Нагайчук Н.Г. Конспекти лекцій з навчальної дисципліни Фінанси

Подождите немного. Документ загружается.

Тема 4

ФІНАНСОВЕ ПРАВО І ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА

4.1. Фінансове право: предмет, методи та зв'язок з іншими галузями

права України

4.2. Зміст, мета і завдання фінансової політики

4.3. Складові фінансової політики

4.1. Фінансове право: предмет, методи та зв'язок з іншими галузями

права України

Фінанси мають об'єктивний характер і втілюються у суб'єктивних діях

держави – законах країни і фінансовій політиці, які спрямовано на досягнення

конкретних цілей регулювання та зумовлено певними завданнями й

особливостями розвитку країни.

Фінансова політика та фінансове законодавство несуть на собі відбиток

суб'єктивних дій певних соціальних верств суспільства або окремих груп

людей. Вони пов'язані з процесом прийняття рішень у галузі політики,

економіки, фінансів і соціальній сфері.

За допомогою фінансів та фінансової політики здійснюється

багатосторонній регулюючий вплив на ринкові відносини й процес

розширеного відтворення.

Фінансове право – це сукупність юридичних норм, що регулюють

суспільні відносини, виникаючі у процесі утворення, розподілу і використання

грошових фондів фінансових ресурсів.

В процесі формування фінансове право України відображає нові

економічні умови держави:

по-перше, особливості економіки перехідного періоду обумовили зміну

фінансово-правових норм. Тепер ці норми базуються на принципах рівності

суб'єктів права всіх форм власності і їхніх фінансових обов'язків перед

державою;

по-друге, підсилюється фінансова відповідальність за правопорушення

в області фінансів, це стосується й державних органів, які займаються

фінансовою діяльністю;

по-третє, установлюються нові методи фінансової діяльності держави.

Предмет фінансового права – це суспільні відносини, які спрямовано

на утворення, розподіл та використання централізованих і децентралізованих

грошових фондів держави з метою реалізації її завдань в інтересах усього

суспільства.

Як і інші галузі права, фінансове право забезпечує економічну,

організаційну і виховну діяльність держави, зумовлену його примусовою

силою. Держава здійснює діяльність у сфері утворення, використання і роз-

поділу ресурсів централізованих і децентралізованих фінансових фондів,

організує їх кругообіг. Фінансове право утворює і організовує бюджетну

систему держави, розподіляє доходи і витрати між її ланками, встановлює

обов'язкові податкові та неподаткові платежі, визначає умови фінансування і

кредитування, регулює грошовий обіг, визначає заходи для розвитку

соціальної сфери.

Зміст предмета фінансового права зумовлює особливості методів

правого регулювання, властивих даній галузі права, тобто прийомів і способів

юридичного впливу на поведінку учасників фінансових відносин. Основним

методом фінансово-правового регулювання є метод владних приписів. За

своєю структурою це органічно цілісна система безперервного впливу на

учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх

функцій у сфері обігу централізованих і децентралізованих фінансів.

За своїм змістом фінансово-правові владні приписи стосуються:

порядку і розмірів стягнення податків, інших обов'язкових платежів і внесків

до бюджету, позабюджетних державних централізованих і децентралізованих

фондів; напрямків використання державних коштів; порядку і розмірів їх

використання і т. д. Метод владних приписів реалізується і під час

формування державою своїх ресурсів за рахунок платежів добровільного

характеру – державних позик, казначейських зобов'язань, лотерей тощо.

Крім методу владних приписів, фінансово-правовому регулюванню

властивий і метод рекомендації.

Під системою галузі права взагалі розуміється об'єктивно зумовлена

внутрішня побудова, об'єднання і розміщення фінансово-правових норм у

визначеному взаємозв'язку і послідовності. Однак система норм фінансового

права не має єдиного кодифікованого джерела та чіткого розподілу на

загальну й особливу частини. Тому систему фінансового права можливо

визначити лише умовно.

1. Правове регулювання фінансового контролю: система суб'єктів

фінансового контролю, валютне регулювання та валютний контроль,

фінансовий моніторинг.

