Ортинський В.Л. Педагогіка вищої школи

Подождите немного. Документ загружается.

311

виступає за соціальний гуманізм, суспільні реформи, відстоює

право на навчання дітей українською мовою.

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) виховним іде-

алом вважав людину з різнобічними знаннями і високими

моральними якостями, здатну застосовувати знання в житті,

цінувати мистецтво, пройняту любов’ю до праці. Такого ідеалу

можна досягти, на його думку, належним вихованням. Запе-

речував

вирішальну роль спадковості у вихованні, хоча вели-

кого значення надавав сімейному вихованню. Наголошував,

що провідне значення має виховання у людині любові до

України, вольових якостей та рис характеру, які зумовлюють її

успіх у боротьбі за свободу і справедливість. Згідно з його пе-

реконаннями, людина повинна добре орієнтуватися в образо-

творчому

мистецтві, уміти малювати, гарно співати, грати на

музичних інструментах.

На думку Т. Шевченка, вихована людина має бути висо-

коморальною, палко любити батьківщину, усвідомлювати

обов’язки перед суспільством, ненавидіти брехню, лицемірст-

во і підлабузництво. Основою та джерелом щастя людини

мислитель вважав вільну та суспільно корисну працю. Як по-

лум’яний патріот, багато

зробив у справі ідейного озброєння і

виховання народу для боротьби за незалежну суверенну дер-

жаву.

Великою заслугою письменника, історика, фольклорис-

та, педагога і громадського діяча Пантелеймона Куліша (1819

– 1897) є вироблення українського правопису («кулішівка»),

пристосованого до найлегшої вимови слів (полтавсько-

чигиринський діалект). Переконаний у необхідності українсь-

кого підручника для вивчення «першої науки

письменства»,

написав «Граматику», що мала виховувати в дітей любов до

рідного краю, народу, його історії та культури, підібрав зміс-

товні дидактичні тексти, покликані розвивати високі патріо-

тичні почуття: оповідання про славне минуле українського

народу, відомості про видати історичних осіб, уривки з

пам’яток культури і фольклору.

Педагог, методист, організатор народної

освіти, осново-

положник земських шкіл в Україні Микола Корф (1834 –

1883) створив початкову школу нового типу – земську триріч-

312

ну школу, у якій один учитель водночас проводив заняття з

трьома класами. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової по-

чаткової освіти, відкрив понад 100 таких шкіл в Олександрів-

ському та Бердянському повітах.

Мета виховання школи, на його переконання, полягає у

підготовці розумово і духовно розвиненої особистості, здатної

до самоосвіти, якій притаманні патріотизм,

чесність, справед-

ливість, любов до праці, дисциплінованість. Моральне вихо-

вання має бути на всіх уроках.

На розвитку освітньої справи у Закарпатті суттєво по-

значилася діяльність одного з перших у Західній Україні про-

фесійних учених, педагогів, письменника Олександра Духно-

вича (1803 – 1865). Він обстоював ідею народності виховання,

важливою ознакою якої вважав мову, виступав за

те, щоб у

школах Закарпаття викладали рідною мовою, щоб створили

систему виховання відповідно до історичних і національних

традицій народу.

Особливим засобом такого виховання має бути народна

пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета

виховання, на його думку, полягає у формуванні громадянина

і патріота. Для цього слід розвивати

задатки, закладені в лю-

дині природою, і відповідно до них розвивати її розумово,

морально й фізично.

Не менш важливо виховувати молоде покоління в дусі

працьовитості, бо вихована поза працею людина є тягарем

для суспільства.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх ді-

ячів 30 – 40-х років ХІХ ст. посідають члени гуртка передової

західноукраїнської

молоді «Руська трійця» – Маркіян Шаш-

кевич (1811 – 1843), Іван Вагилевич (1811 – 1866) та Яків Голо-

вацький (1814 – 1888) – творці «Русалки Дністрової», яка за-

початкувала нову народну літературу на західноукраїнських

землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільницт-

ва і педагогічної думки.

