Малахов В.А. Етика

Подождите немного. Документ загружается.

здатні відчувати свою особисту причетність до їхньої

поступальної реалізації у світі, кожен зрештою може

сказати про себе словами поета: «Ні, весь я не умру», —

оскільки його життя хоч якоюсь мірою сприяло здій-

сненню цих високих цінностей. Коли людина впев-

нюється в тому, що й найдорожчі для неї цінності самі

по собі історичні й конечні, смерть індивіда наче обер-

тається в суперсмерть. Здається, саме так і стоять

справи в нашому нинішньому світі. І в цьому — один

з найболючіших аспектів досвіду XX ст.

1600 років тому, в сумнівах і тривозі шукаючи свій шлях до

Бога, блаженний Августин дійшов висновку, що став життєвою

очевидністю для багатьох поколінь: «не знаю, звідки й як, але я

виразно бачив і твердо знав, що те, що погіршується, нижче від

того, що не може

погіршуватися,

і не вагаючися віддавав перевагу

неприступному для ушкодження перед тим, що може бути ушкод-

жене». . Прекрасне у світі «народжується і

вмирає...

чим швидше

росте, утверджуючи своє буття, тим сильніш поспішає у небуття»,

а отже

—«хай

хвалить душа моя за цей світ Тебе... але не пристає

до нього чуттєвою любов'ю, бо він іде, куди й ішов,

—до

небуття

і крає душу смертельною тугою, бо ж і сама вона хоче бути і

любить спочивати на тому, що вона любить. А в цьому світі ніде

спочити...»

Любити,

отже, треба вічне.

У повній відповідності з наведеними міркуваннями

Августина, С. Л. Франк зазначав: «Сенс життя» — чи

є він насправді чи його нема — маємо розуміти в

усякому разі як певне вічне начало». І ще категорич-

ніше: «Сенс життя — в його

утвердженості

вічному...

Моє життя може бути осмисленим, тільки якщо йому

належить

вічність»

Переконливо? Проте як же бути в такому разі су-

часним людям з їхнім трагічним досвідом

залишеності

вічним і абсолютним Богом? Як бути, коли ми впев-

нюємося, що те прекрасне, добре, ніжне, а можливо й

святе, що ми його стрічаємо в нашому житті і вважаємо

гідним поклоніння, — якраз не вічне? Прекрасне є

ефемерне, повідав людям скорботну істину Маленький

Принц у А. де

Сент-Екзюпері;

і нині ми, як, можливо,

ніколи раніше, відчуваємо всю уразливість духовного

для підступних впливів часу, всю вкоріненість його в

грубому земному бутті — від чого дивним чином лише

зростає його внутрішнє променіння. Як ніколи раніше,

осягаємо ми сьогодні і смертність, уразливість людства

загалом з усіма його здобутками. То чи не позбавляють

життя людини смислу такий досвід, такі знання? 171

Відповідь цитованого російського мислителя ніяких

сумнівів не залишає. Вічний смисл життя, пише

С.

Л.

Франк, «або є

—раз

назавжди! або вже його нема

— і тоді теж — раз

назавжди!»

Але, можливо, така безапеляційність є в даному

випадку недоречною, і специфіка нинішніх обставин

лише підкреслює справжню суть духовного самовизна-

чення людини?

Однак перш ніж звернутися до цього питання,

подивимося, як реально постає смерть перед людиною

за умов нашої сучасності.

Одним із наслідків тривалого

Смерть як чинник

сучасного людського

життя

замовчування теми смерті стало

переконання в тому, що зустріч

із нею не породжує для людини

якісно специфічних проблем, потребуючи лише певно-

го медично-юридичного оформлення. Це, своєю чер-

гою, не могло не позначитися як на поводженні з

умираючими, так і на ставленні до вже померлих.

Щодо перших, показово, що виключну турботу про

людину в передсмертному стані протягом останніх

століть бере на себе медицина; це, безперечно, примно-

жило можливості збереження і продовження людського

життя.

Разом з тим цілковите зосередження на природ-

ному для медицини завданні збереження життя призво-

дить до того, що у випадку, коли засоби медичної

боротьби

зі смертю вичерпані, людину в певному

розумінні залишають напризволяще; ті, хто безпосе-

редньо оточує її в цей момент, здебільшого виявляють-

ся не в змозі належним чином підготувати її до самого

прийняття смерті. В результаті, згідно з авторитетним

судженням видатного представника сучасної танато-

логії (науки про смерть) Е.

