Ольшанська O.B., Фащевський М.І., Білоконь І.В. та ін. Регіональна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

Формування і розвиток експортного потенціалу України та її

регіонів повинні здійснюватися в таких напрямах:

• диверсифікація експорту з метою досягнення його максималь-

но ефективної та оптимальної структури, розширення асортимен-

ту товарів з високим ступенем обробки, суттєвого підвищення в

експорті частки наукомісткої продукції, високих технологій, збе-

реження існуючих і освоєння українськими виробниками й екс-

портерами нових регіональних ринків товарів, технологій, капі-

талів і послуг;

• диверсифікація імпорту і зменшення залежності від нього

найважливіших чинників виробництва — енергоносіїв та страте-

гічних видів сировини, створення імпортозамінних виробництв;

• удосконалення системи захисту і підтримки національного

товаровиробника, усунення загрози інтервенціоністських імпорт-

них поставок, здійснення вибіркового протекціонізму щодо стра-

тегічно важливих для економіки України галузей і видів вироб-

ництв;

• розширення транскордонного співробітництва, надання між-

народних транспортно-експедиторських послуг з урахуванням

геополітичних чинників, створення необхідних транспортних ко-

ридорів;

• активізація участі України в міжнародних організаціях та

угрупованнях на основі подальшого розвитку режиму вільної

торгівлі з державами СНД, Балтії, Європейського Союзу, укла-

дання угод про вільну торгівлю з європейськими та іншими краї-

нами світу.

Необхідність диверсифікації зовнішньоекономічної діяльності

пов'язана, по-перше, з незбалансованістю структури економіки

та її повільною структурною перебудовою, надмірною енерго- і

ресурсомісткістю більшості галузей господарства, низькою кон-

курентоспроможністю національного виробництва та гострою

потребою в пошуку ринків збуту вітчизняних товарів; по-друге,

з надмірною (від 20 до 90 %) залежністю економіки України від

монопольних імпортних ринків постачання стратегічно важливих

товарів (енергоносіїв, сировинних ресурсів) для життєво важли-

вих галузей виробництва.

Від подальшого вирішення проблеми диверсифікації зовніш-

ньоекономічної діяльності безпосередньо залежатиме майбутнє

України як незалежної держави, рівноправного учасника світогос-

подарських зв'язків. Здійснення процесу диверсифікації сприяти-

ме прискореному входженню України в систему міжнародного

поділу праці, вдосконаленню структури її експортного потенціалу.

•291

В найближчі роки експорт металу повинен бути замінений

експортом машин, обладнання, металовиробів. Збільшиться ви-

робництво експортно орієнтованої та імпортозамінної продукції

машинобудування, хімічної промисловості, агропромислового

комплексу (в першу чергу, харчової промисловості і сільського

господарства).

Виважена державна регіональна зовнішньоекономічна страте-

гія на довгостроковий період сприятиме, передусім, прискоренню

ринкових перетворень та подальшому розвитку економіки Украї-

ни, структуризації експортного потенціалу регіонів і вирівню-

ванню їх соціально-економічного розвитку.

(в!б. Основні напрями розвитку

зовнішньоекономічних зв'язків України

Проблеми підвищення ефективності зовнішньоеконо-

мічної політики України у сучасний період набувають винятко-

вого значення. Це зумовлено:

• перебуванням економіки країни на етапі становлення систе-

ми господарювання;

• надмірною енерго- і ресурсомісткістю галузей господарсь-

кого комплексу;

• низькою конкурентоспроможністю національного виробни-

цтва;

• поступовим занепадом науково-технічного і високотехноло-

гічного промислового потенціалу;

• надмірною залежністю економіки України від монопольних

імпортних ринків постачання стратегічно важливих товарів (енер-

гоносіїв, сировинних та інших матеріальних ресурсів);

• відсутністю розвинутої зовнішньоторгівельної інфраструкту-

ри (інформаційної, законодавчої, маркетингової, біржової тощо).

