Малахов В.А. Етика

Подождите немного. Документ загружается.

спитати: з монолітної духовної традиції, поза якою годі

було ввійти до даної суспільної групи, вона вже

«знала», як виник світ, у чому сутність добра і зла, як

треба поводитися, який спосіб життя обрати, аби

сповнити останнє повноцінним і спасенним смислом*.

Тим більшої ваги набував взірцевий

смисложиттєвий

вибір, що його виконували задля своїх народів і людст-

ва загалом засновники релігій, міфологічні культурні

герої. В їхній велетенській боротьбі з хаосом знаходили

почасти відгук, почасти авторитетну санкцію глибинні

шари морального досвіду людства. Що ж до індиві-

дуального життя звичайних людей, то воно здебільшого

проходило вже під знаком даного йому таким чином

закону чи благої вісті, через які й набувало свого

глибинного смислу. Безперечно, з боку кожної людини

це передбачало благоговійне співпереживання

ЇЇ

богам

і героям, постійні звертання думкою і серцем до уособ-

леної ними драми осмислення буття.

В міру того, як людське мислення діставало само-

стійність, зазначена проблема набувала філософсько-

етичного змісту. Серед великих учителів, які допома-

гали людям робити своє життя осмисленим, — Лао-

цзи,

Конфуцій,

Сократ, Платон,

Арістотель...

Одначе кардинальний поштовх до розвитку був

даний проблемі сенсу людського

буття

пізніше. В

Європі, зокрема, — на ґрунті засвоєння досвіду епохи

Відродження і

постренесансних

сторіч. Для того було

декілька причин. По-перше, саме Відродження уна-

очнило величезне розмаїття творчих можливостей

людини, утвердило цінність людської індивідуальності,

породило в неї нестримне прагнення до

самореалізації.

По-друге, виплекана епохою Відродження яскрава,

різнобічна, закохана в себе індивідуальність поступово,

але неухильно вибивалася за межі канонічної духовної

традиції середньовічного християнства, почувалася де-

далі вільнішою від її тиску й водночас більш віддале-

ною, коли не відірваною від її

життєбудівної

енергії.

По-третє, нарешті, особистий досвід «титанів» Відрод-

ження, так само як світовідчування європейських ми-

слителів подальших століть, переконливо засвідчував,

* Враховуючи, що слово «сенс»

етимологічне

семантичне

пов'язане з фіксацією відчуття, усвідомлення або оцінки чогось з

огляду на його

призначення,

ми, де йдеться власне про внутрішній

духовний зміст життя, вважаємо доцільнішим уживати слово «смисл»

— «мислити

з(с)чимось»,

«с(пів)мислити».

151

що й ренесансна індивідуальність не самодостатня, що

попри своє самозамилування вона теж потребує певно-

го виправдання власної присутності у світі, певної мо-

ральної константи, яка б захищала її внутрішній світ від

спустошення, а саму її — від духовних і життєвих

катастроф. Трагедія «ренесансної людини» й пошук

нею власного призначення — тема роздумів

Мікель-

анджело,

Сервантеса,

Шекспіра...

«Який довершений витвір — людина! — ніби

цитуючи ідеологів ренесансного гуманізму, міркує

шекспірівський

Гамлет. — Шляхетні думки! Безмежні

здібності! Увесь вигляд, кожен рух викликає захоплен-

ня. Вчинки нагадують

янгола!

Бога нагадує розуміння!

Окраса всесвіту! Взірець усього сущого! А чого варта

для мене ця істота, квінтесенція якої — прах?» (пере-

клад Гр.

Кочура).

Гіркі ці слова Як це все-таки може бути: цар при-

роди, що володіє світлим розумом і палкою, таємничо-

глибокою душею, — й так безслідно, так принизливо

щезає зі світу! Чи, може, не безслідно? Що ж лишається

по людині, що виводить її існування із зачарованого

кола безглуздя, де цар Александр Македонський може

зрештою перетворитися на звичайнісіньку замазку для

барила?

Саме від отих роздумів принца Гамлета (а ще,

можливо, від «Думок» французького вченого і мора-

ліста Б. Паскаля

(1623—1662),

що, як і Шекспір, жив і

творив у

постренесансному

духовному кліматі) веде

походження сучасна постановка

смисложиттєвих

проб-

лем. Що ж це за таємнича істота — людина, така

велична й така слабка водночас, задля чого дані їй її

радощі та страждання, навіщо саме її буття, таке ви-

багливе, суперечливе й складне? Якщо є на світі Бог,

як упоратися людині із цією своєю жахливою склад-

ністю, як відокремити в собі добро від зла так, щоб

потому все-таки лишитися собою? Якщо ж Бога немає

— чи не найвище безглуздя саме існування на світі

істоти, все краще в якій так палко воліє неминущого

смислу, так гостро жадає його?