Кюблер-Росс,

«умирання

тепер у багатьох відношеннях стало процесом огидні-

шим, більш самотнім, більш механічним і

дегуманізо-

ваним, ніж

раніше»

Неспроможність зведення проблематики перед-

смертних станів лише до боротьби зі смертю є особливо

очевидною в умовах запровадження новітньої медичної

апаратури, що дає змогу забезпечувати невизначено

тривале функціонування тих чи інших органів або

систем людського організму. Вже використання цих

технічних засобів саме по собі породжує нагальну пот-

172 ребу мати певну концепцію смерті, певні етично вива-

жені уявлення щодо права на

евтаназію

(свідоме поз-

бавлення життя безнадійно хворої або практично мер-

твої щодо своїх вищих функцій людини), загалом

актуалізує проблему зустрічі смерті, а не тільки втечі від

неї. Не випадково в сучасній

біоетиці

(галузь знання,

що вивчає етичні проблеми біології й охорони здо-

ров'я) завойовує визнання ширше, порівняно з тради-

ційним, розуміння

сутнісної

мети медицини як не

тільки

захисту життя і

здоров'я,

а й забезпечення бла-

гополуччя пацієнтів у всіх його вимірах; утверджується

принцип автономії, або

самодетермінації

особистості

хворого, за яким закріплюється право приймати

відповідальні рішення, що стосуються його подальшої

долі. Проте й за цих умов передбачається, що людина,

хай навіть вільна від примусових турбот про неї, зоста-

ється самотньою у своїй зустрічі зі смертю

—може,

ще

самотнішою,

ніж

раніше, віч-на-віч

зі

CBGJLM

одиноким

рішенням.

Не менш пекучі проблеми успадковуємо ми від не-

давнього минулого і в нашому ставленні до померлих,

нашій пам'яті про них. І хоча християнські традиції

рятували у цьому відношенні європейську культуру від

крайнощів, А. Камю

мав-таки

підстави сказати від

імені західного суспільства новітніх часів загалом:

«Такою є одна з рис притаманної Заходу мужності: для

нього огидні ті місця, де належить вшановувати

смерть»

Витіснення самого таїнства смерті на задній

план свідомості не могло не призвести до відштовху-

вання від пов'язаних зі смертю реальностей, до прогре-

суючого

забуття

у ставленні до померлих, до занедбан-

ня усталених традицій вшановування їх.

Утім, найприкріші «рекорди» безпам'ятства й непо-

ваги до померлих припадали на комуністичні країни.

Що й зрозуміло, оскільки культ Людини з великої

літери мав тут своєю зворотною стороною цілковите

ігнорування конкретних людських індивідів із прита-

манною їм уразливістю і

буттєвою

конечністю. А

смерть — це, безперечно, вияв конечності і, як така,

не гідна «нової людини», активного будівника комуніз-

му, що мав би бути безсмертним, як Кощій. Тож про-

ігнорувавши волю свого вождя щодо поховання його на

Волковому

цвинтарі в Петербурзі, недавні правителі

нашої землі тим більше не мали душевних гальм, що

забороняли б улаштовувати на місці колишніх

кла-

173

довищ стадіони і «парки культури й відпочинку». Не

дивно, що мільйонами людей були втрачені самі звичаї

поводження на кладовищі, сама потреба відвідувати

могили своїх близьких, піклуватися про них...

Проте часи змінюються. Як на Заході, так і в нас

нині відбувається лавиноподібне зростання інтересу до

проблеми смерті як

внутрішнього

чинника людського

життя, котрий потребує особливого ставлення, особли-

вої культури. Слід сказати, що сучасна танатологія вже

нагромадила чималий емпіричний матеріал, який свід-

чить про специфічність досвіду вмирання і смерті, роз-

криває його якісні риси; нині цей матеріал стає за-

гальним надбанням.