Перспективи та основні напрями подальшого розвитку зовніш-

ніх економічних зв'язків України передбачають:

• гармонізацію економічного законодавства відповідно до

стандартів Європейського Союзу й світової системи торгівлі з

урахуванням національних економічних інтересів і специфіки

економіки України;

• трансформацію політичного визначення України як держави

з ринковою економікою до юридичного закріплення її статусу в

законодавстві ЄС з метою одержання торгівельно-економічних,

фінансово-кредитних, інвестиційних преференцій;

•292

• створення зони вільної торгівлі між Україною та багатьма

державами світу і, в першу чергу, з країнами ЄС;

• забезпечення конкурентоспроможності традиційних вітчиз-

няних товарів (продукції АПК, чорної металургії і машинобуду-

вання);

• збільшення обсягів експорту традиційної продукції промис-

ловості і сільського господарства та імпорту високотехнологіч-

них виробів для виробничого і невиробничого використання;

• залучення в Україну іноземних інвестицій;

• зниження митних бар'єрів;

• формування і розвиток нових зв'язків на основі спільного

використання прогресивних технологій;

• створення спільних підприємств, транснаціональних компаній;

• укладання міжнародних угод про режим прикордонної тор-

гівлі;

• забезпечення стабільних поставок в Україну на взаємовигід-

них умовах паливно-енергетичних ресурсів;

• удосконалення різних форм торгівельно-економічних, інвес-

тиційних двосторонніх стосунків з державами світу;

• відновлення та зміцнення виробничих зв'язків з країнами

Східної Європи і СНД на основі традиційної міжгалузевої

внут-

рішньогалузевої спеціалізації.

•293

НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Пмл §

/. Предмет вивчення екології.

9.2. Методи дослідження екологічних проблем.

9.3. Екосистеми

та

їх

структура,

види

екосистем.

9.4.

Етапи

природокористування в Україні.

9.5. Принципи раціонального природокористування.

Екологія — відносно молода галузь науки. Вона виник-

ла й сформувалася в системі біологічних наук. У середині XIX ст.

німецький природознавець Ернст Геккель, аналізуючи розвиток

життя на Землі впродовж багатьох геологічних епох, звернув ува-

гу на те, що живе життя, зокрема рослинний і тваринний світ, зі

зміною умов не зникає, а видозмінюється, пристосовуючись до

обставин довкілля. Це спонукало вченого аргументувати необ-

хідність виникнення нової галузі науки, яка мала б за мету «ви-

вчення всієї сукупності взаємовідносин тварини з довкіллям, як

органічним, так і неорганічним, насамперед, — її дружніх і во-

рожих стосунків з тими тваринами та рослинами, з якими вона

прямо чи опосередковано вступає в контакт, одним словом, взає-

мовідносин, що їх Дарвін називає умовами, які породжують

боротьбу за існування». Е. Геккель дав назву такій науці «Еколо-

гія» (від грецької oicos — дім, господарство, logos — знання).

Відтоді майже впродовж 100 років екологія розвивалася як наука

про місце проживання живих організмів, переважно популяції

тварин.

Проте у другій половині XX ст. у деяких країнах спостеріга-

лося бурхливе зростання продуктивних сил, яке було зумовлено,

з одного боку, збільшення чисельності населення і підвищенням

рівня споживання у розрахунку на одного жителя планети, особ-

ливо в західних країнах, — з другого. Цей процес супроводжува-

вся дедалі більшими обсягами споживання природних ресурсів.

А оскільки науково-технічний прогрес не зумів вирішити проб-

1. Предмет вивчення екології

•294

леми відходів, то в багатьох країнах наприкінці 1960-х р. виникли

зони екологічної напруги, де забруднення питної води, атмосфе-

рного повітря і ґрунтів спричинило захворювання населення, під-

вищення смертності, зменшення народжуваності. В цей час і ви-

никла необхідність у дослідженні екологічних проблем з метою

винайти механізм управління природокористуванням. Спочатку

до цих проблем було притягнуто увагу багатьох традиційних

наук — географії, економіки, геології, медицини та ін. Справдилося

передбачення В. І. Вернадського про те, що наші знання розвива-

тимуться не з наук, а з проблем. З початку 1980-х р. результати

цих досліджень стали основою для виникнення сучасної еколо-

гії — науки, яка значно розширила предмет свого вивчення. Бу-

дучи міждисциплінарною наукою, сучасна екологія охопила ви-

вчення складного механізму взаємодії і тварин, і людини з

довкіллям, процесів трансформації природних систем під впли-

вом людської діяльності, а також зміни, які відбуваються в люд-

ському суспільстві в умовах антропогенних (змінених людською

діяльністю) екосистем.

До найголовніших завдань сучасної екології як науки входить

розробка наукових основ раціонального природокористування,

які передбачають охорону природи та оптимізацію середовища

проживання людини.