Безперечно, над проблемами такого гатунку люди

замислюються не щодня. Існує думка, що пошук сенсу

життя — взагалі якась духовна зайвина, «голод ситих»,

що

допіка

людину лише тоді, коли немає більш на-

гальних проблем. Чимало життєвих фактів свідчать,

152 однак, про те, що подібний «голод» є річчю цілком

реальною, яка може бентежити людину навіть більше,

ніж її матеріальні скрути Й для того є досить важливі

підстави.

Передусім, конечність існування людини безпосе-

редньо торкається долі кожного людського індивіда.

Адже

буття

кожного з нас має початок і кінець; кожен

так чи інакше пам'ятає про неминучість власної смерті

й, здебільшого, має гіркий досвід переживання смерті

інших, близьких йому людей — друзів,

рідних,

коха-

них. Уже це одне здатне спонукати до роздумів про те,

в чому сенс нашої, такої нетривалої, присутності на

цьому світі. Хоч як спокусливо віддатися безпосеред-

ньому

плинові

життя з усіма його принадами, властива

будь-якій свідомій людині «пам'ять смерті» лишається

з нею, а відтак — і питання про сенс життя знову й

знову доводить їй свою актуальність.

Оскільки існування кожного індивіда конечне, він,

як духовна істота, має або прийняти цю свою конеч-

ність, — що саме по собі потребує певних вольових

зусиль, — або вдатися до пошуку неминущого смислу

буття, який допоміг би йому цю конечність здолати.

Зрозуміло, шуканий смисл може бути пов'язаний лише

з якимись постійними, «інваріантними» засадами, що

підносяться над безпосереднім плином життя. Саме

таке значення, як ми вже бачили (див лекцію 4),

передусім і фіксують категорії «цінність», «святиня» —

значення граничного орієнтира людського

існування,

що надає

надіндивідуального

змісту життю й діяльності

кожної окремої особистості.

Ясне усвідомлення конечності свого індивідуаль-

ного буття — важливий крок особи на шляху до

подібних вищих ціннісних смислів, без цього не може

бути ні розуміння, ні любові, ні справжньої людської

мудрості. Тим часом справа, звичайно, не зводиться до

усвідомлення суто фізичних меж нашого існування або

самого

відчуття смерті, що наближається. Досвід

підказує, що смерть зрештою може бути такою ж

егоїстичною, як життя, не сповнене духовним змістом.

Критична ситуація зустрічі зі смертю може каталізувати

смисложиттєвий

пошук особи, а може й засвідчити її

остаточне духовне банкрутство. Водночас у нашому

звичайному повсякденному житті ми нерідко вирішує-

мо свої

смисложиттєві

проблеми, здавалося б навіть не

замислюючися над ними —

піклуючися

про

батьків

чи

І§з

спілкуючися

із друзями, виконуючи обов'язки грома-

дянина тощо.

Людині може здаватися, ніби її Я з його цілями,

потребами, інтересами є якимось атомом, надійно

відгородженим від зовнішніх зазіхань. Насправді ж,

являючи собою істоту суспільну, людська особистість

не може будувати своє життя, не враховуючи спрямо-

ваного на неї погляду «інших» —

рівнопорядкових

нею людських суб'єктів. Вільно чи мимовільно, свідомо

чи

неусвідомлено

кожен з нас прагне до того, щоб

наше життя набувало

осмисленості

для наших партне-

рів по спілкуванню, — інакше ми не тільки залиши-

мося самотніми, а й узагалі не зможемо реалізувати

себе як особистості. Саме це спонукає морально розви-

нуту людину знову й знову шукати і знаходити, творити

і відкривати наново сенс власного буття в очах кожного

свого «співбесідника», чи буде це старий приятель чи

випадковий попутник, колега по роботі або кохана.

Чим більше навколо людей, здатних примусити нас

«вийти із себе» і подивитись на себе і світ їхніми очима,

тим більше стимулів для різнобічного осмислення нами

власного буття.

Втім, не тільки конкретні люди, що нас оточують,

змушують до цього. Весь людський світ, а якщо погля-

нути ширше, то й природа, й буття загалом вимагають

перетворення життя у смисл, в осмислену відповідь на

запити ззовні. Німе «одвічне» запитання, звернене до

кожного читача, глядача, слухача, вгадується і в будь-

якому справжньому творі мистецтва, що за своєю суттю

не є лише засобом насолоди, навіть і естетичної, а

постає як феномен смислового перетворення життя.

