє утворення, яке згадувалося
лише як цікавим казус. Тривалий час наука вивчала закономірності до$
сить простих макроскопічних систем, у яких кінцевий результат взаємодії
часто обмеженого числа мікроскопічних флюктуацій, що діють на зміну
руху, який визначає функціонування і розвиток цих систем, є в основному
однозначним. Через це отримала назву детерміністичної. Детермінізм же
або виключення нестабільності з універсаму в концепції вічності Лейбні$
ца призвели до того, що в останньої не залишилося місця для унікальних
подій. Матерія, за цією концепцією, являла собою вічно рухливу масу,
позбавлену будь$яких подій і самої історії. Історія, таким чином, залиша$
лася поза матерією.
Нове філософське розуміння нестабільності стало результатом низки
власне наукових експериментальних і теоретичних відкриттів. Насамперед,
цьому сприяли відкриття нерівновагомих структур, які виникають як ре$
зультат незворотніх процесів і в яких системні зв’язки самовстановлюють$
ся; по$друге, обґрунтування ідеї конструктивної ролі часу, що випливає із
відкриття нерівновагових структур; по$третє, поява нових ідей щодо дина$
мічних, нестабільних систем, які повністю змінювали уяву про детермінізм.
А особливо велике значення мало відкриття в галузі елементарних частин,
які продемонстрували фундаментальну нестабільність матерії. Це дало мож$
ливість у світлі теорії нестабільності вивчити розвиток складніших систем,
до яких можна віднести не тільки природні об’єкти, а й окремо взяту люди$
ну, певний тип культури, чи суспільства. Розвиток цих систем не підко$
ряється тим закономірностям, що стосуються простих макроскопічних сис$
тем. Під час зміни своєї якості чи структури (в точці біфуркації) в умовах
максимальної нестабільності системи, виникає можливість подальшого її
30 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
розвитку в різних напрямах. У цьому випадку, за образним висловом В.С.Лу$
тая, «... якась окрема мікрофлюктуація може відіграти роль тієї «останньої
краплини», що направляє цей розвиток в одну з двох можливих протилеж$
них сторін і визначає один певний результат такого розвитку з нескінченної
можливості цих результатів» (В.С.Лутай Філософія сучасної освіти. – К.:
Центр «Магістр$S», 1996. – С.78). Оскільки такі флюктуації є хаотичними,
нам важко врахувати їхню «поведінку», щоб точно передбачити, якою буде
конкретна якість того явища, що стане результатом проходження певною
складною системою її нестаціонарного стану.
Зважаючи на це, на думку І.Пригожина, наше сприйняття природи
стає дуалістичним, і стержневим моментом у цьому сприйнятті є уява про
неврівноваженість, яка призводить не тільки до порядку і хаосу, а й відкриває
можливість для виникнення унікальних подій. У віддаленій від нерівно$
важності позиції диференціальні рівняння, що моделюють певний про$
цес, стають нелінійними, а нелінійне рівняння завжди має більше ніж
одне рішення. Отже, у будь$який момент може виникнути новий тип
рішення, а в точках зміни таких типів (точках біфуркації) може відбувати$
ся зміна просторово$часових орієнтацій об’єкта. Прикладом її виникнен$
ня І.Пригожин вважає так званий хімічний процес, під час якого розчин
періодично змінює своє забарвлення з голубого на червоне. Створюється
враження, начебто молекули, що знаходяться в різних місцях розчину,
«спілкуються» одна з одною. «У рівновазі – констатує вчений, – молекула
«бачить» тільки своїх безпосередніх сусідів і «спілкується» тільки з ними.
У віддалені ж від рівноваги кожна частина системи «бачить» усю систему в
цілості. Можна сказати, що в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою
прозріває. Відповідно, лише в нерівноважній системі можуть мати місце
унікальні події і флюктуації, які сприяють цим подіям, а також відбу$
вається розширення масштабів системи, підвищення її чутливості до зов$
нішнього світу і , зрештою, виникає історична перспектива, тобто мож$
ливість появи інших, можливо досконаліших, форм організації. І, окрім
цього, виникає нова категорія феноменів, яких називають аттракторами»
(Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. –
1991.– №6. – С.50).
Аттрактори – це своєрідні точки стабілізації системи. Їх поділяють на
точкові, періодичні та дивні. Приклад точкового – нижня точка положення
маятника, в яку він повертається після зрушення з місця. Приклад періо$
дичного – відомий нам «хімічний годинник». Дивні аттрактори відпові$
дають численним точкам. У цих аттракторах система рухається від однієї
точки до другої детермінованим чином, але траєкторія руху зрештою на$