Методи дослідження екологічних проблем

Екологія у своїх дослідженнях використовує широкий

арсенал методів — як традиційних, так і нових. Серед них —

статистичний метод, який дозволяє одержання, обробку та

аналіз первинних статистичних матеріалів; балансовий метод,

який дає можливість зіставляти наявність природних ресурсів з

їхнім використанням; порівняльний метод, що передбачає ви-

вчення об'єктів через порівняння з іншими; історичний метод,

завдяки якому вивчаються зміни в екосистемах, котрі відбува-

ються в часі.

В останні десятиріччя у вивченні екологічних проблем біо-

сфери великого значення набуває аерокосмічний метод дослі-

дження. Нині в багатьох країнах створені й функціонують глобаль-

ні експериментальні системи вивчення природних ресурсів, до

складу яких входять водний, наземний і ракетно-космічний ком-

плекси збору інформації та наземний комплекс її прийому, оброб-

ки, збереження, поширення й використання. Специфіка застосу-

•295

вання космічних знімань і одержання з них нової інформації зу-

мовлені їх оглядовістю, можливістю вивчення поверхні Землі на

різних рівнях узагальнення. Аерокосмічні методи дозволяють

оцінити в динаміці всі процеси, що відбуваються в локальному,

регіональному чи глобальному масштабах. Так, у 1986 р. косміч-

не знімання, проведене японським супутником, зафіксувало по-

ширення теренами Європи чорнобильських радіонуклідів, почи-

наючи від другого дня аварії.

Значну роль у дослідженні довкілля відіграє картографічний

метод, який дозволяє застосувати географічну карту для деталь-

них досліджень. Учені-картографи створили цілісні картографіч-

ні моделі, що характеризують окремі елементи довкілля та їх ви-

користання в процесі господарської діяльності, а також указують

на заходи збереження й поліпшення продуктивності природних

та антропогенних екосистем.

Гострота екологічних проблем у розвитку біосфери в цілому і

в окремих регіонах досягла меж, що вимагають системного під-

ходу до них, усебічного та комплексного вивчення довкілля з

використанням усього комплексу як традиційних, так і нових ме-

тодів.

Учені, які вивчають закономірності взаємодії людини з дов-

кіллям, підкреслюють той факт, що з розвитком цивілізації на

Землі зростає значення наукових напрямів, пов'язаних з косміза-

цією знання. Біосфера — це ланцюг у складному процесі життя

Всесвіту. Тому екологія в майбутньому може набути характеру

науки про еволюцію життя на Землі, про прискорення її еволюції.

9.3. Екосистеми то їх структура,

"*** види екосистем

Поняття «екосистеми» є ключовим в екології. Ідентич-

ним йому є термін «біоценоз» чи «біогеоценоз». Поняття відби-

ває взаємозумовленість відносин сукупностей живих організмів і

неживої природи в межах певної частини біосфери чи в біосфері

в цілому. Живі організми та їхнє неживе оточення тісно пов'язані

між собою і перебувають у постійній взаємодії. Вона відбуваєть-

ся таким чином, що потоки речовини та енергії створюють чітко

визначені біотичні структури й кругообіг речовин між неживою

та живою частинами екосистеми і в результаті життєдіяльність

•296

одного компонента екосистеми служать джерелом живлення для

іншого. Для зручності вчені розглядають екосистему як ізольова-

ну одиницю (рілля, озеро, пасовище, струмок тощо), проте фак-

тично різні компоненти постійно переміщуються з однієї екосис-

теми в іншу. Наприклад, в екосистему озера змиваються ґрунт і

листя.

Крім природних екосистем, існують штучні екосистеми, як-от:

космічна станція, зоопарк, акваріум, вазон з кімнатною рослиною

тощо.

Необхідність створення цілеспрямованого потоку енергії, з

одного боку, та кругообігу речовин — з іншого, накладає певні

обмеження на підбір тих видів, які можуть утворювати екосисте-

му. Основу будь-якої, навіть найпростішої екосистеми становить

ланцюг живлення (трофічний ланцюг). Основні типи ланцюгів

живлення — пасовищний і детритний. Пасовищний ланцюг жив-

лення — це низка живих організмів, де кожний вид живиться по-

передниками в ланцюзі та, в свою чергу, служить їжею для видів,

які посідають вищий рівень. Початок пасовищного ланцюга —

автотрофні (ті, що живляться самі) організми, які спроможні син-

тезувати складні органічні сполуки з неорганічних, використо-

вуючи найчастіше енергію сонячного світла. Це — зелені росли-

ни і фотосинтезуючі бактерії. Автотрофні організми утворюють

верхній ярус, або «зелений пояс».

