Нагайчук Н.Г. Конспекти лекцій з навчальної дисципліни Фінанси

Подождите немного. Документ загружается.

152

Розроблення та реалізація інвестиційного проекту (перш за все виробничого напряму)

проходить тривалий шлях від ідеї до випуску продукції. В умовах ринку цей період прийнято

розглядати як життєвий цикл інвестиційного проекту або інвестиційний цикл, який охоплює три

фази:

 передінвестиційну (попередні дослідження перед остаточним ухваленням

інвестиційного рішення);

 інвестиційну (проектування, укладення договорів підряду, будівництва);

 виробничу (етап експлуатації знов створених об'єктів).

Кожна з цих фаз у свою чергу ділиться на стадії і етапи, яким відповідають свої цілі і

методи.

Після проведення досліджень, які передують ухваленню інвестиційного рішення,

необхідно скласти підсумковий документ, який дозволить інвесторові не тільки зрозуміти, але і

зафіксувати, що і коли необхідно зробити. Для цього складається бізнес-план, який є основним

інструментом для відображення підприємницької ідеї.

Бізнес-план це стандартний документ, в якому детально обґрунтовується концепція

планованого до реалізації інвестиційного проекту, наводяться його основні технічні, економічні,

фінансові і соціальні характеристики. Він описує основні аспекти майбутнього проекту, аналізує

всі проблеми, визначає способи їх рішення. Таким чином, бізнес-план інвестиційного проекту,

дозволяє з'ясувати життєздатність проекту в умовах ринкової конкуренції, містить орієнтири

подальшого розвитку підприємства, а також є підставою для отримання фінансової підтримки

від зовнішніх інвесторів.

Перед реалізацією будь-якого інвестиційного проекту, його відбирають, проектують,

прораховують, а головне оцінюють його ефективність, на основі порівняння витрат на проект і

результатів від впровадження його.

Першим етапом у визначенні показників ефективності інвестиційного проекту є аналіз і

оцінка грошових потоків інвестиційного проекту, які базуються на прогнозній інформації про

передбачений обсяг випуску і збуту продукції, величину операційних витрат, аналітичних виводах

про початкові і наступні потреби в активах довгострокового користування і чистого оборотного

капіталу. Для розрахунку грошового потоку плановий термін реалізації капіталовкладень

рекомендується розділити на три відрізання часу по періодами виникнення грошових коштів:

 розроблення і початкове інвестування проекту;

 експлуатація інвестиційного проекту;

 завершення проекту.

Узагальнюючими (синтетичними) показниками в аналізі грошових потоків інвестиційного

проекту виступають: початкові інвестиційні витрати («–»), чистий операційний грошовий потік за

період І («+», «–») ліквідаційний грошовий потік («+», «–»).

Після складання плану грошового потоку інвестиційного проекту переходять до оцінки його

ефективності, яку необхідно проводити дотримуючись наступних принципів.

Ефективність інвестованого капіталу, оцінюється шляхом порівняння грошового потоку

(cash flow), який формується в процесі експлуатації інвестиційного проекту і початкової

інвестиції. Проект визнають прибутковим, якщо забезпечується повернення всіх інвестицій при

прийнятній для всіх інвесторів нормі прибутковості.

Обов'язковим є приведення до справжньої вартості, як інвестованого капіталу, так і суми

грошового потоку. Приведення здійснюється диференційовано по кожному етапу подальшого

інвестування.

Процес дисконтування всіх грошових відтоків і приток здійснюється по дисконтних

ставках, які вибираються залежно від особливостей інвестиційного проекту.

Для розрахунку показника ефективності інвестицій як ставки відсотка, яка вибирається для

дисконтування, можуть бути використані:

 середньозважена вартість капіталу;

 середня депозитна або кредитна ставка;

 індивідуальна норма прибутковості;

 рівень ризиків та ліквідності інвестицій і т. п.

Залежно від основних принципів оцінювання ефективності інвестиційних проектів

використовується ряд методів, які умовно можна поділити на такі, в яких використовується дисконтування,

і такі, в яких дисконтування не використовується.

До методів, в яких використовується дисконтування відносять:

 метод розрахунку чистого приведеного доходу (NPV);

 метод визначення індексу рентабельності інвестицій (PI);

 метод визначення внутрішньої норми прибутковості інвестицій (IRR);

 дисконтований термін окупності ( Ррд ).

