Ортинський В.Л. Педагогіка вищої школи

Подождите немного. Документ загружается.

331

Фізичне виховання – цілеспрямоване й систематич-

не управління формуванням фізичного і психічного здоров’я

особистості.

Завдання фізичного виховання:

 формування позитивного ставлення до здорового

способу життя;

 виховання відповідального ставлення до зміцнення

свого здоров’я;

 формування навичок дотримуватися санітарно-

гігієнічних норм, режиму дня та харчування;

 фізичне, духовне і психічне загартування

Трудове виховання – цілеспрямований процес фор-

мування творчої, працелюбної особистості, цивілізованого

господаря своєї Батьківщини і під впливом соціального сере-

довища, і в процесі трудового навчання, спрямованого на ви-

роблення відповідних навичок та вмінь професійної майстер-

ності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відно-

син, гордості за свою професію.

Завдання трудового виховання:

 вироблення свідомого ставлення до праці як вищої

цінності людини й суспільства;

 розвиток потреби у творчій праці;

 виховання діловитості, підприємливості;

 формування готовності до праці в умовах ринкової

економіки.

Екологічне виховання – педагогічна діяльність,

спрямована на формування у студентів екологічної культури.

Завдання екологічного виховання:

 формувати в особистості розуміння залежності

лю-

дини від природи, необхідності жити в гармонії з

нею;

 формувати підвалин глобального екологічного мис-

лення;

 виховувати почуття відповідальності за природу як

національне багатство, основу життя на землі;

332

 формувати активну позицію щодо впровадження

норм екологічної культури.

Економічне виховання спрямоване на вироблення у

студентів економічного мислення, бережливого ставлення до

індивідуальної, колективної і суспільної власності, умінь за-

стосовувати здобуті економічні знання у повсякденному житті

та діяльності.

Завдання економічного виховання:

 формування системи економічних знань, певних на-

вичок і вмінь;



формування нового економічного мислення, здат-

ність адаптуватися в ринкових умовах;

 раціональна організація праці та часу;

 бережливе ставлення до продуктів людської праці;

 розвиток особистісних якостей: ініціативи, організо-

ваності, самостійності, підприємливості.

Правове виховання – виховна діяльність вищого на-

вчального закладу, правоохоронних органів, спрямована на

формування у студентів правової свідомості та

навичок і зви-

чок правомірної поведінки.

Завдання правового виховання:

 виховання поваги до Конституції, законів України,

державних символів (герба, прапора, гімну);

 формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку

між ідеями свободи, правами людини та її громадсь-

кою відповідальністю;

 прищеплення поваги до прав і свобод людини й

громадянина;

 негативне ставлення та

протидія випадкам пору-

шення законів.

Антинаркогенне виховання студентів – педагогі-

чна діяльність, спрямована на формування у студентства не-

сприйнятливості до наркогенних речовин (тютюну, алкоголю,

наркотиків), подолання звичок до вживання цих речовин у

тих молодих людей, яким вони притаманні.

Завдання атинаркогенного виховання:

333

 озброєння молоді знаннями про згубний вплив

вживання тютюну, алкоголю, наркотиків на орга-

нізм людини та її діяльність;

 формування у студентів психологічних гальм, які б

утримували їх від вживання шкідливих речовин;

 прищеплення непримиренності до їх вживання ро-

весниками;

 своєчасне виявлення студентів, які вживають ці ре-

човини, проведення з

ними відповідної виховної ро-

боти.

Види виховання. Їх класифікують за принципом змі-

стового різноманіття виховних цілей і способів їх досягнення.

За інституційною ознакою виокремлюють сімейне, шкі-

льне, позашкільне і конфесійне (релігійне), а також виховання

за місцем проживання (общинне), виховання в дитячих, юна-

цьких організаціях і в спеціалізованих освітніх установах (ди-

тячих будинках, школах-інтернатах).

Сімейне виховання – організація життєдіяльності

дитини в умовах родини. Саме родина впродовж перших шес-

ти-семи років життя дитини формує основи майбутньої осо-

бистості. Сімейне виховання продуктивне, якщо воно відбува-

ється в атмосфері любові, розуміння і поваги. Значну роль

також відіграє професійна самореалізація й матеріальний

добробут батьків, які

створюють умови для нормального роз-

витку дитини. Наприклад, «силові відносини» поширюються

там, де наявні розбіжності й сварки між товаришами, сусіда-

ми, дружиною чи чоловіком, батьками й дітьми, де вживають

алкоголь і наркотики.