Ті організми, що живляться рослинами, належать до другого

трофічного рівня; хижаки, які живляться травоїдними, — до тре-

тього. Досить відомі такі ланцюги живлення, як «трава—заєць—

вовк», «рослини—комахи—птахи» тощо. Людина в цій класифі-

кації, яка споживає і тваринну і рослинну їжу, посідає проміжне

місце між другим та третім трофічними рівнями.

У детритних ланцюгах організми споживають мертву органіч-

ну речовину, поступово розкладаючи її на чимраз простіші спо-

луки — аж до неорганічних. Саме вони замикають кругообіг

елементів. Учені відносять ґрунти, де розкладаються речовини,

коріння тощо, до нижнього коричневого ярусу.

З біологічної точки зору, до складу екосистеми входять такі

компоненти:

1) неорганічні речовини (вуглець, азот, вуглекислий газ, вода

тощо), які включаються в кругообіг;

2) органічні сполуки (білки, вуглеводи, гумус), що поєднують

біотичну та абіотичну частини;

3) повітряне, водне і субстратне середовище, складовими час-

тинами яких є кліматичний режим та інші фізичні фактори;

•297

4) продуценти, автотрофні організми, переважно зелені рос-

лини, які можуть живитися простими неорганічними речови-

нами;

5) макроконсументи або фаготрофи (від грецької phagos —

поглинач), тобто гетеротрофні організми, здебільшого тварини,

що живляться іншими організмами або частинками органічної

речовини;

6) мікроконсументи, сапротрофи (від грецької — гни-

лий), осмотрофи (від грецької — поштовх, тиск), гетеро-

трофні організми, переважно бактерії і грибкові, які одержують

енергію внаслідок розкладу мертвих тканин або шляхом погли-

нання органічної речовини, яка виділяється сама по собі чи витя-

гується сапротрофами з рослин та інших організмів.

Таким чином, екосистема складається з усіх організмів, які

населяють певну місцевість, перебувають у різноманітних взає-

мозалежностях між собою та оточуючим ці організми фізичним і

хімічним середовищем. Кожній екосистемі необхідні певні хіміч-

ні речовини, джерело енергії та живі організми — продуценти і

редуценти. Більшість екосистем охоплюють також організми —

консументи. Всі організми, які входять в дану екосистему, утво-

рюють єдину мережу живлення.

Найбільша і найближча до ідеалу за критерієм «самозабезпе-

чення» біологічна система — це біосфера або екосфера. До її

складу входять всі живі організми Землі, які перебувають у взає-

модії з фізичним середовищем планети, утворюють єдине ціле,

що забезпечує цій системі стійку рівновагу при одержанні пото-

ків енергії від Сонця, її трансформації та випромінювання цієї

енергії в космічний простір.

Компенсаційні можливості біосфери в цілому та її складо-

вих — літосфери, гідросфери й атмосфери — обмежені. Будь-яка

людська діяльність справляє антропогенне навантаження на біо-

сферу, а виникнення машин значно його посилює. Тому процес

розвитку виробничої та соціальної сфери неминуче супроводжу-

ється збільшенням антропогенного навантаження на природні

компоненти біосфери. Природна рівновага в будь-якому регіоні

Землі зберігається завдяки саморегуляції і самовідновленню біо-

сфери.

Тоді, коли відходи виробництва й споживання знищуються

не так швидко, як вони надходять, виникає забруднення дов-

кілля. Сучасні антропогенні процеси відбуваються в надзви-

чайно великих масштабах і до того ж збільшуються швидкими

темпами.

•298

9.4. Етапи природокористування із Україні

Термін «природокористування» є одним з найпоши-

реніших у сучасній літературі, але наповнений різним змістом.

Найчастіше його вживають тоді, коли йдеться про використання

природних ресурсів у процесі суспільного виробництва з метою

задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Іноді

під ним розуміють сукупність впливу людства на географічну

оболонку Землі. Але в усіх випадках природокористування вва-

жається сукупністю всіх форм експлуатації природно-ресурсного

потенціалу і заходів з його збереження, вирізняючи з цього про-

цесу три аспекти:

а) видобуток і переробку природних ресурсів, їх відновлення

чи відтворення;

б) використання та охорону природних умов середовища

проживання;

в) збереження, відтворення (відновлення) екологічної рівнова-

ги природних систем, що служить основою збереження природ-

но-ресурсного потенціалу суспільства.