2. Підгалузь «Бюджетне право» та його інститути:

 інститут бюджетного права – державних витрат;

 інститут бюджетного права – державного страхування.

 Підгалузь «Податкове право» та його інститути:

 інститут правового регулювання податкового процесу;

 інститут правового регулювання податкового контролю;

 інститут правового регулювання податкової системи;

 інститут правового регулювання альтернативної податкової системи;

 інститути правового регулювання окремих податків.

4. Інститут грошово-розрахункових відносин.

5. Інститут правового регулювання ринку фінансових послуг.

6. Інститут правового регулювання ринку страхових послуг.

7. Інститут правового регулювання фондового ринку цінних паперів і

вексельного обігу.

8. Інститут правового регулювання бухгалтерського обліку.

Місце фінансового права у системі права України втілюється у взаємозв'язку

між фінансовим правом та іншими галузями права України.

Конституційне право має базове значення для всіх правових галузей і

інститутів, і таку ж роль конституційне право відіграває у відношенні

податкового права. Принципове значення для формування і функціонування

всієї системи фінансового законодавства дає норма Конституції, відповідно

до якої закони й інші правові акти не повинні суперечити Конституції.

Одночасно деякі норми конституційного права входять до складу

фінансового права. Так, Конституція містить положення, відповідно до яких

кожного зобов'язано сплачувати законно встановлені податки і збори. Ця ж

норма Конституції виконує охоронні функції і захищає інтереси всіх

платників, оскільки містить положення, яке забороняє необґрунтоване збіль-

шення податкового тягаря шляхом додання податковим нормам зворотної

сили.

Адміністративне право виявляється у встановленні відповідальності за

порушення фінансового законодавства. Охоронна функція фінансового права

зумовлена тим, що адміністративна відповідальність забезпечує виконання

учасниками фінансової діяльності своїх обов'язків.

Існує тісний взаємозв'язок фінансового права з цивільним правом, хоча

фінансове право є публічною галуззю права. Фінансове право охоплює

регулювання господарських процесів, як і цивільне, але у зовсім інших

аспектах, іншими методами. Такі категорії цивільного права, як доход, майно,

споживання, витрати і багато інших використовуються

у фінансовому праві, де вони формуються та інституціоналізуються. Саме

цивільне право регулює відносини, у результаті яких досягаються

господарські результати. А фінансове право регулює процес мобілізації,

розподілу та використання результатів, виражених у формі фінансів. Так,

наприклад, після одержання результатів цивільного обігу діє підгалузь фі-

нансового права – податкове право, що визначає розміри і порядок сплати

відповідних платежів, санкції за відхилення від сплати відповідних платежів,

санкції за ухиляння від сплати податків, зборів. На підставі цивільного

договору здійснюються господарські операції. У залежності від виду

господарської операції виникає той чи інший об'єкт оподаткування, а отже, і

розмір податкового платежу.

Зв'язок фінансового і карного права має двійчасту природу. З одного боку,

окремі норми карного права спрямовано на захист тих об'єктів, що є об'єктами

фінансових відносин, а з іншого – кваліфікація деяких злочинів неможлива без

застосування категорій фінансового права.

Особливістю взаємозв'язку фінансового і міжнародного права є вища

юридична сила міжнародних договорів у порівнянні із законами України.

4.2. Зміст, мета і завдання фінансової політики

Фінансова політика визначається як:

 політика держави та інших суб’єктів господарювання у сфері

фінансів;

 складова частина економічної політики держави (суб’єктів

економіки);

 сукупність фінансових заходів (розподільчих та перерозподільчих),

які здійснюються відповідними суб’єктами через фінансову систему.

Залежно від півня економічної системи розрізняють:

 фінансову політику держави (макрорівень);

 фінансову політику підприємства (мікрорівень).

Фінансова політика держави є складовою економічної політики

держави. У ній конкретизуються головні напрями розвитку народного

господарства, визначаються загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела

та напрями використання, розробляється механізм регулювання та

стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами. Зміст

фінансової політики подано на рис. 4.1.