До методів, які не передбачають використання концепції дисконтування відносять:

 метод визначення терміну окупності інвестицій(РР);

 метод визначення середньої норми прибули на інвестиції (ARR).

Далі детальніше зупинимося на їх розгляді.

1. Метод розрахунку чистого приведеного доходу (NPV). Це метод аналізу інвестицій, який

базується на визначенні величини, отриманої шляхом дисконтування різниці між річними відтоками і

притоками реальних грошей, які накопичуються впродовж всього життя проекту.

Розрахунок чистого приведеного доходу (NPV) визначається по такій формулі:

NPV = - IC,

(1+ r)

∑

(15.14)

де P

– річні грошові поступлення впродовж n років;

r – дисконтна ставка;

IC – стартові інвестиції;

n – термін реалізації проекту/

У випадку: якщо NPV > 0, проект слід приймати до реалізації; якщо NPV < 0, проект слід

відхилити, оскільки він збитковий; якщо NPV = 0, проект не є прибутковим і не є збитковим (ситуація

невизначеності).

2. Метод визначення індексу рентабельності інвестицій (PI), який є продовженням

попереднього. Проте, на відміну від показника NPV, показник PI – це відносна величина, яка

характеризує рівень прибутковості інвестицій і визначається по такій формулі:

PI = : IC.

(1+ r)

∑

(15.15)

У випадку: якщо PI > 1, то проект прибутковий, його варто прийняти; якщо PI < 1, то проект

збитковий, його варто відхилити; якщо

PI = 1, то прибутковість інвестицій точно відповідає нормативу рентабельності (проект не є

прибутковим і не є збитковим)

3. Метод визначення внутрішньої норми прибутковості) –метод ставки дисконту,

153

використання якого забезпечує рівність поточної вартості очікуваних грошових відтоків і грошових

притоків. Показник внутрішньої норми прибутковості (IRR) характеризує максимально допустимий

відносний рівень витрат, які мають місце при реалізації інвестиційного проекту, та відображує

верхню межу процентної ставки, за якою фірма може окупити вкладені в проект кошти.

Практичне застосування цього методу зводиться до того, що в процесі аналізу вибирається

два значення ставки дисконту r1 < r2 так, щоб в інтервалі (r1, r2 ) функція NVP = f (r) змінювала своє

значення з «+» на «–» або навпаки. Таким чином, використовують таку формулу:

()

(-).

()-()

IRR r r r

fr fr

=+ ×

(15.16)

До методів, в яких процес дисконтування може не використовуватися, відносять такі методи.

1. Метод визначення терміну окупності інвестицій (PP).

Термін окупності інвестицій – це тривалість часу, впродовж якого недисконтовані прогнозні

надходження грошових коштів перевищують не дисконтовану суму інвестицій, тобто це число років,

необхідних для відшкодування інвестицій

Показник терміну окупності інвестицій можна визначити за такою формулою:

PP = ,

(15.17)

де D – середньорічна сума грошового потоку, яка визначається по формулі :

D= P :n.

∑

(15.15)

2. Метод визначення середньої норми прибутку на інвестиції (ARR).

Суть цього методу зводиться до розрахунку відношення середньої величини прибутку,

отриманою з бухгалтерської звітності, до середньої величини інвестицій.

При цьому розрахунок може здійснюватися на основі прибутку (доходу) без урахування виплати

податків і відсотків за кредит або прибутки (доходу) після виплати податку, але до виплати відсотків за

кредит. Останній метод використовується частішим, оскільки краще характеризує ту вигоду, яку

отримають власники підприємства і інвестори.

Величина інвестицій, по відношенню до якої знаходять рентабельність, визначається як

середня величина між вартістю активів на початок і кінець розрахункового періоду. Формула

розрахунку норми прибутку на інвестиції (ARR) має такий вигляд:

P x (1- t)

RR = x 100%,

IC+RV

(15.19)

де P — середньорічний прибуток від реалізації проекту (грошовий потік);

t – ставка оподаткування

RV – залишкова або ліквідаційна вартість проекту

Основними недоліками цього методу є те, що, по-перше, важко визначити, який рік реалізації

інвестиційного проекту слід узяти для розрахунків норми прибутку, а, по-друге, він не враховує

вплив часу на грошові потоки – інвестований капітал порівнюється з прибутком, який отримує

підприємство через декілька років.