Шкільне виховання – організація навчальної діяль-

ності й життя дітей в умовах школи, а також позанавчальна

виховна робота, до

якої належить підтримання шкільних тра-

дицій і свят, організація самоуправління. У таких умовах ва-

жливе значення має особистість учителя і позитивний хара-

ктер спілкування з учнями, освітньо-виховна й психологічна

атмосфера занять і відпочинку.

Позашкільне виховання передбачає, щоб зазначені

вище завдання розв’язували позашкільні освітньо-виховні

334

установи, організації. До них належать центри розвитку, бу-

динки творчості дітей, кімнати школяра при відділеннях

міліції (куди поміщають підлітків, які порушили суспільний

порядок чи переступили закон), спілки «зелених» (юних на-

туралістів та екологів).

Конфесійне виховання реалізують за допомогою ре-

лігійних традицій та обрядів, залучення до системи релігійних

цінностей і конфесійної культури

, звернених до «серця», до

віри в божественне походження людини. Оскільки вірні ста-

новлять приблизно 90% людства, роль релігійного чи церко-

вного виховання дуже значна.

Виховання за місцем проживання – організація

суспільно корисної діяльності людей за місцем проживання.

Це спільна з дорослими діяльність (садіння дерев, прибирання

території, надання шефської допомоги самотнім старим та

інвалідам), а також гурткова робота, спортивні змагання і

свята, які організовують батьки й педагоги.

На думку польського вченого С. Гінецинського, вихов-

ний процес загалом і в межах окремого напряму можна спо-

стерігати чи організовувати на декількох рівнях.

Перший, так званий, соцієтарний рівень, дає уявлення

про виховання як постійну функцію суспільства

на будь-якій

стадії його розвитку в контексті загальної значущості культу-

ри, а саме такого аспекту життя соціуму, який пов’язаний із

трансляцією культури в усіх її формах і виявах. В Україні ви-

ховні цілі цього рівня визначено в законі «Про освіту», у Кон-

ституції України, у Міжнародній конвенції про права

люди-

ни та інших державно-політичних документах, у яких виявле-

но освітньо-виховну політику нашої країни і всього міжнаро-

дного співтовариства.

Другий, інституційний рівень передбачає реалізацію

виховних цілей і завдань в умовах конкретних соціальних

інститутів. Тобто організацій і установ, що їх спеціально ство-

рюють для цього, наприклад, дитячі будинки і

школи-

інтернати, дитячі садки, школи й ВНЗ, будинки творчості й

центри розвитку.

Третій, соціально-психологічний рівень зумовлює вихо-

вання в умовах окремих соціальних груп, асоціацій, корпо-

335

рацій, колективів. Наприклад, колектив підприємства

впливає на своїх співробітників, асоціація бізнесменів – на

своїх колег, асоціація матерів загиблих воїнів, виступаючи

проти війни, – на державні органи, асоціація педагогів – на

розвиток творчого потенціалу педагогів.

Четвертий, міжособистісний рівень визначає специфіку

виховання як практику взаємодії між вихователем і вихован-

цями, з урахуванням індивідуально-психологічних та особис

тісних особливостей вихованців. Приклади такої практики:

батьківське виховання, праця соціального психолога і педаго-

га в роботі з дітьми, вищі навчальні заклади мають здійсню-

вати підготовку інтелектуального генофонду нації, виховання

духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який за-

безпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалі-

стів.

П’ятий, інтраперсональний рівень, власне кажучи, є

процесом самовиховання, що його людина здійснює як ви-

ховний вплив на саму себе в різних життєвих обставинах,

наприклад, у ситуаціях вибору й конфлікту, у процесі вико-

нання навчальних завдань, у період складання іспитів чи

під час спортивного змагання.

У процесі теоретичного обґрунтування і пояснення при-

роди виховання виокремлюють три основні

парадигми, які

репрезентують ставлення до соціальних і біологічних детер-

мінант.

Парадигма соціального виховання (П. Бурд’є,

Ж. Крапля, Л. Кро, Ж. Фурастьє) орієнтується на пріоритет

соціуму у вихованні людини. Її прихильники пропонують

корегувати спадковість за допомогою формування відповідно-

го соціокультурного світу вихованця.

Прихильники другої, біопсихологічної парадигми

(Р. Галь, А. Медичі,

Г. Міаларе, К. Роджерс, А. Фабр) визнають

важливість взаємодії людини із соціокультурним світом і од-

ночасно обстоюють незалежність індивіда від впливів остан-

нього.

Третя парадигма акцентує увагу на діалектичній взає-

мозалежності соціальної й біологічної, психологічної та спад-

336

коємної складових у процесі виховання (А. Макаренко,

В. Сухомлинський).

