Мацнєв А.І., Проценко С.Б., Саблій Л.А. Моніторинг та інженерні методи охорони двкілля

Подождите немного. Документ загружается.

291

• Український науковий центр екології морів в Одесі, який займається

дослідженнями і моніторингом стану Чорного та Азовського морів.

З рядом інститутів підписані угоди про співробітництво, серед них такі:

• Iнститут промислової екології у Донецьку, який спеціалізується на

експертизі металургійних підприємств та підприємств паливно-енерге-

тичного комплексу;

• Технічне проектне бюро у Харкові (досвід застосування технологій

водоочистки та каналізації);

• Український науково-технічний центр у Черкасах та ін.

Останнім часом дедалі більшу роль у розв’язанні напружених екологіч-

них ситуацій, громадському контролі за дотриманням природоохоронного за-

конодавства і гігієнічних нормативів та забезпеченні підвищення екологічної

культури суспільства починає відігравати громадська думка, численні неу-

рядові організації екологічного профілю - громадські організації, зацікавлені

у вирішенні еколого-медичних проблем, профспілки, асоціації користувачів, а

також засоби масової інформації. Так, тиск “зеленого” руху, який набув ши-

рокого розмаху в 1987-1991 рр., позначився на прийнятті урядових рішень

про закриття Чорнобильської АЕС, припинення будівництва Кримської АЕС

та Одеської АТЕЦ, екологічно небезпечних каналу Дунай-Дніпро і дамби між

Чорним та Азовським морями, при відмові від планів розширення об’єктів

ядерної енергетики та багатьох інших проектів і будов різного масштабу.

Як зазначено в резолюції Конференції ООН з навколишнього середовища

та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), екологічні проблеми можуть бути вирі-

шені тільки за участі всіх зацікавлених громадян і організацій. На сьогодні в

Україні доступ громадськості до інформації стосовно стану довкілля та здо-

ров’я громадян передбачений законодавством. Це знайшло втілення у відпо-

відних статтях Конституції України, Закону України “Про охорону навколиш-

нього природного середовища”, Основ Законодавства України про охорону

здоров’я, Закону України “Про інформацію” тощо. Україною підписані Євро-

пейська хартія з навколишнього середовища і здоров’я (Франкфурт, 1989 р.),

Орхуська конвенція (Орхус, 1998 р.), яка забезпечує доступ до екологічної ін-

формації і участь населення в процесі прийняття рішень щодо захисту навко-

лишнього середовища.

Проте, незважаючи на всю низку вищеназваних законів, дії уряду поки

що не можна назвати прозорими. Законодавством майже не забезпечено пра-

во громадськості на участь у прийнятті рішень (за винятком Закону України

“Про екологічну експертизу”, де громадський контроль має фрагментарний та

необов’язковий характер). Відсутні дієві механізми широкого інформування

населення і залучення громадськості до різних етапів процесу прийняття рі-

шень.

Разом з тим зовсім незначна частина людей усвідомлює, що вони мають

взяти на себе частину відповідальності за покращення стану довкілля та здо-

292

ров’я народу. Громадське суспільство в Україні ще дуже слабке, влада силь-

на, а людей з громадською свідомістю і позицією - незначний відсоток.

Тільки неурядові (громадські) організації в умовах співпраці на засадах

партнерства з урядом можуть забезпечити діалог державних структур з основ-

ними групами населення. Особливу увагу необхідно приділяти активному за-

лученню жінок і жіночих організацій, оскільки, як і в більшості країн світу,

жінки несуть первісну відповідальність за здоров’я дітей, старих та немічних

членів родини, включаючи і жертв екологічних катастроф.

Підтримка неурядових організацій з боку уряду має проводитись як полі-

тика партнерства, поваги та плюралізму стосовно громадських ініціатив у

сфері пріоритету номер один для України - здоров’я нації та її природного се-

редовища. Розвиток такого партнерства допоможе перемістити важелі управ-

ління політикою України в галузі гігієни довкілля з ліквідації згубних наслід-

ків негативного впливу на здоров’я на запобігання їм.