При зростанні інфляції, реальна вартість очікуваних грошових потоків падає. Якщо інвестор

154

не врахує ризик інфляції, то NPV або IRR можуть бути штучно завищені.

Для визначення оцінки ефективності проекту з урахуванням інфляції необхідно:

або скоректувати грошові потоки на середньорічний індекс інфляції, а потім на ставку

дисконту;

або визначити ставку дисконту, яка б враховувала індекс інфляції, і потім скоректувати

грошові потоки по новій ставці, яка враховує індекс інфляції:

r = (1+ r) x (1+ i) -1,

(15.20)

де r

– ставка дисконту (коефіцієнт) з урахуванням інфляції;

i – середньорічний індекс інфляції (коефіцієнт).

Інвестиційні ресурси можуть бути представлені у формі фінансових, матеріальних,

нематеріальних і трудових.

Мета формування інвестиційних ресурсів – задоволення потреб в придбанні необхідних

інвестиційних активів і оптимізація їх структури.

Роль фінансових ресурсів, зокрема, грошових коштів, полягає в наступному:

вони можуть трансформуватися в будь-яку іншу форму інвестиційних ресурсів шляхом

придбання предметів і засобів праці, інновацій, робочої сили і ін.. елементів виробництва

тільки грошові кошти дають можливість інвесторові вибирати будь-який об'єкт інвестування.

Джерела фінансування інвестиційних ресурсів можна розділити на 3 групи: власні, боргові

та залучені.

Залежно від того, які джерела засобів привертає інвестор виділяють наступні форми

фінансування інвестицій:

 самофінансування (прибуток, амортизаційні відрахування, відрахування в спец. фонди);

 акціонування (емісія простих і привілейованих акцій);

 боргове фінансування (різні форми інвестиційного кредиту: банківський, державний,

податковий, товарний, андерайтинг (викуп корпоративних облігацій));

 фінансування за рахунок дотацій (надання державними і недержавними організаціями

дотацій, грантів, субвенцій, спонсорської, донорської допомоги для підтримки інвестиційних

проектів);

 змішане фінансування (комбінація різних видів фінансування).

Формування структури джерел фінансування – складний процес, який залежить від

потужності кожного джерела в різні періоди часу, фінансового полягання і перспектив розвитку

акціонерів, а також кон'юнктури ринку і актуальності інвестиційного проекту в перспективі.

Під час передінвестиційних досліджень перед суб'єктами господарювання виникає проблема

визначення об'єму і структури інвестицій для фінансування проектів, а саме:

 яким повинно бути співвідношення постійних і змінних витрат на виробництво;

 яким чином в перспективі формуватиметься основний і оборотний капітал;

 яким повинне бути співвідношення власного, акціонерного і позикового капіталу;

 при якому співвідношенні фінансових ресурсів, які прямують на фінансування

інвестиційного проекту доходи від його реалізації будуть найбільшими.

Найчастіше для вирішення цих проблем використовується ефект фінансового важеля

(левериджу).

Структура інвестиційного капіталу пов'язана із співвідношенням позикового і власного

капіталу. Чим велику заборгованість порівняно з власним капіталом має підприємство, тим вищий

його фінансовий леверидж. Крім того, в тих випадках, коли ставка щорічних фінансових вигод від

155

інвестицій, які здійснюються із залученням позикових засобів, перевищує відсоток за кредит,

леверидж є позитивним. Якщо прибутковість від інвестицій не перевищує відсоток по позикових

засобах, леверидж є негативним. У випадках, коли інвестиції приносять дохід, рівний відсотку за

кредит, леверидж є нейтральним.

Іншими словами, беручи в борг, інвестор отримує великі доходи, поки віддача від позичених

засобів велика за відсоток, який треба сплатити за ці засоби. Таке зростання чистих доходів

називають ефектом фінансового левериджу.

Властивість фінансового левериджу полягає в тому, що виникає можливість використовувати капітал,

узятий у позику під фіксований відсоток, для інвестицій, які приносять прибуток більший чим відсоток за

кредит.