Нарешті, щоб не перебирати далі можливі зовнішні

спонуки пошуку смислу життя, — чи не потрапляємо

ми інколи «просто так», «ні з того ні з сього» в полон

настійної потреби цей смисл все-таки відшукати —

перед лицем чогось... або когось... або Когось...

Отже, хоч якою б абстрактною здавалася часом

смисложиттєва

проблематика, якою б незаперечною

виглядала теза про те, що життя — вищий сенс для

себе самого, пошуки власного існування — неодмінна

духовна турбота кожної людської особистості. І справді

трагічно, коли жодної відповіді на запитання про смисл

буття — це, за словами видатного сучасного психолога

154 В.

Франкла,

«найбільш людське з усіх запитань» —

індивід відшукати не може. За даними, на які поси-

лається д-р

Франкл,

85 % опитаних американських

студентів,

що вчинили невдалі спроби самогубства,

вказували, що не бачать у своєму житті жодного

смислу — при тому, що про якісь незадоволені по-

треби в них не могло бути й

мови

Такою є людська

ціна властивого сучасній цивілізації феномена

«сми-

словтрати».

Здавалося б, можна заперечити, що нам до стандар-

тів американської і західноєвропейської цивілізації да-

леко, а тому, мовляв, і проблеми в нас інші — не до

«голоду ситих». Проте, як зауважує той же В. Франкл,

практика доводить: питання про смисл буття нерідко

виникає й тоді, коли живеться гірше

нікуди

Досвід

показує, що

найжорстокіші

випробування людина

гідно стрічає і краще виносить, коли в неї є свідомість

життєвої

мети, відчуття осмисленості власного існуван-

ня і вчинків. У наші часи про цей досвід забувати не

можна.

СПОСОБИ ОСМИСЛЕННЯ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Де ж людині шукати сенс свого буття?

Зрозуміло, що це питання не було б віковою філо-

софською проблемою, якби відповідь на нього лежала

на поверхні. Хоча, з іншого боку, всі ми відчуваємо, що

вона десь поруч: адже йдеться про «розгадку» власного

нашого існування. Однак найбільш прихованими й

таємничими нерідко виявляються саме ті речі, що ле-

жать «десь поруч», найближче часто-густо виявляється

найвіддаленшшм.

Через це не можна беззастережно довіряти занадто

легким і прямолінійним відповідям на запитання, що

нас цікавить. Якщо в таких відповідях і криється еле-

мент істини, важливо пам'ятати: остання в даному разі

ніщо поза шляхом до неї. Тому перш ніж говорити про

сенс буття «самий по собі», подивимося, як людина до

нього йде, в якому духовному просторі вона його шукає

й до чого в цих своїх пошуках приходить.

Загалом у європейській традиції останніх століть

вирізняються три альтернативні підходи до подібних 155

проблем, три способи осмислення людського

буття.

Людина або претендує на те, щоб створити,

спродуку-

вати

жаданий смисл, внести його у світ власною діяль-

ністю, або прагне віднайти його ззовні вже сформо-

ваним і придатним для застосування, або ж, нарешті,

виявляє готовність до співучасті у виробленні цього

смислу шляхом відкритого діалогу, спілкування зі світом,

буттям,

з усіма відомими й невідомими його потенція-

ми та чинниками.

,„

Перший із згаданих шляхів

Життя

як продукування

смислу

осмислення життя добре відо-

мий у нашій країні, оскільки

саме на ньому ґрунтується марк-

систське тлумачення

смисложиттєвих

проблем. У

затеї-

зованому

суспільстві стало звичним загальником

(уко-

ршеність

якого не подолано й дотепер) переконання,

що тільки суспільна людина вносить у навколишній

світ начала смислу, добра, краси, що поза її практич-

ною діяльністю природа і буття загалом безтямні й

пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають,

мовляв, людському осмисленню і мають саме той

смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи зі струк-

тури своїх потреб і діяльності) в них вкладають. Що ж

до власного індивідуального буття людини, гарантією

його осмисленості постають інтереси суспільства і

прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати

своєї матеріальної й духовної діяльності, індивід

засвідчує тим самим, що існував недаремно, і забезпе-

чує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні

часові межі свого існування.

При нинішньому сприйнятті слів «марксизм» і

«марксистський» легко «викрити» все, що з ними по-

в'язане. Однак марксистську тезу про відсутність сми-

слу в

позалюдській

реальності й про людину як єдиного

його творця поділяли, зокрема, такі представники

філософії екзистенціалізму, як А. Камю,

Ж.

П. Сартр;

задовго до Маркса її обстоював молодий Й. Г.