Так, ще в 1892 р. відомий швейцарський геолог Альберт

Хейм

опублікував дані, що свідчили про дивовижну подібність досвіду

близькості смерті в 95 % опитаних Хеймом людей (здебільшого

альпіністів), які пережили серйозні нещасні випадки. Існування

в передсмертному досвіді людей спільних стадій і мотивів було

підтверджене й наступними дослідниками. Узагальнюючи зібрані

дані,

американський професор Р. Нойєс дійшов висновку про

існування трьох послідовних стадій умирання: «опору», що поз-

начається відчуттям загрози й страху перед смертю, «огляду жит-

тя», коли перед людиною

пролинають

спогади про найважливіші

моменти її існування, й нарешті

«трансценденції»,

пов'язаної з

переходом до містичних або ж «космічних» станів свідомості.

Трохи іншу, але теж стадіальну картину досвіду вмирання

подає згадана вище Елізабет

Кюблер-Росс.

Згідно з її спостере-

женнями, ставлення людини до смерті, що наближається, про-

ходить принаймні п'ять послідовних стадій. Перша реакція на

смертельне захворювання звичайно така: «Ні, тільки не це, такого

бути не

може».

Коли, однак, хворий усвідомлює реальність того,

що відбувається, початкове відкидання смерті може змінитися

гнівом або ж фрустрацією: «Чому саме я, коли мені ще так багато

потрібно зробити!» Потім,

«перегорівши»,

людина нерідко вдаєть-

ся до всіляких спроб «обдурити» смерть, виграти додатковий час

для життя; коли ж можливості для цього вичерпуються, настає

період страху або депресії. Й нарешті, пройшовши і через це,

хворий, якщо в нього вистачає часу й душевної рівноваги або він

дістає належну допомогу від тих, хто його оточує, здатний відчути

несподіваний спокій, примиреність зі своїм станом. Настає пере-

ломна мить «прийняття смерті». Останнє добре знайоме, втім, і

давній

релігшно-народній

культурі вмирання: на тих, до кого

приходило таке кінцеве просвітлення, вбачали благодать Божу.

Цілком очевидно, що вже саме прийняття до уваги

подібних аспектів людського досвіду здатне впливати

на ставлення до смертельно хворих, формувати певний

174 суспільний тонус у розумінні смерті. Істотні й інші

спостереження над

внутрішнім

світом умираючих. Зок-

рема, як зазначає американський геолог П.

Вошбон,

для вмираючої людини настає мить, коли «дотик ви-

являється важливішим за мовне

спілкування»,

й вона

повертається «до тієї єдності з нашим тілесним світом,

коли дотик був усім, що ми

знали»

Здається, належне

усвідомлення тієї обставини, що для людини, яка

вмирає, настає мить, коли ласкавий, пестливий дотик

є чимось нескінченно важливішим, ніж мовне спілку-

вання, мало б справити вплив на систему комунікатив-

них пріоритетів нашої далеко не ласкавої культури.

Втім, розвідки, що йдуть у зазначеному напрямі,

мають не лише просвітницьку функцію, а й пов'язу-

ються з певними

організаційно-практичними

заходами.

Так, варто зазначити появу в розвинутих країнах спе-

ціальних медичних закладів широкого профілю (хос-

писів),

головною метою яких є різнобічна підтримка

людини перед лицем смерті, полегшення для неї труд-

нощів розставання з життям.

Тісно сплітаються сучасні теорія й практика і в

загальному переосмисленні феномена смерті, коли

прогрес медичної техніки, прориви в галузі трансплан-

тації внутрішніх органів людини тощо розмивають

критерії, які ще вчора здавалися непорушними, а разом

з тим потреба в принциповому розмежуванні смерті й

життя не тільки не послаблюється, а, навпаки, стає

гострішою: адже від підходу до неї залежить прийняття

практичних рішень, що стосуються долі конкретних

хворих, перспектив охорони здоров'я людини загалом.

Нарешті,

суттєві

зміни в нинішньому ставленні до смерті й

розумінні її ролі в людському житті пов'язані із сенсаційними

публікаціями стосовно вражень людей, які перенесли клінічну

смерть

(Р.

А.

Муді та

ін.).