Ідею фінансового левериджу можна представити формалізовано, використовуючи такі умовні

позначення:

– прибуток після виплати податків;

Е – власний капітал;

В – довгострокова заборгованість;

і – відсотки з довгострокової заборгованості;

R – ставка прибутковості власного капіталу;

r – ставка прибутковості інвестованого капіталу (власний капітал та довгострокова

заборгованість)

Використовуючи приведені позначення, ставу прибутковості власного капіталу можна

представити так:

R= .

; (15.21)

Представимо чистий прибуток через його складові:

= (E + B)  r – B  i, (15.22)

де (E + B)  r – прибуток на всю суму інвестованого капіталу;

B  i – процентні платежі за непогашені долі довгострокового боргу з урахуванням податку.

Із урахуванням наведеного представлення чистого прибутку, ставка прибутковості власного

капіталу матиме такий вигляд:

()-

(-).

EBrBi B

+× ×

==+

ri×

(15.23)

Даний вираз відображає ефект фінансового левериджу, який представлено позитивною

величиною (другим доданком), тобто відношенням позикового капіталу і власного капіталу

помноженого на різницю між прибутком від чистих активів і вартістю сплачених відсотків по

кредитах з урахуванням податку. Таким чином, завдяки привернутим засобам (В) прибутковість

власного капіталу зросте за умови, якщо r > i.

Враховуючи інтереси власників, підприємствам необхідно мати реальну можливість

оптимізації структури інвестиційного капіталу за рахунок вибору такого її варіанту, при якому

досягається максимальний рівень ефективності використання власних засобів і мінімізується

фінансовий ризик.

156

У зв'язку з цим, потрібно уміти визначати оптимальну структуру джерел фінансування

інвестиційних проектів, тобто визначати який повинна бути частка позикових засобів з

урахуванням риски. Для цього використовується співвідношення «рентабельність – фінансовий

ризик» (λ), як критерій оптимізації структури капіталу. Для визначення λ використовується формула:

()

()(1)

rrÁÊ

PrÁÊ t

ÊÂÊ

−⋅

−⋅ ⋅ −

=÷

ÁÊ

(15.24)

де Р – літня величина прибули від проекту до оподаткування і виплати відсотків;

БК – величина боргового капіталу, направленого на фінансування інвестицій;

ВК – величина власного капіталу, направленого на фінансування інвестицій;

r – середня ставка відсотку по позикових засобах, коефіцієнт;

rf – безризикова ставка рентабельності на фінансовому ринку, коефіцієнт;

t – ставка податку і інших відрахувань з прибутку, коефіцієнт.

Вважається оптимальним варіант структури капіталу, в якому показник λ матиме найбільше

значення (λ → max). Також при оцінці оптимального варіанту структури інвестиційного капіталу,

рекомендується використовувати показник терміну окупності, який визначається по формулі:

()(1

PrÁÊ t

)

−

⋅⋅−

(15.25)

де I - потреба в капіталі зі всіх джерел фінансування.

Слід відзначити, що методи кількісних оцінок не повинні бути самоціллю, так само як і їхня

складність не може бути гарантом безумовної правильності рішень, прийнятих з їхньою допомогою.

157

158

Тема 16

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ

16.1. Поняття, призначення та функції міжнародних фінансів

16.2. Загальна характеристика світового фінансового ринку та його

структури

16.3. Міжнародні фінансові інститути

16.1. Поняття, призначення та функції міжнародних фінансів

Міжнародні фінанси – це економічна категорія, що відображає обмінно-

перерозподільні відносини національних і наднаціональних суб'єктів світової економіки з

приводу руху вартості між країнами та в процесі формування й використання

централізованих грошових фондів.

Відносини обміну характеризують валютні надходження та валютні платежі,

пов'язані з міжнародною торгівлею й обміном валют. Вони відображаються у

торговельному балансі, стан якого характеризує взаємозв'язок міжнародних грошових

потоків.

Відносини перерозподілу виникають у процесі формування і використання

централізованих грошових фондів міжнародних організацій та інституцій, а також

переміщення власності на валютні цінності з країн-донорів до країн-реципієнтів.