Письменник і педагогічний діяч Юрій Федькович (1834

– 1888) розробив план реорганізації системи освіти на Буко-

вині, обстоював

рівні права чоловіків і жінок на освіту. У своїй

праці «Про школу і шкільні підручники» він зазначав, що

313

головними критеріями народності є народна мова, народні

традиції, звичаї, поезія.

Важливим етапом у розвитку української педагогічної

теорії і практики є діяльність українсько-російського вченого

Костянтина Ушинського (1824 – 1870). До науково-

педагогічної спадщини належать такі твори: «Людина як

предмет виховання», «Про користь педагогічної літератури»,

«Про народність у громадському вихованні», «Про елементи

школи», «Проект

учительської семінарії», «Праця в її психіч-

ному і виховному значенні», «Дитячий світ» та інші.

Пристрасно обстоював К. Ушинський ідею народності у

вихованні. У статті «Про народність у суспільному вихованні»

він високо оцінив виховну спроможність культур усіх народів

Росії. Власне народність він вважав основою виховання моло-

дого покоління в дусі патріотизму, любові

до Батьківщини та

свого народу.

На прогресивну думку української педагогіки, теорію і

практику виховання на початку ХХ ст. чималий вплив зроби-

ли філософські погляди М. А. Бердяєва, В. В. Розанова, В. С.

Соловйова та багатьох інших.

Значний внесок у теорію і практику виховання зробив

Михайло Драгоманов – відомий політичний діяч, учений,

педагог України. У своїх працях він підкреслює значення для

молодої людини виховного процесу сім’ї, авторитетних учите-

лів, вивчення рідної мови, яке сприяє розвитку поваги до

культури, історії свого народу.

Великий вплив на розвиток ідей національного вихо-

вання у ХІХ ст. справила педагогічна діяльність Костянтина

Дмитровича Ушинського (1824 – 1870), який основною ідеєю

вважав народність. Він зазначає, що в кожного народу є свій

ідеал людини, свій ідеал виховання. К. Д. Ушинський вимагав

повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових

досягнень: педагогічна практика без теорії – те саме, що і зна-

харство в медицині, підкреслював він.

Особливо важливою рисою особистості учений вважав

моральну вихованість і

був переконаний, що моральне вихо-

вання дитини слід починати з найменшого віку, здійснювати

постійно і систематично. Воно має формувати в дітей патріо-

314

тизм і гуманізм, любов до праці та дисциплінованість, чес-

ність і правдивість, відчуття обов’язку й відповідальності, гід-

ності, громадського обов’язку, скромності, твердості волі й

характеру та ін. Головні методи і засоби морального вихован-

ня дітей та молоді – переконання, заохочення і покарання

(але в жодному разі не тілесні), власний

приклад учителя,

батьків, усіх дорослих, правильний режим навчання тощо.

У моральному вихованні особливе місце належить, на

його думку, фізичній праці, яку необхідно правильно поєдну-

вати з розумовою. У статті «Праця в її психічному і виховному

значенні» К. Д. Ушинський наголошував на великому зна-

ченні фізичної праці у вихованні дітей та молоді

, розвитку

суспільства

У другій половині ХІХ ст. в Україні відбуваються глибо-

кі зміни в національному вихованні й навчанні. Роблять спро-

би запровадити навчання українською мовою, розширюється

зміст освіти, створюють різні освітні товариства, поступово

відновлюється національна система виховання.

Іван Франко (1856 – 1916) – титанічна постать велета

українського педагогічного духу. Мету національного вихо-

вання

української молоді вбачав у всебічній підготовці моло-

дого покоління до досягнення найвищого ідеалу нації – дося-

гнення власної державності, до творчої участі в розбудові рід-

ної духовної та матеріальної культури, а через неї – до участі у

всесвітній культурі. Національне виховання, на його думку, –

це творення й безупинне удосконалення нації. Основними

рисами українця

як вихованої людини мають бути: свідомий

патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність,

освіченість, професіоналізм, фізична й естетична доскона-

лість, витривалість, заповзятість, ініціативність тощо. Зміст і

методи навчання і виховання він визначав як квінтесенцію

роботи педагога.

Понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів

з питань педагогіки залишив у своїй спадщині Іван Франко

. У

статтях «Народні школи і їх потреби», «Великі діяння пана

Бобжинського», «Освіта народу Галичини», «Педагогічні

невігласи» та інших гостро критикував недоліки тогочасної

315

народної школи та реакційну політику австрійського уряду в

галузі освіти та національного виховання.

Мета, завдання і зміст навчання та виховання, на його

думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумо-

ве, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно

мислити, що можливе за умови здійснення навчання рідною

мовою учнів, яка

має величезне значення у вихованні любові

до рідного слова, його краси і милозвучності. Не менш важли-

вими у вихованні особистості є народна творчість і художня

література.

Софія Русова (1856 – 1940) свою невтомну педагогічну,

наукову і громадську діяльність спрямувала на розроблення

концепції національної освіти й виховання. Українська націо-

нальна школа, на її думку, має

українськими засобами вихо-

вувати розумну працьовиту людину, не відірвану від свого

народу, а навпаки – пов’язану з ним повагою до всього свого,

знаннями рідного довкілля.

Національне виховання через повагу і любов до свого

народу зародить у дітях повагу і любов до інших народів і

приведе нас не до вузького відокремлення

, а до широкого

єднання й світового порозуміння між народами й націями. Її

праці свідчать, що в системі національної освіти й виховання

надзвичайну увагу приділено дошкільному вихованню, яке,

на думку авторки, є мостом між школою й родиною.

Софія Русова розглядала навчально-виховній процес у

школі в єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати

мора-

льні якості окремо неможливо. На її думку, моральним вихо-

ванням має бути пройняте все життя, все навчання і вихован-

ня повинно бути пронизане мистецтвом, естетичним сприй-

няттям, емоціями. Провідним методом виховання вона вва-

жала гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з

ким спілкується дитина.

Чималий внесок у розвитку

вітчизняної педагогіки зро-

бив письменник Михайло Коцюбинський (1864 – 1913), який

упродовж 11 років працював учителем на Вінниччині. Твори

Михайла Коцюбинського для дітей сповнені глибокого соціа-

льного змісту і мають виховне значення. Тематика їх різнома-

нітна: невтішні наслідки неправильного сімейного виховання

316

(«Подарунок на іменини»), сила і значення розумової поведі-

нки людей («Дві кізочки», «Івасик і Тарасик»), любов дітей до

праці («Десять робітників»), негативний вплив на дітей пога-

ного оточення («Маленький грішник» та ін.

На початку ХХ ст. російська і українська педагогіки роз-

вивалася під впливом праць анатома та фізіолога, лікаря, ос-

новоположника системи фізичного виховання Петра Лесгаф-

та (1837 – 1909). Педагогічні проблеми він розглянув у працях

«Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку», «Про

ігри та фізичне виховання в школах», «Сімейне виховання в

школах», «Сімейне виховання дітей і його значення» та ін.

Запропонована у праці «Сімейне виховання дитини і

його значення» теорія сімейного

виховання пройнята вели-

кою любов’ю до дітей, які, за його словами, не народжуються

ні добрими, ні злими, ні поетами, ні музикантами, а стають

такими завдяки вихованню. «Зіпсованість» дитини здебіль-

шого є наслідком не вродженої розумової чи моральної тупос-

ті, а педагогічних помилок вихователів.

Відомий педагог і психолог Павло Блонський (1884 –

1941)

обстоював самостійність педагогіки як науки. Визнаючи

місце виховання в розвитку особистості, дійшов висновку, що

спадковість – один із чинників розвитку людини, але виріша-

льна роль належить вихованню. Ідеалом виховання має стати

людина, у якій поєднувалися б знання про природу, суспільс-

тво, здоров’я, уміння пізнавати і перетворювати дійсність,

моральна чистота, багатство естетичних

почуттів.

Цінним внеском Павла Блонського у педагогіку є розро-

блення питань статевого розвитку і статевого виховання дітей

та підлітків, наукова інтерпретація таких питань, як сексуальні

переживання хлопців і дівчат різного віку, їх вплив на статеве

життя в зрілому віці, психології кохання, першого кохання та

ін.