У стратегії природокористування України вчені-економісти

виділяють три етапи.

Перший етап — початок 1920-х — середина 1950-х р. В еко-

номічній науці домінувала концепція безкоштовності природних

ресурсів. Вважалося, що оскільки природні ресурси не є

об'єктами купівлі—продажу, то методологічно неправильно оці-

нювати їх у вартісному вигляді, а впровадження оцінки природ-

них ресурсів у господарську практику гальмуватиме розробку

корисних копалин, розширення сільськогосподарського вироб-

ництва. Спробу ввести рентні відносини було перервано зі ство-

ренням колгоспів, а земельні кадастри оголошено буржуазною

категорією, неприйнятною для соціалістичної практики. Природ-

ні ресурси, особливо в довоєнні роки, здавалися невичерпними.

Тому розроблялися найзручніші родовища високої якості — в

Україні, насамперед, Донецький кам'яновугільний басейн, Кри-

ворізький басейн залізної руди та Нікопольське родовище марган-

цевої руди. В сільськогосподарському виробництві переважали

екстенсивні методи господарювання. Було розорано заплави рі-

чок, у більшості господарств ліквідовано перелоги. Внаслідок

цього в Україні різко зросла розорюваність території, що збіль-

шило інтенсивність вітрової ерозії. Результатом даного етапу

стала вичерпність сільськогосподарських угідь, придатних для

експлуатації. Істотно погіршилися умови видобутку мінеральних

•299

ресурсів, зокрема почала зростати собівартість видобутку доне-

цького вугілля. Ігнорування вартісної оцінки ресурсів та їх без-

коштовність зумовили їх безгосподарське використання, некомп-

лексну переробку сировини, недостатній рівень вторинних

ресурсів. Так, під час спорудження ГЕС проектувальниками вра-

ховувалася лише вартість незібраного урожаю за один рік. Звід-

си — неточне уявлення про нібито найдешевшу електроенергію,

яку вробляють ГЕС. Все це свідчило про помилкові уявлення про

природні ресурси щодо їх безкоштовності, невичерпності. Назрі-

ла необхідність переглянути стратегію природокористування в

Україні.

Другий етап стратегії природокористування розпочався на

зламі 1960—1970-х рр. і тривав до початку 1980-х рр. В економіч-

ній науці починають обґрунтовувати необхідність економічної

оцінки природних ресурсів, оскільки вони є предметами праці і

для їх раціонального використання вкрай необхідний облік їх

кількості та якості. Однак критеріями економічної оцінки природ-

них ресурсів висуваються витрати на освоєння ресурсів і ре-

зультати від їх використання. Помилковість цих критеріїв оче-

видна: витрати на освоєння ресурсів зростають переважно з погі-

ршенням якості ресурсів та ділянка чорнозему, яка має найвищу

родючість і характеризується високою врожайністю, до того ж з

низькими затратами праці на її освоєння, має меншу цінність для

суспільства, ніж ділянка дерново-підзолистих і підзолистих ґрун-

тів, на освоєння якої витрачається більша кількість праці та мате-

ріальних ресурсів. У свою чергу результати від використання ре-

сурсів залежать не тільки від якості ресурсів, але й-від вкладених

у їх попереднє освоєння капіталу та праці. Проте наслідком ви-

тратно-результатного підходу до природокористування стала

проведена за хибними критеріями економічна оцінка природних

ресурсів, яку звели до якісних характеристик: в основу її було

покладено різні системи бальності, бонітети і подібні умови шка-

ли оцінок. Позитивною на цьому етапі стала розробка кадастрів

природних ресурсів, що являють собою систематизовані зведення

даних, які відбивають якісну й кількісну характеристику природ-

них ресурсів. Наприклад, кадастр земельних ресурсів — це сукуп-

ність достовірних даних про природний, господарський і право-

вий стан земель. Державний земельний кадастр України містить

дані про реєстрацію землекористувачів, облік кількості та якості

земель, бонітування ґрунтів і економічну оцінку земель.

Третій етап природокористування в Україні розпочався у

1980-х рр. і триває до нині. Як своєрідний синтез двох попередніх

•300