Вищі навчальні заклади мають готувати свідому націо-

нальну інтелігенцію, сприяти оновленню і збагаченню інтеле-

ктуального генофонду нації, вихованню її духовної еліти,

примножувати культурний потенціал, який забезпечить ви-

соку ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

Цієї мети можна досягнути через:

 виховання майбутніх фахівців авторитетними

, висо-

коосвіченими людьми, носіями високої загальної,

світоглядної, політичної, професійної, правової, ін-

телектуальної, соціально-психологічної, емоційної,

естетичної, фізичної та екологічної культури;

 створення необхідних умов для вільного розвитку

особистості студента, його мислення і загальної

культури, через залучення до різноманітних видів

творчої діяльності (науково-дослідницької, техніч-

ної, культурно-просвітницької, правоохоронної та

ін.);

 збагачення естетичного досвіду студентів шляхом

участі їх у відродженні забутих та створенні нових

національно-культурних традицій регіону, міста,

вищого навчального закладу;

 формування «Я – концепції» людини-творця на ос-

нові самоосвіти, саморозвитку, самовиховання, са-

мовдосконалення, моральної досконалості;

 пропаганду здорового способу життя, запобігання

вживанню студентами алкоголю, наркотичних ре-

човин, викорінення

шкідливих звичок, зокрема тю-

тюнокуріння.

Отже, виховання студентів – процес творчий, зорієнто-

ваний на проблеми, пов’язані зі специфікою вищого навчаль-

ного закладу, на особливості регіону. В ідеальній перспективі

вищі навчальні заклади освіти мають стати школою самороз-

витку, самоуправління, самодисципліни, свідомої відповіда-

льності, співробітництва й творчості викладача й студента.

337

Контрольні запитання та завдання:

Опишіть чотири значення категорії виховання.

Хто і що є об’єктом і предметом виховання?

Назвіть основні функції виховання.

Подайте схематично структуру процесу виховання.

Охарактеризуйте основні види виховання.

Розкрийте сутність поняття «національне виховання».

Назвіть основні напрями виховання та його завдання.

Назвіть основні парадигми природи виховання.

Розкрийте основні умови

високої ефективності підготовки

майбутніх спеціалістів.

Які рівні виховання виокремлює науковець С. Гінецинський і

як вони виявляються?

4.3. Студент і студентська група як

об’єкти педагогічного процесу

До моменту вступу до вищого навчального закладу бі-

льшість юнаків та дівчат досягає фізичної зрілості. Організм

молодої людини має вже високу працездатність, високий рі-

вень функціональної активності та витривалості. До 18 — 20

років завершується формування вегетативних функцій. У цей

період юнаки і юнки найбільш пластичні, відбувається зміна у

формуванні складних психомоторних та інших

навичок. Ди-

наміка збудження і гальмування зростає. Оптимального рівня

розвитку досягають зір, слух, моторні реакції. Цей вік – найс-

приятливіший для формування багатьох психічних функцій і

розвитку інтелектуальних можливостей людини.

Саме в студентські роки формуються характер, світогляд

молодих людей. Тому важливо, як зазначив педагог

К. Д. Ушинський, щоб матеріал, який у

цей період вливається

в душу молодої людини, був якісний.

Процес розвитку особистості проходить низку послідо-

вних стадій, кожній з яких притаманні свої риси, структура

психічної діяльності, особливості зв’язків психічних процесів

та якостей особистості, її взаємин із довкіллям. Наступна ста-

дія, яку готує попередня, переходить у нову, вищу, з характер-

338

ними для неї особливостями мотиваційного, операційного та

змістового аспектів психічної діяльності у їх взаємозв’язку.

У розвитку нервової системи виникають нові структури.

У зв’язку з цим перебудовується діяльність раніше сформова-

них структур. У діяльності центральної нервової системи

старшокласників завдяки постійній зміні в одному і тому ж

порядку тих самих

дій, засобів, вчинків виникають певні

зв’язки умовних рефлексів, які необхідно змінювати, присто-

совувати з переходом до вищого навчального закладу до но-

вих умов, нових вимог. Пластичність нашої нервової системи

забезпечує цей перехід, але перебудова відбувається в кожно-

го студента по-різному – швидко або повільно, важче або ле-

гше, залежно від

індивідуальних особливостей, підготовлено-

сті до цього переходу з боку школи, сім’ї, організацією нового

для нього студентського життя та іншими факторами.

Перехід від старшого шкільного віку до студентського

супроводжується суперечностями і переорієнтацією звичних

життєвих уявлень. Суперечності мають соціально-

психологічний характер: з одного боку, розквіт інтелекту-

альних, фізичних сил студента, а

з іншого — обмеженість часу,

економічних можливостей для задоволення потреб тощо. На

відміну від школярів, інтереси студентів переходять у площи-

ну майбутньої професії.