Тут ідеться вже не про досвід близькості

смерті, а, в певному розумінні, про досвід трансцендентальний —

досвід самої смерті. Тим

знаменніше,

що й цей різновид досвіду

втілює спільні образи та мотиви (відліт

спостерігаючого

Я від тіла,

певні слухові відчуття, рух крізь темний

тунель,

зустріч із світло-

носною істотою, огляд епізодів минулого життя, побачення з

померлими родичами і близькими, видіння Небесного

Міста),

які

до того ж мають чимало паралелей у міфології й символіці різних

народів світу .

В сучасній літературі широко представлені позиції

як палких прихильників гіпотези «життя після життя»,

що спирається на зібрані д-ром Муді та його

послідов-

175

никами

дані, так і скептиків, які піддають цю гіпотезу

сумніву або взагалі відкидають її. Так чи інакше, вся

різноманітність новітніх поглядів і спостережень безпе-

речно сприяє відродженню в сучасних умовах відчуття

таємничості смерті й умирання, спонукає до обережно-

го, тактовного ставлення до реалій, утілених у багато-

віковій традиції «культури вмирання» і пам'яті про

померлих. Ми знову починаємо розуміти, що гуман-

ність полягає не тільки в піклуванні про продовження

людського життя, а й у підтримці й посильному полег-

шенні долі тих, для кого продовження життя вже не-

можливе. Ми усвідомлюємо, що пам'ять про померлих,

як і повага до їхньої останньої волі потрібні не тільки

живим (як проголошує відома житейська мудрість), але

передусім саме тим, хто пішов від нас і тільки через

нашу пам'ять і повагу може продовжити свою присут-

ність на цьому світі. Разом з тим зростає свідомість

того, що кожна смерть навкруги чимось істотним тор-

кається нас самих,

вихідних

засад нашого власного

існування. Як писав

Б.-І.

Антонич:

Хто-небудь вмирає де-небудь на світі,

Хто-небудь

вмирає без причини на світі —

Глядить на мене.

Саме завдяки своїй трепетній, трагічній конечності

життя

людини знову й знову розкривається перед нами

як неповторний дарунок буття, кожна мить якого спо-

внена глибокого й таємничого смислу. Чи може люди-

на дозволити собі не здійснитися, не відповісти перед

лицем невідворотної смерті на цей дарунок?

ЖИТТЯ ЯК ДАРУНОК І ВІДПОВІДЬ

Пригадаймо цитовану вище думку М. М.

Бахтіна:

«Смислами я називаю відповіді на запитання». Не слід

гадати, ніби таке тлумачення смислу стосується лише

сфери мовного спілкування або ж обмежується яки-

мись іншими

опредметненими

зв'язками людини зі

світом. «Бути», переживати неповторність власної екзи-

ҐМ

стенції,

за

Бахтіним,

якраз і означає спілкуватися,

віль-

но присвячувати своє існування відповіді на глибинні

запити світу, буття,

культури..

Філософія спілкування, діалогу, яку в даному разі

репрезентує М. М.

Бахтін,

набула особливої ваги у

XX ст. не в останню чергу через те, що дає змогу

поєднати одвічне прагнення людини до осмисленості

свого життя з новітнім відчуттям його трагічної конеч-

ності, необоротності його здійснення «туг» і

«тепер».

Саме у своїй конечності неповторне людське існування

постає зрештою як репліка, вислів, відповідь на дару-

нок буття. Бо хіба ж не безцінний то дарунок —

можливість любити, хай навіть не вічно, але так, що це

почуття захоплює і підносить усе духовне єство люди-

ни? Й хіба не переважає та реальна цілісність злетів,

падінь, переживань і присвячень, котру людині дано

втілити в її конкретному досвіді, будь-які відсторонені

уявлення про нескінченне й неперервне продовження

останнього?

Власне, ідея конечного людського буття як дарунка,

що чекає на відповідь, у певному її осмисленні цілком

узгоджується і з

етосом

релігійної духовності, що ми

його знаходимо, зокрема, в цитованого вище С.

Л.

Фран-

ка. При такому погляді ми повертаємося, однак, до тих

джерел релігійного світосприйняття, де людина пер-

винно усвідомлює себе в «стані

перед-стояння»,

екзи-

стенційної

зверненості до Бога — Дарителя благ, Бога,

котрий повною мірою дає кожному й при тому чекає

на відповідь. Відповідь самим нашим життям, бо кому

багато дано, з того багато й спитається.