Об'єктом міжнародних фінансів є потоки грошових коштів і пов'язані з ними

фінансові відносини на світовому ринку. Грошові потоки, які виникають у процесі

діяльності наднаціональних суб'єктів міжнародних фінансів (міжнародних фінансових

організації та інститутів), спрямовано на концентрацію фінансових ресурсів у певних

фондах та їх подальший перерозподіл. До того ж виникають централізовані витрати,

направлені на фінансування централізованих заходів і програм, та витрати на

утримання апарату даних організацій.

Суб'єктами міжнародних фінансів є фізичні та юридичні особи, уряди,

міжнародні організації й фінансові інституції, а також банки та інші кредитно-

фінансові установи – посередники на міжнародному фінансовому ринку.

Оскільки фінансові ресурси – наймобільніший вид економічних ресурсів, тобто

вони знаходяться в постійному русі й перерозподіляються між різними учасниками

міжнародних економічних відносин, виникають валютно-фінансові потоки. Крім того, у

системі світового господарства торгівля товарами, послугами, факторами виробництва,

іноземне інвестування здійснюються опосередковано через обмін іноземних валют, що

також зумовлює виникнення валютно-фінансових потоків.

Міжнародні валютно-фінансові потоки – це потоки іноземних валют або

будь-яких інших фінансових активів, які зумовлено економічною діяльністю суб'єктів

світового господарства.

Представлення міжнародних фінансів через систему руху валютно-фінансових

потоків на світовому ринку подано на рис. 16.1.

Рис. 16.1. Система руху валютно-фінансових потоків

між суб’єктами міжнародних фінансів

Валютно-фінансові потоки та їх напрями між суб'єктами міжнародних фінансів

створюють певні взаємозв'язки у системі міжнародних фінансів (див. рис. 16.1):

1) між експортерами та імпортерами з приводу платежів за товари, надання й

погашення кредитних зобов'язань;

2) між усіма вищезгаданими суб'єктами та банками щодо отримання й

погашення кредитів, відкриття та обслуговування валютних рахунків, надання

гарантій страховими організаціями з приводу страхування ризиків та іншими фінан-

сово-кредитними установами;

3) між усіма вищезгаданими суб'єктами і міжнародними фінансовими

інституціями з приводу отримання кредитів, субсидій тощо;

4) між усіма вищезгаданими суб'єктами та фізичними особами з приводу оплати

праці, здійснення міжнародних переказів, сплати за товари й послуги, виконання

договорів страхування;

5) між усіма вищезгаданими суб'єктами та іноземною державою з приводу сплати

податків і виконання певних зобов'язань, які випливають із правил державного

регулювання міжнародних фінансових відносин;

6) між фізичними особами з приводу здійснення різноманітних міжнародних

банківських, поштових і готівкових грошових переказів;

7) між урядами різних країн з приводу сплати (отримання) контрибуцій та

репарацій, надання й погашення кредитів тощо;

8) між урядами різних країн і міжнародними організаціями та фінансовими

інституціями з приводу грошових внесків у ці організації, отримання кредитів,

субсидій тощо;

9) між наднаціональними суб'єктами міжнародних фінансів (міжнародними

організаціями та фінансовими інституціями).

159

160

До функцій міжнародних фінансів відносять розподільчу та контрольну.

Суть розподільчої функції полягає у грошовому розподілі й перерозподілі

світового продукту через механізм міжнародних фінансів. Механізм розподілу й

перерозподілу має певні об'єктивні та суб'єктивні закономірності.

До об'єктивних закономірностей відносять такі:

 капітал обертається відповідно до закону пропорційного розвитку;

 потоки грошових коштів знаходяться в русі у пошуку найвищої норми

прибутку;

 отримання прибутку завжди пов'язано з ризиком.

Суб'єктивними чинниками, що впливають на механізм розподілу, є політичні й

особисті інтереси суб'єктів міжнародних фінансів.

Об'єктивні та суб'єктивні закономірності можуть збігатися або бути

різноспрямованими.

Розподільча функція передбачає дві основні ролі міжнародних фінансів: обмін і

перерозподіл вартості між державами. Перша роль виконується, коли на противагу

грошовим потокам рухається товар. Друга – коли акумулюються і трансформуються

грошові фонди між державами. У поєднанні цих двох ролей і виявляється розподільча

функція.