Фіхте.

По суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки

традиційною схемою осмислення людського існування,

окремі елементи й загальний начерк якої можна знайти

ще в «титанів» Відродження, у

гетевському

«Фаусті» та

ін.

Немає сумніву, що до певної межі цей спосіб

156 осмислення виявляється цілком продуктивним: він

стимулював активність людини,

її

Ініціативу, змщню-

вав соціальну свідомість. Усе це, однак, із часом дедалі

більше зводилося нанівець притаманними йому суттє-

вими недоліками.

Першим з таких недоліків є прикра сліпота щодо

природного світу й навколишньої дійсності загалом.

Адже якщо єдине джерело смислу — людська діяль-

ність, то це означає, що людина може в будь-який

спосіб розпоряджатися природними багатствами й бут-

тям узагалі, зважаючи лише на власні потреби. Якщо

природа й навколишній світ не є для мене самостійним

джерелом смислу, якщо в них я вбачаю лише віддзерка-

лення власних (або ж «суспільних») інтересів, моє став-

лення, навіть моя любов до них неминуче залишаться

егоїстичними; я легко поступлюся цією любов'ю, коли

дійде до глибших моїх (цебто «суспільних») інтересів, а

відтак і сам зрештою не знайду в природному світі ні

прихильності, ані притулку. Нинішня глобальна еколо-

гічна криза — значною мірою саме наслідок того, що

людина з якогось часу перестала співвідносити з роз-

маїттям природного світу й

буття

загалом неповторний

сенс власного існування на Землі.

Другий суттєвий недолік зазначеного підходу до

смисложитгєвих

проблем більшою мірою стосується

вже

екзистенційної

структури індивідуального людсь-

кого буття. Якщо смислу навколишній дійсності надає

тільки людина, очевидно, що

осмисленість

власного

існування кожної людської особи цілком залежить від

буття інших людей, людських груп та спільнот, до

котрих вона причетна, — соціальних класів, націй,

суспільства, прийдешніх поколінь, людства та його

культури. Поки існування всього цього не викликає

сумнівів, окрема особистість може вважати, що й її

існування на світі має свій сенс.

Прогресистській

свідомості XIX ст., для якої обрії існування людства

губилися в нескінченності «світлого майбутнього»,

цього, очевидно, було досить. Нині, однак, ми живемо

у світі, сповненому таких загроз, що припущення про

неминучий кінець фізичного існування людства стає

закономірним актом думки. А якщо людство смертне

(причому можливість його загибелі є цілком реальною),

якщо його «безсмертна» культура виявляється ще враз-

ливішою і крихкішою, ніж фізичне його єство — в

чому ж тоді сенс людського існування на Землі й

влас-

157

ного буття кожної особистості зокрема? Невже в тому,

що всі ми накоїли в реальному світі заради міфічного

і, як виявляється, нікому не потрібного «майбуття»?

Нарешті, ще один, третій недолік розглянутої пози-

ції пов'язаний уже із самою сутністю

смисложиттсвого

самовизначення людини. Згадаймо відомий в етиці

парадокс «любові до близьких» і «любові до далеких».

Сутність

його

в тому, що людина може справді любити

тих і присвячувати своє життя тим, кого уявляє собі

конкретно, хто їй реально близький. Давно помічено,

що любов до близьких — найважчий різновид любові,

але саме тому, що — єдино реальний. Любити (справді

любити) багатьох — особливе й рідкісне покликання

людської душі, неодмінно пов'язане зі здатністю

відчувати цих багатьох як своїх близьких; цією здатні-

стю обдаровані справжні педагоги, лікарі, духовні на-

ставники та

ін.

Натомість «любов до далеких» орієнтує людину на

ідеальні об'єкти, котрих вона конкретно сприйняти й

уявити не може. Нам здається, що ми любимо при-

йдешні покоління або людство в цілому, або ж цілісну

й гармонійну людину майбутнього, це почуття може

бути навіть досить палким — і все ж, поки конкретних

образів усього цього нам не дано, ми «любимо» скоріше

власні ідеї щодо згаданих високих

сутностей.

Така

«любов» нічим не збагачує душу і за відповідних умов

здатна виродитися у звичайнісінький егоїзм — при

повному збереженні ілюзії власної жертовності й

високої моральної снаги.

Тим-то загальні міркування про корисність нашої

діяльності для суспільства, людства, майбутнього тощо

ще не дають справжнього розв'язання

смисложиттєвої

проблеми — саме через

екзистенційну

віддаленість

подібних об'єктів, що завжди лишає відчинену хвіртку

для банального себелюбства. Підтвердження цьому

знаходимо хоча б у

гетевському

«Фаусті».