У Євангелії від св. Матвія читаємо: «Хто душу свою

зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу

свою, — той знайде її»

(Мт.

10, 39). «За Мене», заради

Бога

—отже

й задля всього, в чому Бог живе, через що

він у даному місці й у даний час промовляє до людини.

«Втратити», «покласти» душу — не просто зважитися

на фізичну смерть, а опинитися — хоча б на мить —

перед перспективою абсолютної конечності, абсолют-

ного щезання в небутті. Більше того — свідомо прий-

няти таку перспективу заради Бога, «за друзів своїх»

(їв.

15, 13), усього, в чому живе Бог. І вже по тому,

можливо, силою Божественної благодаті здобути життя

вічне...

Саме

так,

зокрема, розглядає життєве призначення

людини російський релігійний філософ Л.

Карсавін

177

12—1-1924

(1882—1952).

«Сутність створіння — ...в жертовному

погибанні»

, зазначає він; сутність, найглибша істина

людського життя — в цілковитій любовній

самовіддачі

Богові у відповідь на Його жертовну смерть заради

людей. Жодна інша смерть, окрім смерті духовної,

навіть не є, на думку філософа, справжньою, викінче-

ною смертю, не досягає повноти небуття; лише вільно

приносячи

себе в жертву, людина здатна здобути смерть

у повному розумінні цього слова, і вже через неї —

надію на воскресіння у

всепроникній

Божественній

любові. Істинна, досконала смерть і досконала любов

сходяться, таким чином, воєдино в ідеї жертви. На

противагу до цього, зло, пише Л.

Карсавін,

— «це й є

не-бажання

вмерти»

Втім, релігійна інтерпретація є не єдино можливою

позицією, що зберігає сенс людського життя. Незалеж-

но від того, чи обираємо ми її, суттєва моральна проб-

лема людської душі полягає в тому, щоб у відповідь на

дарунок буття прийняти свою конечність як власне

життєве призначення, творчо, продуктивно віддати себе

без останку, «всю всім», як казав

Достоєвський,

і саме

таким чином реалізувати себе, утвердити неминуще

значення короткої миті

своєї

присутності на Землі. Що

віддав ти — те твоє, стверджує давня мудрість.

Ось чому така відразлива з погляду людської духов-

ності — хоч якими б були її витоки — ідея самотнього

безсмертя, самозбереження у відчуженості від страж-

дань ближніх. Один із сучасних варіантів розробки цієї

теми знаходимо, зокрема, в оповіданні X. Л. Борхеса

«Безсмертний», екзотичний герой якого з гіркотою

констатує: «Життя Безсмертного пусте». Хай навіть

таке безсмертя дає людині можливість активно про-

явити себе в найрізноманітніших галузях, так що вона,

здавалося б, здобуває право сказати про себе: «Я

—бог,

я — герой, я — філософ, я — демон, я — увесь світ»,

насправді ж це лише «стомливий спосіб сказати, що

мене як такого — нема».

Навпаки, справді віднайти неминущий сенс буття

можна лише йдучи альтернативним, парадоксальним

шляхом:

покладаючи

центр свого внутрішнього існу-

вання — назовні, «забуваючи» себе в спілкуванні з

іншими людьми й високими духовними цінностями.

Навіть неповторність власної індивідуальності людина

певніше втримує в подібному етичному «самозабутті»:

178 адже саме усвідомлення своєї життєвої активності як

відповіді на дарунок

буття,

відповіді, в

яку

потрібно

вкласти свою душу, породжує моральну якість відпо-

відальності; разом з тим саме відповідальність за долю

конкретних людей і цінностей, з якими ми життєво

пов'язані, закріплює індивідуальну неповторність влас-

ної нашої особи. Як зауважив із цього приводу відомий

сучасний філософ Е.

Левінас,

відповідальність — це

індивідуація,

самий принцип

індивідуації.

Зрештою

згадаймо А. де Сент-Екзюпері: ми у відповіді за тих,

кого ми приручили...

Зазначений проблемний вузол смислу життя, відпо-

відальності й індивідуального покликання людини в

наші дні набуває особливої ваги. Справа, зокрема, в тій

гострій

смисложиттєвій

кризі, яка виявилася наслідком

чергового розпаду «зв'язку часів», що стався нині в

нашій країні. Стрімка девальвація цінностей, заради

яких віддавали життя кілька поколінь наших співвіт-

чизників, породжує у мільйонів людей гірке відчуття

марно прожитого життя, провокує образливу зневагу до

батьків і дідів з боку «прогресивних» нащадків.