Самостійність дій у студентському віці набуває практич-

ного характеру. Це пов’язано з проживанням у гуртожитку,

розподілом власного бюджету, раціональним використанням

вільного часу. Навчання, побут, відпочинок студентів значною

мірою залежать від середовища спілкування, тобто студентсь-

ких колективів, їх організованість, ціннісні орієнтації, мора-

льні норми, неформальні лідери помітно впливають на ефек-

тивність усієї системи виховної роботи у вищому навчальному

закладі.

Молоді люди, вступивши до вищого навчального за-

кладу, стикаються з багатьма труднощами:

 дидактичними (новизна у процесі навчання, нові

форми і методи організації навчання, відсутність не-

обхідних навичок самостійної роботи тощо);

339

 соціально-психологічними (зумовлені входженням

індивіда у нове середовище (умови життя, оточення,

норми поведінки, незвичний режим діяльності, не-

налагодженість стосунків у групі, на курсі, на факу-

льтеті, незнайоме місто); особливості самостійного

життя, ведення власного бюджету і подолання мож-

ливих матеріальних труднощів тощо);

 професійними (невміння зорієнтуватися у професій-

ній спрямованості

процесу навчання; необхідність

вчитися працювати з людьми; складність у форму-

ванні організаторських вмінь і навичок тощо). Ці

труднощі студенти долають упродовж місяців, по-

ступово пристосовуються до нових умов і спрямову-

ють свої сили на здобуття знань.

Подоланню означених труднощів сприяє спеціально ор-

ганізована робота вищого навчального закладу з адаптації,

тобто

активного і творчого пристосування студентів нового

набору до умов вищої школи, у процесі якого формується ко-

лектив, особисті навички і вміння раціонально організувати

розумову діяльність, а також покликання до обраної професії,

вибудовується система професійної самоосвіти і самовихован-

ня професійно значущих якостей особистості тощо.

В адаптації студента виокремлюють три фази:

 перша

фаза – психічна реакція організму на нові

умови вищого навчального закладу у студентів має

різну тривалість, але переважно закінчується в сере-

дині першого семестру;

 друга фаза – передбачає перебудову пристосовниць-

ких механізмів, динамічного стереотипу, психічних

процесів і завершується приблизно до середини дру-

гого семестру;

 третя фаза – період усталеної адаптації, коли

завер-

шується формування динамічного стереотипу і при-

стосовницьких реакцій. У 70% студентів він завер-

шується до кінця першого курсу.

Вищий навчальний заклад має докласти всіх зусиль для

створення оптимальних умов для адаптації першокурсників.

340

Ідеться про кваліфіковану допомогу в організації й плануван-

ні самостійної навчальної роботи; озброєння студентів першо-

го курсу знаннями про інноваційну культуру навчальної пра-

ці, освоєння сучасних освітніх технологій; ознайомлення їх з

особливостями методики самостійної роботи з кожної науко-

вої дисципліни; активізація розумової діяльності студентів на

заняттях; забезпечення розуміння змісту навчальних занять

як умови логічного аналізу отриманої інформації; консульта-

ції (групові й індивідуальні) з інноваційної культури сучасної

навчальної праці; формування потреби до самовдоскона-

лення; забезпечення контактності викладачів і студентів.

Важливою рисою юнацького віку є прагнення до само-

стійності, що сприятливо впливає на організацію самоосвіти і

самовиховання. Максималізм і категоричність в оцінюванні

можуть

спричинювати негативне ставлення до думок дорос-

лих, несприйняття їхніх порад, а це, відповідно, призводить до

конфліктів.

У старшому юнацькому віці формується морально-

психологічний ідеал людини, який регулює навчання і пове-

дінку.

Особам цього віку притаманне почуття любові, яке по-

значається на всьому їхньому житті й діяльності. Захопленість

робить людину благороднішою, мрійливою

, чуйною, спонукає

до самовдосконалення. У цей період певна частина молоді

створює сім’ї, що зумовлює появу різних побутових проблем.

Однак розпорядок дня таких студентів стає організованішим і

впорядкованішим.

Активізації пізнавальної діяльності студентів, їхньому

вдосконаленню сприяє властивий старшому юнацькому віку

оптимізм, який виявляється в почутті бадьорості і життє-

радісному настрої, упевненості

в собі, своїх можливостях, у

переконаності в тому, що мрії здійсняться. Студенти є повно-

правними громадянами країни, можуть обирати і бути обра-

ними в органи управління. Це активізує їхню участь у моло-

діжних організаціях, впливає на формування політичної сві-

домості, вироблення політичної культури, ставлення до релігії

і стимулює до самовдосконалення.