Ось

поваж-

ний

доктор,

який у діянні вбачав начало буття, зами-

слює грандіозний проект перетворення природи, що

має увічнити його благородні поривання, а разом з тим

послужити на користь людству. Аж раптом на шляху

його амбіційних творчих задумів трапляються конк-

ретні, живі люди — старенька подружня пара

Філемон

Бавкіда,

котрим ніяк не до вподоби було перебиратися

158 з

насидженого

місця на зарезервований для них Фаус-

том «прегарний хуторець». І тут у

Фаустових

монологах

починають звучати нотки неприхованого, зовсім не

«високого» егоїзму:

...Проклятий дзвін! Він незлічимо,

Мов зрадний стріл, у серце б'є!

Усе моє перед очима,

А за плечима б то чиє?

Бринить у нім

злорадність

хижа,

Що всякій владі межі є:

Отой липняк, та вбога хижа,

Та церківця

—то

не моє...

...Бодай не знать того ніколи!

І гріх, і сором, далебі!

Коли вже тих старих посяду

І сам осяду між

лип'я?

Воно чуже — і

світовладу

Від того ніби трачу я.

Переклад

М.

Лукаша

Втім, далеко разючіші приклади тієї ж духовної

двозначності дає нам подальша історія «діяльної любові

до

далеких»,

аж до лідерів більшовицького режиму, у

психології яких часом зовсім не просто розрізнити

фанатичну відданість ідеї служіння «світлому майбут-

ньому» і

гіпертрофоване

себелюбство, що провокувало

на нелюдську жорстокість, уже не кажучи про закриті

розподільники, кремлівські пайки, секретні

дачі...

Вище ми бачили, що

осмисленість

людського існу-

вання передбачає опору на ті або інші

над

суб'єктивні

цінності, які підносяться над емпіричними потребами

особи й сполучають її з іншими

особистісними

світами.

Інакше кажучи, важливо знаходити навколо себе, в

самому реальному бутті (а не в царині наших власних

«світлих ідей» стосовно того, яким це буття мало б

бути) такі неповторні конкретні цілісності, заради яких

варто жити; бути здатним сприймати те, що є, як

самоцінність.

Особливістю ж розглянутого нами люд-

ського

світоставлення

є якраз те, що в його межах не

визнається

можливим існування

позалюдських,

поза-

суб'єктних

джерел смислу, тобто

самоцінностей

як

таких. За такого підходу людина розглядає весь на-

вколишній світ як арсенал засобів своєї діяльності;

зрештою і власне існування вона осмислює як засіб для

якоїсь вищої соціальної

ідеї-мети

— або ж саме це 159

існування перетворюється на

своєрідну

егоїстичну

«чорну дірку», що поглинає все навкруги.

Проте навколишній світ, коли він втрачає вимір

власної самодостатності, перестає підтримувати й зігрі-

вати людину, і та зрештою може опинитися в страхітли-

вому вакуумі — в «зовнішній темряві», як мовить про

це Святе письмо

Завершуючи розгляд способу осмислення

буття,

сутність якого ґрунтується на припущенні, що людина

сама, своїми справами й учинками надає світові всього

наявного в ньому смислу, наведемо думку відомого

російського філософа С. Л. Франка

(1877—1950):

«Хоча

сенс життя — якщо він є! — і осмислює людські

справи, і може надихати людину на істинно великі

справи, але, навпаки, жодна справа не може осмислити

сама по собі людського

життя»

Тож доктор Фауст,

котрий вважав, що спочатку була Дія (а не смисл, не

слово, не логос), недарма підписав угоду з чортом. Для

цього були, як бачимо, підстави.

Інший, альтернативний шлях

тЯ

с^с^'

ЛЄІ

ІЯ

осмислення людиною власного

І буття передбачає пошук у зов-

нішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових

ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь

визначати людське життя, тим самим і надаючи йому

певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що про-

жити своє життя «недаремно», «правильно» — значить

присвятити його неухильній реалізації того чи іншого

попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних

настанов, так само як і будь-які відступи від них,

сприймаються як життєва катастрофа.

«...Таємниця

буття людського, — читаємо в романі

Ф.

Достоєвського

«Брати Карамазови», — не в тому,

щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого

уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться

жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі,

хоча б навколо неї все були хліби».

Переконливо на перший погляд, чи не так? Тим

знаменніше,

що наведені красиві слова в романі виго-

лошує не хто

інший,

як ...Великий інквізитор, про збіг

* Пор у згаданого нами

вище

Фрашсла.

«Смисл має бути

160

знайдений,

але не може бути створений»