Створіть небагато законів, але слідкуйте за тим, щоб їх дотримувались.

Д.Локк

7.3. Система екологічного законодавства

Охорона природи здійснюється на основі законів локального (регіональ-

ного) та міжнародного значення. В цих законах наводяться обов’язкові для

всіх вимоги, спрямовані на забезпечення нормальних умов функціонування

екосистем біосфери та раціональне використання природних ресурсів. Основ-

ні законодавчі та підзаконні акти закріплюють екологічні права та обов’язки

громадян, екологічні інтереси держав та юридичних осіб, механізми їх реалі-

зації і захисту, регламентують відносини у галузі використання, відтворення і

охорони земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів, визнача-

ють режими територій і об’єктів особливої охорони та забезпечують вимоги

екологічної безпеки. Обов’язковість виконання природоохоронних законів за-

безпечується різними засобами - від штрафів до адміністративних і юридич-

них покарань правопорушників. Винні в екологічному правопорушенні обо-

в’язково мають нести еколого-правову відповідальність.

Ми повинні керуватися принципом: після нас має лишитися красива,

здорова та багата природа. I всі, хто не дотримується цього гуманного

принципу, заслуговують на суспільне осудження і покарання.

I.П.Лаптєв

7.3.1. Еколого-правова відповідальність

Еколого-правова відповідальність - це юридична відповідальність за

екологічне порушення, тобто виконання певних затверджених законом про

охорону природи обов’язків. Еколого-правова відповідальність може бути

кількох видів: активна і пасивна, адміністративна, кримінальна та майнова.

293

Активна (позитивна) відповідальність - це виконання вимог щодо охо-

рони природи шляхом запровадження безвідходних і маловідходних техноло-

гій, виділення значних коштів на будівництво очисних споруд, різних устано-

вок і пристроїв, що зменшать забруднення навколишнього середовища і за-

хистять здоров’я людей. Позитивна відповідальність передбачає здійснення

позитивних дій з боку відповідальних осіб та окремих громадян у галузі раці-

онального природокористування і екологічної безпеки. Цей вид юридичної

відповідальності може бути організаційним, організаційно-майновим чи май-

новим

, пов’язаним з відшкодуванням збитків за відведені під будівництво

землі, виконанням рекультиваційних заходів під час геологорозвідувальних,

пошукових чи гірничоексплуатаційних робіт, відшкодуванням втрат, пов’яза-

них з гідротехнічним будівництвом, спорудженням військових об’єктів тощо.

Позитивна еколого-правова відповідальність застосовується державою не

лише для відшкодування збитків від антропогенного впливу (ліквідація на-

слідків різних аварій, компенсація населенню, евакуаційні роботи), але й для

усунення наслідків стихійних катастроф (допомога після землетрусів, сніго-

вих лавин, селів, вивержень вулканів, повеней, ураганів, пожеж тощо).

Позитивною еколого-правовою відповідальністю є справляння підприєм-

ствами, установами та організаціями зборів за забруднення навколишнього

природного середовища, стягнення штрафів за забруднення довкілля. Розмір

зборів залежить від збитків, заподіяних природі й господарству (див. розділ

7.5).

Пасивна форма юридичної відповідальності - це коли організації утриму-

ються від виконання певних дій, які можуть призвести до екологічної шкоди і

погіршення здоров’я людей.

Поряд з таким регулюванням відповідальності за екологічні порушення

передбачаються також юридичні засоби забезпечення примусового виконан-

ня підприємствами, організаціями, установами та громадянами зобов’язань,

покладених на них природоохоронним законодавством (коли суб’єкти ухиля-

ються від їх виконання).

Встановленню юридичної відповідальності за екологічні правопорушення

передує складна й тривала робота: визначаються конкретні предмети право-

порушення, об’єкти посягання (земельні ресурси, надра, води, повітря, ліси,

флора, фауна, заповідні території), об’єкти екологічної охорони (здоров’я та

життя людей), суб’єкти правопорушення, їх відношення до скоєного екологіч-

ного порушення тощо.