Суть контрольної функції полягає у тому, що в будь-який час і на будь-якому етапі

є можливість здійснювати облік та аналіз руху світового суспільного продукту в грошовій

(універсальній, заставній) формі, оскільки міжнародні фінанси відображають рух

суспільного продукту саме в грошовій формі. Зібрану під час цього обліку й

проаналізовану інформацію можна використовувати як орієнтир для швидкого

прийняття подальших адекватних рішень щодо міжнародних фінансів, а також для

опрацювання суб'єктами міжнародних фінансових відносин поточної та стратегічної

політики своєї діяльності. На ефективну реалізацію цієї функції впливає як політика

держави, характер і рівень її економічного розвитку, технічне оснащення процесу

збирання й оброблення інформації, так і ступінь розуміння можливості практичної ре-

алізації контрольної функції.

У функціях міжнародних фінансів відбивається основне їх призначення –

ефективно обслуговувати міждержавний рух товарів і послуг та перерозподіл

грошового капіталу між конкуруючими агентами світового ринку, а також вчасно подава-

ти сигнали про стан світової фінансової кон'юнктури.

Загальну систему міжнародних фінансів формує кілька сфер міжнародних

фінансових відносин: міжнародний фінансовий ринок, міжнародні платіжні розрахунки та

їх баланси, міжнародні валютні операції, міжнародні валютні системи, міжнародні

організації та інституції, регулювання міжнародних фінансів. Усі сфери у взаємодії

формують певний механізм функціонування міжнародних фінансів, який постійно

161

розвивається. На нього впливають рівень економічного розвитку та характер

зовнішньоекономічної діяльності країн, поточні й довгострокові пріоритети держави та ін.

16.2. Загальна характеристика світового фінансового ринку та його структури

Інтеграція національних фінансових ринків поступово приводить до їх

глобалізації, що виявляється у взаємозалежності ринків, а не тільки в їх взаємодії.

Поняття глобалізації фінансів дає уявлення про світ як про взаємопов'язаний і

взаємозалежний інтегрований ринок, який не має кордонів. Фінансовий ринок, що діє в

просторі міжнародних економічних відносин, називають міжнародним фінансовим

ринком.

Міжнародний фінансовий ринок має на меті забезпечення перерозподілу між

країнами тимчасово вільних фінансових ресурсів та одержання від цих операцій певного

зиску, а також забезпечення міжнародної ліквідності. Функціонування світового

фінансового ринку дає змогу країнам швидко отримувати на вигідних умовах

наднаціонального ринку таку кількість фінансових ресурсів, яка сприяла б їхньому

економічному розвитку. На міжнародному фінансовому ринку обертаються активи, які

або є іноземними (емітовані нерезидентами, відповідно до законодавства певної країни),

або емітовані поза юрисдикцією будь-якої країни.

Міжнародний фінансовий ринок є механізмом купівлі-продажу фінансових активів

і відповідного задоволення попиту та пропозиції суб'єктів міжнародних економічних

відносин на грошовий капітал. Він розміщений у фінансових центрах та поза ними. Усі

операції здійснюються телефоном, факсом або ж за допомогою інших сучасних

систем зв'язку. Він функціонує через систему міжбанківських кореспондентських

зв'язків і є результатом об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації національних

фінансових ринків провідних промислово розвинутих країн.

З організаційної точки зору міжнародний фінансовий ринок – це сукупність

уповноважених банків, брокерських фірм, валютних бірж, транснаціональних компаній

та інших юридичних осіб, які здійснюють свою діяльність та впливають на нього.

За ступенем впливу на ринок банки та компанії, які працюють на ньому,

поділяються на активних і пасивних учасників ринку.

Активними учасниками є великі банки та фінансові компанії, яким належить

переважний обсяг усіх фінансових угод на ринку. За рахунок здійснення значної

частини операцій вони встановлюють поточний рівень валютного курсу або

відсоткових ставок, тобто "роблять ціни", тому їх ще називають створювачами ринку

(від англ. market makers). При визначенні таких банків (компаній) головним є не

абсолютний їхній розмір, а частка в операціях ринку, тобто спроможність

встановлювати ціну і впливати на ринок.

Як правило, активними учасниками ринку стають банки (компанії), які мають