Станіслав Шацький (1878 – 1934) – автор праць «Мої

педагогічні шляхи», «Бадьоре життя», «Піднесення якості

уроку», «Про ліквідацію другорічництва».

На думку С. Шацького, у вихованні молодого покоління

особливе місце має належати праці, яка виконує соціально-

виховну роль. Праця школярів є засобом, що дає змогу дитині

317

відучити себе учасником загальної праці. Вона має бути різ-

номанітною, пов’язаною з працею дорослих, продуктивною;

потрібно змінювати види праці, вона має бути систематичною

і посильною, раціонально організованою, емоційно забарвле-

ною, сприяти усвідомленню значущості своїх зусиль.

Учений вважає, що молоде покоління виховує не лише

школа, а й навколишнє середовище. Тому необхідно

вивчати

його потенційні виховні можливості й розумно їх використо-

вувати.

У часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квіт-

ня 1918 р.), яка утворила Генеральний секретаріат освіти, про-

водили інтенсивну роботу з українізації школи, що полягала в

організації навчання українською мовою, запровадженні

українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників

та підручників українською мовою

, відкритті нових українсь-

ких шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці

вчителів-українців тощо. Українська школа ґрунтувалася на

принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на без-

платну освіту, обов’язковості та світськості освіти.

Від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня

1918 р. замість принципу децентралізації запроваджено

централізоване управління освітою

, знизилася активність

щодо українізації школи. У цей час створено Академію наук, а

першим її президентом обрано Володимира Вернадського

(1863 – 1945).

Чималий педагогічний досвід спонукав до роздумів про

становище освіти в Україні письменника Степана Васильчен-

ка (справжнє прізвище – Панасенко) (1879 – 1932). Він вва-

жав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і

звички.

Один

із творців української освітньо-виховної системи

Григорій Ващенко (1878 – 1967). На його думку, виховний

ідеал має ґрунтуватися на християнській моралі та українській

духовності. Християнський виховний ідеал – образ ідеальної

людини, на який має орієнтуватися педагог, враховуючи мо-

лоде покоління.

У 20-ті роки ХХ ст. у Радянській Україні внесено суттєві

зміни в систему виховання

та навчання молоді. В основі укра-

318

їнської виховної системи цього періоду – соціальне виховання,

яке передбачало посилення суспільного впливу на життя мо-

лоді. Завдання вищого навчального закладу цього періоду

формулювали як виховання громадян із комуністичним світо-

глядом на життя.

Від 1922 року в Україні поступово починається процес

виховання і навчання молоді рідною мовою. Відомими пред-

ставниками української педагогічної думки

цього часу були

А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський, Г. Г. Ващенко та інші.

Кожен з них жив у різних соціально-політичних умовах і ко-

жен зробив вагомий внесок у розвиток теорії виховання.

Основою їхніх педагогічних систем є народність та зага-

льнолюдські цінності. Педагогічні погляди Г. Г. Ващенко та

В.

О. Сухомлинського – те коріння, з якого живиться сучасна

українська національна освіта.

Григорій Ващенко (1878 – 1967) – один із засновників

української освітньо-виховної системи. До системи національ-

ного виховання він вводив родинне виховання як її органічну

підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки та етнопси-

хології. Учений віддав своє життя створенню української наці-

ональної педагогіки. Він сформував

образ виховного ідеалу,

розробив шляхи і мету національного виховання, прагнув,

щоб Україна мала своїх свідомих патріотів. Виховний ідеал

української людини Г. Ващенко будує на двох принципах:

християнської моралі й української духовності.

Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію

виховання Антон Макаренко (1888 – 1939). Серед моральних

якостей, які необхідно сформувати у школярів, А. С.

Макарен-

ко особливо важливим вважав виховання свідомої дисциплі-

ни, розглядаючи її в тісному зв’язку з вихованням волі, муж-

ності й характеру. Він розробив також методику дисципліну-

вання: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет

старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі тради-

ції, чіткий режим і розпорядок, різні форми заохочення і по

карання (але в жодному разі не фізичні).