Майнова відповідальність передбачає накладання обов’язків на підпри-

ємства, організації, установи та громадян відшкодувати збитки, заподіяні при-

роді або екологічним правам людини, а також шкоду, завдану в результаті

протиправної поведінки. Ця відповідальність застосовується самостійно або

спільно з іншими видами юридичної відповідальності (адміністративною,

кримінальною).

294

Екологічним законодавством передбачається три основних види відшко-

дування збитків, а саме:

• завданих у результаті правомірних дій, спрямованих на погіршення

екологічних умов;

• завданих внаслідок порушення екологічного законодавства;

• компенсація збитків державою за “чужу” вину.

Ці види відшкодувань конкретизуються й закріплюються у відповідних

законодавствах (земельному, водному, лісовому, фауністичному, радіаційної

безпеки), де визначаються правила розрахунків відшкодувань, конкретні ціни

об’єктів і суми штрафів.

Ряд правових норм визначають кримінальні покарання за бездіяльність у

галузі охорони природного середовища, приховування або навмисне перекру-

чування службовою особою відомостей про екологічний стан, зокрема радіа-

ційну ситуацію, про забруднення земель, природних вод, атмосфери і продук-

тів харчування.

Об’єктом злочинного зазіхання є суспільні відносини щодо забезпечення

режиму гласності й правопорядку у галузі організації і здійснення екологіч-

них моніторингу та експертиз. Так, в Україні офіційно встановлено (ст.25 За-

кону України “Про охорону навколишнього природного середовища”), що

Мінекоресурсів України та інші спеціально уповноважені органи щорічно го-

тують і подають Верховній Раді України у вигляді Національної доповіді про

стан навколишнього природного середовища в країні узагальнену комплексну

інформацію про екологічну, радіаційну обстановку та стан захворюваності

населення, випадки і причини екстремального забруднення довкілля, наслідки

і результати ліквідації цих явищ, екологічні прогнози, а також про притягнен-

ня винних до відповідальності. Порядок обнародування інформації про стан

навколишнього середовища визначається Кабінетом Міністрів України.

Жорсткі покарання встановлюються за дії, які спричинюють загибель лю-

дей та інші тяжкі наслідки, за розкрадання радіоактивних матеріалів тощо.

Передбачаються штрафні санкції за вирубування лісу, спричинення пожеж,

незаконні полювання, рибну ловлю, забруднення водойм, пошкодження па-

м’яток природи та ін. У ряді випадків, в разі завдання істотної шкоди здоро-

в’ю людей або живим ресурсам моря, зонам відпочинку тощо, відповідні

службові особи караються позбавленням волі чи значним штрафом.

Слід зазначити, що на сьогодні у законодавстві України немає спеціаль-

ного розділу “Екологічні злочини”, який би розглядав факти підвищеної й

особливо небезпечної екологічної шкоди. В чинному законодавстві ще відсут-

ні принципи й науково обґрунтовані способи визначення шкоди, заподіяної

землям, надрам, нелісовій рослинності, ландшафтам і атмосфері. Не встанов-

лено юридичних нормативів на комплексні екологічні порушення, є недоліки

в правовому регулюванні відносин з комплексного визначення шкоди, заподі-

яної довкіллю. Проте законодавство про охорону природи в Україні, як і в ін-

295

ших країнах світу, постійно розвивається і вдосконалюється, запозичується

позитивний зарубіжний досвід.

Ногами людина повинна укоренитися в землі своєї батьківщини,

але очі її нехай оглядають увесь світ.

Д.Сантаяна

7.3.2. Міжнародне співробітництво з питань екологічного законодавства

Дедалі зміцнюється співробітництво між країнами світу в галузі охорон-

ного навколишнього природного середовища, необхідність якого відображена

в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, Декларації Конференції ООН по

навколишньому середовищу і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Бразилія, 1992 р.).