Рис. 4.1. Зміст фінансової політики держави

Водночас фінансова політика – відносно самостійна сфера діяльності

держави, найважливіший засіб реалізації політики держави у будь-якій сфері

суспільної діяльності.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл ВВП

між галузями народного господарства, соціальними групами населення,

територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання

економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення.

Головне завдання фінансової політики – це забезпечення

відповідними ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми

соціально-економічного розвитку.

Поняття фінансової політики держави можна розглядати у вузькому та

широкому розумінні (табл. 4.1).

Фінансову політику держави спрямовано на мобілізацію, розподіл та

перерозподіл фінансових ресурсів. В основі цих операцій лежить вибір:

 джерел та методів формування фінансових ресурсів;

 суб'єктів – власників чи розподілювачів фінансових ресурсів;

 пріоритетних напрямів використання фінансових ресурсів;

 ступеня централізації фінансових ресурсів у рамках держави.

Ці завдання вирішують залежно від сутності та функцій держави.

Таблиця 4.1

Сутність фінансової політики

У вузькому розумінні У широкому розумінні

Включає дві підсистеми, або взаємо-

пов'язані напрями діяльності,

держави:

Механізм державного регулювання всіх

соціально-економічних процесів та

явищ, що включає широкий арсенал

 політика у сфері державних

фінансів;

 політика у сфері недержавних

фінансів (за галузями, регіонами

тощо)

фінансових інструментів, засобів,

форм і методів розподілу та пе-

рерозподілу ВВП

й національного доходу і діє через

національну фінансову систему

країни

Ефективним методом взаємодії дер-

жавних і недержавних фінансів вва-

жається такий, що сприяє оптималь-

ному зростанню національного

доходу. Під останнім розуміється

макроекономічний стан

співвідношення доходів

і витрат у складі бюджетів усіх

учасників національного

господарства, що забезпечують

оптимум процесів зберігання,

накопичення та споживання

Складові фінансової політики:

 бюджетно-податкова;

 грошово-кредитна;

 інвестиційна;

 страхова;

 амортизаційна;

 валютна;

 митна;

 інші

Механізм реалізації фінансової політики держави включає такі

елементи:

 розробка концепції розвитку фінансової системи держави;

 визначення основних напрямів використання фінансової системи в

економічній політиці держави;

 складання цільових програм щодо розвитку загальнодержавних та

територіальних фінансів;

 розроблення конкретних заходів реалізації концепції, напрямів та

програм.

4.3. Складові фінансової політики

З погляду основних напрямів впливу фінансів на економіку країни до

складу фінансової політики держави входять: бюджетна, податкова, грошово-

кредитна, інвестиційна, валютна, страхова, амортизаційна, митна політика,

політика з управління фінансами та фінансовий контроль.

Бюджетна політика – це комплекс юридичних, економічних,

організаційних заходів під час складання бюджетів, регулювання бюджетного

процесу, управління бюджетним дефіцитом, організації бюджетного контролю.

Вона виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх

витрачання на різні потреби держави.

Найтісніше з бюджетною пов'язано податкову політику, яка становить

систему заходів держави у галузі оподаткування.

Бюджетно-податкова (або фіскальна) політика має створювати

сприятливі умови для виробничої та фінансової діяльності суб'єктів

господарювання. Отже, бюджетно-податкова політика є складовою фінансо-

вої політики держави. Зауважимо, що у розвинутих країнах через державний

бюджет перерозподіляють від 30 % до 50 % ВВП. Найчастіше її

ототожнюють із фіскальною політикою.