Великого значення А. С. Макаренко надавав естетично-

му вихованню, вважаючи, що прагнення до прекрасного за-

кладено в людині від природи. Засобами естетичного вихо-

319

вання вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мис-

тецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у

всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє ото-

чення, естетичне оформлення власних кімнат, гарний одяг,

взаємини в колективі тощо.

У своїх творах («Педагогічна поема», «Прапори на баш-

тах») А. С. Макаренко яскраво демонстрував значення фізич

ного виховання у всебічному розвитку особистості. Він вва-

жав, що головним інструментом виховання є колектив.

Об’єктом вихованням має бути цілий колектив, на який потрі-

бно спрямовувати організований педагогічний вплив. На його

думку, у центрі уваги має бути організація нових перспектив

для конкретної особистості, колективу, суспільства загалом.

Центральною ланкою у

його педагогічній системі є осо-

бистість. Він вважав, що успішне формування особистості

молодої людини передбачає створення таких умов, викорис-

тання такої виховної технології, коли вихованці водночас ста-

ють і вихователями. Виховний процес має орієнтуватися не на

негативні, а на позитивні риси особистості.

Засновник гуманістичної, новаторської педагогіки, ди-

ректор Павлиської середньої школи

Василь Сухоминський

(1918 – 1970) – відомий автор педагогічних праць «Серце від-

даю дітям», «Народження громадянина». Головною метою,

якої має прагнути виховання, за Сухомлинським, є всебічний

розвиток особистості. Цього можна досягнути, залучаючи

вихованця до різних видів діяльності, постійно і систематично

формуючи пізнавальні здібності.

Василь Сухомлинський – найвідоміший педагог-

гуманіст, органічно поєднав у своїй діяльності

теорію і прак-

тику розвивального навчання і виховання. В основі педагогіч-

ної системи діяльності педагога, на думку вченого, такі прин-

ципи:

 людина є найвищою цінністю і визначає весь сенс і

спрямованість виховання;

 вплив вихователя на колектив і особистість вихова-

нця залежить від гармонійної єдності моральної

культури, духовного багатства,

багатогранності інте-

ресів вихователя;

320

 вихователя і вихованця об’єднує спільність духовних

інтересів, спільність багатогранної діяльності;

 ефективність впливу особистості вихователя зумов-

лена тим, наскільки він усвідомлює дитинство як

особливий віковий період в онтогенезі людської

психіки;

 вихованець має стати першим помічником педагога

у здійсненні спільного виховного процесу.

Найсуттєвішім і найміцнішим наріжним каменем педа-

гогічної системи В. О. Сухомлинського є виховання в кожного

вихованця поваги до самого себе.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості,

який необхідно враховувати під час її проектування, є розумо-

ве виховання, яке, за переконаннями В. О. Сухомлинського,

потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного

духовного життя.

Одним із стержневих

аспектів педагогічної спадщини

педагога є гуманізм. Виховання гуманізму й людяності має

стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони ма-

ють виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант

доброти, потреба в служінні людям – радість самовіддачі.

Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицар-

ське ставлення

до жінки, бо той, хто вміє любити матір, люби-

тиме і батьківщину, і людство.

Передові педагогічні ідеї пропагувала письменниця Ле-

ся Українка (1871 – 1913), яка у своїх творах критикувала сис-

тему народної освіти в царській Росії.

Цілком присвятив себе освітній справі Тимофій Лубе-

нець (1855 – 1936). Характерними ознаками народної школи

вважав принцип народності в освіті

й вихованні, знання при-

родних багатств Батьківщини і свого краю, зв’язок навчання з

життям та ін.

Виховання молоді в сучасних умовах не може бути успі-

шним без урахування історії розвитку його педагогічних сис-

тем, без пошани до найкращих національних традицій украї-

нського народу.

Необхідною умовою розвитку українського виховання є

осмислення, реконструкція історико-педагогічного процесу,