Право навколишнього середовища стало нормативною базою природоохо-

ронного співробітництва країн. Воно є інтегрованою галуззю міжнародного

права, яка визначає режим охорони та використання міжнародних територій

Світового океану, атмосфери Землі, космічного простору і міжнародних при-

родних ресурсів. У цій галузі досягнуто понад 300 міжнародних угод, конвен-

цій, домовленостей, які регулюють взаємовідносини країн у справі охорони

довкілля та організації раціонального природокористування на регіональному

і глобальному рівнях (табл.7.1).

Табл.7.1. Міжнародні конвенції в галузі охорони навколишнього природного

середовища, стороною яких є або має стати Україна [63, 65]

Конвенція ВООЗ про захист від іонізуючої радіації Женева, 1960 ратифікована у

1969 р.

Договір про заборону випробування ядерної зброї в ат-

мосфері, в космічному просторі і під водою

Москва, 1963 ратифікований

у 1963 р.

Віденська конвенція про цивільну відповідальність за

ядерну шкоду

Відень, 1963 ратифікована у

1996 р.

Протокол про внесення змін до Конвенції про цивільну

відповідальність за ядерну шкоду

Відень, 1997 підписаний у

Відні в 1997 р.

Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів

ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення

Лондон, Моск-

ва, Вашингтон,

1971

ратифікований

у 1971 р.

Конвенція про заборону розробки, виробництва та нагро-

мадження запасів біологічної і токсичної зброї та їх зни-

щення

Лондон, Моск-

ва, Вашингтон,

1972

ратифікована у

1975 р.

Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами

відходів та інших матеріалів

Лондон, 1972 ратифікована у

1975 р.

Конвенція про охорону світової культурної та природної

спадщини

Париж, 1972 ратифікована у

1988 р.

Конвенція про заборону військового чи іншого ворожого

використання засобів впливу на навколишнє середовище

Женева, 1976 ратифікована у

1978 р.

Конвенція про транскордонне забруднення повітря на ве-

ликі відстані

Женева, 1979 ратифікована у

1980 р.

Протокол про довгострокове фінансування спільної про- Женева, 1984 ратифікований

296

грами спостережень і оцінки поширення забруднювачів

повітря на великі відстані в Європі (ЕМЕП) до Конвенції

1979 року про транскордонне забруднення повітря на ве-

ликі відстані

у 1985

Протокол про обмеження викидів сірки принаймні на 30

% до Конвенції 1979 року про транскордонне забруднен-

ня повітря на великі відстані

Гельсінкі, 1985 ратифікований

у 1986 р.

Конвенція про оперативне сповіщення у випадку ядерної

аварії

Відень, 1986 ратифікована у

1986 р.

Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії чи ава-

рійної ситуації

Відень, 1986 ратифікована у

1986 р.

Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу Відень, 1987 ратифікована у

1993 р.

Протокол про обмеження викидів окислів азоту чи їх

транскордонних потоків до Конвенції 1979 року про

транскордонне забруднення повітря на великі відстані

Софія, 1988 ратифікований

у 1989 р.

Протокол про обмеження викидів летких органічних спо-

лук чи їх транскордонних потоків до Конвенції 1979 ро-

ку про транскордонне забруднення повітря на великі від-

стані

Женева, 1991 підписаний у

1991 р., не рати-

фікований

Протокол про подальше скорочення викидів сірки Осло, 1994 не ратифікова-

ний

Віденська конвенція про охорону озонового шару Відень, 1985 ратифікована у

1986 р.

Монреальський протокол по речовинах, що руйнують

озоновий шар

Монреаль, 1987 ратифікований

у 1988 р.

Конвенція про оперативне сповіщення у випадку ядерної

аварії

Відень, 1986 ратифікована у

1986 р.

Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії чи ава-

рійної ситуації

Відень, 1986 ратифікована у

1986 р.

Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу Відень, 1987 ратифікована у

1993 р.