Цілями бюджетно-податковою політики в Україні з позицій

здійснюваних нині економічних перетворень є:

 подолання спаду виробництва та стабілізація економіки;

 стимулювання розвитку пріоритетних сфер діяльності та структурних

перетворень;

 досягнення різкого структурного зрушення економічних пропорцій на

користь тих виробників, які працюють безпосередньо на задоволення потреб

населення;

 стримування інфляційних процесів;

 забезпечення достатніх надходжень до бюджету для фінансування

невідкладних соціальних програм;

 створення найсприятливіших умов для стимулювання ділової

інвестиційної активності, розвитку підприємства тощо.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність заходів,

що здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом: державними

видатками та оподаткуванням для досягнення повної зайнятості, зростання

виробництва, зниження інфляції.

Податки і державні видатки є основними інструментами фіскальної

політики. Основні цілі фіскальної політики відображено на рис. 4. 2.

Шляхом зміни податків та державних витрат держава здійснює

регулювання економіки. Фіскальна політика має дві основні форми, або

типи.

Рис. 4.2. Цілі фіскальної політики

1. Дискреційна (або активна) фіскальна політика – це свідоме

маніпулювання податками та державними видатками з боку органів

законодавчої та виконавчої влади з метою зміни реального обсягу

національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією,

прискорення темпів економічного зростання. Буває двох видів:

а) стимулююча фіскальна політика:

 збільшення державних видатків;

 зниження податків;

 одночасне поєднання першого та другого.

Ця політика проводиться в період економічного спаду та безробіття, але

внаслідок її проведення може збільшитися дефіцит бюджету, що може, у

свою чергу, призвести до інфляції;

б) стримуюча фіскальна політика:

 зниження державних видатків;

 збільшення податків;

 одночасне поєднання першого та другого.

Ця політика проводиться в період високої інфляції та спрямована на

скорочення дефіциту державного бюджету.

2. Автоматична (або пасивна) фіскальна політика здійснюється за

допомогою «вбудованих стабілізаторів» (податків та державних витрат,

трансфертів). Необхідні зміни в рівні державних видатків і податків вводяться

автоматично. Це так звана автоматична, або вбудована стабільність.

Вбудовані стабілізатори – це будь-який захід, що зумовлює тенденцію

до збільшення дефіциту державного бюджету в період економічного спаду

або скорочення дефіциту бюджету в період економічного зростання та

інфляції, без спеціальних активних заходів з боку уряду та законодавчої

влади.

Недоліками фіскальної політики вважають: часовий лаг (термін) між

прийняттям рішення та його впливом на економіку; адміністративні затримки

(бюджетний процес, зміни податкового законодавства вимагають визначеного

терміну і можуть мати довгостроковий характер).

Державний бюджет завдяки фіскальній політиці у період економічного

зростання та інфляції повинен мати рестриктивний (стримуючий) вплив; а у

період економічного спаду та безробіття – експансивний (стимулюючий)

вплив.

За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується економічний

спад та обмежується зростання.

Наступною складовою фінансової політики є грошово-кредитна

політика.

Грошово-кредитна (монетарна) політика становить комплекс дій та

заходів держави у сфері грошового ринку, а також сукупність економічних

методів, спрямованих на управління рухом кредитного капіталу. Дії грошово-

кредитної політики, які здійснює держава через центральний банк, спрямовано

на регулювання грошового обороту. Вони охоплюють ринок грошей, ринок

капіталів, ринок цінних паперів. Національний банк України здійснює

грошово-кредитну політику з метою впливу на грошову масу в обігу, обсяги

кредитування, темпи інфляції, стан платіжного балансу.

Об'єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку:

 пропозиція (маса) грошей;

 ставка процента;

 валютний курс;

 швидкість обігу грошей та ін.

Основними інструментами грошово-кредитної політики є такі.

1. Облікова, або дисконтна, політика, механізм якої полягає у

регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позички

комерційним банкам у порядку їх рефінансування;

2. Регулювання норми обов'язкових резервів для комерційних банків та

інших депозитних установ, які повинні зберігати частину залучених коштів

на кореспондентських рахунках у центральному банку без права їх

використання і виплати процентів за ними;

3. Операції на відкритому ринку, що пов'язані з купівлею та продажем

цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів; у країнах з

розвинутими ринковими відносинами вони є найбільш поширеним методом