На жаль, подібне тотальне позбавлення смислу

існування цілих соціальних груп і людських поколінь

відбувається в нашій історії не вперше. Так і Жовтнева

революція, перш ніж відкрити зелене світло фізичному

винищенню дворянства, духовенства, старої інтеліген-

ції, спочатку просто перевела їх до розряду «бувших»,

людей, існування яких позбавлене будь-якого актуаль-

ного значення. І хто ще скаже, що страшніше —

фізична ліквідація чи така от духовна смерть, що сама

по собі стала грандіозною трагедією для всієї країни!

Разом з тим не слід гадати, ніби подібні революційні

зміни

смисложиттєвих

цінностей не

криють

у собі пев-

ної небезпеки й для нових, наступних поколінь. Так,

перед ними розкриваються нові перспективи, яких не

знали їхні батьки, але перспективи ці явно несумірні з

реальними можливостями чи не кожного індивідуаль-

ного життя. І нині ми бачимо, як поряд зі свідомістю

свободи, отруюючи її, росте почуття нездоланної дру-

госортності людських істот, наче виштовхнутих зі

справжнього буття, приречених задовольнятися жалю-

гідними ерзацами, покидьками

світової

цивілізації. В

одних це

породжує

розпач, безнадію, відчуття нездій-

сненності свого людського призначення, в інших роз-

в'язує гірші інстинкти — чого вже, мовляв, вироблю-

ватися, все одно вище голови не стрибнеш! Унаслідок 179

12*

цього — справді жахлива хвиля жорстокості й куль-

тивованої, самозакоханої брутальності, носіями якої

так часто стають нинішні молоді люди,

—брутальності,

заплющувати очі на яку неможливо хоча б уже тому,

що вона сама в них лізе...

Саме за цих умов духовної кризи, що призводить до

відчаю, до зневіри в житті, декого — до конформізму,

а когось і до цілковитого

оскотиніння,

викладене уяв-

лення про життя як дарунок і відповідь набуває

особливої ваги. Хоч якими б були зовнішні умови

життя, у будь-якому разі воно — неповторний і безцін-

ний дарунок, «призначений» особисто для кожного з

нас. І ми маємо на цей дарунок

відповісти

зі свого

власного місця в бутті: звідси унікальність морального

завдання кожного, унікальність його відповідальності.

Кожен може й повинен знайти власний неповторний

сенс життя, власне щастя — без заздрощів і пихи бути

собою, адже кожне індивідуальне існування криє в собі

власну потенцію смислу.

Звичайно ж, конкретні шляхи до здобуття сенсу

життя при цьому можуть бути різні. Зокрема, вже зга-

дуваний нами австрійський психолог В.

Франки

ви-

значає три основні класи цінностей, здатних сповнити

смислом індивідуальне людське буття: цінності твор-

чості, переживання і ставлення. Перші з них не обов'яз-

ково пов'язані з якимись високими, визначними спра-

вами. В

щонайзвичайнішої,

навіть пересічної людини

цілком можуть

бути

підстави розглядати свою діяль-

ність, усю сукупність своїх життєвих справ як власне

незамінне індивідуальне завдання, виконання якого

єднає її з людьми, зі світом, а відтак сповнює її існу-

вання неповторним смислом. Що ж стосується людей

власне творчої вдачі, нерідко бачимо, як саме усві-

домлення свого задуму, своєї мети, котру замість них

не зміг би реалізувати ніхто, надає їм сили жити й

творити в

найскрутніших

обставинах, усупереч, здава-

лося б, усьому — аби довести свою працю до кінця.

Разом з тим домінуючого

смисложитгєвого

значен-

ня для нас здатні набувати й цінності переживання,

пов'язані, зокрема, з релігійними почуттями, зі спілку-

ванням із творами мистецтва, з благоговінням перед

природним світом тощо. Причетність до цілісностей

високого порядку, які відкриваються в такому контакті

зі світом, безперечно сповнює душу людини новим

180 духовним змістом; особливо це стосується переживань