Базельська конвенція про контроль транскордонних пе-

ревезень токсичних відходів та їх видалення

Базель, 1989 не підписана

Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище

у транскордонному аспекті

Еспоо, 1991 підписана у

1991 р.

Конвенція про біологічне різноманіття Ріо-де-Жаней-

ро, 1992

ратифікована у

1994 р.

Конвенція про зміну клімату Ріо-де-Жаней-

ро, 1992

ратифікована у

1996 р.

Конвенція про охорону та використання транскордонних

водотоків і міжнародних озер

Гельсінкі, 1992 не підписана

Конвенція про транскордонний вплив промислових ава-

рій

Гельсінкі, 1992 не підписана

Конвенція про захист Чорного моря від забруднення Бухарест, 1992 ратифікована у

1994 р.

Конвенція про ядерну безпеку Відень, 1994 ратифікована у

1997 р.

297

Конвенція про поводження з радіоактивними відходами

та відпрацьованим ядерним паливом

Відень, 1997 підписана в

1997 р.

Конвенція про додаткову компенсацію за ядерну шкоду Відень, 1997 підписана в

1997 р.

Конвенція про забезпечення доступу до інформації,

участь громадськості в процесі прийняття рішень та до-

ступ до правосуддя з питань, що стосуються навколиш-

нього середовища

Орхус, 1998 підписана в

1998 р., не

ратифікована

У 1989 р. було опубліковано документ “Правові принципи охорони на-

вколишнього середовища й стійкого розвитку”, підготовлений спеціальною

Комісією міжнародної групи експертів-юристів за завданням ООН. Він є зве-

денням правових принципів охорони довкілля й стійкого розвитку. Найваж-

ливіші положення цього документа полягають у наступному:

1. Усі люди мають основне право на навколишнє середовище, сприятли-

ве для їх здоров’я й благополуччя.

2. Держави зберігають і використовують навколишнє середовище й при-

родні ресурси в інтересах нинішнього та прийдешніх поколінь.

3. Держави підтримують екосистеми та екологічні процеси, необхідні

для функціонування біосфери, оберігають біологічне різноманіття й

дотримуються принципів збереження максимальної стійкості продук-

тивності під час використання живих природних ресурсів і екосистем.

4. Держави встановлюють відповідні норми охорони навколишнього се-

редовища, здійснюють моніторинг змін якості навколишнього середо-

вища, а також публікують усі дані щодо цього.

5. Держави проводять попередні екологічні оцінки або вимагають їх ви-

конання в зв’язку з видами діяльності, які значною мірою можуть

вплинути на навколишнє середовище чи використання одного з видів

природних ресурсів.

6. Держави своєчасно інформують усіх осіб, яких може значною мірою

торкнутися запланована діяльність, надають їм доступ і забезпечують

відповідну процедуру в адміністративних і судових справах.

7. Держави забезпечують умови, за яких збереження природного середо-

вища розглядається як невід’ємна частина планування та здійснення

діяльності в галузі розвитку, і надають допомогу іншим державам,

особливо тим, що розвиваються, для підтримки діяльності з охорони

довкілля та стійкого розвитку.

8. Держави виявляють добру волю з іншими державами з метою здійс-

нення зазначених прав і обов’язків.

У документі також наведено права та обов’язки щодо природних ресурсів

і екологічних порушень (розумне й рівноправне використання, попередження

та пом’якшення наслідків, сувора відповідальність, недопущення дискриміна-

ції, спільний обов’язок співробітництва в галузі транскордонних екологічних

298

проблем, обмін інформацією, екстремальні ситуації та ін.), а також щодо від-

повідальності держав і мирного врегулювання конфліктів.

Україна - член міжнародного співтовариства. У багатьох випадках її на-

вколишнє середовище залежить від сусідніх країн: забруднення повітря, мо-

рів та деяких рік, якість імпортованих продуктів харчування тощо. В свою

чергу, забруднення середовища в нашій країні може негативно впливати на

здоров`я населення сусідніх держав. Тільки активна участь у світовій спів-

дружності може дати вагомі успіхи як для громадян України, так і для жите-

лів держав, що її оточують.

