ж суму знижується ринкова вартість оплаченого
капіталу. Тому на ринкову вартість усього капіталу його
структура не впливає. Ринкова вартість не зміниться,
якщо корпорація профінансує свою економічну
експансію на 100 % у борг або, навпаки, тільки
оплаченим капіталом. Міллер і Модільяні вводять
поняття арбітражу, тобто визначення різниці у вартості
капіталу на двох різних ринках. Вони доходять
висновку, що вартість капіталу двох фірм, які
відрізняються за структурою капіталу, є однаковою.
Інакше інвестори продавали б цінні папери тієї
корпорації, вартість капіталу якої нижча, і, навпаки,
купували б цінні папери корпорації, вартість капіталу
якої вища. Але закони ринкової економіки такі, що ціни
на різних ринках врівноважуються внаслідок намагання
інвесторів одержати високий прибуток. Цю першу
модель Міллера-Модільяні називають моделлю за
нульових податків. На практиці всі корпорації
сплачують державні податки. У цьому випадку
структура капіталу стає важливим фактором. Теоретично
оптимальним варіантом є структура капіталу, що
складається на 100 % із боргу, оскільки відсотки по
боргу звільняються від податків, а весь прибуток,
незалежно від того чи він розподіляється,
оподатковується.
В подальшому М. Міллер ускладнює модель, вводячи
в неї особисті прибуткові податки.
Гіпотеза ММ піддавалась критиці з боку як
теоретиків, так і практиків. Вони зазначали, що
головним недоліком концепції є ігнорування умов
фінансового ринку, які створюються в даному періоді.
На їхню думку, необхідно брати до уваги: по-перше,
брокерські витрати, які впливають на арбітраж; по-
друге, умови ризику, оскільки кошти в борг
придбаються за ставкою з урахуванням ризику; по-третє,
основні податкові умови (ставки, пільги), які не можуть
бути однаковими для фірм; по-четверте, витрати
корпорацій, що пов’язані зі спадами фінансової
активності, банкрутствами і вартістю послуг агентств.