7.3.3. Законодавчі основи системи екологічного управління в Україні

Оскільки проблеми екології мають синтетичний характер і органічно по-

в’язані з усіма політичними, соціальними та економічними факторами, то

стратегія природокористування в Україні повинна бути однією з фундамен-

тальних складових стратегії розбудови правової, демократичної держави з

розвиненою ринковою економікою. В основу політики такої держави має бу-

ти покладений загальновизнаний у цивілізованому світі постулат про пріори-

тетність прав людини. Одним з таких незаперечних прав є право громадян

на екологічну безпеку, яке повинно забезпечуватись комплексом юридичних,

економічних, технологічних і гуманітарних чинників.

Для реалізації екологічної політики держави необхідна розвинута система

екологічного законодавства, яка надає їй чіткої цілеспрямованості, формаль-

ної визначеності, загальнообов’язковості, гарантує дотримання та захист еко-

логічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку, селективне ви-

користання природних ресурсів на базі розширення форм власності та корис-

тування, застосування превентивних, оперативних і стимулюючих заходів, а в

передбачених законом випадках і притягнення винних до юридичної відпові-

дальності за екологічні правопорушення.

Правове регулювання проблем охорони навколишнього природного сере-

довища в Україні протягом десятиріч формувалося в умовах жорсткої адмі-

ністративно-командної системи і федеративного характеру держави, до скла-

ду якої Україна входила як республіка. Це обумовлювало порядок, за яким

республіканські акти приймалися на основі і в розвиток відповідних союзних

актів - кожна радянська республіка мала свою власну низку законів з питань

раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього

середовища, які по суті дублювали законодавство Союзу. Певні сфери приро-

доохоронних відносин традиційно належали до виключної союзної компетен-

ції і цілком регулювалися загальносоюзним законодавством (зокрема, охоро-

на морського середовища, рибних запасів, об’єктів особливої правової охоро-

ни тощо), тобто майже цілком виходили з-під регулювання республік.

Незважаючи на те, що в СРСР раніше, ніж на Заході, прийняли ряд при-

родоохоронних законів - Декрети про землю (1917 р.), про ліси (1918 р.), про

299

надра землі (1920 р.), Конституції СРСР (1936 та 1977 рр.), Основи земельно-

го (1968 р.), водного (1970 р.), лісового (1977 р.) та законодавства про надра

(1975 р.), Закони про охорону повітря в СРСР та про охорону і використання

тваринного світу в СРСР (1980 р.) - належних умов для їх виконання створено

не було.

Закон про охорону навколишнього середовища в СРСР був продовжен-

ням положень, закладених у законодавстві про природні ресурси в 60-х і 70-х

роках. Основний його зміст був націлений на раціональне використання при-

родних ресурсів: землі, води, атмосфери, флори й фауни, а також корисних

копалин. В подальшому Закон був доповнений розділами щодо відшкодуван-

ня збитків, завданих в результаті неправильного користування природними

ресурсами, а також щодо екологічних порушень.

Істотною вадою природоохоронного законодавства СРСР був той факт,

що формувалося воно за поресурсною ознакою, тобто диференційованому ре-

гулюванню піддавалися земельні, водні, гірничі, лісові, атмосфероохоронні та

інші відносини. Такий вузькогалузевий, асистемний підхід не забезпечував

комплексності в регулюванні відносин щодо природного середовища як єди-

ного організму. До того ж, закони в основному мали декларативний харак-

тер - проголошували високі ідеали, але не визначали конкретних механізмів

втілення їх у життя. Ефективній дії законів перешкоджали такі три основні

фактори:

• відсутність політичної зацікавленості у втіленні законів через пріори-

тетність виробництва, що властиво економіці з централізованим пла-

нуванням;

• слабка правова і судова система, цілком залежна від центрального

уряду;

• відсутність підзвітності уряду громадянам і громадським організаціям,

які б могли здійснювати на нього необхідний політичний тиск.

В Україні основи регулювання природокористування були закладені За-

коном про охорону природи Української РСР, прийнятим Верховною Радою

УРСР 30 червня 1960 р. і доповненим 25 червня 1964 р. та 25 серпня 1970 р.

Цей Закон закріпив природоохоронні відносини, визначив мету і завдання

охорони природних ресурсів, дав поняття правової охорони природи, окрес-

лив коло об’єктів природи, що підлягають державній охороні та регулюванню

використання. Згідно з цим Законом державній охороні підлягали земля, над-

ра, водні ресурси, полезахисні та водоохоронні смуги, зелені насадження, ти-

пові ландшафти, рідкісні та визначні природні об’єкти, державні заповідники

і заказники, тваринний світ, атмосферне повітря та інші природні багатства,

які перебували у господарському користуванні, а також ті, що не експлуатува-

лися. Контроль за додержанням норм природокористування було покладено

на створений 25 березня 1967 р. Державний комітет УРСР по охороні приро-

300

ди (Положення про цей Комітет було затверджене постановою Ради Міністрів

УРСР від 25 березня 1968 р.).

Вказаний Закон, а також інші природоохоронні законодавчі акти Україн-

ської РСР - Земельний (1970 р.), Водний (1972 р.), Лісовий (1979 р.) кодекси

та Кодекс про надра (1976 р.), Закони про охорону атмосферного повітря та

про використання і охорону тваринного світу (1981 р.) - по суті будувалися за

ресурсною ознакою і ще до початку 80-х років значною мірою застаріли і

практично були деклараціями, оскільки не відображали реальних потреб су-

спільства у правовому регулюванні екологічних проблем та не мали належно-

го механізму реалізації. Неспроможність законів та інших природоохоронних

актів виконувати свою регулюючу функцію, суттєва їх суперечність з реаль-

ною практикою планового соціалістичного господарювання, відсутність еко-

номічних механізмів та практика безкоштовного використання природних ре-

сурсів, коли проблеми природокористування прагнули вирішувати за допомо-

гою не економічних, а адміністративних заходів, призвели до руйнівних тен-

денцій в стані навколишнього середовища України.

Після Чорнобильської катастрофи в 1986 році і наступної хвилі обурення

громадськості, яка співпала з кампанією гласності, екологічним проблемам

почали приділяти більшу увагу. На всіх рівнях урядів республік колишнього

Радянського Союзу на місці попередніх більш слабких структур були створе-

ні нові природоохоронні органи, що підпорядковувалися Державному коміте-

ту по охороні навколишнього середовища (Держкомприроди) в Москві. В дію

були введені різноманітні елементи і механізми політики екологічного регу-

лювання, які включали систему видачі дозволів, моделювання стану атмо-

сферного повітря та вод, а також проведення регіональних експериментів що-

до здійснення програм справляння платежів і штрафів за забруднення навко-

лишнього середовища. Створена система дозволяла час від часу (головним

чином, під тиском громадськості) закривати джерела забруднення, проте вона

все ще не мала реального і сильного потенціалу для втілення у життя еколо-

гічних законів, а також здійснення контролю за їх виконанням. Успадкувавши

таку систему, що включала базову структуру управління у галузі охорони на-

вколишнього природного середовища, Україна розпочала проводити власну

екологічну політику.

Спрямованість законодавчої реформи у сфері охорони навколишнього се-

редовища в Україні наприкінці 80-х років визначалася, в першу чергу, необ-

хідністю охоплення правовим регулюванням всього природного комплексу,

як цілого. Помітною віхою на цьому етапі стала прийнята Урядом у 1988 р.

постанова “Про докорінну перебудову справи охорони природи”, яка відчут-

но змінила управлінську структуру в галузі природокористування, утворивши

Державний комітет по охороні навколишнього природного середовища, на

базі якого у 1991 р. було створене Міністерство охорони навколишнього при-

родного середовища України.